Наталена Королева Предок
жүктеу/скачать 1.4 Mb.
|
ЕПІЛОГАромат бузку й мокрого, весняного листя вливався відчиненими вікнами в нову «Каза Лясерда». Тільки що пролетіла могутня, нестримана, весняна хуртовина… З тяжким гуркотом і блиском сотки стріл перекотилась прудкою хвилею. Але якої наробила веремії! Скільки вчинила шкоди й знищення в розцвілому саді!.. Карльос дивився з вікна на розбитий блискавкою стовбур велетенського — може півтисячлітнього! — дуба. Придивлявся, як тремтіли на ньому листочки, що може ще й не відчували своєї близької, неминучої смерти, хоч стовбур білів смертельною раною. Бачив, як із сусідніх, жалібно-темних ялин, також пом’ятих і втомлених, падали на дуба прозорі сестерські сльози… Злісний подих хуртовини, що впала з чистого неба, жмутами поскручував восково-ніжні, весняні галузки кущів. Он — поломані мальви схилилися над самою землею і б’ють поклони голівками кругленьких, — не розцвілих іще — пуп’янків… Великий, ясно-жовтий метелик конає під ними, між перлами конвалій… І Карльос згадує стару, арабську пісню: — «Що може виразніше показати болість і силу життя, «Як — із поломаними крилами — конаючий метелик?…» Дощ перестав, І Карльос вийшов у сад. Це вже третя весна, яку він бачить на Волині! Гарна, сильна, повна життєвих сил… Вдихує повними грудьми напоєне буйною весняною силою повітря. Немов від Джерела Вічного Життя принесла його буря на своїх могутніх крилах, щоб напоїти землю з вічно-повного безсмертям келиха обнови: — Святого Граля Божої природи… Біля липової алеї, де теж лежало кілька зломаних, старих лип, Карльос несподівано вчув на раменах ніжні руки дружини, а юна голівка Ренати притулилась до його обличчя. — Я знала, що ти тут… Хуртовина, немов зла сила, понівечила наш сад… Ти ще не бачив у частині овочевій?! Стільки великих і малих смертей!.. Але може це тобі дивно, — мені не сумно! Бо я знаю: відживе наш сад! Відродиться знову й нове листя вкриє свіжі сьогоднішні рани… Поглянь: хоч зім’ятий хуртовиною, проте який гарний наш сад! Карльос бере Ренатину голову обома долонями, як амфору, що з неї втишують спрагу, і довгим поглядом дивиться в її щасливі очі — зелені, як весняний сад — «очі де Кастрового роду!...» — Так! Відживе знову… і нове листя затулить свіжі рани… Сам же думає: — А чи те «нове листя» буде Беатою його юних днів?.. Як же неподібне його спокійне, тихе «щастя» до минулої, жагучої екстази юности, що межувала зі стражданням у хвилинах найвищого захоплення!.. Тепер — в осені віку! — він хоче жити. Але тоді — на весні життя! — тоді частіше хотілося вмерти… — Що кажеш, Ренато?.. Адамів лист? — розстелив свій короткий плащ на непросохлу ще лавочку. — Сідай, Нато, прочитаємо, що пише побратим… Багато зложених до купи синіх листочків408 дебелого паперу вкритих виразним, латинським письмом: — «Любий мій Побратиме, — ні: єдиний Брате мій, якого тепер тільки я маю на світі…» — читає Рената вголос. «…бути хрещеним батьком Твоєму синові я не можу. Колись, у неволі, — пригадуєш, Карльосе? — як я жадібно слухав Твоїх оповідань про Твій край, його життя, звичаї й про події старовинних часів!.. Я добре пам’ятаю їх! Тож словами, що я чув від Тебе, — словами того Санчо ІV-го, що скривдив першого Лясерду, — відповім Тобі сьогодні: — «Ніхто не може дати того, чого не має сам!409» Так сказав Санчо ІV-ий в останній хвилині коли діти просили в нього батьківського благословіння… Так відповідаю, Брате, і