Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

У ряді халуп я виявив будівельний майданчик, обнесений суцільною огорожею. Огорожа була вище двох метрів. Чи можна через неї перемахнути? Зовсім ні, дошки надто тонкі. Напевно, зламалися б під вагою тіла. Починаю намацувати огорожу. Може, спробувати – витримає, якщо підтягнутися на руках? Одна дощечка подається в бік. Виявляється вона прибита лише вгорі. Я відтягую її, і у мене перехоплює подих.

За огорожею, відразу біля дірки, лежить темний згорток, з-під якого виглядає щось схоже на ціпок.

Я дзвоню інспекторові Біндеру, і незабаром він з двома помічниками прибуває на місце. За дощаною огорожею вони знаходять пальто, під яким рушник, носовичок і сокиру. До паьлто пришитий мішок на манер капюшона і внизу по подолу – другий мішок, що прикриває ноги. Усе це наскрізь просочене кров'ю. Кишені пальто набиті асигнаціями, монетами та жетонами на пиво й закуску. Через півгодини Літеру приводять з камери до кабінету начальника поліції. "На ніч збираєтесь мене випустити? – сміється той, заходячи. Наш двірник з остраху ще гепнеться додолу – як же, такий страшний розбійник з'явився!"

Але начальник показує рукою на пальто, і з обличчя Літери щезають усі фарби; нижня губа раптом вип'ячується, він втрачає рівновагу і ледь не падає, так що інспекторові доводиться його підтримувати.

"Примірте пальтечко", – каже начальник.

"Не треба, – хрипить у відповідь Літера. – Це моє пальто".

Із звісткою про те, що Літера зізнався, я лечу в редакцію. І не думаю ані про завтрашній тріумф, ані про величезний заголовок, що увінчує мене лаврами переможця: "наш кореспондент виявив..." я думаю про те, як принижено вибачатиметься переді мною наш глоовний редактор.

Як би не так! Головний ледве відривається від паперів, коли я повідомляю йому про своє відкриття і про зізнання Літери. Він лише коротко наказує: "Не забудьте відразу вказати, що наша газета була єдиною, яка насмілилася висловити правду всупереч наклепам, що зводились на неї, – начебто ми знюхалися з червоними".

Егон Ервін Кіш (1885 – 1948)

(У Бейпіні, звичайно, – у колоніальній столиці Шанхаї немає нічого подібного)

Ви сидите й дивитеся, і вас проймає захват. Китайська частина публіки складається з блідого місяця, поліцейських усього околодку, котрі залишили свої пости, аби бути присутніми на виставі, хатніх слуг, господаря та господині оселі. Вони аплодують тому чи іншому діалогу, сміються тому чи іншому зауваженню, а в цей час європеєць, який не розуміє по-китайському, змушений лише дивитись і розмірковувати про те, чому Захід не може протиставити нічого подібного цій чарівній грі строкатих тіней і не намагається принаймні її наслідувати.

А для цього достатньо було часу, адже звідтоді, як... Мі, втім, не знаємо точно, коли саме з'явився китайський театр тіней. Про це існують лише легенди, сповнені такої ж милої дитячої фантазії, як і сам цей винахід.

Перше оповідання говорить, що якийсь Янь Ші, срібних справ майстер за фахом, уперше влаштував цей магічний театр при дворі імператора У (1001 – 947 до нашої ери). Розпалені ніжним образом та лицарською поведінкою героя, дами гарему знову і знову викликали його на сцену, поки нарешті не підвівся рвучко з трону імператор У, охоплений ревнощами, з іскристими гнівом очима, і не наказав відтяти голову героєві. Тут-то й повів Янь Ші правителя за сцену і показав йому, що його уявний суперник зовсім не людина з плоті й крові, а лише вирізаний ножицями, розфарбований клапоть ослячої шкіри. З подивом побачив це імператор і заспокоївся. Але слово, імператорське слово неможливо взяти назад. І от пінявся по тому кілька хвилин герой знову на сцену, а за ним пішов кат і відтяв йому голову, як наказав імператор. А дами в публіці метушилися в істериці, і ще багато-багато днів і багато-багато ночей оплакували вони ніжного лицаря, жорстокий кінець…

Згідно з іншим переказом, даоський чернець⁹³ на ім’я Шао Вен винайшов цей звуковий та кольоровий фільм. Коли імператор У Ді (140 – 86 до нашої ери) ледь не збожеволів після смерті найулюбленішої наложниці своєї і життя йому остогидло, Шао Вен запропонував зробити так, що знову постане видимою померла. І він дійсно показав красуню імператорові, в якого подих захопило від щастя знову бачити й чути її. Щовечора викликав імператор покійну подругу, і вона говорила слова кохання та ніжних спогадів про пережиті години (царедворці, зацікавлені в тому, щоб їх правитель був у гарному настрої, доставили лялькареві матеріал для його лібретто). В одну місячну ніч довів Шао Вен розпал любовної гри своєї виконувачки до особливої яскравості. У Ді, сповнений невтолимої пристрасті, знову хотів обняти ту, котру кохав усім серцем, кинувся за чарівну стіну – а її переступати коли б то не було суворо заборонили йому астрологи - і побачив… і побачив, що все це порожні чари. Від люті розірвав він фальшиве обличчя коханої на безліч клаптиків, і Шао Вен, який в одній особі поєднував і режисера, і художника, і виконавця, і оператора, змушений був розплатитися за цю багатосторонню діяльність ганебною смертю від руки ката…

– За те, що він догоджав смакам публіки, – зауважив ліричний поет, що переселився до Китаю, коли ми навели цю історичну легенду.

– За те, що він дав волю своєму артистичному темпераментові, – сухо заперечив історик мистецтва, котрий замість пісної приват-доцентури у Німеччині набув у Китаї масні дільця з фальшивими визначними пам’ятками.

Але ми, ми ні в якому разі не втручатимемося в цю суперечку світоглядів, а замість цього розповімо третє оповідання, що повідомляє про походження гри, яка розгортається перед нашими очима.

За часів династії Хань трапилось, що столиця Пін-Чен була оточена монгольським князем Мао Фіном. З ним була його владолюбна, войовнича та ревнива супруга. В оточеному ворогами місті панував голод, витрачені були усі стріли, не було більше палаючих смолоскипів, незабаром мав здатися Пін-Чен, а це означало мученицьку загибель оточених, і особливо імператорського подружжя.

І тут спало на думку китайській імператриці – а їй відомий характер її противниці там, унизу, – зобразити гру тіней на міській стіні якраз напроти намету монгольського князя. Вона наказала викликати на полотняний екран принадні образи дів, сповнених любовного томління, які бажали кохання суворих воїнів.

Вона аніскільки не помилилась у свої розрахунках: супруга монгольського князя подивилась на кокетливих спокусниць, подивилася на чоловіка поруч із собою… Знала вона, що він неодмінно як слід утішиться такою здобиччю і знехтує законною супругою своєю, і швидко наказала зняти облогу… Вона уходила на чолі армії, а супруг з нездійсненними мріями теліпався позаду.

Ці три легенди не здадуться порожніми тому, хто бачив китайську гру тіней. Прозорі клаптики шкіри рухаються з такою неймовірною життєвістю, так виразно уявляється, що кожна частина тіла має справжні суглоби та м’язи, кожне вимовлене, кожне проспіване слово так органічно поєднано з рухами уст, голови й тіла, що воістину не потрібно бути божевільно ревнивим імператором У, чи божевільно сумуючим імператором У Ді, чи знову ж таки божевільно ревнивою монгольською княгинею, щоб опинитися під владою ілюзії й побачити перед собою живих людей. І не вади виконавця, а якраз його достоїнства утримали нас від хибного погляду, у полон до якого потрапили У, У Ді та монгольська княгиня.

Ми хочемо сказати, що ці клаптики шкіри здатні не на щось менше, а на щось набагато більше, ніж людина, і це єдине, що викликає в глядачеві сумнів в їхньому справжньому існуванні. Ми бачимо, наприклад, як людина перетворюється на дракона. Припустимо, що це може трапитись у реальному житті. Але скажіть самі, чи оволодіє насправді людина, щойно перетворена на дракона, так миттєво й майстерно мистецтвом вивергати вогонь, літати повітрям і поглинати людей, як його зображення на сцені тіней?

Наскільки тіні відмовляються від таких злетів у надземне, наскільки вони виступають лише як люди, настільки не можна відкрити в них ні якої-небудь підозрілої здатності, ні тим більше чого-небудь ненатурального. Саме так, а не інакше підніматься на гору дві черниці. Так, а не інакше схиляється перед двома відвідувачками чесний слуга Старця з гори. Так, а не інакше відкриває він перед ними браму храму. Так, а не інакше зазвичай ведеться розмова між набожним пустельником і двоам черницями, які насправді зовсім не черниці, а фурії в людській подобі, і ось вони зараз скинуть личину, аби постати перед старцем у своєму справжньому вигляді.

Природні не лише люди на землі й духи у височині, природні також і речі, натуральні лаштунки. У китайському театрі живих акторів немає – нічого подібного, там ліс схожий на місто, в’язниця – на тронний зал, і лише зі слів і жестів здогадується глядач, де саме він знаходиться.

Тут же інакше. Уже спочатку, ще перед тим, як виступати цим персонажам, вирізаним ножицями, було створено світ, який зображають ці клаптики. Праворуч уже стояла хатинка, унизу котилися сині хвилі річки, ліворуч здіймалася угору бура скеля, і на її вершині можна було розрізнити чорно-червону хатинку пустельника, що її ми в другому акті побачимо точнісінько такою ж, але вже, так би мовити, у натуральну величину.

Рукави, що розвіваються, пір’я, що хитається, занесений меч принца, квіти у волоссях, візерунки на сукні, силует манчжурської принцеси, хвиляста борода, пояс, прикрашений дорогоцінностями, і зелені шаровари мандарина, дерева в полях, птахи на гіллі, змії серед каміння – краще й сама природа не створить.

Не лише земля сповнена життям, але й на другому плані густе населення та небеса у тіні від безлічі літаючих черепашок та інших алегоричних мешканців повітря. Усе рухається в гармонійному співвідношенні, і легше повірити, подібно до трьох князів з казки, що ляльки – живі істоти чи позаземні явища, аніж допустити тверезий факт: одна-єдина людина змушує весь цей населений планетарій жити й розмовляти.

Що це так, ми переконалися серед сум’яття донієї битви. З мечами в руках кинулися воїни одне на одного, списи пронизували повітря, високо здіймалося полум’я, вождь варварів упав, розрублений, на землю, те ж саме трапилось і з його конем, і все здійснювалось водночас. Як і блаженної пам’яті імператор У Ді, скочили ми зі свого місця і кинулися за сцену, бажаючи побачити, за допомогою якої такої тонкої апаратури усе це робиться.

Ми побачили одну-єдину людину, одного жалюгідно вдягнутого китайця позаду масляної лампи. У кожній руці тримав він по бамбуковому дрючечку, який через три дротини з’єднувався з кожною діючою особою. Фігури були величиною приблизно в одну п’ядь, зроблені вони були з ослячої шкіри, обробленї до прозорості, наскрізь прорізаної і з обох боків тонко розфарбованої та лакованої. Верхня та нижня частини руки, стегно, гомілка, тулуб і голова – усе це окремі, з’єднані шарнірами клаптики, які можуть самостійно повертатись чи нахилятись.

Три дротини починаються біля шиї (точніше сказати, біля верхнього гудзика коміра) і біля обох рук фігури. Деякі, наприклад розрублений полководець, були своєрідно розтинені, інші, наприклад звірі, особливим чином укріплені на дротині.

І всі свої створіння лялькар розбудив, і вони почали жити власним життям, сповненим темпераменту; з неймовірною швидкістю пальців відпускав і натягував він то одну з дротин, то іншу, то обидва бамбукові дрючечки.

Фігура мала зробити поворот – і він просто спрямовує її, тримаючи руку на висоті джерела світла, так що глядач ніяк не помітить руки.

Уявна одночасність дії чотирьох-п’яти персонажів, навіть армій, виходить завдяки надзвичайній швидкості виконавця. Ще не завершився рух, що його зробив воїн, аби метнути списа, ще він тремтить у повітрі, а вже неймовірно спритною рукою свого гоподаря воїн відкинутий до полотна, і на його місце висунуто іншого.

При цьому артистові доводиться не лише керувати дротинами: він говорить за всіх учасників свого ансамблю, він співає за фігури, які рухаються завдяки йому. І лише при масових сценах йому допомагають три музики, що сидять біля нього, котрі знають напам’ять п’єсу, яка передається з покоління в покоління. Навіть цей мініатюрний оркестр порівняно великий, якщо згадати, що одна-єдина людина розігрує ролі ста персонажів, керуючи їхньою появою та зникненням. Але й трьом музикам досить роботи: дія весь час супроводжується верескливим безупинним дзвонои китайської скрипки, проникливим смиканням круглої лютні та різкими вдарами гонга; і навіть тоді, коли обидві руки режисера зайняті яким-небудь новим обличчям, не виникає мертвого затишшя.

У другій частині спектаклю має загорітися бамбуковий гай. Лісова пожежа чудова, навіть занадто чудова; вогнем прихоплений аркуш паперу, що служить проекційною плоскістю (якщо вище ми говорили про екран, то це запозичено з термінології кіно). Але лялькар моментально, не допускаючи ані щонайменшого уповільнення дії, заліпив дірку шматком паперу.

Його звати Бай Жічо. Після того як він зіграв п’єсу з чарівними перевтіленнями, п’єсу з військовими діями та ярмарковий фарс, вечірня вистава закінчилась, і ми почали з виконавцем розмову. Оркестр склав інструменти і прибрав сцену. Бай Жічо уклав кожного з двохсот пергаментних членів трупи поодинці в картонну обкладинку та кожну обкладинку – у відповідне відділення великої скрині, влаштованої у вигляді комода. Блідий місяць світив йому при цій роботі.

Бай Жічо продовжує справу своїх предків. З давніх-давен гоудється його родина театром тіней – Інці. Його самого навчив п”єсам його батько. Вони не написані, але майже всі театри тіней складають свій репертуар з одних і тих самих драм, одних і тих самих фігур, одних і тих самих діалогів.

Чи багато ще таких театрів тіней? Кілька років тому було їх у Бейпіні більше 120, і вони займали постійні місця на пожвавлених вулицях. Тепер же Бай Жічо має лише двох конкурентів, і публічних вистав взагалі уже не буває. Спектаклі дають лише в приватних будинках, на замовлення.

Після його смерті, за словами Бай Жічо, театру його настане кінець, тому, що син його служить хлопчиком-побігайком в одному інтернаціональному готелі і п’єс не вивчає. Такі ж справи і в інших театрах тіней.

Як сталось, що із 120 театриків залишилось лише три? Американські туристи й торговці визначними пам’ятками скуповують фігури гуртом, без розбору. Лялькарі щасливі були побачити відразу цілу гору доларів… Тепер вони сидять на рогах вулиць, розшукують казки і напам’ять читають старі п’єси без музики та без фігур. Багато-багато років тому вуличні казкарі поклали початк своєму промислові тим, що, ставши за стіною, приводили до руху вирізані фігури. Тепер навпаки…

Бай Жічо уклав і зачинив останнього зі своєї трупи до скрині. Сам Бай Жічо та музики підняли цю скриню та пішли зі своєю чарівною грою, від якої незабаром не залишиться ніякого сліду.

Нам би за весь вечір і на думку не спало, що навіть ця простодушна утіха закінчиться тим, що й на неї накинуть свою тінь гроші та снобізм чужоземних колоніальних правителів, що вони куплять у Китаю – жовтого Петера Шлеміля – його тінь⁹⁴, його чарівну, барвисту живу тінь.

Егон Ервін Кіш (1885 – 1948)

Ну звичайно ж, я хотів, адже Чаплін – один з тих праведників, завдяки яким Америка, можливо, уникне долі Содома та Гоморри.

До них же належить й людина, що спитала мене, чи хочу я заїхати до Чапліна. Людину цю звуть Ептон Сінклер⁹⁵.

Розмова наша відбувалась на великій кінокопіювальній фабриці Голівуду, куди Сінклер приїхав на своєму “неші” за копією однієї кінострічки. Стрічка була потрібна його дружині. Він встиг мені розповісти, що у неї невідчепна ідея: їй весь час здається, що вона неодмінно захворює на рак, хоча сама розуміє всю необгрунтованість своїх страхів. У сподіванні вилікуватись за допомогою гіпнозу та навіювання вона вирішила придивитися до одного гіпнотизера, поляка за національністю, котрий називає себе під час публічних виступів Нострадамусом, а в приватному житті – Романом Астойєю та який має окультні здібності. Сеанси цього гіпнотизера – Роман Астойя у стані трансу заганяє собі голки до язика та в руку – якраз і були засняті на тій стрічці, за якою приїхав Сінклер. За його словами, там були і кадри, що показують, як Астойю в Лонг-Бічі ховають живим і на його могилі грають у футбол.

Футбол на могилі факіра! Яка чудова гротескова сцена для фільму… Для чаплінського фільму! – раптово сяйнула думка. Футболіст Чаплін відчуває в собі трансцендентальний хист, просить поховати його живим, під час матчу видирається на поверхню – якраз своєчасно, щоб відбити небезпечного м’яча.

Нічого цього я висловлювати не став – надто не в’язалось із серйозною темою нашої бесіди. Так що я просто промовчав.

Але Сінклер тим не менше відповів; наче прочитавши мої думки, він раптом перервав нашу окультну розмову й запропонував:

– До Чапліна? А що ж, можна і заїхати по дорозі. Хочете?

Я промимрив, що, мовляв, давно б попрохав познайомити мене з ним, але ще вчора тутешні тузи кінобізнесу завірили мене, що спроби потрапити до Чапліна ні до чого не призводять і що в Голівуді усі, хто називає себе кращим другом Чарлі, насправді в кращому випадку якось раз бачили його за вечерею в ресторані Генрі.

– Що правда, то правда, – погодився Сінклер. – На нього страшенний попит. Щодня більше сотні чоловік жадають його побачити, аби висловити йому своє захоплення чи запропонувати яку-небудь ідею, а то й просто спробувати зайняти в нього гроші.

І от Сінклер уже гальмує на розі авеню Лонгпре перед групою невеличких будинків, покритих червоною черепицею. Будиночки ці нічим не примітні і менш за все схожі на кіностудію – у Голівуді звикаєш до того, що кіностудії – це гігантські комплекси будівель, обнесені капітальною стіною з гратчастою брамою та вартою, де кожний клаптик вертикальної поверхні використовується для реклами. Тут же на дверях висить малюсенька металева табличка, на якій вигравірувано: “Студія Чапліна”. Ми входимо до приймальні,вірніше, до кімнати, де сидить одна-єдина дівчина, котра керує штифтами телефонного комутатора, одночасно розбираючи пошту. Ми проходимо повз неї і потрапляємо у двір – звичайний двір, на якому розміщені декорації. В іншому місці двір не був би схожий на двір і, в будь-якому випадку, називався б “знімальний майданчик № 35”, вхід був би заборонений і охоронявся б величним вартовим.

Двоє чоловіків вітаються із Сінклером, повідомляють, що зйомка щойно завершилась, і раптом один з них кидає:

– А от і бос!

Бос! Хазяїн! Шеф! Ми обертаємось та шукаємо очима боса. Тобто Чарлі Чапліна. Якби він з’явився в пристойному костюмі, як належить босу, хазяїну, шефу, то було б цілком зрозуміло, що в інший час, коли він не бос, не шеф і не хазяїн, він може бути сумним волоцюжкою з кумедними витівками, якого ми усі так любимо. Але на ньому й зараз старі-престарі широчезні штані, що спадають на величезні драні черевики, куций, затертий донезмоги піджачок та зім’яту краватку, що збилася на бік. Видно, що він ще весь у роботі, він – бос, котрий працює у поті чола.

– Привіт, Ептоне! – кричить він здаля. – Радий, що ви змогли до нас зазирнути!

Сінклер повідомляє щось про гостя, якого привіз із собою.

– Чудово, чудово! – відгукується живий, справжній Чарлі Чаплін і власноруч та особисто стискує мені руку. Потім скаржиться, що робота в нього не йде: зараз він знімає новий фільм – “Вогні великого міста”, – але знову щось загальмувало, застряли на мертвій точці, чорт її забирай, ніяк з неї не скочиш – мже, ви допожете, хлоп’ята?

О так, “хлоп’ята” дуже хочуть допомогти Чарлі Чапліну!

Він не зовсім такий, яким ми звикли бачити його на екрані. Щоправда, він тільки-но відірвався від роботи, але, з другого боку, адже в цей момент він уже не працює, вірніше, не грає. Немає в нього ані капелюха – знаменитого котелка з ум’ятим наголовком, – ані бамбукового ціпка, ані чорної щіточки вусів під носом. Та й черевики його не такі вже неймовірно величезні і не такі вже неймовірно смішні, як здається в кіно, ці розтоптані, залатані, драні, може, ледь завеликі, але все ж звичайні черевики, яким лише мистецтво їх власника надає таку незвичайну значимість. От зараз, коли він разом з нами, що взялися йому “допомагати”, поспішає до переглядового залу, ці черевики, а тим більше хода їхнього власника взагалі не кидаються у вічі. На носі в Чапліна рогові окуляри. Виявляється він настільки далекозорий, що навіть підписатися без окулярів не може.

Два прядки волосся – срібні, наче струмені фонтана, – падають йому на лоба. Та й позаду на шиї настовбурчився короткий сивий йоржик. (“Вам би краще поголити шию, Чарлі”, – сказав я йому якомога м’яко кілька днів потому. Але він і не думає приховувати, що волосся в нього фарбоване. “Ви ж бачите, що мене це не хвилює. Підфарбовуватись не хочу. Годі. У сорок я знову буду сивим, яким уже був у тридцять п’ять”. – “А що робить ваша супруга?” – “Поняття не маю, – кидає він цілком добродушно. – Але у мене двоє дітей, і вони живуть у неї”).

Тепер ми сидимо в переглядовому залі. Поки стрічку заправляють в апарат, Чаплін грає на фісгармонії мелодію пісні “Violetera”⁹⁶, підспівуючи собі по-іспанському – слова він явно вигадує на ходу, – і тут же запрошує мене до себе додому, обіцяючи грати мені на органі доти, поки у мене голова не запаморочиться.

– Правда я граю на органі, хлопчики?

І “хлопчики” з готвністю підтверджують, що у боса вдома дійсно є величезний орган, на якому він грає надзвичайно гучно й темпераментно – подобається це гостеві чи ні.

– Я чудово граю, – сміється Чаплін. – Просто ви ні біса не розумієте в моїй музиці.

“Хлопчиків” лише двоє, одного звуть Гаррі Крокер, другого – Генрі Клайв, і обидва називають боса просто Чарлі. Гаррі Крокер – молодий життєрадісний американець в незмінному светрі. У “Цирку” він грав “короля повітря”, канатохідця у фраці – щасливого суперника Чапліна, а також клоуна, якого намилює Чарлі, і ше кілька дрібних ролей. Генрі Клайв старший від нього, йому сорок вісім, за його плечима солідний стаж ілюзіоніста у провінційних вар’єте Америки. Є тут ще один “хлопчик”, і звуть його теж Генрі, але сьогодні третього немає на місці, що є рідким винятком: під час наших наступних відвідувань студії Чапліна ми незмінно бачили містера Генрі Бергмана, присадкуватого товстуна з черевцем, котрий сидить на одному й тому самому стільці. Проте увечері пан Бергман (так будемо ми його надалі називати замість “містер”, тому що Бергман – угорець) сам виступає у ролі боса: він власник голівудського кафе-ресторану для кінозірок та їхніх прихильників. Ресторатором Генрі зробився з милості Чапліна, який до того ж ще пообіцяв Генрі щовечора відвідувати його заклад. Бергман платить йому тією ж монетою, щодня з’являючись у студії Чапліна.

Крісло, обтягнуте чорною шкірою, і чотири дерев’яні стільці з поруччям разом із фісгармонією становлять усю обстановку переглядового залу. Чаплін пропонує мені сісти в крісло, я відмовляюсь, чому він явно радий: відразу ж сам сідає в нього, підклавши під себе ноги: видно, що це його звичайне місце.

Нарешті все приготовлено. Поки відзнята лише чверть майбутнього фільму, чотириста футів плівки, частину кадрів ще доведеться вирізати, а частину вставити. Розпочинається перегляд.

У тому місці, де Чаплін намагається відірвати ланцюжок від кухля та засунути її до жилетної кишені, я не витримую і починаю реготати. Але тут хтось кладе руку на моє коліно і просить поводити себе тихо. Хто це хоче позбавити мене законного права помирати зі сміху при вигляді кумедної витівки Чарлі Чапліна? А це він сам і є, адже це він сидить поруч зі мною. Фільм ще не готовий, ми тут, щоб “допомогти”, так що мій сміх недоцільний і схожий на той, яким сміється бідолаха Чарлі у фільмі “Цирк”, де йому доводиться вивчати клоунські антраша.

– Чудово! – шепочемо ми, коли стрічка закінчується і в залі спалахує світло.

Бос відмахується від наших похвал:

– Може, краще розкажете, що ви щойно бачили?

Будь ласка. Із задоволенням. Значить, так: дівчина продає на розі квіти. Тут з’являється Чаплін…

– О ні, ще не з’являється.

Цілком вірно. Спочатку з’являється подружжя, і чоловік купує дружині квітку.

– Чоловік? Який ще чоловік?

Ну як же, він ще трохи походить на Адольфа Менжу⁹⁷.

– Не чоловік, а елегантний пан під руку з дамою. Це важливо. І що ж далі?

Потім з-за рогу виходить Чаплін. Біля огорожі він бачить фонтанчик питної води і починає знімати рукавички, щоб напитись. Тобто знімає не всю рукавичку відразу, а кожний палець окремо. Одного пальця немає, і Чарлі шукає його, але не знаходить.

– От бачите, Чарлі! – торжествує Гаррі Крокер.

– Ні, це зроблено недостатньо чітко. Прокрутимо це місце ще раз.

(Він пояснює мені, що, на його думку, неправильно першим стягувати та шукати на землі той палець, якого немає, і лише потім братися за інші).

Потім Чарлі бере кружку, прикуту ланцюжком до огорожі…

– А ви помітили, як я цього разу виглядаю?

– ??

– Є. У вас краватка-метелик і рукавички. Вірогідно, ви хочете виглядати більш дженджуристо, ніж зазвичай. Вірно? На це вказує й епізод з кружкою.

– Будь ласка, розкажіть і його теж.

Чаплін бере в руки кружку і не відразу помічає, що та прикута ланцжком до огорожі. Тільки коли ланцюжок лягає на його жилет, Чаплін розуміє, що той цілком міг би видатись як ланцюжок від годинника. Ковтаючи воду, він смикає його, намагаючись відірвати. Але, зазнавши невдачі, сумно чимчикує далі і тут підходить впритул до продавщиці квітів. Дівчина простягує…

– Стоп, стоп! Щось пропущено.

Чаплін упинається в мене очима, у погляді його тривога, ледь не благання.

– Щось пропущено!

Але начебто нічого більше не було. Більше нічого не пам’ятаю.

– Ну як же – під’їжджає автомобіль!

Ах так, вірно, під’їжджає автомобіль. З нього виходить заможний пан та іде повз Чапліна. Той ввічливо трохи піднімає котелок.

– А що робить автомобіль.

– Далебі, не знаю.

Ептон Сінклер вставляє:

– Здається, він від’їхав.

– Чорт забирай! – сумно бурмоче Чарлі. – Усе пропало!

Його співробітники також вкрай пригнічені.

А я продовжую розповідати, що відбулося далі. Дівчина простягує Чапліну квітку й випускає її з рук, обидва нахиляються, Чаплін підбирає квітку з землі, але продавщиця продовжує шукати, вона намацує рукою по землі і не бачить, що Чаплін подає їй квітку. Тут він розуміє, що дівчина сліпа. Він купує квітку та іде. Щоб перевірити свою здогадку, Чаплін навшпиньки підкрадається до дівчини…

– Ні-ні, він зовсім не підкрадається.

Вірно, вдруге він іде дуже швидко, наче кудись поспішає, але раптом зупиняється, перебирає ногами на місці та імітує відхід, поступово приглушуючи звук своїх кроків. І лише потім уже тихесенько, навшпиньки повертається та сідає поряд з дівчиною. А вона тільки-но закінчила оббризкувати квіти водою з цеберка і тепер вихлюпує залишок – прямо в обличчя Чапліну. Він обережно відходить та приходить втретє. Знову купує квітку. Намацуючи рукою петельку, аби встромити туди квітку, дівчина виявляє в ній першу, куплену ним раніше. Так вона дізнається, що цей пан повернувся заради неї. Чаплін вказує їй, що друга петелька вільна, але квіткарка заперечує – не можна носити у кожній петельці по квітці. Тоді він просить її залишити квітку собі, і вона пришпилює її до сукні.

– І…

– У кого?

– У Чапліна! У кого ж ще?

– Прокляття!

– ??

– Хіба більше ніхто не проходить повз?

– Чорт забирай, хіба ви не бачили, що під’їхала ще одна машина і з неї вийшов ще один пан?

– Ні, не бачив.

– А ви, Ептоне?

– Теж.

У відчаї Чаплін ховає обличчя в долоні – картина невимовного суму на чорному тлі обтягнутого шкірою крісла. Колеги його теж сумують. А що, врешті-решт, трапилось? Що за біда, якби я, випадкова людина з вулиці, не зрозуміла якогось там сюжетного ходу чи повороту?

Якраз у цей момент, коли сліпа дівчина на прохання Чапліна пришпилює другу квітку до своєї сукні, той пан повертається до машини, сідає та грюкає дверцятами. Це до нього, заможного власника автомобіля, пробуджується кохання в серці сліпої дівчини. І тепер Чаплін повинен виявити її помилку й потім протягом усього фільму грати роль заможного залицяльника. Для цього йому доведеться вкрасти гроші на операцію, що вилікує дівчину від сліпоти, віддати ці гроші хірургові та сісти у в’язницю, щоб, відбувши строк і вийшовши на волю, знову побачити дівчину. А та вперше побачить його – і весело розсміється. Адже вона не підозрює, хто перед нею, вигляд у Чапліна, як ми знаємо, і насправді комічний…

Але якщо глядачі не помітять, що відбулася трагічна помилка, то їм не видасться переконливим ані потрясіння Чапліна, ані сумне усвідомлення ним своїх злиднів, ані миттєве рішення піти на ризик та привласнити гроші, адже все це він робить заради цієї омани, заради свого кохання, заради її кохання. Так що якщо глядачі усього цього не зрозуміють – усе втрачено.

– Доведеться все відзняти заново, – говорить Чаплін.

І починається серйозна, важка, нестерпна робота над сценарієм та режисурою цього крихітного епізоду, вона триває вісім днів, протягом яких Чарлі іноді навіть увечері перебиває веселе застілля запитанням:

– А що, якщо ми цей епізод повернемо ось так…

Безліч книг написано про акторів, мімів, режисерів, про народну драму. Чому ж ніхто не спробував зафіксувати – хоча за допомогою стенограми чи диктофона, – як працює Чаплін, вплив якого на сучасників просто не знає собі рівних в історії сценічного мистецтва, котрий сам вигадав, втілив і зіграв легендарний персонаж – самого Чарлі Чапліна?

Вісім днів тривали репетиції цієї сцени, кожен з нас незліченну кількість разів зображав сліпу дівчину (рідше за всіх – Вірджінія Черрілл⁹⁸, котра гратиме її у фільмі), кожен з нас був і заможним паном з автомобілем, і водієм, що відкривав перед ним дверцята, і лише Чарлі Чаплін завжди грав Чарлі Чапліна, віддаючи усього себе кожній пробі, щоразу запалюючись надією та впадаючи у відчай.

“А що, якщо…” З цих слів щоразу усе починається заново. Один з нас підводиться, натхненний новою ідеєю, і захоплює інших.

Драматургійну неспроможність вихідної ситуації ми встановили на самому початку: глядачі насправді не можуть здогадатись, що дівчина сприймає Чапліна за пана з автомобілем, оскільки ще не знають, що вона сліпа. Значить, її сліпоту слід показати трохи раніше. Але Чаплін відкидає такий вихід, він хоче, щоб глядач зробив це трагічне відкриття водночас з його героєм.

Чи не можна зіграти сцену з автомобілем на такій пронизливій ноті, щоб глядачі принаймні потім її згадали? Що, якщо… Пан виходить з машини і каже (титри): “Водію, зачекайте тут”. Чаплін ввічливо закриває дверцята чужої машини, дівчина робить кілька кроків уперед…

Або так: пан іде позаду Чапліна, крок у крок, і на ходу запалює сигарету; у цей момент Чаплін бере з рук дівчини квітку, призначену панові…

А що, якщо пана з автомобілем зробити дещо менш невиразним – наприклад, таким собі молодим красенем, який спритно вистрибує з машини? Правда, дівчина його не бачить, зате глядач побачить і, звичайно ж, відразу подумає: перед цим хлопцем їй не встояти! Таким чином, публіка отримає наочне втілення того образу, що його уявляє собі сліпа.

