Наукових праць

1. 
   Сафонова В.В. Изучение языков международного общения в контексте диалога культур и цивилизаций. – Воронеж: Истоки, 1996.
   
2. 
   Бориско Н.Ф. Диалог культур и содержание учебно-методического комплекса // Iноземнi мови. – 2002. – № 2.
   
3. 
   Бориско Н.Ф., Ишханян Н.Б. Социально-психологические предпосылки формирования лингвосоциокультурной компетенции // Іноземні мови. – 1997. – № 1.
   
4. 
   Леонтьев А.А. Психология общения. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Смысл, 1997.
   
5. 
   Терминасова С.Г. Язык и межкультурная коммуникация. – М., 2000.
   
6. 
   Яковлева Л.Н. Межкультурная коммуникация как основа обучения второму иностранному языку // Иностранные языки в школе. – 2003. – № 6.
   
7. 
   Типові програми підготовки вчителя іноземної мови. Практика усного та писемного мовлення (основна іноземна мова): Для педагогічних інститутів / факультетів іноземних мов. – К.: КДПІІМ, 2002.
   

Таким чином, принцип виконує подвійну роль. З одного боку, він виступає як центральне поняття, що представляє узагальнення та проектування будь-якого положення на всі явища, процеси тієї області, з якої даний принцип абстрагований, а з іншого – він виступає в сенсі принципу дії – нормативу, розпорядження до дії, тобто принципи – це обов’язкові до виконання положення.

Проблема формування різних граней культури знайшла широке відображення у теорії і практиці педагогічної освіти. Існує великий науковий фонд міждисциплінарного характеру, що створює умови для виявлення методологічних основ змісту ергономічної культури: філософія культури (Т. Адуло, А. Арнольдов, В. Бакштановський, Е. Баллер, Б. Гершунський, М. Гончаренко, М. Мамардашвилі та інші), соціологія культури (М. Амосов, Б. Гаврилишин, Т. Заславська, А. Здравомислов, Р. Ривкіна, А. Печчеі, П. Струве, Є. Фромм та інші), теорія цілісного навчального процесу (Ю. Бабанський, І. Зимня, О. Дубосюк, С. Золотухіна, І. Ісаєв, В. Лозова, О. Пєхота, В. Сластьонін, З. Слепкань, Т. Сущенко, Г. Троцько, Т. Шамова та інші), гуманістична парадигма освіти (В. Андрущенко, І. Бех, Є. Бондаревська, В. Гриньова, Т. Двіденко, О. Довженко, І. Зязюн, М. Євтух, Е. Карпова, В. Козаков, О. Кононко, Н. Ничкало, А. Сущенко, та інші). Проте, проблема формування ергономічної культури майбутнього педагога не знайшла належного відображення в науково-методологічних дослідженнях.

На основі аналізу наукової та психолого-педагогічної літератури нами визначено й обґрунтовано принципи формування ергономічної культури, що можуть бути згруповані в три блоки: принципи загальної методології, педагогічної ергономіки та організації ергономічної діяльності майбутнього педагога. Розробка методології формування ергономічної культури здійснюється відповідно до трьох рівнів методологічного аналізу, а саме:

1. 
   методологічні засоби світоглядного характеру;
   
2. 
   загальнонаукові методологічні засоби;
   
3. 
   спеціально-наукові або конкретно-наукові методологічні засоби.
   

Важливу роль для нашого дослідження відіграють принципи загальної методології, що слугують методологічною основою у розв’язанні нашої проблеми, оскільки несуть в собі вихідні положення у розвитку ергономічної культури майбутнього педагога. Вони немовби сполучають в єдиному руслі теорію й практику, надають практиці науково обґрунтовані орієнтири.

Аналіз вітчизняного й зарубіжного досвіду закладеного педагогічною ергономікою свідчить, що закономірності носять об’єктивний характер і виявляються незалежно від волі, бажання фахівців, їхнього знання. Тому на практиці необхідно керуватися сформульованими наукою закономірностями, що визначають конкретний перелік вимог, необхідних для виконання, тобто стають принципами.

Принципи педагогічної ергономіки – це найважливіший структурний компонент логічних форм наукової теорії. Її характер, зміст, форми і методи невід’ємні від технічного, економічного, соціального, духовно-етичного стану суспільства. Саме за допомогою принципів теоретичні положення безпосередньо співвідносяться з практикою педагогічної ергономіки, що тісно пов’язана з проблемами науково-технічного та суспільного розвитку.

Визначимо основні принципи педагогічної ергономіки, що є значимими для нашого дослідження.

Основою для практичної реалізації розглянутих принципів є застосування системного підходу, що утворює методологічну базу ергономіки. Ідеї системного підходу визначають багато початкових установок і теоретичні положення ергономіки: прагнення до цілісного розгляду людино-машинних систем, системно-динамічний погляд на їхню структуру, включення діяльності людини в предмет наукового розгляду, тенденція до наукового синтезу різних аспектів дослідження, прагнення виявити можливі наслідки діяльності людини. Застосування системного підходу дозволяє виявити різні характеристики зв’язку людини та техніки в конкретних умовах їхньої взаємодії. Складність цього завдання полягає в тому, що людина – складна біологічна система, функціонує у більш складній системі, що складається з низки підсистем зі структурними взаємозв’язками між ними і своїми внутрішніми суперечностями. Таким чином, системний підхід дозволяє по-новому ставити і вирішувати багато завдань педагогічної ергономіки.

Таким чином, принципи ергономіки визначають специфіку організації становлення та формування ергономічної культури майбутнього педагога. Методологічне значення має також низка теоретичних положень, які розроблені або безпосередньо в ергономіці, або в суміжних з нею дисциплінах і що органічно увійшли до її складу: відмінність корективної та проективної ергономіки; гіпотеза ієрархічної організації діяльності людини-оператора; гіпотеза оперативного образу та інше. В ергономічних дослідженнях широко використовуються методи (і конкретні методики), що склалися в ергономіці, а також в інших, суміжних з нею дисциплінах (у соціології, педагогіці, психології, фізіології і гігієні праці, кібернетиці, математиці тощо).

Складність і різноманіття взаємодіючих чинників педагогічної ергономіки, прояв субординаційних, координаційних, кореляційних зв’язків і стосунків відбивається в системі принципів організації педагогічної діяльності таких, як: принципи мотиваційного забезпечення, принципи синергетичного, антропологічного, герменевтичного підходів, принципи інтеграції. При визначенні даних принципів ми керувалися такими особливостями діяльності, як: унікальність і непередбачуваність, здатність адаптуватися до умов, які змінюються, здатність до інтеграції, здатність протистояти руйнівним тенденціям. Проте при наповнюваності даних принципів ураховувалася специфіка педагогічної діяльності.

До принципів організації ергономічної діяльності майбутніх педагогів належить також принцип професійної спрямованості цілісного ергономічного процесу. Для розробки тактичної сторони реалізації цього принципу в системі формування ергономічної культури необхідно звернутися до характеристики його основних ознак. Заздалегідь відзначимо, що професійна спрямованість має декілька гілок прояву. По-перше, це професійна спрямованість особистості вчителя, що виявляється в його ергономо-особистісних характеристиках. По-друге, професійна спрямованість діяльності учнів і студентів, учителів, наукових підрозділів, яка виявляється в навчальній, науковій і ергономічній діяльності. По-третє, професійна спрямованість освітнього процесу, що забезпечує створення необхідних умов для вільного творчого прояву учнів, студентів і вчителя, що відбиті в цілях, змісті, формах, методах і результатах спільної діяльності. Ергономічна спрямованість освітнього процесу включає психофізіологічні особливості й способи діяльності особистості, враховує їх і будується на основі їхнього розвитку та взаємодії.

Ергономічна спрямованість освітнього процесу поняття широке, що включає низку специфічних ознак. Перша ознака полягає в тому, що ергономічна спрямованість освітнього процесу не існує сама по собі, вона знаходиться в тісному взаємозв’язку з гносеологічною, пізнавальною спрямованістю підготовки особистості вчителя, що, тим самим, утворює цілісність і динамічність освітнього процесу. Друга ознака ергономічної спрямованості полягає в наявності необхідних умов для переходу особистості з об’єкту в суб’єкт ергономічної діяльності, в створенні такої ситуації, при якій майбутній вчитель бачить зацікавленість у ергономічному процесі з оволодіння ергономічною культурою. Ця ознака пояснюється самою природою ергономічного виховання, в центрі якого знаходиться особистість, система різноманітних відносин. Прояв такої ознаки в навчально-виховному процесі підкреслює «культ особистості вчителя», фахівця-ергономіста, що підпорядковує свою діяльність формуванню всебічно розвиненої здорової та працездатної особистості.

Третя ознака ергономічної спрямованості виявляється в сформованості психолого-ергономічної готовності особистості вчителя, учнів і студентів до усвідомленого, самостійного оволодіння ергономікою. Психолого-ергономічна готовність, у свою чергу, включає зміст уявлення вчителя про психологічну сутність ергономічної діяльності; відчуття особистісної значущості ергономічної діяльності; готовність ухвалення відповідальності за неї; готовність до спілкування в її процесі; потреба в позитивному самоставленні, самоактуалізації тощо.

Принцип єдності ергономічної та педагогічної діяльності в процесі формування ергономічної культури. Спочатку відзначимо, в чому полягає ця єдність. Проведені А.В. Барабанщиковим [1], З.Ф. Єсарєвою [3], Н.В. Кузьміною [6] та наші дослідження показують спільність компонентів наукової і педагогічної діяльності, що включають аналітичний, конструктивний, організаторський, комунікативний компоненти. Така схожість дозволяє вести порівняльний аналіз ергономічної та педагогічної діяльності в структурі ергономічної культури вчителя. Проте ця єдність суперечлива.

Відмінності в цілях, змісті, методах тієї чи іншої діяльності вимагають різної концентрації інтелектуальних, вольових, емоційних сил. Мотиви, установки, ціннісні орієнтації особистості обумовлюють перевагу ергономічної або педагогічної діяльності, через що поєднання структурних компонентів приймає досить специфічний вигляд. Наприклад, у ергономічній діяльності провідну роль виконують аналітичний і прогностичний компоненти; у педагогічній – конструктивний, організаторський, комунікативний компоненти. Педагогічна діяльність протікає більш напружено й емоційно, її тривалість чітко визначена в режимі навчального року, семестру, навчального тижня, доби, конкретної форми заняття. Наші дослідження показали, що ергономічна діяльність складає основу педагогічної і її організація, контроль, оцінка результатів, на нашу думку, є провідними.

1. 
   Барабанщиков А.В., Муцынов С.С. Педагогическая культура преподавателя высшей военной школы. – М.: ВПА, 1985. – 173 с.
   
2. 
   Гершунский Б.С. Философия образования для 21 века. (В поисках практико-ориентированных образовательных концепций). – М.: Изд-во «Совершенство», 1998. – 608 с.
   
3. 
   Есарева З.Ф. Особенности деятельности преподавателя высшей школы. – Л.: ЛГУ, 1974. – 112 с.
   
4. 
   Загвязинский В.И., Зайцев М.П., Кудашов Г.Н. и др. Основы социальной педагогики: Учеб. пособие для студентов пед. вузов и колледжей. – М.: Педагогическое об-во России, 2002. – 160 с.
   
5. 
   Исаев И.Ф. Теория и практика формирования профессионально-педагогической культуры преподавателя высшей школы. – М: Белгород, 1993. – 468 с.
   
6. 
   Кузьмина Н.В. Профессионализм личности преподавателя и мастера производственного обучения. – М.: Высшая школа, 1990. – 119 с.
   
7. 
   Тугаринов В.П. Избранные философские труды. – Л.: Изд-во Ле-нингр. ун-та, 1988. – 344 с.
   

Про паломництво, як явище релігійної культури, йдеться у низці наукових досліджень, однак воно розглядається, зазвичай, поверхово, характеризуються лише зовнішні його ознаки (С. Головащенко, Е. Фромм). Ґрунтовно ж паломництво висвітлюють джерела богословські і релігійно-філософські (О. Зеньковський, єп. Кассьян (Безобразов), К. Льюіс, Г. Честертон).

Сучасна педагогічна література майже не звертається до вихованого потенціалу, який міститься у традиції паломництва. Тому автор вважає, що варто згадати забуті сторінки вітчизняної культури, зосереджуючи особливу увагу на краєзнавчому матеріалі.

Мета статті – розкрити зміст паломництва в національному житті українців і проаналізувати вплив цієї традиції на сучасне життя. У дослідженні паломництво розглядається як фактор становлення особистості, як спосіб відновлення пам’яті і віри наших предків. Паломництво допомагає зрозуміти, ким ми є. Орієнтація на традиції дає можливість виховувати справжнього патріота, який опирається на моральні цінності, що є надбанням нашого народу.

Слово «паломництво» походить від західного слова «palmarius» , тобто пальмовник, – людина, яка несе пальмову гілку. Назва передає той звичай, коли віруючі на Пасху добиралися до Єрусалиму і привозили звідти пальмові гілки, схожі на ті, якими зустрічали Іісуса Христа жителі міста під час Входу Його до Єрусалиму.

Пальмовник – він же і поклонник. Слово ввійшло у вжиток у кінці ХІХ на початку ХХ століття. Це переклад з грецької «проскінітіс», тобто поклоніння Богові і святим місцям [5, 53].

Старозавітні євреї, які жили в Палестині, намагалися кожен рік здійснювати паломництво в Єрусалим. За переказами перше християнське паломництво здійснила Мати Божа, котра пройшла Єрусалимом тим шляхом, яким Її Син йшов на страждання [6, 8] .

Через 313 років після Різдва Христового римський імператор Констянтин прийняв віру християнську і дозволив її сповідувати кожному. У цей же час його мати Єлєна здійснює подорож на зразок паломництва до Єрусалиму, щоб віднайти хрест, на якому був розп’ятий Христос.

Багатий досвід паломництва слов’яни набули в період до хрещення, а особливо після хрещення Русі. Про це читаємо у житіях св. Андрія Юродивого, святих рівноапостольних великих княгині Ольги і князя Володимира.

На Україні є ще одна назва паломництва, це – проща, тобто прочани йшли просити прощення. Для сучасної людини найбільш зрозумілим є таке трактування – паломник той, хто поламав себе, висмикнув своє ліниве тіло із комфорту буднів і спробував переосмислити життя.

Французький абат Рабуассон наголошував, що національна своєрідність руського народу в ХІХ-ХХ ст. виявилася саме в паломництві. Француз описував свою зустріч з богомольцями, які прибули на Святу землю: «Вигляд цих бідняків мене бентежить. Він викриває і засуджує зніженість і байдужість наших делікатних християн, які не здатні нічого притерпіти за віру у Розп’ятого... Ці бідні Руські, у такому одязі і з такою ношею, здійснюють пішки сотні миль, ночують, де доведеться, харчуючись невеликою кількістю хліба, води і зіпсованого сала» [10, 56-57, тут і далі переклад автора, – С.С.].

У минулому паломниками були Василь Григорович-Барський, Микола Гоголь, які залишили цікаві описи і малюнки християнських святинь.

Завжди вважалося, щоб зберегти віру і благочестиву традицію нашого народу, одного знання Священного Писання недостатньо. Можна вивчити його, але бути поганим християнином. Зважаючи на духовну традицію українця, той, хто до знання про віру, про Бога, про Церкву ще додасть церковний досвід, щире християнське життя, може сподіватися, що стане справжнім сповідником Христа, справжньою особистістю. А становленню особистості допомагає паломництво, яке посилює почуття любові до Бога, до ближнього, до рідної землі.

Нині в Україні паломництво відроджується, стає активнішим. Почастішали хресні ходи, в тому числі, міжнародні, учасники яких проходять Росію, Україну, Білорусь. Паломниками, трапляється, стають і туристи, які приїздять у монастир, щоб «вкусити місцевого колориту», але побачивши живе Православ’я, приймають його.

«Такі далекі відстані як, наприклад, на Афон, на Соловки і Старий Єрусалим вважаються ледь не найвищим подвигом», – пише святитель Феофан Затворник. І додає: «... немає сумніву, коли справа здійснюється у дусі справжнього християнського подвигу. Але, на жаль, не завжди буває так. Нерідко любителі таких мандрівок приховують під цим удаваним подвигом свою лінивість до звичайних житейських справ, покладених на них сімейними і суспільними обов’язками. Інші ж, здійснюють ці подорожі просто заради цікавості, бажаючи подивитися на незнайомі місця. Є, нарешті, і такі, які присвячуючи роки на свої богомільні мандрівки, шукають, нібито, Господа, де б з ним бути поближче. Хіба мало таких, котрі думають, що на Афоні, наприклад, Господь незрівнянно досяжніший буває для людини, ніж де-небудь в іншому місці?!» [8, 234-235].

Багатьма святими місцями славиться і українська земля. На її території є три лаври – Києво-Печерська, Почаївська та Святогорська. Це великі, впливові чоловічі спільножитні монастирі, де зберігаються і мощі, і чудотворні ікони, і літописи краю. На території лавр завжди б’ють дзвони і... цілющі джерела.

З власного досвіду можу сказати, що події та враження, пов’язані з паломницькими поїздками, а також знання, набуті під час них, глибоко залягли в душі, додали духовного досвіду, сприяли зміні оцінки багатьох життєвих явищ.

Про паломників в дитинстві я чула не раз від бабусі. Вона розповідала, як її мама Варвара ходили на богомілля до Києво-Печерської лаври у Великий піст. І стільки у тих розповідях було мені незвичного, що здавалося казкою, де траплялися труднощі і яка обов’язково мала гарний кінець. Дорога у паломників була довга і нелегка, але здолавши її, відвідавши святиню, вони завжди поверталися додому з новими силами, які допомагали їм у житті.

У наших селах про своїх паломників старожили ще пам’ятають. І при нагоді щораз наголошують: «Це рід благочестивий, у них дід Яків у Єрусалим пішки ходив». Можна й таке почути: «У Ганки все на городі росте, як з води, бо в хаті ту воду має, яку ще боса її бабця з Почаєва принесла».

У Вінницькій області тільки за це літо пройшло близько десятка ходів, присвячених 1020-річчю Хрещення Русі. Двадцять тисяч людей зібрала Калинівка, районний центр, де 7 липня 1923 року сталося диво. Того дня, на світанку, двоє солдат їхали возом зі ст.Калинівка в село Сальник. Біля повороту у село, на роздоріжжі, стояв дерев’яний хрест висотою 2 сажені (близько 6 метрів), орієнтований на схід. На західному боці хреста була прикріплена ікона «Розп’яття з предстоящими», писана олійними фарбами на металі. На східному – ікона Пресвятої Трійці. Хрест був місцевою святинею, до нього щорічно ходили прочани і служили молебні. У цей хрест і вистрілив один із п’яних солдатів, влучивши у праве плече Спасителя, з якого і потекла кров. Вона не переставала збігати з ікони по дереву хреста, залишаючи слід аж до землі. За тиждень чудо зібрало православних не тільки з Поділля, а й з Київщини, Волині, Галичини, навіть із Польщі [4, 288-291].

Цього літа православні архієреї з усієї України, священики зі своїми прихожанами теж зібрали біля Калинівського хреста християн, від малого до великого, вирвали їх із жорстокого, бездуховного світу для покаяння, того рішучого повороту в душі, який ставить людину перед Господом, схиляє її до Його ніг, вчить просити зцілення своїй душі, вчить бути милосердними.

В Іосафатову долину поблизу села Голинченці, що у Шаргородському районі, пройшло не менше паломників, ніж до Калинівського хреста. Про цю долину віруючі, і не тільки подоляни, також довідалися у 1923 році. Місцевому пастухові Якову Мисику та дівчинці Христинці, яка пасла з ним вівці, явилася Пресвята Діва Богородиця. «Христа славте, хрести ставте», – мовила Вона і, благословляючи всю околицю, піднялася в небо. З того часу спочатку місцеві жителі, а незабаром і з сусідньої Молдови почали ставити тут хрести. За 5 місяців після явлення Богородиці, незважаючи на погрози і каральні заходи тодішньої безбожної влади, в Іосафатовій долині, за архівними джерелами, побувало півтора мільйона людей і встановлено за різними даними від 12 до 34 тисяч хрестів.

Хоча влада знищила ті хрести і закатувала сповідників, які свідчили про чудесне явлення Діви Марії, пам’ять народна про це диво жила і багато людей приїздили до місцевої кринички і від її цілющої води отримували зцілення від хвороб. А кілька років тому почалося відродження традиції ставити в Іосафатовій долині хрести.

Під час паломницької поїздки студенти і нашої групи встановили хрест. Ми замовили його заздалегідь. Коли ж подзвонили забрати хрест з майстерні, нікого, окрім двох студенток, не знайшлося в університеті. Хрест був високим і в тролейбус не вміщався, тоді другокурсниці понесли його центральною вулицею. Реакція людей була – не передати. Одні злякано пропускали, інші оберталися, водії гальмували, але ніхто не запропонував допомогти. Тоді дівчата відчули, що таке нести хрест. Він звернув на себе увагу, але ніхто із зустрічних не підставив своє плече. Як тут не згадати Еріха Фромма, відомого філософа і гуманіста ХХ століття, психоаналітика, який у своїх працях «Психологія і етика» та «Душа людини» називає сучасника «вічним споживачем», бо він «проковтує напої, їжу, лекції, видовища, книги, кінофільми. Людина перетворюється в сисунця, який завжди чекає забаганок і завжди розчаровується» [11, 245]. Розчаровується, бо «насолода подібна морській воді: вона залишає після себе почуття гіркоти, не вгамовує спрагу, а навпаки, розпалює її» [1, 350].

На цій ноті саме час відправитися – в монастир. На Афон! Що і зробили студенти факультету музичного мистецтва Вінницького державного педагогічного університету ім. Коцюбинського.

Подільський Афон – так називають Лядівську скельну обитель, засновану преподобним Антонієм Печерським, обитель з майже 1000-річною історією.

Монастир у Лядовій, стверджують історики, старіший за Києво-Печерську лавру. Коли Антоній Печерський повертався додому із благословенням з Афону протореним шляхом паломників – Наддністрянщиною, обійшовши Великий Степ, де була небезпека від кочівників, монах на деякий час зупинився у Лядовій. Тут він згуртував навколо себе братію, а вже пізніше добрався до Києва й заснував чернецький осідок – Київські Печери.

У 1000-річній історії монастиря є дивовижні сторінки літопису. Наприклад, мало хто знає про монголо-татар як про сповідувачів християнства. А вони, коли прийшли на землі Наддністрянщини, масово приймали Христа. Принаймні ті ординці, які залишилися на Поділлі після навали для панування. Христос ставав для них спочатку як бог їхнього пантеону, а з часом сприймався з погляду єдиного Бога. У книзі «Монастир» нашого земляка Віталія Давиденка є цікавий факт: коли литовські князі звільнили Поділля від татарського іга, у відомій битві брав участь один із керівників орди – Димитрій, який прийняв православ’я.

Монастир у Лядовій діяв і за татар, і за Литви – найбільшої на той час в Європі язичницької держави. Войовничий же атеїзм у 1938 році добрався до подільської святині. Храми на її території було зруйновано безбожниками. І тільки 10 років тому почалася відбудова обителі. І знову ще один ігумен, Антоній, із братією, у складних умовах, майже таких, у яких жили перші ченці, без світла, у холоді, сирості – почали відроджувати святиню. Молилися у понівечених головному храмі Усікновення Глави Іоанна Предтечі та преподобного Антонія, а також у келії святого, де просили угодника Божого про допомогу духовну і фізичну. Нині на території монастиря побудований братський корпус афонської ікони Божої Матері «Отрада и утешение», працює готельний комплекс, де можуть зупинитися паломники, які приїздять сюди не тільки з України. Келія преподобного Антонія збирає тисячі відвідувачів, як і його джерело, підземні ходи монастиря.

Тут інший світ, поза часом, – світ, від якого стає світліше. Молитва в монастирі не переривається навіть вночі. І моляться тут за кожного і за всіх: за державу, народ її, військо, керівництво.

Якби стільки любові було в кожного із нас, як у цій обителі, то життя враз змінилося б: не лаялися б сусіди, не ображали б пасажири один одного в транспорті, і у «верхах» все було б на вищому рівні. У цьому переконалася студентська братія, яка, спілкуючись із ченцями, почула розповіді про минуле і сьогодення обителі, трапезувала монастирським обідом, вмивалася водою із цілющих джерел, відкривала для себе нові сторінки нашої історії і нові настрої нашої душі, які здатні підняти людину на найвищу ноту [9, 4].

Було б добре, щоб в українських школах вивчалися основи християнської етики. І це аж ніяк не втручання церкви у справу освіти, а встановлення рівноваги у справі освіти і виховання. Григорій Сковорода звертав увагу на те, що «фізика, математика, музика та інші науки – лише служниці у пані, а справжньою панею є духовне життя».

На фундаменті традиційності слід будувати релігійну освіту і виховання. Храми, духовний спів, азбука, складена св. Кирилом і Мефодієм, народні перекази, легенди – все це історія, частина буття України і українців, які особливо усвідомлюються під час паломництва.

Про потребу у справжніх людях для будь-якої країни говорив великий лікар, гуманіст і педагог Микола Іванович Пирогов. Він наголошував, що «немає ні однієї потреби в будь-якій країні найістотнішої і найнеобхіднішої, як потреба в істинних людях. Кількість не встоїть перед якістю» [2, 395].

Але в контексті християнського бачення, щоб підготувати молодих людей до неминучої боротьби з жорстоким світом, потрібно багато чого в собі здолати негативного. А це непросто. Виховати ж гідного громадянина, розумну світську еліту покладається як на Церкву – духовний маяк, так і педагогів, сіячів «розумного, доброго, вічного».