Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

Мене дещо стривожили каліцтва та підпали, якими розважався цей суб’єкт, тим більше що я відчував себе певною мірою причетним до справи. Та я недовго про це розмірковував – до кімнати увійшов редактор! (Я подумав про себе: “От якби ти поїхав до Єгипту, як я тобі радив, у мене ще була б можливість показати, на що я здатний. Але ти не побажав і повернувся. Нічого іншого від тебе я й не ждав”).

Вигляд у редактора був сумний і тужливий.

Він довго оглядав розгром, здійснений старим скандалістом і молодими фермерами, потім сказав:

– Сумно, дуже сумно. Розбиті пляшка з клеєм, шість вікон, плювальниця та два свічника. Але це не найгірше. Загинула репутація газети, і боюсь, що назавжди. Правда, на нашу газету ніколи ще не було такого попиту, вона ніколи не розходилась у такій кількості примірників і ніколи не користувалась таким успіхом, та у кого виникне бажання здобути славу божевільного й наживатися на власному слабкому розумі? Друже мій, даю вам слово чесної людини, що вулиця повна народу, люди сидять навіть на парканах, очікуючи випадку хоча б одним оком подивитися на вас; а все тому, що вважають вас божевільним. І вони мають на це право – після того, як прочяитали ваші статті. Ці статті – ганьба для журналістики. І чого вам спало на думку, буцімто ви можете редагувати сільськогосподарську газету? Ви, як видно, не знаєте навіть абетки сільського господарства. Ви не відрізняєте борони від борозди; корови у вас втрачають пір’я; ви рекомендуєте приручати тхорів, тому що ці тварини завжди веселі та відмінно ловлять пацюків! Ви пишете, що устриці поводять себе спокійно, поки грає музика. Та це зауваження зайве, цілком зайве. Устриці завжди спокійні. Їх ніщо не може вивести з рівноваги. Устриці абсолютно не розуміються на музиці. О, грім-блискавиця! Якби ви поставили за мету усього вашого життя вдосконалюватись у невігластві, ви б не могли відзначитись більше, ніж сьогодні. Я ніколи нічого подібного не бачив. Одне ваше повідомлення, начебто кінський каштан швидко завойовує ринок як предмет збуту, здатне навіки загубити газету. Я вимагаю, щоб ви негайно пішли з редакції. Мені більше не потрібна відпустка – я все одно не міг би нею користуватись, поки ви сидите на моєму місці. Я все одно тремтів би від страху, думаючи про те, що саме ви порадите читачеві в наступному номері газети. У мене темніє в очах, як тільки згадаю, що ви писали про устричні садки під заголовком “Декоративне садівництво”. Я вимагаю, щоб ви пішли негайно! Моя відпустка закінчена. Чому ви не сказали мені відразу, що абсолютно не знаєте сільського господарства?

– Чому не сказав вам, гороховий стручок, капустяний качан, гарбузів син? Перший раз чую таку нісенітницю. Ось що я вам скажу: я чотирнадцять років працюю редактором і вперше чую, що людина повинна щось знати для того, щоб редагувати газету. Бруква ви така! Хто пише театральні рецензії в занепалих газетках? Колишні шевці та аптекарі-недоучки, котрі розуміються на акторській грі рівно стільки ж, скільки я в сільському господарстві. Хто пише відгуки про книги? Люди, які самі не написали жодної книги. Хто фабрикує незграбні передовиці з фінансових питань? Люди, в яких ніколи не було гроша в кишені. Хто пише про битви з індійцями? Добродії, що не відрізняють вігвама від вампума¹⁴⁰, яким ніколи в житті не доводилось бігти прожогом, рятуючись від томагавка, або висмикувати стріли з тіл своїх родичів, аби розвести на привалі вогнище. Хто пише зворушливі відозви з приводу тверезості та гучніше за всіх волає про шкоду пиятики? Люди, які протверезяться лише в труні. Хто редагує сільськогосподарську газету? Хіба такі коренеплоди, як ви? Ні, частіше за все невдахи, котрим не пощастило в поезії, бульварних романах у жовтих обкладинках, сенсаційних мелодрамах, хроніці та які зупинились на сільському господарстві, побачивши в ньому тимчасовий притулок на шляху до будинку для старих. Ви мені щось розповідаєте про газетну справу? Мені вона відома від Альфи до Омахи¹⁴¹, і я вам кажу, що чим менше людина знає, тим більше вона галасує і тим більше отримує платні. Бачить бог, був би я цілковитим невігласом і нахабою, а не скромною освіченою людиною, я б став відомим у цьому холодному, байдужому світі. Я іду, сер. Ви так зі мною поводитесь, що я навіть радий піти. Та я виконав свій обов’язок. Наскільки міг, я виконував усе, що було потрібно за нашою угодою. Я сказав, що зроблю вашу газету цікавою для всіх верств суспільства, – і зробив. Я сказав, що збільшу наклад до двадцяти тисяч примірників, – і збільшив би, якби було в моєму розпорядженні ще два тижні. І я дав вам найбільш вишукане коло читачів, яке було коли-небудь у сільськогосподарської газети, – жодного фермера, жодної людини, яка могла б відрізнити динячий кущ від персикової лози навіть заради порятунку власного життя. Ви втрачаєте від нашого розриву, а не я. Прощавайте, кавунове дерево!

І я пішов.
Як мене обирали на губернатора (1870)
Кілька місяців тому мене як незалежного висунули кандидатом на посаду губернатора великого штату Нью-Йорк. Дві основні партії висунули кандидатури містера Джона Т. Сміта і містера Бленка Дж. Бленка, проте я усвідомлював, що у мене є важлива перевага перед цими добродіями, а саме: незаплямована репутація. Варто було тільки передивитися газети, щоб переконатись, що якщо вони й були колись порядними людьми, то ці часи давно минули. Було цілком очевидно, що за останні роки вони погрузнули в розпусті. Я тішився своєю перевагою над ними і в глибині душі радів, але якась думка, наче каламутна цівка, затьмарювала спокійну гладінь мого щастя: адже моє ім’я буде зараз в усіх на устах разом з іменами цих пройдисвітів! Це стало турбувати мене все більше і більше. Врешті-решт я вирішив порадитись зі своєю бабусею. Стара відповіла швидко та рішуче. Лист її сповіщав:

“За все своє життя ти не здійснив жодного ганебного вчинка. Жодного! Між тим поглянь лише в газети, і ти зрозумієш, що за люди містер Сміт і містер Бленк. Міркуй сам, чи можеш ти принизитись настільки, щоб розпочати з ними політичну боротьбу?”

Саме це й не давало мені спокою! Усю ніч я ані на хвилину не заплющив очей. Зрештою я вирішив, що відступати вже пізно. Я взяв на себе певні зобов’язання і повинен боротися до кінця. За сніданком, недбало передивляючись газети, я наштовхнувся на наступну замітку і, сказати по правді, був абсолютно приголомшений:

“Ф а л ь ш и в е с в і д ч е н н я. Можливо, тепер, виступаючи перед народом у ролі кандидата в губернатори, містер Марк Твен забажає пояснити, за яких обставин він був звинувачений у порушенні присяги тридцятьма чотирма свідками в місті Вакаваке (Кохінхіна) в 1863 році? Фальшиве свідчення було здійснене з наміром відтягати у бідної удови-тубілки та її беззахисних дітей нікчемний клаптик землі з кількома банановими деревами – єдине, що рятувало їх від голоду та злиднів. У сврїх же інтересах, а також в інтересах виборців, котрі, як сподівається містер Твен, голосуватимуть за нього, він зобов’язаний пояснити цю історію. Чи наважиться він?”

У мене просто очі на лоба полізли від подиву. Який брутальний, безсовісний наклеп! Я ніколи не був у Кохінхіні! Я не маю поняття про Вакаваке! Я не міг би відрізнити бананового дерева від кенгуру! Я просто не знав, що робити. Я був розлючений, але цілком безпорадний.

Минув цілий день, а я так нічого й не здійснив. Наступного ранку у тій же газеті з’явилися такі рядки:

“З н а м е н н о! Варто відзначити, що містер Марк Твен уперто мовчить з приводу свого фальшивого свідчення у Кохінхіні!”

(У подальшому, протягом усієї виборчої кампанії ця газета називала мене не інакше, як “Мерзенний Клятвопорушник Твен”).

Потім в іншій газеті з’явилася така замітка:

“Б а ж а н о д і з н а т и с ь, чи не забажає новий кандидат у губернатори пояснити тим із своїх співгромадян, які наважуються голосувати за нього, одну цікаву обставину: чи правда, що в його товаришів по бараку в Монтані час від часу пропадали різні дрібні речі, які незмінно виявлялись або в кишенях містера Твена, або в його “валізі” (старій газеті, в яку він загортав свої пожитки). Чи правда, що товариші змушені були врешті-решт, для власної ж користі містера Твена, заподіяти йому товариське повчання, вимазати дьогтем, виваляти в пір’ях і пронести по вулицях верхи на жердині, а потім порадити якомога швидше звільнити приміщення, що його він займав у таборі, і назавжди забути туди дорогу? Що відповість на це містер Марк Твен?”

Чи можна вигадати щось паскудніше? Адже я ніколи в житті не був у Монтані!

(Звідтоді ця газета називала мене “Твен, Монтанський Злодій”).

Тепер я почав розгортати ранкову газету з полохливою обережністю, – так, напевно, попіднімає ковдру людина, котра підозрює, що десь у ліжку причаїлась гримуча змія.

Одного разу мені впало в око ось що:

“Н а к л е п н и к а в и к р и т о! Майкл О’Фланаган – есквайр з Файв-Пойнтса¹⁴², містер Снаб Рафферті і містер Кетті Малліган з Вотер-стріт під присягою дали свідчення, що нахабне ствердження містера Твена, буцімто покійного дідуся нашого гідного кандидата містера Бленка було страчено за грабунок на великій дорозі, є підлим і безглуздим, ні на чому не обгрунтованим наклепом. Кожній порядній людині стане сумно на душі при вигляді того, як заради досягнення політичних успіхів деякі люди вдаються до будь-яких огидних хитрощів, паплюжать гробниці та обмовляють чесні імена небіжчиків. При думці про те лихо, яке ця мерзенна брехня заподіяла ні в чому не винним рідним і друзям померлого, ми майже готові порадити ображеній та розгніваній публіці негайно вчинити грізну розправу над наклепником. Утім, ні! Нехай мучиться докорами совісті! (Хоча, якщо наші співгромадяни, засліплені люттю, у розпалі гніву завдадуть йому тілесних ушкоджень, цілком очевидно, що ніякі присяжні не наважаться їх звинуватити і ніякий суд не наважиться присудити до покарання учасників цієї справи)”.

Вправна заключна фраза, мабуть, справила на публіку належне враження: тієї ж ночі мені довелося поспішно скочити з ліжка й тікати з дому чорним ходом, а “ображена та розгнівана публіка” увірвалась через парадні двері і в пориві справедливого обурення почала бити у мене вікна й трощити меблі, і під руку захопила із собою дещо з моїх речей. І все ж я можу поклятися усіма святими, що ніколи не зводив наклеп на дідуся містера Бленка. Мало того – я не підозрював про його існування та ніколи не чув його імені.

(Зауважу мимохідь, що згадана вище газета з тих пір почала називати мене “Твеном, Паплюжником Гробниць”).

Незабаром мою увагу привернула наступна стаття:

“Г і д н и й к а н д и д а т! Містер Марк Твен, котрий збирався учора ввечері виголосити гучну промову на мітингу незалежних, не з’явився туди своєчасно. У телеграмі, отриманій від лікаря містера Твена, йшлося, що його збив екіпаж, що мчав на шаленій швидкості, що у нього в двох місцях зламана нога, що він жорстоко мучиться, і тому подібні дурниці. Незалежні з усіх сил намагалися повірити в цю жалюгідну відмовку і робили вигляд, начебто не знають справжньої причини відсутності страшенного негідника, якого вони обрали своїм вандидатом. Але вчора увечері якийсь п’яний як дим суб’єкт рачки вповз у готель, де мешкає містер Марк Твен. Нехай тепер незалежні спробують довести, що ця тварюка, яка нализалась, не була Марком Твеном. Попався нарешті! Викрутаси не допоможуть! Весь народ гучно запитує: “Хто була ця людина?”

Я не вірив своїм очам. Не може бути, щоб моє ім’я було пов’язане з такою жахливою підозрою! Вже цілих три роки я не брав у рот ані пива, ані вина і взагалі ніяких спиртних напоїв.

(Очевидно, час брав своє, і я почав загартовуватись, тому що без особливого засмучення прочитав у наступному номері цієї газети свої нове прізвисько: “Твен, Біла Гарячка”, хоча знав, що це прізвисько залишиться за мною до кінця виборчої кампанії).

На цей час на моє ім’я почала надходити безліч анонімних листів. Зазвичай вони були такого змісту:

“Що скажете з приводу убогої старенької, яка до вас стукала за милостинею, а ви її ногою штурхонули?

Пол Прай¹⁴³”.

Або:

Інші листи були в тому ж дусі. Я міг би навести їх тут, але гадаю, що читачеві вистачить і цих.

Незабаром головна газета республіканської партії “піймала” мене на підкупі виборців, а центральний орган демократів “вивів мене на чисту воду” за злочинне здирство грошей.

(Таким чином, я отримав ще два прізвиська: “Твен, Брудний Шахрай” і “Твен, Підлий Шантажист”).

Між тим усі газети зі страшенним галасом почали вимагати “відповіді” на висунуті мені звинувачення, а керівники моєї партії заявили, що подальша мовчанка загубить мою політичну кар’єру. І начебто для того, аби довести це й підстібнути мене, наступного ранку в одній з газет з’явилася така стаття:

“Н у м о, п о д и в і т ь с я н а ц ь о г о с у б’ є к т а! Кандидат незалежних продовжує вперто відмовчуватись. Звичайно, він не насмілиться й пискнути. Висунуті йому звинувачення виявились цілком достовірними, що іще більше підтверджується його промовистою мовчанкою. Віднині він затаврований на все життя! Подивіться на свого кандидата, незалежні! На цього Мерзенного Клятвопорушника, на Монтанського Злодія, на Паплюжника Гробниць! Подивіться на вашу втілену Білу Гарячку, на вашого Брудного Шахрая та Підлого Шантажиста! Вдивіться в нього, огляньте з усіх боків і скажіть, чи наважитесь ви віддати ваші чесні голоси цього негідникові, який тяжкими своїми злочинами заслужив стільки огидних прізвиськ і не насмілиться навіть розкрити рота, щоб спростувати хоча б одне з них”.

Далі ухилятися було вже, мабуть, не можна, і, відчуваючи себе глибоко приниженим, я сів за “відповідь” на всю цю силу-силенну незаслужених брудних наклепів. Але мені так і не вдалося закінчити мою роботу, оскільки наступного ранку в одній з газет з’явився новий жахливий і злісний наклеп: мене звинувачували в тому, що я підпалив божевільню з усіма її мешканцями, тому що вона псувала вигляд з моїх вікон. Тут мене обійняв жах. Потім з’явилося повідомлення про те, що я отруїв свого дядька з метою заволодіти його майном. Газета настійливо вимагала розтину трупа. Я боявся, що ось-ось збожеволю. Та цього замало: мене звинуватили в тому, що, будучи попечителем притулку для підкидьків, я прилаштував на посаду розжовувачів їжі для вихованців своїх беззубих родичів, котрі вижили з розуму. У мене голова пішла ходором. Нарешті безсоромне цькування, якому піддали мене ворожі партії, досягло найвищої точки: з чиєїсь намови під час передвиборних зборів дев’ять малюків усіх кольорів шкіри і в різноманітному дранті видерлися на трибуну і, чіпляючись за мої ноги, почали кричати: “Тато!”

Я не витримав. Я спустив прапор і здався. Балотуватись на посаду губернатора штату Нью-Йорк виявилось мені не до снаги. Я написав, що знімаю свою кандидатуру, і в пориві озлоблення підписався:

“З повагою ваш, колись чесний чоловік, а нині:

Мерзенний Клятвопорушник, Монтанський Злодій, Паплюжник Гробниць, Біла Гарячка, Брудний Шахрай і Підлий Шантажист

Марк Твен”.

Чим займається поліція? (1866)

Особисто я не маю жодних претензій до поліції, але можливо, д-р Роуел має з цього приводу іншу думку. Коли позавчора увечері крамар Зілі проломив череп нещасному волоцюзі, котрий вкрав у нього на сімдесят п'ять центів мішків з-під борошна, полісмен потягнув крадія до в'язниці й дуже добродушно заштовхав його до камери. Ви вважаєте, що це було неправильно? Як на мене, правильно. Не заарештовувати ж було кармаря Зілі, не говорит ж йому: “Годі, брате, ти заявляєш, що зловив цього невідомого на місці злочину у себе у дворі, а ми бачимо лише одне: що ти розбив йому голову дрючком; так от, посидь і ти за гратами, поки ми не спитаємо протилежну сторону, – раптом твої свідчення не підтвердяться? Твій же злочин доведений і карається за статтею “Образа дією”. Заради чого вчинила б так поліція? Ладно, не хвилюйтесь, ніхто цього й не говорить!