я Тобі сьогодні. Бути бо хрещеним батьком значить — дати хрещеникові своє благословіння. А Ти знаєш: я того не можу! Бо над родом моїм тяжить прокляття…» Рената перегнула твердий аркушик і змахнула ним з обличчя сльозу. — Читай далі ти… «…Однак, відмовивши Твоєму проханню, сам насмілююсь прохати Тебе… Ще малий мій Адам-Кашпар. Але у дитячих роках не слід повіряти всю вихову майбутнього лицаря жіноцтву: розпестять його! Візьми його до себе, Карльосе, І, якщо зволить на це Світла Дружина Твоя, разом із сином своїм виховай його на лицаря, що йшов би невпинно й непохитно до Світлої Мети. Я знаю: «Монсальват410 — мета болісна» — співає Ешенбах, улюблений мій лицар і поет, і «по дорозі до цієї мети сліз не обітре ніхто»411. Але нехай іде мій син до «Монсальвату духа»… бо я… я піду в манастир. Якщо трапиться війна — візьму в руку меч, бо зложив лицарську присягу — боронити свій Рідний Край412. Коли ж пошле Господь час мирний, прийму чернечу рясу, щоб воювати духом і словом за Правду. Бо є речі, як Ти бачив сам, що проти них безсиле залізо. А бій духа й зброї триває стало. Коли ж ці суперники йдуть один проти одного, часто тріюмфує третій. І той третій — це Зло, Кривда, Ненависть… Великі Борки, улюблене гніздо моє, і надалі залишаю під опікою пані дядини нашої. Бо Василь уже не вернеться сюди з Чернігівщини. Не дуже міцна тілом пані Теофіля, але ж духом незломна й сильна, як Гея-Земля, що нас живить. На таку ж виховує і малу Тею… Але не Тею хотів би я бачити господинею-дідичкою в Борках, Карльосе. Ні, мій Друже! Якщо обдарує Тебе Господь донею, цим листом прошу її у Тебе за дружину моєму Адамові»413. * * *
Адамів лист розхвилював Карльоса: як же грізно побила життєва хуртовина побратимів «весняний сад життя!..» Тієї ночі Карльос заснути не міг. Потиху вибрався з одрини до свого студіольо. Яке ж воно «своє!» Аж дивно, що в країні, такій далекій від Еспанії, неначе — куточок рідний, свій… перенесений з далекої батьківщини! Немов би не Карльос Лясерда, а дон Фернан ель Сабіо сидить у цьому глибокому фотелі, з чорного «моченого» дуба, з високою спинкою. І білий комір ясною плямою відбивається від чорного оксамиту хатнього одягу… Немов би — ось-ось! — від монументальної печі, з угла кімнати, де шафи з книгами, покотить круглий Херонімів бас просту й бадьору сентенцію… Вірну навіть і тоді, коли вже — як казала пізніша вже приказка, привезена з Америки! — «No mias consuelo que el tomato crudo»414 — Карльос аж здрігнувся. Так живо відізвався цей голос у його серці… Але тільки в серці! Встав із крісла й підійшов до портрету на стіні. Суворе Херонімове обличчя ніби всміхнулося до нього… Це на пам'ятку про «світло з Еспанії», що приніс йому джура, зробив цей портрет… із пам’яті, розбудивши в собі здібнощі «емірового рисівника заставок та енлюмінюр»415… Над Херонімом — собор у Бурґосі… Також Карльосовою рукою відтворена згадка з безлічі кампаніль… минулого… Ось і брама «Арка Санта Марія … а серед площі — вся біла масивна сильвета мармурового хреста… На ньому — Христос відкрив обійми розп’ятих рук… Простягає їх… немов чекаючи повороту з чужини… «блудного сина» Еспанії!.. У ніг хреста невпинно плаче водограй… Думка знов вернулася до листа Адамового. Згадав, що хоче він злити свій рід із його родом… З його «новим родом», який таки започаткував він, згідно з пророцтвом дона Фернана. Але, хто ж може бути хрещеним батьком його сина?
