Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

І найширше з усіх цих кіл, з усіх цих джерел сяяння людського духу – преса.

Діаметр преси – це діаметр самої цивілізації.

Усякому применшенню свободи преси відповідає послаблення цивілізації. Де перекритий шлях свободі преси, там, можна сказати, відрізано джерело живлення людського роду. Панове, завдання нинішнього часу – перетворити старі підвалини суспільства, створити істинний порядок і скрізь замінити вимисел правдою. У цьому переміщенні соціальних основ, на яке спрямовано титанічну працю нашого століття, ніщо не може встояти перед пресою, яка спрямовує усі свої сили на те, щоб скинути ярмо католіцизму, абсолютизму, щоб зрушити з місця усі ці найбільш непіддатливі брили фактів і ідей.

Преса – це сила. Чому? Тому що вона – розум.

Вона – живий ріг, вона сурмить ранкову зорю народів, вона гучно сповіщає прихід права, вона визнає ніч лише як провісник ранку, вона передбачає прихід дня, вона застерігає світ. Але, дивна річ, іноді застерігають її. Так воркотить сова, почувши спів півня.

Так, у деяких країнах преса пригнічена. Але чи раба вона? Ні. Преса – і раба?! Таке словосполучення немислиме. Втім, є два великі приклади поведінки рабів – приклад Спартака та приклад Епіктета. Один розбиває свої кайдани, другий і в кайданах доводить велич своєї душі. Коли закутий у кайдани письменник не може обрати перший спосіб, йому залишається другий.

Ні, що б не робили деспоти <…>, розум поневолити не можна. <…>

Панове, у наш вік без вільної преси не може бути благоденства. Скрізь хибні погляди, загибель та катастрофи.

Сьогодні перед нами постають проблеми, висунуті самим віком. <…> Ці проблеми і становлять зміст тужливої книги, про яку тут щойно йшлося у таких приємних виразах. Пауперизм, паразитизм, виробництво та розподіл цінностей, гроші, кредит, праця, заробітна плата, знищення пролетаріату, послідовне пом’якшення системи покарань, викорінення жебрацтва та проституції, боротьба за права жінки, яка виведе із жалюгідного стану половину людства, за права дитини, котрій необхідне – повторюю, необхідне – безкоштовне та обов’язкове навчання, боротьба за права душі, які передбачають свободу релігії, – такі ці проблеми. За наявності вільної преси вони висвітлені згори, вони помітні, ми можемо бачити як труднощі, так і шляхи їх подолання, ми можемо до них підійти і в них проникнути. Підійти до них і проникнути в них – значить їх розв’язати й тим самим врятувати світ. За відсутності преси – глибока темрява. За відсутності преси усі ці проблеми відразу стають небезпечними, ми не розрізняємо нічого, крім їхніх крутих схилів, ми можемо не знайти підступів до них, і суспільство може піти на дно. Погасіть маяк, і гавань перетвориться на риф.

Панове! За наявності вільної преси у русі людства вперед не може бути помилок, коливань, полохливості. На темних роздоріжжях, у гущавині соціальних проблем, вільна преса – це стрілка-дороговказ. <…>

Панове, хто є союзником патріота? Преса. Хто є опудалом для боягуза та зрадника? Преса.

Я знаю, пресу ненавидять, – тим більш необхідно любити її.

Усе несправедливе, забобонне, фанатичне чорнить, ображає та ганьбить її як тільки може. Я згадую одне знамените папське послання; кілька примітних слів із нього зберіглось у мене в пам’яті. У цьому посланні папа Григорій ХVІ, наш сучасник, ворог свого віку, – що є деякою мірою загальним нещастям пап, – який ніколи не забував про давнього дракона та апокаліптичного звіра, так визначає пресу своєю латинкою ченця-камальдульця: Gula ignea, caligo, impetus cum strepitu horrendo. Я не заперечую жодного слова цієї характеристики, портрет схожий: вогнедишний рот, дим, страшна стрімкість, гуркіт. Так, це локомотив на повній ході! Це преса, це величезний і священний локомотив прогресу!

Куди він мчить? Куди уносить цивілізацію? Куди тягне народи цей потужний буксир? Туннель довгий, темний і страшний. Тому можна сказати, що людство усе ще знаходиться під землею: таким тісним кільцем оточує й тисне на нього матерія, таке важке склепіння забобонів і тиранії висить ще над ним, така густа темрява, що оточила його. На жаль, звідтоді як існує людина, уся її історія здійснюється під землею, ніде не видно божественного променя. Але в дев’ятнадцятому сторіччі, після французької революції, є надія, є впевненість. Там, удалині, перед нами показалася світла точка. Вона росте, зростає з кожною миттю; це майбутнє, це здійснення наших сподівань, кінець лиха, зоря радостей, це Ханаан – земля обітована, де навколо нас завжди будуть лише браття, а над нами – тільки небо. Сміливіше, священний локомотив! Сміливіше, думка! Сміливіше, наука! Сміливіше, філософія! Сміливіше, преса! Сміливіше усі ви, мислителі!

Наближається година, коли людство вийде, нарешті, з чорного тунелю, в якому воно перебувало шість тисяч років, і, опинившися раптом віч-на-віч із сонцем ідеалу, схвильовано й урочисто входить у сліпучий день! <…>

Я піднімаю келих за пресу! За її могутність, за її славу, за її дієвість! За її свободу в Бельгії, Німеччині, Швейцарії, Італії, Іспанії, Англії, Америці! За її звільнення в інших країнах!

У цей момент вам надається можливість вкрити себе славою; скористайтеся ж цією можливістю.

Поки ще не пізно, слухайте:

Якщо ви будете продовжувати цю варварську війну; якщо ви, офіцери, благородні серця, ви, кого за щонайменшою примхою можуть розжалувати й кинути до Сибіру; якщо ви, солдати, вчорашні кріпосні, сьогоднішні невільники, силою забрані від матерів, наречених і родин, раби батога, з якими погано поводяться, яких погано годують і змушують багато років, невідомо скільки років, нести військову службу, а в Росії вона більш обтяжлива, ніж каторга в інших країнах; якщо ви, самі жертви, підете в бій проти жертв; якщо в священну годину, коли вам надано вибір між Петербургом, де царює тиран, і Варшавою, де царює свобода, якщо в цій вирішальній битві ви забудете про ваш обов’язок, про ваш єдиний обов’язок – братерство; якщо ви виступите проти поляків заодно із царем, їхнім і вашим катом; якщо ви, пригнічені, винесли з вашого пригнічення лише один урок – підтримувати пригноблювача; якщо своє нещастя ви перетворите на свою ганьбу; якщо ви, озброєні, віддасте свою сліпу й обдурену силу на службу деспотизмові, величезному, але слабкому чудовиську, яке придавлює без розбору усіх – і росіян, і поляків; якщо, замість того щоб озирнутися і виступити проти ката народів, ви, користуючись перевагою у зброї й кількості, боягузливо розчавите це героїчне населення, яке перебуває у відчаї, виборює найперше із прав – право на батьківщину; якщо в середині дев’ятнадцятого століття ви здійсните вбивство Польщі; якщо ви зробите це, – знайте, російські солдати, ви станете, що майже неможливо, іще нижче південноамериканських банд і викличете огиду усього цивілізованого світу! Злочини, здійснювані шляхом насильства, є і залишаються злочинами; огида суспільства – це кримінальне покарання.

Російські солдати, беріть за взірець поляків, не бийтеся з ними! У Польщі перед вами не вороги, а люди, котрі подають вам приклад.
Редакторам-засновникам газети “Раппель”⁶⁴ (1869)
<…> Ви будете знову випускати цю невмирущу газету, під назвою “Раппель”.

Заклик. Я люблю усі значення цього слова. Заклик до принципів за допомогою совісті; заклик до істини за допомогою філософії; заклик до обов’язку за допомогою права; заклик до мертвих за допомогою поваги до їхньої пам’яті; заклик до відплати за допомогою справедливості; заклик до минулого за допомогою історії; заклик до майбутнього за допомогою логіки; заклик до визнання фактів за допомогою мужності; заклик до ідеалу в мистецтві за допомогою досвіду та розрахунку; заклик до бога в релігіях за допомогою знищення ідолопоклонства; заклик закону до порядку за допомогою скасування смертної кари; заклик народу до верховної влади за допомогою поширення загального виборчого права; заклик до рівності за допомогою безкоштовного та обов’язкового навчання; заклик до свободи за допомогою пробудження Франції; заклик до світла за допомогою вигуку: “Fiat jus!”⁶⁵.

Ви кажете: “Таке наше завдання”; я кажу: “Така ваша справа”.

Ви уже боролись за цю справу то як журналісти, то як поети; боролися за неї у памфлетах – чудовий прийом боротьби, – у книгах, п’єсах – скрізь, завжди; ви боролись за неї у згоді і в співдружності з усіма великими умами нашгого великого століття. Сьогодні, беручись за видання повної бойового духу газети “Раппель”, ви знову беретесь за цю справу. “Раппель” буде яскравою та гострою газетою: іноді – промінь сонця, іноді – меч. Ви будете битися сміючись. А я, старий і сумний, аплодую вам.

Отже, сміливіше уперед!! Яка могутня сила – сміх! Ви посядете місце у сяючому легіоні паризьких гумористичних газет як помічники усіх людей доброї волі.

<…>

Бути усміхненими та неприємними – такий ваш намір. Я його схвалюю. Посміхатися – означає боротися. Посмішка, споглядаючи всемогутність, має дивну здатність паралізувати. <…> Глузування енциклопедистів перемогли молінізм і папізм. Великі та чарівні приклади. Ці доблесні філософи відкрили силу сміху. Зробити з гідри посміховисько – здається дивним. Але це чудово. Передусім багато гідр – це бульки. На них шпилька діє більш ефективно, ніж дрючок. Що стосується істинних гідр – і цезаризм одна з них, – їх придушує іронія, особливо коли іронія є закликом до світла. Згадайте про півня, що співає на спині тигра. Півень – це іронія. Це також Франція.

Вісімнадцяте століття зробило очевидною владу іронії. Зіставте матеріальну силу із силою духовною; підрахуйте переможені біди, підрахуйте врятовані жертви; <…> …порівняйте з дванадцятьма подвигами Геракла дванадцять подвигів Вольтера. Тут колос сили, там колос духу. <…>

На вас очікує бурхлива полеміка. Є одне право, що почуває себе з вами спокійно та впевнено, яке знає, що його поважатимуть, – це право на репліку. <…>

…У путь, творіть, живіть, боріться! Пливіть безстрашно до вашого непохитного полюса – свободи… <…>
Відозва до французів (1870)
Ми по-братерському попередили Німеччину.

Німеччина продовжує свій рух на Париж.

Вона стоїть біля воріт.

Імперія напала на Німеччину так само, як свого часу напала на республіку: зненацька, віроломно; сьогодні Німеччина мститься республіці за війну, яку вела проти німців імперія. Нехай. Історія розсудить. Те, як вчинить тепер Німеччина, – це її справа; але у нас, французів, є свої зобов’язання перед народами й перед родом людським. Виконаємо ж їх. Перший наш обов’язок – служити прикладом. Час, в який ми живемо, – це великий час випробувань для народів.

Кожен покаже, чого він вартий. <…> Нехай піднімуться усі громади! Нехай усі села запалають гнівом! Нехай усі ліси наповняться громовим гуркотом голосів! Нехай пролунає сполох! Нехай кожний дім виставить солдата; нехай кожне передмістя стане полком; нехай кожне місто зробиться армією. Пруссаків вісімсот тисяч, вас – сорок мільйонів. Підніміться ж і розвійте їх по вітру! Лілль, Нант, Тур, Бурж, Орлеан, Діжон, Тулуза, Байонна, підперезуйтесь! Уперед! Бери свою гвинтівку, Ліон; бери свій карабін, Бордо; вийми свою шпагу, Руан; а ти, Марсель, з’явися грізний, зі свою піснею на устах. Міста, міста, міста! Здійміть ліси пік, прикрутіть штики, викотіть пушки, а ти, село, візьміся за вила. Немає пороху, немає бойових припасів, немає артилерії? Неправда, є. Адже і у швейцарських селян були лише сокири, у польських селян – лише коси, у бретонських селян – лише палки. І вони змітали все на своєму шляху! Усе приходить на допомогу тому, хто захищає праве діло. Ми – у себе. Добра погода буде за нас, негода буде за нас, злива буде за нас. Війна або Ганьба! Хто хоче, той усе може. Найпоганіша гвинтівка стає чудовою, коли в грудях б’ється сміливе серце; уламок старої шаблі нездоланний, коли його стискає доблесна рука. Селяни Іспанії першими розбили Наполеона. Відразу ж, негайно, не втрачаючи жодного дня, не гаючи жодної години, нехай кожен – багатій, бідняк, робітник, буржуа, землевласник – знайде у себе вдома чи підбере із землі все, що схоже на зброю чи метальний снаряд. Руйнуйте скелі, беріть до рук кругляки бруківки, перетворюйте леміші на сокири, перетворюйте борозни на траншеї, бийтеся за допомогою усього, що попаде вам під руку, хапайте камені нашої священної землі, бийте загарбників кістками нашої матері – Франції. Так, громадяни, будь-який подорожній кругляк, який ви кинете їм в обличчя, – це частка батьківщини.

<…> Нехай вулиці міст поглинають ворогів, нехай у люті розкриваються вікна, нехай із кожної квартири у загарбників кидатимуть меблі, нехай кожний дах кидає на них черепиці, нехай кличе до помсти сивина обурених матерів. Нехай кричать могили, нехай за кожною стіною відчувається присутність народу та бога, нехай скрізь з-під землі розгаряється полум’я, нехай кожний кущ стане неопалимою купиною! Нападайте тут, наносьте рани там, захоплюйте обози, перерізайте посторонки, зносіть мости, руйнуйте дороги, рийте підкопи, і нехай земля Франції перетвориться на безодню для Пруссії.

Народе! Тебе загнали в підземелля. Випростайся ж раптово на весь свій зріст. Покажи світові грізне диво свого пробудження. Нехай лев Дев’яносто другого року підведеться та наїжачиться, і нехай усі побачать, як побіжить велика чорна зграя двоголових шулік, ледве він заколише своєю гривою!

Будемо битися удень і вночі, будемо битися в горах, у долинах, у лісах. Повстаньте! Повстаньте! Ані перепочинку, ані відпочинку, ані сну. Деспотизм атакує свободу, Німеччина зазіхає на Францію. Нехай похмуре полум’я нашої землі розтопить цю величезну армію, як сніг. Нехай жодна п’ядь землі не ухиляється від свого обов’язку. Піднімемось на грізний бій за батьківщину. Уперед, вольні стрілки! Пробирайтеся крізь гущавину, долайте потоки, просувайтеся під прикриттям темряви та сутінок, повзіть по ярах, ковзайте, видряпуйтесь, цільтеся, стріляйте, винищуйте загарбників. Захищайте Францію героїчно, з відчаєм, із ніжністю. Вселяйте жах, патріоти! І зупиняйтеся лише біля хатинки, що попалася вам по дорозі, щоб поцілувати у лоб дитину, котра спить.

Тому що дитина – це майбутнє. Тому що майбутнє – це республіка.

Здійснимо ж це, французи. <…>

У Парижа є укріплення, фортечні вали, рівчаки, пушки, укриття, барикади, стічні труби, які стануть підземними ходами; у нього є порох, гас і нітроглицерин; у ньому триста тисяч озброєних громадян; його надихають честь, справедливість, право, обурена цивілізація; яскраво-червоне полум’я республіки виривається з його кратера; по його схилах вже струмлять й течуть потоки лави, і він повний, цей могутній Париж, бурхливими виявленнями високих людських почуттів. Спокійний і грізний, очікує він вторгнення і відчуває, як наростає в ньому гнів. Вулкан не потребує допомоги.

Ви битиметесь, французи. <…> …настав час показати світові, що цнота існує, що обов’язок існує, що вітчизна існує; і ви не послабшаєте, і ви підете до кінця, і світ узнає завдяки вам, що якщо дипломати боягузливі, то громадянин – хоробрий; що якщо існують королі, то існують також народи; що якщо монархічний континент опускається в темряву, то республіка випромінює світло, і що якщо тепер немає більше Європи, то Франція існує вічно.
Редакторам газети “Раппель”⁶⁶ (1871)
Друзі мої!

“Раппель” знову видаватиметься. Ви просите мене, перш ніж я повернуся до свого відлюддя та мовчання, написати кілька слів для цієї газети. Відважні борці, котрі готуються знову взятися за свою повсякденну нелегку справу – поширення істини, ви на повній підставі очікуєте від мене напутнього слова, з яким письменник-ветеран, який відсторонився від політичних суперечок і не має відношення до газетної боротьби, зобов’язаний звернутись до вічного воїна, котрий зветься журналістом. Отже, я ще раз піднімаюсь на вашу трибуну, щоб потім відразу ж зійти з неї і змішатися із натовпом. Сьогодні я ще говорю, у подальшому я тільки слухатиму.

Ніколи ще обов’язки письменника не були так серйозні, як у цей час.

У момент, що переживається нами, необхідно зробити одне, лише одне. Що саме?

Відродити Францію.

Відродити Францію. Заради кого? Заради самої Франції? Ні. Заради усього людства. Згаслий світильник ніхто не запалює знову ради самого світильника.

Його запалюють для тих, хто у темряві; для тих, хто у темному підземеллі простягає руки і навпомацки пробирається уздовж нездоланної стіни, що перетинає вихід; для тих, кому необхідний провідник, промінь світла, тепло, мужність, впевненість у правильності обраного шляху, споглядання мети; для тих, кому темрява застилає горизонт, заважає працювати, перетинає дорогу, затемнює свідомість; для тих, хто хоче ясно бачити і свої невдачі, і свої перемоги. Світильник запалюють і для того, хто його згасив і при цьому засліпив себе; і заради Німеччини потрібно відродити Францію.

Так, заради Німеччини. Тому що Німеччина – раб, і Франція поверне їй свободу.

Світло несе звільнення.

Але щоб розпалити світильник, щоб відродити Францію, що треба зробити? Як за це взятися?

Це і важко, і просто.

Потрібно викресати іскру.

Звідки?

Із душі народу.

Велич Франції складається з двох елементів – величі матеріального та величі морального. Постраждала лише її матеріальна міць, її духовна міць залишилася непохитною. Можна відняти територію, але не ореол; промінь світла не можна повернути назад. Цивілізація мало знайома з Берліном, вона, як і колись, тяжіє до Парижа. Після пережитих бід поглянемо на результат. Франція зберігла одне – підтримку всіх народів. Франція втратила дві провінції, але вона утримала увесь світ.

Це таке саме диво, яке являли світові Афіни та Рим. І пояснюється воно одним дорогоцінним даром – Мистецтвом. Бути країною високих ідеалів – значить бути країною права; бути народом – носієм прекрасного – значить бути народом – носієм істини.

Бути велетнем – ніщо, якщо не маєш великий дух. Туреччина була велетнем, Росія – велетень, Німецька імперія буде ним; гіганти, зіткані із темряви; велети-плазуни. Велет із крилами – це архангел. Франція вища від усіх тому, що вона – велика культурна нація, вона стала великою революційною нацією. “Марсельєза”, її гімн, у той же час і її шпага. Тисяча сімсот вісімдесят дев’ятий рік був би немислимий без його провісника – Енциклопедії. Вольтер підготував появу Мірабо. Заберіть Дідро – не буде і Дантона. Якби на початку вісімнадцятого століття не дали розвитися паростку, чиє ім’я Руссо, наприкінці століття як наслідок не зміг би розвитися інший паросток, чиє ім’я Робесп’єр. Незрозумілі зв’язки, таємничі впливи, поєднання абстрактного та конкретного – усе це може дослідити філософ, військовим трибуналам це непідсудно.

Отже, газета, як і письменник, має дві функції – функцію політичну та функцію літературну. По суті обидві ці функції зливаються в одну, тому що без літератури немає й політики. Неможливо здійснювати революції, маючи поганий стиль. Ювенал оздоровив Рим, а Данте запліднив Флоренцію лише тому, що вони були великими письменниками.

Оскільки ви дозволяєте мені викласти мої думки на сторінках вашої газети, давайте ж визначимо її сучасні завдання так, як я їх розумію.

Дев’ятнадцяте сторіччя, логічний продовжувач справи французької революції, зав’язало з минулим дві битви: одну – політичну, другу – літературну. Із цих двох битв кінець першої, що зазнає різних припливів і відпливів, ще неясний; друга битва – літературна – виграна⁶⁷. Ось чому необхідно продовжити боротьбу в політиці та припинити її в літературі. Той, хто завоював перемогу, зобов’язаний заспокоювати. Обов’язок переможця – забезпечити мир.

Так встановимо ж в ім’я торжества ідей і прогресу мир у літературі. Мир у літературі покладе початок миру в духовній сфері. Я вважаю необхідним надати допомогу усім талантам, підтримувати усі прояви доброї волі, сприяти усім починанням, заохочувати мужність схваленням, вітати молоді таланти, віддавати шану старцям, осяяних славою. Діючи таким чином, ми звеличуємо Францію. Звеличувати Францію – значить відроджувати її. Як я уже сказав, це великий обов’язок.

Сказане мною відноситься не до однієї газети і не до якої-небудь групи письменників; я відношу це до усієї літератури в цілому. Настав час відмовитись від суперечок і рішуче покінчити із чварами. Співдружність! Братерство! Згода! Військова міць Франції зламана, але її літературна міць залишилася непохитною. Будемо ж поважати цю чудову частину нашої слави, якій заздрить Європа.

<…> Не будемо ні в чому применшувати це сторіччя великої літератури, яке Франція з гордістю приєднує до трьох попередніх. Воно розпочалося блискуче і продовжується зі славою. <…>

Отже, мир у літературі! Але війна в політиці.

Роззброємося там, де ми можемо роззброїтись, щоб краще боротися там, де боротьба необхідна.

Нині республіку атакують в її власній країні, у Франції, три або чотири монархії. Усі сили минулого – королівське минуле, теократичне минуле, військове минуле – розпочали рукопашний двобій з Революцією⁶⁸. Рано чи пізно Революція переможе. Добиватимемось, щоб це трапилося якомога раніше. Боротимемось. Наблизити час перемоги – чимала справа.

Відродимо ж Францію і в політичному відношенні. Поняття “Франція” рівнозначно поняттю “свобода”. Переможна Революція створить переможну Францію.

Більше за все загрожує Революції деяке явище, штучно викликане, але серйозне, з яким потрібно боротися в першу чергу, грізна небезпека, реальна небезпека, я сказав би: майже єдина небезпека – торжество закону над правом. Через це згубне явище Революція може опинитися в залежності від сваволі Зборів. У наші дні майже скрізь можна бачити, як законодавство, поширюючись, спотворює істину та справедливість. Закон придушує право. Він придушує право у питанні про покарання, вносячи до нього непоправність; у питанні про шлюб, вносячи до нього нерозривність; у питанні про батьківство, спотворюючи, а часом перекручуючи його догмами римського права; у питанні про освіту, не допускаючи, щоб вона була безкоштовною і, таким чином, однаково доступною для всіх; у питанні про навчання, оголошуючи його добровільним, тоді як воно має бути обов’язковим, бо в цьому випадку право дитини стоїть вище прав батька; у питанні про працю, перекручуючи його суть крутійством; у питанні про пресу, закриваючи доступ до неї біднякам; у питанні про загальне виборче право, виключаючи з нього жінку. Усе це – серйозні порушення порядку, перебільшення ролі закону. Будь-яка надмірність у законі завдає шкоди праву.

Усі правителі, чи то суверенні Збори, чи монархісти, схильні до ілюзій і легко їм піддаються. <…> Право первинно. Воно існувало й існуватиме вічно. Право з’явилося раніше за народ, так само як мораль з’явилася раніше за звичаї. Право спричинює загальне голосування, загальне голосування спричинює закон. Зверніть увагу, яка величезна відстань відділяє закон від права і наскільки незначне людське порівняно з вічним. Усі люди разом не змогли б створити жодного права, а я, котрий звертається зараз до вас, брав участь за своє життя у складанні кількох сотень законів. Закон, який звертається до загального голосування для того, щоб знищити право, – те ж саме, що син, який використовує допомогу батька для того, щоб вбити діда. Чи можна вигадати що-небудь більш жахливе? А тим часом саме про це мріють люди, котрі гадають, що можна поставити на голосування саме існування республіки, що можна надати результатові сьогоднішнього голосування набагато більшого значення, ніж результату завтрашнього голосування, що можна задля догоди хвилинної примхи окремої особистості скасувати беззаперечне право людини.

У цей час виявляються суперечності між законом і правом. Бунт низького проти високого у розпалі.

Що може бути більш обтяжливим і тривожним для свідомості, ніж оці суперечливі прагнення права та закону! Право звернено в майбутнє, закон – у минуле. Право висуває громадські проблеми, закон висуває політичні викрути. Перші відтісняються, другі заохочуються, і кожну хвилину відбуваються зіткнення! Громадські проблеми, оповиті млою, наштовхуються на політичні викрути – це суцільна темрява. І ніякого рішення! Що може бути страшніше?