Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів



бет9/16
Дата16.06.2016
өлшемі1.7 Mb.
#139332
түріНавчальний посібник
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

95 тезисов (отр.)

Во имя любви к истине и стремления разъяснить ее, ниже-следующее будет предложено на обсуждение в Виттенберге под председательством достопочтенного отца Мартина Лютера, ма-гистра свободных искусств и святого богословия, а также ординарного профессора в этом городе. Посему он просит, дабы те, которые не могут присутствовать и лично вступить с нами в дискуссию, сделали это ввиду отсутствия письменно. Во имя Господа нашего Иисуса Христа. Аминь.

1. Господь и Учитель наш Иисус Христос, говоря: «Покай-тесь...», заповедовал, чтобы вся жизнь верующих была покая-нием.

2. Это слово [«покайтесь»] не может быть понято как отно-сящееся к таинству покаяния (то есть к исповеди и отпущению грехов, что совершается служением священника).

3. Однако относится оно не только к внутреннему покаянию; напротив, внутреннее покаяние – ничто, если во внешней жизни не влечет всецелого умерщвления плоти.

4. Поэтому наказание остается до тех пор, пока остается нена-висть человека к нему (это и есть истинное внутреннее покая-ние), иными словами – вплоть до вхождения в Царствие Небесное.

5. Папа не хочет и не может прощать какие-либо наказания, кроме тех, что он наложил либо своей властью, либо по церковному праву.

6. Папа не имеет власти отпустить ни одного греха, не объявляя и не подтверждая отпущение именем Господа; кроме того, он дает отпущение только в определенных ему случаях. Если он пренебрегает этим, то грех пребывает и далее.

7. Никому Бог не прощает греха, не заставив в то же время покориться во всем священнику, Своему наместнику.

8. Церковные правила покаяния налагались только на живых и, в соответствии с ними, не должны налагаться на умерших.

9. Посему во благо нам Святой Дух, действующий в папе, в декретах коего всегда исключен пункт о смерти и крайних обстоятельствах.

10. Невежественно и нечестиво поступают те священники, кото-рые и в Чистилище оставляют на умерших церковные нака-зания.

11. Плевелы этого учения – об изменении наказания церковного в наказание Чистилищем – определенно посеяны тогда, когда спали епископы.

12. Прежде церковные наказания налагались не после, но перед отпущением грехов, как испытания истинного покаяния.

13. Умершие все искупают смертью, и они, будучи уже мертвы, согласно церковным канонам, по закону имеют от них осво-бождение.

14. Несовершенное сознание, или благодать умершего, неиз-бежно несет с собой большой страх; и он тем больше, чем меньше сама благодать.

15. Этот страх и ужас уже сами по себе достаточны (ибо о других вещах я умолчу), чтобы приуготовить к страданию в Чистилище, ведь они – ближайшие к ужасу отчаяния.

16. Представляется, что Ад, Чистилище и Небеса – различны меж собой, как различны отчаяние, близость отчаяния и без-мятежность.

17. Представляется, что как неизбежно в душах умаляется страх в Чистилище, так прирастает благодать.

18. Представляется, что не доказано ни разумными основа-ниями, ни Священным Писанием, что они пребывают вне состо-яния [приобретения] заслуг или причащения благодати.

19. Представляется также недоказанным и то, что все они уве-рены и спокойны о своем блаженстве, хотя мы в этом совер-шенно убеждены.

20. Итак, папа, давая «полное прощение всех наказаний», не подразумевает исключительно все, но единственно им самим наложенные.

21. Поэтому ошибаются те проповедники индульгенций, кото-рые объявляют, что посредством папских индульгенций человек избавляется от всякого наказания и спасается.

22. И даже души, пребывающие в Чистилище, он не освобож-дает от того наказания, которое им надлежало, согласно цер-ковному праву, искупить в земной жизни <…>.


Зразками публіцистичної майстерності були проповіді Томаса Мюнцера, Ульріха Цвінглі, Жана Кальвіна, Ульріха фон Гуттена та багатьох інших.

Томас Мюнцер (1490 – 1525 рр.) – ідеолог народного руху епохи Реформації. Спочатку вважав себе прихильником Лютера, пізніше відійшов від його позицій і відстоював ідею народної реформи. Реформація, на думку Мюнцера, – це перетворення світу на засадах торжества загальних інтересів.

Мюнцер був найвидатнішим публіцистом Селянської вій-ни, надихав на рішучі дії. Йому належать численні проповіді, послання, памфлети, прокламації. Всюди усно й у своїх друко-ваних памфлетах він розповсюджував заклики до боротьби. Теолог за освітою, Мюнцер користувався богословською фразеологією, використовував біблійні образи, символіку, алего-рію, зрозумілі народові. Але зміст його творів – революційний. Релігійно-філософське вчення Мюнцера було спрямоване проти всіх основних догматів не тільки католицтва, але й християнства в цілому.

На думку дослідників, учення Мюнцера наближалося до атеїзму і водночас являло собою різновид пантеїзму.


      1. Йоган Рейхлін і Ульріх фон Гуттен

Видатним німецьким письменником-гуманістом початку XVI ст. був учений Йоган Рейхлін (1455 – 1522 рр.). Підтриму-ваний гуманістами, він мужньо відстоював свої погляди в ряді публіцистичних праць. Цікавою є видана ним збірка «Листи знаменитих людей» (1514), яка складається з листів, написаних Рейхліну гуманістами з приводу його боротьби проти обскуран-тів, що набула резонансу в усій Європі. Противників Рейхліна підтримали теологи Паризького університету, а на бік ученого стали гуманісти Франції, Англії та інших європейських країн. Теологічна дискусія перетворилася на запеклий бій між силами старого світу й новим світом гуманістичної культури та свободи думки. У ході полеміки навколо справи Рейхліна при Ерфурт-ському університеті утворився гурток радикально налашто-ваних гуманістів, який виступав проти схоластики, відстоював ідею національної єдності, вимагав звільнення країни з-під влади папського Риму. Групою гуманістів гуртка Рейхліна – Кротом Рубеаном, Германом Бушем, Ульріхом фон Гуттеном та іншими – був написаний найвидатніший твір гуманістичної літе-ратури – «Листи темних людей» (ч.1 – 1515 p., ч.2 – 1517 p.).

Один із найвизначніших діячів цього гуртка – Ульріх фон Гуттен (1488 – 1523 рр.). Уся його літературна творчість мала войовничий характер. Він писав епіграми, промови, послання, сатиричні діалоги, вірші. Гуттен закликав Німеччину до єдності, викривав сваволю князів, засуджував міжусобні війни.

Використовуючи прийом містифікації, автори побудували «Листи темних людей» як збірку листів, ніби написаних ма-гістру Ортуїну Грацію його друзями й однодумцями, богосло-вами й риторами. Усі вони – люди вкрай обмежені й забобонні, вороги всього передового й розумного. Обскуранти схиляються перед Ортуїном Грацієм і люто ненавидять Рейхліна й гума-ністів, вважають їх єретиками й готові спалити їх на вогнищах інквізиції. Викривальний зміст книги поглиблюється системою художніх засобів, побудованою на пародіюванні стилю схо-ластів і комічному обігруванні їхньої епістолярної манери.

Неодмінною ознакою культурної людини гуманісти вважали гарний стиль, добре володіння класичною латинською мовою. Великого значення в своїй творчості вони надавали листам, дбали про їхній зміст, нерідко перетворювали їх у вчені трактати. Мистецтво листування гуманісти цінували дуже високо. Приватні листи видатних гуманістів ставали надбанням усіх і розповсюджувалися в прогресивних колах.

«Темні» люди зовсім безпорадні в епістолярному мис-тецтві. Їхня мова – це сатира на їхню некультурність. Обску-ранти прикрашають свої листи віршами, що рясніють помил-ками, недоречно наводять цитати зі Святого Письма і творів латинських авторів, до того ж перекручують їх.




