Беседа в 3-ю неделю по Пятидесятнице (отр.)

Беседа в 3-ю неделю по Пятидесятнице (отр.)

Абат Ельфрік (955 – 1005 рр.) викликав цікавість аудиторії, включаючи у проповіді діалогічні фрагменти:

Видатним проповідником був засновник братства нужден-них монахів Франциск Ассизький (справжнє ім’я Джованні Бернардоне, бл. 1182 – 1226 рр.). Славу йому принесли про-повіді «Хвала доброчинності», «Послання брату Леву» та ін.

Велике значення мали промови німецького проповідника Бертольда Регенсбурзького (бл. 1210 – 1272 рр.). У сер. XIII ст. він ходив Німеччиною, збираючи своїми проповідями тисячі слухачів, його вважали пророком і чудотворцем. Деякі з проповідей Регенсбурзького були свого часу видані, особливо знаменита «Про п’ять талантів (фунтів)». Збереглося близь-ко 300 проповідей у складі 5 збірок. Вони характеризуються народністю мови, гумором, приказками, риторичними запитан-нями, звертаннями до певної аудиторії, загадками, порівнян-нями, які інтригують читача.

Про особивості життя й мислення цієї епохи писав нідер-ландський історик Й. Хейзинга  в «Осени Средневековья».

Когда же он окончательно покидал Париж, люди, в надежде, что он произнесет еще одну проповедь в Сен-Дени в воскресенье, двину-лись туда, по словам парижского горожанина, толпами еще в субботу под вечер, дабы захватить себе место – а всего их было шесть тысяч, – и пробыли там целую ночь под открытым небом.

Запрещено было проповедовать в Париже и францисканцу Антуану Фрадену из-за его резких выступлений против дурного прав-ления. Но как раз поэтому его любили в народе. Денно и нощно охра-няли его в монастыре кордельеров; женщины стояли на страже, будучи вооружены золой и каменьями. Над предостережением против такой охраны, возглашенным от имени короля, только смеялись: мол, где уж ему было узнать об этом! Когда же Фраден, следуя запрету, вынужден был наконец все же покинуть город, народ провожал его, громко рыдая и вздыхая, ибо он оставлял их.

Где бы ни появлялся доминиканец св. Винцент Феррер, чтобы прочитать проповедь, навстречу ему из разных городов спешили простолюдины, члены магистрата, клирики, даже прелаты и еписко-пы, дабы приветствовать его хвалебными гимнами. Он путешествует в сопровождении многочисленных приверженцев, которые каждый вечер после захода солнца устраивают процессии с самобичеванием и песнопениями. В каждом городе присоединяются к нему все новые и новые толпы. Он тщательно заботится об обеспечении пропитанием и ночлегом всех, кто за ним следует, назначая самых безупречных лиц квартирмейстерами. Множество священников, принадлежащих к раз-личным духовным орденам, сопровождают его повсюду, помогая ему служить мессы и исповедовать. Ему сопутствуют также нотариусы, чтобы прямо на месте оформлять акты о прекращении споров, которые этот святой проповедник улаживает повсюду. Магистрат испанского города Ориуэла объявляет в письме епископу Мурсии, что Винцент Феррер добился в этом городе заключения 123 актов о прекращении вражды, причем в 67 случаях речь шла об убийстве. В местах пропо-ведей его вместе со свитой приходится защищать деревянным ограж-дением от напора желающих поцеловать ему руку или край одежды. Когда он проповедует, ремесленники прекращают работу. Редко бы-вает так, чтобы Винцент Феррер не исторгал слезы у слушателей; и когда он говорит о Страшном суде, о преисподней или о Страстях Христовых, и сам проповедник, и все остальные плачут столь обиль-но, что ему приходится надолго умолкать, пока не прекратятся рыда-ния. Грешники на глазах у всех бросаются наземь и с горькими слезами каются в тягчайших грехах.

Когда прославленный Оливье Майар в 1485 г. в Орлеане произ-носил свои великопостные проповеди, на крыши домов взбиралось столько народу, что кровельщик, услуги которого оказались необ-ходимы, представил впоследствии счет за 64 дня работы.