Хіба погано, що полісмени кинули напівживу людину до камери, навіть не покликавши лікаря оглянути рану? Вони просто вважали, що це можна буде зробити і наступного дня, – якщо тільки волоюга протягне до наступного дня! Хіба погано, що наглядач не став тривожити покалічену людину, коли дві години по тому знайшов її непритомною? Навіщо було будити заарештованого – адже він спав, а люди з проломленим черепом мають звичку так безтурботливо спати! Розбудити в'язня було неможливо, але наглядач не побачив у цьому приводу для тривоги. Заради чого було турбуватись? Насправді, заради чого? Арештант – бісовий імігрант, правом голосу не користується. Крім того, адже заявив днями щодо нього джентльмен, що він вкрав якісь мішки! Ага, вкрав! Значить, сам поставив себе поза суспільством і своїм огидним злочином позбавив себе права на християнське співчуття! Я в цьому переконаний. І поліція також. Тому, хоча невідомий і помер о сьомій ранку, після чотиригодинного підбадьорливого сну в тюремній камері, з головою, “розтятою на дві половини, наче яблуко” (так зафіксовано протоколом розтину), але якого біса ви дізете звинувачувати поліцію? Вічно ви суєте ніс куди не слід! Інших справ у вас немає, чи що? Я вже з ніг збився, захищаючи поліцію від різних нападок.

Мені добре відомо, що наша поліція – втілення добра, великодушності та гуманності. Лише вчора мені нагадали, з яким блиском виявились ці її якості у випадку з капітаном Лізом. Ліз зламав собі ногу, і шеф поліції призначив Шілда, Ворда та ще двох полісменів доглядати капітана, з материнською ніжністю виконувати всі його примхи. Подумайте лише, шеф дав капітанові чотирьох найсильніших і працелюбних своїх полісменів, у той час як інші, дрібні людці розсудили б, на на крайній випадок вистачило б Лізу й двох. Так, шеф не поскупився: він відправив у цілковите розпорядження хворого усю четвірку цих блазнів у поліцейській формі. І це не так уже й дорого коштувало місту Сан-Франціско: яких-небудь п'ятсот доларів, оскільки зарплатня полісмена на місяць сто двадцять п'ять доларів. І знаходяться люди, які за злобою своєю стверджують, що капітанові Лізу не гріх було б самому розщедритись і що якби він лікувався за власний рахунок, то напевно не витрачав би з такою легкістю по п'ятсот доларів на місяць на сестер милосердя! До речі: по чутках, міська влада завалена петиціями від різних зацікавлених осіб про збільшення штатів поліції – як заходу надзвичайно необхідного. А між тим поліцейське начальство не знає, куди дівати своїх нових підлеглих і, зарахувавши їх на службу, розривається, висунувши язика, винаходячи для них різні заняття, аж до догляду за хворими, аби знайти їм справу. І ви, звісно, чули всілякі розмови про те, що міській владі слід було б завести загін сестер милосердя, щоб майно громадян не залишалося без охорони, коли полісменів заганяють чергувати біля хворих. Ви й уявити собі не можете, як мене засмучують ці вічні нападки на нашу доблесну поліцію! Ну, нічого, – я вірю, що їй за все відплатиться сторицею на тому світі!

Захоплені шанувальники розповідають про вас й інші історії, але промовчимо про них, вони вас лише ганьблять. Вони ясно показують, яким небезпечним є для людини багатство, як вона дрібнішає, якщо гроші для неї – не слуги, а божество. Так, ваші подвиги свідчать, яким бездушним робить людину багатство, – згадаймо хоча б чудову історію про те, як один молодий адвокат вимагав з вас за якісь послуги п'ятсот доларів, а ви дійшли думки, що це дуже багато. І от ви пустили в хід хитрий трюк: завоювавши довіру молодої людини, переконали його позитичити гроші та вкласти їх в акції “Ері”, які, як ви наперед знали, у той час падали. Адвокат потрапив з розставлену вами пастку, став щебраком, а ви помстилися та зловтішались. Шанувальники ваші, звісно, оприлюднили цей випадок у пресі, вихваляючи до небес вашу винахідливість.