А що, якщо дівчина, сліпота якої уже показана глядачеві, скаже Чапліну, простягуючи йому другу квітку (титри): “Подаруйте її своєму водієві”.

А що, якщо Чаплін допоможе панові сісти в автомобіль, а продавщиця спробує просунути другу квітку через віконце машини; при цьому її рука наштовхнеться на скло – але скло не у віконці, а у відкритих дверцятах, за якими стоїть Чаплін.

– Чудово, чудово! – вигукує Чаплін і тут же кидається репетирувати. Він і насправді чудово грає цю сцену, але раптом кидається у своє крісло і сумно знічується. – Не піде! Не можу я плазувати через хвилину після того, як мене вразила сліпота дівчини і я в неї закохався.

А що, якщо пан скаже: “Водій, додому!” Або: “До готелю “Ріц-Карлтон!” – і дівчина подумки бачить себе поруч з ним у якомусь розкішному особнякові чи в холі дорогого готелю…

– Заради Бога, тільки без видінь!

А що, якщо сліпа дівчина поверне голову навздогін машині, що від’їжджає, дивлячись ніби скрізь Чапліна, тобто не бачачи його… І тут Чаплін раптом зрозуміє, що вона приймає його за багача, котрий щойно поїхав на своїй машині. Треба буде також показати, як автомобіль завертає за ріг, потім ще і ще. А між цими кадрами – обличчя дівчини, що напружено дивиться йому услід. Людина, щоправда, не може бачити автомобіль, який кілька разів завернув за ріг, але дівчина сліпа, вона може…

Так продовжується день у день, з ранку до вечора. То біля декорації, яка зображає вуличне роздоріжжя, де машина може маневрувати, то нагорі, в бунгало, де засідає військова рада, то в костюмерній або ж перед величною скульптурною групою – “Сила”, “Закон” і “Процвітання”. (Чаплін просить нас зберігати в таємниці назви цих трьох алегоричних фігур. Згодом і сама ця скульптура, і її прихований смисл стануть відомими усім глядачам на всіх континентах).

З кожним з цих місць пов’язаний який-небудь цікавий епізод. Наприклад, з костюмерною, яка насправді не просто костюмерна, а ніби клуб для всіх працюючих на студії. Ліворуч від неї розташована артистична убиральня з люстерком і туалетним столиком, напроти – ванна кімната. Якось під вечір, коли ми всі сиділи в костюмерній та пили чай, раптом доповіли про приїзд дуже знаменитої дами, близької подруги Чапліна. Він пішов її зустрічати, а я заховався у боковій кімнатці, щоб причесатись.

Перед люстерком лежав гребінець, білий, але не дуже охайний: у ньому стирчало невелике пасмо чорного волосся. Огидливо скривившись, я кинув волосся на підлогу та привів свою зачіску у порядок. Але тут мені спало на думку, що хто-небудь помітить на блискучому паркеті чорне пасмо і здогадається, що до убиральні боса заходила стороння людина. Може, це пасмо навіть не просто так лежало на його туалетному столикові? Так що я на всяк випадок підняв його з підлоги та поклав на колишнє місце, тобто на гребінець.

У цей момент до кімнатки увійшов Гаррі Крокер – теж для того, щоб трохи привести себе в порядок.

– Подивіться, – сказав він, звертаючись до мене та вказуючи на чорний жмуток, що лежав на білому гребінці, – це і є його знамениті вусики. Він користується ними уже п’ятнадцять років поспіль. Їх подарував босу один театральний перукар у Нью-Йорку. Зазвичай накладні вуса не витримують і кількох місяців, адже зйомки проводяться за будь-якої погоди. Цього нью-йоркського перукаря ми потім так і не змогли розшукати. А Чарлі сказав, що якщо ці вусики розваляться, він гратиме взагалі без вусів.

Вірогідно, я зблід як полотно. Подумати лише, з моєї провини Чарлі позбувся б своїх знаменитих вусів!

Бесіди з Чапліним весь час оберталися навколо однієї й тієї ж теми: єдності естетичного та соціального в мистецтві. Він, котрий втілив у своїх найкращих стрічках цю єдність, він, якого ледь не переслідувало суспільство за його “радикалізм” і “більшовизм”, весь час висловлював сумнів у необхідності цієї єдності – можливо, у полемічному завзятті, можливо, заради того, щоб почути від нових людей нові аргументи на його захист, а можливо, і під впливом самої атмосфери Голівуду.

– Якби усе було так просто, як нам бажається! Що ми бачимо, приміром, у Едгара По, мого улюбленого поета? Як не стараюсь, не знаходжу в нього ані сліду любові до безправних і знедолених! А Шекспір з його уїдливою усмішкою над жебраками…

У цьому місці розмова переходить на високі тони. Ми всі волаємо, мовляв, уже для королів-то у Шекспіра знайшлось дещо сильніше за усмішку, він взагалі був противником абсолютизму та захищав наступний стан, тобто дворянство, а значить, хотів показати, що дворяни не рівня плебсу…

– Ні, ні і ні! – старається перекричати нас усіх Чаплін. – Усі чоловіки у Шекспіра – перевдягнуті жінки, а всі жінки – перевдягнуті чоловіки. Джульєтта у нього нагорі, а Ромео внизу, вона стоїть на балконі і повчає його, спершись на поруччя, а він воркує, дивлячись на неї із саду. Навіть похилі королі у нього баби бабами, зате леді Макбет – чоловік, а Порція навіть одягає чоловічий костюм, приходить до суду і видає себе за адвоката. Гамлет говорить з Офелією так, як жоден чоловік не говорить із жінкою; це не схоже ні на сексуальну розрядку, ні на сублімацію сексуальної енергії, це образливо, це, зрештою, просто паскудно.

І Чаплін читає текст Гамлета – в його устах шекспіровські білі вірші звучать, як вдари хлиста по спині рабині.

– Ні ж бо, звільніть, ніякою соціальною позицією і не пахне, а от геніальністю – ще й як…

(Залишу тут останнє слово за ним, хоча насправді усе було якраз навпаки).

Часто мова йшла про фільми, і здавалось, що Чарлі не бачив жодного російського. (Ось він, Голівуд!). Учора він був у кіно і тепер темпераментно обурюється тим, що танок, який відкриває саму дію, виконувався на тлі срібної завіси, що колихалась та зводила нанівець усе враження від танцю.

Іноді він розповідає про різні пригоди під час зйомок його власних фільмів. Наприклад, мавпи з “Цирку” так його подряпали, що йому потім довелося півтора місяці лікувати рани. Дві з них і зараз ще видно.

А чого вартий крик, що його підняли на зйомках власники мавп! Тварини належали чотирьом різним дресирувальникам, і кожний вважав свою мавпу головною. “Опусти камеру! – волав один з них на оператора. – Не бачиш хіба, що Джонні на землі!” А інший: “Знімай, знімай же! Мунго повернувся до нас обличям!” І чарлі зображає нам усю сцену, граючи всіх: і мавп, і дресирувальників, і себе, і кінооператора.

Фільм “Ночі вродливої жінки”⁹⁹ явно не був вдачею. А якої думки містер Кіш про стрічку “На плече!”¹⁰⁰ Я цього фільму не бачив – імовірно, у Німеччині він був заборонений.

– А тепер він заборонений і в Америці, адже в ньому виведено Гінденбурга, президента дружньої країни. Причому без всілякої усмішки, навіть кайзер і кронпринц абсолютно не скривджені! Я взагалі ані секунди не брав участі у загальному взаємному цькуванні та нікого у фільмі не висміяв, крім одного прусського офіцера, котрий погано поводиться зі своїми солдатами. Коли я по ходу дії його б’ю, з’являються ці самі солдати та в запалі вдячності починають тиснути мені руку. Цей епізод розлютив наших мілітаристів: як це американський солдат обмінюється рукостисканням з “гунном”! Я дуже пишаюся цим фільмом; він був створений у самісінький розпал божевільного військового психозу та показує все безглуздя та весь жах війни. Це революційний фільм – ні, ні, не пацифістський, а саме революційний для свого часу. Ви обов’язково повинні його подивитися – прямо зараз, негайно!

Відкинувши котелок і ціпок, він кидається у переглядовий зал. І от я знову там, де кілька днів тому дивився “Вогні великого міста”, сидячи поруч з людиною, яка заборонила мені гучно висловлювати своє схвалення. Людина, що сиділа сьогодні поруч зі мною, час від часу хапала мене за коліно або тикала кулаком у плече:

– Дивіться уважніше – зараз буде чудова сцена!

Ах ти боже мій, перестаньте тикати в мене кулаком! І смішно мені радити “дивитися уважніше”, перед нами не що-небудь, а фільм самого Чапліна!

– Бачте в чому справа, на мене накинулися за те, що в цьому фільмі Америка дарує союзникам смердючий сир. А ще за те, що бліндаж у мене затоплюється…

Солдат Чаплін лягає спати самісінько у воду, а щоб не захлинутись, прикладає до рота жерстяного рупора, через який і дихає. Рано вранці він сідає, руками виймає з води затерплі за ніч ноги і починає їх розтирати, але раптом помічає, що ноги-то не його, а сусідів по бліндажу…

– Цю сцену (Чаплін пробирається за лінію німецьких окопів, замаскувавшись зеленим гіллям) ми знімали на натурі. Замінити мене дублером не було можливості і ми носилися як скажені, у страшну жару, покия не звалився. Бачите он того товстуна? Пізнаєте?

Звичайно, я його впізнав, це Бергман! Він мирно сидить тут же поряд і згадує, як вони по жарі ганялися за бігаючим кущем.

– Дивіться, дивіться!.. Бачите?..

Так, чорт мене забирай, так, бачу, я все бачу, не заважайте мені дивитись!

Але потім настає черга такої сцени, перед якою тьмяніє навіть епізод з драми Горького “На дні”, коли стара шльондра розповідає про неіснуючого коханого: солдат Чаплін засумував – польова пошта не привезла йому нічого, навіть листівки. Але ось він уже прилаштувався позаду до одного з однополчан і читає через його плече отриманого ним з дому листа. Чаплін радісно посміхається, дізнавшись, що вдома у того все гаразд, усі здорові, а коли доходить до кумедних висловлювань хлоп’ят, навіть сміється від душі. Але далі в листі повідомляють, що плямиста корівка вісім днів тому захворіла та померла, і Чаплін, засмучений її смертю, плаче так, що сльози течуть за комір солдата, якому лист адресований.

Той, розлютившись, повертається, і Чаплін – по-чаплінському розгублено – стискає плечима і з винним виглядом чимчикує геть, адже він не мав права ні на цю радість, ні на цей біль…

Тут уже надійшла моя черга покласти руку на коліно сусіда.

Егон Ервін Кіш (1885 – 1948)
Сутність репортера
Вживати слово “репортер” у смислі “реєстратор місцевої хроніки” – означає цілком безглуздо звужувати його смисл. Усі хороші журналісти – чи то політичний оглядач або референт з економічних питань, зарубіжний кореспондент або редактор спортивної рубрики, експерт з військових справ або театральний критик, знавець парламентських кулуарів або військовий кореспондент, автор передовиць або літературної сторінки, – усі вони, по суті, завжди репортери. Без пошуку та виявлення відповідного (і важливого для осмислення теми) фактичного матеріалу не може бути й мови про суворо логічний аналіз явища. Те ж саме стосується і вченого, і белетриста. Заради “Саламбо” Флобер їздив до Алжіру; Золя вивчав конкретні обставини на пароплаві, на металургійному заводі, на ринках і в кварталах міської голоти. Це відомо з його біографії та відчувається в кожному рядку його творів. Будь-якому письменникові, у тому числі й “антиреалісту”, необхідно вивчати життєве середовище, а будь-яке вивчення життєвого середовища і є репортаж.

Тому зневажливий відтінок, безперечно присутній у титулі “репортер”, не просто безпідставний, але ще й підкреслений безпідставним схилянням перед іншими журналістськими іпостасями, як-от: творцями передовиць та рецензій на твори мистецтва, авторами статей з національної економіки та особливо перед белетристами, які заповнюють газетні полоси пустопорожніми балачками.

Звичайно, сам по собі реальний факт загалом лише бусоль для репортера – на нього ще потрібно вміти поглянути в перископ “логічної фантазії”. Бо з огляду місця події або пригоди, з підхоплених на льоту слів учасників і свідків, а також з висловлених кимось пропозицій ніколи не складається бездоганно точна та повна картина події. Репортерові доводиться самому домислювати зовнішні зв’язки між окремими фактами, самому перекидати містки, що підводять до остаточного результату, суворо стежачи лише за тим, щоб лінія його викладу збігалася з точно встановленими фактами (аналогічно відрізкам прямої, проведеним по завчасно наміченим точкам). Цілковитий збіг цієї ймовірної кривої, виведеної репортером, з фактичною лінією, що зв’язує усі фази події, безперечно, недосяжний ідеал. Але якомога більш плавний вигин цієї кривої та максимальна кількість перерізів бажані та цілком досяжні. Тут-то і виявляється якісна перевага одного репортера над іншими його колегами по перу, тут-то і виявляється міра його таланту – точно так само, як фаховий рівень політичного оглядача, критика і так далі виявляється по майстерності, з якою вони прогнозують тенденцію розвитку по заданих точках фактів.

Для авторів же, котрі пишуть на літературну шпальту, взірцем, безперечно, служить лірична поезія. Найгірші з цієї братії бігають від фактів, як чорт від ладану, і всіма силами намагаються їх обійти. Якщо ж це чомусь неможливо, вони хоча б роблять вигляд, начебто не зовсім точно обізнані, щоб виставити в кращому світлі “суто інтелектуальний і суто емоційний” бік своїх творів, а також підкреслити власну “відчуженість від реального життя” та “пурхаючу легкість” свого пера. Приховувати факти та навмисно їх перекручувати ще ганебніше, ніж вихвалятись своєю поінформованістю, недбало звалюючи докупи все підряд – і факти, і чужі думки про них, – не намагаючись самостійно в усьому розібратись.

Чим краще репортер виконав свою роботу, тим менше шансів на те, що читач взагалі її помітить. Адже середній читач схильний швидше захоплюватися буйною фантазією автора бульварних романів, котрі не обмежують себе рамками якої-небудь правди життя та заповнюють сторінки описами пригод до екзотичних країн, закопаних скарбів, нечуваної розкоші, неймовірних зустрічей та захоплюючих подих пригод різних високопоставлених або вкрай таємничих особистостей. Він не в змозі оцінити гідно по-справжньому чудову фантазію, що полягає, наприклад, у надзвичайно правдивих мемуарах такого крупного державного діяча, як Бісмарк, або в педантично точних дорожніх нарисах такого крупного вченого, як Гумбольдт.

Репортери, само собою зрозуміло, пов’язані фактом. Тому для оцінки їхньої фахової майстерності не можна застосувати критерій, запропонований Шопенгауером для авторів-белетристів (і непридатний навіть для них): “Звичайні люди можуть створювати дуже значні твори завдяки тому, що лише їм самим випадково потрапив до рук винятково цікавий матеріал, наприклад: описи далеких країн, рідких явищ природи, проведених ними експериментів, якогось життєвого випадку, свідком якого вони стали чи на дослідження передісторії якого витратили сили й час”¹⁰¹.

Усе це, від першого до останнього слова, м’яко висловлюючись, перебільшено. Зовсім звичайна або зовсім пересічна людина ніколи не зможе написати що-небудь значне, навіть якщо їй доведеться бути свідком всесвітнього потопу, камердинером Семираміди чи сподвижником Пісарро¹⁰². Він або взагалі не зможе сказати нічого доладного, або намеле купу дурниць – тільки от головного ні за що не зуміє ані вгледіти, ані відобразити.

Художникові не обов’язково мати під рукою мольберт, палітру й фарби – він зуміє обійтися олівцем і аркушем паперу, щоб зробити ескіз; принаймні утримає картину в пам’яті і без ескізу, одним своїм художнім сприйняттям. Але фотографові, аби зафіксувати яку-небудь ситуацію, однієї пам’яті замало, йому необхідно вставити в апарат спеціально оброблену пластинку – в іншому випадку від побаченого ані сліду не залишиться.

Духовно порожній людині не вистачає саме цієї пластинки для сприйняття того, що він сам пережив, спостерігав, бачив. Хіба ми не зустрічали сотні людей, які під час світової війни списували щоденники штампованими фразами, запозиченими з газет; хіба ми не бачили учасників інших крупних подій, котрі не запам’ятали нічого, крім яких-небудь безглуздих подробиць, що не мають ніякого відношення до справи. Точно так само вчений тупиця не зуміє зі знанням узагальнити важливі відомості, почерпнуті з різних джерел; він буде без кінця переливати з пустого в порожнє, але ніколи не зробить ані щонайменшого внеску у вирішення якої-небудь проблеми. Чого варті хоча б назви багатьох і багатьох дисертацій!

Що ж стосується передачі іншим побаченого своїми очима, то світлочутливу пластинку, якої не потребує художник і яка відсутня у пересічної людини (а тим більше у шопенгауерівської “звичайної”) має дехто третій: репортер. Цей третій взагалі є проміжковою ланкою та посередником між художниками та обивателями й терпить нападки як від тих, так і від інших.

Егон Ервін Кіш (1885 – 1948)
Місто і морські розбійники
Під час мандрів мені часто доводилось зіштовхуватись з людьми, з якими так чи інакше раніше зводила мене доля. У Сінг-Сінзі я побачив свого колишнього однокласника, котрий відсиджував там строк, у Таджикистані – однополчанина, у Монте-Карло – приятеля по футбольному клубові, який служив прибиральником у туалеті в казіно. І звичайно, я зустрічався з непрямо знайомими мені людьми, з родичами та друзями друзів, з тими, про кого чув, кого знав по книгах. Часом це були живі люди, часом лише імена на міському цвинтарі. Іноді просто напис на будинку – в угорському місті Дюла я з подивом виявив будинок, де народився Альбрехт Дюрер-старший, я ніяк не підозрював, що батько великого німецького маляра був угорцем.

Але, рушаючи до портового містечка Кампече, що лежало на південно-східному березі Мексіканської затоки, я був певний, що там не зустріну знайомих ані серед живих, ані серед мерців. І, ні на що не відволікаючись у цьому місті, що не викликало в мене ніяких асоціацій, я спокійно ознайомлюся з тим, як видобувають chicle¹⁰³, заради чого я й затіяв туди поїздку.

Проте, прогулюючись по Кампече, я виявив, що місто з усіх боків, а особливо з боку моря, оточено зубчастими стінами, наїжачилося бастіонами з бійницями, сторожовими вежами, що захищають його по всіх напрямках. Значить, я помилився, і життя в цьому кутку було зовсім не таким тихим і безтурботним, як я передбачав. Яка ж небезпека могла загрожувати цьому містечку, розташованому подалік пожвавлених морських шляхів?

Дізнатись виявилося легко: укріплення служили для захисту міста від піратів. Пірати! У дитинстві вони були моїми улюбленими героями. Потім, багато років по тому, я знову зайнявся їхньою історією і навіть збирався написати книгу про морських розбійників.

Час найбільшого розквіту піратства – це час появи в Європі нових колоніальних товарів. Іспанія вважала їхню здобич у своїх колоніях даром божим і нічого не бажала продавати за кордон. В інших країнах Європи виникало в той час потужне мануфактурне виробництво. Фландрії, Франції, Англії потрібні були нитки та барвники з Вест-Індії, певні сорти деревини, індіго. Щоб дістати ці товари, вони готові були застосовувати силу, а крім того, вони хотіли послаблення хижої Іспанії – це відповідало інтересам зростаючої в цих країнах буржуазії.

Новий стан, що все більше зміцнював свої позиції, боровся з феодальною аристократією, виступав за скасування вікових привілеїв. Ставало все більше очевидно, що гроші переможуть герби та мечі. Не один нащадок знатного сімейства залишав родовий замок і, охоплений жагою пригод, уходив у море.

Моя книга так і залишилась ненаписаною, та й де б я міг зайнятися пошуками слідів піратів! Адже головною ареною, на якій розгорталися криваві події, було море. Підготовка до бою, напад піратів на корабель, захоплення його за допомогою абордажних містків, гаків і запальних гранат, різанина на борту, потоплення корабля – усе це навіки поглинала морська безодня. Як, дивлячись на гладку поверхню моря, відновити шекспіровські трагедії, які тут розігрувались?

У дитинстві мені якось не спадало на думку, що й суша мала відношення до водних баталій, а пізніше ті пов’язані з піратами місця, що я бачив, не пробуджували мою уяву. Я забув про піратів і тому вирушив до Кампече, ніяк не гадаючи, що зустріну там хоч одне знайоме ім’я.

І раптом старі друзі – морські розбійники! Цього разу їм не втекти від мене, навіть якщо вони завадять мені написати нарис про чікле.

Я почав з музею. Тут є спеціальний відділ під назвою “Історія піратства”, де виставлені бортові гармати з піратських кораблів, уламки вітрильників, моделі знаменитих фрегатів, зброя. На стінах висять гравюри, що зображають битви з піратами й потоплення кораблів. На одній, виконаній у кольорі, флотилія флібустьєра Лоренцільйо бере в облогу місто Кампече, на іншій корсар Рок Бразілець жорстоко розправляється з полоненими. Тут зібрано цілу портретну галерею героїв, що займалися морським розбоєм, серед яких я побачив багатьох знайомих мені персонажів.

Один з найбільш цікавих експонатів – кормило з якогось корабля, що затонув. Здаля можна подумати, що воно відлите з бронзи, але насправді це кормило зроблене з цінних порід деревини. На ньому вирізано собаку, що її охопила смертельним кільцем змія. Намагаючись вирватись, чотириногий Лаокоон витягнувся у шаленому ривку, начебто прагнучи вискочити зі своєї власної шкіри. Піратський корабель, на якому було встановлено це кормило, у морському двобої поблизу Кампече отримав пробоїни, повільно дочалапав до гирла річки Ріо-В’єхо і затонув біля села Палізада.

Розглядаючи вітрину, де виставлені фігурки майя, вірніше, підробки під них, я дізнався, що вони належать місцевому антикварові. Я зайшов до нього, і Дон Агостіно запропонував мені купити в нього предмети, що є, за його словами, особистою власністю буканьєрів¹⁰⁴. “Погляньте, сеньйоре, на цей одноствольний пістолет з монограмою “Г.М.”. Пірат Генрі Морган застрелив з нього більше іспанців, ніж хто-небудь інший! Купіть, зовсім недорого!” Я з повагою взяв у руки грізну зброю Моргана, хоча мені було відомо, що він залишив після себе і більш цінні речі. Сімнадцять років тому я плавав матросом на кораблі, і, коли ми пропливали в Карібському морі повз Кокосових островів, вся команда висипала на палубу і з жадобою дивилася на берег. Адже десь там закопані скарби Генрі Моргана, здобич його розбійницьких походів; дорогоцінне каміння, перлини, золоті зливки. Скарб Моргана досі не знайдено! А я повинен був задовольнитись якимсь одноствольним пістолетом.

У Дона Агостіно є багато інших сувенірів піратської епохи. Наприклад, маленькі залізні запалювальні бомби, уламок абордажного гака, іспанська шабля, на держалі якої вигравірувано зображення мадонни. “Дивіться, її намагалися стерти. Напевно, пірат, якому дісталася шабля, був лютеранином, голландцем або англійцем, в усякому разі, це зображення його дратувало. А бачите цей заїржавілий кинджал із щербинами?” Так, я з дитинства пам’ятаю, що пірати в лівій руці тримають пістолет, у правій криву шаблю, а в зубах кинджал. Тепер я бачу, що для цього спеціально робилися щербини. Дуже практична ідея, тільки невідомо чия: піратів чи антиквара?

Одна з пам’яток тієї бурхливої епохи – фортечний вал, будівництво якого було розпочато в Кампече у 1636 році й тривало більше ста років. Місто мало стати неприступною цитаделлю, а товсті фортечні стіни не пропускати нічого, навіть запаху риби, що в’ївся в них назавжди.

Якщо не було загрози нападу піратів, мешканці відправлялися погуляти та подихати свіжим повітрям на Аламеду, що являє собою типовий гласис¹⁰⁵, який споруджувався в епоху рококо та в європейських містах, – щось середнє між парком, бастіоном, корсо та манежем.

У разі тривоги прямо з Аламеди можна було піднятись на міський вал, що являє собою шестикутник завдовжки кілометр і заввишки дев’ять метрів. Я йшов уздовж валу, де колись патрулювала варта, піднімався на вежі, звідки дозорці вдивлялися в бік моря, на майданчики, з яких ввозили на бастіони гармати та лафети.

У казармах, де колись розміщувався фортечний гарнізон, а тепер мешкають soldaderas, солдатські дружини та подруги з нескінченним виводком дітей, у великому приміщенні кожна символічно відділяє собі “квартиру” за допомогою пальмових гілля.

Стоячи на вежі, я дивився то в бік моря, то на місто. Спокійна синя гладінь моря не нагадувала про події минулого, зате в місті ще зберіглися сліди піратських набігів. Он до того молу, що далеко видався в море, глибокою ніччю приставали піратські бриги та флібустьєри, котрі безшумно сходили на берег, будили мирно спляче місто. Он там на площі, між церквою та будинком магістрату, вишукавшись у каре, вони під барабанний бій оголошували: кожний мешканець міста під загрозою смерті повинен здати свою зброю, потім дорогоцінності, а потім й інше майно. Здається, найбільш грунтовно тут погосподарював англійський пірат Вільям Паркер, увічнений в міських хроніках під іменем Гільєрмо Парке. У 1597 році він разом зі своєю командою розграбував у місті кожну домівку, випив усе спиртне, а потім під страхом смерті наказав зібратися на площі усім дівчатам від тринадцяти до двадцяти років (щоб змусити їх готувати собі їжу, гадав я, коли хлопчиком читав про його “подвиги”).

Перед бастіоном Сан-Карлос, де я, гуляючи, показував місцевим хлоп’ятам різні фокуси, колись спорудили шибеницю. Для цього не пошкодували найбільш високих дерев в окрузі, тому що повісити на ній мали пірата, одне ім’я якого багатьох змушувало тремтіти. Щоправда, справжнього його імені ніхто не знав, морякам і мешканцям узбережжя він був відомий лише як Португалець Бартоломео.

У 1663 році загін Бартоломео, що грабував Кампече, був розгромлений іспанською флотилією, яка несподівано підійшла, а самого ватажка було взято в полон. Зв’язаний по руках і ногах найміцнішими мотузками, він був кинутий до трюму якогось фрегата. З берега до пірата долинав стукіт сокири, і він знав, що це споряджають шибеницю для нього. Розлючений, він почав шукати порятунку. Поруч з ним у трюмі валялося клоччя та порожні глиняні пляшки він вина. Зловчившись, Бартоломео дістав до пляшок, запихав у них клоччя та викинув їх у море з ілюмінатора, а потім якимсь чином зумів вибратись нагору. Хоча руки та ноги у нього були зв’язані, пірат за допомогою пляшок утримався на воді і дістався берега. Він виповз на сушу і багато часів перетирав свої мотузки об гострий виступ скелі. Коли йому вдалося від них звільнитися, Бартоломео попрямував до маленької бухти, де, як він знав, повинна була переховуватись вціліла частина його загону. Пірат умовив своїх людей знову напасти на місто, яке вже залишив іспанський флот. От і вийшло, що напередодні мешканці міста сумували про те, що Бартоломео вдалося втекти, а на ранок вони вже сумували, що пірат повернувся.

Наступна мета моєї прогулянки по “піратських” місцях – старовинна будівля магістрату, де батькам міста часто доводилось мати справу з морськими розбійниками. Але найбільш дивним, напевно, було засідання, що відбувалось у 1708 році. У той час у місті, та й в усій окрузі, уерковна влада була на ножах зі світською, справа пахла громадянською війною. А ззовні місту загрожувала ще більш страшна небезпека. Пірат Барбільяс, відомий своєї відчайдушною сміливістю, з’явився біля берегів Кампече і, незважаючи на те, що він уже перебував під прицілом берегової артилерії, зумів захопити велику бригантину.

І раптом мешканці міста побачили, що з піратського корабля на воду спустили шлюпку і в неї сіли двоє: обриси могутньої фігури одного нагадували трикутник, квадратна голова з величезними чорними вусами робила його образ ще більш страхітливим. “Барбільяс”, – зашепотіли рибалки в порту, не вірячи своїм очам. Інший був схожий на гранда: Дон Фернандо Менес-Браво-де-Саравеа, посланий іспанським королем з диктаторськими повноваженнями в Кампече, аби покінчити з чварами, а заодно і з піратством. Фрегат, на якому плив новий губернатор зі своїм почтом, наближався до міста, але тут його захопив Барбільяс і почав вимагати викуп в 14 000 золотих песет. У намісника при собі не було такої суми. Тому пірат і губернатор вирішили разом відправитись у місто, попередньо давши один одному клятву, причому іспанський гранд поклявся, що дістане гроші і не влаштовуватиме піратові пастку, а Барбільяс поклявся, що, якщо в умовлену годину не опиниться на борту свого корабля, усі прибічники губернатора будуть облиті водою та повільно спалені, а пірати атакують місто і не залишать в ньому каменя на камені. З цим вони поплили.

Було терміново скликано муніципальну раду. Бургомістр і члени магістрату довго коливались. З одного боку, вони хотіли догодити майбутньому губернаторові, з іншого – сума викупу здавалася їм просто непомірною. Вони посилались на те, що міська каса порожня, говорили, що місто цілком може відбити напад піратів.

Однак на цьому засіданні всупереч усім законам були присутні і пірат, і новий губернатор, котрі рішуче втрутились у суперечку. Барбільяс виправдовував суму викупу величезними витратами та ризиком своєї справи, а новий губернатор заявив, що величина викупу відповідає його рангові.

Останнє слово залишилось за ними, викуп внесли, пірат повернувся на корабель, а наступного дня відправив у місто людей губернатора.

Фортечний вал огинає будівлю магістрату і далі переходить в огорожу великого ринку. Чти там лише не торгують, і серед іншого гігантськими черепахами guacamos; вони лежать на землі одна на одній або просто притулені до стіни. Черепахи перевернуті на спину ба безпорадно хвицають лапами.

Продавець бере їх одна за одною, оглушує вдаром держала ножа по голові, перерізає горлянку, відділяє від тулуба передні та задні лапи, а потім відриває панцер, що прикриває черево. Тепер уся анатомія черепахи як на долоні, нутрощі відливають голубим, рожевим, фіолетовим.

Відрізану голову продавець кидає в куток, а серце кладе на стіл. Воно продовжує битись, і я жду, коли воно затихне. Але непомітно, щоб вдари ставали рідшими. Я спостерігаю за тим, як іде торгівля. Продають черепашині тельбухи, лапи, печінку, желатин, шматочки грідного панцера, пухирці з черепашиною олією, яке вважається гарними ліками для сухотників. А великий, порослий мохом панцер, який нагадує скойку равлика в сторазовому збільшенні, викидають. Його не використовують різьбярі, котрі працюють лише з прозорими панцерами маленьких коричнево-жовтих черепашок.

Із зубчастих стін фортечного валу без упину пікірують донизу стерв’ятники, вони поважно розгулюють по залитих кров’ю ринкових рядах, відривають шматки від обрізків черепашиного м’яса, що валяються навколо, і раптом, чогось злякавшись, боязгузливо утікають назад на фортечні стіни. А от мухи – ті нічого не бояться, ліниво перелітаючи з місця на місце, вони хмарами обліплюють свою здобич.

Я знову дивлюсь на прилавок – там, як і колись, стукочуть черепашині серця, хоча минуло уже багато часу. Напевно, чим довше живе істота, тим важче його серце розлучається з життям.

“А скільки років живе така черепаха?” – звертаюсь я із запитанням до продавця, перервавши свої власні біофілософські роздуми.

“Ми продаємо лише тих, кому менше ста”.

“А як ви визначаєте їхній вік?”

“Найстаріші, приміром, нерухомі, ледь хвицають лапами. Рибалки, котрі привозять нам їх з островів біля Ямайки та Венесуели, таких старих не беруть”.

“А взагалі черепахи можуть жити двісті років”, – каже один з продавців.

“Триста”, – поправляє інший.

“Quien sabe – хто знає”, – каже третій, вживаючи дуже ходовий у Мексіці вираз, і цього разу він, напевно, більш ніж виправданий. Насправді, хто може знати, скільки років живуть черепахи.

В усякому разі, серед них мають бути сучасники піратів, і це підсилює мою цікавість до черепах. Їх привозять сюди з островів поблизу Ямайки, один з них, Isla de las Tortugas¹⁰⁶, свого часу служив притулком морським розбійникам – сюди вони привозили награбоване, тут ділили здобич, вербували поповнення, відпочивали та розважались.

На цей острів пірати поверталися з перемогою або зазнавши поразки і сюди ж припливали вагітні самки черепах. Значить, черепахи могли там зустрічатися з морськими розбійниками.

Розкажіть, черепахи, що ви знаєте про піратів? Може, ви були свідками їхніх битв? Може, ви бачили, як падали в безодню люди із встромленими у горлянку кинджалами, як тонули у морі палаючі кораблі, може, чули гуркіт гармат, пропливали над мерцями, що спустилися на дно?

Розкажіть мені про піратів, друзів мого дитинства, чиї сліди я несподівано відшукав тут.

Егон Ервін Кіш (1885 – 1948)

На біржі новин напрочуд несхвально поставились до того, що моя газета вважала за можливе призначити спадкоємцем пана Мельцера, однокашника та приятеля вищих поліцейських чинів, такого зеленого парубійка, як я. До того часу я виконував у своїй редакції лише суто репортерські функції.

Моїм першим крокам на поприщі журналістики, що принесли мені так званий успіх, сприяли такі обставини, що я не міг розраховувати на симпатії своїх колег з газети "Богемія". Перша ж моя замітка розповідала про те, як я відвідав у лікарні приятеля, котрий рік тому вбив на дуелі студента й отримав серйозне поранення. У тій же палаті лежак акробат, який – теж задовго до мого дебюту на журналістській стежці – впав у глядацький зал з трапеції під куполом цирку. Третім сусідом був хлопчик, на якого в переддень різдва напали сторожові собаки, що охороняли віллу бургомістра, і добряче його покусали. Усі три пригоди свого часу були обсмоктані газетярами з усіх боків, так що моя замітка являла собою наче "відрижку" давно пережованої жуйки. Тим не менше її вважала за потрібне передрукувати сама "Франкфуртер цайтунг".

За багато років це був перший випадок, аби нещадні ножиці всезнаючого та непохибного Федора Мамрота витягли хоч якийсь матеріал в одній з празьких газет ("Ножиці Мамрота – благородної породи", – самовдоволено повторював редактор літературної полоси в газеті "Прагер тагблат"¹⁰⁷ щоразу, коли "Франкфуртер цайтунг" вміщувала той же матеріал, що й він сам).

Тому передрук нашої публікації мав би сприйматися з такою ж законною гордістю, як ніби усю редколегію згадав у своєму наказі головнокомандувач. Але біда в іншому – схвалений на дуже високому рівні текст належав перу жовторотого пташеняти, репортера-початківця, від чого саме схвалення виглядало як докір усім іншим. А найвищий суддя у Франкфурті ще й вигадав додати до передруку кілька схвальних слів: "У празькій "Богемії" опублікована незвичайно добре написана замітка, яку ми наводимо нижче..."

Мій новий фах відразу видався мені дитячою грою. Що є більш простішим – піти до поліції й на нашу біржу за новинами, потім записати усе це якомога гарніше, та й годі. Чим більше мудрованих висловів вдасться вставити, тим більше шансів, що мої замітки будуть схожі на літературний твір. І хоча мої нинішні колеги вважають, що усі ці балачки не прикрашають, а погіршують газету, життя показало, як усі тільки-но мали можливість переконатись: схвальний відгук викликали саме вони, а не сухий виклад фактів.

Так я і працював – аж до тієї ночі, коли мені вперше довелося спробувати свої сили в репортажі з місця події. Запалали Шитківські млини.

Я помчав туди.

Пожежа була такої сили, що, здавалось, полум'я збирається перетворити на попіл увесь район млинів, який з давніх-давен став символом міста. І – що набагато гірше – інші репортери були вже на місці й трудились, не відкладаючи ручок.

На одному з пожежних візків з гідрантами, прямо під лихтарем, підносячись над усім і видимий звідусіль, поважно сидів Татусь Вейвара. Він гнав рядки без перепочинку. Поліцейські та пожежники час від часу підбігали до нього, повідомляли про стан справ і так само поспіхом щезали. Інколи з'являлися на велосипедах посланці з його редакції. Татусь Вейвара вручав їм черговий аркуш і гнав рядки далі.

А я, я просто не знав, що писати. Ані біса я не міг зрозуміти у цьому скупченні парових пожежних насосів, у цьому схрещенні водяних струменів, в усій цій суєті та біганині. Протиснувшись крізь оточувальний загін, я почав обходити за периметром увесь охоплений полум'ям район, сподіваючись десь щось якось вивідати та рознюхати. Це зайняло півгодини. Але ні вивідати, ні рознюхати нічого не вдалося.

Не залишалось нічого іншого, як смиренним прохачем наблизитися до сходів бронзового трону, на якому поважно сидів величний правитель – Татусь Вейвара. Він милостиво схилився до мене, я підвівся навшпиньки, весь виструнчився й нагострив вуха, вби не пропустити ані звуку з того сенсаційного повідомлення, яке він забажав мені довірити. Але правитель обмежився одним-єдиним словом: "Палає!"

У повному відчаї я змусив себе проковтнути глузування й попросив його повідомити які-небудь подробиці. Він лише кивнув у бік палаючих будівель: хіба я сам нічого не бачу? Подробиць хоч греблю гати.

Ні, нічого такого я не бачив. Я бачив лише вогонь, пожежних, котрі метушились навколо нього, і своїх колег по перу, які метушилися ще більше. Наче пожежний шланг, зміївся по землі Блідий Пройда, протискуючись між вогнегасниками, ухиляючись від водяних струменів і примудряючись водночас бути в десятьох місцях. З виглядом переможця він змірив мене презирливим поглядом: "Нумо, базіка, покажіть тепер, на щ ови здатні".

Біля пожежних сходів члени біржі "Ход'єра" зустрічались і обмінювались новинами. Я підкрався до них у сподіванні що-небудь почути. Та вони помітили мене і разом замовкли; деякі пирснули в кулак. А Блідий Пройда прямо-таки зайшовся від реготу.

Їм хотілося сміятись, а мені плакати.

З відчайдушною рішучістю я проштовхнувся до головного пожежника. Але, опинившись перед ним, я раптом усвідомив, що поняття не маю, про що запитувати.

І я спитав, що було причиною пожежі.

"Ще не з'ясовано".

Ось і у мене те ж саме. Я теж нічого не з'ясував, і мій блокнот залишався чистий. Сльози не змогли б погасити сором, що з'їдав мене. Навіть якби в моїх очах працювали пожежні насоси, вони б не змогли його погасити. Ніколи, ніколи ще не вважав я себе таким нікчемою. Доведеться поставити хрест на цій спробі з непридатними засобами! Хрест на моєму першому репортажі з місця подій!

На сяючій бронзовій колісниці, в оточенні озброєного до зубів війська, обранець вищих сил гордо в'їжджав до парадного залу журналістики... А десь у хвості процесії плентається зігнута та жалюгідна фігура – той, хто хотів багато чого добитися, але нічого не досяг.

Скрізь юрбу похмурих роззяв, що не виспались, я почав продиратися назад, подалі від пожежі. Геть звідси!

А куди? Тільки не в редакцію моєї газети. Навіщо вислуховувати злобні напади за те, що прийшов з порожніми руками, навіщо підставляти голову під зливу посмішок та лайки, перш ніж мене викинуть на вулицю?

Щоправда, з мого боку не дуже й порядно просто втекти та залишити свою редакцію на бобах. Треба було б набратися мужності й чесно визнати своє фіаско.

Ледве тягнувши ноги, я сунувся вулицями. А що казатимуть про мене на біржі новин? Відразу пригадалися анекдоти, якими там тішили свою гоноровість, – анекдоти про репортерів-нездар.

Приміром: новачка-провінціала, нещодавно прийнятого до редакції, послали описати якусь пригоду на околиці міста. Усе, що було потрібно, він вивідав і дізнався – але забув, як повернутись до редакції. Тямущий, нічого не скажеш, ха-ха-ха!

Іншого послали скласти повідомлення про весілля знаменитого актора М. Він повернувся з порожніми руками. "Нумо, покажи, що написав", – попросили його. "А нічого не написав. Наречений не з’явився, гості ждали-ждали та розійшлися, весілля не відбулось. Так що й писати не було про що". Ха-ха-ха!

Це ще нічого! От коли згоріли ущент Шитківські млини – а пожежа була найбільшою в наші часи! – репортер Кіш, котрий знаходився там, не зумів написати ані рядка. Нарегочишся!

Ось в якому висвітленні увійде моє ім’я в історію репортажу!

"Слава богу, ось і ви нарешті! – Нічний редактор зустрів мене прямо на сходах. Я залишив за вами півтори колонки. Пишіть, не гайте часу, – треба, щоб це потрапило хоча б до частини ранкового накладу!” І він пошкандибав до складального залу з усією доступною для його сімдесяти років швидкістю.

Півтори колонки, – це, виходить, сто п’ятдесят рядків! У мене не було жодного. Втім, ні, один був. Заголовок: "Пожежа на Шитківських млинах". Із цим усе було ясно. Зате далі глибочіла безнадійна порожнеча... на всі сто п’ятдесят рядків.

Діватися нема куди було, довелося кинутися донизу головою в цю порожнечу.І я почав писати... Писав я ніби по замкнутому колу і все описував і описував полум’я... Воно у мене палахкотіло, сліпило, рвалося, викидало язики, нуртувало, колихалось і тремтіло. Охоплені полум’ям балки тріщали, вибухали та руйнувались. Мішки з борошном у мене і тліли, і лускалися, і димилися, і танули в клубах пари, а водяні струмені встромлялися в полум’я, наче кинджали, і розсікали повітря, наче занесені для вдару шаблі... Але усе це, разом узяте, дало лише двадцять рядків.

Метранпаж вирвав списаний аркуш у мене з рук. "Швиденько, швиденько давайте решту! " – кинув він мені на бігу і зник.

Решту! Ніякої "решти" не було, хоча для цього було залишено ще сто тридцять рядків, і метранпаж, складальник і нічний редактор лише на них і чекали.

Я почав смоктати олівець. І висмоктав з нього, що міська нічліжка знаходиться неподалік Шитківських млинів. Мій олівець швиденько спрямував групу безпритульних до місця пожежі. Мій олівець побачив, з якою зачарованою силою притягував їх вогонь. Мій олівець змусив нещасних підійти впритул до оточувального загону, хоча в звичайний час вони уникають безпосередніх контактів з поліцією, намагаючись триматись від неї подалі. Мій олівець помітив те, чого в темряві ночі не бачив ніхто, в тому числі й поліція: він побачив, які саме люди підійшли щільною юрбою до вогню. Лише коли стовп полум’я, що вирвався звідкись збоку, випадково висвітив їх, вдалося розгледіти, які суб’єкти, які породження злочинного світу – насправді ж буйної фантазії мого олівця! – обступили пожежу, нерухомо позираючи на вогонь: відчайдушні волоцюги з видубленими фізіономіями, скуйовдженими бородами й давно не чесаними патлами.

Мій олівець – куди більш спостережливий, ніж його господар, – побачив при цьому випадковому спалахові, як зустрілися віч-на-віч двоє: поліцейський і величезний неотесаний здоровань. Поліцейський явно пізнав здорованя – може, це був небезпечний злочинець, котрий вирвався з його рук під час арешту і марно розшукуваний з того дня. А може, злочинець зовсім не переховувався, а просто поклявся свого часу помститися поліцейському, що схопив його і тепер раптом побачив його в двох кроках від себе. Стовп полум’я наступної секунди знову відступить перед темрявою ночі, безпросвітною темрявою, що таїть смертельну небезпеку. І так далі і все в тому ж дусі черкав мій олівець, поки одним духом не наваляв сто п’ятдесят рядків. Зазвичай я, написавши замітку побільше, йшов до складального залу – начебто для того, щоб виправити гранки, а насправді почути думку складальників про свій твір.

Але цього разу я негайно залишив редакцію. Нічию думку не бажав я чути і більш за все на світі боявся, що хтось надумає схвалити цей маячню відчаю. Вважалось, що я просто склав "репортаж" з місця події, але ця назва не могла ні на йоту змінити той факт, що в ньому не вказувалось ані причин, ані ходу пожежі, ані пригод, що трапилися при цьому. А там, напевно, були поранені й навіть загиблі. Моє рішення подати у відставку, так само як і вірогідність того, що мене й без того усунуть, усе ще були цілком актуальні.

Наступного ранку я з жахом переконався, що мої нічні вигадки з’явилися в газеті в ще більш згрубілому вигляді. Нічний редактор змінив заголовок. Великим літерами, що обдали мене жаром, наче палаючі балки, над усією газетною шпальтою палахкотіли слова: "Напад нічліжників у заграві пожежі".

Усе, про що інші репортери дізнались учора на місці пригоди, я прочитав сьогодні в їхніх газетах. Вони витягли на світ божий масу подробиць, які для мене залишилися таємницею за сімома печатками. Щоправда, більшість цих подробиць цілком заслуговувала на епітет "цікаво, але нудно", що побутував у журналістському середовищі. Наприклад, за одними повідомленнями виходило, що першою пожежу помітила дружина м’ясника, котрий жив по сусідству з млинами, о восьмій годині шістнадцять хвилин вечора, за іншими – перший сигнал тривоги надійшов рівно о дев’ятій від селянина з Південної Чехії, який випадково проходив неподалік. Згідно з "Національцайтунг", першою пожежною командою, що прибула на місце, була добровільна пожежна дружина району Кароліненталь – брандмейстер такий-то – з двома паровими насосами на трійках. А "Фольксгемайншафт", навпаки, віддавала пальму першості пожежній охороні із Соколиної вулиці, власниці нових автоматичних сходів.

Думки збігалися лише в одному пункті: усі пожежні команди міста прибули на місце, лише ненабагато випередивши одна одну. Більшість газет вказувала, що пожежа почалася внизу, у так званій коморі, проте Блідий Пройда з "Прагер тагблат" встановив, що вогонь більше години вирував нагорі і лише після цього проник на нижній поверх.

Коли я прийшов до редакції, у нашому передпокої, що нагадував під час перерви на сніданок щось на кшталт клубу, зібралося кілька редакторів.

"Це скупчення безпритульних, імовірно, було схоже на полотно пензля Брейгеля, – звернувся до мене наш критик-мистецтвознавець. – Я з великим зацікавленням прочитав ваше повідомлення".

"Але він написав лише те, що бачив на власні очі", – зауважив доктор Дикші.

Імовірно, для того, щоб пом’якшити зневажливий тон доктора, мистецтвознавець зауважив, що я, мабуть, вмію дивитися.

"Саме так – дивитися! Але не бачити! Що б зробив з цього видовища справжній поет! Це ж свято жебраків у відблисках полум’я! Свята Германдада та розбійники¹⁰⁸ неждано-негадано зіштовхуються віч-на-віч! А цей парубчисько й не помітив, що в нього матеріал для драматичної сцени. Що ж, врешті-решт, це й насправді не входить до кола його обов’язків".

Мене так і мулило довести йому, що я цілком у змозі гідно оцінити цей матеріал, оскільки він – плід моєї власної фантазії. Але тоді доктор Дикші лише повторив би – й інші напевно б його підтримали, – що це не входить до кола моїх обов’язків.

Перш ніж закінчився цей день, в який доктор Дикші просвітив мене з приводу того, наскільки невелика ціна правди, мені ж було дано й наочний урок того, що брехня може коштувати дорого.

"Мене попросили довести до вашого відома, що вас більше не допустять на біржу новин, якщо ви ще раз дозволите собі писати в такому стилі" – цими словами зустрів мене Татусь Вейвара увечорі, ледве я з’явився на біржі.

"В якому такому стилі я написав?"

"У стилі брехуна! – вибухнув він. – Суцільна нахабна брехня. Ваша редакція отримає незабаром рішуче спростування від адміністрації нічліжного будинку – вночі ніхто з його мешканців не може вийти надвір, оскільки двері закриваються і при вході усі залишають одяг у гардеробі".

"А я і не стверджував, що волоцюги були з нашої нічліжки. Я писав про безпритульних у найзагальнішому смислі й про те, що нічліжка розташована неподалік, лише згадав, але зовсім не казав, що вони звідти".

Цей викрутас ще більше розгнівав Татуся. Справа в тому, що він за власною ініціативою почав вимагати від адміністрації притулку, щоб та спростувала моє повідомлення. Але отримав відмову – мовляв, мій репортаж про пожежу сформульовано так хитромудро, що не може бути спростований. Чому Татусь Вейвара це зробив? Він не приховував своїх мотивів:

"Вашими висмоктаними з пальця вигадками ви підриваєте основи основ нашого фаху та позбавляєте нас хліба насущного. Нині мій головний накричав на мене – мовляв, як могло трапитись, що в статті про пожежу я жодним словом не згадав про вторгнення волоцюг".

"Ви мали цілковиту можливість заперечити, що усе це висмоктано з пальця".

"А я ваших порад не потребую".

Тут у розмову втрутився репортер Вензель Вільде: "Коли цим майстрам ножиць і клею кажуть, що конкурент бреше, вони вважають це порожньою відмовкою".

Татусь Вейвара підтвердив ці слова, грюкнувши кулаком по столу; виявляється, головний заявив йому буквально таке: "Чому це інші завдли вигадують що-небудь цікавеньке, а ви тільки й знаєте, що писати найнуднішу правду?” Татусь Вейвара з висот благородного гніву спустився в низини гіркоти: "І це я маю терпіти на тридцятому році моєї журналістської діяльності".

"Причому через такого шмаркача", – додав наш аристократ Вук фон Розенберг, аби не здатися нечемним.

"Що мені було робити? – захищався я. – Я взагалі не знав, що писати. А коли спитав, що коється, ви ж самі, пане Вейвара, відповіли: "Палає!" Це єхидство Татуся було зустрінуто присутніми несхвальною мовчанкою. І набожний Адальберт Бетцек від надмірної доброти та благочестя порадив мені надалі дотримуватись релігійних заповітів: "Одна з десяти заповідей каже: не бреши! Ну, а якщо інколи і трапиться вигадати таку богомерзенну брехню, так хоча б дайте нам знати, щоб ми теж її надрукували, а не кліпали очима, як дурненькі дівчиська".

Цього вечора на біржі новин "Ход’єра" замість Блідого Пройди, звільненого з "Прагер тагблат", з’явився новенький, якийсь пан Чуппік.

Що ж усе це означало?

Поки мені доручали тільки викладати чужі промови і створення розважальних історій, усе йшло гладенько, і мені не доводилось брати свої повідомлення зі стелі, навіть якщо я мало що розумів у відповідній темі, і я ніколи не підкладав свиню своїм колегам.

Вочевидь, прямий опис того, що відбувається, – процес куди більш складний.

Навряд чи критикові під час аналізу якої-небудь книги, спектакля чи виставки доводиться зазнавати такого відчуття професіональної безпорадності, що його зазнав я учора, бовваніючи на тлі пожежі. І тим не менше редактори, котрі відають культурою, дивляться на репортера як на істоту нижчого порядку, яку лише ноги й годують.

За кілька днів до цих подій я якось попався на очі нашому довгогривому белетристові, прізвище якого тепер уже забув. Він зізнався, що не схвалює мого рішення стати репортером. "У мене були на вас інші плани, – сказав він. – Гадав створити вам ім’я".

Доктор Дикші тех. Не приховував свого презирства до того, що входило до кола моїх обов’язків. І був, взагалі-то, послідовний. У своїх літературно-критичних статтях він визнавав мистецтво лише чимось самовільно-своєрідним і чимось неприборкувано-абсурдним, фрагментарним і нелогічним або ж ірраціональним та містичним. Він категорично спростовував "безкрилий раціоналізм і тужливий матеріалізм французької школи, яка не пройшла випробування часом", маючи на увазі Бальзака, Флобера та особливо Золя. Докторові Дикші, котрий свого часу дуже доброзичливо поставився до виданого мною бідолашного томика поезій, не могла сподобатися сцена з волоцюгами просто тому, що він вважав її реалістичною.

Але головні редактори, тобто журналісти, які посідають відповідальні посади, – хіба до їхніх обов’язків не входить оцінювати правду? Адже надто переконливо сформулював свій парадокс шеф Татуся Вейвари. Чи мав він моральне право вимагати брехні, тому що вона цікавіша за правду? І віддавати їй перевагу перед правдою, нехай навіть найнуднішій?

Усі ці питання зовсім не були абстрактно-риторичними, на них були конкретні відповіді.

Деякі видавці, приміром великий Гордон Беннет¹⁰⁹, визнавали, що газети будь-якого ґатунку – як такі, що переслідують комерційні цілі, так і такі, що виконують суто ідеологічні завдання – завжди віддають перевагу неправді, вигідній для досягнення їхніх цілей, правді, що суперечить їхнім цілям. А один цинік навіть пустив в обіг такий афоризм: "Брехливе повідомлення наперед краще за правдиве" – по-перше, тому, що його більше ні в кого немає, а по-друге, тому, що на нього отримуєш спростування, якого знову-таки більше ні в кого немає".

Останній аргумент явно непереконливий, бо ніщо не спростовується з такою ж рішучістю, скрупульозністю та енергією, як саме правда. Тим більше підстав прийняти цю тезу до керівництва має той газетний видавець, котрий зовсім не прагне отримувати якомога більше спростувань.

А що ж читач? Чи так уже важливо йому дізнатись, що не другий, а лише четвертий постріл вбивці був смертельним? Що під час штурму Порт-Артура загинуло не п’ять тисяч, а лише п’ятсот японців? Що пожежа на Шитківських млинах розпочалася не на нижньому, а на верхньому поверсі?

Дорогоцінний камінь істини, що здобувається лише дуже дорогою ціною, не відрізнити від дешевої підробки. Жоден читач не помітив, що мій репортаж про пожежу на Шитківських млинах не на чому не ґрунтується. Як же відрізнити вимисел від реальності в описові подій, не таких доступних для загального огляду і які тим більше відбулися десь за кордоном? А якщо ще й наслідувати заповіт благочестивого Адальберта Бетцека та передавати по ланцюжку будь-яку качку твоїх колег, то відпаде й останній слабкий проблиск сподівання на викриття.

І я визначив для самого себе, що ж таке репортаж. Репортаж – це твір, можливо, навіть художній, хоча й малого жанру – щось на кшталт пісень сліпого Мефодія або тюремних татуювань.

Своєрідність репортажу в тому, що його темою є справжня подія. А якщо уявне видається за таке, що дійсно відбулося, чи можна такий текст назвати репортажем? Ні, не можна. Якщо подія вигадана – не важливо, помітить це читач або ні, – його опис не можна назвати репортажем. Романісти, новелісти, гумористи часто заявляють, що зображуване ними взяте з реального життя. Белетриста зовсім не задіває, навпаки, навіть немов звеличує у власних очах, якщо читач не вірить цим заявам.