Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

Після шести років ув’язнення в Гамській фортеці Луї Бонапарту вдалося втекти, переодягнувшись муляром; він знайшов собі притулок в Англії. Настав лютий. Луї Бонапарт вітав республіку, ставши депутатом Установчих зборів, 21 вересня 1848 року виголосив з трибуни: “Усе моє життя буде присвячене зміцненню республіки”, і випустив відозву, яку можна підсумувати коротко: свобода, прогрес, демократія, амністія, скасування законів про злочини та вигнання; 20 грудня 1848 року, обраний п’ятьма з половиною мільйонами голосів президентом республіки, він присягнув конституції і 2 грудня 1851 року порушив її.

За цей час він встиг знищити Римську республіку й відновити в 1849 році папську владу, яку він намагався збороти в 1831 році. Крім того, він грав доволі сумнівну роль у темній історії, відомій під назвою “Лотереї золотих зливків”: за кілька тижнів до перевороту цей золотий мішок став просвічуватись наскрізь, і в ньому можна було розгледіти руку, дуже схожу на руку Луї Бонапарта.

2 грудня і в наступні дні Луї Бонапарт, котрий являв собою виконавчу владу, здійснив замах на владу законодавчу, арештував депутатів, розігнав Законодавчі збори, скасував Верховний суд, відмінив закони, забрав у Французькому банкові двадцять п’ять мільйонів, засипав золотом армію, розстріляв картеччю Париж, тероризував Францію; слідом за цим він відправив у вигнання вісімдесят чотири депутати, забравши у принців Орлеанських майно їхнього батька Луї-Філіппа, який пожалів його життя, встановив у п’ятдесяти восьми статтях під ім’ям конституції деспотизм, закувавши в кайдани республіку, заткнувши шпагою Франції, як кляпом, вуста свободі, розпродавши залізниці, очистивши народні кишені, встановив бюджет за допомогою указів, вислав на заслання до Африки та Кайєнни десять тисяч демократів, вигнав до Бельгії, Іспанії, П’ємонту, Швейцарії та Англії сорок тисяч республіканців, сповнив скорботою усі серця та викликав краску сорому на чолі в кожного.

Луї Бонапарт вважає себе тим, хто сходить на трон; він не помічає, що він піднімається до ганебного стовпа.

<…> …Луї Бонапарт являє собою вульгарну, порожню, ходульну, нікчемну особистість. …Він полюбляє пишноту, помпу, китиці, позументи та галуни, гучні слова, гучні титули, все, що блищить і дзеленчить, усілякі брязкальця влади. Вважаючи себе родичем Аустерліцької перемоги, він носить генеральський мундир.

Йому байдуже, що його зневажають, йому достатньо бачити шанобливі обличчя.

Якби ця людина перебувала на задньому плані історії, вони кинула б на неї тінь, на першому плані він виступає брудною плямою. <…>

До 2 грудня лідери правої полюбляли говорити про Луї Бонапарта: “Це ідіот”. Вони помилялись. Звичайно, це розладнаний мозок, у ньому є провали, але в ньому можна розрізнити кілька послідовних думок, і доволі зв’язних. Це книга з вирваними сторінками. У Луї Бонапарта є нав’язлива ідея, проте нав’язлива ідея ще не ідіотизм. Він знає, чого хоче, і добивається свого. Всупереч справедливості, законові, розуму, наперекір чесності та людяності – всупереч усьому, однак він добивається свого.

Це не ідіот. Це людина іншого, не нашого часу. Він здається недоладним і божевільним тому, що таких тепер немає. <…> У ньому є щось від середньовіччя чи Візантії. Він лише забуває або не знає, що в наш час його дії мають пройти скрізь сферу великих віянь людської моралі, народжених трьома століттями просвіти та французькою революцією, і що в цьому середовищі його вчинки матимуть свій справжній вигляд і виглядатимуть такими, які вони є насправді, – жахливими.

Його прихильники, – а вони у нього є, – охоче проводять паралель між ним та його дядьком, першим Бонапартом. <…> Однак наше порівняння усе ж дещо шкутильгає, і ось чому: адже одна справа – завоювати імперію, інша – захопити її шахрайством. <…>

Великий талант Бонапарта – його вміння мовчати.

До 2 грудня у нього збиралася рада міністрів… Він ніколи, або майже ніколи, не брав участі у дебатах. <…>

Прикидатися мертвим – ось на це він майстер. Він мовчить, завмерши на місці, відвернувшись від своєї цілі, поки не настане час діяти. Тут він миттєво повертається і кидається на здобич. Він виявляє свої наміри раптово, несподівано вискочуючи з-за рогу з пістолетом, ut fur⁴⁶. А доти – якомога менше рухів. <…>

Втім, Луї Бонапарт іноді порушує мовчанку. Але тоді він не говорить, він бреше. Ця людина бреше так само, як інші дихають. <…>

У Макіавеллі⁴⁷ виявились нащадки. Луї Бонапарт – один з них.

Проголосити будь-яку мерзотність, що викликає загальну огиду, відразу з обуренням зректися неї, присягатись усіма богами, прикидатися чесною людиною, – а потім, коли люди перестануть побоюватись цієї мерзотності, тому що усе це здається просто смішним, – здійснити її. Так він здійснив державний переворот… <…>

У таких справах йому потрібні помічники та співробітники; йому потрібні, як він сам висловлюється, “люди”. Діоген шукав людину з лихтарем у руці; цей розшукує людей, помахуючи банковим білетом. І знаходить. <…> Щоб здійснити діяння 2 грудня, здійснити та завершити його, йому були необхідні особливого роду люди, і вони у нього були. Нині він оточений ними; ці люди становлять його двір та його почет; вони додають йому пишноти. Деякі історичні епохи створюють плеяди великих людей, інші епохи – плеяди негідників.

Не варто, проте, змішувати цю епоху – хвилину Луї Бонапарта – з дев’ятнадцятим століттям; отруйний гриб зростає біля підніжжя дуба, але це не дуб.

Луї Бонапарт добився свого. Віднині в його руках гроші, спекуляції, банк, біржа, каси, сейфи, а також і всі ті люди, яким нічого не варто перекинутись з одного боку на інший, якщо для цього потрібно лише переступити через власну честь. Йому вдалося обдурити Шангарньє⁴⁸, проковтнути Т’єра⁴⁹, зробити Монталамбера⁵⁰ своїм спільником, перетворити владу на розбійницьке кубло, а державний бюджет – на прибутковий маєток. Він встромив ніж у Республіку, але Республіка подібна до богинь Гомера: вона стікає кров’ю, але не вмирає. На Монетному дворі карбують медаль, що називається “медаллю Другого грудня”, – на знак пам’яті того, як він зберігає вірність присязі. Фрегат “Конституція” перейменований і називається віднині “Єлісейський палац”. Тепер Бонапарт може, якщо побажає, наказати Сібурові⁵¹ помазати його на престол, може змінити свій диван в Єлісейському палаці на ложе в Тюїльрі. А поки що протягом цих семи місяців він виставляє себе напоказ: він виголошує промови, святкує перемогу, головує на бенкетах, дає бали, танцює, панує, бундючиться, красується; він сяє своїм потворством у ложі Французької Опери, він змушує називати себе принцем-президентом, він роздає прапори армії та ордени поліцейським комісарам. Коли йому довелося обирати емблему для себе самого, він посоромився і вибрав орла: скромність стерв’ятника.

…Панегіристів у нього більше, ніж у Траяна⁵². Проте вражає одне: серед усіх достоїнств, які в ньому виявили після 2 грудня, …немає жодного слова, яке виходило б за межі таких характеристик, як “спритність”, “холоднокровність”, “зарозумілість”, “хитрість”, “чудово підготовлена та виконана операція”, “вдало вибраний момент”, “суворе дотримання таємниці”, “своєчасно вжиті заходи”. Чудово зроблені відмички – ось що це власне означає. Усе сказане зводиться до цього, за винятком хіба що кількох фраз про “милосердя”; але хіба не вихваляли великодушність Мандрена⁵³, який іноді відбирав не всі гроші, і Жана Потрошителя, котрий іноді вбивав не всіх мандрівників! <…> Виміривши людину та переконавшися, наскільки вона мізерно мала, ви вимірюєте її величезний успіх, і вас мимоволі охоплює почуття подиву. Ви питаєте себе: як же вона цього досягла? Розібравши на складові частини авантюру та авантюриста, відкинувши козир, яким йому служить його ім’я та інші обставини, використані ним для своєї вилазки, ви не виявите ні в самій людині, ні в її способі дій нічого, окрім хитрощів і грошей. <…>

Усе це здається немислимим.

Така людина керує Францією! …І щодня, щоранку – декретами, посланнями, промовами, усім цим нечуваним фанфаронством, яким він хизується в “Монітері”, цей емігрант, який не знає Франції, повчає Францію! Цей нахаба запевняє Францію, що він її врятував! Від кого? Від неї самої! До нього провидіння робило лише дурниці; господь бог тільки й очікував на нього, щоб навести скрізь порядок; і, нарешті, він прийшов! Тридцять шість років усе, що тільки існувало у Франції, загрожувало їй загибеллю: трибуна – базікання, преса – гвалт, думка – нахабство, свобода – волаюче зловживання; він з’явився і миттю трибуну замінив сенатом, пресу – цензурою, думку – дурницею, свободу – шаблею; і от шабля, цензура, дурниця та сенат врятували Францію! <…>

Вільна преса, честь французької думки, яка висвітлювала відразу з усіх точок зору найрізноманітніші та важливі питання, незмінний вартовий інтересів нації – де вона віднині? Що зробив з нею Бонапарт? На неї чекала та ж сама участь, що і на вільну трибуну. У Парижі закрито двадцять газет, у департаментах – вісімдесят; загалом знищено сто газет. <…>

Замість закону про пресу видається декрет… система застережень. Чи нам не знати цієї системи? Ми щодня бачимо її в дії. Лише ці люди й могли вигадати щось подібне. Ніколи ще деспотизм не виявляв себе з більш брутальною й тупою нахабністю, ніж у цьому залякуванні завтрашнім днем, яке загрожує розправою та передує їй, – піддавати газету публічному шмаганню, перш ніж з нею покінчити. За цієї системи правління дурниця поправляє жорстокість та вгамовує її. Увесь закон про пресу може бути узагальнений в одному рядку: “Дозволяю тобі говорити, але вимагаю, щоб ти мовчав!” Хто ж панує над нами? Тіберій⁵⁴? Шахабахам⁵⁵? Три чверті республіканських журналістів вигнані та заслані, інші, переслідувані змішаними комісіями, розбіглися хто куди, поневіряються та переховуються. Тут і там, у чотирьох або п’яти незалежних, але взятих на замітку журналах, над якими занесений дрючок Мопа⁵⁶, п’ятнадцять чи двадцять журналістів, мужніх, серйозних, чесних, прямодушних, непідкупних, пишуть з ланцюгом на шиї та з колодкою каторжника на нозі. Талант – під вартою двох охоронців, Незалежність – із застромленим ротом, Чесність – під караулом, – і Вейо⁵⁷, який кричить: “Я вільний!”

Преса має право піддаватися цензурі, право отримувати попередження, право бути прикритою на час, право бути знищеною зовсім. Вона навіть має право бути відданою під суд. <…> Суд присяжних залишився позаду, ми повертаємось до суддів, які призначаються та затверджуються урядом. <…>

Цей уряд сам знає, що він потворний. Він боїться свого портрету, а особливо уникає дзеркала. Він, як пугач, ховається в темряві; якщо його побачать, він вмре. А він воліє існувати! Він не терпить, щоб про нього розмірковували, не допускає ніяких розмов про себе. <…> Але застромити рота пресі у Франції – це ще півсправи; потрібно змусити мовчати й закордонну пресу. Пробували затіяти два процеси в Бельгії – один проти газети “Бюлетен Франсе”, інший проти газети “Насьйон”. Чесний бельгійський суд присяжних не визнав їх винними. Це неприємно. Що ж вигадали? Вдарили бельгійські газети по кишені. У вас є передплатники у Франції? Якщо ви будете нас “обговорювати”, ми не пропустимо вас до Франції. Хочете, щоб вас пропускали? Догоджайте нам. Спробували залякати і англійську пресу: якщо ви будете нас “обговорювати”, – питання ставиться категорично: не бажаємо, щоб нас “обговорювали” – ми виженемо із Франції усіх ваших кореспондентів. Англійська преса у відповідь на це розсміялась. Але це ще не все. За межами Франції є французькі письменники; вони у вигнанні, отже, вони на волі. А що, якщо вони заговорять? Що, якщо вони надумають писати, ці демагоги? Адже вони цілком здатні на таку штуку! Треба їм завадити. Але як? <…> утяти закон про злочини, здійснені французами за кордоном, і всунути туди статтю про “злочини преси”. <…> Тепер …якщо ми скажемо слово за межами Франції, нас судитимуть у Франції… <…>

Чи збирається Луї Бонапарт стати імператором?

Що за питання! Він володар, каді, муфтій, бей, дей, судан, великий хан, великий лама, великий могол, великий дракон, двоюрідний брат сонця, володар віруючих, шах, цар, суфій і халіф. Париж уже не Париж, а Багдад, в якому є свій Джафар, що зветься Персіньї⁵⁸, і своя Шехеразада, якій щоранку можуть відрубати голову; звуть її “Конститюсьйонель”. <…>

Луї Бонапарт винайшов новий вид масового вбивства – вбивство перехожих. <…> Отже, одного гарного ранку ця людина схопила за горло конституцію, республіку, закон, Францію. Він завдав майбутньому вдар ножем у спину. Він розтоптав право, здоровий глузд, справедливість, розум, свободу; арештував громадян, які вважалися недоторканими; конфіскував майно у невинних людей, відправив у вигнання людей прославлених, схопив за горло народ в особі його депутатів; поливав картеччю паризькі бульвари; пустив свою кавалерію навскач по калюжах крові, відкрив вогонь без попередження, розстрілював без суду, наповнив ув’язненими … фортеці, одиночки, каземати, а цвинтарі наповнив трупами… знехтував усіма законами, порушив усі повноваження, згноїв тисячі людей в страшних трюмах понтонів, відправив до Ламбесси та Кайєнни сто п’ятдесят дітей віком від дванадцяти до п’ятнадцяти років. Ця людина, яка була смішнішою, ніж Фальстаф, стала страшнішою, ніж Річард ІІІ⁵⁹. Чому ж він зробив усе це? Тому що, заявив він, “проти його влади існує заколот”. <…>

Трибуна Франції – це протягом шістдесяти років відкриті вуста людського розуму <…> Там, на цій трибуні, <…> вперше були вимовлені ці слова, що знаменували собою нове суспільство: “Права Людини”. Там протягом п’ятдесяти років лунав дзвін ковадла, на якому ковалі-надлюди кували ідеї. Ідеї! Ці мечі народу, ці списи правосуддя, зброя права! <…>

…народ не руйнує трибуну. Трибуни належать йому, і він це знає. Іноді трибуна його обурює і змушує нуртувати, він б’є об неї своїми хвилями, іноді накриває її… але потім він велично відступає, подібно до океану, а трибуна стоїть непохитно, наче маяк. Для народу знищити трибуну було б дурницею; така справа зручна лише тиранам. <…>

О, трибуна! П’єдестал сильних духом! Звідси зростало красномовство, закон, влада, патріотизм, відданість і великі думки – шори для народів, вудила для левів. <…>

З цієї трибуни, що завжди перебувала в стані вібрації, постійно розходились ніби звукові хвилі, потужні коливання почуттів та ідей; вони потоками йшли від народу до народу, досягаючи найвіддаленіших кордонів землі, скрізь приводячи в рух ці мислячі частки, що називаються душами. <…>

Оратор – це сівач. Він набирає зі свого серця свої прагнення, переконання, почуття, свої страждання, свої мрії, свої ідеї та розкидає їх жменями серед людей. Будь-який мозок для нього – нова борозна. Слово, що впало з трибуни, завжди де-небудь та й пустить коріння і перетвориться на паросток. …Це сходить майбутнє, це розпускається новий світ. <…>

Ось чим була для Франції ця трибуна, ось що вона робила для своєї країни! Чудова турбіна ідей, гігантська машина цивілізації, що постійно піднімала розумовий рівень в усьому всесвіті і, перебуваючи в центрі людства, випромінювала на нього гігантські потоки світла.

Ось що знищив Бонапарт. <…>

Насамперед, пане Бонапарт, вам належить хоча б трохи познайомитися з тим, що таке людська совість.

Є на світі дві речі, які називаються добро та зло. Для вас це новина? Доведеться вам пояснити: брехати – недобре, зраджувати – погано, вбивати – зовсім паскудно. Що з того, що воно корисно, – це заборонено. <…> Але хто ж заважає цьому? Хто забороняє? Пане Бонапарт, можна бути володарем, отримати вісім мільйонів голосів за свої злочини, та дванадцять мільйонів франків на свої розваги та втіхи, завести сенат і посадити туди Сібура, можна мати армію, фортеці, Тролонів⁶⁰, які плазуватимуть перед вами на пузі, та Барошів⁶¹, котрі рачкуватимуть; можна бути деспотом, можна бути всемогутнім, – і ось дехто невидимий у темряві, перехожий, незнайомець постане перед вами та скаже: “Цього ти не зробиш”.

Цей хтось, ці уста, що промовляють у темряві, яких не бачиш, але чуєш, цей перехожий, цей незнайомець, цей відважний – це людська совість.

Ось що таке людська совість. Це хтось невидимий, повторюю я, але він сильніший за армії, він більший кількістю, ніж сім з половиною мільйонів голосів, він вищий за сенат, святіший за архієпископа, він краще обізнаний у питаннях права, ніж Тролон, він має владу зневажити будь-який суд, набагато більше, ніж Барош, і він говорить вашій величності “ти”. <…>

…велич людини саме в тому, що вона – істота недосконала, у ній є багато такого, що дозволяє їй відчувати себе за межами граничного, осягати дещо і в самій собі, і за межами свого “я”. Це дещо, що знаходиться і в самій людині і поза неї, являє собою загадку. Якщо скористатися безпорадними людськими визначеннями, які постійно змінюються і тому ніколи не можуть охопити більше одного боку явища, – це світ духовний. Людина перебуває в духовному світі так само, як у світі речей, і навіть більше. Вона живе в тому, що вона відчуває, більше, ніж у тому, що бачить. Як би не пригнічувала її природа, не переслідували бажання, як би не вабила насолода, не турбував тваринний інстинкт – якесь постійне прагнення до іншої сфери нестримно підхоплює її та уносить геть, за межі її природи, за межі бажань, насолоди й тваринних інстинктів. Завжди і скрізь, щохвилини постає перед нею видіння вищого світу, цим видінням сповнена її душа, воно керує її вчинками. Вона не відчуває себе завершеною в цьому земному житті. Вона носить у душі якийсь таємничий зразок світу минулого та світу майбутнього, світу досконалого, з яким вона постійно та мимоволі порівнює цей недосконалий світ, і саму себе, і свої слабкості, і свої захоплення, і свої пристрасті, і свої вчинки. Коли вона відчуває, що наближається до цього ідеального світу, вона радіє; коли вона відчуває, що віддаляється від нього, вона сумує. Вона усією своєю істотою знає, що на світі немає нічого марного, нічого зайвого, що все має свої причини та свої наслідки. Праве та неправе, добро та зло, гідні та погані вчинки – усе поглинає безодня, але ніщо не зникає, а переходить у вічність, щоб стати нагородою чи покаранням для тих, хто зробив ці справи. Після смерті справи людини не пропадають – їм підбивається підсумок. Зникнути, загубитися, перетворитись на ніщо, перестати існувати – так само неможливо для атома духовного, як і для атома матеріального. Ось звідки виникло в людині це велике та подвійне почуття свободи та відповідальності. Людині дано бути доброю або злою. Розплачуватись вона буде потім. Вона може бути винною і, – що найбільш дивне і на чому я наполягаю, – в цьому й полягає її велич. <…>

Пане Луї Бонапарт, вам чуже поняття добра та зла. <…> Даремні усі ваші намагання, усі ваші відозви до народу, ваші плебісцити, ваші голосування, ваші бюлетені, ваші підрахунки, ваші звіряльні комісії, що оголошують підсумок, ваші червоні та зелені прапорці з цифрою із позолоченого паперу 7 500 000! <…> Проблема добра та зла не вирішується загальним голосуванням. Голосування не може зробити брехню правдою й несправедливе справедливим. Людську совість не ставлять на голосування.

Тепер вам ясно?

Ви бачите цей світильник, маленький, тьмяний вогник, що горить у кутку, ледь помітний у темряві? Подивіться на нього, помилуйтеся ним. Він ледве видимий, він горить усамітнений. Змусьте дунути на нього сім з половиною мільйонів горлянок разом – ви не погасите його. Вам навіть не вдасться похитати це полум’я. Пустіть на нього буревій. Полум’я буде так само, чисте й пряме, підніматись до неба.

Цей світильник – совість. <…>

Будьте спокійними, Історія тримає його міцно.

Втім, якщо самолюбство Бонапарта втішено тим, що Історія схопила його за комір, якщо він тішить себе якимись ілюзіями <…> і вважає себе видатним політичним катом, нехай не тіше себе мріями.

Нехай не думає, що, нагромадивши стільки жахів, він зможе коли-небудь піднятись на висоту великих історичних розбишак. Зіставляючи його з цими людьми на сторінках нашої книги, ми, мабуть, допустили помилку. Ні, хоча вона й здійснила жахливі злочини, ця людина, що споїла солдатів – не славою, як Наполеон Перший, а горілкою, – всеодно залишиться дрібним паскудником; він назавжди залишиться пігмеєм, що тиранив великий народ, нічним вбивцею свободи. Увесь внутрішній склад цього суб’єкта ніяк не узгоджується з величчю ні в чому, навіть у підлоті. Як диктатор він смішний, а в ролі імператора – вийде справжня карикатура. Це його і доконає. Людство стисне плечима – та й годі. <…>

Великі мислителі полюбляють карати великих деспотів, інколи навіть трохи звеличують їх, щоб зробити гідними свого гніву; але що може зробити історик от з таким персонажем?

Історик зможе лише притягти його за вухо напоказ нащадкам. Зірвемо з нього шати тріумфатора, приберемо п’єдестал, і коли зникне пил, щезнуть блискітки, і мішура, і велика бутафорська шабля, що прикрашає його, залишиться роздягнутий догола жалюгідний, тремтячий скелет. <…>

Є у історії свої тигри. Історики, безсмертні вартові хижих звірів, показують народам цей королівський звіринець. Один лише Тацит, цей великий приборкувач, зловив і посадив вісім чи десять таких тигрів до залізної клітки свого стилю. <…>

…[Історія] їх не змішує із шакалами.

Вона тримає окремо всяку погану тварину. <…>

…[Луї Бонапарт] схожий на розбійника з великої дороги, але ще більше – на звичайнісінького шахрая. <…> …з-підпурпурної мантії видно стоптані чоботи. Наполеон Малий – не більше, не менше. <…>

Скрізь, по всій земній кулі, в людях палає єдиний вогонь; доказ цьому – такі негри, як ви. Чи було кілька Адамів? Нехай натуралісти сперечаються з цього питання; вірогідно лише те, що бог – один.

А оскільки у всіх один батько, ми – брати.

За цю істину Джон Браун віддав своє життя; за цю істину борюсь і я. <…>

На землі немає ані білих, ані чорних, є лише уми; ви – один з них. Перед богом усі душі білі.

Я люблю вашу країну, вашу расу, вашу свободу, вашу революцію, вашу республіку. Ваш чудовий благодатний острів бере в полон тепер вільні душі; він подав великий приклад; він зламав деспотизм.

Він допоможе нам зламати рабство.

Бо рабство, у будь-яких своїх видах, зникне. Південні штати вбили не Джона Брауна, вони вбили рабство.

Віднині Американський союз слід вважати таким, що розпався… <…> Південь і Північ розділені шибеницею Джона Брауна. <…>

Тавруйте ж надалі цей злочин і зміцнюйте надалі вашу славну революцію. Продовжуйте вашу справу, ви і ваші достойні співгромадяни.Нині Гаїті – джерело світла. Як чудово, коли один із смолоскипів прогресу, що освітлює шлях людства, тримає рука негра!

Ваш брат

Віктор Гюго.

За пресу усіх народів! За пресу вільну! За пресу могутню, славну та плідну!

Панове, преса – це світоч суспільства, а в усьому, що несе в собі світло, є частка провидіння.

Думка – це більш ніж право, це саме дихання людини. Той, хто напинає пута на думку, зазіхає на саму людину. Говорити, писати, друкувати, видавати – усі ці поняття тотожні з точки зору права; це – кола розуму в дії, які ненастанно розширюються; це хвилі думки, що лунають.