Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

Але ми беззастережно наполягаємо на тому, щоб право видання повністю належало суспільству. Це – право людського розуму.

Ось чому… я запропонував дуже просту систему, яка, як мені здавалось і як здається досі, має ту перевагу, що примирює права усіх сторін: автора, суспільства та спадкоємця. Ось ця система: після смерті автора його книга стає громадським надбанням; кожний має право негайно публікувати її цілком вільно, бо я – за свободу. На яких умовах? Зараз я вам скажу.

У нашому законодавстві є стаття, порушення якої не тягне за собою санкцій; це приводило до того, що її дуже часто порушували. Ця стаття закону вимагає, щоб кожний видавець, перш ніж публікувати твір, подавав до управління книжкової справи при міністерстві внутрішніх справ декларацію з такими пунктами:

яку книгу він збирається видати;

яка друкарня її друкуватиме;

який буде її формат;

ім’я автора.

Цим вичерпується зміст декларації, що вимагається законом. Мені хотілося б, щоб вона була доповнена ще двома пунктами, які я зараз вкажу.

Видавець буде зобов’язаний повідомити, скільки він вкладе грошей у кожний примірник книги, яку він має намір опублікувати, і по якій ціні він передбачає продавати книгу. Між цими двома цифрами, в їхніх межах, і полягає прибуток видавця.

За цієї умови у вас будуть достовірні дані: кількість примірників, собівартість і продажна ціна книги, і ви зумієте найпростішим способом вирахувати прибуток.

Мені заперечать: “Ви визначаєте прибуток видавця, базуючись на одній лише його декларації, не знаючи, чи продасть він своє видання”. Ні, я хочу, щоб закон був абсолютно справедливий. Я навіть хочу, щоб він схилявся швидше на користь громадського надбання, ніж на користь спадкоємців. Тому я кажу: видавець повинен буде надати звіт про отримані ним прибутки лише тоді, коли він з’явиться з новою декларацією. Тоді йому скажуть: “Ви уже розпродали перше видання, раз так швидко збираєтесь публікувати друге; ви повинні задовольнити права спадкоємців”. Право спадкоємця на винагороду, не забувайте цього, панове, має бути дуже помірним, тому що необхідно, щоб воно не могло перетворитись на перешкоду для прав суспільства, на перешкоду для поширення книг. Я не збираюсь просити більшого, ніж відрахування п’яти чи десяти відсотків від одержаного прибутку.

Тут нема про що сперечатись. Видавець не може вважати обтяжливим умову про такі скромні відрахування від уже отриманого ним прибутку; тому що якби він заробив тисячу франків, у нього просять лише сто, а залишають йому дев’ятсот. Ви бачите, до якої міри йому вигідний закон, який я пропоную і який, я сподіваюсь, буде прийнятий. <…>

<…> Чи можуть виникнути заперечення? Зізнаюсь, я їх не знаходжу. Я бачу, як руйнуються усі заперечення, що мали смисл при колишній системі; усе, що було сказано з приводу доброї чи злої волі спадкоємця, <…> було сказано чудово й було справедливо по відношенню до старої системи; при моїй системі це відпадає. Спадкоємець існує лише як сторона, що одержує, утримує на свою користь дуже скромний відсоток з прибутку від продажу твору його померлого родича. Видавцеві доведеться рахуватися із зобов’язаннями, прийнятими на себе і обумовленими самим автором ще за життя: ці угоди мають силу закону; в усіх інших випадках видавець може друкувати твір у такій кількості примірників, як він вважає за потрібне, і таким форматом, який йому подобається; він подає декларацію, сплачує відрахування від прибутку, і цим усе сказано.

Так, але одне заперечення усе ж існує: справа в тому, що в діючому законі є пробіл. <…> …не може бути обов’язкових приписів без певний санкцій; а от за порушення припису про подачу декларації санкцій не передбачено. Видавець подає декларацію, передбачену законом, лише в тому випадку, якщо він цього забажає. Звідси – безліч шахрайських витівок, жертвами яких уже тепер стають письменники. Треба було б передбачити в законі санкції за невиконання цього зобов’язання.

Мені хотілося б, щоб юристи зволили самі визначити характер цих санкцій. Думається, що фальшиву декларацію, подану видавцем, можна було прирівняти до підробки в офіційних або приватних документах.

Але безперечно одне – санкції необхідні; лише за цієї умови можна буде, на мою думку, застосувати систему, яку я мав честь вам викласти і яку я запропонував уже багато років тому.

Система ця була розглянута з рідкою прямотою та знанням справи відомим видавцем, якого я, на жаль, не бачу серед нас, – паном Етцелєм⁸⁷; він опублікував чудову статтю з цього приводу.

Подібний закон буде, як на мене, корисний. Я, звичайно, не можу нав’язати свою думку широко відомим письменникам, котрі слухають мене, але було б дуже корисно, якби у своїх резолюціях вони приділили увагу тому, про що я мав честь їм сказати:

1. Існують лише дві дійсно зацікавлені сторони – письменник і суспільство; інтереси спадкоємця, хоча і гідні усякої поваги, повинні враховуватись лише у другу чергу.

2. Інтереси спадкоємця мають бути забезпечені, але лише в скромних межах, так, щоб вони ні в якому разі не заступали громадські інтереси. <…> (Тривалі оплески. Збори приймають одностайне рішення опублікувати цю промову).

Лист засновникам газети “Gavroche” (1878, 16 або 17 травня)

Егон Ервін Кіш (1885 – 1948)

Чи вбиває літера
<...> ...у Сміхові відбулося вбивство. Рівно о пів на першу ночі власник ресторанчика "Король Отокар", як завжди, вийшов із залу, щоб ізсередини закрити за своїми працівниками вхідні двері. Вранці його знайшли в передпокої з проломленим черепом. Поряд валялася порожня каса. Значить, вбивство з метою пограбування.

Тим не менше тут же поширились чутки, що пограбування здійснено лише щоб відвести очі, насправді ж йдеться про вбивство з політичних мотивів. Таке пояснення, мовляв, само собою напрошується. Соціал-демократи, добившись загального виборчого права, на перших же виборах одержали переконливу перемогу⁸⁸, потіснивши усі інші партії. І Загальнопартійний центр з боротьби з міжнародною соціал-демократією готувався до контрнаступу, лякаючи скупого обивателя примарою майбутньої держави, в якій його змусять ділити своє добро з будь-яким волоцюгою. Інформаційний матеріал про злочини соціал-демократів розсилався по редакціях газет і там перетворювався на сенсаційні статті. В Австрії повсюдно з’являлись національні робітничі партії та національні профспілки, причому особливу популярність відразу набули слов’янські об’єднання, оскільки віденські вожді австрійської соціал-демократії дотримувались німецької орієнтації.

Деякий час головою національної профспілки офіціантів Чехії була та сама людина, яка потім купила ресторан "Король Отокар" і стала головою національних соціалістів у Сміхові. На цій посаді він проводив запеклу боротьбу із соціал-демократами, і ще вранці того дня, коли його знайшли вбитим у дверях власного будинку, у соціал-демократичній пресі була опублікована стаття з шаленими нападками на нього.

Поряд з версією цього вбивства як суто політичного існувала ще одна, яка вважала його актом особистої помсти. Господар ресторанчика нещодавно розпочав справу про розлучення, аби побратися з іншою жінкою, а в тієї був залицяльник, котрий влаштовував їй сцени ревнощів та погрожував розправитися з ними обома.

Поліція допитала постійних відвідувачів і персонал ресторанчика, а також мешканців сусідніх будинків, просіяла масу народу, але не знайшла, за що б заціпитися.

Я сидів в охоронному відділку та розмовляв з інспектором Біндером, який вважав мене з часів "справи Васінського" провидцем. "Якої ви думки про це вбивство?" – запитав він, а я відповів: "У Сміхові кажуть, що це справа рук якогось Літери".

"Це ще хто такий?" – здивувався той.

"Я з ним незнайомий".

"Але щось ви про нього знаєте".

"Абсолютно нічого".

"Чому ж у Сміхові кажуть, що це його рук справа?"

"Цього я теж не знаю".

Я й насправді не знав, чому в Сміхові повинні були вважати саме його вбивцею. А ім’я просто само собою запам’яталось, надто вже дивне було у хлопця ім’я: "літера" і чеською, і латинкою означає одне й те ж.

"Вашого Літеру я уже посадив" – з такими словами підійшов до мене інспектор Бендер того ж вечора.

