Навчальний посібник зміст вступ Географія Британських островів Доісторія І протоісторія Британії
жүктеу/скачать 1.32 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Охарактеризуйте германську епічну традицію
КУЛЬТУРА АНГЛОСАКСОНСЬКОЇ ДОБИАрхеологічні джерела. Архітектура. Прикладне мистецтво. Саттон-Ху. Епічна традиція. “Беовульф”. Християнська книжкова традиція. Мистецтво рукописів. Освіта. Епічна германська традиція. Св.Колумба. Св.Колумбан. Беда Вельмишановний. Боніфацій. Алкуїн. Археологічні джерела. Археологічно англосаксонська доба поділяється на три етапи. Ранньоанглосаксонський (язичницький) охоплює V- сер. VII ст. Знайдені об’єкти цього часу представлені переважно поховальним пам’ятками, які часто бувають дуже багатими. Поховальний обряд передбачав кремацію із захороненням праху в урнах, а також інгумацію1 у довгих могилах або під курганами. Поховальний інвентар включав ножі, меч або щит, прикраси, пряжки, кераміку. Середня саксонська доба (сер. VII-VIII ст.) вивчена гірше, оскільки практика поміщення у могилі поховальних дарунків (речей в дорогу небіжчику на той світ) за християнізації відійшла у минуле. Ідентифіковано декілька будівель, зокрема королівські нортумбрійські палаци в Іверінгу. Із початком вторгнень вікінгів починається пізня саксонська доба (до 1066 р.). Поховальний інвентар також відсутній, але мається більше відомостей про житла. Великі дерев’яні будівлі були вичені у Тетфорді, Вінчестері, Саутгемптоні, збереглися деякі кам’яні церкви Архітектура. Слід відзначити, що слабкий рівень будівельних технологій, нечасте використання каменю спричинило незначне число архітектурних пам'яток, що дійшли до сьогодення. Переважна більшість будівель була дерев’яна, і тому вони слабко прослідковуються навіть при розкопках, враховуючи вологий британський клімат. В одній із столиць Нортумбрії – місті Іверінґ - археологи знайшли численні рештки фундаментів дерев’яних споруд. Втім, вони важкувато піддаються реконструкції. Полегшує справу відновлення їх вигляду знання того, що будівлі знаті англосаксонських часів все таки мало відрізнялися від житла простолюдинів. Кам’яне будівництво розпочалося у VII-VIII ст. і торкалося більше монастирських та церковних споруд. Можна зробити висновок, що на острів потрапляли впливи романської архітектури, але місцеві споруди виглядали надзвичайно спрощеними її зразками. До сьогодення збереглося усього декілька споруд, які при тому вже піддавалися або перебудові, або оновленню. Для них властиві бідність в оформленні та невеликі розміри. Збереглися, зокрема церкви у Бредфорді-на-Ейвоні (мал.№) та Ерлс-Бартоні, рештки споруд монастиря Св.Кутберта в Ліндісфарні (мал.№). Прикладне мистецтво. Найбільш ранніми пам’ятками англосаксонського мистецтва, що збереглися, є ювелірні вироби із коштовних металів та бронзи. Вже у VI ст. англосакси досконало володіли технікою філіграні, перегородчастої емалі, інкрустації та чеканки. Подальший розвиток прикладного мистецтва показав високий рівень майстерності англосаксонських ремісників, вироби яких славилися по всій Європі.Археологічні знахідки, особливо з поховання короля Східної Англії у Саттон-Ху, надають досить широку інформацію про популярні вироби, стиль виконання, культурні впливи, - те, що характеризує особливості англосаксонської продукції. Її особливістю є надзвичайно своєрідне поєднання різних традицій та стилів – північногерманських, кельтських, римських, франкських. Кулясті брошки, початково запозичені у франків, поступово ускладнюються за своїм оформленням, у якому широко застосовуються мотиви германського “звіриного стилю”, - схематичного зображення тварин та птахів. Під впливом кельтського мистецтва входить до вжитку геометричний візерунок. Вставки з гранату, гірського кришталю, кольорового скла надають їм особливої пишності (мал № ). Поліхромний (різноматеріальний та багатокольоровий) стиль стає улюбленим у VI-VII ст. Камінці, найчастіше червоні гранати, вставлялися між золотими перегородками, які утворювали різні геометричні фігури: зірки, розетки. Так оздоблювались у язичницькі часи брошки, застібки, руків’я мечів, після прийняття християнства – хрести (мал.№). Основним матеріалом для них слугувало золото, рідше – срібло та бронза. У цей же час в орнаментиці не меншою популярністю користувався згаданий “звіриний стиль”, прояви якого розкидані від Англії до Сибіру, і який є найсвоєріднішим мистецьким проявом “варварського світу”. Умовні фігури тварин прикрашали зброю – щити, шоломи, застібки. Кельтський декоративний мотив – плетінка – поєднувався в англосаксів із “звіриним стилем”, коли тулуби, лапи, шиї, хвости тварин перепліталися у гарних та надзвичайно складних композиціях. Із часом тварини починають розчинятися у візерунку, який стає все більш абстрактним. Майстерність англосаксонських ремісників вражає: і різноманіття виробів, і поєднання технік виконання, і неповторні стильові особливості. Синтез північногерманських та кельтських мистецьких традицій призвів до цікавих результатів: появи дуже яскравих за кольоровим вирішенням виробів мистецтва, які вибиваються за межі античної спадщини та звичайних германських виробів доби. Ймовірно, що ці особливості позначилися на образотворчому мистецтві, особливо на оригінальному оформленні рукописних книжок (див.нижче), які не схожі на одночасні континентальні зразки, котрі більш бліді і невиразні. Значне поширення отримала ще одна форма прикладного мистецтва – різьблення по кістці. Як і взагалі англосаксонська скульптура, це різьблення зародилося під впливом пізньоримської пластики (германське мистецтво тут поважних зразків не надало). Найдавніші прояви, незважаючи на вже інші сюжети, дуже послідовно наслідують античних попередників. Пізніше змогли виявитися вже автентичні тенденції до більшої виразності, емоційності, динамічності, натхненності зображень. Зразки цього жанру – вирізьблені із слонової кістки кришки (“обкладинки”) євангелій з численними багатофігурними композиціями (мал.№) та єпископські посохи із вкомпонованими патетичними людськими зображеннями. Ще більш оригінальним жанром, який не мав на початок Середньовіччя аналогів у Західній Європі, є різьблення по каменю, яке ґрунтується на кельтській традиції. Поштовхом для нього стало прийняття християнства Ірландією: вже у VII ст. на “смарагдовому острові” з’являються кам’яні хрести із рельєфами, що зображують Христа та євангельські сцени. Одним з кращих є хрест з Монастербойс (бл. 900 р., мал.№), на якому вирізьблені сюжети пристрастей Христових, а у перехрещенні гілок – фігура розп’ятого Христа. Відомий також Рутвельський хрест, на якому окрім рельєфів є ще й текст поеми “Видіння хреста”. У ІХ-ХІ ст. відчувається ще й скандинавський вплив на оздобленні та орнаментиці хрестів й інших виробів з каменю. З Ірландії каменерізна майстерність потрапила до Нортумбрії, а згодом поширилася в інших частинах Англії. Призначенням цих хрестів було слугувати місцем для сотворіння молитов та відправлення спрощених богослужінь у тих місцевостях, де храм був далеко. Ці хрести певною мірою заміняли вівтарі. Саттон-Ху. Саттон-Ху (Sutton-Hoo) – місце знахідок найбагатших скарбів на терені Британії. Поховальний комплекс короля Східної Англії VII ст. (ймовірно Редвальда (590-625) або Етельгера (654-655)) було знайдено у 1939 р. і згодом перенесено до Британського музею. Під курганом знаходився саксонський човен, форма якого відновлена за слідами дошок у піску, залізні деталі збереглися на своїх місцях. Човен рухався за допомогою за допомогою 38 весел, щогла не передбачалася (мал№). Поховальний інвентар було розміщено у середині човна. Він включав залізний штандарт і церемоніальний точильний камінь (мабуть символи королівської влади), позолочений бронзовий шолом, орнаментований щит, меч із золотими прикрасами, інкрустований гранатами, чудова кришка гаманця, коштовна золота пряжка та браслети, деталі ножен та інше. У гаманці знаходилося 27 золотих монет доби франкської династії Меровінгів. З срібла були зроблені велике блюдо візантійської роботи, набір з дев’яти келихів, дві ложки для обряду хрещення (єдиний християнський елемент серед речей язичницького характеру). Решток небіжчика в човні не було знайдено, що навело на думку про те, що могильник в Саттон-Ху – це кенотаф (умовне поховання небіжчика, тіло якого з якоїсь причини не вдалося знайти). За монетами пам’ятка може датуватися приблизно 650 роком із точністю до 25 літ. Кому б не належало поховання, воно продемонструвало набагато вищій рівень культури і ширші торгові контакти англосаксів, аніж вважалося перед тим. Християнська літературна традиція. Мистецтво рукописів. Іншим культурним струменем було сприйняття та розвиток християнської літератури й ученості. Поширення християнства у VII-VIII ст. спричинило зміцнення культурних контактів Британських островів з континентом, появу в країні людей із поважною освітою, схильністю до просвітництва, підтримання стандартів високої писемної культури. Діяльність монастирських скріпторіїв, - установ, де переписувались книги, дозволяла донести до інших освічених людей класичні літературні, наукові, філософські твори, створювати власні праці. Найкращі зразки мистецтва створення рукописних книжок пов’язані перш за все з діяльністю нортумбрійських монастирів Ліндісфарна та Джарроу. Поєднання християнської письмової традиції із кельтськими мистецькими канонами, принесеними з Ірландії, дало вишуканий синтез у формі дбайливо прикрашених манускриптів, які являють собою одне з яскравих досягнень середньовічного мистецтва. Рукописи прикрашалися мініатюрними зображеннями, доречними до сюжету твору, та великими виразними ініціалами – першими літерами розділів. Сприйняття літери як сакрального, магічного знаку перетворювало створення ініціалів на справжнє мистецтво. Узор ініціала включав усі варіації ірландської плетінки, зооморфних та рослинних орнаментів, іноді займаючи цілу сторінку. Намагання максимально прикрасити текст приводило до появи т.зв. “килимових сторінок”, які складалися з різноманітних геометричних орнаментів, переплетіння стрічок, завитків, спіралей, які заповнювали увесь простір сторінки (мал.№). Прикладом цієї рукописної традиції нортумбрійської школи Ліндісфарну-Дарроу є найдавніші англійські євангелія – Ліндісфарнське та “Книга з Дарроу”, створені бл. 700 р. Самобутність нортумбрійських рукописів зробила їх на той час дуже популярними та шанованими в Європі. Напади вікінгів у VIII-ІХ ст. зруйнували життя північних монастирів. Праця їх скріпторіїв занепала, і центр рукописання переміщується на південь, до Кентербері. Відмінністю кентерберійської школи є більше зосередження на сюжетних композиціях, аніж на орнаменті та візерунку. Новий “золотий вік” англосаксонського рукописання припав на ІІ пол. Х ст., коли виникає вінчестерська школа у колишній столиці Вессексу. Її твори, завдяки контактам з Францією, характеризуються впливом каролінгського1 мистецтва. Найбільш раннім її твором є присвячувальний аркуш Дарчої хартії короля Едґара (966 р.). На відміну від попередників, майстри цієї школи намагалися створювати людські фігури більш динамічними, відійшли від завеликої уваги до ініціалів, які стають меншими, але більш витонченими; характерною ознакою їх творів є декоративні рамки з листя аканфу. Так само, як колись нортумбрійські, вінчестерські рукописи завойовують загальноєвропейське визнання.
Втім, про вірування англосаксів нам відомо замало: існують лише побіжні згадки в творах Тацита, Беди та ще деяких античних та середньовічних авторів. Певно, що пантеон англосаксонських богів переважно збігався із загальногерманським. Но чолі небесної ієрархії стояв Водан Світ давніх англосаксів – це світ войовничих богів та героїв. Герої боролися за владу, багатство, удачу, славу, вершили подвиги, які не забувалися наступними поколіннями. Саме ці діяння прадавніх богів та героїв склали основу героїко-епічної культури англосаксів, яка дає нам чимало довершених зразків. Поетичні твори були записані на класичному діалекті давньоанглійської мови – західно-саксонському діалекті Вессексу. Головною пам'яткою англосаксонського героїчного епосу є епопея про Беовульфа, що дійшла в рукописі Х ст. Ця поема була складена між 675 та 850 рр. Крім безперечних літературних досягнень, "Беовульф" є також важливим джерелом про життя та історичні реалії давніх англосаксів, фризів, датчан та шведів. Відомі також записані в Англії відлуння континентального германського фольклору. Освіта. Центрами християнської культури в Англії стали монастирі - Ліндісфарн і Джарроу на півночі та Кентербері на півдні. В монастирях активно використовувалась латинська релігійна, риторична та філософська література, яка також перекладалася на англосаксонську мову. Там таки утворилися школи й великі на той час бібліотеки. Найвідомішими письменниками "темних віків" були Альдхельм Мальмсберійський (650-709) та Беда Високоповажний (Beda the Venerable) з Джарроу (673-735). Останній залишив після себе підручники, поетичні твори, філософські трактати та серйозну історичну працю латиною - "Церковну історію англів". Поширенню освіти сприяв і король Альфред, який переклав працю Беди на давньоанглійську мову. Латинська освіченість в Англії досягла такого рівня, що їй західноєвропейська культура значною мірою завдячує припиненню тої деградації, що запанувала в часи занепаду Римської імперії. У VII-VIII ст. ірландські та англійські ченці та місіонери засновували нові монастирі та бібліотеки у Франції та Германії. Ірландсько-англійський стандарт підтримання писемної культури вважався зразковим до часів Каролінгського відродження у Франкському королівстві в к.VIII-ІХ ст. Св.Колумба, Колум Кілле (лат. Columba; ірл. Colum Cille – “Голуб Церкви”) (521-597 р.) - ірландський абат і місіонер, заступник Ірландії поряд зі святими Патриком і Бригітою. Колумба, який при народженні отримав ім’я Крімтан, був нащадком королівського роду Уї Нейлів: його прадідом був Конал Гулбан, син легендарного засновника династії Ніала Дев’яти Заручників, три його двоюрідних брати були королями. Колумба навчався в латинській школі Св.Фініана в Мовіллі, де й отримав своє прізвисько. Крім цього він брав уроки поетичної майстерності у філіда Геммана. У 546 р. Колумба заснував перший монастир Деррі (ірл. Doire - Дубовий). Серед найбільш відомих монастирів, що входили до парафії Колумби, були Дарроу і Келлс. У 563 р. разом з 12 товаришами Колумба відправився в добровільне вигнання на острів Айону, де заснував найвідоміший з кельтських монастирів. У результаті його місіонерської діяльності в Шотландії у християнство був навернений король піктів Бруде. У 575 р. Колумба був змушений повернутися до Ірландії на Собор у Друїм Кеті, де виступив на захист філідів, яких король Аод мав намір вигнати з країни. На Соборі Колумба прийняв також участь у рішенні політичної проблеми щодо ірландської колонії Дал Ріада в Шотландії, що не підкорялася ані ірландським, ані шотландським королям і перетворилася на піратську державу. Ще в 574 р. на Айону прибув король Дал Ріади, щоб одержати благословення і помазання на царство з рук святого. Мощі Колумби були викинуті в море вікінгами у VIII ст. Згідно легенди, раку1 прибило до східного узбережжя Ірландії, де абат монастиря Даун поховав її поруч з могилою Св.Патрика. Перше житіє святого було складено в сер. VII ст. латиною правнуком двоюрідного брата Колумби, сьомим абатом Айони Куміном Альбом (пом. 669 р.). Разом з “Житієм Св.Брігіти” Когітоса праця Куміна - найдавніший твір ірландської агіографії2. Найбільш відоме житіє, написане бл. 685 р. Св.Адамнаном. Зберігся ряд гімнів самого Св. Колумби. День пам’яті святого - 9 червня. Св.Колумбан (Columbanus) (ок. 543-615 р.) - видатний ірландський місіонер. Колумбан народився в Лейнстері, і пройшовши підготовку, приєднався до братії монастиря Бангор, заснованого незадовго до цього Св.Хтогаллом. Основні відомості про його життя припадають на час, коли Колумбану було близько 50 років і він вирішив відійти від активної діяльності, щоб провести решту життя в пості і покаянні. У 590 р. з 12 учнями через Британію чи Бретань він відправився на континент, у паломництво по святих місцях. Минаючи західну Францію і вступивши в Бургундію, пілігрими перший притулок знайшли в Аннегреє, лісовому районі Вогези нинішнього департаменту Верхня Сона. Пізніше по сусідству були засновані інші колонії: Люксей, що сталав славетним монастирем, і Фонтен. Колумбан і його сподвижники швидко знайшли прихильників і незабаром були втягнуті в політичне і релігійне життя меровінгскої3 Галлії. Пішли суперечки про обчислення дати Великодня, монастирській дисципліні, морального стану єпископів і королів, поки Теодоріх, король Бургундії, не послав людей, щоб вони проводили збудників спокою до західного узбережжя і посадили на корабель, що пливе в Ірландію. Вимогу короля не було виконано, і Колумбан через Нант пробрався до дворів двох франкских королів: Хлотаря (Нейстрії) і Теодеберта (Австразії). У 610 р. піднявшись вгору Рейном, він досяг Брегенца, де проповідував язичникам алеманам. Два роки згодом він перейшов через Альпи. У Милані його привітно зустріли лангобардський король Агілульф і його дружина Теодолінда. Вони дарували йому землі в долині на південь від Милану, на яких він заснував монастир Боббіо, що став одним із найбільших центрів по переписуванню книг. У Боббіо Колумбан прожив свої останні роки. Вплив Колумбана на релігійне життя в Європі був значним і дав імпульс для зростання чернецтва. Діяльність багатьох святих на континенті зв'язувалася з Колумбаном і заснованими ним монастирями. Довгий час поряд з Бенедиктинським статутом, що регулював монастирське життя, існував Статут Св.Колумбана. Завдяки місіонерській діяльності святого в Церкві була упорядкована практика сповіді і покаяння. Збереглося 11 листів Колумбана. Вірші і проза Колумбана - свідчення високого рівня освіти в ірландських монастирях. Автор, помітно, знайомий із творами античних поетів Горація, Вергілія, Овідія, Пруденція, Ювенала, можливо, Стація, Персія, Ювенала, Лукана, ранньохристиянських поетів Седулія Драконтія й Авсонія, церковних письменників Євсевія й Ієроніма, своїх сучасників Гільдаса, Григорія Великого і Фортуната. Житіє Колумбана складене Іоною, що відвідав Боббіо через 2 роки після смерті його засновника бл. 639-642 р. День пам'яті святого - 23 листопада
Народився в Монктоні, біля Джарроу, у Нортумбрії. Про родину Беди нічого не відомо. У віці 7 років він був узятий до монастирю Св.Петра, у прилеглому Вірмуті. У 685 р. перебрався до нещодавно заснованого монастиря Св.Павла в Ярроу. У 19 років став дияконом, і в 30 - священиком. Беда ніколи не залишав монастирі у Вірмуті і Джарроу; відомо лише, що він відвідав Ліндісфарн і Йорк. Ранні твори Беди - посібники з граматики і правопису, твори із складання віршів і ораторського мистецтва, з історії і хронології, головний з яких – “Про обчислення часу” і “Про шість віків світу”, у якому він захищає обрахунок часу від Різдва Христова. Саме популярності створінь Беди Європа зобов'язана повсюдним уведенням цього принципу літочислення. Беда також уперше розрахував пасхалії на багато років уперед. Серед творів Беди - коментарі до Євангелій і до доробку Батьків Церкви, житіям святих. Житіє Св.Кутберта, єпископа Ліндісфарну, він написав у віршах (705-716 р.) і в прозі (до 721 р.). Книги Беди наповнені алегоричними тлумаченнями священних текстів і описами чудес. На цих здобутках, широко розповсюджених у монастирях Західної Європи, ґрунтувалася висока репутація Беди під час його життя й у наступну епоху. Головний твір Беди “Церковна історія народу англів” у 5 книгах, написана в 731-732 р. “Історія” охоплює період від походів до Британії Юлія Цезаря в 55 і 54 р. до н.е. до сучасної автору епохи. У розділах, що відносяться до VII-VIII ст., ця праця - найцінніше, а часто і єдине джерело з історії Англії. Ця частина “Історії” створювалася Бедою на основі усних переказів і за власними спостереженнями. Попередній період викладався автором по творах його попередників - Орозія і Гільдаса. До книги Беди була прикладена його біографія. Між 731 і 766 р. сучасниками Беди, можливо, за його участі, було написане продовження “Церковної Історії”, т.зв. “Продовження Беди”. За короля Вессексу Альфреда Великого книгу Беди було перекладено на англосаксонську мову. Беду було поховано в Джарроу, згодом його останки були перенесені до Даргему і нині зберігаються в Галілейській каплиці Даргемського кафедрального собору. Учнями Беди були єпископ Йоркський Егберт, що заснував учену школу, і Алкуїн, згодом - керівник школи при дворі Карла Великого в Аахені (див. нижче).
Англійський чернець Вінфрід був спрямований Папою Григорієм II проповідувати християнство на північ від Рейну в 722 р. у сані єпископа місіонерів, тоді ж він одержав ім'я Боніфація. З 732 р. Боніфацій - архієпископ і вікарій Папи, організатор церковної ієрархії в німецьких землях. У ході скорення Каролінгами фризів і саксів він боровся з місцевими поганськими культами, зводив церкви і монастирі, особливо відомий започаткуванням жіночих монастирів. Діяльність Боніфація розвивалася в період зміцнення союзу Св.Престолу з державою Каролінгів, їм були скликані Собори, що визнали верховенство Папи в Англії, Німеччині, Франції. У 751 р. Боніфацій від імені Папи Захарії помазав на правління Пипина Короткого, - одного з найвизначніших франкських королів. За переказом, Боніфація було вбито у Фризії. Поховано святого в абатстві Фульд (біля Франкфурту-на-Майні).
“Я же, Флакк, згідно Вашої волі та Ваших переконань, труджуся тепер під оселею Святого Мартина над тим, щоб одних тішити медом Святого Письма, інших напувати чистим старим вином давньої науки, третіх нагодувати яблуками граматичних тонкощів, четвертих просвітити наукою про зорі з вершини якоїсь високої споруди. Працюючи багато над численним, щоби виховати багатьох на користь Святої Божої Церкви для прикраси Вашої імператорської влади, я піклуюся, аби не була марною милість до мене всемогутнього Бога, і щедрість Вашого благовоління да не була безплідною. Але мені, Вашому низькому рабові, бракує докладних учбових дороговказів, які я мав у вітчизні з доброго і благочестивого опікування мого наставника, а деякі придбав за власні кошти. Говорю ж про це Вашій величності у сподіванні, чи не буде Ваша ласка, за Вашого прагнення до всякої мудрості, щоби я надіслав когось з учнів мох привезти нам звідти найбільш необхідне і пересадити таким чином квіти Британії до Франції… З ранку мого життя, у квітучу добу юності, я сіяв у Британії. Допіру же, увечері, коли починає в мені холонути кров, я не зупиняюсь сіяти у Франції…” Контрольні запитання:
Рекомендована література: Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000. Мельникова Е. Меч и лира. Англосаксонское общество в истории и эпосе. М., 1987. Мортон А. История Англии. М., 1950. Шервуд Е. От англосаксов к англичанам. М., 1988. Афанасьев В. История Ирландии. М., 1913. Зверева Г. История Шотландии. М., 1988. История Европы. Т.2. М., 1993. Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000. Мельникова Е. Меч и лира. Англосаксонское общество в истории и эпосе. М., 1987. Квеннелы М. и Ч. Повседневная жизнь в Англии во времена англосаксов, викингов и норманнов. СПб., 2002. Мюссе Л. Варварские нашествия на Европу. Вторая волна. СПб., 2001. Поньон Э. Повседневная жизнь Европы в 1000 году. М., 1999. Гуревич А.Эпоха викингов в Северной Европе. М., 1968.
Реальна сила короля у Франції в той час була незначною, і тому нормандський герцог був на своїй землі повновладним господарем. Особливо його потуга зросла у 1040-х рр. за Вільгельма (франц. Гільйом) Бастарда (жив у 1028-1087 рр.), який згодом став “Завойовником”. Будучи незаконнонародженим сином герцога, Вільгельмові довелося у доволі юному віці повоювати за ствердження своєї влади, коли його батько помер під час паломництва до Єрусалиму. Досягши бажаного, він вже не дозволяв своїм васалам (воякам, що отримували землі за службу) утримувати власних васалів, тому всі лицарі безпосередньо присягали герцогу. Їм не дозволялося будувати замки, і Вільгельм навіть зруйнував ті, що були збудовані раніше. Залишалися фортеці лише його власні, герцогські. Він фактично призначав церковних ієрархів, при тому підтримуючи добрі стосунки з Папським престолом. Герцогством керували державні службовці – віконти, близькі за функціями до англосаксонських шерифів. У Нормандії був жорсткий контроль влади на місцях, ніде у Франції так не переслідувались приватні війни, розбій та грабунки. Фактично це герцогство було найсильнішим серед французьких земель в сенсі війська та адміністрації. Нормандське завоювання. У завойовницькій політиці та схильності до військових авантюр Вільгельмові могло служити поважним прикладом утворення королівства норманів у далекій від Скандинавії Сицилії у 1059 р. Як родич Едуарда Сповідника, Вільгельм довго планував завоювання Англії. Відомо, що Едуард, король слабий та безвільний, ще за життя (у 1050 р.) заповів королівство Вільгельмові. Щоправда потім він обіцяв його і найбільшому англосаксонському магнату Гарольду Ґодвінсону, а той теж, в свою чергу обіцяв корону Вільгельмові. Втім по смерті бездітного Едуарда у 1066 р. душа в Ґодвінсона “не витримала”, і він вирішив все таки сам стати королем. Підконтрольний йому Вітенагемот, за умов невизначеності системи престолонаслідування, обійшов увагою Едґара Етлінґа, онука Едмунда Залізнобокого. Проте права Годвінсона на престол не були визнані як королем Норвегії Гаральдом Ґардрадою (Суворим) так і Вільгельмом Нормандським, які вирішили діяти разом. Ґардраду закликали у якості союзника Вільгельм та молодший брат Гарольда Ґодвінсона Тостіґ, який заздрив королівському злетові брата. На пропозицію поступитися половиною Англії нападникам, Гарольд відповів належним чином: “Я готовий віддати королівство Нортумбрія братові Тостіґу, а також готовий укласти з ним мир, оскільки він англієць. Але що до Гарольда Ґардради, то він - чужоземець і ворог, а тому я йому дам лише шість футів англійської землі [достатньо, щоб поховати людину]; оскільки ж я чув, що він вищій за середній зріст, я дам йому цілих сім футів, але не п’яддю більше”. У вересні норвезькі війська висадилися у Йоркширі, на півночі Англії. На річці Деруент біля Стемфордського моста відбулася битва, у якій і Тостіґ, і Ґардрада загинули. Втім, тріумф Гарольда був недовгий: через чотири дні після цієї перемоги на півдні висадився Вільгельм. Останній заручився підтримкою французького короля та Папи Римського, який благословив його виступ як хрестовий похід. Вільгельм кинув гасло відвоювання Англії і зібрав у своєму війську від 5 до 10 тис. нормандських, французьких, фламандських вояків, яких посадив на 700 кораблів для висадки на острів. 14 жовтня 1066 р. військо Вільгельма біля Гастінгсу зустрілося із стомленою армією Гарольда, яка поспіхом пройшла всю країну. Гарольд загинув у цій битві. Після смерті Гарольда, Тостіґа і Ґардради шлях до англійського трону став для Вільгельма відкритим. Розпочалася доба Нормандського завоювання1. Вільгельм Завойовник (William the Conqueror, король Англії у 1066-1087) із своїм військом захопив південь Англії та Лондон, де його владу на Різдво того ж року визнав Вітенагемот. Міста та знать півдня Англії швидко визнавали владу прибульців, церква не опиралася пропозиції коронації Вільгельма. Втім, існував ще один претендент на корону – згаданий Едґар Етлінґ, останній нащадок англосаксонських королів. Він був не дуже войовничої вдачі, проте саме ім’я об’єднувало навколо нього незадоволених нормандцями. Його підтримали ерли Нортумбрії та Мерсії, які почали звертатися за допомогою до валлійців, скоттів та датчан. Але Вільгельм енергійно розгромив цей заколот у 1068 р., не давши Едґару отримати зовнішню підтримку. Останній представник Вессекського дому був змушений втекти до Шотландії. Після цього очолити опір в країні не було кому. “Діяння Вільгельма II, герцога норманів, короля англів” Автор твору Вільгельм (жив у XI в.) був капеланом і дуже освіченою людиною. Варто врахувати, що він був прихильником Вільгельма Завойовника. Раптово довідалися в нас [у Нормандії]... що Англія позбавилася свого короля Едуарда [Сповідника] і що Гарольд опанував його корону... Вільгельм порадився зі своїми наближеними і вирішив відзначити зброєю нанесену йому образу... він зважився повернути силою спадщину, якої його позбавили... Тоді на престолі... у Римі був Папа Олександр [II]... Герцог просив у Папи його заступництва; і коли він сповістив його про свої готування до походу, Папа дав йому... благословення Св.Петра... Нарешті, цілий флот, зібраний з таким старанням, залишив устя р. Диви... де він так довго очікував побіжного вітру, і... безперешкодно ввійшов у порт Певенсі [біля Гастингсу, 28 вересня. 1066р.]. “Велика історія Англії, або Хроніки від 1066 до 1259 року” Матвія Паризького Хроніка ця належить перу трьох англійських авторів-ченців, але в історію вона ввійшла під ім'ям найбільш талановитого з них Матвія Паризького. Матвій отримав освіту в монастирі Св.Олбана в Парижі. Хто він за своїм походженням, невідомо. У 1217 р. Матвій став ченцем і в основному присвятив своє життя літературній праці. Близько 1240 р., після смерті монастирського історіографа, він продовжив своєю працею хроніку Вендовера «Квіти історії», пізніше у свою чергу подовжену до початку XIV ст. Матвій Паризький — не тільки талановитий, але і безсторонній письменник. Праця його особливо цінна підбором справжніх документів, грамот, листів та ін. Зі смертю Едуарда припинилася королівська лінія в Англії... Гарольд... зайнявши трон, поклав на себе без церковного благословення корону. Вільгельм, герцог Нормандії... відрядив послів до Папи Олександра, просячи його затвердити... задумане ним завоювання [Англії]... Вільгельм зібрав... баронів і запитав у кожного... думку стосовно цієї експедиції. Усі вони зобов’язалися діяти з ретельністю, надавали герцогу багато обіцянок... У призначений термін вони... прибули... Усі зійшли на кораблі і, швидко несені вітром, пристали до Гастингсу... Гарольд... коли до нього дійшла звістка про прибуття Вільгельма... негайно поспішив до Гастингсу... По обидва боки зроблені були усі... приготування. Англи... пішими, озброєні своїми обоюдогострими сокирами і зблизивши щити... утворили непроникну стіну... Гарольд - також піший стояв разом із братами у свого прапора, щоб... нікому не могла прийти думка про втечу... Вільгельм озброїв свій передовий загін, складений з піхотинців, луками і дротиками, вершники... йшли за ними... Билися з упертістю ... з обох сторін... не хотіли уступати... Раптом показався Вільгельм і дав своїм військам сигнал до уявної втечі. Побачивши це, англи послабили свої щільні ряди і швидко погналися за тими, хто побіг... Тим часом нормандці, обернувшись проти ворога, напали на нього і, у свою чергу, змусили бігти англів... Утім, перемога не схилялася рішуче ані на ту, ані на іншу сторону... Нарешті, Гарольд, поранений стрілою в голову, упав на полі бою і тим віддав перемогу нормандцям... Бій відбувся при Гастингсі... 14 жовтня [1066 р.]. Грамота Вільгельма I місту Лондону Короткий документ відбиває прагнення Вільгельма I зберегти сформований до нього в Англії апарат державної влади і, спираючись на нього, установити своє панування. Тому у своїх грамотах він підкреслює, що дотримується законів Едуарда Сповідника (тобто тих законів англосаксонських королів, що діяли при Едуарді), що він є його спадкоємцем і не збирається знищувати старі англійські порядки. Особлива грамота місту Лондону, у якій король обіцяє йому свій захист і підкреслює, що прийшов в Англію з мирними цілями, не грабувати, говорить про те, що Вільгельм I насамперед прагнув залучити на свій бік жителів цього порівняно великого міста. Вільгельм-король Вільгельм-єпископу... і всім лондонським городянам, франкам і англам дружній привіт. Бажаю, щоб ви користалися всіма законами часу короля Едуарда, про що і доводжу до вашого відома. І бажаю, щоб кожен син був спадкоємцем свого батька після його смерті. І не потерплю, щоб хто-небудь наносив вам образу. Зберігай вас бог. “Англосаксонська хроніка” Уривок, що наводиться, цікавий тим, що він повідомляє про клятву вірності, тобто присягу, що давали Вільгельмові I всі англійські феодали, духовні і світські, визнаючи себе його васалами («робилися його людьми», як записано в джерелі). Цей документ має велике значення для розуміння самого факту зміцнення королівської влади в Англії, тому що в безпосередню васальну залежність від короля ставали не тільки великі, але і всі інші феодали. Тепер вони повинні були завжди бути вірними королю і «служити йому проти всіх». 1086 рік. Прийшов він [Вільгельм] у день св. Петра... до Солсбері, і з’явилися тут до нього його вітани і земельні власники всієї Англії, хто б вони ні були, і усі били йому чолом і зробилися його людьми і заприсяглися клятвою вірності в тім, що міцно будуть служити йому проти усіх. Владарювання нормандців було жорстким: вони спалювали незадоволені села англосаксів, виганяли місцевих тенів і будували замки, щоб міцніше утримувати свої землі. Володіння противників Вільгельма конфісковувались та переходили у владарювання короля. Король був єдиним та неподільним власником усіх земель і жалував їх безпосереднім утримувачам за несення військової й іншої служби та сплату встановлених звичаєм повинностей. Разом із землею жалувалося політичне право управляти людьми, що мешкають на цій землі: право здійснювати суд, збирати податки та вимагати виконання повинностей. Утримувачі королівської землі були його васалами, а король був верховним сеньйором. Васали мали обов’язок супроводжувати короля під час військових дій 40 днів на рік. Уся країна була поділена на військові округи, відомі під назвою лицарських ленів, і які за межами приблизно відповідали колишнім утриманням тенів. Кожна така округа мала споряджати одного важкоозброєного вершника. Характерні риси запровадженого Вільгельмом устрою вказують на те, що нормандці принесли на терен Англії вже сформовані та розвинуті феодальні відносини. Особливості англійського феодалізму. Під феодалізмом звичайно розуміється комплекс суспільних відносин, зокрема поземельних та особистих, між сеньйором та його васалами. Під цим мається на увазі наділення сеньйором васала землею за його службу та низка їх взаємних обов’язків. Феодальному суспільству була властива сувора ієрархія в межах суспільних прошарків: лицарства, духовенства, міського населення та кріпосного селянства, але “хребет”, звичайно, складала ієрархія лицарського військового стану. В Англії феодалізм був насаджений нормандцями зверху у готовій формі на протофеодальний лад англосаксів. Вільгельм привів з собою своїх васалів, яких в процесі захоплення країни наділяв землею у її різних частинах. Завдяки завоюванню та необхідності підтримання жорсткого контролю над англосаксонським населенням влада Вільгельма була набагато міцнішою, ніж влада континентальних королів. В будь-якій іншій країні король не зміг би вольовим одноосібним актом з приводу любові до полювання оголосити всі ліси своєю власністю, і проти цього нічого не могли заподіяти найзнатніші люди Англії протягом 150 років. Нечисленні завойовники-нормандці гуртувалися навколо державної королівської влади, і тому довгі роки Англія була позбавлена феодальної анархії, властивої іншим країнам Європи. В країні не було допущено створення великих баронських володінь, окрім прикордонних районів Уельсу та Шотландії, де треба було стримувати ворожі набіги. Представник центральної влади – шериф – мав у кожному графстві набагато більшу силу, ніж будь-який з барон у своїх володіннях. Корона намагалася не допустити ведення баронами приватних війн та побудову замків. Оскільки присягу королю склали всі вільні люди країни, то з цього витікає відмінність ладу Англії від сусідньої феодальної Франції: король фактично стояв над васальною ієрархією і вважав своєю власністю не лише домен (державні, коронні землі, що складали від початку сьому частину королівства), але й усю територію країни. Надзвичайна сила держави і складає головну особливість розвитку феодалізму в Англії ХІ-ХІІ ст. NB Питання сутності класичного північнофранцузького феодалізму не викликає якихось дискусій в історичній науці. Проблему складає інше: наскільки цей лад був універсальним у добу Середньовіччя, він охоплював принаймні всю Європу, або ж на периферії - Півночі та Сході континенту був устрій чимось схожий, але його не варто перебільшуючи називати “феодалізмом”. Досліджуються питання германсько-римської, “синтезної” генези цього устрою у Франції, або ж його “безсинтезних” регіональних варіантів. Стосовно Англії, здається, таких дражливих питань немає. В англосаксонську добу відбувалися повільні процеси феодалізації (за “безсинтезним”, чисто германським шляхом), виникнення військового умовного утримання землі, але ці зрушення відбувалися переривчасто, - прискорюючись, уповільнюючись або ж припиняючись (під датським впливом). Той лад, що був в Англії на момент Нормандського завоювання, можна в цьому сенсі назвати “протофеодальним”, який міг би колись “зімітувати” “класичний феодалізм”, - а може і не зміг би. Натомість Вільгельм приніс на англійський берег готову схему феодальних відносин та, в особі своїх лицарів, людей, які були носіями аналогічних соціальних уявлень. Процес завоювання, що вимагав більшої згуртованості військової еліти і суворішої ієрархії та дисципліни, призвів до прискореного встановлення в Англійському королівстві міцної феодально-державної владної ієрархії, поки що без недоліків, властивих королівству Французькому (феодальна анархія, роздробленість та приватні війни). В цьому сенсі Англія спочатку була схожа на прийдешні держави хрестоносців у Палестині, де християнське лицарство на далекому ґрунті автоматично відтворювало “соціальний код” Західної Європи. Таким чином, англійців прискорено приєднали до світу романської феодальної Європи, примусово відірвавши від властивого їм перед тим все більш скандинавського, периферійного “соціально-історичного сценарію”. Від обраних критеріїв залежить, чи вважати спрощену схему “англійського феодалізму” “справжнім феодалізмом”, бо ідеальна північнофранцузька схема як форма устрою не була такою досконалою, як англійська в сенсі міцності королівської влади та державного контрою. Зроблено було краще, але вже трошки не так. Титули, які у Франції були спадковими в роді, в Англії були як державні посади: 5-й герцог Бекінгем зовсім не обов’язково мав бути родичем 2-го герцога Бекінгема. Звичайно, що тенденція до перетворення титулу на родове ім’я була, але частіше титули здобувалися шляхом впливу на державну політику, часто вони були “вакантні” (коли попередній носій його позбавлявся внаслідок переривання роду на війни чи позбавляння за судовою справою ) і в кожного чергового “герцога” зазвичай ще було звичайне прізвище (із дворянським статусом) англосаксонського, датського чи франко-нормандського або кельтського походження. Іноді, наприклад під кінець війн Троянд XV ст., більшість давніх титулованих родів, перебивши один одного, робили свої титули вакантними, і їх здобували “нові люди” не такого шляхетного походження. Всі лицарі могли формально вважатися єдиним прошарком (геть усі були “барони”), який лише згодом поділився на тих, хто “тримав” землю безпосередньо “від короля” (пери) і хто “тримав” вже від останніх. Присягу ж королю приносили усі вільні люди. Можна говорити скоріше про роди чи клани, які виборювали в різні часи різні посади і титули, зразка Невілів, Персі, Брюсів, Мортімерів, Тюдорів. Обіймання посади шерифа поступово почало вимагати наявності титулу, і відповідно чиновництво не перетворилося на альтернативний дворянству прошарок. Отже, ситуація загальної повсякчасної феодальної анархії, властива Франції ХІ-ХІІ ст., в Англії могла виникнути лише в умовах кризи центральної влади за династичного конфлікту. Сепаратистська знать існувала лише в маркграфствах на кордонах королівства, де вона виконувала знову ж таки певну державнокорисну функцію. Бунти проти корони і спроби обмеження її влади, які пішли низкою у ХІІІ ст. вже були наслідками кризи державної фінансової системи, яка ґрунтувалася на прибутках з манорів, які підупали, і напівприватного характеру “самопостачання” корони. Треба було перевести систему на нові більш досконалі (або принаймні популістські) рейки, що вдалося зробити завдяки станово-представницькому органу – парламенту. Слід також сказати, що й кризи ці виникали часто з причини особистого, а не системного характеру, бо “сильний”, “авторитарний” король (ґатунку Генріха ІІ Плантагенета, Ричарда І Левове Серце, Едуарда І, Едуарда ІІІ, Генріха V) практично завжди домагався посилення державної влади і централізації; натомість за “слабкого” чи “невпевненого”, “незрозумілого”, “невойовничого” або “хворого” (зразка Іоанна Безземельного, Генріха ІІ, Едуарда ІІ, Ричарда ІІ, Генріха VI), навіть за загалом сприятливих системних чинників держава слабшала і сепаратизм зростав. Наочний сепаратизм таких васально залежних теренів як Уельс або Шотландія обумовлений потужною етнічною самобутністю регіонів, а не вадами феодальної системи. Відомі періоди т.зв. “феодальної анархії”, типу війн Троянд 1455-1485 р., аж ніяк не були анархією постійною та загальноруйнівною: вони представляли собою одноразові з’ясування стосунків серед вищої знаті за допомогою найманих військ, відділені одне від одного роками, і поміж (і поза) ними життя йшло як завжди. Джерела доби не дають уявлення про те, що сучасники відчували себе “під час війни”, тим більше тридцятилітньої. Скоріше можна говорити про те, що зниження прибутків від господарств феодального типу (манорів), заснованих колись на безпосередній праці кріпаків, та зростання витрат на зовнішні “статусні”, “престижні” витрати, у XV ст. змушувало знать більш енергійно втручатися в боротьбу за владу. Але знову ж таки влада та війна були її монополією і раніше, і лише бездіяльне урядування психічно хворого Генріха VІ могло випустити все з під контролю. Що ж до шляхів подолання кризи, то вони були однакові, незалежно від того, до спільної “партії” належали “конструктивні” королі чи до різних. Едуард V Йорк наводив лад так само, як згодом його спадковий ворог Генріх VII Тюдор. Васали Вільгельма володіли землею як у Нормандії, яка була частиною Французького королівства, так і в Англії. Влітку вони брали участь на у війнах континенті як піддані Нормандського герцога, а взимку опікувалися своїми англійськими маєтностями. Певний час існував опір англосаксонського населення іноземцям-баронам (які ще близько двохсот років розмовляли французькою мовою), проте він поступово вгасав із налагодженням державної адміністрації. Королю було зручно використовувати неприязнь корінного населення до нормандських баронів, бо це дозволяло йому придушувати їх заколоти за допомогою фірду - селянського ополчення. Суспільство у сер. ХІ- сер. ХІІ ст. Через двадцять років після завоювання Англії Вільгельм провів перепис населення країни та його майна. Це був непересічний захід, який не має аналогів у той час в інших країнах. Метою перепису було отримати відомості для збирання гельду - майнового податку - і отримання інформації про багатства та землі васалів корони. Населення зустріло цю акцію дуже недоброзичливо, і зібрані матеріали отримали назву "Книга страшного суду" (“Domesday book”, 1085 р.), бо від чиновників, які її складали було важко щось приховати. "Книга" є досить докладною картиною соціально-економічної структури країни. За нею можна обчислити чисельність населення Англії, яке складало приблизно 2 млн. людей. 9% населення складали раби-серви (особисті слуги, 25 тис.1), які поступово розчинялися серед селян; 70% складали різні категорії напіввільного селянства (бл. 108 тис. вілланів, бл.80 тис. коттаріїв); особисто повністю вільних людей було всього 12% (лицарство, чиновництво, священики, міщани), і відсоток цей надалі знижувався. Ті землероби, які колись вважалися фактично вільними (віллани), мали сплачувати сеньйору оброк, відробляли невелику панщину та підлягали його юрисдикції, будучи зобов’язані присутністю в сеньйоріальному суді. Залежність вілланів поступово зростала, і вони ставали кріпосними. Основною передумовою цього можна, крім загальних феодальних звичаїв, принесених норманцями, ще й сам факт завоювання, який привів до повного перерозподілу земельної власності в країні. Основою економіки був манор - феодальний маєток, здобутий переважно як військовий лен (були ще королівські та церковні володіння), на землях якого працювали залежні селяни. Центрами ремесла та торгівлі були міста, які належали або короні, або світським чи церковним феодалам. З кінця ХІІ ст. міста почали викупати за гроші у королів права самоврядування. Ремісницьке та торговельне населення почало об'єднуватися у гільдії, - організації, що захищали їхні інтереси і мали певні права в управлінні містом. Треба враховувати, що загалом міста ще були дуже нечисленними, і їх мешканці поєднували заняття ремісництвом чи торгівлею із сільським господарством. Протягом усього Середньовіччя Англія була суто аграрною країною.
“Книга” - це перепис усього населення і всього майна в Англії, зроблена по графствах королівськими чиновниками. За відгуком одного сучасника, Вільгельм «повелів зробити докладне опитування ... і жодного навіть бика, ні однієї корови і жодної свині він не залишив без того, щоб не занести їх у свій опис». Перепис був зроблений королем з метою зібрати достовірні відомості про стан земель, скотарства, лісових і інших угідь і т.п., щоб забезпечити королівські доходи. Треба мати на увазі, що Вільгельм I поряд з військовою службою жадав від англійських феодалів і грошових платежів. «Книга Страшного суду» повинна була установити їхні розміри і визначити, чи може маєток давати більше, ніж дає тепер. У документі, що наводиться, знайшов відображення той перерозподіл земельної власності, що відбувся за Вільгельма Завойовника. Якщо про кожен маєток, як говориться наприкінці уривка, збиралися троєкратні зведення, то стає ясним, що земля, яку Вільгельм дав, розглядалася як його власність, що він мав право її і забрати. Отже, усі феодали тримали тепер землю від короля, а не були спадкоємними власниками своїх маєтків. Варто додати, що при переписі, за словами хроніста, «пригноблена була земля багатьма нещастями, що звідси виникали», тобто багато вільних селян були записані кріпаками. жүктеу/скачать 1.32 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|