Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

Але, мабуть, годі наводити приклади! Не пам'ятаю, щоб я хоча б раз прочитав про вас що-небудь таке, чого ви не повинні були соромитись.

Зараз я хочу настійливо порадити вам лише одне: здолайте свої природжені інстинкти і зробіть що-небудь дійсно похвальне, щоб вчинок цей не змусив вас червоніти, коли ви прочитаєте про нього в пресі. Зробіть що-небудь таке, що може збудити іскру шляхетності в серцях ваших шанувальників. Хоча один-єдиний раз подайте добрий приклад тисячам молодих людей, які досі прагнули з вами змагатися лише в енергії та невтомності. Нехай у смітті ваших справ засяє хоча б єдина крихітка чистого золота. Зробіть це, благаю вас, інакше серед нас – не дай боже! – незабаром з'явиться п'ятсот нових Вандербільтів, що крокують вашим шляхом. Прошу вас, наважтесь, здійсніть хоча б один гідний вчинок. Наберіться духу – і великодушно, шляхетно, сміливо пожертвуйте чотири долари на яку-небудь велику благодійну справу. Знаю, це розіб'є вам серце. Але ж нічого, все одно вам жити залишилось недовго, і краще померти раптово від пориву шляхетності, ніж жити ще сто років, залишаючись тим самим Вандербільтом. Послухайте мене, і, чесне слово, я теж почну співати вам дифірамби.

Бідний Вандербільт! Мені, далебі, шкода вас, чесне слово! Ви – стара людина, і час би вам піти на відпочинок. А вам доводиться лізти зі шкіри, позбавляючи себе спокійного сну та світу душевного, відмовляючись від багато чого у вічній гонитві за грошима. Я завжди співчуваю таким бідолахам, як ви, яких заїздили їхні “злидні”. Зрозумійте мене правильно, Вандербільт. Мені відомо, що у вас сімдесят мільйонів. Але ми з вами знаємо, що людина багата не тоді, коли в неї великі гроші, а коли їй цих грошей вистачає. А поки вона прагне збільшити свій капітал, вона ще не багата. Хоч би в неї було навіть сімдесят разів сімдесят мільйонів, вони ще не роблять її багатою, поки вона зазнає прагнення накопичити більше. Моїх коштів ледь-ледь вистачило б, вірогідно, на купівлю найпоганішого коня з вашої стайні, але я можу сказати, поклавши руку на серце, що більше одного коня мені не треба. Значить, я багатий! У вас є сімдесят мільйонів, але вам неодмінно потрібно п'ятсот, і ви через це щиро страждаєте. Такі злидні просто жахають. Чесно кажу вам, навряд чи я міг би прожити й добу під важким тягарем презирливої жадоби здобути ще чотириста тридцять мільйонів. Це вбило б мене. Ваші злощасні злигодні так мене засмучують, що, зустрінувши вас зараз, я охоче кинув би у вашу жерстянку десять центів і сказав би: “Нехай змилується над вами господь, бідолаха ви нещасний!”

Прошу вас, Вандербільт, не сердіться на мене. Запевняю вас, я усе це кажу, бажаючи вам добра, і слова мої щирі, ніж усе, що досі говорилося вам і про вас. Так що давайте зробіть що-небудь таке, чого не доводилося б соромитись! Зробіть щось таке, що личить власникові сімедисеяти мільйонів, людині, чиї найнезначніші вчинки запам'ятовуються людьми більш молодими по всій країні й служать прикладом для наслідування. Не зваблюйтеся думкою, начебто все, що ви робите, чудово, не вірте віслюкам, котрі без кінця твердять це в газетах. Не обманюйте себе. Дуже часто ваші ідеї по суті зовсім не блискучі, вони просто сяють відбитим блиском ваших семидесяти мільйонів. Подумайте про це на дозвіллі. Вас наслідує вся наша молодь. Я теж пробував наслідувати вас і стати знаменитим. Але мої подвиги не привертали нічиєї уваги. Одного разу я дав жебрачці-каліці два центи й жартома порадив їй піти до готелю “П'ята авеню” та прожити там на ці гроші цілий тиждень. Але про мою витівку ніде не написали. А якби так вчинили ви, усі почали кричати, що це найдотепніший жарт на світі. Бо вам, Вандербільт, можна промовляти нечувані непристойності – у газетах їх тут же проголосять взірцем мудрості й дотепності. А от недавно я говорив у Чікаго про свій план відкупити залізницю “Юніон-Пасіфік” до самісіньких Скелястих гір та експлуатувати її самостійно, на свій ризик. Така чудова ідея, такий сміливий проект не народжувалися навіть у вашому хваленому мізку, – а викликали вони сенсацію у газетах? Аж ніяк. Зате якби це вигадали ви, в усьому газетному світі здійнялася б злива екстазу. Ні, сер, інші люди не поступаються вам у блиску ідей і промов, але їм не вистачає ореола семидесяти мільйонів. Так що не вірте хорові похвал. Більша частина їх стосується не вас, а ваших мільйонів. Кажу це, аби застерегти вас від суєтного марнославства, і нездорового, і безпідставного: бо, якби ви позбулися своїх мільйонів, ви з подивом і гіркотою переконалися б, що віднині усі ваші слова та справи здаватимуться банальними, нічим не примітними.

Зауважте, я нічого не кажу про вашу душу, Вандербільт. Не кажу, бо в мене є всі підстави гадати, що душі у вас немає. Ніхто мене не зможе переконати, що людина з вашою небаченою комерційною спритністю, якби в неї була душа, прогавила б таку надвигідну угоду з господом богом: адже ви могли б забезпечити собі мільйони років спокою, миру та блаженства в раю ціною такої дрібниці, як десяток років, безгрішно прожитих на землі! А вам навряд чи залишилося жити більше якого-небудь десятка років – адже ви глибокий старець...

Утім, можливо, душа у вас все-таки є. Та я знаю вас, Вандербільт, чудово знаю: ви спробуєте торгуватись, купити спасіння душі подешевше. Мільйони років райського блаженства ва, звісно, ваблять, і ви готові піти на цю угоду – ще б пак, така чудова перспектива! Але ви будете вичікувати, тягнути до свого смертного часу і тоді запропонуєте за неї те, що у вас залишилось, – одну годину і сорок хвилин. Знаю я вас, Вандербільт! Утім, так роблять люди й гірші за вас. Злочинці, яких жде шибениця, завжди в останню хвилину кличуть священика.

Повірте, Вандербільт, я кажу усе це заради вашого ж блага, а зовсім не для того, щоб вас посердити. Бігме, ви поводити себе не розумніше, ніж Астори¹⁴⁶. Втім, краще бути негідником, але живою людиною, ніж ціпком, навіть якщо цей ціпок із золотим набалдашником.

Ну от, я своє завдання виконав. Я хотів вас розворушити і привести в добрий настрій. Адже вам, напевно, іноді до нудоти набридають нудно-солодкі лестощі та підлабузництво, і ви для розмаїття не проти почути чесну критику, навіть лайку. Ще одне скажу вам на прощання: ви, що стоїте на чолі фінансової аристократії Америки, напевно відчуваєте часом смутну потребу здійснити що-небудь чудове, подвиг комерційної чесності, гуманності, мужності, честі й гідності, – подвиг, який відразу прославить вас по всій країні, і через сто років після вашої смерті матері все ще говоритимуть про нього своїм юним і честолюбним синам. Гадаю, що у вас трапляються такі хвилини, – адже це цілком природно, – і тому палко раджу вам втілити цю думку у дію. Наважуйтесь, здивуйте всю країну якою-небудь доброю справою. Припиніть здійснювати вчинки й казати слова, негідні людини та вкрай ниці, слова та вчинки, які вашими друзями вихваляються в пресі. Вгамуйте цих підлабузників або придушіть їх.

Ваш Марк Твен.
Обурливе переслідування хлопчика (1870)
Нещодавно в Сан-Франціско “пристойно одягнутий хлопчик, який ішов у недільну школу, був затриманий і відправлений до міської в’язниці за те, що кидав камені у китайців”.

Який взірець людської справедливості! Який сумний доказ нашої схильності тиранити слабих! Місту Сан-Франціско не робить честі те, що тут так вчинили з бідним хлопчиком. Що навіювали з дитинства цій дитині? Звідки йому було знати, що погано кидати камені у китайців? Перш ніж його звинувачувати, як почав звинувачувати його обурений Сан-Франціско, дамо йому можливість виправдатись, вислухаємо свідків захисту.

Це був “пристойно одягнутий” хлопчик, учень недільної школи. Значить, слід гадати, що батьки його – люди заможні та цивілізовані, котрі зберігли лише рівно настільки дикунства, що з жадобою читають газети й смакують їхній зміст. Таким чином, цей хлопчик не лише по неділях, а й в усі інші дні тижня мав змогу вчитися добру та справедливості.

Він дізнався, що влада великої Каліфорнії стягують незаконний податок за право розробки копальні з іноземця Джона¹⁴⁷, у той час як іноземцеві Патріку¹⁴⁸ вони дозволяють безкоштовно видобувати золото, – вочевидь, на тій підставі, що монгол, який вироджується, не витрачає жодного цента на віскі, а витончений кельт не може жити без цього напою.

Хлопчик дізнався, що багато хто із збирачів податків (було б жорстоко звинувачувати в цьому усіх) беруть з китайців податок не один раз, а двічі; і оскільки вони це роблять виключно для того, щоб відбити у китайців бажання їхати до копалень, їхня тактика викликає палке схвалення та вважається вершиною винахідливості й дотепності.

Дізнався хлопчик також, що, коли в чужий лотік із золотим піском запустить руку білий (під білими слід розуміти іспанців, мексіканців, португальців, ірландців, гондурасців, перуанців, чілійців і т.д., і т.п.), – його просто виганяють із селища. А якщо вкрав китаєць – його вішають.

І ще він дізнався, що в багатьох районах великого Тихоокеанського узбережжя у населення виявляється такий шалений, стихійний потяг до справедливості, що щоразу, коли здійснюється таємничий, нерозгаданий злочин, люди заявляють: “Хоча б обрушились небеса, а правосуддя має здійснитись!” – і негайно хапають та карають якого-небудь китайця.

Таким самим чином хлопчик відкрив, що, судячи з однієї половини “місцевої хроніки” в газетах, можна гадати, буцімто поліція Сан-Франціско або спить, або вимерла, а під час читання другої половини хроніки з’ясовується, що репортери в шаленому захваті від енергії, чеснот, пильності та відчайдушної хоробрості тієї ж поліції. Вони захоплено описують, як “зіркий Аргус, полісмен такий-то, схопив мерзенного шахрая-китайця, який хотів вкрасти курей, і з тріумфом відправив його до міської в’язниці”; і як інший доблесний полісмен “крадькома стежив за кожним рухом вузькоокого прихильника Конфуція, який нічого не підозрював” (скажіть після цього, що репортер не дотепний), спостерігаючи за ним з тим ніби не зосередженим, байдужим виразом, що його так уміє удавати із себе ця загадкова істота, сорокадоларовий полісмен, коли він не куняє; і як він врешті-решт схопив китайця у момент, коли той найпідозрілішим чином поклав руку на пакетик цвяхів, залишений власником на видноті. Репортер ретельно розписує, як один полісмен здійснив цю велику справу, а інший – щось іще, а третій – ще щось. І майже завжди їхні славетні подвиги викликані такою вражаючої подією, як грошова крадіжка, здійснена китайцем. Провину цього нещасного роздмухують у щось жахливе, волають про неї для того, аби публіка не помітила, що безліч дійсно небезпечних злочинців ходить на свободі, а “доблесна” поліція задарма отримує платню.

І ось про що іще дізнався хлопчик: оскільки завдяки нашій конституції Америка стала притулком для бідних і пригнічених людей усіх країн і з цих знедолених, котрі шукають у нас притулку, не дозволяється стягувати непосильну плату за в’їзд, то влада видала закон про щеплення віспи усім приїжджим китайцям тут же в порту, і за щеплення китаєць зобов’язаний сплатити призначеному штатом чиновникові десять доларів. А між тим будь-який лікар у Сан-Франціско охоче надав би йому цю послугу за півдолара.

Так хлопчикові стало ясно, що китаєць не має жодних прав, які слід поважати, що в нього не може бути справжнього лиха, а, отже, й жаліти його нема за що, що життя його та свобода не варті ламаного грошика, коли білим потрібен козел відпущення, що китайців ніхто не любить, не товаришує з ними та не допомагає їм. Ніхто не жаліє їх, коли трапляється нагода їх образити, й абсолютно всі – окремі люди, товариство і навіть представники влади – ненавидять, ображають та пригнічують цих смиренних і бідних чужинців.

Після всього цього що могло бути природнішим за вчинок життєрадісного хлопчика, що весело йшов у недільну школу? Він згадував одну за одною викладені йому істини, що заохочували до високих і благородних подвигів, і він сказав собі подумки: “Ага! Ось іде китаєць! Бог мене покарає, якщо я не кину в нього камінь”.

І за це його арештували й посадили до в’язниці!

Усе, абсолютно все переконувало цього хлопчика, що кидати камені в китайця – блага, добра справа. І от при першій же його спробі виконати священний обов’язок бідолаху карають за це! А йому ж краще, ніж будь-кому, відомо, що для поліції найперша розвага – спокійно милуватися, як м’ясники на Бреннен-стріт нацьковують своїх собак на ні в чому не винних китайців і ті біжуть стрімголов, рятуючи своє життя¹⁴⁹.

Беручи до уваги уроки гуманності, що викладаються молоді на всьому Тихоокеанському узбережжі, не можна не дивуватися доконечній нісенітниці того вибуху благородного обурення, який днями змусив “батьків міста” в Сан-Франціско урочисто проголосити, що “поліції віддано суворий наказ арештовувати за напади на китайців усіх хлопчиків, хто б вони не були і де б вони не були помічені”.

Проте, незважаючи на всю непослідовність такої постанови, радітимемо їі від душі! І будьте впевнені, що поліція теж нею задоволена. Бо, арештовуючи хлопчиків (якщо вони маленькі), вона не підлягає ніякій небезпеці, а газетні репортери вихвалятимуть її дії так само завзято, як вони це робили досі, – треба ж про що-небудь писати.

У газетах Сан-Франціско, у відділі місцевої хроніки, тепер з’явиться новий тип заміток. Вони писатимуться приблизно таким чином:

“Незмінно пильному та енергійному полісменові (далі йде прізвище) учора вдень вдалося затримати малолітнього Томмі Джонса після запеклого опору…” і так далі, і так далі. Після цього викладатимуться звичайні фактичні дані та заключна фанфара, що таїть у собі несвідомий сарказм: “Ми з великим задоволенням констатуємо, що це вже сорок сьомий хлопчик, затриманий відважним полісменом з часу запровадження нової постанови влади. Поліція розгорнула посилену діяльність. У поліцейських дільницях панує пожвавлення, якого не пам’ятають старожили нашого міста”.

Друг Гольдсміта¹⁵⁰ знову на чужині (1870)

Любий Цін Фу! Усе вирішено та влаштовано. Я залишаю нашу принижену та пригнічену вітчизну й пливу через океан у той благодатний край, де всі рівні та вільні і ніхто не насмілюється зневажати права іншої людини. Я їду до Америки! О, яке безцінне право Америки називати себе країною вільних та вітчизною сміливих! Усі ми ласо дивимось у той бік і зіставляємо подумки злидні, що їх ми зазнавали на нашій батьківщині, і добробут, який жде нас у цьому притулку розкоші. Ми знаємо, як гостинно зустріла Америка німців, і французів, і бідолашних зголоднілих ірландців, як вона дала їм хліб, роботу та свободу – і як вони вдячні їй. Ми знаємо також, що Америка готова гостинно зустріти й інші пригнічені народи, приголубити кожного прибульця, не розпитуючи про його національність, віросповідання, колір шкіри. Ми завчасно знаємо, що іноземці, котрі врятувались тут від ярма та голодної смерті, зустрінуть нас якнайпривітніше, тому що вони страждали самі та знають, що таке страждання, тому що вони знайшли тут дружню підтримку і тепер самі бажають надати її іншим, аби не прославитись невдячними.

Любий Цін Фу! Ми вже далеко у відкритому морі, на шляху до благодатної країни вільних та вітчизни сміливих. Незабаром ми будемо там, де всі люди рівні і де не знають, що таке страждання.

Добрий американець, який запросив мене поїхати з ним до його вітчизни, хоче платити мені дванадцять доларів на місяць; це в двадцять разів більше, ніж я заробив би у Китаї. Проїзд мій коштує чималих грошей. Це ціле багатство, і мені доведеться все сплатити повністю, але поки що мій хазяїн вніс свої гроші та великодушно надав мені довгострокову розстрочку. Щоправда, моя дружина, син та обидві дочки віддані у заставу його компаньйону, та це, звісно, проста формальність. Хазяїн обіцяв, що їх не продадуть, сказав, що впевнений, що я сплачу йому гроші в строк, і що віра в людину завжди була для нього дорожчою за будь-яку заставу.

Я гадав, що, коли приїду до Америки, у мене в кишені будуть дванадцять доларів, проте американський консул узяв з мене два долари за посвідчення, що я прибув на пароплаві. Насправді йому надано право брати два долари за одне посвідчення для китайських пасажирів, що знаходяться на борту. Та він визнає за краще видавати посвідчення кожному китайцеві окремо та класти гроші собі в кишеню. На пароплаві їде тисяча триста наших співвітчизників; таким чином, консул отримає дві тисячі шістсот доларів. Хазяїн запевняє, що коли американський уряд у Вашінгтоні дізнався про це шахрайство, він був настільки обурений, що здійснив у конгресі енергійну спробу надати шахрай… – я хочу сказати: стягненню мита – законної форми¹⁵¹. Одначе, оскільки законопроект не пройшов, консул змушений стягувати мито незаконно доти, доки новий конгрес не узаконить його. Америка – великодушна, благородна, цнотлива країна, де немає місця зловживанню та розпусті.

Ми розміщуємось у тій частині пароплаву, яка зазвичай відводиться для наших співвітчизників. Це так званий третій клас. Хазяїн каже, що його надають нам тому, що тут нам поки не загрожують різкі зміни температури та шкідливі протяги. Ось вам зайвий доказ зворушливої турботи американців про бідолашних чужинців. Правда, приміщення переповнене, і нам жарко і тісно. Однак не може бути сумніву, що все це для нашої ж користі.

Учора наші земляки посварились. Капітан тут же спрямував у натовп струмінь гарячої пари та обварив досить сильно близько ста чоловік. Шкіра в бідолашних звисала лахміттям. Здійнявся страшенний галас, метушня, і нові десятки людей, що врятувалися від гарячої пари, отримали у товчії синці й тяжкі каліцтва. Ми не скаржились: хазяїн сказав, що так завжди роблять у морі у випадки сварки пасажирів і що в каютах першого та другого класу, де їдуть американці, пару пускають кожні два-три дні.

Привітай мене, Цін Фу. Мине ще десять днів, я вступлю на американську землю, і гостинні господарі розкриють мені свої обійми. Я розпрямлю спину та стану вільною людиною серед волелюбних людей.

А Сун-сі.

Лист третій

Сан-Франціско, 18..

Любий Цін Фу! Радіючи, вступив я на берег. Мені хотілося танцювати, кричати, співати, цілувати цю благословенну землю, країну вільних і вітчизну сміливих. Але не встиг я, спустившись по трапу, зробити й двох кроків, як чоловік в сірому мундирі дав мені сильного штовхана ззаду і сказав, аби я був більш обережніший, – так переклав мені хазяїн його слова. Я відійшов у бік, але інший чоловік, одягнутий так само, вдарив мене коротким дрючком і теж порадив бути обережнішим. Коли я хотів узятись за кінець жердини, на якому висів кошик з моїми пожитками та пожитками Хун Во, третій добродій у такій самій формі вдарив мене дрючком, бажаючи показати, що мені не варто було цього робити, а потім дав мені стусана, аби запевнити мене, що він задоволений моєю слухняністю. З’явився ще один добродій, перерив наші речі і вивалив їх на брудну бруківку. Потім він разом зі своїм помічником ретельно обшукав нас. Вони знайшли маленький пакетик з опіумом, зашитий у прив’язну косу Хун Во. Забравши опіум, вона заарештували Хун Во й передали його іншому чиновникові, котрий забрав його із собою. Потім вони конфіскували майно Хун Во, але оскільки речі Хун Во під час обшуку перемішалися з моїми, вони забрали все. Я сказав, що міг би показати їм, які речі належать мені, та вони поколотили мене й порадили бути обережнішим.

Тепер у мене не було ані пожитків, ані товариша, і я сказав хазяїнові, що, якщо він не заперечує і я йому не потрібен, я піду трохи прогулятись і подивитися місто. Мені не хотілося показувати йому, що я дещо засмучений прийомом, який мені надано у великому притулкові всіх пригнічених, і тому я посміхався і старався розмовляти веселим тоном. Але він сказав:

– Зачекай трохи, тобі треба зробити щеплення, щоб ти не захворів на віспу.

Я посміхнувся й відповів, що вже хворів на віспу, у чому легко переконатись, подивишись на моє повісплене обличчя, і тому немає потреби робити те, що він називає щепленням. Та він заперечив, що такий закон і що уникнути щеплення неможливо.

– Лікар не відпустить тебе без щеплення, – сказав він. – За існуючим законом, він прищеплює віспу усім приїжджим китайцям і бере за це по десять доларів з кожного, і ти можеш бути спокійний, що жоден лікар не стане втрачати свою зарплатню лише тому, що якийсь китаєць був такий дурний, що хворів на віспу в себе на батьківщині.

Прийшов лікар, зробив свою справу й забрав мої останні гроші – десять доларів, які я назбирав ціною півторарічної праці та злиднів. О, якби ті, хто затвердив цей закон, знали, що в Сан-Франціско мешкає безліч лікарів, котрі з радістю робили б щеплення за долар чи півтора, вони, звісно, ніколи не стали б стягувати таку високу плату з бідного, беззахисного ірландця, італійця чи китайця, які втекли до обітованої землі, щоб врятуватись від голоду та злиднів.

А Сун-сі.

Лист четвертий

Сан-Франціско, 18..

Любий Цін Фу! Уже майже місяць, як я тут. Я починаю потрохи розуміти тутешню мову. Хазяїну не вдалося перепродати нас на плантації в дальні східні райони країни, він зазнав невдачі, тому він відпустив на волю, взявши з нас зобов’язання виплатити йому гроші, що їх він витратив на наш проїзд сюди. Ми повинні віддати їх з перших же наших заробітків. Він каже, що на кожного припадає по шістдесят доларів.

Таким чином, вже через два тижня після приїзду сюди ми стали вільними. До цього, очікуючи рішення своєї долі, ми жили самотньо у кількох будиночках, у великій тісноті. Я вийшов на пошуки роботи. У чужій країні мені довелося розпочинати життя без єдиного друга, без гроша в кишені. Одяг, який був на мені, становив усе моє багатство. Єдине, чим я міг похвалитись, було добре здоров’я. Додам, що я був звільнений від побоювань, що хто-небудь вкраде за моєї відсутності речі, що належать мені. Однак ні, я не правий. Я випустив з уваги, що в мене неоціненна перевага перед бідняками в інших країнах: адже я в Америці! Я в притулкові пригнічених та принижених, подарованому нам небесами!

Тієї самої хвилини як це спало мені на думку, кілька молодих людей почали нацьковувати на мене злу собаку. Я намагався захищатись, та нічого не міг вдіяти. Я підбіг до під’їзду будинку, але двері були зачинені, і я опинився під владою собаки. Вона хапала мене за горлянку, кусала мені обличчя, руки, ноги. Я кричав, кликав на допомогу, але молоді люди лише реготали. Два чоловіки в сірих мундирах (їх тут називають полісменами) подивилися на мене і не поспішаючи попрямували далі. Однак один з перехожих зупинив їх, привів назад і сказав, що вони повинні врятувати мене від собаки. Тоді полісмени відігнали її своїми короткими дрючками. Це було велике щастя, тому що я був увесь закривавлений, і одяг мій перетворився на лахміття.

Потім перехожий, котрий привів полісменів, запитав молодих людей, за що вони так не по-людяному вчинили зі мною, але ті сказали, щоб він не втручався не в свою справу.

– Бісові китайці приїжджають до Америки відбирати шматок хліба у порядних білих людей, – заявили вони, – ми хочемо захистити свої законні права, а тут ще знаходяться розумники, які здіймають через це галас.

Вони почали погрожувати моєму доброчинцеві, і оскільки юрба, що зібралась, була заодно з ними, він змушений був піти. Навздогін йому полетіли прокльони. Тоді полісмени оголосили, що я заарештований і повинен піти з ними. Я спитав одного з них, яка причина мого арешту, але він вдарив мене дрючком і наказав “помовчувати”. Мене повели провулком у супроводі юрби роззяв та вуличних хлопчаків, котрі лаяли та глузували з мене. Ми увійшли до приміщення в’язниці з камінною підлогою. Уздовж стіни тягнулися в ряд великі камери із залізними гратами замість дверей. Добродій, що сидів за столом, почав писати щось про мене. Один з полісменів доповів:

– Цей китаєць звинувачується у порушенні громадського спокою та порядку.

Я намагався вимовити хоча б слово, аби виправдатись, та добродій сказав:

– Замовкни і поводь себе тихо! Кілька разів тобі миналися твої бісові витівки, але тепер нахабство тобі не допоможе, голубе. Доведеться тобі заспокоїтись або ми тебе самі заспокоїмо. Кажи, як тебе звати?