Письма темных людей

Магистр Филипп Ваятель желает здравствовать

магистру Ортуину Грацию

Как уже не единожды я вам отписывал, превесьма сокру-шаюсь, что эта шайка гнусливцев, то бишь поэтический факуль-тет, плодится и приумножается во всех землях и странах. В мое время был всего один поэт по имени Самуил [Самуил из Лихтен-берга во Франконии, по свидетельству гуманиста Генриха Бебеля, бездарный бродяга, чьи вирши не менее опасны и ядовиты, чем укус аспида], ныне же только в нашем городе развелось их числом не меньше двадцати, и нам, сторонникам старого направления, не дают проходу. Недавно я изничтожил одного, который утверж-дал, будто слово «школяр» вовсе не означает человека, ходя-щего в школу учения ради, на что я сказал: «Ослина ты этакая, стало быть, ты дерзаешь исправлять самого Доктора Святого, употреблявшего сие слово?» Он же вскорости написал против меня кляузное сочинение, в коем осыпает поносными словесами и утверждает, что я никудышный грамматик, ибо неверно изо-бъяснил слова, толкую первую часть Александра и книгу «О способах обозначения». И решился я в подробности отписать вам про все сии слова, дабы видели вы, что я толковал правиль-но и в согласии со всеми словарями, что могу подкрепить цитатами из неоспоримых книг, в том числе богословских. Во-первых, я утверждал: слово «сиречь» происходит из Сирии и означает «сирийская речь», то бишь язык, на коем изъясняются сирийцы. Во-вторых: «патриций» то же самое, что «под трид-цать», ибо всякому патрицию когда-нибудь да бывает под тридцать лет. Далее, «всадник» происходит от глагола «сад-нить», потому как от верховой езды в теле саднит. «Повинный» означает слабость к вину питающий, тогда как «неповинный» – к оному зелью слабости не питающий, откуда воспроисходит пословица: «Вино неповинно, повинен же пьющий вина». «Лукавый» – все равно что «луковый», так как оба получились из слова «лук». «Платье» воспроизошло от «платить», ибо за него берут плату. «Механика» выводится из «мехов», коими раздувают огонь, ибо она есть искусство продувное, в отличие от семи свободных искусств, в которых нет надувательства. «Потчевать» проистекает от слова «пот», потому что кого щедро потчуют, тот проливает много пота. «Полигистор» [Полигистор (т.е. «весьма ученый», греч.) – название сочинения римского писателя III в. н.э. Гая Юлия Солина] – от слов «поливать» и «гистория», потому что он, когда рассказывает свои истории, всех поливает бранью, и отсюда – «поле брани», то есть политое бранью. Он же сказал, что это и все иное прочее неверно, и осрамил меня перед моими учениками. На это я отвечал, что для вечного спасения предостаточно быть простым грамматиком и уметь по крайности излагать свои мысли. Он же сказал, что я не простой, и не сложный, и вообще никакой не грамматик, так как вовсе ничего не смыслю. Тут я возрадовался, ибо он не соблюл приви-легий Венского университета [Среди привилегий Венского уни-верситета было право защищать добрую репутацию лиц, получивших от университета ученую степень], к ответу перед коим я теперь его и притяну, потому как милостью божией я имею степень маги-стра, и ежели по мнению всего университета я довольно учен, то уж на одного поэта во мне станет учености, ибо целый уни-верситет больше, чем один поэт. Верьте слову, я не стерплю такого поношения даже и за двадцать флоринов. Здесь говорят, что все поэты собираются взять сторону доктора Рейхлина супротив богословов и один из них уже сочинил книгу, называ-емую «Триумф Капниона» [«Триумф Капниона» («Капнион» – перевод на греческий язык имени «Рейхлин»). – Поэма с таким назва-нием принадлежала Гуттену, но была напечатана в 1517 г.], где и на вас излита немалая хула. Надобно всем этим поэтам показать, где раки зимуют, чтобы оставили нас в покое, а так чего доб-рого, факультету свободных искусств будет через этих поэтов погибель, ибо они говорят, что искусственники совлекают с пути истины вьюношей, и берут с них мзду, и по мзде произ-водят их в бакалавры и магистры, хотя они ничего отнюдь не знают. И по ихней милости ученики не хотят уже более учить свободные искусства, а хотят все до единого выйти в поэты. Я тут сделал знакомство с одним вьюношей, зело достойным и изрядных способностей, родители его послали в Ингольштадт, и я дал ему письмо к одному тамошнему магистру, каковой изрядно сведущ в свободных искусствах и ныне возымел наме-рение соискать степень доктора богословия; вьюнош же ныне покинул того магистра и ушел к поэту Филомузу [Филомуз – Якоб Лохер (1470-1528), переводчик «Корабля дураков» Бранта на лат. язык] слушать его лекции. Печалуюсь я о бедном сем вьюноше, ибо сказано в Притчах Соломоновых, XIX: «Благотворящий бедному дает взаймы Господу», – и ежели б он остался при своем магистре, то ходил бы уже в бакалаврах. А так он пре-будет в ничтожестве, хоть бы и десять лет обучался поэзии. Известен я, что и вам от сих светских поэтов многие приходится терпеть досаждения. Вы ведь хоть и сами поэты, не им чета. Ведь вы стоите за церковь и к тому же глубоко постигли богословие. И даже ежели пишете поэзию, то не о суетном, а во славу святых. Превеликую имею охоту знать, как идет у вас дело с доктором Рейхлином. И когда могу в сем деле вам спо-спешествовать, подайте весть и отпишите все в подробности. Пребывайте во здравии. Перевод С. П. Маркиша
Крім «Листів темних людей», кращими творами Гуттена були сповнені викривального пафосу сатиричні «Діалоги» (1520) і «Нові діалоги» (1521), написані за зразком твору Лукі-ана. Основний зміст названих творів становить нещадна критика католицизму й папського Риму, його політики пограбування й духовного поневолення Німеччини.
4.2.3. Еразм Роттердамський
Найвидатнішою постаттю в нідерландській літературі був Еразм Роттердамський (1466 – 1536 рр.). Офіційної посади він не мав, вів життя вільного літератора, багато подорожував – побував в Італії, Англії, Німеччині, Австрії, Швейцарії, останні роки життя провів у Базелі.

