Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

Я часто запоєм читаю детективні романи, які починаються з того, що на письмовому столі (або в елеганцькій холостяцькій квартирі) молодого репортера газети «Стар» (або «Геральд») Діка Говарда (або Джіммі О'Доннелі) дзвонить телефон, і схвильований жіночий голос повідомляє: «Сталося жахливе вбивство на Вацлавлендській вулиці. Будьте ласкаві, приїздіть негайно». Згаданий Дік Говард (або Джіммі О'Доннелі) стрибає в свій автомобіль, їде на Вацлавлендську вулицю, знаходить слід, кидається в погоню, потрапляє в руки злочинців, вони приголомшують його або хлороформують, кидають в підземелля, але він вибирається звідти і знову переслідує їх автомобілем, літаком, пароплавом, і, нарешті, після захоплюючої й небезпечної погоні наздоганяє. Тут бравий репортер хапає слухавку і викликає свою редакцію:

— Хелло! Говорить Дік (або Джіммі); залиште для мене першу полосу. Так, всю першу полосу. Я продиктую сенсаційний матеріал, якого в жодній іншій газеті не буде.

Можливо, більшість читачів створила собі по цих романах вельми хвилюючу картину редакційної роботи. Можливо, вони уявляють, що перед кожною редакцією стоїть низка спортивних автомобілів, в які стрибають молоді репортери і мчать в пошуках пригод; що літаки чекають їх на летовищах, а злочинці — на місцях злочинів; що репортер, який подає надії, може зникнути куди захоче на цілих півдня, і йому за це не загрожує ні звільнення, ні навіть прочуханка; що метранпаж потерпить, коли йому в останню хвилину підкинуть матеріал на першу сторінку ранкового випуску і так далі і тому подібне.

Маючи чималий досвід газетної роботи, я берусь прямо заявити, що Дік Говард і Джіммі О'Доннелі в більшості не мають власного автомобіля, і їх погоня за новинами найчастіше обмежується телефоном і гарячковим перегортанням інших газет; далі, що найбільшою, але постійною небезпекою в їх роботі є неприємності — або з боку редактора за те, що проґавили якусь подію, або з боку осіб, від яких Дік або Джіммі намагаються одержати подробиці по телефону, не виїжджаючи на місце.

І справді, — навряд чи вам буде приємно, якщо опівночі вам подзвонять додому по телефону і тертий репортер почне випитувати всяку всячину; напиклад, чи правда, що ви запідозрюєтесь у вбивстві власної бабусі. Що? Вам про це нічого невідомо? Дуже шкода, пробачте, що потурбували.

Далі наш розторопний репортер вічно заклопотаний тим, щоб його повідомлення своєчасно потрапило в номер і щоб метранпаж не викинув його, якщо буде потрібно звільнити місце для великої доповіді Муссоліні або для звіту про засідання бюджетної комісії сенату, а коли полоса з його повідомленням вже в ротаційній, то щоб кур'єр не приніс свіжий екземпляр іншої газети, де пригоди описані більш детально. Так, життя Діка Говарда і Джіммі О'Доннелі по своєму важке і напружене, хоч їх і не ввергають у підземелля і не викрадають, зв'язавши руки й ноги, в таємничому чорному авто.

Газети, як і деякі інші великі підприємства, цікаві не стільки тим, як вони робляться, скільки тим, що вони взагалі існують і виходять регулярно щодня. Ще не було випадку, щоб газета друкувала лише коротке повідомлення про те, що за минулу добу нічого вартого уваги не сталося і тому нічого писати. Читач кожного дня одержує і політичну статтю, і події, і спорт, і відділ культури, і економічний огляд. Якщо навіть всю редакцію звалить грип, то газета все ж вийде, і в ній будуть всі звичайні рубрики, так що читач ні про що не здогадається.

З іншого боку, метранпаж щовечора клянеться, мовляв йому не вмістити в полоси все те, що надсилає редакція. Чи не думають собі пани там, нагорі, що він може творити чудеса, і так далі, і тому подібне. Та оскільки він, очевидно, все ж вміє творити чудеса, то весь матеріал потрапляє в газету, і його якраз стільки, щоб заповнити колонки згори донизу. Хіба все це не чудеса?

Хто робить газету Газету робить редакція, яка пише, друкарня, яка набирає і друкує, і відділ об'яв і передплати, який продає й розсилає газету. На перший погляд все це дуже просто, але насправді такий розподіл праці ускладнений дуже заплутаними відносинами. Редакція, наприклад, твердо переконана, що саме вона робить газету, яка б могла бути найпопулярнішою в країні, коли б відділ передплати вмів знаходити дорогу до мільйонів потенційних читачів. Відділ передплати, навпаки, живе глибокою вірою в те, що газета існує саме завдяки йому, а редакція лиш псує справу: ось, наприклад, щойно відсіялось п'ять передплатників, незадоволених статтею проти сектантства; а ось один провінційний читач пише, що він більше не буде передплачувати газету, бо не погоджується з передовицею в минулому номері. Вже краще б ці пани в редакції не займались політикою, важко зітхає відділ передплати. В політиці вічно є яка-небудь розбіжність в поглядах, а внаслідок — відсів передплатників.

Нарешті, друкарня не приховує, що у неї два запеклих вороги на цьому світі: редакція, яка хоче закінчити верстку якнайпізніше, і відділ передплати з експедицією, які хочуть одержати тираж якнайшвидше, щоб встигнути здати його на ранні поштові поїзди. Спробуй догодити обом, твердить друкарня. Посадити б їх самих сюди, знали б, як робити газету!

В широкому розумінні слова до газети ще належить так звана читацька громадськість. Це ті, хто читає газету або часом бере в ній більш-менш активну участь; про них ми поговоримо окремо.

Редакція Редакційний штаб — це не якийсь там командний пункт, а звичайне зборище всіх активних працівників редакції. На деяких ви побачите робочі халати, схожі на перукарські, але це не знак якогось рангу; такі халати носять, головним чином, співробітники, які своє життя проводять за редакційним столом. Ті ж, які бігають по місту, відвідують парламент, різні збори та мітинги, носять звичайний цивільний костюм, за одворотом якого заховано репортерський жетон, що його вони мусять показувати, коли їм стає на дорозі поліцай.

Наскільки мені відомо, ніхто до цього часу не намагався установити, звідки беруться журналісти. Правда, існує інститут журналістики, але я ще не зустрічав журналіста, який би вийшов звідти. Зате я встановив, що кожний журналіст колись був медиком, інженером, юристом, літератором, співробітником експортної палати або ще чим-небудь, і з тих або інших причин залишив попередню професію. Бувають і невдахи, які просто «пристроїлись в газеті». Ніхто не скаже про людину, що вона пристроїлась в парламент або директором в банк, а ось «пристроївся в газеті» кажуть.

Журналістом людина стає звичайно після того, як вона по молодості напише що-небудь в газету. На привелике здивування автора замітку друкують, а коли він приносить другу, чоловік у халаті каже йому: «Напишіть нам що-небудь ще». Таким чином в більшості випадків людина стає журналістом в результаті зведення з доброї путі. Я не знаю нікого, хто б з дитинства мріяв ним бути. Кожний журналіст в дитинстві, мабуть, мріяв стати машиністом, моряком або власником каруселі, але якесь коліщатко зіскочило, мрії не здійснились, і він потрапив за редакційний стіл. Іноді людина йде в газету тому, що відчуває, що може добре писати. Але й це не обов'язкова умова. Журналістами, як і акторами, стають люди найрізноманітніших професій, які опинились на роздоріжжі.

Шеф-редактор. Редактор, «шеф», «старий» — це голова редакції. В більшості він перебуває у своєму кабінеті, де проводить наради, приймає відвідувачів, вислуховує повідомлення, а іноді навіть пише. Через невизначені проміжки часу він вибігає з свого сховища і бушує — в газеті нема такого-то повідомлення, або якийсь осел все переплутав, або ще щось подібне. В такий момент вся редакція тремтить, мов осиковий листок, друкарські машинки тріщать набагато тихіше, і кур'єр, що приніс вечерю, не стукає склянками і тарілками.

Іноді, навпаки, за щільно зачиненими дверима кабінету панує незвичайна і таємнича тиша: там якийсь видатний відвідувач. В такі хвилини всі співробітники ходять навшпиньках і говорять приглушеними голосами, неначе в лікарні.

На більшості редакторів лежить страшне прокляття: вони завжди бояться, що коли матеріал не пройде через їх руки, станеться жахливий «ляп». Але з сумом визнають, що невзмозі прочитати і п'ятої частки того, що йде в газету. На редакторських столах височать гори листів і рукописів, яких не переглянути і за п'ять років. Я знав одного редактора, який щоразу, коли паперові нашарування на його столі досягали метрової висоти, просто наказував принести йому інший стіл, а цей відсунути в куток. Улюблена мрія всіх редакторів — так організувати редакційну роботу, щоб ніщо не минуло їх особистого контролю. Тому вони проводять багато часу за складанням всіляких розпоряджень, інструкцій, вказівок, графіків та розпорядків, мета яких упорядкувати роботу редакції. Але навіть коли всі ці розпорядження виконуються до останнього пункту, приємний, метушливий, галасливий хаос редакції не зменшується ні на йоту.

Відповідальний редактор. Зазвичай це найдобріша людина в усій редакції, яка й мухи не скривдить. Однак його тягають в суд за кожну образу особи, в якій винна газета. Він — козел відпущення за покликанням і стоїчно розплачується за чужі гріхи. Якщо газета назве кого-небудь політичним пройдисвітом і взагалі шахраєм, і цей хто-небудь, всупереч очікуванням, відчує, що його честь і добре ім'я віддається на поталу громадськості, відповідального редактора викличуть до суду. І він або дасть докази своєї правоти, або скромно заявить, що інкримінованої статті не читав, не писав і не давав до друку, що зазвичай істинна правда.

Після цього він зобов'язується надрукувати спростування, в якому заявить, що обвинувачення були необгрунтовані, і він, відповідальний редактор, аж ніяк не мав на увазі чорнити репутацію пана скаржника.

Взагалі в питаннях обвинувачень, які висуваються в пресі, погляди різко розходяться: ті, кого газета в чомусь звинуватила, звичайно, вважають, що їх честь втоптана в болото і ніякі спростовання не можуть цілком виправдати їх, що взагалі-то вірно. З іншого боку, журналісти з болем заявляють, що люди ображаються буквально на все, що б про них не писалось; що ж після цього писати — хіба тільки панегірики? І вони теж мають рацію. Напишіть про кишенькового злодія, якого судили вже тридцять разів, що він відомий злодій-рецидивіст, і він подасть на вас в суд за образу особи, а ви ще й програєте цю справу, вірніше, її програє відповідальний редактор, а крім того, вона обійдеться редакції в кругленьку суму. Звідси ясно, що посада відповідального редактора нелегка і вимагає спокійного й терплячого характеру.

Нічний редактор — ще одна важлива фігура редакційного апарату. До його столу надходять всі рукописи, які йдуть до друку, і всі співробітники, які в цю хвилину не пишуть або не висять на телефоні; вони обмінюються думками, скаржаться на застуду, сидять на столах, тренуються з боксу, їдять сосиски, розбирають фотоапарати, лають «це кляте життя», читають вечірні газети і взагалі створюють сильний і різноманітний галас. Серед всього цього розгардіяшу і гармидеру сидить нічний редактор і скорочує повідомлення Чехословацького телеграфного агентства (ЧТК), дає медичні поради, читає газети, повчає молодих репортерів, приймає пошту і представників всяких спілок і клубів, які приходять з замітками про пленарні засідання або благодійні вечори, кидає їх (тобто ці замітки) до кошика, посилає матеріал на телетайп і в набір і проглядає гранки. Він дуже не любить парламентських і судових звітів, виступів міністрів і описів урочистих прийомів чи інших пишностей, бо все це «довгі ковбаси», він все знає і з неабияким апломбом говорить про все, але найбільше про своє здоров'я (яке жахливо підірване такою виснажливою і складною роботою) і мріє вголос про те, як би йому добре велося, коли б він був не нічним редактором, а кимось іншим. Я ще не зустрічав нічного редактора, який би не скаржився на свою гірку долю, і, безумовно, він має на це повну підставу, бо я ж випустив в своєму описі щонайменше дев'ять десятих інших заморочливих справ і неприємностей, які випадають на його долю.

Власне саме тут і викристалізовується наступний номер газети, в цій біганині, гармидері, розгардіяші, скачках з перешкодами, в неполадках і вкрай напруженій праці. І, незважаючи на це, кімната нічного редактора — найвідрадніше місце в усій редакції, сюди заходить кожний після того, як закінчить роботу, і з задоволенням каже «фу!» І якщо журналісти хоч трохи схожі на данаєвих дочок, яких боги присудили носити воду в відрах без дна, то кабінет нічного редактора — це щось схоже на дівочу, куди ці самі данаївни забігають перепочити і потеревенити. А господар кабінету, відірвавшись від читання нескінченного ЧТК, похмуро каже:

— Що вам! Посиділи б ви тут цілу ніч, як я, та ще таку кляту, як сьогодні...

Значно спокійніше і більш замкнуте життя в секретаря редакції, його обов'язки — приймати пошту і розсилати її по відділах. Він повинен читати, «що нам пишуть наші читачі», а часом навіть і відповідати їм. Доводиться йому, бідаці, читати також рукописи і повертати їх зі співчуттям, що «через брак місця ми не змогли використати Ваш матеріал». Далі він приймає відвідувачів, які марно домагаються розмови з редактором. В більшості це диваки з рукописами в кишені або обурені обивателі, які прийшли протестувати проти того, що про їх поважне ремесло (наприклад м'ясоторгівлю) з неповагою відгукнулись в газеті; інколи відвідувач показує документи, які стверджують, що звати його Франтишеком Новомєстським і що він, отже, не має нічого спільного з Феліксом Старомєстським, про якого в газеті було написано, що його заарештовано за підозру в крадіжці пивних кухлів. Відвідувач навіть не родич йому, а тому вимагає відповідного роз'яснення в газеті. Інші приходять, щоб звернути увагу редакції на всякі неподобства і зловживання і вимагають, щоб газета усунула зло або в крайньому разі приступила до публічної вичистки авгійових стаєнь. Нарешті, дуже часто приходять різні маніяки та божевільні, які особливо люблять звертатися зі своїми скаргами або проектами до глави держави чи до «шостої великої держави», себто преси; їх треба заспокоїти і ввічливо випровадити.

Крім того, секретар редакції завідує ще кількома внутрішніми справами, зокрема редакційним архівом, де заготовлені некрологи на всіх сучасних діячів на випадок, коли якийсь з них надумає померти перед самим виходом чергового номера газети.

Решта співробітників редакції — це працівники відділів. Кожен з них веде той чи інший розділ («рубрику»), кожен вважає свій розділ єдиним важливим. Співробітника відділу або «рубриканта» зовсім не хвилює питання, чи буде черговий номер його газети всеосяжним і вичерпним, чи вміститься в ньому все — від останньої промови англійського прем'єра до замітки про пограбування тютюнової крамнички на Довгій вулиці. Навпаки, він здивовано знизує плечима: як це можна читати матеріали інших відділів, скажімо — політичного або економічного.

Хоча всі «рубриканти» найкращої думки про свої розділи, авторитет їх в самій редакції неоднаковий; існує ціла ієрархія від вчених бонз, які пишуть передові статті, до новаків, які працюють у відділі міської хроніки і подій та пригод. У великих солідних газетах найбільшу вагу мають, звичайно, публіцисти і політичні оглядачі.

Внутріполітичні оглядачі, навпаки, більш наполегливі і менш стримані в манерах. Вони на «ти» з багатьма депутатами парламенту, сенаторами і навіть міністрами і гарячкове ганяють за кулуарною інформацією, яку, зрозуміло, не можна дати до друку, але без якої оглядачі не можуть спокійно заснути. Внутріполітичні оглядачі, на відміну від іноземних, з деякою зневагою ставляться до ідеологічних концепцій і говорять про політику більш в плані особистих відносин і кон'юнктурних інтересів політиканів. Оцінки їх часто-густо досить цинічні, і про діячів вони відгукуються дуже фамільярно. Одначе, варто їм тільки взяти в руки перо, як вони по самі вінця сповнюються такою благородною і красномовною принциповістю, що кожний свідомий читач мимоволі думає, яким прекрасним було б життя, коли б уряд керувався цими статтями.

У внутріполітичних оглядачів теж є кілька рангів: оглядач палати депутатів стоїть вище сенатського, автор недільних передових вище автора передових, що друкуються в будні. Але всі вони сповнені почуттями своєї відповідальності і гідності: вони редакційні тузи і гранди, з їх лав частенько виходять справжні політики.

Економічний відділ в наш час стоїть на другому місці, зразу після політичного. Хоч навряд чи хтось з працівників редакції особисто зацікавлений в операціях фондової біржі або в динаміці оптових цін, а все ж вважають, що ці матеріали газеті потрібні: «читач їх вимагає». Економічний відділ — найтихший в газеті. Кімната його забита комплектами річних звітів, статистичних оглядів, бюлетенів, економічних довідників та інших паперових наносів. Співробітники відділу все це ревно зберігають. Коли-небудь все це обвалиться на них, і тоді ніхто не відкопає їх тлінні останки. Але економічні огляди все одно будуть з'являтися в газеті, а цілі гори вісників і статистичних оглядів, як і раніш — накопичуватися в кімнаті відділу. Такий вже це тихий і надійний відділ. Серйозне хвилювання в ньому починається, коли має бути великий виступ міністра фінансів або іншого економічного віщуна. Тоді «економісти» вилізають з-під своїх паперів і жалібно благають нічного редактора, щоб цей виступ був надрукований повністю, а все інше краще викинути. Решту часу вони проводять спокійно і навіть, на відміну від інших журналістів, не натякають з таємничим виглядом, що їм «все відомо», що от саме вони «знають, що за всім цим криється», що «ось ще побачите» і т. д.

Відділ культури (або просто «культурники», «вчені», «білоручки» або «паничі») не має таких яскрава виражених характерних рис і не вважається повноцінною журналістикою; це, скорше, прикраса газети і щось на зразок заповідника індивідуальностей. В газеті він презентує і ревно оберігає дух свободи і критичної незалежності. Це зазвичай виявляється у тому, що кожен «культурник» більш-менш дотримується особистих поглядів. А тому матеріал відділу культури дещо менш за інших збігається з загальною лінією газети. Відділ культури складається з рецензентів з літератури, музики, театру і красних мистецтв. Рецензенти, які пишуть на ці теми «розгорнуті» статті, звуться вже не рецензентами, а критиками. Більшість їх пройнята неприязню до кожного, хто завдає їм клопоту тим, що пише книги або ставить п'єси. Особливо гарячою порою для них є ювілеї і дні смерті видатних діячів культури. Характером вони схожі на гімназійного вчителя латини, який каже про себе: «Я суворий, але справедливий». Життя вони ведуть взагалі недружне і не типово редакційне.

Зовсім інший дух панує у відділі спорту — дух сили і мужньої готовності. Цим відділом, звичайно, завідує людина, яка колись справді займалась одним з видів спорту, наприклад, футболом. За це він зараз повинен бути знавцем ковзанів і лиж, фехтування, боксу, тенісу, бігу, метання диску, плавання, планеризму, веслування, баскетболу, стрільби, кінських та велосипедних перегонів, хокею, автомобілізму і декількох десятків інших видів спорту. Внаслідок такого широкого спортивного діапазону він проводить більшу частину часу в редакції, товстіючи і приймаючи візити завзятих спортсменів (які приносять йому повідомлення про всілякі змагання, матчі, гонки, фінали, напівфінали) і т. д. Його кімнатка завжди переповнена плечистими, ногастими та інакше загартованими молодими людьми, які, мабуть, в свій час, самі стануть завідувати відділом спорту і приймати в себе юних спортсменів.

Крім постачання спортивного матеріалу, спортивний репортер, звичайно, є уособленням в редакції бравого оптимізму, лицарства і взагалі всіх чоловічих достоїнств. В глибині душі він завзятий прибічник «Спарти» або «Славії», але приховує це благородним вболіванням за чесну гру і вірою у високий благотворний вплив справжнього спорту. Він не приховує при цьому, що йому відомо про глибоко сумні тенденції в сучасному спорті, і він би написав про це, коли б можна було...

Судовий хронікер постачає звіти «Із зали суду». Припускається, що він повинен бувати на судових засіданнях і викладати читачам те, що він там чув. А оскільки судових розглядів багато, і людина не може бути одразу на всіх, щоб вибрати найцікавіше, то виника своєрідна біржа, де судові хронікери обмінюються звітами. Один принесе «шлюбного афериста», другий «шахрайську банкірську контору», третій казусну справу про те, як пані Нетолицька посварилася з пані Ворл і так далі, і тому подібне.

Рубрика «Із зали суду» повинна з'являтись в газеті також і в період судових канікул, «інакше читачі будуть незадоволені». А тому на «біржі» з'являються і вигадані судові казуси, які відрізняються від справжніх тим, що набагато цікавіші.

Судовий хронікер — людина характеру похмурого і трохи цинічного, почасти, мабуть, тому, що з зали суду він виніс дуже невідрадні враження про людську вдачу, а головне тому, що хоч читачі (а особливо читачки) найохочіше читають матеріал хронікера, але рубрика «Із зали суду» не одержала достойного, на його думку, місця в газеті. Крім того, судовий хронікер завжди знає наперед, який процес чим закінчиться, бо знає характери суддів: цей дуже лютий до браконьєрів, той ніколи не потуратиме розтратникам і так далі. Характерна риса судового хронікера — дуже низька думка про справедливість на цьому світі, про поліцію, адвокатів, свідків, злочинців і взагалі про всіх людей.

Міська хроніка — далеко не проста тема. Сюди належить все, що трапилося в місті і в його околицях і не ввійшло в матеріали жодного з вищеперерахованих відділів, тобто — зборища і торжества, пригоди і міські події, перші гриби на міському ринку і похорони видатних діячів, бурі і поводі, світська хроніка і всілякі скандали, збори акціонерів і членів всіляких спілок, демонстрації, маніфестації й пожежі, відкриття пам'ятників, інтерв'ю зі знаними іноземцями, вернісажі і т. д. Робота, зазвичай, розподілена так: один репортер займається подіями й пригодами і підтримує тісний зв'язок з поліцією, а про жандармерію має невисоку думку (або, навпаки, має найкращі відносини з «нашою бравою жандармерією» і тоді дуже критично відгукується про поліцію; це залежить від того, де йому охочіше дають відомості). Добрий поліцейський хронікер швидкий, як вітер, поліцейських називає не інакше, як «наші хлопці», відзначається детективним нахилом і вміє пролізти куди завгодно.

Друга галузь міської хроніки — це комунальні питання — починаючи від засідань муніципалітету і кінчаючи поганим станом громадських вбиралень. Далі, є репортер, який займається головним чином інформацією з соціальних питань, — про різні збори робітників і службовців, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, комітетів. Щодо кіно, то воно перебуває на межі між «Міською хронікою і «Культурою». Як бачимо, міська хроніка не має точних меж, і взагалі редакцію можна було б розділити на дві категорії: «статейників», які пишуть довгі статті, і хронікерів, які дають короткі інформаційні замітки.

Другий тип «позаштатників», які більш-менш регулярно співробітничають в газеті, — це так звані «авторитети». Серед них немало професорів, міністрів та інших видатних діячів. Вони пишуть передовиці у високоурочисті дні, на прохання редакції виступають в газеті з статтями на різні спеціальні теми, які цікавлять в даний момент громадськість, або відповідають на задані запитання. Кожна газета має своїх власних «авторитетів», до яких вона звертається почасти з партійних міркувань, почасти тому, що «авторитет» А. не може «з наукових міркувань» писати в газету, де вміщують статті «авторитета» Б.

В значно тісніших стосунках з редакцією знаходяться так звані кореспонденти з місць. Це, по-перше, випадкові кореспонденти з заштатних містечок, а по-друге, керівники відділів і кореспондентських пунктів у великих містах і за кордоном. Такий постійний кореспондент дає інформацію на всі теми: і про політику, і про економіку, і про театри, і про моди, і про вбивства.

Під його опікою перебувають, припустимо, Відень, Париж з Францією або весь Бєлград. Це, так би мовити, їх удільні князівства, в яких вони є суверенними володарями. Періодично вони з'являються в редакції, тримаються по-товариськи і довго розмовляють з редакторами і публіцистами, виясняючи політичну лінію газети, бо кожен такий «закордонник» через деякий час надто звикає до дорученої йому країни і до деякої міри втрачає контакт з газетою. Це відновлення контакту буває досить стомлюючим і продовжується до ранку, після чого закордонний кореспондент поспішно їде спати в свій закордон.

Такі в основному складові частини газетної редакції. Згадаєм ще про інформаційні агенції та пресбюро, матеріали яких передплачують газети. Зараз значна частина газетного матеріалу вже не пишеться в редакції, а купується в таких агенціях. Є навіть агенції, які постачають газетам оповідання, анекдоти, звіти про експедиції в надра Африки і газетні вигадки. Іноді ж матеріал не купується, а просто вистригається з інших газет, причому це газетне браконьєрство, на відміну від мисливського, минає безкарно і навіть увійшло в звичай.

Нарешті кожну порядну редакцію прикрашують своєю присутністю секретарки і стенографістки. Вони облагороджують грубувате редакційне життя: при них треба висловлюватися обережніше, щоб не образити їх слух.