На другий день «Каза Лясерда» вітала не «високого», але милого гостя. Був ним «срібноокий» Ковдуш, що приніс новини з Борок та пісні в своїй кобзі. Ще в Борках полюбив мудрого гудця Карльос. А тепер зрадів — як рідному. Еспанським звичаєм, — «старим, як земля еспанська», — на місце кума, що відмовився, завжди кличуть першого жебрака, що його зустріне батько дитини. І тому за кілька день, у палясеті Лясерди, як тихе свято, відбулися хрестини. * * * А по хрестинах, пізно в ночі, Карльос докреслював повне нових сил нове «родове дерево». Протяг лінію від двох корнів — Ренати де Кастро і Карльоса Лясерди та закінчив її кружечком. А в ньому написав наймення тільки що охрещеного свого сина: — Фернан-Альфонсо-Енріко. Чекав хвильку, дивлючись як розбігаються по свіжому напису порошинки лазурітового й золоченого піску. Потім вивів банделету416 й — у пам’ять дон Фернана й його «пророцтв!» — вписав у ній слова: «Патефакта ерунт Деї аркана»417. 1 «Hijo de mi alma — сину моєї душі» — біжний еспанський вираз ніжности. 2Перекладаю словом «джура» вираз «maestro de armos = учитель, як обходитись із зброєю», якого поважали в родині і пани і слуги, і який за «слугу» не вважався. 3 Марілена — біжне, еспанське пестливе скорочення наймення Марія-Магдалена 4 Марія Паділля — історична особа. Була це циганка, з якою король дон Педро морганатично оженився, незвичайно розумна й гарна. 5 Цигани в Еспанії живуть осіло. Більшість із них — торгівці. Переважно різники, кошикарі, «ножарі» (що виробляють ножі), ковалі. Старші циганки продають на вулицях оладки «banudo», які тут же печуть. Завжди чисто одягнені. 6 Пишеться «саbаllего», читається «каваєро». Еспанське b (б) вимовляється як українське в. /На жаль, письменниця тут дещо переплутала — це літера «v»в іспанській мові вимовляється як «b»/ - Прим. упор. 7 Togue a muerto, власне дзвін, що сповіщає про смерть когось із парохіян. 8 Згадані в повісті особи — майже всі історичні й наймення їх повністю подані. Але титул Сандоваля — duque (дуке) себто: герцог, не вмію перекласти на українську мову. Переклад «князь» був би несправний. Бо титул дуке (франц. «duc») іде зараз за князем («principe», франц. «prince»). Німці й москалі зберегли форму «Herzog» = герцог. То й може і по-українськи могло б бути «герцог»? Чехи мають на це свою форму «vevoda». Але вважаю, що по нашому не можемо вживати тієї форми, бо плуталась би з поняттям «воєвода». А лишити «дуко» — також не можна, бо по-українському називають «дукою» просто багату людину. Тож не остається нічого іншого, як уживати таки форми «герцог». 9 По анналах і записах, королева донья Хуана прозвана «la Loca» — безумна», бо ж таки стратила була на якийсь час здоровий розум, — мала незвичайно приємний, чарівний голос. 10 Такий, справді, був намір королеви доньї Хуани. 11 Велике горе так вплинуло на неї, що вона на якийсь час утратила здоровий розум. Тому в еспанській історії називають її «Juana la Loca» («Хуана безумна»). Латинське j читаємо в еспанській мові як наше х. 12 До свого одружіння з дон Феліпе — донья Хуана хотіла вступити до манастиря й приготовлялася до цього. 13 Це був, справді, «пункт» божевілля доньї Хуани: вона твердо вірила, що дон Феліпе мусить воскреснути. 14 Краєвид Кастилії нагадує собою африканську пустиню: піски, каміння, кактеї і гори — самі скелі. /Наша землячка, яка тепер мешкає в Іспанії, прокоментувала так: я вже не знаю, у кого з класиків читала гірко-поетичне «червона іспанська глина». То це було перше, що мене вразило в краєвидах!! Вона дійсно червона! Поля клаптями - клапоть росте зелений, клапоть колоситься жовтий, клапоть зораний - охряно-червоний. У мене вікна білі - то порохом вони припадають не чорним і не сірим, а червоним!! А основне заняття іспанського агрикультора одвіку - вибирати каменюки з землі!/ - Прим. упор. 15 Другого свого сина, Фернана. 16 Біжний еспанський вираз ніжности, «luz de mi vida» 17 Фрай — брат. Уживається, відносно францисканців, навіть коли духовний уже висвячений на патера (священика), а не тільки ««брат». 18 Кабошон — дорогоцінний камінь, відшліхтований до круглої, випуклої форми, а не до «фасеток» як брилянти. 19 Аквіта це скорочення з aqua vitae — тобто: оковита, горілка 20 Ay, hombre! — біжний, еспанський вираз здивування, жалю, суму — взагалі, майже в усіх пригодах та випадках життя. Дослівно: «Гей, чоловіче!» 21 Вирази: caramba, hombre, caspito, chapiro — властиво не означають нічого конкретного. Але, що в Еспанії було (аж до недавна ще!) законом заборонено і карали за те в’язницею — кожне зайве згадування чорта, а також уживати в біжній мові наймення Божого, то люди вживали в усіх випадках ці, нічого не означаючі вигуки. Цікаво, що згадка про вигук «чапіро!» збереглась у часто вживаному жидівському прізвищу: Шапіро. Очевидно, занесли це слово в Україну жиди-вигнанці (як нпр. ціле місто Бердичів, що складалося майже з самих жидів, які зі звичаю, довго ще користувались мовою країни, з якої їх вигнано. А що в Україні було більше людей, які знали французьку мову, то еспанське ch, що його еспанці вимовляють як українське ч, висловлювали на французький спосіб як українське ш. І так із «Чапіро» став «Шапіро» або «Шапіра». Цікаву деталю відмічають французькі письменники й історики. А саме, що жиди-вигнанці дуже довго, на чужині, зберігали любов до Еспанії, її мови, звичаїв. Любили її як свій «рідний край». — Французькі емігранти (гуґеноти, євангелики, а пізніше до французької революції) нераз перетворювались на німців, англійців, москалів. Навіть — додають деякі твори, як нпр. Maurice Magre й інші: «Не було гірших ворогів Франції, як ті французькі емігранти — «бувші французи». 22 Вживається слова «hombre» не тільки, як вигуку здивування, але й у простому своєму глузді, як тут, при ославлюванні, в сенсі «чоловіче!» 23 «Радісного Агнця» або «Веселого Агнця» — привітання у Великодньому часі, як в Еспанії, так і в інших католицьких народів, заміняє українське «Христос воскрес!» 24 За старі часи — дуже давно! — в Еспанії було багато вовків. Кажуть, що нема нічого страшнішого, як скажений вовк. Він не тільки не боїться вогню, але лізе сам на вогонь. На Литві також, іще не так то давно, було багато вовків. Бували і скажені. Ніби то казяться «з голоду». Тоді летять на село, часами й до освітлених вікон. Моя бабуня — литвинка родом, — Теофіла Довмонтович, мати мого батька, — розповідала про такі випадки. 25 Альфонс X «el Sabio» (1252-1284), син Фернанда III, дійсно канонізованого святого. «Не був ані політиком, ані вояком» — як пише про нього майже сучасна йому хроніка Хуана Міґуеля, — «але зробив для Еспанії більше добра, як коли б був добрим політиком і войовником.» Політикою видко так мало цікавився, — чи не оволодів нею! — що навіть не закріпив прав за своїми рідними внуками — дітьми його первородного й законного сина — Альфонса де Лясерда, першого предка героя цієї повісти, дон Карльоса (і пишучої ці рядки). І трон перейшов до його племінника Санчо IV «еl Bravo». Зате «був закоханий до культури» — пише Хуан Міґуель. Оточував себе вченими всіх народів, не зважаючи, чи вони — християни, магометани або й жиди. Тому повелось йому зробити дуже цінні переклади, як «Tradiciones de la Biblia», «El Alcoran», «El Talmud», «La Cabala». Написав дуже цінну працю «Los Libros des Saber de Astronomie» і склав так звані «Tabulae Alphonsianae». З інших його праць відомі «Los Cantigos de Santa Maria», «La Cronica General», поеми, пісні й б. і. його твори являються, так би мовити, закладом еспанського письменства, бо й найраніщими літературними працями Еспанії. Тож перед ним написано лише «El Cantor del Mio Cid» — автор невідомий (із XII а може й XI стор.) і «Legenda de las nocedades del Cid» (легенди з юности Сіда) написана Пленом де Кастро (Guillen di Castro), тобто знов таки — предком дон Карльоса (і пишущої ці рядки). Бо родини де Кастро й Лясерда злились в одну. А коли вимер («по мечу») рід Лясердів — титули його й патенти перейшли — по закону Еспанії, — на найближчих кревних по мечу (по мужеській лінії): на рід Медінаселі. 26 Популярна й досі еспанська пісня. 27 Хроніка Руї Піно, Лісабон 1563, стор. 68. — Не дивуйтесь точності виписки: маю в Португалії вуйка, Євгена де Кастро, визначного португальського поета — португальці ставлять його нарівні з Камоенсом. Він був професором літератури та ректором єдиного в Португалії університету в Коїмбрі. Даю ж детальні виписки, щоб було видко, що не «вигадую романи», але, дійсно, подаю виписки-уривки з хронік. /Як це звичайно в біографії наталени, справа з вуйком не надто певна, але достеменно знаємо, що дійсно жив такий собі Еуженіу де Каштру (1869–1944), письменник і викладач літератури в Коімбрському університеті. На його честь названа школа в Коімбрі/ - Прим. укл. 28 У нас часто пишуть «тореадор». Тимчасом слово «тореадор» — французьке і в еспанській мові не вживають його ніколи. 29 За ті часи, лікарі й астрономи носили іншу, як звичайні люди одежу: чорні плащі, завжди чорні, на чорній же одежі й берети, які звичайно вживали баскійці, т. зв. «боїни». 30 Родан — сьогоднішня ріка Рона, по французькому Rhone. 31 В Еспанії мало вживали і при розмові з королем або королевою титулу Ваша Величність. Звичайно вживали — при розмові з кожним іншим висловлювання «дон» (пан) або «донья» (пані) та хресного наймення: нпр. «донья Хуана», «дон Альфонсо». Родинного наймення, як нпр. «Родріґес», «Фернандес» уживали тільки при розмові з дуеньєю — «донья Родрігес», або управителем, домосправцем: «дон Гонзалес». Дуенья — була старша жінка, яка скрізь мусіла допроваджувати дівчину або молоду замужню жінку. Вийти на вулицю чи до церкви самітньою, без супроводу дуеньї, вважалось «неслушним», іще до досить недавніх часів. Іще й авторка цієї повісти ходила замолоду завжди в супроводі дуеньї. 32 Історичне. Дон Педро Араґонський, справді, заступився й виявив поміч Провансові проти короля Франції. Бо Франція й Араґон хотіли кожне приєднати до себе Прованс. 33 В Романії, себто в Провансі, дуже була поширена від XI аж до ХІV сторіччя наука альбіґейц'в (від міста Альби) або катаризм. Папа Інокентій III наказав «хресний похід» проти них. І саме Симон де Монфор дуже жорстоко закінчив цей похід, зруйнував міста Безіє, Каркасон і інші. Ті бої, в яких брав участь французький король Людвик VIII, закінчились тільки аж за французької королеви Блянки Кастильської, матері Людвика Святого. За часи доньї Хуани — альбіґейців урядово вже ніби не було. Але деякі жили ще розпорошено по світі, як нпр. славнозвісний Христіян Розенкройц (справжнім родинним найменням: Христіян Гермельсгаузен), який під найменням «Розенкройц» розповсюджував у Німеччині в XIV столітті нову єресь, знану під назвою «розенкройцерів», бо їх знаком був хрест зложений із троянд. Один із альбіґензьких утікачів — Ґульєльмо де Кастро — примандрував аж в Україну. І ще перед 1914 р. нащадки його мешкали біля Житомира. Авторка знала їх особисто. 34 Історичне. 35 Альбіґейці йшли так далеко в своєму аскетизмі, що «відраджували», якщо не «забороняли» світським людям вступати в подружжя. На їх гадку, щоб «знищити гріх», який накликав на людство Адам, треба «знищити рід людський» — «нащадків грішного Адама». Тому всіми засобами старались вони запобігти розмноженню людського роду. /Сучасні історики не поділяють цієї думки/ - Прим. упор. 36 Досконалі — назва, яку давали собі альбіґейці; таке ж «катари» — чисті (з грецької мови). /Так само, як і попереднє. «Катарами» і «альбігойцями» послідовників цього віровчення називали інші, самі ж вони звали себе християнами чи вірними/ - Прим. упор. 37 «Гора Спасіння» — Монсеґюр чи Монсальват, у глибинних печерах і глибоких коридорах якої скривалися останні альбіґейці. Виходи заложено й довкола всієї гори розложено багаття, якого дим задусив утікачів. За легендами — в Монсеґюрі альбіґейці сховали свої скарби. Інші ж легенди кажуть, що таємними, тільки альбіґейцям відомими підземними переходами вони перейшли за Піренеї в Еспанію. Ще інші леґенди розповідають, що в «Горі Спасіння» — Монсальваті або Монсеґюрі схований святий Ґраль. 38 Ґільбер де Кастро — історична постать. 39 В Україну. «Країною ґотів» названо її тому, що в Україні були колись на півдні східні ґоти. 40 Альбіґейці не мали нічого спільного зі св. І'ралем. Але легенда про св. Ґраля, що вийшла з Провансу, перемішалась опісля з легендами про «скарб альбіґейців» ніби то захований у Монсеґюрі. Але той «скарб альбіґейців» не мав нічого спільного зі св. Ґралем, бо були це тільки різні книги альбіґейців а також дослівно і «скарби» — золото й дорогоцінності, які поскладали в недосяжних для того, хто в них не визнається, печерах та підземних ходах, виритих у горі. Головно позвозили туди ті скарби дві графині де Фуа, обидві на наймення Есклярменда, графи Каркасонські, сеньйори з Тренковалю та інші, щоб було їм защо провадити боротьбу не тільки за катаризм чи альбіґейців, але й за самостійність Романії, яка, підбита Францією, ставала вже тільки провінцією її. Тому в легендах і переказах народніх часто змішують альбіґеїзм і стремління до незалежности Романії та ще й примішують до того легенду про св. Ґраля, що мав бути схований або в Монсальваті або в Монсеррато в Еспанії, зараз же за кордонами Франції, в Піренеях. 41 Така на портретах була донья Хуана: невеличка, досить щупла, з трохи більшою головою, як це звичайно водиться. 42 Із головних засад альбіґейської науки. 43 Сід Кампеадор, прозваний так маврами, що означало «бойовннй пан», справжнім найменням Родріґо Діяз де Бівар (часами пишуть Руї Діяз де Бівар, бо Руї е скороченим іменням Родріґо), найславніший герой Еспанії: перший почав бій із маврами, від яких, власне й висвободив Еспанію. Походив Сід із Сан Педро де Карденья, села у 8 кілометрах від Бурґосу. В цілій Еспанії наймення Сід посвятне. В родині ж де Кастро особливо, бо ж рід де Кастро володів маєтком біля Сан Педро (де народилась авторка цих рядків) і про родину Сідову, як про «родину сусідів» у роді де Кастро дуже часто згадувалось із майже посвятною пошаною. 44 «Ось я служебниця Господня», слово з молитви, що її віруючі католики тричі денно повторюють, коли церковні дзвони дзвонять ранком, у південь і ввечорі. 45 Ґаліяна — дружина Карла Великого, що якийсь час мешкала в цьому замку. /Замок Галіяни згадується у відомому історичному романі Л.Фейхтвангера «Єврейка з Толедо»/ - Прим. упор. 46 Сталле (множина від сталля) — лавн по обох боках вівтаря в манастирських церквах: так званий «чернечий хор» (не «хори»!). 47 Аколіти — прислужащі при Богослуженні. 48 Увесь обряд присяги лицаря дамі — автентичний, історично вірний. 49 «Хроніка дона Хуана-Міґуеля», том 51. Biblioteca de Autores Espanoles. Escrituras en proso anteriores al siglo XV. Стор. 257-264. 50 В юліянському календарі, зміненому папою Григорієм XIII у 1582 р.. епактами називали «вік місяця», себто число днів появи молодика на небі. 51 Рах! (латинське «Рах» — Пакс!) — мир! 52 Історичний факт, зрештою, легкий до висвітлення. жүктеу/скачать 1.4 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|