<…> Из мощного воздействия проповедей лишь немногое могло сохраниться в виде некоего элемента духовной культуры. Мы знаем, какое громадное впечатление производили проповедники того времени, но заново пережить волнение, которое они вызывали у своих слушателей, нам не дано. Письменное изложение этих проповедей не может донести до нас их живое звучание – да и как можно было бы ожидать этого? Даже для современников записанная проповедь мало что значила. Многие слышавшие Винцента Феррера, а затем читавшие его проповеди уверяют, как говорит составитель его жизнеописания, что они улавливали едва ли и тень того, что некогда слышали из его уст. И ничего удивительного. Все, что мы извлекаем из опублико-ванных собраний проповедей Винцента Феррера или Оливье Майа-ра, – это, по-видимому, не более чем исходный материал их красно-речия, лишенный всего их ораторского блеска и, подразделенный на «во-первых», «в-седьмых» и т.д., кажущийся сухим и рассудочным. Мы знаем, что потрясало народ: это возникающие перед ним снова и снова устрашающие картины адских мучений; это гремевшие рас-катами грома угрозы неотвратимого наказания за грехи; наконец, лирические излияния на тему Страстей Христовых и божественной любви. Мы знаем, какими методами пользовались проповедники: никакой эффект не был здесь чрезмерным, никакой переход от слез к смеху не был здесь чересчур резким, никакое, даже самое крайнее повышение голоса не было здесь слишком сильным. Однако о громад-ном потрясении, которое все это вызывало, мы можем только догады-ваться, основываясь на неизменных рассказах о том, как разные города оспаривали друг у друга честь первыми заручиться обещанием пропо-ведника посетить именно тот, а не иной город; как советники маги-страта и горожане окружали проповедников чуть ли не монаршими почестями; как проповедники вынуждены были порою прерывать проповеди из-за тяжких рыданий толпившихся вокруг них слушателей.

Однажды мимо того места, где проповедовал Винцент Феррер, вели к месту казни осужденных на смерть мужчину и женщину. Св. Винцент упросил чуть повременить с казнью и, поместив обе жертвы под амвон, с которого он проповедовал, заговорил о грехах этих несчастных. По окончании проповеди вместо осужденных обна-руживают только горстку костей, и народ убежден, что святой не иначе как испепелил тела грешников своим словом, а тем самым и спас их. Вызывавшиеся словами проповедей переживания, судорогой пронзавшие слушателей, тут же улетучивались, совершенно не запе-чатлеваясь в письменних изложениях этих проповедей ⁵⁶.

Італійський політичний діяч, один із перших гуманістів Кола ді Рієнці (1313 – 1354 рр.), очоливши антифеодальне пов-стання в Римі (1347 р.), назвав себе народним трибуном і прого-лосив республіку. Його листування з Петраркою стало значною подією в політичному житті Італії, а послання поета читалися навіть на Капітолії.

Помітними були і факти поєднання красномовства із зображувальною публіцистикою. Використання малюнків і народних гравюр як «ілюстративного матеріалу» відоме ще з середніх віків (тексти промов містили зображення святих, але догори ногами, щоб при перегортанні сторінки паства бачила правильний малюнок). Але витоки жанру політичного плакату дослідники пов’язують із настінним живописом Кола ді Рієнці, який використовував малюнок для пропаганди своїх ідей. Алегоричність образів (море, корабель-Рим) повністю підпоряд-ковувалася тематиці його виступів.

Мистецтвом проповіді володів французький історик, чер-нець-августинець Жак (Яків) де Вітрі (бл. 1180 – 1244 рр.). Він був учасником П’ятого хрестового походу й активно закликав до нього. Його твори, насамперед праця «Східна історія» (інша назва – «Єрусалимська історія»), є важливим джерелом інфор-мації про Святу Землю й хрестові походи.

З виникненням університетів у ХІІ ст. з’являється нова форма інформаційного процесу – університетська лекція. Це стало новим кроком уперед у порівнянні з проповіддю, адже лекція оперувала фактами реального життя та знаннями.
2.4. Розвиток письмової публіцистики
Середньовіччя формувалося у надрах античної цивілізації в період ідеологічного протистояння християнства, що набирало сили, і античних релігійних культів. Ця боротьба визначила основну спрямованість публіцистики ІІІ–ІV ст. З антихрис-тиянської публіцистики цього часу збереглися полемічні твори Юліана й епістолографія ритора Лібанія.

Остання спроба античності відстояти свою культурну тра-дицію відбулася в середині ІV ст., коли імператор Флавій Клавдій Юліан (Юліан ІІ Відступник, бл. 331 – 363 рр.) спробував реставрувати античну релігію. Ворог християнства, він не зізнався у своєму безсиллі й не розкаявся у своїй злобі проти них. У битві з персами в Юліана влучила стріла. Помираючи, імператор з гіркотою сказав: «Ти переміг мене, Галілеєць!» (так називав він Ісуса Христа).

