Ольга Борисова релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт україни в добу середньовіччя

Тут – дуже глибоко, тут – те, про що вже прямо напише Аквінат, і саме у своєму вченні про політику. Людина, каже Фома, «є з природи соціально-політичним буттям, і уроджена жити в суспільстві із своїми співгромадянами... Найбільшим доказовим законом соціальної природи людини є її здібність висловлювати свою ідею іншій за допомогою мови» (S. T. – І – ІІ, q. 90, a.I) [Цит.: 27, с. 170]. Отже, якщо церква і держава бажали тримати великі маси людей не насильно, що не може тривати довго, а відповідно до їх соціальної природи, то зобов'язані були контролювати проблему мови у першу чергу. Тим більш революційною на такому тлі постає місія «солунських братів», а також самого акту визнання папою слов'янського кирило-мефодіївського обряду. То було нічим іншим, як відмовою Рима від претензій. Ні німців, ні західних слов'ян Рим не випустить.

А ось – зовсім інша картина. Константинопольський патріарх Фотій, борець проти тримовності був товаришем св.Кирила; ромейські імператори теж визнавали право вживання народних мов у церкві; Константинополь не ввів тримовність у догмат своєї церкви, тим не менш, грецькі митрополити в Руси нищать безжально кирило-мефодіївський обряд. Тут – не просто невідмова «Нового Риму» від претензій, тут – нищення доказів божественного початку руської мови. Адже, розвиваючи свій обряд, Київ дуже скоро не мав би конкурентів у світовому християнстві. За логікою тодішніх світових геополітичних центрів Київ треба було знищити. І Київ знищений був. І тут, як бачимо, всі історичні факти сходяться теж.

Нестор же, вочевидь, розумів, до чого все йде, і залишив нащадкам у прихованому виді джерельний доказ божественності руської мови й писемності. Завдання полягало лише в тому, щоб його віднайти. До того ж, і в Біблії знаходимо відповідний фрагмент, адже там написано: «Коли бо хто прийде й зачне проповідувати про Ісуса іншого, про якого ми не проповідували, або приймете іншого Духа, якого ви не прийняли, або іншу Євангелію, якої ви не прийняли, – то радо терпіли б ви те!» (ІІ Пв. – 11: 4) [28, с.1429]. Хитро написано, авжеж, але зрозуміти можна (Аспект щодо «Ісуса іншого» не чіпаємо, як такий, що потребує окремого й дуже ретельного та неупередженого дослідження, але носія іншого одкровення видно). Однак, і хто все те буде шукати, ще й Біблію слухати? Той, хто веде своє походження від мавпи? Та воно йому треба? Так історичні факти в цій площині вже входять у протиріччя з реаліями сучасності, але це – проблеми сучасності.

У предків же все було цілком логічним і правильним. Не випадково Кирило і Мефодій, які створили слов'янську мову на основі саме руської абетки, стали «слов'янськими апостолами». А образ Кирила – великого гуманіста, який з церковних посад тікав, від світської кар'єри відмовився (сказав: «Подарок дійсно великий... для тих, хто шукає його» (Життя Кирила) [8, с.320]), молитви складав високопоетичні, все своє життя служив народу; і в останній своїй молитві просив Бога про одне: подолати тримовну єресь, – віками жив у серці нашого народу, ставши втіленням високого морального ідеалу Служіння Богу й людям.

Так формувався оригінальний православний руський світогляд, причому – не тільки історіософський, а й філософський. Адже у записці De conversione Carantanorum libellus (871 р.) читаємо: «Відомий грек на ім'я Мефодій новознайденими слов'янськими письменами по-філософськи перевершив мову латинську» [Цит.: 8, с. 181]. Точність філософської термінології формує точність мислення, правильність бачення картини світу. І слов’янська філософія виявилась вищою від латинської. Найкращий доказ точності й неперевершеності слов’янської мови, а відповідно. й дійсного її Божественного походження. Так, уважаємо, Мефодій виконав заповіт свого брата: навіть при «поверненні на Гору» не покидати справу викладання [29; арк. 77]. Богословське ототожнення тієї «Гори» з горою Олімп у Віфінії, де був монастир [29, арк. 75] нічого не міняє. Справа в тому, що і монастир міг бути, і «апостольські мандри», пов’язані з сакральним простором (а космографічна реальність з географічною збігається дуже приблизно), теж. Отже, що то була за «Гора» із заповіту св. Кирила – ще велике й дуже непросте питання.

Тепер – Нестор. Сама «Повість минулих літ» його була визначена вченими як твір, що виражав середньовічну філософію історії. «Мораль літописця конкретна, добро для нього тільки те, що несе у його розумінні благо Руській землі, зло – усе те, що загрожує її благополуччю і розквіту» [10, с. 148]. Інтерпретація сенсу історії в Нестора – безумовно релігійна. Зміст його – добро і розквіт Руської землі як справи, вгодної Богу, в історичну канву вплетені філософські християнські погляди. Цікавим є поділ бід: «Наводить Бог у гніві своєму іноплемінників на землю... усобна ж війна буває од зваби диявольської» [9, с. 104]. Проте містичні пояснення часто перемежаються з поясненнями реальними [9, с. 46]. Усе зазначене ж – виразна історіософія. Самозрозуміло, що руська політична й релігійна еліта працювала на користь своєї держави саме в цій парадигмі.

У Нестора маються ідеї цілісного історичного руху, ідеального, бажаного стану історії як благого для Вітчизни, необхідності піднесення людини через самовдосконалення та ін., які визначаються теж як історіософські [30, с. 6]. Для характеристики поглядів Нестора особливо цінні останні сторінки «Повісті», які літописець писав як очевидець подій. Таким є свідоцтво про перемогу Руси над половцями у 1104 р.: «І пішли полки половецькі, як бори, і не окинути було оком їх, а руси пішли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половців, і страх напав на них і трепет перед лицем руських воїв... а руси весело на конях і пішо побігли до них...а наші погнали, рубаючи їх» [9, с. 158 – 159].

Перемога – свята, бо руси воюють за свою Вітчизну. В Радзивіллівському літопису мається малюнок, як князь Олег веде русів у похід на Балкани, – на прапорі видний напис «Дін», що арабською означає «Віра», й напис зроблено саме арабицею [Докл.: 31]. Особливості православ'я митрополії Тамарха, яка існувала на терені Руського каганату, а Олег мав титул «Каган Траканський», що вченими перекладається як «Тмутараканський», ще треба вивчати, але Священну війну русів уже видно – з одного тільки того напису. Крім того, слово «дін» (віра) араби запозичили в персів [32, с. 53], а від персів – рукой подати до зороастризму, як також і до якогось зв'язку релігійної системи русів з ісламом. (Можливо, саме тому нащадки Чингіз-хана все ж таки поставляться до Руської церкви інакше, ніж планував Чингіз-хан поставитися до Римської).

І все ж таки за головну біду для Руської землі Нестор уважає роздори між князями, які заважали її єдності й відпору загарбникам. Подібна реалістична оцінка внутрішніх негараздів Руси пронизує й інші руські літературні пам’ятники ХІІ ст. В узагальненому виді ми б визначили головну руську проблему моралістичного характеру, як «проблему зради», що знаходиться у згоді з визначенням Я.Дашкевичем двох головних причин загибелі українських державних творів протягом останніх більш ніж 1000 р. – концентрований наступ сусідів і внутрішня зрада [33, с. 4 – 5]. Хоча саме розділення влади між князями визнавалося в середньовічній Руси нормальним явищем. У предків явно немає ідеології самовладдя, хоча Ярослав ще зветься самодержцем (цесарем), але поділ після нього Руси між нащадками сприймається спокійно. У тому була своєрідність державно-політичної моделі: порядок зайняття уділів князями був «лествичним» [34, с. 98]. Кожен князь мав займати власне положення у соціальній структурі суспільства відповідно до «листвиці» (тобто «драбини»). Грецького уподібнення імператора Богу в русів немає. Бог дає володаря, але яка земля вгодна Йому – дасть «князя праведного», а «злі люди за дурні діла» отримають немилосердного правителя. Значить, «листвиця» влади має стосунки з Небом, але не входить у нього (як це було в греків).

Отже, характер розуміння політичної влади, як бачимо, – світський, а щоб підняти кагана до рівня святості, треба було ще довести його святість. Видний вихід на формулу, виведену багато пізніше: «кожен народ вартий свого правителя». Витоки ідеї слід підности до характерної риси Київського християнства – його патріотичності, що було закладено Іларіоном Київським у твердженні, що Бог є творцем не тільки окремих людей, а й цілих народів, тому кожна людина відповідальна не лише за свої вчинки, а й за вчинки усього народу [35, с. 18 – 19]. У тому історіософія ще й як розуміння прояву основних закономірностей історичного процесу знов проявилася.

Особливе значення має введення Нестором у «Повість» опису подорожі апостола Андрія по наших землях – предмету суперечок багатьох поколінь істориків. А. Сахаров убачає у введенні даного опису в «Повість» ідею римськості [11, с. 79]. Ми й показуємо, що така ідея для русів було цілком органічною – саме у зв’язку з визріваючою претензією русів на те, щоб бути християнським «центром світу». Але сам текст фрагменту – дуже складна проблема.

Зараз же ми звернемося до тієї ж теми, що була нами вище заторкнута – порушення логіки в тексті Літопису. Тож дивимося текст, де йде фраза: «Коли ж поляни жили особно...». Тут у Нестора закінчується сторінка 7 тексту [9, с. 3]. Навпроти фрази про Кия, Щека, Хорива й Либідь перекладач стародавнього тексту Л.Махновець проставив дати так: «Друга пол. V(?) – перша третина VI ст.(?)» [9, с. 4], чітко (ще й під двома знаками питання) піддавши сумніву офіційну дату заснування Києва. Дискусія навколо цього давно велася в історичній науці, ведеться вона й досі.

Докладно цю проблему та її джерельне висвітлення дослідив Г. Василенко, обстоюючи думку, що Київ існував ще на рубежі нової ери [36, с. 40 – 42; 37, с. 30 – 31]; про існування давньої скіфської столиці у Подніпров'ї писала Т. Висотська [38, с. 8], що підтверджується згадкою про столицю Сарматії Метрополіс на Дніпрі в Птолемея (сер.ІІ.ст.) [37, с. 31]. Про існування давньої слов'янської держави в Подніпров’ї писав і Стефан Візантійський, зазначаючи так: «Гелони – сарматська держава», а в епоху панування сармат так називали й слов'ян [37, с. 31]. «Ім'я скіфів всюди переходить у імена сарматів і германців», – писав Пліній Старший (23 – 79 р.) [39, с. 33]. Подібна тенденція (фіксація «переходу» імені) простежується і в арабських авторів [40, с. 48, 91, 114, 120].

Цікавим нам видається те ім'я, яке «переходить», враховуючи те, що скіфи існували ще в часи Геродота (V ст. до н.е.), мали місто Гелон у Подніпровї [41, с. 63], і вважаються одними з предків слов'ян; як також і те, що німецькою «слава», «славний» – «ruhmreich» [42, с. 438]. Готи перебували на нашій території саме в період становлення слов'янства, ось, вважаємо, «reich», як також i «ruhm» з собою на Захід і понесли. (Знов бачимо, як іде боротьба «за Рим», що можна зрозуміти, якщо врахувати, що грецькою «ар-Рум» означає «Візантія», тобто «Новий Рим»). Термін «ас-сакаліба», який уживався арабськими науковцями на означення, на думку вчених, слов'ян (хоча існував ще термін «славійя», що не вельми враховується) у зіставленні з Несторовою паралеллю: «норики – слов'яни», схожий на ім'я, яке «переходить».

Отже, Київ міг існувати на рубежі нової ери (відсутність археології ще нічого не доводить, адже або залишків його першооснов ще не знайшли, або ж Київ нищівся так, що нічого не залишалося взагалі). Одне можна визнати однозначно – те, що Київ чомусь не втримувався в якості столиці. А що нам про це скаже Літопис? Текст його до с.15 (початку хронологічного викладення подій) розбивається на шість нерівноцінних за обсягом концентричних кіл. Літописець ніби ходить навколо чогось одного, викладаючи різні події:

І коло: від синів Ноя. – С. 8, 9 [9, с.1 – 3].

ІІ коло: «Коли ж поляни жили особно...». – С. 8, 9 (12 рядків) [9, с. 3 – 4].

ІІІ коло: «Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми...». – С. 9 (15 рядків), с.10 (11 рядків) [9, с. 4 – 6].

ІV коло: «А по сих братах...». – С.10 (20 рядків), с.11 (16 рядків) [9, с. 6 – 7].

V коло: «Поляни, що жили особно...». – С.11 (13 рядків), с.12, с.13, с.14 (7 рядків) [9, с. 7 – 10].

VI коло: «По сих же літах, по смерті братів...»

до: «У рік 6360...». – С.14 [9, с.10 – 11].

Слід зазначити, що філологи теж виділяють точно такі ж фрагменти в «Повісті» [43, с. 13 – 14], але не осмислюють їх. Значить, і з точки зору лінгвістики ми – на правильному шляху.

Логіка ж указаних фрагментів є такою: від коліна Яфетова постав «народ слов'янський, так звані норики, які є слов’янами» [9, с. 2], серед них виділяються поляни, що «живуть особно». З них постають три брати (Кий, Щек, Хорив) і сестра Либідь, які заклали Київ. Щось хотів Кий зробити важливе, але не вдалося, і поляни так і «живуть особно». Припускаємо: мала місце спроба закласти династію (для чого й треба було «ходити» в Цесароград, до цесаря» [9, с. 6]) з її стольним градом Києвом (у який тоді Кий, дійсно, щось /чи когось/ «перевіз». Можливо, спадкоємця) і загальнослов'янську державу, але не вдалося.

Ми доводили вище, що в такий спосіб літописи й народна традиція донесли до нас інформацію про те, що землеробське населення на березі Дніпра обклав даниною благородного походження правитель войовничого степового племені (цар), який тут же і оселився. І заклав місто. Паралель збігається з логікою описів Літопису: «слов'яни – з коліна Яфетового» – «норики, які є слов'янами» → Яфет (можливо, міфологічний Арій) → Кий. І підтверджується джерелом: так, у «Собрании от Лтописателей» Феофана Прокоповича про Кия, Щека й Хорива сказано, що були «з диких піль» [44, с. 312]. А ось і Степ!

І предки явно це все знали й використовували у своїх геополітичних проектах. Але далеко не завжди досягали бажаного, а коли й досягали, то все дуже скоро нищилося. Безумовно, Я. Р. Дашкевич цілком правий, що однією з причин цього була внутрішня зрада в середовищі русів і слов’ян. І дійсно, так, як предки в історії нищили своїх же, ніхто не нищів. Але не слід забувати й про ворожі до Руси зовнішні чинники. Якщо про Київ, Чернігів та інші політичні центри русів історичні факти так не затерті в джерелах, як про степовий центр Тмутаракань (що є встановленим фактом), то можна твердити, що Степ таки мала якесь унікальне геополітичне й сакральне значення не тільки у вітчизняній, а й у всесвітній історії. І ті зовнішні ворожі чинники про це теж знали. Можливо, й краще, ніж самі руси. Тож загадка Степового Сфінксу (як назвав Русь Юліан Вассіян [45]) залишається й досі нерозгаданою.

Тема ж «трьох братів» простежується в міфологічній традиції не тільки наших предків. Припускаємо: у даному феномені ми маємо справу з фіксацією важливих династичних речей, а конкретно – заснування династії. Ми в Розділі 1 написали, що династія Кия була історичною, як також і те, що ім'я засновника Києва залишається невідомим, адже наведений термін, згідно з нашою трактовкою, є його титулом. Зіставляючи ж викладене знову з «Велесовою книгою», отримуємо:

а) дощ. 39, 36-5 наводить, що після Кия 20 років правив «Лебедян, його ж називали ще Славер»;

б) ім'я Лебедян присутнє у слов'янському іменослові й означає «син Лебедя» [46, с. 67]. Коригуємо: «син Лебеді». Не треба наші сучасні уявлення щодо родовіду переносити на давні часи, коли роль і значення жінки-династки, в суспільстві були неабиякими.

Слід придивитися й до традиції чернігівських Рюриковичів зватися Ольговичами. Вважається, що так тяглося від князя Олега Святославовича. Не факт, бо може бути глибше. Звернемо увагу на те, що останній із законних спадкоємців Київського престолу князь Ігор був Ольговичем, і з убивством його у 1147 р. перепинився процес законного наслідування влади, що мало руйнівні наслідки для всієї держави. Так перед нами наявно знов постала дуже непроста проблема титулу Rex у вітчизняній історії.

Припускаємо, що Кий і Либідь – сімейна пара, Славер же – їх син. А чому Либідь фігурує як «сестра» Кию? Враховуючи, що, скоріш за все, в міфології фігурували сакральні імена, то мова, напевне, повинна йти про споріднені роди. Отже, – династія. Можливо її слід називати «Києвичи», чи, як ми припустили вище, – «перші Рюриковичі, неважливо. Головним зараз є те, що перший законний спадкоємець (Rex) міг зватися по матері. Тему «Кия – перевізника» Нестор пов'язує з високим походженням Кия (княжим) і з його походом до Цесарограда, де той «велику честь...прийняв од цесаря» [9, с. 4, 6]. Либідь могла бути принцесою («велика честь» для Кия? Безсумнівно). Отож, Кий, виходить, «перевіз» династію. Але до V століття ніяк не можна відносити таку подію, у зв’язку з тим, що:

1) немає таких даних щодо грецьких принцес на той час;

2) греки – не слов'яни, щоб Либідь могла бути Кию «сестрою».

Ні, все ж таки не випадково Леонід Махновець проставив знаки питання навпроти фрагменту щодо Кия в «Повісті минулих літ»! Тому що вимальовується ще одна нова позиція – що все, зв’язане з літописним Києм, відбувалося багато раніше від V ст. З даного ж положення витікає ще одне – те, що Цесароград в історії був не один. Просто так такі речі ченці-патріоти у джерелах не ховають. І «схованка» та могла полягати у грі слів, бо Цесароград міг розумітися як «Град цесаря», тобто Rex-а. Ми ж вище вже показали, що римські й грецькі імператори так себе тільки називали, адже рівень їх титулу ніколи не був вище princes-а. Церковний Рим роздавав підвладним йому правителям цей титул? Роздавав, питань немає. Але Рим робив те, на що не мав жодного права. Легко ж роздавати те, що тобі ніяк не належить? Авжеж, легко. Але права на титул це аж ніяк не дає.

Крім того, дуже прикметним, на наш погляд, є те, що історія знає масу фактів подвійності, а то й потрійності географічних назв. Так, Олександрій, Понтів, Боспорів, Херсонесів тощо було по декілька; Кий, за Нестором, хотів ще один Київ (як Києвець) закласти на Дунаї; а навіть Рим, як відомо, був не один. «Мода» в давні часи була така – на розбудову однойменних політичних і релігійних центрів. А ось щодо Константинополя – нічого подібного ніде навіть не простежується. «Пуп землі» якийсь. А він і поводив себе саме так.

Загальновідомо, що до часів Константина Великого Константинополь був Візантієм, який заснували колоністи з Мегар. Та, немає питань. Аж ось візьмемо такі цікаві дані римського вченого Плінія Старшого (І ст. н.е.) з його енциклопедії античності – «Природничої історії»: «Від Каркиніти починається Таврика... На узбережжі від Каркини розміщені міста: Тафра – на самому пересипі півострова, потім – Гераклея-Херронес, якому подарована свобода римлянами. Місто раніше звалося Мегарикою і було найблискучішим місцем на всьому цьому просторові завдяки збереженню грецьких звичаїв» [Цит.: 16, с. 102] (виділено нами. – О.Б.). Отримуємо: Гераклея-Херронес-Мегарика. (Тему того, чому фігурує «Херронес», а не «Херсонес», не чіпаємо). Ну, майже Мегари, чи не так?

Отже, на початку н.е. як кілька міст могли носити одну й ту ж назву, так і одне місто могло мати кілька назв. Нагадуємо, що Візантій був «старовинною мегарською колонією» й знаходився в Понті Фракійському, за який точилася боротьба Риму з Боспором (Понтом). І тут важливим зараз є не стільки Понт Фракійський, де знаходився Візантій, скільки мегарський характер останнього. Дуже небезпечно для «Нового Риму» (який мав претензію на назву Візантія), бо те, з якої саме Мегари прийшли ті колоністи, що заснували його і назву дали – Віз-антій (а що? Дуже цікава назва…), може виявитися ще великим питанням. Адже навіть з «грецькими звичаями», а значить, і з культурою, від якої й залишаються матеріальні рештки, що досліджуються вченими, у тієї стародавньої таврійської Мегарики було, згідно з Плінієм, усе в повному порядку. Та й нічого дивного, бо українська археологія зафіксувала схожі з крито-мікенськими пам’ятки на терені Наддніпрянської України за півтисячоліття до того, як вони з’явилися в Греції. Тож нас особливо не здивує, якщо виявиться, що й Візантій в історії був не один.

А тепер розвиваємо тему далі. Проставимо тут той факт, що Антська держава існувала в межах Полянської Руси, а також свідчення того ж таки Плінія Старшого, а також Помпонія Мела (сер. І ст. до н.е.) щодо того, що в їх часи «жили на Підкавказзі, між Каспійським і Азовським морем, у сусідстві кіммерійців, георгів і амазонок – циссіанти» [47, с. 45]. Ряд учених уважають, що то були два народи: цисcі й анти і пов’язують останніх зі слов'янськими антами [47, с. 45]. Зважаючи на традицію наших предків виділяти у своєму середовищі аристократію: «царських скіфів», «сарматів царських», припускаємо, що існували просто анти (поляни) й анти-циссі («анти царські», скоріш – «цісарські»), які й проживали на теренах, де пізніше постане Тмутараканська Русь. Висунуте нами положення підтверджується:

1) тяглістю суспільної традиції антів виділяти аристократію, яка й мала право закладати династію, від скіфів і сарматів. Тому не дивним є вживання Нестором щодо слов'ян терміну «Велика Скіфія» [9, с. 8];

2) спорідненістю антів (полян) з циссіантами;

3) словами Нестора про те, що Кий і Либідь були «братом і сестрою»: так фіксується спорідненість народів і рівень соціального положення (княжий рід Кия і цесарський Либіді).

На рубежі нашої ери терени циcсіантів входили в Боспорську державу, де існував Пантикапей (столиця Боспору Малого). І династія тут була – Митридатів, останнім з цесарів якої був син Митридата VI Євпатора Фарнак, який загинув у 47 р. до н.е. Фарнак і міг віддати цесарство. А чому ні? Його сестри були одружені з князями Сарматії, тож ант-полянин Кий цілком міг мати з ними родство, адже теж походив «з диких піль». Тому дана подія й могла бути вагомою для літописця: була спроба закласти новий Град цесаря й перебрати цесарство, бо Кий ходив на Дунай [9, с. 6], куди, власне, й простягав свої західні межі Боспор, а східні Кию й так належали, якщо був «з диких піль».

Слід сказати й про наявність порушень логіки тексту самим перекладачем. Так, важлива фраза про похід Кия в Цесароград виглядає у Л. Махновця так: «А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря, – котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди]» [9, с. 6]. Пояснення квадратних дужок укладачем є таким: вставлені за логікою речення [9, с. VIII]. Ось тут і можуть приховуватися помилки.

Вилучення ж дужок, окрім однієї, дає нормальну логіку, а саме: «А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од цесаря, – котрого я не знаю, і при котрім він цесарі приходив». Дужка проявляє те, що Нестор приховав: знає, до якого цесаря ходив Кий, але сказати у відкритому тексті не може, (цензуру греків-митрополитів обов’язково враховувати треба), тому й зробив пропуск слів, позначених перекладачем дужками.

У таких пропусках, яких повно-повнісінько в стародавніх джерелах, і можуть приховуватися таємні шифри їхніх авторів, в яких закладалася надзвичайно важлива інформація, на що вчені ще жодної уваги не звернули. Між іншим, і нищитися спеціально призначеними для цього людьми давнє джерело могло саме так – вичищалися слова, речення, а то й цілі рядки безсистемно, й тоді встановити першопочатковий шифр, закладений самим автором, стає практично неможливо. Ми таке спеціальне нищення відстежили в тексті «Апокрифу Іоанна», знайденого археологами перекладеним коптською мовою. Але чи самі коптські перекладачі й переписувачі це зробили, чи їхні вороги, до рук яких могло потрапити дане джерело, встановити, природно, зараз немає жодної можливості. Можна тільки констатувати, що текст Апокрифу дешифровці майже не підлягає, адже є щодо того практично зруйнованим. Те ж саме можна побачити і в маніхейському джерелі «Кефалайя», і в нещодавно перекладеному російською мовою «Євангелії від Іуди» та й в інших стародавніх християнських джерелах, як також у пам’ятках опозиційних віровчень. Це, до речі, могли робити й самі християни щодо джерел, визнаних ворожими християнству, або тих, що були визначені неканонічними, що, до речі, є цілком можливим. Але ж знали, як саме треба нищити! Та, видно ж! Значить, система шифровки джерел існувала завжди, як також завжди було відомо, як саме треба те джерело нищити, щоб його ніхто ніколи не зміг прочитати, як би не старався. І знищили. Дуже багато.

Повертаючись же до аналізованого нами фрагменту з «Повісті минулих літ», зазначаємо, що варіант Л. Махновця дає розуміння, що Кий при одному цесарі приходив, а при іншому «прийняв велику честь», тобто, якщо все відбувалося в часи Античності, то в 63 р. до н.е. (рік смерті Митридата VІ Євпатора). Якщо ж цесар фігурує один, то похід Кия був не пізніше дати смерті його сина Фарнака – 47 р. до н.е. Різниця часу суттєва.

І політичний хід Фарнака може бути обґрунтований логічно: у нього були дуже серйозні внутрішні і зовнішні проблеми. Всередині держави його не визнавали ті, хто вважав його зрадником батька (і то була дуже серьозна опозиція), а назовні Юлій Цезар рвався до Понту Фракійського й отримав його у 47 р. до н.е., після чого, можна стверджувати, і з'явився в римських правителів як сам титул Rex, так і «переможець антів» у його складових, адже щодо свого зіткнення з Фарнаком Цезар, як відомо, гучно звітував Римові знаменитою фразою: «Прийшов, побачив, переміг». Може й прийшов, може й побачив, а чи переміг? Фарнак віддав Понт Фракійський