"Мого Літеру? – перелякано перепитав я. – Як це мого?"

"Адже це ви навели нас на цього типа".

"Ні на кого я вас не наводив, – поспішив я уточнити. – Просто до слова прийшлось, я й сказав, про що балакають в Сміхові".

"Тож бо й воно, саме так я й доповів своєму начальникові. А він доручив мені з’ясувати, хто саме назвав вам це ім’я".

Я пробурмотів щось незрозуміле: мовляв, просто чув, як жінки в трамваї говорили між собою про цей випадок. "А мені самому і уві сні не снилося кого б то не було звинувачувати", – вважав я за потрібне додати.

"Добре, добре, – заспокоїв мене інспектор Бендер. – Завтра ми його все одно відпустимо. Цього разу віщуна з вас не вийшло. Цей Літера – усього-навсього смирний гультяй, та й грошей я в нього не знайшов. Крім того, його алібі підтвердилось: до самого закриття він просидів за картами в одному трактирі у дров’яної пристані. У "Королі Отокарі" він ніколи не був і тамтешнього господаря в очі не бачив".

"А ні, у "Королі Отокарі" він бував", – заперечив я.

Бендер вирячив на мене очі:

"А вам-то звідки це відомо? Самі мені сказали, що з Літерою не знайомі і нічого про нього не знаєте!"

"Повторюю: у "Королі Отокарі" бував, це точно!"

"Гм, дивно, дивно. Доведеться мені все ж влаштувати йому очну ставку з тамтешніми офіціантами".

Службовці ресторанчика негайно його впізнали і навіть назвали на ім’я. Але правдою було й те, що в ніч вбивства він грав у карти із плотарями у трактирі біля дров’яної пристані. Щоправда, близько половини першої виходив з малої потреби і був відсутній хвилин десять. Про це свідчать партнери, що ждали його повернення, а також господар трактиру: як тільки Літера вернувся і сплатив рахунки, той відразу ж зачинив заклад.

Якби Літера був убивцею, він мав би протягом десяти чи, скажімо, п’ятнадцяти хвилин зробити наступне: взяти звідкись знаряддя вбивства, покрити відстань у дев’ятсот кроків, що відділяла трактир від ресторану "Король Отокар", підстерегти свою жертву, вбити її, заховати сокиру й здобич у надійному місці, позбутися слідів крові (при вдарі сокирою вони неминучі, і він не міг про це не думати) і повернутися назад. Більше бути відсутнім він не міг, щоб не порушити своє алібі й не викликати підозри у партнерів і товаришів по чарці.

Ні, Літера не був убивцею, у цьому всі газети були одностайні. Лише у мене одного не йшло з голови: чому цей хлопець, ім’я якого вирвалося в мене майже випадково, заперечував, що бував у ресторанчику і знав його господаря? А крім того, у ніч вбивства він перебував усе ж поблизу від злощасного місця і в момент вбивства відходив від ломберного столу. У своїх статтях на цю тему я схилявся до того, що винний саме він.

Інші газети писали, що справжнього винуватця слід шукати зовсім в іншому місці, а саме там, де поліція не бажає його шукати: у комітеті соціал-демократичної партії. І йдеться не про одиничний факт, а про цілу серію політичних вбивств, планомірно здійснюваних за наказом тріумвірату соціал-демократичного Інтернаціоналу: Віктора Адлера⁸⁹, Августа Бебеля⁹⁰ та Жана Жореса⁹¹. Мало того, що поліція не бореться з червоними, вона ще й хапає абсолютно безневинну людину, щоб замісти сліди справжніх винуватців та їхніх підбурювачів за кордоном. Не дивно, що німецька газета "Богемія" бере під свій захист вбивць чеського патріота та сприяє маневрам влади, яка відволікає увагу від цієї справи, висмоктуючи з пальця якісь сумнівні докази, аби звинуватити невинного.

"Мені б не хотілось, – заявив мені головний редактор, насупивши брова, – щоб нас запідозрили у покровительстві соціал-демократам".

На такий докір репортер може відповісти лише посиланням на результати власних розшуків. "А якщо виявиться, що вбив і насправді Літера?" – заперечив я.

"А якщо виявиться, – передражнив він мене. – Якщо виявиться, що вбив і насправді Літера, то з цього ще зовсім не випливає, що ми повинні сприяти червоним. Наша газета – суто інформаційний орган, безпартійний, але політично не безвідповідальний".

І він простягнув мені дві брошурки, видані Загальнопартійним центром з боротьби з міжнародною соціал-демократією. Я гідно доповнив ними свою криміналістичну бібліотеку. Зміст брошурок був мені відомий, тому що після вбивства в Сміхові усі газети знову, як по команді, кинулися пережовувати давні історії: напади на фабриканта Мершталлінгера та банкіра Айзерта, підпал Нусдорфського лісового складу та вбивство поліцейських Хдубека та Блеха анархістами Каммерером і Штельмахером. Усі ці злочини були здійснені більше двадцяти років тому, причому не у нас, а у Відні. У той період влада здійснювала якнайжорстокіші репресії проти робітничого руху, що зароджувався, на що деякі нестійкі елементи відповіли терористичними актами. До вбивства в Сміхові усе це не мало жодного відношення.

Наступного дня головний сказав мені, що він рішуче заперечує проти того щоб нас запідозрили у покровительстві соціал-демократичної сволоти. При цьому брова його були насуплені більше, ніж учора, оскільки зарубіжні газети у повідомленнях про "соціалістичне вбивство у Празі" цитували виключно наших конкурентів.

Ще через день він повторив мені, що ні за яких обставин не бажає залишатися під підозрою, начебто ми виправдовуємо червоних бандитів. Він уже тричі це мені повторював і не збирався повторювати вчетверте. Усі кому не ліньки уже написали передові про вбивць-соціалістів, і лише він через мене пошитий у дурні. "Я вже боюся показатися в Німецькому клубі, – сказав він. – Там на мене дивляться скоса, як на поплічника соціал-демократів". При цьому він насупив брова сильніше, ніж учора, а тим більше позавчора.

Соціал-демократична газета "Фольксрехт" відчайдушно чинила опір спробам звинуватити партію у політичному тероризмі й посилалась при цьому на мої статті. Чеська націоналістична преса негайно ухопилася за цей факт як за доказ співробітництва між соціал-демократами та німецькими лібералами.

Поки мій головний усе більше хмурився і висловлював мені спочатку незадоволення, потім несхвалення і, нарешті, догану, я не сприйняв його слова як прямий наказ. Між тим мамашу Літери схилили подати до суду на "Богемію" за наклеп. Її інтереси мав захищати дуже відомий адвокат, так що процес міг обійтися нам у кругленьку суму.

Головний редактор уже не хмурив брова і не висловлював ніяких побажань. Він лише пробуркотів: "Поговоримо першого числа". Це було попередження про звільнення, розрахунок зазвичай давали по перших числах.

"Про вбивство в Сміхові не дозволяю вам писати ані рядка, – додав він. – Якщо дізнаєтесь про щось істотне з цієї справи, передасте матеріал кому-небудь з колег, нехай опрацює".

Щоб за моїм матеріалом писав хто-небудь інший! Начебто я не репортер, а якась випадкова людина з вулиці! Це було ще образливіше, ніж звільнення.

У цій справі обидві біржі новин дотримувались єдиної точки зору: вбивство з політичних мотивів. Я був першим, хто не схотів крокувати в ногу з усіма. І ввечорі того ж дня, коли головний редактор попередив мене про звільнення й заборонив мені писати, Татусь Вейвара оголосив: "Ми вирішили виключити вас з членів біржі, якщо ви не виконаєте нашу умову: не писати більше проти Літери. В іншому випадку можете забути сюди дорогу".

Інші репортери поклали на стіл олівці на знак того, що заява Татуся Вейвари була зроблена від імені усіх. Першим перервав мовчанку благочестивий Адальберт Бетцек, котрий звернувся до мене зі словами: "Воістину так! Бо в Біблії сказано: літера вбиває. Але вбиває вона вас!" І бажаючи мені добра, він процитував: "...бути служителями Нового заповіту, не літери, але духу, тому що літера вбиває, а дух животворить".

Венцель Вільде, котрий як завжди у дні розслідування вбивства молодшав до того, що його не можна було впізнати, сказав мені: "Якщо бажаєте залишитися репортером, пам’ятайте: немає нічого гіршого, ніж заклинитись на якій-небудь idйe fixe. Ви явно промахнулись. Бачте у чому справа, минулої ночі о пів на першу я швидким кроком здолав шлях від трактиру біля дров’яної пристані до "Короля Отокара". І знаєте, скільки часу на це пішло? Вісім хвилин в один кінець".

"Але Літера спортсмен, причому саме бігун", – заперечив я.

Венцель Вільде переможено посміхнувся. "Тому-то я й здолав усе це вночі!" Хотів перевірити, чи можна в цю пору доби не звернути на себе увагу, якщо біжиш як... як... "

"Гнаний аміаком", – підказав обер-лейтенант Бакула, маючи на увазі гнаного смоком.

"У провулку Моцарта знаходяться три шинки, – продовжував Вензель Вільде. – Усі три зачиняються о пів на першу. Я бачив, як з них вийшли останні відвідувачі. Їх було ніяк не менше двадцяти. Перед готелем "Дон Жуан" стояли чотири парочки. І потім я нарахував ще дванадцять перехожих. Вважаєте, що на такій вулиці можна залишатися непоміченим, якщо летиш, як скажений, наче... "

"...наче гнаний аміаком", – завершив обер-лейтенант Бакула аргументацію Вензеля Вільде.

Не встиг я відповісти, як до кімнати увійшов гідний "громадянин Сміхова". Приятелі умовили його прийти сюди, оскільки він постійний відвідувач ресторанчика "Король Отокар" і як такий має зробити сенсаційне повідомлення. Сенсація полягала в тому, що кілька днів тому троє людей у крислатих капелюхах і закордонних краватках у залі ресторану показували один одному брошури в червоних обкладинках. Ці брошури були іноземного, так-так, іноземного походження! І всі троє час від часу поглядали на господаря, і так дивно, що він, патріот і громадянин, відразу запідозрив неладне!

Після того, як він пішов, усі члени біржі почали черкати повідомлення до своїх газет. Лише я один сидів склавши руки, адже мій головний якнайсуворіше заборонив мені взагалі що-небудь писати.

"А ви чого не пишете? – тут же причепився до мене Татусь Вейвара. Що не ллє воду на ваш наклепницький млин, то ви просто-напросто замовчуєте?"

Наш грубіян голубої крові Вук фон Розенберг якраз незадовго до цього виставив мене на три чарки шнапсу – вірогідно, на знак того, що мої неприємності ніяк не позначаться на його особистому до мене розташуванні. Тут він раптом напав на мене з тилу: "Цих голодранців-соціалістів треба було б усіх перевішати на лихтарях! І вас у тому числі". На знак згоди із цим суворим вироком благочестивий Адальберт Бетцек мовчки кивнув і на підкріплення знову процитував Біблію: "У кого обрізання в серці, за духом, а не за літерою, йому і похвала не від людей, а від бога".

Так, начебто все було проти мене. Я опинився sub literae, під літерою, чорт її забирай! Коли я, виходячи з приміщення біржі, помахав рукою, усі відповіли на моє вітання, що взагалі-то було не прийнято. Так вони зі мною попрощались.

А я поїхав у Сміхов; вирішив зайти за своєю подружкою, відволіктися, не думати більше про злощасне вбивство. Але відволіктися не зміг і до подружки не пішов. Ця справа притягувала мене, наче магніт.

Що мені, власне, було робити на місці пригоди? Розслідувати було нічого, а якби й було, то для кого, для якої газети? Я очікував від своєї чого завгодно, тільки не звільнення. Коли я вперше з'явився в редакції, "Богемія" була рупором Німецького клубу Праги та Німецької ради Чехії, жалюгідним листком, який передплачували винятково за родинною традицією вісімдесятирічної давнини. Звідтоді кілька співробітників вибули з редакції з причини старості чи смерті, твердолобий доктор Дикші помінявся посадою з берлінським літератором Паулем Віглером, а той поставив справу на сучасну ногу. Молодий юрист, якого він залучив до газети, створив торговельно-промислову рубрику, що відразу дало нам масу нових читачів і замовлення на об'яви. "Богемія" стала провідною газетою для всієї Чехії, і – хочеш не хочеш, але доведеться про це сказати – я чимало посприяв цьому злетові: весь цікавий матеріал, за винятком передруку із зарубіжних газет, був зобов'язаний своєю появою мені.

А для біржі хіба я мало зробив? Замінив великого Мельцера, забезпечив моїх колег матеріалом на багато тисяч оплачених рядків і тим самим переміг заклятого ворога "Ход'єри" – другу біржу новин, нашого конкурента.

І раптом ні за що ні про що мене викинули на вулицю лише тому, що в якійсь карній справі я пішов фальшивим слідом. Але ж перш, ніж картина проясниться, після кожного вбивства на всяк випадок хапають кого завгодно, і на кожного заарештованого преса публікує стільки звинувачувальних відомостей, скільки вдається нашкрябати. Ніколи це приводило до звільнення репортера або до його виключення з біржі новин.

Ну добре, нехай навіть вбивство у ресторанчику "Король Отокар" було здійснено з політичних мотивів. Хіба з цього випливає, що я зобов'язаний ставати на бік національних соціалістів проти інтернаціональних? Якби я звинуватив цілу партію, була б хоч якась причина так зі мною розправитись. Але ж я – нехай навіть помилково – дотримувався версії про вбивство з метою пограбування і, значить, взагалі ніякого приводу до репресій не давав.

З такими думками в голові я, сам не знаючи як, опинився перед рестораном "Король Отокар", двері якого з того злощасного дня залишалися зачиненими. Ідея Венцеля Вільде – пройти шлях від трактиру плотарів до цього місця – була гарною репортерською знахідкою. Я теж спробую її здійснити, хоч мені й заборонено про це писати.

І я пішов, рахуючи кроки. Дев'ятсот. Двічі по дев'ятсот кроків такий спортивний хлопець, як Літера, міг пробігти менше шести хвилин, так що, якщо він і насправді лише на десять хвилин відходив від ломберного столу, у нього ще залишалося чотири хвилини на те, щоб підстерегти свою жертву, рубанути її сокирою по голові та пограбувати. Але як бути із знаряддям вбивства?

Маловірогідно, щоб у Літери був помічник, який би ждав його біля місця злочину, передав би йому реквізит і потім усе забрав. Заради такої незначної допомоги хто стане брати в діло співучасника, котрий уже самою своєю присутністю може привернути чиюсь увагу, хто довірить йому щойно награбовані, ще не підраховані гроші? Правда, я знав, що Літера спочатку думав про помічника для "слизької" справи, тобто про брата моєї подружки, відданій йому душею й тілом. Але цей вірний раб служив тепер десь в Африці, а нового дружка Літера собі не знайшов, як встановила поліція, що шукала співучасників.

Венцель правий, місце тут надто пожвавлене. До провулка Моцарта ще можно мчати, не привертаючи уваги, тому що біля дров'яної пристані вночі порожньо. Але тим більше людно в самому провулкові.

А чи не міг Літера в силу цього бігти не провулком Моцарта, хоча цей шлях найбільш прямий і короткий, а наступним, паралельним? Наступний провулок – називається він Лоренцо-да-Понте⁹² – починається (я рахую) на триста кроків південніше і, отже, означає чималий крюк. Двічі по триста – шістсот кроків – можна пробігти за дві хвилини. Так що часу в Літери залишалося ще цілком достатньо. Усе це я розповім колезі Венцелю Вільде, якщо ми з ним ще побачимось. Сам я навряд чи коли-небудь візьмуся за перо, тим більше з приводу цієї справи.

Але ідея обхідного шляху не давала мені спокою. І я встановив, що провулок, наступний за Лоренцо-да-Понте, ішов не паралельно до нього, а під кутом. Крім того, він був довший перших двох через те, що звивався дугою. Назва цього третього провулка не мала нічого спільного ані з композитором, ані з лібреттистом "Дон Жуана" і взагалі не мала ніякого відношення до музики: провулок цей називався Вугільний. У повній відповідності до назви він був забудований закоптілими начорно халупами, був вузький і погано освітлений. Його довжину міряти кроками я не став, і без того було ясно, що за десять хвилин Літера не міг скористатись цим шляхом – звивистим і доволі віддаленим від місця злочину.

Але з іншого боку, на зайве багатолюддя завулок цей теж не міг поскаржитись. Хоча вечір тільки-тільки настав, я не зустрів жодної живої душі.