Юліан є автором низки творів (трактатів, промов, листів), спрямованих проти християн. Великою глубиною почуттів сповнені філософсько-релігійні трактати «До царя Сонця» й «До Матері богів», написані ним у формі промов.
К Матери богов

О, богов и людей Матерь! О, с великим сопрестольно вос-седающая Зевсом! О, исток мыслящих богов! О, с богами умо-постигаемыми в их пречистой сущности совпадающая, ото всех их общую причину восприявшая и мыслящим богам передав-шая! О, богиня, породительница жизни, и мысль, и промысл, и душ наших созидательница! О, великого Диониса возлюбив-шая, и отторгнутого Аттиса сохранившая, и его, в пещеру земли погруженного, назад возвратившая! О, всех благ для мыслящих богов предводительница и для зримого мира всего уделитель-ница! Все нам блага во всем милосердно дарящая, о, дай ты блаженство – какового во главе богов ты являешься ведением – всем людям и всему народу ромеев! Всего более молю я об избавлении его от нечестия безбожества, и о даровании ему судьбы благосклонной, соправительствующей его господству многие тысячи лет. А для себя прошу того, что есть плод твоего почитания, – истины богословского учения, совершенного бого-служения, во всяком деле, гражданском и военном, счастливого завершения, и живота кончины безболезненной и славной, и благой надежды на переселение в ваши пределы.

Специфікою середньовічної публіцистики була постійна апеляція до Святого Письма, праць отців церкви або творів Арі-стотеля. Ретельно збиралися й переписувалися тексти Біблії. Як зразок – монастир Віварій у Південній Італії, очолюваний одним з перших середньовічних християнських письменників Кассіо-дором (бл. 480–573 рр.).

Великою популярністю на Заході користувалося «Житіє святого Олексія». Приблизно з середини ХІІ ст. з’явилася вели-ка кількість легенд про Богоматір. Знаменитою була французька віршована легенда «Жонглер Богоматері» (ХІІІ ст.). Джерелом для багатьох творів стала відома в Європі збірка «Золота легенда» Якова де Ворагіне (ХІІІ ст.).

Міраклі. Серед гімнів на честь святих з’явилися міраклі – середньовічні містерії, сюжетом яких було диво або житіє свя-того, або чудо Богородиці. Латинські міраклі найчастіше скла-далися й розігрувалися студентами напередодні свята якогось святого. Були міраклі, присвячені Миколі Чудотворцю (їх автор-ство приписують Геларію, учню Абеляра, та Жану Боделю). У XIII ст. у містах Франції засновують братства під назвою puys ⁶¹, які влаштовували поетичні змагання, під час яких прославляли Богородицю і святих. Найдавніший з них – «Міракль про Тео-філа» Рютбефа.

Французький трувер Рютбеф (бл. 1230 – 1285 рр.) рано по-чав займатися творчістю, був різнобічно обдарованим. Часто змушений писати на замовлення, Рютбеф завжди реагував на всі події, що хвилювали Францію. Він писав сатиричні й алегоричні твори в різноманітних жанрах: релігійна поезія, фабліо, пере-співи молитв, похвальні гімни, житія святих, містерії, – що ви-кривають загальнолюдські вади різних прошарків населення.

Своєрідним кодексом формування моральної поведінки людини стали покаянні книжки, які з’явилися при монастирях починаючи з VІ ст. Вони містили молитви, переліки гріхів і покарання, формули сповіді та відпущення гріхів. Покаянні книжки мали масовий характер і певною мірою відтворювали головні риси моралі середньовічного жителя.

Пенітенціарії описували народні забобони, магічні обря-ди, ворожіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідни-ків, були фактами колективної свідомості й поведінки, а участь у масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношеннях) сприяла усталеності цих колективів в аграрному суспільстві.

Родова потреба в колективі формувала структуру літера-турно-дидактичних жанрів. Збірки «еxempla» являли собою моралізаторську ілюстрацію проповіді. Це своєрідні «картинки з життя», які надавали повчанню переконливості. Живі образи святих, апостолів, грішників, демонів, чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини і до світу земного, і до царства Божого.

Анализ феномена exempla будет неполным, если оставить без внимания еще одну форму народного повествования – видения («visio-nes»). В «видениях» отражаются экстраординарные события странст-вий на том свете и последующее возвращение в число живых. Цель этого дискурса была в назидании прихожан примерами очевидцев, непосредственно столкнувшихся с реальностью адских мучений и дьявольских искушений в предсмертных картинах. Благодаря «виде-ниям» страх реальности и подлинности послесмертных мучений дол-жен усиливаться. Благодаря «видениям» человек получал сведения о потустороннем мире, что называется, «из первых рук» и не мог более сомневаться в истинности проповедуемого Слова ⁶².

Славнейшему королю Кеолвулфу – Беда, служитель Христа и священник

Согласно твоему желанию, король, я уже посылал тебе для прочтения и одобрения церковную историю народа англов, недавно мною завершенную; теперь же с величайшей охотой снова посылаю ее для копирования и дальнейшего изучения. Искренне радуюсь тщанию, с которым ты не только вникаешь прилежным ухом в слова Святого Писания, но и стремишься узнать о том, что было сотворено и сказано в прошлом, в особенности знаменитыми мужами нашего народа. Ведь если история повествует о добрых деяниях добрых людей, то вдумчи-вый ее слушатель побуждается подражать добру; если же она говорит о злых делах нечестивцев, то религиозный и набожный слушатель или читатель ее учится беречься от того, что есть зло и порок, и следовать тому, что признается добрым и угодным Богу. Сознавая это с присущей тебе проницательностью и заботясь о всеобщем духовном благе, ты пожелал, чтобы упомянутая история была лучше ведома и тебе, и народу, над которым поставило тебя Божественное Провидение. Теперь же, дабы развеять сомнения твои и тех, кто еще будет слушать или читать эту историю, я позабочусь о том, чтобы вкратце указать источники, из коих я черпал сведения.

Прежде прочих должен я назвать наставника и вдохновителя этого скромного труда, преподобнейшего аббата Альбина, ученейшего мужа, которого обучили в Кентской церкви блаженной памяти архиепископ Теодор и аббат Адриан, также почтеннейшие и ученейшие мужи. Он заботливо собрал все, что сохранилось в записях или в древней традиции о деяниях учеников папы Григория в Кентской провинции и в соседних землях. Все это, сохраненное его дивной памятью, он передал мне через священника Лондонской церкви Нотельма в письменных посланиях или в пересказе упомянутого Нотельма. После этого Нотельм отправился в Рим и получил дозволение нынешнего папы Григория изучить архивы святой Римской церкви, где он нашел письма блаженного папы Григория и других понтификов, которые по совету преподобнейшего Альбина послал нам для включения в нашу историю.

Еще я смиренно прошу всех, кто будет слушать или читать эту историю нашего народа, чтобы они не забывали молиться о высшей милости ко многим моим слабостям, душевным и телесным, и воздали бы мне должное во всех землях. И за то, что я усердно собирал сведения о тех событиях в разных провинциях и местах, что достойны памяти и внимания их жителей, да воздадут мне эти провинции урожаем своего благочестивого заступничества.

Значного поширення набувають памфлети, «книжки про суперечки», інвективи, папські булли, королівські листи тощо.

Французький публіцист П’єр Дюбуа (1285 – 1314 рр.) у своїх творах відгукувався майже на всі події сучасного йому політичного життя, відстоюючи прогресивні ідеї сильної коро-лівської влади й централізації французької держави. Публіцис-тична діятельність Дюбуа охоплює період із 1300 до 1313 р. До-слідники нараховують 10 трактатів публіциста. Дюбуа наполя-гав на позбавленні папи світської влади, секуляризації всіх цер-ковних і монастирських земель, переміщенні папської столиці у Францію. На його думку, реформи повинні були торкнутися і духовно-рицарських орденів. Він пропонував проект злиття всіх орденів в один, на чолі з королем Кіпра, для нових завоювань на Близькому Сході.

Дюбуа брав активну участь у кампанії проти Боніфа-ція VIII і потім у процесі проти ордену тамплієрів, виступав як публіцист і депутат Генеральных Штатів від міста Кутанса. У памфлеті 1302 р. публіцист став на захист незалежності Франції від зазіхання папського престола, висловленого в різкій формі у підставній буллі папи, сфабрикованій легістами. У памфлеті 1304 р. Дюбуа від імені французького народу вимагав, щоб король оголосив Боніфація VIII посмертно єретиком.

Ідеї Дюбуа, об’єднані в широку програму перетворень, були дуже сміливими на той час. Його трактати, що в руках королівської влади стали знаряддям боротьби проти теокра-тичних зазіхань папства, є важливим джерелом політичної історії Франції початку XIV ст.

Англійська публіцистика ХV ст. висунула таку яскраву фігуру, як Джон Фортескью (бл. 1394 – 1476 рр.). Юрист, дер-жавний діяч, він на початку війни Червоної і Білої Троянд зайняв проланкастерську позицію; після поразки ланкастерців утік з Англії. Повернувшись, перейшов на бік йоркістів.

Політична концепція Фортескью стала перехідною ланкою від ідеології становлення монархії до абсолютизму. Він вважав, що державне управління повинно здійснюватися королем разом із парламентом. Пропонував ряд реформ, спрямованих на розширення реальної влади короля. Політичні памфлети Фортескью з’явилися у самому епіцентрі династичної боротьби за корону. Здебільшого вони побудовані на протиставленні ідеї абсолютної й обмеженої королівської влади, причому англійському варіанту обмеженої монархії віддавалася перевага в порівнянні з абсолютистським правлінням у Франції.