Еразм здобув славу знавця античної словесності, користу-вався визнаним авторитетом у середовищі гуманістів і мав на багатьох з них великий вплив. Видатні діячі епохи цінували особисті контакти з ним. Довголітня дружба єднала Еразма з великим гуманістом Англії Томасом Мором.

Літературна спадщина Еразма величезна. Вона складається з художніх творів, перекладів, коментованих видань старовин-них текстів, філологічних і богословських досліджень, суджень на моральні теми, епістолографії. У 1500 р. у Парижі з’явилася перша його праця «Прислів’я» – збірка коментованих автором прислів’їв, сентенцій, крилатих висловів, виписаних ним із латинських і грецьких античних творів.

Найбільшим своїм творчим досягненням Еразм вважав нове видання Євангелія (1516). Католицька церква освятила як канонічний той текст Євангелія, який склав святий Єронім у IV ст. (т. зв. Вульгата), і суворо оберігала його недоторканість. Еразм вважав, що у Вульгаті й у практиці католицької церкви викривлено початковий смисл християнства, тому видав критич-ний грецький текст Євангелія і власний латинський переклад його. Еразм звільнив текст від помилок, що нагромадилися за довгий час, а в коментарях, спираючись на науковий філоло-гічний аналіз, протиставив схоластичним інтерпретаціям тексту своє тлумачення. Найбільш цінне у цій праці – науковий метод дослідження, який у принципі спрямований проти догматизму й утверджував права критичного мислення, характерного для гуманізму. Підриваючи авторитет Вульгати, праця разом з тим слугувала справі Реформації.

Найціннішу частину спадщини Еразма становлять «По-хвальне слово Глупоті» (1509) і «Домашні бесіди» (1518).

«Похвальне слово Глупоті» є своєрідною енциклопедією тогочасної дійсності. Літературна форма твору не вкладається в якийсь традиційний жанр. Еразм використав широко вживану античними письменниками форму жартівливого панегірика 75. Очевидно, під впливом «Похвали мусі» Лукіана й був напи-саний твір Роттердамського.

Будується «Похвальне слово…» як монолог Глупоти, який вона виголошує з кафедри перед багатолюдними зборами. Глу-пота розповідає про себе, свій родовід і знайомить зі своїм поче-том – це Самолюбство, Улесливість, Лінь, Насолода, Обжерли-вість, Розгул і Непробудний сон, які допомагають їй підкоряти ввесь рід людський, навіть імператорів. Доводячи право назива-тися богинею глупоти, Морією, вона розповідає про своє без-межне панування над людьми й богами. Виявляється, що на світі немає таких веселощів і щастя, які б не були дарами Глупоти.

Глупота розвінчує схоластичну мудрість як невідповід-ність природі й логіці життя. На її думку, мудрець від дурня відрізняється тим, що керується розумом, відкидаючи почуття. Дурень – це людина, яка перебуває в гущі життя, приємна для друзів, лагідна з дружиною, весела на бенкеті, і ніщо людське їй не чуже. Мудрець же уникає хвилювань, забуваючи, що хви-лювання і пристрасті часто стимулюють людський розум і схиляють людину до добрих справ.

Промова Морії звучить панегіриком природному началу людини і набуває значення захисту життєрадісного вільнодум-ства. Суспільним життям заправляє батько Морії – бог Плутос, якого вона проголошує єдиним справжнім батьком богів і людей: «Від його присудів залежать війни, мир, державна влада, ради, суди, народні збори, договори, союзи, закони, мистецтва, вчені праці» – всі справи смертних.

Найгострішою є сатира у тих главах, де змальовано пред-ставників середньовічної богословської та схоластичної муд-рості – філософів, теологів, граматиків, а також усіх священ-нослужителів католицької церкви – від нехлюя-ченця до папи. У зображенні Еразма ченці й богослови настільки мерзенні, що викликають уже не сміх, а ненависть. Навіть відважна Глупота вагається: «Чи не краще було б... не чіпати цього смердючого болота, не торкатися цієї отруйної рослини».

Без будь-якої поблажливості змальовуються також королі й дворянство. «Істина ненависна царям», тому вони оточують себе підлабузниками і блазнями. Вони впевневні, що чесно ви-конують свій обов’язок, «коли із запалом полюють, розводять породистих жеребців, продають заради власного прибутку судо-ві посади і вигадують щодня нові засоби, щоб відібрати у громадян їхнє майно і перевести його у свою казну». Автор завершує книгу висновком Морії, що не тільки реальний сучас-ний світ просякнуто глупотою, але й те блаженство, яке пра-ведники-мудреці обіцяють людям у нагороду за благочестиве життя, є безумством.



Похвальне слово Глупоті

Еразм Роттердамський шле вітання Томасові Мору.

Нещодавно я повертався з Італії до Англії, здолавши увесь той шлях верхи на коні. А щоб не марнувати часу на теревені з неуками, обмірковував спільні наші студії та згадував друзів – вельми вчених і вельми приємних, – яких тут маю. Серед них тебе, мій Море, я згадував найчастіше. Звик бути разом з тобою, тому, перебуваючи далеко, мусив утішатися принаймні спога-дами. Це для мене велика радість, і хай я згину, якщо в житті моїм траплялося щось приємніше!

Отож, аби заповнити час, мало придатний для серйозних роздумів, став гадати, чим би його зайнятись, і надумав розважитись «Похвалою Дурості». Ти запитаєш: а чи не Афіна Паллада таке нараяла мені? Відповім: ні. Першим навело на цю думку твоє родове ім’я МОР. Воно дуже схоже на давньо-грецьке слово МОРІА – «дурість», від якої ти, за переконанням всіх, справді далеко, а порівняно з іншими перебуваєш навіть якнайдалі. Гадаю, крім того, ця забавка нашого розуму тобі сподобається, бо до жартів – як вчених, так і не вчених, але сповнених дотепу – ти дуже охочий і в повсякденному житті любиш вдавати із себе Демокріта. Хоч ти винятковістю свого розуму відрізняєшся від звичайних людей, але завдяки лагідній вдачі й незвичайній цікавості повсякчас знаходиш насолоду у спілкуванні з будь-ким. Отже, буду радий, якщо приймеш на згадку від друга цю маленьку промову не лише як розраду, але й як пам’ятку, варту уваги: вона присвячена тобі, тому віднині вважай її своєю, а не моєю.

Бо знайдуться, можливо, огудники, які докорятимуть, що ці легковажні жарти занадто ущипливі для християнської доброчинності й не личать теологові, бо навіть волатимуть, що відновлюю стару комедію або, як і Лукіан, висміюю все підряд. Насправді ж їх ображає ніщо інше, як грайлива мова й жартів-ливі дотепи. Але до цього вдавалися й раніше, і навіть великі письменники. З давніх-давен розважає, наприклад, Гомер «Вій-ною жаб і мишей» [«Війна жаб і мишей», або «Батрахоміомахія» – жартівлива поема, пародія на «Іліаду» Гомера. Написана у VI ст. до н.е. У часи Роттердамського, за античною традицією, приписувалася Гомерові. Насправді твір анонімний]. Немало часу минуло й відтоді, як Вергілій оспівав комара й кандьор, а Овідій – пусто-щі. Жорстокого Бусиріда славили колись софіст Полікрат і його огудник Ісократ. Главк вихваляв кривосуддя, Фаворін – Терсіта й триденну пропасницю, Сінезій – лисину, Лукіан – муху й блюдолизтво. Сенека розважав читачів «Огарбузенням Клав-дія», Плутарх – «Діалогом Грілла-Кабана з Одіссеєм», а Лукіан і Апулей – «Ослом». I вже не знаю, кому належить «Заповіт поро-сяти Верескуна-Корокоти» [«Заповіт поросяти Верескуна-Коро-коти» – жартівливий анонімний твір, написаний латинською мовою (III–IV ст. н.е.)], – про що згадує святий Єронім.

Якщо ж цим критикам-розбишакам і цього мало, хай вважають, що я надумав трохи розважитись і, мов дитина, пока-татися верхи на довгій хворостині. Було б несправедливо позбавляти розваг будь-кого в житті, тим більше – не дозволяти жартів ученим та письменникам, особливо якщо вони, бавля-чись, роблять водночас серйозну справу. Адже читач – якщо він, звичайно, не останній бовдур, – краще сприймає жартівливий дотеп, аніж вчену нудоту, коли один, наприклад, вихваляє риторику чи філософію у довжелезній промові, складеній з чужих думок, другий перелічує заслуги якогось володаря, третій підбурює до війни з турками, четвертий передбачає майбутнє, п’ятий робить проблему зі справи, не вартої й дірки від бублика. Таким чином, найдурніше – мати дурника в серйозних справах, а найприємніше – навіть дурниці мовлячи, показувати, що ти не дурень. Та хай мене судять інші!

Але, якщо мене, звичайно, не обманює Філавтія-само-любивість, нерозумну Глупоту я похвалив тут не так вже й нерозумно. Що ж до можливих звинувачень у надмірній ущип-ливості, то скажу: кпити з людських слабостей завжди дозво-лялося, аби лиш кпини ті не виходили за межі пристойності. Тим паче мене дивують нинішні тендітні душі, які, окрім пиш-них титулів, майже нічого іншого не можуть зносити. І навпаки, чимало є псевдопобожних, які легко терплять найтяжчу, запо-діяну Христові образу, але не зносять навіть найменшого жарту щодо папи або короля, бо знають, що це може відбитись на їхньому добробуті. Чому, нарешті, коли хтось шпетить людське життя загалом і нікого не картає зокрема, називають це наругою, а не настановою або повчанням?

Щоразу, коли я кепкував над іншими, я висміював і себе. Хіба я глумився б над собою? Нарешті, якщо хтось викриває вади всіх без винятку, то картає не окремих людей, а людські вади. Отож якщо хтось виступить і почне кричати, що саме його образили, він лише виявить свою нечисту совість, а то й страх.

Набагато вільніше й дошкульніше – часто незважаючи навіть на титули – жартував святий Єронім. Але ми, крім того, що не чіпаємо імен взагалі, ще й прагнемо триматись такого стилю, щоб розсудливий читач міг легко збагнути, що ми біль-ше прагнемо розважити, аніж покепкувати. Ми не будемо, за прикладом Ювенала, розворушувати прихований смітник люд-ських злочинів, а прагнемо радше показувати смішне, ніж огид-не. Якщо комусь не до вподоби й ці пояснення, хай пам’ятає: лайка Глупоти – все одно що почесті. Я її наділив вустами і мушу тепер їй служити. Та чи не годі вже, мій оборонцю, тебе вмовляти? Адже й не вельми славні справи ти зумів би захис-тити вельми славно? Бувай же здоров, найкрасномовніший Мо-ре, і Морію-дурість, немов свою, якнайласкавіше борони.

Глупота говорить:

Зміст промови

Чому я виступатиму сьогодні у незвичайному вбранні? Я поясню. Але слухайте мене, прошу, не так, як церковних проповідників, а як шахраїв, що вештаються по ярмарку, або блазнів та штукарів. Словом, бажаю вам ослячих вух, таких, як у царя Мідаса, що милувався цапиною піснею лісовика Пана.

Мені хочеться постати перед вами у вигляді софіста, але не того, що втовкмачує дітям ретельно підшукані дурнички й дуже нагадує сварливу та вперту бабу. Ні, я хочу наслідувати старих, які уникають знеславленого імені «мудрець» і хотіли б називатися «софістами». Вони завзято й часто вихваляють подвиги богів та славетних лицарів. Отож ви почуєте хвалу, але не Гераклові й не Солонові, а лиш мені самій, Глупоті.

Глузування з ораторів

Тільки ж прошу, не подумайте, що пишу промову я, аби похизуватися своєю вченістю, як це роблять майже всі оратори. Адже вони, як ви знаєте, виголошуючи промову, ретельно під-готовлювану, можливо, років з тридцять (або і взагалі чужу!), запевняють, що писали її так собі, жартома, всього три дні, а то й присягаються, ніби промовляли без усякої підготовки, екс-промтом. Мені завжди було вельми приємно говорити, що зама-неться. Тому хай ніхто не сподівається, що за звичкою справ-дешніх риторів я буду дотримуватися всіх правил риторики й розпочну промову з визначення теми, а тим більше з поділу предмету промови на частини. І те, й друге не для мене. Бо хіба можна окреслити поле дії тої, яка так широко простягається, роз’єднати ту, якій увесь світ погодився служити? І не треба уявляти мене тінню чи примарою чогось, якщо бачите нині мене дуже виразно. Я щедра дарувальниця всіляких благ. Латиняни величають мене Стультицією-глупотою, а греки – Морією-дурістю.



Про дуже вчених ораторів

Нині всюди наслідують риторів, які уявляють себе майже богами лише на тій підставі, що вони двороті, немов п’явки, тобто можуть говорити одночасно двома мовами. Верхом витон-ченості, на їхню думку, є уміння густо мережати латинські про-мови грецькими дотепами чи висловами, навіть якщо й недореч-но. Коли ж не вистачає і чужомовних, вишукують десь у напів-зотлілих од часу рукописах кілька застарілих слів і цим ще біль-ше напускають читачеві туману. Все робиться для того, щоб ро-зумники дужче пишалися, а недосвідчені тим більше дивували-ся зі свого невігластва. Є таки в наших землячків нездоланний потяг схилятися перед усім іноземним, і то тим нижче, чим воно чужіше. Трапляються часом серед невігласів дуже честолюбні. Навіть нічого не збагнувши, вони регочуть, плескають у долоні й за прикладом осла поводять вухами, вдаючи, ніби все розумі-ють. Що так, то так, нічого не скажеш! <...> Переклад В. Литвинова


Книга Еразма Роттердамського вражає багатством життє-вого досвіду автора, глибиною думки, а особливо сміливістю, яка полягає не тільки в гострій і непримиренній критиці фео-дального суспільства як царства глупоти й пороків, а й у нова-торському характері мислення та сприйняття дійсності. Еразм засудив і відкинув середньовічне мислення з його прямо-лінійністю і мертвою догматикою, протиставивши цьому творче, конкретне мислення, розуміння дійсності як процесу складного, мінливого.

Після виходу в світ «Похвальне слово Глупоті» стало одним із найвідоміших гуманістичних творів. Книгу було перекладено майже всіма європейськими мовами.



«Домашні бесіди» – це збірка діалогів, що повинна служи-ти посібником для тих, хто вивчає латинську мову. Видавши збірку, Еразм не припинив праці над нею, а поповнював її но-вими розмовами, і в останньому виданні 1533 р. їх назбиралося 57. Текст діалогів, за задумом автора, мав не тільки допомагати у вивченні мови, а й сприяти моральному вихованню. За своїм змістом діалоги різноманітні. В одних зображуються і засуд-жуються різні вади, в інших подаються приклади, гідні наслі-дування. Мова діалогів проста й невимушена. Богослови Сор-бонни визнали «Домашні бесіди» єретичною книгою, внаслідок чого в 1559 р. вона занесена до Індексу заборонених книг.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет