Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський



бет8/25
Дата09.07.2016
өлшемі1.82 Mb.
#188311
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

Верховна влада народу – це ідея нації в її абстрактному вираженні, це душа держави. Вона виявляється в двох формах: однією рукою народ – носій верховної влади – пише, це і є свобода преси; другою – він голосує, це і є загальне виборче право.

Ці три ідеї, ці три істини, ці три принципи органічно пов’язані один з одним; кожний з них виконує свою функцію: народовладдя животворить, загальна подача голосів керує, преса освічує; усі разом вони зливаються в одне нерозривне ціле, і це ціле є республіка.

Подивіться, як гармонійно поєднуються один з одним ці принципи! Маючи загальну вихідну точку, вони ведуть до однієї й тієї самої ж мети. Народовладдя породжує свободу, загальне виборче право породжує рівність, пресу, освічує уми, породжує братерство.

Скрізь, де діють і виявляться в усій повноті своєї могутності ці три принципи – народовладдя, загальне виборче право та свобода преси, – там існує республіка, навіть якщо назва їй – монархія. Скрізь, де їх обмежують, де вони не можуть діяти вільно, де не визнають їхнього органічного зв’язку одного з одним і заперечують їхню велич, там існує монархія чи олігархія, навіть якщо назва їй – республіка.

Саме в таких випадках, за порушеного порядку речей, можна спостерігати жахливе явище: самі урядові чиновники із зневагою ставляться до державної влади. А від зневаги до зради – один крок.

За таких обставин навіть найбільш мужні люди починають сумніватись у благодійності революцій, цих великих стихійних подій, що витягують з пітьми на світ водночас і високі ідеї, і нікчемних людців (оплески), революцій, які ми розцінюємо як благо, маючи на увазі проголошені ними принципи, але можемо, безперечно, розцінити і як катастрофу, поглянувши на людей, що опинилися при владі. (Схвальні вигуки).

Я повертаюся, панове, до того, про що вже говорив. Нам, законодавцям, не можна бути необачними; ми не повинні забувати, що ці три принципи – народовладдя, загальне виборче право, свобода преси – живуть спільним життям. Погляньте хоча б, як вони захищають один одного! Якщо небезпека загрожує свободі преси, загальне виборче право відразу бере її під свій захист. Якщо що-небудь загрожує загальному виборчому праву, на допомогу негайно приходить преса. А будь-який вдар, який завдається свободі преси та загальному виборчому праву, виявляється в той же час замахом на принцип народовладдя. За урізаної свободи паралізується право народу на здійснення верховної влади. Цього права немає зовсім, якщо воно не в змозі виявити себе і в дії, і в слові. Накласти пута на свободу преси – значить позбавити верховну владу можливості висловлюватись.

Так от, панове, цей небезпечний захід (рух у залі) наполовину вже було здійснено 31 травня24. Сьогодні хочуть доробити решту. Саме така мета пропонованого закону. Проти народу – носія верховної влади – влаштовано судову справу, і її хочуть за будь-яких обставин довести до кінця. (Вигуки: “Правильно! Правильно! Саме так!”).

Я не можу не застерегти Збори від цього.

Зізнаюсь, панове, я гадав, що кабінет міністрів відмовиться від цього закону.

Мені здавалось, що свобода преси і так уже цілком віддана до рук уряду. За допомогою юриспруденції на боротьбу з думкою було мобілізовано цілий арсенал засобів, щоправда зовсім не конституційних, але, на жаль, цілком законних. Чого ж іще залишалося бажати? Хіба поліцейські не схопили уже за комір свободу преси разом із газетярем? Хіба не цькували її разом із розклеювачем, хіба не піддавали стягненням і не переслідували разом із книгопродавцем, не виганяли разом із друкарем, не ув’язнювали разом з редактором? Не вистачало лише одного, і все через безбожність нашої епохи, що відкидає повчальне видовище такого роду, не вистачало, щоб свобода преси була разом з тим, хто пише, публічно спалена на доброму ортодоксальному вогнищі. (Рух у залі).

Але й до цього можна дійти. (Схвальний сміх зліва). Бачите, панове, як робилися справи і як усе було відмінно налагоджено. Розумний закон про друкарські патенти було перетворено на стіну між журналістом і друкарем. Пишіть собі скільки завгодно для своєї газети, всеодно її не стануть друкувати! Корисний, за правильного його тлумачення, закон про торгівлю друкарськими виданнями у роздріб перетворили на середостіння між газетою та читачами. Друкуйте собі свою газету, всеодно її не стануть поширювати! (Вигуки: “Чудово!”).

І на додаток пресі, що опинилася за цими стінами, за цієї подвійною огорожею, яка з усіх боків оточила думку, говорили: “Ти вільна!” (Сміх у залі). Так насолода знущанням доповнювало собою радість, яку викликала можливість безперешкодно чинити сваволю. (Знову сміх у залі).

Особливо гідний уваги закон про друкарські патенти. Є вперті люди, котрі за будь-яку ціну не хочуть, щоб у конституції був який-небудь смисл, щоб вона приносила реальні плоди і була хоча б якоюсь мірою послідовна. Так от, ці люди уявляли, начебто закон 1814 року25 і насправді скасовується статтею 8-ю конституції, яка проголошує, або начебто проголошує, свободу преси.

Разом з Бенжаменом Констаном, з паном Езебом Сальвертом, з паном Фірменом Дідо, з вельмишановним паном де Трасі вони вважали, що цей закон про патенти віднині втрачає усякий смисл, що свобода писати – це або те ж саме, що свобода друкувати, або це порожній звук. Вони вважали, що, звільнюючи думку, дух прогресу не міг разом з тим не звільнити й матеріальних засобів, якими вона користується, – пера та чорнила у письменницькому кабінеті, машин у друкарському закладі; що без цього казати про “звільнення думки” – означало б просто насміхатись. Вони вважали, що свобода поширюється на всі способи писати чорним по білому, що перо та друкарський верстат – це одне й те ж саме, що по суті друкарський верстат є не що інше, як перо, що досягло своєї граничної могутності. Думка, вважали вони, створена богом для того, щоб вийшовши з голови людини, летіти вдалечінь, і саме друкарські верстати дають їй ті крила, про які говорить святе письмо. Бог зробив її подібно до орла, а Гутенберг – подібно до незліченного воїнства. (Оплески). Отже, якщо це і нещастя, то треба йому підкоритися, бо в дев’ятнадцятому сторіччі людське суспільство може жити лише в атмосфері свободи. Вони вважали, нарешті, ці уперті, що в епоху, коли освіта повинна стати доступною для кожного громадянина справді вільної країни, за умови, що він буде ставити своє ім’я під своїми творами, – що в цю епоху мати в голові думки, мати на своєму письмовому столі засоби для письма й тримати у себе вдома друкарський верстат – поняття тотожні, що без якого-небудь одного з них немає двох інших і що хоча усіма правами можна користуватись, зрозуміло, лише відповідно до закону, самі закони мають бути охоронцями прав, а не тюремниками свободи. (Живе схвалення зліва).

Ось як розмірковували люди, котрі мають слабкість дотримуватися принципів і які вимагають, щоб державні закони були логічними і щоб вони були справді державними установленнями.

Але якщо повірити тим законам, які ви виносите на голосування, то, боюся, істина виявиться демагогією, логіка виявиться червоною (сміх), а усе це разом – поглядами та промовами анархістів-заколотників.

Зате погляньте на протилежну систему! Як у ній все логічно та послідовно! Який чудовий – я на цьому наполягаю – закон про друкарські патенти, витлумачений таким чином, як його витлумачують нині, і застосований саме так, як його застосовують зараз. Як це чудово – проголошувати у той же самий час свободу трудівника і несвободу знаряддя його праці, заявляти, що пером розпоряджається письменник, але чорнилом розпоряджається поліція, що преса вільна, але друкарський верстат – у рабстві!

А яким благодійним виявилося застосування цього закону! Що за зразки справедливості! Судіть самі. Ось приклад. Рік тому, 13 червня, була розгромлена одна друкарня. (Зал слухає оратора з напруженою увагою). Ким же саме? У даний момент я не веду слідства. Я швидше применшую те, що було, і не хочу нічого роздувати; дві друкарні удостоїлися відвідувань такого роду, але я говоритиму лише про одну.

Отже, деяка друкарня була піддана розгрому, грабунку, спустошенню, усе в ній було перевернуто шкереберть.

Призначена урядом комісія, до складу якої увійшов і ваш покірливий слуга, перевірила факти, вислухала фахівців і зробила висновок про необхідність відшкодування збитків, визначивши для цієї мети, якщо я не помиляюсь, суму в сімдесят п’ять тисяч франків. Рішення про виплату, проте, затрималось. По закінченні року друкар, який постраждав, отримує, нарешті, листа від міністра. Що ж знаходить він у цьому листі? Повідомлення про асигнування призначеної суми?

Ніякою мірою: він знаходить повідомлення про те, що він позбавляється патенту. (Сильне хвилювання у залі). Чи не знаходите ви, панове, що це чарівно! Розбещені негідники громлять друкарню. Потім дається компенсація: уряд розоряє друкаря. (Знову рух у залі. Оратор перериває свою промову. Він дуже блідий і, очевидно, відчуває недугу. Йому з усіх сторін кричать: “Перепочиньте!” Пан де Ларошжаклен подає йому флакон. Оратор підносить флакон до обличчя, переводить подих, потім продовжує говорити).

Хіба це не було чудово? Хіба усі ці застосовані урядом засоби впливу не нагнали такого страху, що далі нікуди? Хіба не було вичерпано усе, що можуть задумати сваволя й тиранія, хіба залишилось іще що-небудь у запасі?

Так, залишився іще цей закон.

Зізнаюсь, панове, мені важко зберігати спокій, кажучи про цей законопроект. Я лише людина, яка звикла з малих літ глибоко поважати священну свободу допитливої думки, і коли я читаю цей законопроект, якому немає назви, мені здається, що у мене на очах б’ють мою матір. (Рух у залі).

Спробую усе ж спокійно розібрати цей закон. Він прагне, панове, – і в цьому полягає його сутність, – з усіх боків обставити думку рогатками. Він накладає на політичну пресу, крім тягара звичайної застави, ще й тягар застави, що встановлюється за особливим визначенням, на благорозсуд влади, за її примхою (сміх і вигуки: “Браво!”), причому, залежно від забаганки прокуратури, ця застава може зростати до жахливої суми, яку до того ж потрібно внести протягом трьох днів. У прямому протиріччі з кримінальним правом, що виходить завжди із презумпції невинності, законопроект виходить із презумпції вини і приречує газету на фінансовий крах ще до судового розгляду. У той момент, коли газета, проти якої розпочато справу, переходить із слідчої камери до залу судових засідань, її душить між дверима чекаюча на неї застава, встановлена особливим визначенням. (Якнайсильніше хвилювання в залі). Потім вона кидає убиту газету на лаву підсудних і говорить присяжним: “Судіть її!” (Вигуки: “Чудово!”).

Законопроект опікується однією частиною преси на шкоду іншій й цинічно дає до рук правосуддя дві ваги й дві міри.

Крім політичного боку питання, є ще й інший бік: закон робить усе для того, щоб згасло сяйво французької слави. До уже наявних численних перепон, що перешкоджають появі та розвиткові талантів, він додає нові – матеріального, грошового характеру. Якби нині були живі Паскаль і Лафонтен, Монтеск’є та Вольтер, Дідро та Жан-Жак, він поклав би і на них тягар гербового збору. Немає такого великого твору, який він не заплямував би податковим штемпелем. Завдяки цьому закону – яка ганьба! – державна скарбниця отримує можливість ставити своє брудне тавро на літературу! На судові книги! На великі твори! О, чудові книги! У минулому столітті вас спалював кат, але він принаймні вас не плямував! Від книг залишався тільки попіл, однак це був нетлінний попіл: вітер уносив його зі сходів судових будівель і кидав у души людей як насіння життя та свободи. (Рух у залі, який довго не припиняється).

Віднині ж книги не будуть спалювати – їх тавруватимуть. Але досить про це. Підемо далі.

Під загрозою ні з чим не зміримих штрафів, штрафів, розмір яких, за підрахунками самої “Журналь де Деба”, може коливатися від двох з половиною до десяти мільйонів франків за одиничне порушення закону… (Бурхливі протести на лавах комісії та міністрів). Я повторюю, що такі підрахунки, зроблені “Журналь де Деба”; ви їх можете знайти і в петиції книговидавців, і, до речі, ось вони тут. (Оратор показує папір, який тримає в руці). Це неймовірно, але це факт! Під загрозою безглуздих штрафів (знову протести на лаві комісії; вигуки: “Ви зводите наклеп на закон!”) законопроект накладає гербовий збір на будь-яке видання, що виходить окремими випусками, що б воно не являло, який би твір у ньому не публікувався, ким би не був автор твору, незалежно від того, живий він чи мертвий; інакше кажучи, новий закон вбиває книговидавців. Я маю на увазі французьких книговидавців, бо він вбиває лише їх, збагачуючи разом з тим книговидавців бельгійських. Він розорює до нитки наших друкарів і книговидавців, наших шрифтоливарників і паперовиробників, він руйнує наші майстерні, наші мануфактури, наші фабрики; але зате він заохочує видавців контрафакцій. Він наділяє робітників чужої країни хлібом, відібраним у наших робітників. (Якнайсильніше хвилювання у залі).

Я продовжую. Законопроект із явним злорадством накладає гербовий збір на всі театральні п’єси без винятку, чи то п’єси Корнеля або Мольєра – немає різниці. Він мстить “Полієвкту” за “Тартюфа”26. (Сміх та оплески).

Так, так, зауважте собі: новий закон – я наполягає на цьому – не менш ворожий літературній творчості, ніж газетній публіцистиці; саме це і надає йому характеру клерикального закону. Він переслідує театр так само, як і газету, він хотів би вибити з рук Бомарше й ущент розбити те дзеркало, в якому пізнає себе Базіліо. (Вигуки “Браво!” зліва). Я продовжую.

Він настільки ж неграбний, наскільки і шкідливий. В одному лише Парижі він разом забороняє близько трьохсот нездатних образити і корисних періодичних видань, які прищеплюють людям смак до тихих і спокійних розумових занять. (Вигуки: “Цілком справедливо!”).

І, нарешті, на додаток до всіх цих образливих для цивілізації актів, закон робить неможливим подальше існування такого популярного виду друкованого слова, як брошури, що є доступною повсякденною поживою для умів. (Вигуки: “Браво!” зліва. Вигуки справа: “Не буде брошур! Тим краще! Тим краще!”).

Замість усього цього він надає привілей на поширення друкованих видань підлій ультрамонтанській кліці, до рук якої віддано тепер народну просвіту. (Вигуки: “Правильно! Правильно!”). Монтеск’є закують у кайдани, але батько Лорике користуватиметься цілковитою свободою.

Панове, в основі цього законопроекту лежить ненависть до розуму. Подібно до кулачка сердитої дитини, він намагається стиснути – що ж? Думку публіциста, думку філософа, думку поета, геній Франції! (Вигуки: “Браво! Браво!”).

Отже, придушення усякої думки та усякого друкованого слова, переслідування газет і цькування книг, підозріле ставлення до театру, до літератури, до талановитих людей, вибивання пера з рук письменника, вбивство книговидавничої справи, руйнування десяти – дванадцяти галузей національної промисловості, принесення Франції в жертву іноземним інтересам, опікування бельгійськими видавцями контрафакцій, прагнення залишити робітників без хліба, а розум без книг, продаж багатіям права на читання, що відбирається у бідняків (рух у залі), знищення усіх світочів народних, насильницька затримка мас – о, святотатство! – на шляху їх сходження до світла, зневага справедливості, скасування суду присяжних і заміна його слідчими камерами, відновлення конфіскацій у формі незміримих штрафів, осуд і смертна кара до суду – ось що являє собою ваш законопроект! (Схвальні вигуки, які довго не припиняються).

Я не оцінюю його, я лише викладаю його суть. Але якби мені потрібно було оцінити його, я сказав би коротко: це середньовічне вогнище на сучасний лад!

Панове, протягом тридцяти п’яти років вільна преса виховувала країну; блискучим прикладом Сполучених Штатів, Англії та Бельгії доведено, що свобода преси є водночас і найбільш очевидною ознакою та найбільш істотною рисою соціального світу; протягом тридцяти п’яти років, кажу я, свобода преси була нашим надбанням; протягом трьох віків розум, друковане слово були всемогутні, – і ось який підсумок!

Я просто не знаходжу слів… Усе, що задумала Реставрація, блідне перед цим; порівняно з таким законопроектом її закони про цензуру здаються милосердними, а “Закон про справедливість і любов”27 здаються благодійністю; тому я вимагаю поставити пам’ятник пану де Пейронне! (Сміх і вигуки “Браво!” зліва. Ремствування справа).

Зрозумійте мене правильно! Я зовсім не хочу ображати пана де Пейронне, навпаки – я хочу скласти йому належну подяку. Його залишили далеко позаду ті, хто виніс йому вирок28, так само як пана Гізо залишили далеко позаду ті, хто ініціював проти нього звинувачення29. (Вигуки зліва: “Так, так! Правильно!”).

Пан де Пейронне, якби знаходився у цих стінах, – слід віддати йому справедливість, – безперечно, з обуренням голосував би проти цього закону, а що стосується пана Гізо, чий блискучий талант становив би гордість усяких представницьких зборів, то я сподіваюсь, що саме він, якщо йому належить коли-небудь опинитися в числі членів цих Зборів, виступить з цієї трибуни і проголосить звинувачувальний акт проти пана Бароша. (Схвальні вигуки, які довго не припиняються).

Я повертаюсь до законопроекту. Ви бачили, панове, що він собою являє. І ви називаєте це законом? Ні, ні! Це ніяк не закон, і такий документ ніколи не стане законом моєї країни, – порукою цьому порядність людей, до яких я зараз звертаюсь! Надто багато, насправді надто багато поганого та згубного несе він із собою! Ні, ні! Ви не примусите нас прийняти сутану єзуїта, що прикриває беззаконня, за одяг закону. (Вигуки: “Браво!”).

Чи хочете ви знати, панове, що це все означає? Це означає не що інше, як виклик, кинутий нам нашим же урядом, виклик, який міститься у новому законі і який учора, як ви усі чули, вирвався із серця міністра. (Сильне хвилювання в залі). Це виклик, кинутий міністерством та його радниками духові нашого століття і почуттям нашого народу; інакше кажучи, виклик, кинутий фактом ідеї, виклик, кинутий силами, що є лише матеріальним втіленням уряду, тому, що становить його життєву основу; виклик, кинутий владою – лише владою! – моці народу, виклик, кинутий скороминущим вічному; виклик, кинутий нікчемними людцями, які не владні навіть над миттєвістю історії, великій нації та безмежному майбутньому! (Оплески).

О, якби цей виклик був лише проявом дитячого безглуздя! Але, на жаль, він загрожує смертельною небезпекою. Ви не приєднаєтесь до нього, панове, ви усвідомлюєте загрозу, що нависла, ви відмовитесь від цього закону!

Принаймні я хочу в це вірити! Прозорливі люди з числа депутатів більшості, – а якщо вони серйозно захочуть підрахувати, скільки їх, то самі переконаються в тому, що їх дуже багато, – прозорливі люди з числа депутатів більшості врешті-решт візьмуть вгору над сліпцями; вони вчасно утримають владу, що вислизує з їхніх рук, і рано чи пізно ми побачимо, як з лона цих великих Зборів, яким належить у призначений час зустрітися віч-на-віч із нацією, вийде справжній уряд країни.

Справжній уряд країни – це не той уряд, який пропонує нам такі закони! (Вигуки зліва: “Правильно! Не той!”, справа: “Ні, саме той!”).

Панове, у таке століття, як наше, для такої нації, як французи, після трьох революцій, що поставили перед нами у цілком непередбачуваному порядку безліч питань першорядної важливості, справжнім урядом, хорошим урядом може вважатися лише такий, що розуміє, які умови необхідні для розвитку суспільства; який спостерігає, вивчає, досліджує, експериментує; який бачить у розумі помічника, а не ворога; який допомагає виявити істину із зіткнення різних поглядів; який сприяє всебічній животворній дії свобод; який сумлінно береться за розв’язання проблеми навчання дітей та надання роботи дорослим! Справжнім урядом може вважатися лише такий, якому не навіює тривогу світло знання, що усе ширше розповсюджується, якому не страшне духовне зростання народу. (Схвальні вигуки зліва).

Справжнім урядом може вважатися лише такий, який чесно та прямо ставить у порядок денний, з метою поглибленого вивчення та розв’язання в інтересах суспільства, такі невідкладні та серйозні проблеми, як кредит, заробітна плата, безробіття, товарний обіг, виробництво та споживання, колонізація, роззброєння, бідність одних і статок інших, заможність однієї частини населення та жебрацтво іншої, усі обіцянки конституції, інакше кажучи – велике питання про народ!

Справжнім урядом може вважатися лише такий, який організовує, а не придушує, такий, який очолює ходу передових ідей і не припускає, щоб ним керували злісні забобони! Ні, справжнім урядом Франції у дев’ятнадцятому столітті не може бути і ніколи не буде уряд, який рухається назад! (Сильне хвилювання в залі).

Панове, в таку епоху, як наша, назадні рухи небезпечні, не здійснюйте ж їх!

Вам без кінця твердять про безодню, зяючу, розверсту, жахливу безодню, в яку ось-ось може звалитися суспільство. Панове, безодня дійсно існує; тільки вона не перед вами, а позаду вас. Ви насправді наближаєтесь до неї, але саме тому, що ідете не вперед, а назад. (Оплески зліва).

Те майбутнє, яке готує нам знавісніла реакція, настільки близьке й настільки явне, що вже тепер можна розгледіти його страхітливе обличчя. Послухайте! Ще не пізно зупинитися. У 1829 році можна було уникнути 1830 року. У 1847 році можна було уникнути 1848 року. Досить було прислухатися до тих, хто говорив обом монархіям, що котилися під схил: “Ви на краю безодні!”

Панове, я маю право так говорити. Наскільки я не безвісний, я один із тих, хто робив усе, що міг; я один із тих, хто попереджував обидві монархії, хто робив це чесно, хто робив це даремно, але з найпалкішим і найщирішим бажанням їх врятувати. (Вигуки та протести справа).

Ви заперечуєте це! Що ж! Назву точну дату. Прочитайте мою промову, проголошену 12 червня 1847 року30 у палаті перів; пан де Монтебелло, напевно, пам’ятає її. (Пан де Монтебелло опускає очі і мовчить. Спокій відновлюється). І от я попереджаю втретє; невже і втретє я зазнаю невдачі? На жаль! Я сильно цього побоююсь.

Люди, котрі керують нами, міністри! Говорячи таким чином, я звертаюсь не лише до явних, але й до таємних міністрів, бо нині є двоякого роду правителі: одні діють у всіх на виду, інші ховаються подалі від очей (сміх і вигуки: “Браво!”), і нам усім відомо, що пан президент республіки став Нумою Помпілієм, котрий має при собі сімнадцять Егерій31. (Вибух реготу). Міністри, чи відомо вам, що ви чините? Чи бачили ви, куди прямуєте? Ні!

Я вам це скажу.

Ви вимагаєте, щоб ми утвердили ці закони, ви вириваєте згоду на них у більшості, але не мине й трьох місяців, як ви переконаєтесь, що вони цілком марні для вас, більше того – що вони ще й погіршують наше становище.

Як тільки ви спробуєте провести вибори, як тільки ви застосуєте на практиці знівечене вами виборче право, як би ви не бралися за цю справу, реакція – це можна із впевненістю передрікти – неминуче зазнає поразки. Ось що можна сказати у зв’язку з питанням про вибори.

Що стосується преси, наслідок зубожілих і вбитих газет піде на користь тим газетам, які збережуться. Ви вважаєте, що газети занадто злі і занадто сильні! Що ж, ваш закон принесе чудові плоди! Після того, як мине три місяці, ви подвоїте силу газет. Щоправда, ви подвоїте також і їхню лють. (Вигуки: “Правильно” Правильно!” Якнайсильніше хвилювання в залі). О, державні мужі! (Сміх у залі).

Ось що можна сказати з приводу газет.

Що стосується права зборів – чудово! Народні сходки розчиняться у таємних товариствах. Ви змусите вернутися в ці товариства тих, хто хотів їх залишити. Такою буде неминуча протидія. Замість публічних зборів у залі Мартель чи в залі Валентино, у яких ви берете участь в особі поліцейського комісара, замість зборів просто неба, де пристрасті вгамовуються, ви будете мати скрізь приховані осередки пропаганди, де пануватиме озлоблення, кожна ідея прийматиме характер нездоланної пристрасті, а гнів виллється у ненависть.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет