З грамоти вессекського короля Іне Вінчестерському єпископству (707 р.)

З грамоти вессекського короля Іне Вінчестерському єпископству (707 р.)

В перебігу соціального розшарування зростав майновий і статусний розрив між елдорменами і керлами: якщо бл. 600 р. вергельд керла рівнявся половині вергельду знатної людини, то через сто років він вже дорівнював одній третині або навіть одній шостій (у Вессексі). Якщо конкретизувати розміри вергельду, то за убивство керла накладався вергельд у 200 шилінгів. Вергельди фактично виплачувалися худобою, причому за 3 шилінги віддавали одну корову. Таким чином, за убитого керла платили 66 корів; за убивство елдормена - 400 шилінгів, а з кінця VII ст. уже більше—600 шилінгів; за королівського дружинника, що володіє землею, - 1200 шилінгів, а за дружинника, що не володіє землею, - 600 шилінгів. Крім вільних селян-общинників англосаксонського походження - керлів, були селяни кельтського походження – лети або уїли (wealan). Вони перебували в залежному стані і за них платили від 40 до 80 шилінгів. За вбивство раба платили не вергельд, а штраф, що надходив не родичам, а його господарю. За убитого уїла вергельд йшов пану і родовому союзу (клану), до якого належав уїл. Вергельд же за вільного поділяли між батьківським і материнським родом. Оскільки родові зв'язки під час завоювання виявилися порушеними, вільні утворювали союзи (гільдії) для спільного захисту. Члени гільдії у разі убивства побратима виступали як позивачі.

Попри розбіжності у вергельді, у VII-VIII ст. керли володіли усіма правами вільної людини. Вони відвідували народні збори, виконували військові обов’язки, отримували компенсацію за скоєні проти них злочини, могли мати рабів та інших залежних, вільні залишати свою дільницю землі та переходити на інше місце. До обов’язків керлів відносилися сплата податей королю (якщо керл мав садибу на королівській землі) або іншому власнику землі, а також церковної десятини. Керли служили в ополченні і складали основну частину пішого війська. Крім того вони брали участь у затриманні злочинців, виступали в суді в якості позивача та свідка, вели торгівлю, як місцеву, так і міжнародну. Таким чином, у VII-ІХ ст. керли складали основу суспільства.

Однак чисельність гайд, що виставляли воїнів-керлів, невдовзі перестала задовольняти королів, і почав утворюватись прошарок професійних вояків – тенів та гезітів, які підпорядковувались родовій знаті – елдорменам - і королю.

Тен, так само як і глафорд, отримував від короля жалувану грамоту (бок) на отримання бокленду. І якщо керли ще брали участь у значних військових конфліктах, то у звичайний час воювали передовсім тени. Виникнення суто військового умовного утримання позначало новий етап феодалізації суспільства. Водночас, не можна стверджувати, що соціальна мобільність була суто односпрямованою в бік зростання розбіжностей між тенами і керлами. Траплялися випадки, коли керл міг отримати статус тена: коли мав у користуванні п’ять гайд (дорівнювався до тена за розміром вергельду); коли володів такою ділянкою у третьому поколінні (отримував статус спадкового тена); аналогічно, коли як купець тричі з’їздив “за море”. Але ці виключення все таки лише підтверджують загальну тенденцію збільшення соціальної диференціації (розшарування).

З плином часу чисельність населення зростала і площа окремого селянського наділу скоротилася, в результаті суспільна роль глафордів та тенів та залежність від них збіднілих керлів зростали. З VII ст. виникає практика патронату: матеріальна незабезпеченість, нездатність сплатити борг чи штраф призводили до особистої залежності перед тим вільного общинника від людини, яка надавала йому підтримку.

Влада короля стала спадковою у англів та саксів скоріше за все ще до завоювання Британії. Однак її необов’язково переймав старший син: наступником міг стати будь-який з синів, брат короля чи племінник. Часто король ще за життя призначав собі наступника. Ймовірно, що цей звичай був залишком родових уявлень: королівська влада вважалася прерогативою цілого роду. Звичайно, що заплутаність питання успадкування корони не додавала стабільності англосаксонським королівствам. У VII-VIII ст. коло обов’язків і мірило недоторканості королівської особи були дещо меншими, ніж у наступні часи. Вітенагемот міг позбавити короля влади за “неправедні вчинки”, якщо той порушував певні загальновизнані норми. Різниця між знатним вільним та королем у вергельді визначалася подвоєнням суми у порівнянні з елдорменом на підставі “королівської гідності”. Згодом статус короля вже перестає бути порівнянним із статусом якоїсь іншої, навіть знатної людини. Король не потребує свідків, не присягає в суді. Вергельд за вбивство короля заміняється стратою винного. Церква підтримувала королівську владу, і з сер. VIII ст., починаючи з мерсійського короля Оффи, впроваджується церемонія помазання на царство і вручення відповідних владних атрибутів.

Основою влади короля, крім цивільної адміністрації та суду було постійне (на відміну від загальнонародного ополчення) військо. Воно складалося з професійних вояків – молодших дружинників (гезітів), що служили у королівських бургах, та старших (тенів), які володіли боклендом і мали свої маєтки. Статус тена був спадковим, і поступово ця служива знать набирає все більшого впливу на управління країною. Військова служба стає престижною і належною для кожної знатної людини.

Якщо говорити про королівські прибутки, то вони були, власне кажучи, доходами приватного земельного магната (податі від селян, судові штрафи, прибутки від господарств маєтків). Тільки пізніше, у ІХ ст. до цих доходів додалися постійні податки.

Найдрібнішим органом влади були збори сільської громади на чолі зі старостою. Декілька громад складали сотню (hundred), а сотні відповідно складали шайри (shires, які з ХІ ст. почали називатися “графства”, county). На чолі сотні стояли найвпливовіші в окрузі тени, а на чолі шайра – елдормен; пізніше його замінив державний службовець шериф (shire reev), а елдормен (як представник родової знаті) почав контролювати декілька шайрів. Головним органом місцевого самоврядування була Рада шайру (фолкмот), яка була повинна збиратися не рідше двох разів на рік для ведення судових справ. Найвищими ж посадовцями королівства були найзнатніші елдормени, - вітани (мудрі), які збиралися у Вітенагемоті.

Скотти. Королівство Дал Ріада. Певний час стабільний, етнічний склад Шотландії у V-VI ст. зазнав суттєвих змін, так само, як і в Англії. Наприкінці V ст. розпочалася міграція з північної Ірландії племен скоттів (scotts, гельська гілка кельтів), які почали оселятися у західній Шотландії (територія графства Арґайл із навколишніми островами). Пікти та бритти майже не опиралися цьому наступу. З цього часу Ірландія та Шотландія стали тісніше пов’язані в етнічному та культурному сенсі.

Для того, щоб охарактеризувати суспільство скоттів, які згодом дали назву усій країні, треба описати їх лад в Ірландії. Там у цю добу існувало декілька королівств, утворених на основі союзів племен. Центральна влада належала королю, якого разом із наступником обирали військові вожді. Кожне королівство поділялося на територіальні одиниці – туати, які певно збігалися з межами кланів. Кожний клан складався із родів – септів. Септ об’єднував великі родини – фіни. Усі члени септа вели походження від спільного предка і мали одне родове ім’я. Власність на землю була громадська, соціальне розшарування – невиразним. Можна сказати, що суспільство скоттів було вельми консервативне, у ньому інститути родового ладу вкрай повільно змінювались на користь державних структур територіального характеру.

Місцем, звідки почалась міграція до західної Шотландії, став один з туатів (яких взагалі по Ірландії нараховувалось бл. 150) королівства Улад – Дал Ріада. Учасниками цього переселення стали три роди, що походили від спільного предка Фергуса Мора Мак (сина) Ерка. На середину VII ст. рід Енґуса Мора захопив острів Айлі, рід Ґабрайна – район Кінтайр та узбережжя затоки Ферт-оф-Клайд, рід Лорн – північний Арґайл та сусідні острови. Короткі відомості про ранню історію шотландських завоювань скоттів містяться у гельській пам’ятці VII ст. “Історія народу Альби¹”, ірландських та шотландських джерелах ХІІ-XV ст.

На кінець VII ст. шотландська Дал Ріада представляла собою вже союз семи родових союзів. Терен, зайнятий кожною групою, утворював окремий туат із народними зборами та виборним вождем, посада якого успадковувалась в межах роду по чоловічій лінії. Основною соціальною одиницею було об’єднання декількох патріархальних родин на чолі із родовою знаттю. Існувало оподаткування у натуральній формі (гроші ще не використовували). Скотти займалися переважно пасовищним скотарством та плужним землеробством. Поступово опановуючи нові терени, вони просувалися на схід, в бік бриттського королівства Стретклайд та англської Нортумбрії.

• 
  Охарактеризуйте суспільний лад і державний устрій англосаксів.
  
• 
  Дайте визначення наступним поняттям: варварське королівство, феодалізація, домен, бокленд, глафорд, імунітет, керл, вергельд, бретвальд, елдормен, керл, гезіт, тен, уїл, шериф, шайр, вітан.
  
• 
  Яку роль відіграла християнська церква в історії англосаксонських королівств?
  
• 
  Порівняйте суспільний устрій англосаксів та скоттів
  

Гальфрид Монмутский. История бритов. Жизнь Мерлина. М., 1984.

История крестьянства в Европе. Т.1. М., 1988.

Шервуд Е. От англосаксов к англичанам. М., 1988.

Афанасьев В. История Ирландии. М., 1913.

Зверева Г. История Шотландии. М., 1988.

История Европы. Т.1. М., 1991.

Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000.

Мельникова Е. Меч и лира. Англосаксонское общество в истории и эпосе. М., 1987.

Квеннелы М. И Ч. Повседневная жизнь в Англии во времена англосаксов, викингов и норманнов. СПб., 2002.

Після того, як Скандинавію та Ютландію залишили численні германські племена (у тому числі готи, англи, частка ютів) під час Великого переселення, контакти Півночі та Заходу Європи скоротилися, обмежуючись морською торгівлею, в якій домінували ще одні учасники колишньої англосаксонської навали фризи. Хоча північні народи вже тоді були чудовими мореплавцями і були достатньо забезпечені залізом, про якусь експансію довгий час говорити немає підстав; принаймні людські ресурси регіону на той момент дещо вичерпалися. Історична інформація про життя предків датчан, шведів та норвежців в цю добу вкрай обмежена: знаємо про деякі датські військові походи у Фрісландію і те, що датський король Гуґлейкр під ім’ям Гіґелак виступив як один з героїв англосаксонського епосу “Беовульф”. За суспільним розвитком північні народи нагадували англосаксів перед навалою на Британію, - аграрне язичницьке суспільство із нестабільною центральною владою, сильним впливом регіональних чи племінних вождів (ярлів). Саме із активністю останніх пов’язується початок експансії скандинавських вікінгів¹. Приводами для розбійницьких морських походів могла бути приватна ініціатива з любові до наживи або збройної звитяги, конфлікт з королівською владою, перенаселення, державна політика. Важливими чинниками була престижність участі у морських експедиціях як необхідна складова військового виховання, можливість здобути собі вотчинну землю десь інде чи згодом вдома і цим підняти свій соціальний статус.

За даними археології, наприкінці VII – початку VIII ст. норвежці почали колонізувати архіпелаги на північ від Шотландії – Оркнейські та Шетландські острови. Безпосередні збройні сутички, про які є інформація у письмових джерелах, розпочалися вже в кінці VIII ст.

Озброєні довгими мечами, керуючи найкращими кораблями свого часу, - дракарами (“драконами”), вікінги представляли жахливу загрозу для мешканців морських берегів Європи, бо не знали міри у жорстокостях і насильстві, залякуючи усіх можливих противників. Характерно, що окрім франкських королів Карла Великого та Карла Лисого і згодом вессекського Альфреда, ніхто з європейських правителів не намагався щось проти них заподіяти.

У кожного зі скандинавських народів були свої, улюблені методи і напрями експансії. Норвежці займалися відвертими грабунками та пошуком місць для скотарської колонізації. Їх основний маршрут розпочинався біля Бергену і прямував до Шетландських островів, де ділився на дві гілки: другорядну – до східного узбережжя Шотландії і Англії, та основну – через Оркнейські та Гебрідські острови до Ірландії, і далі – до Франції та Іспанії. Згодом вони почали плавати далеко на захід до Ісландії, Ґренландії та навіть Північної Америки. Норвежцям вдалося доволі компактно заселити окрім островів ще й північно-західне узбережжя Шотландії (норв. “Сатерланд”, - “Південна земля”) та захід Нортумбрії, збудувати фортеці в Ірландії. Їм вдавалося на колонізованих територіях утворити невеликі “державки”, незалежні від далекої Норвегії, і які керувалися військовим ватажком та дружиною, що йому присягнула на вірність. У Шотландії пікти, незважаючи на потужні фортифікації, не могли протриматися проти норвезьких нападників, - проте ті не претендували на завоювання цілої країни. У 860 р. утворилося норвезьке князівство на Оркнейських островах. Звідси колонізувалися Шетландський та Гебридський архіпелаги, де виник цікавий синтез скандинавської язичницької та кельтської християнської культур. Щільно заселений норвежцями був острів Мен в Ірландському морі, який у 1050 р. здобув собі єпископа і став центром незалежного королівства, яке проіснувало до 1266 р., поки не було захоплено Шотландією. (Доречи, острів Мен і сьогодні зберігає особливий адміністративний статус у Сполученому Королівстві.)

В Ірландії головними форпостами вікінгів стали Дублін (з 836 р.) та Лімерік, звідки вони намагалися просунутися вглиб країни. У 832 р. норвезький ватажок Турґейс спробував захопити усю Ірландію, але у 845 р. зазнав невдачі і загинув. Після 872 р. норвежці врешті зупинилися на утриманні п’ятьох незалежних міст-держав: Дублін, Вексфорд, Вотерфорд, Корк і Лімерік. В кожному з них правили власні династії вікінгів. Внутрішні землі острова залишалися під владою кількох місцевих королів, з якими норвезькі ярли постійно то воювали, то родичалися. Войовниче Дублінське королівство контролювало також норвезькі поселення у Ланкаширі - західній Нортумбрії, та згодом сперечалося з датчанами за столицю цього королівства Йорк. Двічі, у 926 і 980 рр. володарі Дубліну приймали християнство.

Навали вікінгів сприяли періодичному згуртуванню ірландців. Першим загальновизнаним правителем країни був представник династі Уа Нейлов (королівство Коннахт) Маелшехнал (пом.862 р.), якого сучасники називали “королем усієї Ірландії”. Вперше історично зафіксовано титул “верховного короля” (“ард-рі”) стосовно Домнала Уа Нейла (бл. 980 р.)¹. Активна експансія дублінських ярлів припинилася на поч ХІ ст. після визвольної війни ірландців на чолі з королем Брайаном Боройме (“Збирач худоби”), який, хоч і загинув у битві при Клонтарфі у 1014 р., все ж суттєво підірвав сили скандинавів. В латинських джерелах його іменували “імператором скоттів [ірландців]”. У 1037 р. дещо заспокоєний Дублін прийняв єпископа з Кентербері, а у 1171 р. був приєднаний до держави Плантагенетів (див. VI розділ). Нащадки норвежців (остмени) остаточно асимілювалися в Ірландії лише у ХІV ст.

Внеском норвежців у розвиток Ірландії є переважно позитивний економічний вплив: виникнення більшої частини міст, розширення морської торгівлі, карбування грошей. Перші ірландські монети були викарбувані дублінським королем Сиґтюґом Шовкова Борода в ХІ ст. Але в інших аспектах, особливо в культурному, наслідки були сумні: загинула велика кількість монастирів, бібліотек, шкіл. Із нападами вікінгів припинилася активність колись енергійної ірландської церкви, яка інтелектуально та культурно занепадає.

Брайан Боройме (Брайан Бору, ірл. Brian Byrama, або Boru) (бл. 941-1014 р.) - король Ірландії. Народився в північному Мунстері. У 976 р. він успадковував по своєму братові Матгамайну титул короля Дав Каїс і заявив претензії на верховенство над Мунстером. У 978 р. у битві під Белах Лехтна в Кірці він розбив військо короля Еоганахтів і убив Маеля Муада, ставши нарешті королем Мунстеру. З 980 р. він почав війну проти короля Тари Маела Шехнала.

У 988 р. по своєму закріпленні в Кіллалі Брайан Боройме піднявся нагору по річці Шеннон і розграбував Коннахт, Міт і Брефне. За цим пішла контратака короля Маеля, але незабаром тому довелося уступити Брайанові всією південною частиною Ірландії. Угода про поділ країни була прийнята у 997 р. у Клонферті.

У 999 р. лейнстерці в спілці з вікінгами Дубліна повстали проти Брайана. Їм було завдано важкої поразки при Глен Мама (графство Віклоу), Дублін було захоплено і розграбовано. Брайан відновив стягування данини з Лейнстеру, за що й отримав своє прізвисько. Данина сплачувалася худобою і називалася “боройма”.

Брайан Боройме одружився на Гормлат, матері Сітріка, короля дублінських данів, свою дочку він видав заміж за самого Сітріка. Тепер він досить зміцнив свої позиції, щоб покінчити з Маелом, якому, після того як він позбавився підтримки північних Уї Нейлів, довелося уступити титул ард-рі.им військом пройшов маршем через Міт в Арму, де підтвердив вищу юрисдикцію свого престолу. У наступному році Брайан зробив королівський об’їзд півночі країни і взяв данину і заручників від Уї Нейлів, одержавши прізвисько “Бору” – “Брайан заручників”.

Бл. 1012 р. лейнстерці та Уї Нейли виступили проти Брайан Боройме. У наступному році він зі своїм сином Мургадом обложив Дублін, але не зміг його взяти й у Різдво зняв облогу. Лейнстерці і їхні союзники вікінги, розуміючи, що атаки навесні відновляться, звернулися по допомогу, на яку відгукнулися вікінги Оркнейських островів і острову Мен. Битва відбулася в Пристрасну п'ятницю 23 квітня 1014 р. при Клонтарфі. Війська лейнстерців були розбиті, але й Брайан був убитий. Битва під Клонтарфі сприяла об’єднанню країни, набіги вікінгів припинилися. Брайан Боройме був похований в Арму з великими почестями.

Скотія і формування єдиної шотландської держави. Як вже згадувалось вище, прибережні та острівні терени Шотландії піддалися у VIII-IX ст. потужній норвезькій колонізації. Цей процес суттєво позначився на етнічній та політичній історії Шотландії. В етнічному плані цілі регіони стали ареалами поширення норвезької мови, в політичному – експансія вікінгів змушувала строкаті різноетнічні державні утворення півночі Британії – бриттські, скоттські та піктські – до пошуків форм інтеграції, об’єднання з метою боротьби проти скандинавської навали. У цьому сенсі зовнішній дражливий чинник відіграв набагато більшу роль, ніж внутрішня соціальна еволюція, яка в цих суспільствах залишалася дуже повільною.

У ІХ ст. внаслідок експансії норвежців практично розірвалися політичні зв’язки двох Дал Ріад – ірландської та шотландської. На певний час скотти підпали під вплив піктів, але напади скандинавів підірвали міць піктської держави. Ситуація змушувала шукати союзників поряд, і у 843 р. внаслідок династичного шлюбу піктське королівство увійшло до складу Дал Ріади. Піктська держава у цьому об’єднанні вже відігравала підпорядковану роль. Король скоттів Кеннет Мак Алпін переніс свою столицю до Скону (біля Перту) – місця коронації піктських королів. Врешті на колишніх піктських теренах поширилася гельська (гойдельська) мова та кельтська культура, і пікти як етнос поступово розчиняються і сходять з історичної арени. На цей час королівство скоттів і піктів починають називати Альбою або Скотією.

Соціальна структура та адміністрація Скотії нагадувала у загальних рисах устрій англосаксонських королівств невдовзі після завоювання Британії: королівство керувалося родовою знаттю, основну масу населення складали вільні общинники-гели (нащадки початкових далріадських кланів); пікти мали дещо принижений соціальний статус, а у Х ст. вже сама їх назва не вживається. Існували піктська та гельська християнські церкви, які об’єдналися у сер. ІХ ст.

Долю держави піктів повторило бриттське королівство Стретклайд (або Камбрія, Cumbria). І якщо у VII-VIII ст. воно успішно зупинило просування Нортумбрії на захід і загрожувало піктам та скоттам, то з ІХ ст. під тиском датчан і норвежців, а у Х ст. – англів було змушене піддатися під вплив Скотії. Остаточне об’єднання цих держав відбулося у 1034 р., який можна вважати датою утворення єдиної шотландської держави¹.

Союз короля скоттів Константина ІІІ (900-942) з англійським королем Едуардом Старшим, сином Альфреда Великого, призвів до першого в історії визнання англійського короля верховним сюзереном Шотландії. За сина Едуарда Етельстана скотти вже натомість об’єдналися із скандинавами проти Англії, але були розбиті у 937 р.

Суттєвим моментом було також суперництво Шотландії та Англії за прикордонні землі (Borders). Тут успіхів досяг король Малколм ІІ (1005-1034). Королівство англів Нортумбрія врешті опинилося поділеним по річці Твід між шотландською та англійською державами (1018 р., битва при Каремі), і з цього часу до вже й так строкатого етнічного складу Шотландії (нащадки піктів, норвежці, дві гілки кельтів) додається впливова англська складова на терені, який називається Лотіан. Оскільки колишні нортумбрійські землі склали економічно найрозвинутіший регіон країни, то політичний вплив англійської за походженням знаті у Шотландії поступово зростав, обумовлюючи подібність деяких політичних та соціальних інститутів, загальну близькість процесів, що відбувалися у сусідніх країнах.

Англія була надзвичайно вразливою: з усіх боків відкрита морю, вона представляла зручну ціль для раптових нападів. Життя декількох генерацій англосаксів пройшло під знаком постійної скандинавської загрози. Датчани доволі ґрунтовно підходили до стратегії нападів: вони діяли в кілька етапів, починаючи від звичайних лякаючих грабунків і убивств, переходячи до вимагання викупу, а далі по змозі до окупації території і організації своїх власних королівств. Маючи хист до досягнення угод із місцевими правителями, датчани досягали визнання свої завоювань шляхом дрібних формальних поступок – хрещення чи васальних обов’язків, чи обіцянок боротьби з іншими загонами вікінгів. Тому їм вдалося створити найпотужніші скандинавські колонії, - Нормандію на терені Франції та “Область датського закону” в Англії.

В Англії перший етап (грабіжницькі напади) розпочався бл. 835 р., збирання організованого регулярного викупу бл. 845 р., а утворення власної державності у 876-877 р.

З 835 по 865 щорічно загони датських вікінгів на десятках кораблів плюндрували східне та південне узбережжя Англії. Вслід за розоренням гирла Темзи прийшла черга півострова Корнуол, міст Екзетер, Портсмут, Вінчестер, Кентербері і, нарешті, Лондона. У 851 р. вікінги вперше зазимували в Англії, замість того, щоб повернутися додому. Ворогуючі між собою англосаксонські королівства не були здатні дати спільну відсіч нападникам.

У 865 р. “Велике військо” датчан висадилося у Східній Англії. Його очолювали сини героя скандинавських саг Раґнара Шкіряні Штани – Івар Безкістний та Гальвдан. Пробувши в країні рік, вони підготувалися для продовження війни. У наступному 866 р. обидва місцеві претенденти на нортумбрійський трон були розбиті вікінгами, і Івар з Гальвданом увійшли до Йорку. Водночас дублінські норвежці захопили захід Нортумбрії, яка таким чином, опинилася поділеною між двома групами скандинавів. Датське військо вже не поверталося додому, присвятивши себе завоюванню Англії і розбудові у ній власного життя. Спільне вессексько-мерсійське військо було розбите, і у 871 р. датчани захопили Лондон. У 876 р. датська армія поділилася на дві частини, які стали розподіляти між собою захоплені землі.

Утворення датських держав в Англії. “Область датського закону”. Одна частина війська зупинилася у Нортумбрії і створила королівство із центром у Йорку. Йоркське датське королівство (876-954) досягло певного посилення і стабілізації за короля Гутреда, сина Гардакнута (880-895). Гутред врахував важливість Церкви як заспокійливого чинника і відновив у Йорку архієпископство. Але із його смертю спокійні часи для Йорка закінчилися, і розпочалася чехарда королів датського, норвезького, англосаксонського походження і постійні міжусобиці. Тому цілком природно, що у 954 р. городяни погодилися із встановленням влади англійського короля Едреда, який вигнав останнього ярла – Еріка Криваву Сокиру.

Узагальнюючи, говорити про негативний вплив датчан на північноанглійські землі – не можна. За часів їх урядування територія Йорку збільшилася вдвічі, місто стало одним із важливих міжнародних торгових центрів, на що вказують як письмові, так і археологічні джерела. Найбільшими втратами нортумбрійців стала загибель християнських святинь та всіх монастирів, - зокрема на Ліндісфарні, у Вітбі, Джарроу. На землях, що підпали тоді під датську владу, жодного монастиря не було збудовано до сер. ХІ ст.

Датські ярли часто поводилися сепаратистські по відношенню до верховних ватажків. Це обумовило появу окремих міст-держав, аналогічних норвезьким в Ірландії. У наступному по утворенні Йоркського королівства році осередками місцевих датських династій стали також п’ять міст східної Англії – Лінкольн, Стенфорд, Лестер, Нотінгем, Дербі. Вікінги протрималися у них до 942 р.

У цьому ж 877 р. південніше Нортумбрії, з решток англосаксонських королівств Мерсії та Східної Англії датчани організували власне королівство Східної Англії (877-917) на чолі з королем Гутрумом. На завойованих ними теренах призупинилися процеси феодалізації, властиві попередній добі, оскільки нападники винищили англосаксонську правлячу верству, а їх власні суспільні стандарти були дещо іншими, простішими. Але при тому, за даними археології, доба к. ІХ – І пол. ХІ ст. – період інтенсивної урбанізації (виникнення і росту міст) у Східної Англії. Наприклад, Норідж в кінці ІХ ст. був селищем, а вже бл. 920 р. там був заснований англійський державний монетний двір, бл. 1000 р. він вже був справжнім містом, у 1087 р. у ньому було 25 церков. Назви значної частини вулиць міста закінчуються на -ґейт (від датського “gata” - вулиця), що означає переважне зростання міста під датською владою. Тоді ж в регіоні з’явилися численні назви із скандинавським корінням слів: “toft”, “tot” – забудована земля, “thorpe”, “torp” – поселення, “beck”, “bec” – ручей, “thwaite”, “thuit” – розорана цілина.

У договорі Гутрума з Вессексом у 878 р., захоплені датчанами землі отримали назву “Область датського закону” (Danelaw). У більш вузькому сенсі – це королівство Східної Англії Гутрума, у ширшому – усі датські держави в Англії.

NB Суспільство датчан було менш розшарованим, тому на східних та північних англійських землях хоч і відбувся певний соціальний регрес, але збільшився обсяг особистої свободи населення. За умов етнічної близькості місцевих мешканців та датських прибульців (згадаймо, до початку англосаксонського завоювання англи та юти мешкали на території майбутньої Данії¹) новий лад не нагадував окупаційний, відбувалося етнічне змішування. Важко однозначно визначити обсяги іноземної колонізації – чисельність прибульців, їх відсоток по відношенню до маси англосаксів. Відомо також, що не всі датські вікінги залишалися в Англії, для значної частки з них вона була лише зупинкою на шляху далі – до Нормандії, інших земель. Єдине, що можна впевнено стверджувати, це те, що якщо у перші часи по навалі (865-880-ті рр.) вплив завойовників був переважно політичним (влада датських королів у Йорку та інших містах), то згодом все ж відбувалась поступова колонізація, яка інтенсивно відбилася у топоніміці регіону, - переважанні у назвах місцевостей, поселень, річок скандинавських слів, та у поширенні в Англії скандинавських імен.

Альфред Великий: Вессекс на чолі опору. Найсильнішим англосаксонським королівством напередодні та під час датської навали був Вессекс, найбільш економічно та соціально розвинутий. Протриматися довше за інших проти датчан йому дозволили більш віддалене географічне розташування та його енергійні королі, здатні на інтенсивний опір нападникам.

Початок масових нападів на Англію припав на правління короля Етельвульфа (839-858). Йму належить слава першої перемоги над датчанами - при Еклі¹ у 851 р. Після нього залишилося шість синів, два з яких стали королями Кенту та Мерсії, а інші, по черзі – Вессексу (Етельбальд (858-860), Етельберт (860-865), Етельред (865-871) та Альфред (871-899)). Останні двоє діяли разом проти датчан, перемогли у битві при Ешдауні (871), але зазнали поразки у тому ж році під Мертоном. Від отриманих ран Етельред помер, і корона перейшла до наймолодшого з братів - Альфреда.

Ведморський договір дав Альфредові перепочинок для накопичення сил і ресурсів королівства. Збудовані ним фортеці-бурґи з постійними залогами на кордоні Денло призупинили просування датчан у Мідленді. У 896 р. він починає створювати величезний флот, який, за свідченнями хроніки, не поступався за чисельністю та мореплавним якостям датському. Реформоване військо ставало краще підготовленим і рухливим. Було налагоджено заходи по швидкій мобілізації ополчення і тенів.

Водночас Альфред намагався досягти інтелектуального та духовного оновлення англосаксонської частини країни, приділяючи надзвичайну увагу освіті та культурі, залученням найкращих досягнень європейської філософії та науки (див. IV розділ). До заслуг короля можна віднести “Закони Альфреда”, - нову збірку законів, яка підсумовувала суспільні та правові зрушення з часів перших англосаксонських законодавчих записів VII- поч.VIII ст.

NB Ситуація, коли Вессекс залишився єдиним захисником усієї англосаксонської спадщини у двобої з вікінгами, сприяла подальшому об’єднанню країни під владою королів Вессекського дому. Вессекс був саксонським королівством, але вже Альфред називав себе “королем англів”. Це було і політичною претензією на відвоювання англських земель (Мерсії, Нортумбрії, Східної Англії), і втіленням історичної церковної традиції, яка під впливом північних монастирів була більше схильна називати англосаксів англами. Посилення національної свідомості характеризує піклування про збереження історичної пам’яті: за Альфреда розпочалося ведення у місті Пітерборо офіційної “Англосаксонської хроніки” (бл. 890 р.). Відповідно, приблизно з межі ІХ-Х ст. можна вести мову про усвідомлення формування єдиного англійського народу (в сучасному розумінні - етносу). Щоправда, до складання англійської нації йому ще судилося перенести суттєві зміни в етнічному та мовному складі, але про засвоєння і поширення етноніму “англи” (“англійці”) як спільної самоназви усіх англосаксів можна говорити саме з часів Альфреда Великого.
Соціальні зрушення ІХ-Х ст. Найбільш характерними змінами у суспільному житті Англії ІХ-Х ст. можна вважати два різноспрямовані процеси: 1) гальмування процесів феодалізації на терені Денло та 2) навпаки, їх посилення у Вессексі.

Про перше вже було сказано вище, слід лише додати, що в землях Денло виник своєрідний прошарок сільського населення – сокмени, про природу якого досі сперечаються історики. Їх соціальний статус був вищий, ніж звичайних вільних общинників, проте невідомо достеменно, були це датські колоністи чи заможні англосаксонські общинники, позбавлені війною своїх панів. Аргументом на користь другого служить той факт, що найбільша кількість сокменів жила на теренах, де був скоріше політичний контроль датчан, аніж їх безпосередня присутність чи колонізаційна активність.

Термін “раб” (серв), який означав військовополонених та тих, що потрапили у рабство до пана за борги, раніше мав на увазі переважно домашню челядь, слуг. Таке значення мав цей термін в часи Римської Британії та ранньоанглосаксонських часів. У Х ст. “раб” вже був дещо іншим. Оскільки переважаючим джерелом рабів вже стають колись вільні общинники, то більший зиск від такого раба був тоді, коли він працював на землі. В Англії “вілланами” були залежні селяни, а на континенті - вільні. Слід враховувати, що континентальний віллан називався латинським словом, а англійський weallan – англосаксонською “валлієць”.

Становище особисто залежних селян було важким, в силу того, що обсяг робіт, що виконувались на пана, був незрівнянно більшим у порівнянні з обов’язками вільного. Як писав церковний діяч Х - поч. ХІ ст. Ельфрік, вкладаючи свої слова в уста селянина: “На світанку я виходжу, впрягаю волів у плуг, і змушую їх до оранки. Не буває настільки поганої погоди, щоби я насмілився ховатися в хаті, бо боюся свого пана. Але коли воли запряжені, і леміш і різець надягнуті на плуг, я маю кожного дня зорати цілий акр і більше…Я маю наповнювати ясла волів сіном і поїти їх, і вичищати гній”. Обсяги панщини були настільки великі, що королівська влада намагалася їх применшити хоч би дотриманням церковних вихідних (по неділях). Кріпак, що працював у неділю за наказом пана, ставав вільним, а його господар сплачував штраф. Звісно, що невільні намагалися втекти від жорстокого пана, але тут вже проти них вступали в дію суворі заходи. Згідно “Законів Етельстана” (924-939), спійманий втікач забивався камінням.

Загалом, наприкінці англосаксонської доби різниця між повинностями залежних та особисто вільних селян все-таки поступово стирається. Виконуючи низку приватних, державних та церковних обов’язків, різні категорії селянства поступово змішуються. Але поспішати і стверджувати, що утворилася єдина верства феодально-залежного селянства ще поки зарано; цей процес, окрім повільності соціально-економічних зрушень гальмувався різницею правових статусів цих різних категорій (зокрема не віталося прирівнювання за соціальним статусом англосаксів до юридично нижчих кельтів).

Помітним був процес закріплення людей за землею, причому необов’язково у формі переведення у кріпаки. Кожна людина мала по змозі належати до якоїсь громади, бо інакше вона, мандруючи по країні, не підпадала у повній мірі місцевому суду, і певно, що не йшла до місцевого ополчення. Такі мобілізуючі міри за часів боротьби з датчанами вповні зрозумілі. У “Законах Альфреда” вказується, що “якщо хто-небудь з одного селища захоче шукати собі пана в іншому селищі, то нехай він зробить це з відома того елдормена, якому був підпорядкований у своєму шайрі”. Поступово будь-яка людина, яка не має пана або покровителя, почала сприйматися владою з підозрою. Врешті склалася властива для усього західноєвропейського Середньовіччя ситуація, коли абсолютно вільних людей, які б не мали господаря або покровителя, сеньйора чи сюзерена, не існувало. “Закони Етельстана” прямо зобов’язують, що родичі “занадто вільної” людини повинні “зробити таку людину осілою в інтересах народного права і повинні знайти йому в народних зборах пана”. Якщо пана не буде знайдено, то цієї людини “надалі слід стерегтися, і той, хто її переслідує, може її вбити як злодія”.

У пізньоанглосаксонську добу стає помітним зростання престижу королівської служби, що виявляється, наприклад, у подвійному вергельді за людину, що виконує королівське доручення; набагато більшим був штраф за шкоду, заподіяну королівському службовцю чи слузі. Король нерідко надавав своїм наближеним додаткові повноваження, їх можливості отримати від верховного володаря різний матеріальний зиск та земельні пожалування були доволі значними. Поступово у Вессексі та згодом, після приєднання Денло, у всій Англії, утворюється прошарок знаті, етнічно мішаної, англо-датської, яка володіла значними земельними маєтностями у різних частинах країни. Її політичний вплив зростав у часи правління слабих королів, зразка Едуарда Сповідника (1042-1066), коли, наприклад, магнати Ґодвін та Леофрік контролювали в адміністративному та судовому сенсі по декілька шайрів і виступали як напівнезалежні володарі. Королі усвідомлювали загрозу і намагалися зупиняти ці відцентрові тенденції. В “Законах Етельстана” красномовно оговорюється: “І якщо трапиться, що якійсь рід стане настільки могутнім і таким великим… що вони будуть відмовляти нам у дотриманні наших прав і виступати на захист злодіїв, тоді ми всі разом виступимо… і закличемо стільки людей, скільки будемо вважати за потрібне для даного випадку, щоби ці люди, що провинилися, відчули сильний страх перед нашою силою, і ми усі зійдемося і помстимося за збитки і вб’ємо злодія і тих, хто б’ється разом з ним”.

В адміністративному сенсі Англія за Альфреда жорстко поділялася на шайри, керовані елдорменами. Згодом елдормени (які в цей час за скандинавською термінологією отримують назву “ерли” (еarl, від сканд. “jarl” – знатна людина¹)) починають контролювати по декілька шайрів, а самі шайри опиняються в компетенції лише шерифів. Для керування королівськими маєтками призначаються державні службовці герефи, які обіймали адміністративно-господарські та судові функції.

В Денло на початку Х ст. формується система адміністративно-територіальних округів – “вапен-так”, аналогічних вессекським графствам. Це є показником переймання на підконтрольних датчанам теренах багатьох англосаксонських стандартів адміністрації. Це може бути опосередкованою причиною схожості системи державного управління у Денло, Вессексі та Нормандії. Остання в значній мірі колонізувалася датчанами-вихідцями з Денло.

Після смерті Альфреда королем Вессексу став його син Едуард Старший (890-924). Він багато в чому наслідував батькові і гідно продовжив справу відтиснення датчан. В результаті численних військових походів йому вдалося відвоювати Східну Англію (917) і встановити свій контроль над більшою частиною колишніх англосаксонських королівств. Від Ла-Маншу на півдні до річки Гамбер на півночі і від Північного моря на сході до частково завойованого Уельсу на заході – такими доволі значними стали межі Вессекського королівства.

Його наступник – Етельстан (924-939) вже титулувався як “король Англії” і претендував на завоювання всього британського острова. За його правління практично остаточно був підкорений кельтський Корнуол і придушені антианглійські бунти в Уельсі. Таке посилення Вессекського дому викликало у тих сусідів, які ще були здатні опиратися, палке бажання теж досягти єдності і дати відсіч Етельстану. Разом виступили датський ярл Анлаф, король скоттів Константин ІІІ та князі Північного Уельсу. Війська цієї коаліції зійшлися з англосаксами у 937 р. в битві при Брюненборо¹ у північній Англії. Вороги англійського короля були вщент розбиті, і як писав поет-сучасник подій, “загони вессекських вояків / весь день гнали / ненависних зайд … і більшого кровопролиття / цей острів / ніколи не бачив / раніше”. Поважним доробком цього короля стала також збірка законів, неодноразово цитована нами вище.

Після смерті Етельстана корону здобув його вісімнадцятирічний зведений брат Едмунд (939-946). Він продовжив тиск на північних сусідів і гідно витримав війну із дублінським королем Олафом Годфрейсоном, котрий зазіхав на нортумбрійські землі. Цього разу король скоттів (Малколм І Макдоналд) виступав вже у ролі англійського союзника. Приєднав до Англійського королівства Едмунд і датські міста-держави. Втім його успішне правління не було тривалим, бо він безглуздо загинув під час бійки на бенкеті. Корона перейшла до наймолодшого з синів Едуарда Старшого – Едреда (946-955). Коротке урядування Едреда позначене захопленням Йоркського датського королівства. Нарешті була досягнута державна цілісність англійських земель.

Наступним і також недовгочасним королем став племінник Едреда і син Едмунда Едвінґ Гарний (955-959). Швидка зміна людей на троні не призводила поки до кризи лише з тої причини, що обов’язки першого радника (чи міністра) та скарбника при Едреді та Едвінґу виконував визначний державний та церковний діяч того часу – Св.Дунстан (бл.925-988). Представник знатного англосаксонського роду, Дунстан став на чолі абатства Гластонбері, де заслужив пошану і популярність як енергійний організатор і реформатор церковного життя, гідний продовжувач справи Альфреда в розбудові освітніх закладів. Дунстан був закликаний до участі в державному управлінні Едредом і зберіг певний час свій вплив і за Едвінґа, який був одружений із його родичкою. Втім намагання покерувати юним королем не досягли успіху, і внаслідок сварки Дунстан, звинувачений у розкраданні коштів, був змушений залишити країну. Це швидко позначилося на розподілі політичних сил: північ країни виступила за молодшого брата Едвінґа Едґара, який і прийшов до влади у 959 р. Він повернув додому Дунстана, якого призначив на низку провідних церковних посад, - єпископа Ворчестерського та Лондонського, а згодом і архієпископа Кентерберійського. Можна сказати, що молодий (здобув владу у 15 років) король Едґар Миролюбний (959-975), надзвичайно залежав від ставлення і позиції очоленої Дунстаном Церкви (Дунстану взагалі щастило на надто юних монархів), але це непоганим чином позначилося на його політиці, бо часи його правління позначенні спокоєм та стабільністю. Доба ж активної діяльності Св.Дунстана, - 940-970-ті роки часто називається в дослідженнях, особливо стосовно церковної та культурної історії країни, “дунстанівським ренесансом”.

Але, на нещастя англійців, спокійні часи виявилися нетривалими, і невдовзі окрім зовнішньої загрози лихом стала боротьба за верховну владу, що спалахнула. Едґар залишив по собі двох синів від різних дружин, - Едуарда та Етельреда. Потреба визначення нового короля за неясності англосаксонської системи успадкування корони розколола знать країни на дві партії. Спочатку перемогла партія Дунстана, зорієнтована на старшого сина. Але той невдовзі став жертвою вбивства (Едуард Мученик (975-978)) після трьох років правління. За десятирічного Етельреда, згодом прозваного Нерішучим або Нерозумним (978-1016), певний час правила його властолюбна мати Елфрайда, але навіть в роки одноосібного урядування його політика була позначена пасивністю та нерозважливістю. Через це йому судилося загубити славну спадщину Альфреда та його синів.

У 980 р., здавалося, повторилися жахливі часи столітньої давнини: флот вікінгів знову з’явився на Темзі, напав на порт Саутгемптон. У 991 р. прийшло нове датське військо і почало вимагати викупу. Етельред не спромігся на гідну збройну відсіч і вперше зібрав по країні “датські гроші” (Danegeld), якими відкупився від ватажків вікінгів. Після цього “датські гроші” сплачувалися приблизно раз на два роки, досягаючи величезних на ті часи сум і перетворюючись на перший англійський постійний податок. Знайдені археологами скандинавські скарби містять бл. 35 000 англійських монет, викарбуваних переважно за Етельреда Нерішучого. Отримання грошей не заважало датчанам періодично підкріплювати свої загрози черговими нападами, як ось на Лондон у 994 р.

Не маючи змоги самостійно позбутися нападників, Етельред шукав зовнішніх союзників і зупинив врешті свій вибір на Нормандському герцогстві. Цей союз було у 1002 р. скріплено шлюбом із “квіткою Нормандії”, - Еммою, сестрою герцога Роберта. Надихнувшись новими сподіваннями, Етельред зробив у листопаді 1002 р. спробу організувати різанину всіх датчан по країні, але зазнав невдачі і наразив себе на помсту Датського королівства. У 1003 р. військо Свейна Вилобородого висадилося на сході Англії і, повторивши звершення Ґутрума, протягом десяти років отримувало “датські гроші” і плюндрувало країну, не зустрічаючи особливого опору. Як писав хроніст з міста Абінґдон, “коли ворог був на сході, наше військо трималося заходу, а коли ворог був на півдні, то наше військо опинялося на півночі. Потім усі радники були викликані до короля, щоб обговорити, як слід захищати цю землю, але, хоч рішення і було прийняте, йому не слідували й місяця, і нарешті не залишилося жодного провідника, який би був схильний зібрати військо, лише кожний утікав як тільки міг”. Надії на нормандську допомогу не виправдались, і південний сусід став лише місцем притулку для Етельреда, коли Свейн нарешті вигнав того у 1013 р. із його власного королівства. Енергійний датський король оголосив себе королем Нортумбрії, пішов на південь у Мерсію та Вессекс, вдерся у Лондон, проголосив себе вже королем Англії і об’єднав під своєю владою дві держави. Коли роком пізніше Свейн помер, Етельред отримав шанс відновити свою владу. Проте син Свейна, Канут (жив у 994-1035 рр.) не хотів полишати завойовницькі плани батька, і у свою чергу прийшов з військом на англійську землю у 1015 р. Через рік, у розпалі війни, помирає нещасливий король Етельред. Боротьбу з прибульцями очолив його син, Едмунд ІІ Залізнобокий (квітень-листопад 1016 р.), який нарешті склав для вікінгів значну проблему. Під час його піврічного урядування англосакси і датські нападники декілька разів сходилися у важких битвах, і повторилася ситуація часів Альфреда: рівність сил змушувала ворогів домовитися про поділ країни. Але після підписання угоди, дуже вчасно і зручно для датчан, король Едмунд несподівано раптом помер. Англійське королівство потрапило у руки Канута Датського.

Таким чином, Англія і Данія на певний час об’єдналися. Канут Великий (король Англії у 1016-1035) виявився розумним та поміркованим монархом, якому вдалося примирити своїх різноманітних підданих. Він не наказав знищити дітей Едмунда, і дозволив їм залиши країну. Канут також з метою зміцнити свої права на англійський трон одружився на удові Етельреда Нерішучого Еммі Нормандській. Після смерті норвезького короля Олафа Святого у 1030 р. Канут приєднав до своєї держави Норвегію і Південну Швецію. Втім, Данія самотужки, виступаючи як завойовник, не могла надійно утримати таку величезну імперію і щось запропонувати своїм володінням, тому фактичним центром стала Англія. Канут запозичував в англосаксів стандарти управління і методи церковної політики. Новий лад не загрожував життю та власності мешканців країни, не відбувалася і колонізація. Окрім війська, в усіх інших сферах життя залишався англосаксонський вплив. Король жив не на сході, у колишньому Денло, а у Лондоні та Вінчестері.

Під час правління Канута, досить сприятливого для Англії, у країні сформувалася, як вважають дослідники, мішана англо-датська еліта або ж англосаксонська еліта, асимільована датчанами. Якщо за часів Едуарда Старшого та його синів королівство мало двомовний та двоєдиний характер, із значними розбіжностями між скандинавськими північчю і сходом та англосаксонським півднем, то за Канута відбувся цікавий етнічний та культурний синтез. Англосаксонська знать, яка сильно постраждала під час попередніх війн з датчанами, поповнювалась родами впливових ярлів. Сам спосіб життя знатних родів піддався значному скандинавському впливу, - зовнішній варваризації, із любов’ю до войовничих саг, пісень поетів-скальдів.

Відновлення Вессекського дому. Едуард Сповідник. Втім, все ж таки, доля Датської імперії надто залежала від особистої вдачі короля, і після смерті Канута у 1035 р. його спадкоємці загубили справу батька. Син Канута та Емми Гардакнут (1035-1042) успадкував Данію і разом із братом Гарольдом претендував на Англію. Вони поділили країну між собою, але оскільки Гардакнут залишався в Данії, то Гарольд прихопив собі й решту земель. Обидва брати нічим особливо себе не проявили. По смерті Гарольда у 1040 р. офіційно продовжувалось урядування Гардакнута, проте далека Данія вже втрачала контроль над англійською знаттю; в результаті по його смерті було відновлено Вессекську династію в особі другого сина Етельреда та Емми (тобто зведеного брата як Едмунда Залізнобокого, так і Гардакнута) Едуарда.

Заслуга відновлення Вессекського дому належить англо-датському магнату, ерлу Вессекса за часів Канута Великого Ґодвіну. У подяку (чи в якості умови відновлення влади) Едуард Сповідник (Edward the Confessor, 1042-1066) одружився із дочкою Ґодвіна Едіт та обдарував його величезними маєтностями. Але сподівання впливового ерла на надійний союз з королем не виправдалися. Едуард був надзвичайно побожною людиною і навіть плотське кохання з офіційною дружиною вважав за великих гріх. Надії на тривалі родинні узи з королівською династією та появу спадкоємця корони заступилися в ґодвінової родини образою. Цьому сприяло й те, що довге перебування у вигнанні в Нормандії зробило короля скоріше нормандцем, ніж англосаксом; здобувши владу, він привів з собою численних нормандських лицарів, яким пороздавав поважні посади і великі землі. Поступово наростав конфлікт між Ґодвінами та цією нормандською партією: першим було зручно розпалити народне невдоволення іноземним засиллям, оскільки й так було зрозуміло, що оскільки дітей в короля не буде, то правління Вессекської династії – справа тимчасова (хоча десь існував вигнаний ще Канутом Датським син Едмунда Залізнобокого Едґар). Тут вже треба було уважно думати про майбутнє. Звісно, що новий енергійний нормандський герцог Вільгельм (Ґільйом) Бастард (жив у 1028-1087 рр.), двоюрідний брат Едуарда по матері (і певно ближчий родич, ніж Ґодвіни), теж міг плекати свої плани у цьому напрямку.

к.VII-ІХ ст.	колонізація норвежцями Оркнейських, Шетландських та Гебридських отстровів, північно-західної Шотландії
780-790-ті рр.	перші напади вікінгів на Англію
836-1171	норвежські ярли в Дубліні
843	об’єднання держав піктів і скоттів
865	“Велике військо” датчан
871-899	Альфред Великий – король Вессексу
876-954	датське Йоркське королівство
876-917	датська Східна Англія
876-942	датські міста-держави в Англії
878	Ведморський договір Альфреда і Гутрума
924-939	Етельстан – перший король Англії
бл.925-988	Св.Дунстан
954	Відновлення цілісності Англійського королівства
980	відновлення датських набігів
991	перша сплата “датських грошей”
поч. ХІ ст.-1014	король Ірландії Брайан Боройме
1013-1014	Свейн Вилобородий – король Англії
1016-1035	Канут Великий – король Англії
1034	єдина шотландська держава
1042-1066	Едуард Сповідник
1050-1266	королівство острова Мен

• 
  Які наслідки мала датська навала?
  
• 
  Що дозволило поступово вигнати датчан?
  
• 
  Які суспільні зрушення відбулися у ІХ-Х ст.?
  
• 
  Які чинники сприяли утворенню єдиних англійської та шотландської держав?
  

Шервуд Е. От англосаксов к англичанам. М., 1988.

Афанасьев В. История Ирландии. М., 1913.

Зверева Г. История Шотландии. М., 1988.

История крестьянства в Европе. Т.1. М., 1988.

История Европы. Т.2. М., 1993.

Штокмар В. История Англии в средние века. М., 1973 або: СПб., 2000.

Мельникова Е. Меч и лира. Англосаксонское общество в истории и эпосе. М., 1987.

Квеннелы М. и Ч. Повседневная жизнь в Англии во времена англосаксов, викингов и норманнов. СПб., 2002.

Мюссе Л. Варварские нашествия на Европу. Вторая волна. СПб., 2001.

Поньон Э. Повседневная жизнь Европы в 1000 году. М., 1999.

Гуревич А.Эпоха викингов в Северной Европе. М., 1968.