Наталена Королева Предок

159 На Орієнті не тільки варять чи печуть кукурудзяні качани, але печуть на вугіллі й сухі зерна кукурудзи. Вони розтріскуються і є це одно з улюблених «лакоминок» східніх дітей. Нубійські кози, завжди тільки темно гніді, двічі більші за європейських кіз.

160 Так розповідають.

161 «Володарка Східня» — Цариця Савська, Балкіс, що її часто згадують східні байкарі й співці.

162 На Сході існують професіональні байкарі й байкарки, які зі свого невичерпального запасу готові розповідати без кінця-краю. Є це не тільки «вивчені» професіонали, але справжні поети-імпровізатори. Авторка цієї повісти дуже любила слухати їх, у своїх мандрівках Орієнтом. І нічим так не хотіла бути, як одним з них!..

163 Так називають мусульмани Ісуса Христа — «Ісусом сином Марії». Вважають його за пророка, але «меншого від Магомета». Святу Діву шанують як «матір Пророка».

164 За магометанськими віруваннями Лазар був мертвий не три дні, але три тижні. Так чула авторка цієї повісти про воскресіння Лазаря від магометанського мулли, з яким авторка читала Коран.

165 Деталь про «гробницю Лазареву», як і про інші речі у Палестині, авторка черпала з оповідань свого вуйка, римо-католицького священика, який по своєму висвяченню, подорожував Палестиною й багато пройшов сам і таки тими місцями, якими ходив Христос. Хотів пройти шляхом, яким пройшов дон Карльос Лясерда, бо був таки ж із роду його.

166 «Скрізь, де виростають цвіти легенди, є під ними певний родючий гумус (terreau — родюча, добра земля з перегною) правди». — М. Магр

167 Описання Адама — за старовинним портретом.

168 На Сході часто тримали у садах «для окраси» приручених газель та павичів.

169 Антимоній — краска для підмалюваїніня очей і вій та брів. На Сході приписують цій красці ніби вона не тільки «робить гарнішими очі», але й охороняє їх від дуже розповсюдженого там — від гострого світла — запалення очей. На Сході мають дуже дивні — й дуже прості! — ліки. У деяких авторка переконалась на собі, що вони дійсно помагають. Так, від вічної праці при якій треба було приглядатись (як археологові) до дуже дрібних написів, узорців, то що (не говорючи вже від писання та читання), авторці дуже докучало те, що набрякали повіки, були червоні й палили. Европейські — тогочасні! — лікарі казали, що на те — єдина рада: не читати, не писати й кинути праці, при яких треба напружувати зір. А перський «хакім» (лікар) порадив: носити завжди, не скидаючи ані на ніч, дуже важкі сережки. Всеодно які — аби важкі. І що ранку та що вечора промивати очі трояндовою водою. Як нема її — то звичайною боровою водою. Неприємне запалення пройшло, й нині, — у 70 років , — окуляри вживаю тільки при читанні чи письмі.

170 Domine magister, Сіді му аллім — означають те саме: «пане вчителю!» (Не утруднюю працю переписувачеву даючи арабський текст!

171 Venite cito, Та алл гене — йдіть швидче!

172 Маймун — малпа, кара маймун — чорна малпа.

173 Сорбет або шербет — розтерті з цукром або медом овочі. Може бути й зі зварених у цукрі конфітур із троянди (тільки «столистої!»), помаранчевих цвітів або цвітів білої акації. Тоді треба додати води. Розмішане добре, мусить бути тільки на пів заморожене.

174 Бабуїн — північно-африканська малпа, з довгою головою й коротким хвостом.

175 На Сході — як і в Еспанії — часто замість леду вживають снігу, що його привозять із гір.

176 Сцена з бабїном — не вигадана. Авторка знала в Ахені, у Німеччині, доктолра Шустера, який мав таку малпу. І та малпа «варила» пані докторовій каву. Доктор розповідав, що вичитав таке у Брема. Хотів пересвідчитись, чи це — правда, купив молодого бабуїна у Гамбурзі і дійсно навчив його «варити каву».

177 Малпи дуже не люблять, коли з них сміються. Але коли їх хвалити й гладити та давати їм «за викон» солодощів або овочів — дуже легко навчити їх усьому. Так, принаймні, запевнював доктор Шустер, що його бабуїн не тільки «варив» каву, але ще й «подавав» її на підносі.

178 Сіді — «пан».

179 Дервіші — маометанські ченці. Сарацини називали «дервішами» також, або «франкськими дервішами», і християнських ченців.

180 Студіоля — перенятий від італійців звичай улаштовувати бібліотеки, які, одночасно, служили й кабінетом, в якому вчені працювали.

181 Таке волосся мав і батько авторки.

182 Деталі, назви замків і фортець — історичні. З «Історії хрестових походів» — імпозантної праці.

183 Цей «лицарський роман», який дійсно був історичним фактом, був темою незчисленних пісень трубадурів. А пізніший французький поет, Едмонд Ростан, написав прегарну п’єсу «Самотня царівна».

184 Остання деталь — історичний факт: Мелісенда, володарка Тріполі, — або як часами писали: «Тріполісу», — яка мала одружитися з візантійським цісарем Емануелем Комненом і була його нареченою — ніколи з цим цісарем не одружилася, а стала чорницею-кармеліткою в дуже молодому віку.

185 «Блукаюче світло» — дійсно чарівне явище. Авторка бачила його й «закохалась» до «казкової землі» — Волині, як лицар до красуні. Зрозуміла, що тільки на Волині могла народитись така поетка, як Леся Українка і такий твір-перлина як її «Лісова Пісня». Що таке «блукаюче світло» — не знаю. На Волині мені висвітлювали, що це — випари мочарів, якісь «блукаючі вогники». Каміль Фляммаріон, знаний французький астроном, приятель мого батька, гадав що це — так званий «зодіякальний» світляний феномен. Я на астрономії не знаюсь, то ж не берусь висвітлювати. Констатую тільки факт, що бачила цей чарівний феномен.

186 «Слово стало тілом»

187 «І Слово стало тілом».

188 «Бинда» замість «стрічка» і «флояра» замість «фуяра» чула авторка від волинських селян.

189 У 1937 р., коли по-перше була видана повість «Предок», галицька критика витикала «безсенсовність» «прокляття цілого роду». Я — не берусь судити «сенсовність» чи «безсенсовність» стародавніх леґенд, анналів, хронік. Бачу в них поезію, красу. Крім того: вони, певно, мали якусь підставу бути записаними, коли ними займалися хронікарі. А я — як перська байкарка! — тільки переказую те, що читала в старих анналах та хроніках. Крім того, бачу в цих сумних — аж трагічних! — легендах, вплив Півночі та сумної, меланхолійної вдачі людей півночі, на розділ від радісної, безжурної вдачі людей Півдня.

190 Лебідь — по данському: «сван». У мові норманів: «Швено». Вікінги — власне були пірати. Але за ті часи вважали, що піратство — почесне «ремесло», бо вимагає сміливости не тільки в бою з людьми, але з морем, хуртовинами. Самі ж себе вікінги вважали за «володарів моря».

191 Наперстянку — Digitalis, — уважали за чарівну рослину в Північних країнах (Данії, Швеції, Норвегії).

П. Ол. Моха чомусь дуже хвилюють «чорні барви», «незгідні із християнським світоглядом» (стаття «Наталена Королева у 70 річчя», ч. 38, 24 вересня 1958 р. часопису «Шлях»). Авторка мусить пригадати шановному критикові, що «Предок» є повість, у якій зібрані деякі леґенди роду. «3 пісні слова не викинеш»! А що легенди північні — сумні, трагічні й песимістичні, — то це особливість психологічна людини Півночі! І ще тільки більш підкреслює спокійно-радісний погляд на життя людей Півдня.

Коли б авторка «проповідала», або притримувалась цього погляду та «нехристиянської віри у фатум», то, певно, не відважилася б написати ці сумні легенди, «боячись накликати на себе лихий вплив» — чи «відгук» того «північного прокляття..»

Зрештою: чи ж автор не має права писати так, як йому хочеться, а мусить притримуватись способу думання критики? Авторка ж не протестує у пресі, коли їй «нав’язують» думки, яких вона не тільки ніколи не мала, але й мати не могла! Як, нпр. — у тій самій статті — що «авторка щораз більше причалює своєю творчістю до українських берегів» (про «Легенди Старокиївські», які були написані ще до першої світової війни для… французької преси! А потім були відкинені в Галичині, як «не маючі нічого спільного з Україною» за словами п. Д. Донцова! І вийшли друком лише в 1942 р., бо… авторка нічого іншого тоді в своїй теці не мала!

192 Не на Волині, а вже на Київщині авторка здибала нащадків цих де Кастро. Але на Волині й Поділлі було чимало чужих родів, головне італійських, що прийшли з польською королевою Боною Сфорца та з польським королем, яким був якийсь час Генрих III, французький король (як, наприклад, дуже знаний у Франції рід де Колюс), чи де-Бальмен, француз походженням, який знав українську мову та говорив нею ліпше за родовитих українців.

193 Сіді Аадам — пан Адам. В арабській висловності наймення Адам має звук подвійного — а.

194 Агаряни — діти Агарини. Так називали християни арабів. Самі ж себе вони називали: «сарацинами», тобто дітьми Сари.

195 Омар Кайям — один з найславніших перських поетів.

196 Світло місяця у східніх країнах, справді, таке ясне, що авторці трапилось одного разу прочитати при місячному світлі, без жодного іншого освітлення, дрібне письмо поштової розписки.

197 Цей звичай існував іще в Персії перед першою світовою війною.

198 Гепард — хижак із роду леопардів, оцельотів і т. п. Живе в Азії, трохи менший за леопарда, але так само розбарвлеяий — цяткований теміно-гнідим по світло жовтому тлі. Дуже легко приручається й звикає до людей. У Персії та Індії гепардів тримають замість ловецьких псів. Бо в Персії — пес є у великій погорді, як «тварина нечиста» (однаково, як і свиня). Крім того, кажуть, що при ловах на тигрів — жодний пес не відважиться йти проти тигра. А гепардів треба всього тільки два, щоб подолали тигра.

На жаль, авторка не може присвідчити, чи це дійсно так. Бо як не просила, але її ніколи не схотіли взяти з собою на полювання на тигрів, як на «занадто небезпечну забаву».

Але гепарда авторка мала. Звався «Пешкеш» і був якнайласкавіший й наймиліший кіт. «Воркотів» — трохи голосніше за кота, само собою! — коли був задоволений, спав у ногах, на ліжку, «дмухав» як незадоволений кіт, коли щось йому було не до вподоби. Загинув від запалення легенів, не зніс європейського підсоння!

199 Імам — вища духовна ранґа.

200 Історичний факт. У маврів існував звичай, що коли якась жінка хотіла бути вченою, поеткою чи філософом — по «іспиті», що тривав три, а то і п’ять років, — на зібранні імамів, суддів та інших урядових осіб, вона складала шлюб, що ніколи не вийде заміж, не заложить родини, але цілковито віддасться науці або мистецтву. Тоді відкладала жіночу загортку, якої більше не носила. Цим, ніби символічно зазначувала, що «вирікається жіночости», перестає бути жінкою й стає «рівною мужам».

201 Дійсна особа.

202 Історичний факт.

203 Спосіб мови Хадіджі — не фантазія авторки. Так висловлюються у хвилини ніжности, приятельства орієнтальні жінки, серед яких авторка мала чимало приятельок. Одна, наприклад, як доказ щирого свого приятельства дуже вмовляла й упрошувала авторку, аби вона… стала жінкою її чоловіка! «Щоб бути завжди з тобою разом, нероздільно, як очі в обличчі!» — вмовляла мила приятелька Хараза. Наймення її означало: «Самоцвіт».

204 Невільниці кадиксанки (родом з еспанського міста Кадіксу) цінились дуже дорого, бо вважали їх за найліпших співачок, танцюристок і вишивальниць золотом.

205 Невільники й невільниці слов’яни з давен-давна цінились дуже як раби-педагоги чи рабині-пістунки, хови. Вміли дуже добре обходитися з дітьми, самі ж — дуже легко навчались чужих мов і різних наук. Відомо чимало таких педагогів. Наприклад: педагог, що навчав філософії велику Клеопатру, був «із берегів Бористена» й звався Архибій. Учитель Юліяна Апостата, також родом із Бористена, звався Мардоній.

206 За давні часи було у звичаї: коли якась самітня жінка (вдова, або дівчина-сирота) не могла з яких-небудь причин стати черницею, то мешкала «як світська гостя» у манастирі, хоч би й усе своє життя, до смерти. Ходила на всі служби Божі, не виходила поза стіни манастиря, але приймати відвідини у «говорні» могла. Одежу носила світську. Чорну, коли це була вдова, сіру або білу як що це була дівчина. За їжу, утримання і т. п. — не платила. Коли була маєтна — лишала по своїй смерти свій маєток манастиреві. Якщо була вбога — працювала на манастир як вишивальниця, швачка, вчителька — якщо була освічена, або працювала в лікарні, тобто, говорячи сьогоднішньою термінологією — як фармацевтка. Бо більшістю ліки (переважно рослинні) виробляли манастирі, переважно жіночі, бенедиктинські.

Цікава деталь, мало кому відома: перші «листоноші» чи «поштарі» були Капуцияни. Бо, як орден «жебрущий» (не сміли мати запасів — тільки мусіли жебрати ранком, на той день) ходили що дня жебрати з дому до дому. При тому — як подяку за поданий дар — брали листи, пакунки й доставляли їх куди слід. Коли на дальшу віддаленість — передавали до другого капуцинського манастиря, а той доставляв, або передавав іще дальшому.

207 У старих родах, було звичаєм давати дітям здебільша те саме наймення — принаймні старшому синові. Тому в родинних анналах чи записах завжди за цим найменням стояла цифра: І, II, III, і т. д.

208 Історичне. Альфонсо X, як повдовів, дійсно оженився з мавритянкою, донькою ґранадського еміра, яка була християнкою. І старший їхній син, Альфонсо, був першим Лясердою. /Попри поетичність, легенда цілковито неісторична — серед коханих жінок короля Альфонсо не було жодної мавританки чи мориски, а матір’ю першого ла Серди, не Альфонсо, а Фернанда, була третя дружина короля Альфонсо Х, Віоланта, інакше Йоланта Арагонська, принцеса Арагону та королева-консорт Кастилії, по матері - онука угорського короля Андраша Другого та племінниця святої Єлизавети Угорської. Фернанда не усунули від влади — він помер наглою смерю в молодому віці, а його синів відтіснив від трону дядько, дон Санчо. Боротьба між ними і ввійшла в історію під назмою «війни інфантів Ля Серда» / - Прим. упор.

209 Мабуть тому, що не хотіла охреститися.

210 Так передає леґенда й родинні аннали.

211 Цікаво, що й авторка цих рядків, має також цей «знак» на правій стороні коло підборіддя. За молоді роки робив він їй прикрості — не гірш, як тій Хадіджі!

212 Ґранд — магнат, ґрандеца — магнатський круг, вища шляхта.

213 Валінана — арабська назва Волині.

214 Масуді та Ібрагім-ібн-Якуб — старовинні, маврські автори, які, дійсно, подорожували по Волині й описали свої подорожі й землі, що бачили.

215 Протокура — вперше острижений, себто недосвідчений, наївний.

216 Пара паїнта тавта — поминаючи все те.

217 Полос ону — дослівно: «ослятко», в значенні — «недоросле дівчатко».

218 Іскандер — східня форма наймення Олександер; Олександер Македонський — улюблений на Сході герой.

219 Меджнун і Лейла — східні «Ромео й Джульєта», романтична пара закоханих.

220 Аадам (з двома а!) по арабському значить: «людина», «муж».

221 Наймення це пишуть часами: Маргіяна. Це — невільниця з казок «Тисяч і одної ночі», казка про Алі-бабу та сорок розбійників.

222 Каді — суддя.

223 Подорож шейха Масуді на Волинь, до Володимира Волинського (міста). Приблизно в X столітті. Арабський рукопис.

224 «Троянда пустині» — не троянда, а рослина виглядом ніби цілком суха, гнідо-жовтої барви й скручена в клубок. Покласти її до води — вона розпустить листки, які зм’якнуть і утворить широку розетку, яка нагадує фантастичну квітку.

225 Хаджі — титул прочанина, який був у Мекки. Має право на цей титул ще й той, хто прочитав — студіюючи — цілий Коран і часто перечитує VII розділ із Корану.

226 Джіян Азір дійсно існував. Але в пізнішому часі.

227 «Святе Світло» — наука Заратустри, була переслідувана у Персії від магометан і багато визнавців «Святого Світла» перенеслося з Персії до Індії, або ісповідували свою віру — в Персії, — тайно, як це робила родина Іскандерова, першого дружини авторки.

228 Жодної загрози не могло бути від Джіян-Азіра. Був бо це володар знаний зі своєї людяности й любови до мистецтв і наук. Навіть християнські церкви й манастирі будував.

229 «Гурії» — за віруванням магометан це — «райські діви», так би мовити — Ангели-Діви, які зустрічають «правовірних» у брамі раю.

230 Місячна веселка — дуже гарне й рідке явище, незвичайної краси.

231 «Почекати повного місяця» — зачекати цілий місяць

232 Рей або рея — поперечина, до якої прив’язане одно з прямих вітрил.

233 Такеляжі — всі загалом снасті на кораблі. «Стоячий» такеляж — той, що ним закріплені щогли, стеньги, бугшприт і т. п.

234 Кормах, а не «кермах», як виправили мене у першому виданні. Бо «корма» — це є задня частина корабля, А «керма» — це є «руль» (по-московському), яким керують при плаванні. Тому по-українському цілком правильно називається: керма.

235 Джіни — духи східніх вірувань.

236 На червоний, у стручках, перець — «паприку» є чисто-українська назва: «перчиця».

237 Наймення «Зорая» означає: «Вранішня Зоря».

238 «Половий» — барва світло-гніда, трохи до сива, як барва, що її нині звуть: «беж».

239 Старо-українське слово: «когути піють», «запіяли» замість «півні співають», «заспівали».

240 Мандруючи степом брали із собою півнів, щоб «сповіщали час».

241 Гепарди — справді вірні й прив’язані до людини. Авторка знає це з досвіду, бо мала такого гепарда. І він не відходив від ліжка авторки, коли вона була хвора. Коли ж хворій давали лік, або їжу, гепард намагався понюхати, немов щоб переконатись: чи нема чогось шкідливого?

242 Полог — старе, українське слово: мустікера, тонка, але дуже густа заслона.

243 Ліщинових, бо існувало переконання, що «на лещину не йде ані гад, ані скорпій (скорпіон), ані тарантул».

244 Пригоду з дрохвами розповідав авторці кримський, старий татарин-пастух. Ніби таке було з тим пастухом, коли він, ще хлопчаком, заснув у степу. Бо дрохви, ніби, дарма що боязкі, але дуже цікаві.

245 Бортня — примітивний вулик.

246 Бутинка — старе, українське слово.

247 Вайделятки — старо-литовські жрекині. Віра стародавніх литвинів була — як можна передпокладати — подібна (якщо нє та сама!) до друїдизму. Бо друїди, коли їх вигнано із Франції (за перші віки християнства), помандрували до побережжя Північного (балтійського) моря. Там осіли в лісах. На Литві поганська віра — а саме друїдська — затрималась аж до XII ст.

248 Р. 1937, коли по перше вийшла повість «Предок»,, критика (пані О. О. Дучимінська у «Новій Хаті») закидала авторці, що «не знає української історії і побуту». Що авторка не знає галицької історії й побуту — це цілком справно. Але Україна складалась не тільки з Галичини. До України входила ще Наддніпрянщина, Волинь, Подолля й частина Литви та Білоруси. Скрізь були свої звичаї і свій власний побут. Авторка описує ту частину Волині, що прилягала до Литви. А тут були й замки, й звичаї може інші, як у Галичині.

249 «Добрим намистом» називали на Вел. Україні коралі (правдиві).

250 Легенду, що ягоди калини й самоцвіти звані «гранати» утворилися з краплин крови «поляглих за правду» авторка чула саме на Волині. Взагалі, авторка вважає Волинь за «гніздо легенд», одна поетичніша за другу. Коли б було інакше — не дала б ця земля Волинська такої визначної поетки як Леся Українка.

251 «Чорна смерть» — чума, яку заносили найчастіше з Бендер, як свідчить народня лайка: «чума бендерська», часто вживана на Вел. Україні.

252 Назви, які нарід давав чумі.

253 Стира — жіночого роду!

254 Мова вживана в цьому розділі — тогочасна. Спеціяльно вистудіювана авторкою!

255 Історично. З родинних документів.

256 Тея — здрібніле: Теофіла.

257 На Литві й Волині, що прилягає до Литви, жінки вишивали собі на сорочках, на плечах хрести, щоб їх не змішували з «нехрищеними» литвинами.

258 Раїна — Раїса, або справніше: Іраїс; Фаїна — Феона, Фіона.

259 Різні приказки та вірування старо-литовські авторка повторює за тим, що чула від своєї бабуні (матері свого батька) також литвинки. Різні вірування в «силу дерев», «голоси лісу» — приводять.на думку, що литовська поганська віра була, справді, дуже близька друїдозмові..

260 «Бувайта» — не «бувайте».

261 Драби — узброєні замкові люди: варта, вояки.

262 Леч — тільки.

263 Істно — істино.

264 Цюра — джура.

265 Барзе — дуже. Все це старовинні українсько-литовські вирази, що їх тоді вживали.

266 Познаває — пізнає.

жүктеу/скачать 1.4 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: