Ответы на 3 блок вопросов: Анатолій Аграновський

– А Сун-Сі.

– А до цього як звали?

Я сказав, що не розумію, що він має на увазі. Тоді він сказав, що хоче знати моє справжнє ім’я, тому що не вагається, що я змінив його, після того як останнього разу попався на крадіжці курей. Вони довго сміялись.

Потім вони обшукали мене і, зрозуміло, нічого не знайшли. Це сильно розсердило їх, і вони спитали, хто вноситиме за мене заставу чи сплатить штраф. Коли вони розтлумачили мені свої слова, я відповів, що не зробив, як мені здається, нічого поганого та не розумію, навіщо потрібно вносити за мене заставу або платити штраф. Вони надавали мені кілька стусанів і порадили вести себе ввічливіше. Я заперечив, що не мав наміру бути зневажливим. Тоді один з них відвів мене у бік і сказав:

– Послухай, Джонні, кинь хитрувати. Ми люди діла, і чим швидше ти це зрозумієш, тим буде краще для тебе. Витягуй п’ять доларів, і ти позбавишся неприємностей. Дешевше не буде. Кажи, хто в місті твої дружки?

Я відповів, що у мене в Америці немає жодного друга, що я чужинець, що дім мій далеко і я дуже бідний. І я звернувся до нього з проханням відпустити мене.

Тоді полісмен схопив мене за комір, струсонув з усієї сили, потягнув по коридору і, відчинивши ключем загратовані двері, штовханом запихнув мене до камери.

Гнитимеш тут, диявольське поріддя, – сказав він, – поки не зрозумієш, що в Америці немає місця для людей твого гатунку й твоєї нації.

Любий Цін Фу! В останньому листі, як ти пам’ятаєш, я розповів тобі, що мене стусаном уштовхнули до камери міської в’язниці. Я спіткнувся й упав на чоловіка, що лежав. Тут же я отримав ляпаса, хтось нагородив мене міцним слівцем, ще хтось брикнув і відіпхнув у бік. Я зрозумів, що я серед арештантів, і вони мене “перекидають”. Варто одному було пихнути мене, як я падав на голову іншого і, отримавши нову порцію стусанів і прокльонів, переходив до третього, який, у свою чергу, робив усе, щоб мене позбутись. Я дістався до порожнього місця в кутку, весь у синцях і саднах, але був задоволений, що нарешті нікому не заважаю. Я сидів на камінній підлозі. У камері не було ніяких меблів, якщо не брати до уваги квадратного тапчана, збитого з дощечок, на кшталт дверей у коморі, що служив ліжком п’яти або шести арештантам, – більше на ньому не вміщувалось. Вони лежали поряд, у великій тісноті, і якби не були зайняті бійкою, то хропіли. У голові цього ліжка була прибита чотиридюймова колода, що служила сплячим подушкою. Укритися мені не було чим, нічна вогкість проймала до кісток (ночі в Сан-Франціско завжди свіжі, хоча сильного холоду не трапляється). На тапчані було, звісно, затишніше, ніж камінній підлозі, і час від часу який-небудь плебей на зразок мене намагався на нього залізти. Тоді аристократи колотили його, і він проникався свідомістю, що на камені теж непогано.

Я тихо лежав у собі в кутку, розтираючи синці та з подивом прислухаючись до розмов арештантів, з якими вони зверталися один до одного і до мене (деякі із сусідів намагалися зі мною заговорити). Я завжди вважав, що, оскільки американці вільний народ, у них не може бути в’язниць: в’язниці створені деспотами, аби тримати в них волелюбних патріотів. Я був вражений, коли переконався у своїй помилці.

Ми перебували у великій спільній камері, куди тимчасово вміщують усіх арештантів, котрі звинувачуються в дрібних злочинах. Серед нас були два американці, два мексіканці, француз, німець, чотири ірландці та чілієць; у сусідній камері, відділеній від нас гратами, сиділи дві жінки. Усі були п’яні, усі лаялися та репетували, а з наступом ночі почали поводити себе ще більш задирливо та не стримувано, струшували залізне пруття гратів та лаяли, хто як міг, тюремника, який крокував назад і вперед. Дві арештантки, жінки середніх літ, теж були п’яні; випита горілка не приспала їх – навпаки, зробили неспокійними. Вони то обнімалися та цілували одна одну, то розпочинали шалену бійку й швидко перетворювались на два опудала із скривавлених лахміттів і розкуйовдженого волосся. Побившись, вони давали собі відпочинок, схлипували та лихословили. Коли вони були в дружбі, то називали одна одну не інакше як “міледі”, проте коли сварились, то звали одна одну “шльондрою”, супроводжуючи це ніжне звернення кількома вишуканими епітетами. У ході останньої бійки, що відбулася о півночі, одна відкусила іншій палець. Втрутився тюремник і посадив у карцер одного з мексіканців, тому що жінка, яка відкусила палець, вказала на нього. Постраждала не заперечувала їй; пізніше вона нам пояснила, що їй “не терпілося дати перцю цій стерві, тільки-но палець перестане боліти”, і тому вона не хотіла, щоб ту забрали в карцер. На той час обидві жінки обдерли одна на одній сукні до такої міри, що залишились майже гольцем. Мені сказали, що одна з них уже відсиділа в окружній в’язниці загалом дев’ять років, а інша чотири або п’ять. Їм подобалося сидіти у в’язниці. Як тільки їх випускали на волю, вони напивались, потім викрадали що-небудь прямо на очах поліцейського, і їх присуджували до двох місяців ув’язнення в окружній тюрмі. Там вони влаштовувались у непоганій камері, їли вдосталь задарма, шили сорочки для кастелянші по півдолара за штуку, і цього їм вистачало на тютюн та інші примхи. Коли два місяці минали, вони йшли прямо до матусі Леонард, напивались, потім відправлялись на Кірні-стріт що-небудь вкрасти, потім потрапляли до міської в’язниці, а звідти до окружної, на старе містечко. Одна так жила ось уже дев’ять років, інша близько чотирьох або п’яти, обидві заявили, що мають намір прожити в окружній в’язниці до самої смерті¹⁵². Під кінець обидві ці дами вчепилися в мене, коли я дрімав, притулившись до їхніх грат, і сильно побили мене. Виявляється, вони зробили це через те, що я китаєць. Вони заявили, що я такий-розтакий волоцюга, з’явився з бісової країни, аби відбити заробіток у чесних людей та позбавити їх останнього шматка хліба, коли самі християни ледве не подихають з голоду. Слово “волоцюга” їхньою мовою означає людину, яка не хоче працювати.

Любий Цін Фу! Я продовжую. Жінки знову помирились. Їх так зріднила розправа наді мною, і вони відчули таку спільність інтересів і взаємну симпатію, що почали обніматися та клястися у вічній дружбі, що царювала між ними до цього (з деякою перервою). Вони вирішили обидві показати на суді, що палець був відкусаний мексіканцем, і загнати його до в’язниці за завдане одній з них каліцтво.

У нашій камері знаходиться хлопчик років чотирнадцяти, котрий неодноразово був звинувачуваний поліцейськими та вчителями в тому, що умовляв неповнолітніх школярок відвідати особняки деяких джентльменів, що мешкають у заможній частині міста. Джентльмени постачали його книжками та картинками спокусливого змісту, які він поширював серед молодих дівчат. Портрети цих дівчат красувалися тепер у поліцейському управлінні, і хоча офіційно виставка призначалась для впливових громадян і представників влади, їх дивилися всі, кому було цікаво. Потерпілі дівчата ніяк не були покарані. Хлопчика в подальшому присудили до кількох місяців ув’язнення у виправному будинку. Як стверджують, був намір притягти до відповідальності джентльменів, що найняли цього хлопчика, аби розбещувати школярок, але оскільки цього не можна було зробити, не розголосивши імена джентльменів і не завдавши тим самим шкоди їхньому становищу в суспільстві, справі не дали ходу.

Був також у нашій камері в ту ніч фотограф (художник, що робить портрети людей за допомогою спеціальної машини), котрий приклеював голови відомих у суспільстві гречних молодих дам до оголених тіл жінок іншого гатунку, потім фотографував ці складені картинки й продавав такі фотографії за дорогу ціну пройдисвітам і шантажистам, запевняючи, що молоді дами самі найняли його фотографувати їх у роздягнутому вигляді. Суддя зробив суворе застереження фотографові. Суддя сказав, що його вчинок межує з неподобством. Суддя лаяв фотографа так, що той ледь не провалився крізь землю від сорому, потім наклав на нього штраф в сто доларів і додав, що фотограф має радіти, що суд не оштрафував його на цілих сто двадцять п’ять доларів. Із злочинниками тут не церемоняться.

Уже минуло, напевно, дві години після півночі, коли мене розбудив від дрімоти сильний галас: когось тягнули по підлозі, б’ючи на ходу, хтось стогнав. Дещо згодом пролунав крик: “А ну-ка, такий-розтакий, посидь тут!” – і до нашої камери штовхнули чоловіка. Загратовані двері зачинилися, і поліцейські пішли. Прибулець безсило звалився тут же біля грат. Оскільки дати йому стусана можна було, тільки підвівшись чи посунувшись до дверей, арештанти, що лежали, обмежились тим, що вилаяли його та нагородили добірними прокльонами, – лихо та страждання не пом’якшують їх і не викликають у них співчуття одне до одного. Прибулець, проте, замість того щоб підлизуватись до арештантів, що лаяли його, чи, навпаки, відповідати їм тією ж лайкою, мовчав, і ця недоладна поведінка змусила нарешті деяких з них підповзти до нього, щоб дослідити у тьмяному світлі, що проникав крізь грати, що ж з ним сталося. Він лежав непритомний, із закривавленою головою. Минула година, він сів і озирнувся, погляд його став осмислений. Він розповів, як ішов по вулиці з мішком на плечі й зустрів двох поліцейських, як вони звеліли йому зупинитися, але він не послухався, як вони погналися за ним, зловили і по-звірячому побили його, – почали лупцювати ще по дорозі, а закінчили тут і потім, як собаку, кинули до камери. Розповівши все це, він знову звалився і почав марити. В одному з арештантів, мабуть, прокинулося щось таке, що віддалено нагадувало співчуття, тому що, звернувшись через грати до наглядача, який крокував назад і вперед, він сказав:

– Послухай, Мікі, цей гусак помирає.

– Заткни пельку! – була відповідь.

Та арештант не заспокоївся. Він підійшов до самих дверей, ухопився за залізне пруття і, дивлячись крізь грати, ждав, поки наглядач знову зрівняється з ним.

– Гей, красунчику! Ви забили хлопця до смерті. Розкраячли черепушку, до ранку він вріже дуба. Моя порада – збігай за лікарем, інакше пожалкуєш.

Він продовжував триматися руками за грати, і наглядач, примудрився вдарити його дрючком по пальцях – з такою силою, що той з голосінням відлетів від дверей і звалився на арештантів, що сиділи на підлозі, на превелику радість п’яти або шести полісменів, які давно вже знемагали від нудьги, сидячи біля відгороженого поручнями столика в коридорі.

Однак у полісменів почалися наради й переговори пошепки: заява арештанта їх, як видно, знепокоїла. Один з наглядачів квапливо пішов і незабаром повернувся з чоловіком, який увійшов до нас у камеру, послухав пульс в побитого та освітив лихтарем його вже загострене, залите кров’ю обличчя з нерухомими, осклянілими очима. Помацавши його пробитий череп, лікар сказав:

– Годину тому я, можливо, і врятував би його, а тепер надто пізно.

Коли лікар вийшов у коридор, наглядачі тісною юрбою оточили його, і вони перемовлялись між собою тихесенько не менше п’ятнадцяти хвилин, після чого лікар залишив в’язницю. Кілька наглядачів увійшли до камери і схилились над побитим чоловіком. До ранку він помер.

Це була довга, нескінченна ніч. Світанок, що ніби неохоче зазирнув до нашої темниці, був найсіриший, найнудніший та найбезнадійніший світанок у моєму житті. І все ж, коли наглядач не поспішаючи розпочав гасити блідо-жовті язички газових ріжків, а сіре ранковове світло стало біліти, і я впевнився, що ніч все-таки підійшла до кінця, – бадьорість повернулась до мене; я розправив затерплі руки й ноги і озирнувся навколо з полегшенням і знову набулою цікавістю до життя. Те, що я побачив, свідчило: те, що трапилося зі мною, не жахливий сон і не гарячкове марення, а найсправжнісінька дійсність. На тапчані хропіли четверо волоцюг, немиті, обірвані, які обросли щетиною; один з них поклав брудну ногу у порваній шкарпетці на волохаті груди сусіда. Хлопчик спав тривожним сном і постійно стогнав. Навколо лежали інші сплячі фігури, що наполовину вгадувались у непевному світлі. У найвіддаленішому кутку біліло простирадло, чиї нерівності дозволяли вгадувати, де голова небіжчика, де ноги, де схрещені на грудях руки. За гратами, що замінювали стіну, було видно майже повністю оголені тіла вигнанок з окружної в’язниці, що сплелися в п’яних обіймах та спали мертвим сном.

Потрохи полонені звіри прокинулися в клітках, стали потягуватись, обмінюватися ляпасами та прокльонами, потім почали вимагати сніданок. Принесли сніданок – хліб і м’ясо на олов’яних тарілках, каву в олов’яних кухлях; наглядачі стежили, щоб кожен обмежився своєю порцією. Ще кілька нудних годин очікування – і нас вивели в коридор, де ми приєднались до натовпу босяків і волоцюг усіх національностей і всіх відтінків шкіри, котрих доставили з інших камер і кліток. Незабаром наш звіринець погнали вгору по сходах і зачинили за високою огорожею в брудному залі, де вже сиділа юрба брудних людей. Ця юрба уп’яла очі в нас і на чоловіка, котрий знаходився за столиком, що його тут називають кафедрою, та оточеного писарями та іншими чиновниками, котрі сиділи нижче. Натовп ждав. Ми перебували в поліцейському суді.

Розпочався суд. Дуже швидко я змушений був дійти висновку, що національна приналежність підсудного вирішувала його справу. Аби засудити ірландця, потрібні були явні докази, але і в цьому випадку покарання було якнайлегшим. Французів, іспанців та італійців судили строго за законом, відповідно до здійсненого злочину. Негрів швидко засуджували, навіть якщо докази були найнесерйозніші. Китайців же не виправдовували взагалі. Зізнаюсь, я відчув стурбованість, хоча й розумів, звичайно, що те, що відбувається тут, просто випадковість, тому що в цій країні всі люди вільні та рівні, і ніхто не може присвоїти собі якесь переважаюче право чи відмовити у законному праві іншому.

Усе це я чудово розумів і тим не менше відчував стурбованість.

Я був ще більш збентежений, коли з’ясувалось, що будь-який біженець з Ірландії, котрий знайшов притулок у цій країні, може виступити перед судом і дати будь-яке свідчення проти такого ж біженця з Китаю, – свідчення, яке навіки загубить репутацію китайця, приведе його до в’язниці і навіть коштуватиме йому життя. Однак, за законом цієї країни, китаєць не може свідчити в суді проти ірландця. Тривога моя все зростала та посилювалась. Тим не менше я продовжував берегти в глибині душі повагу до свободи, яку Америка надає всім і кожному, пошану до країни, що дарує нещасним вигнанцям притулок і захист, і продовжував твердити про себе, що все скінчиться щасливо.

Любий Цін Фу! Я був радий від душі, коли настала моя черга. За годину, що її я провів тут, поліцейський суд набрид мені не менше, ніж тюремна камера. Я не тривожився про вирішення своєї справи. Я знав, що, як тільки я розповім присутнім тут американцям, як хулігани нацькували на мене собаку, у той час як мирно ішов по вулиці, як собака покусала мене та порвала на мені одяг, як поліцейські заарештували мене й посадили до в’язниці, хуліганів же відпустили на волю, – тут у них закипить ненависть до пригноблення, що живе в серці кожного американця, і мене негайно виправдають. Зізнаюсь, я навіть трохи злякався за хуліганів, які скривдили мене.

Вони стояли на видноті, не намагаючись навіть сховатися, і я почав побоюватись, що, коли я повідомлю про їхній вчинок, присутні у пориві праведного гніву можуть вчинити з ними надто жорстоко. Можливо, їх навіть вишлють геть з країни як людей, що заплямували себе ганебним вчинком і негідних більше перебувати в її священних межах.

Перекладач запитав моє ім’я і повторив його гучно для загалу. Вирішивши, що настав час говорити, я відкашлявся й розпочав свою промову китайською (англійською я розмовляю погано):

– Почуй мене, о високорідний та могутній мандарин, і повір мені! Я йшов вулицею, сповнений мирних намірів, як раптом кілька чоловік почали цькувати на мене собаку і…

– Мовчати!

Це був голос судді. Перекладач шепнув мені на вухо, що я повинен мовчати. Він сказав, що жодних свідчень суд від мене не прийме. Якщо я бажаю що-небудь повідомити, то повинен діяти через адвоката.

У мене не було адвоката. Вранці до нас у камеру приходив адвокат, котрий виступає в поліцейському суді ( більш високих колах суспільства він називається “підпільний заступник”), і пропонував мені свої послуги, але я змушений був відмовитись, оскільки не мав ані грошей, ані застави, що могла б послужити йому забезпеченням. Я повідомив про це перекладачеві. Він сказав, що тоді я маю знайти свідків. Я озирнувся навсюди, надія ожила у мене.

– Викличіть ось тих чотирьох китайців, – сказав я. – Вони бачили все, що відбувалось. Я запам’ятав їх обличчя. Вони підтвердять, що біла людина нацькувала на мене собаку без щонайменшого приводу з мого боку.

– Із цього нічого не вийде, – сказав він. – В Америці білі люди можуть давати свідчення проти китайців, але китайці не можуть давати свідчення проти білої людини.

Я похолонув від жаху. Але відразу ж кров кинулася мені в голову: він насмілився зробити наклеп на притулок пригноблених, де всі люди вільні та рівні. Я відчув презирство до цього іспанця, що лопотів по-китайському, який ганьбив країну, що дала йому притулок та харчі. “Нехай він обпалить собі очі”, – подумав я, поглянувши на полум’яні рядки великої та чудової американської Декларації незалежності, яку ми переписали золотими літерами у нас в Китаї та повісили над хатнім вівтарем і в наших храмах, – я маю на увазі слова про те, що всі люди “створені вільними та рівними”.

Але, на жаль, Цін Фу, ця людина мала рацію. Так, вона мала рацію. Мої свідки сиділи тут, у залі суду, а я не міг викликати їх. Та ось у моїй душі знову зажевріла надія. До залу суду увійшов мій білий друг, ія зрозумів, що він прийшов, аби допомогти мені. Я був упевнений у цьому. На серці в мене стало легше. Проходячи повз, він непомітно прошепотів мені: “Не бійся!”, і мого страху як і не було. Та хулігани теж упізнали його, почали злобливо позирати на нього та погрожувати йому кулаками. А після цього обидва полісмени, котрі заарештували мене, почали на нього пильно дивитися. Спочатку мій білий друг ці погляди витримав, потім повісив голову. Вони не зводили з нього очей і свердлили його поглядом доти, доки він не опустив голову зовсім. Суддя, який весь цей час проводив з кимось приватну бесіду, повернувся до моєї справи. І ось ця справа, що мала для мене життєву важливість, від якої залежала не лише моя доля, а й доля моєї дружини та моїх дітей, почалася слуханням, була заслухана, закінчилася слуханням, була занесена до протоколів суду, записана газетними репортерами та забута усіма, окрім мене, все – протягом двох хвилин.

– Слухається справа А Сун-сі, китайця. Свідки у справі – полісмени О’Фланніган та О’Флаерті. Що ви маєте сказати, О’Фланніган?

Полісмен. Він порушив порядок на Корні-стріт.

Суддя. Чи має звинувачуваний свідків?

Мовчанка. Білий друг піднімає голову, зустрічає погляд полісмена О’Флаерті, трохи червоніє, підводиться й залишає зал суду з опущеною головою, уникаючи дивитися на оточуючих.

Суддя. П’ять доларів або десять діб!

Розгублений, я спочатку зрадів вирокові, та радість минула, коли я розібрався та зрозумів, що він хоче стягнути з мене п’ять доларів штрафу або посадити до в’язниці на десять діб, якщо я не заплачу грошей.

В юрбі китайців було дванадцять чи п’ятнадцять китайців, які звинувачувались у дрібних крадіжках та інших правопорушеннях. Справи їхні, як правило, вирішувались миттєво. Якщо обвинувачем виступав полісмен чи інша біла людина, і адвокат китайця не міг виставити проти нього білих свідків, то справу можна було вважати завершеною, оскільки ні сам звинувачуваний китаєць, ні його співвітчизники не мали права голосу в суді, а свідчення білої людини вважалося достатнім для судового рішення. Суд не запроваджував тривалих церемоній і швидко виголошував вирок китайцеві або до тюремного ув’язнення, або до штрафу. Раз чи два обидва позовники – і позивач, і відповідач – були китайцями. У цих випадках дозволялося викликати свідків-китайців, котрі давали суду свої свідчення за допомогою перекладача. Присяга в суді без традиційного давнього обряду, за якого відтинають голову курці та спалюють жовтий папір, не мала великого значення для неосвіченої частини моїх земляків, і обидві сторони з легкістю знаходили скільки завгодно свідків, які нічого не знали про суть справи й були готові показувати все, що завгодно. Суд оголошував свій вирок на підставі свідчення більшості свідків, але в судді зазвичай не вистачало терпіння вислухати всіх. Тому, коли йому набридало, він оглошував, що показань свідків достатньо і, підрахувавши те, що вислухав, виносив своє рішення.

Над полудень засідання суду закрилось, і тих з нас, кому не пощастило, повели під вартою до в’язниці. Суддя поїхав додому, адвокати, полісмени та публіка відправилась у своїх справах, і господарями темного залу суду залишились Порожнеча, Німота та Стіггерс – газетний репортер, який, як мені сказав один старий китаєць, зараз сяде писати звіт, де підноситиме до небес поліцію та обмовлятиме китайців і небіжчиків.

Розбещеність преси (1873)

Я стверджую, що провину за цей негідний стан несуть газети, – якщо не повністю, то все ж значною мірою. У нас вільна преса, навіть більш ніж вільна, – це преса, якій дозволено обливати брудом нелюбих їй громадських діячів і приватних осіб та відстоювати найжахливіші погляди. Вона нічим не зв'язана. Громадську думку, яка мала б утримувати її в рамках, преса зуміла спустити до свого нікчемного рівня. Існують закони, що оберігають свободу преси, але, по суті справи, немає жодного закону, що охороняв би громадян від преси! Людина, яка б наважилася поскаржитися до суду на наклеп у пресі, ще до початку законного розгляду справи опиняється наодинці зі всевладним газетним судилищем і стає об'єктом найбільш нахабних знущань і образ. В Англії уразливий Чарльз Рід¹⁵³ може судитися з газетами та добиватися рішення на свою користь, у нас в Америці він хутко змінив би тактику: газети (за підтримки своїх виучеників-читачів) швидко навіяли б йому, що вже краще стерпіти будь-який наклеп, аніж скаржитись на них до суду й ставати загальним посміховиськом.

Мені здається, що моральність в Сполучених Штатах падає в тій же пропорції, в якій зростає кількість газет. Чим більше газет – тим гірше звичаї. Я вважаю, що на одну газету, що приносить користь, припадає п'ятдесят, які приносять шкоду. Коли в якому-небудь добропорядному містечку засновується газета, ми повинні це сприймати як катастрофу.

За останні тридцять – сорок років у тоні й поведінці преси відбулися дуже істотні та сумні зміни – я маю на увазі рядову газету, тому що окремі погані зразки існували і в минулі часи). Раніше рядова газета виступала як речник добра й моральності та старалася дотримуватися правди. Не те нині. Днями одна солідна нью-йоркська газета надрукувала передову статтю, в якій виправдовувала казнокрадство на тій підставі, що членам конгресу мало платять, – начебто це виправдання для розкрадань. Безперечно, багато міднолобих читачів цілком задовольнились таким новим висвітленням питання. Зате мислячі люди ставляться до наших “фабрик брехні” інакше. Для них твердження: “Раз прочитав у газеті, значить правда” – давно вже звучить саркастично. Але, на жаль, люди, які не думають, котрі становлять переважну більшість нашого, як і всії інших народів, вірять газетам і піддаються їхньому впливові. Ось де коріння зла!

У сучасному суспільстві преса – це колосальна сила. Вона може і створити, і зіпсувати репутацію будь-якій людині. Ніщо не заважає їй назвати кращого з громадян шахраєм та крадієм і згубити його навіки. Чи брехав м-р Колфакс¹⁵⁴, чи казав правду, тепер уже неможливо з'ясувати, але він до самої своєї смерті проходить з ярликом брехуна, – бо таким був вирок газет. наші газети – геть усі без винятку – славлять “Чорного хитруна”¹⁵⁵, роздмухуючи його успіх. А в той самий час вони легко могли б вбити його одним залпом презирливої мовчанки! Влада допускає процвітання таких листків, як “Пригоди за день” або “Поліцейська газета”, тому що наша високоморальна преса давно розбестила читачів, привчила їх любити непристойності, зробила байдужими до беззаконня.

У газетах західних штатів охоче надрукують редакційну статтю, що відображає найбільш огидні, шкідливі погляди, – варто лише заплатити власникові долар за рядок.

Майже всі газети підтримують злочинців на кшталт Розенсвіга і, публікуючи їхні платні оголошення, допомагають їм знаходити нові жертви. Ні длякого з нас це не секрет.

Під час суду над вбивцею Фостера нью-йоркські газети робили вигляд, начебто вони за губернатора та просять читачів підтримувати його намір діяти суворо за законом; але вони надрукували цілу полосу нудотних плачливих прохань помилувати вбивцю – у ролі платної об'яви. І я вважаю, що надрукували б купу наклепів на губернатора, щоб паралізувати всю його подальшу діяльність на цій посаді, якби тільки з'явився хто-небудь і заплатив їм – як за об'яву. Газета, яка заради грошей заважає здійснитися правосуддю, являє серйозну загрозу для благополуччя громадян.

Громадська думка нації – ця грізна сила – створюється в Америці бандою малограмотних, самовдоволених невігласів, котрі не зуміли заробити собі на хліб лопатою чи шевською голкою і в журналістику потрапили випадково, по дорозі до притулку для бідних. Я особисто знайомий із сотнями журналістів і знаю, що міркування більшості з них у приватній бесіді не варті дірки з бублика. Але коли один з таких панів виступає на сторінках газети, тоді вже говорить не він, а преса, і писк пігмея вже не писк, а громоподібний голос пророка.

На власному досвіді я знаю, що журналісти схильні до брехні. Кілька років тому я сам запровадив на Тихоокеанському узбережжі особливий і дуже мальовничий вид брехні¹⁵⁶, і він досі не виродився там. Коли я читаю в газетах, що в Каліфорнії пройшов кривавий дощ і з неба падали жаби, коли до мене потрапляє повідомлення про знайдену в пустелі морську змію або про печеру, набиту алмазами та смарагдами (і обов'язково знайдену індійцем, що помер, не встигнувши досказати, де ця печера знаходиться), то я кажу собі: “Ти породив це дітище, ти й відповідай за газетні вигадки”. Звичка – друга натура: мені досьогодні доводиться весь час стежити за собою, аби не відхилятися від правди.

Кожен з нас рано чи пізно безперечно відчував на власній шкурі, що означає розбещеність преси. Бідний Стенлі¹⁵⁷ вважався в Англії ледь не богом, хвала йому лунала скрізь. Але ніхто не говорив про його лекції – люди делікатно утримувалися від цього, вважаючи, що відзначають більш важливі його достоїнства. А наші газети розірвали нещасного на шматки, розкинувши його останки від Мена до Каліфорнії, – і все лише тому, що Стенлі виявився неблискучим оратором. Нанівець пішла його величезна робота в Африці, авторитет його розтоптаний та знищений, і досі погана слава женеться за ним з міста в місто, із села в село, начебто Стенлі здійснив якийсь страшний, кривавий злочин. Брет Гарт жив у невідомості, поки газети не відкрили його та не піднесли до небес, – усі редактори Америки вибігали в будь-яку погоду за двері – роздивлятися в телескопи новоз'явлене світило й вимахували йому капелюхами, поки капелюхи не перетворювались на клаптики та не доводилось позичати головні убори у знайомих. Але раптом у родині Брет Гарта хтось захворів; стривожений і засмучений, він написав замість чергової розповіді про язичника-китайця досить слабку статтю, – і відразу ж колишні прихильники заволали: “Так він шахрай!” – і накинулися на Брет Гарта. Йог стягнули на землю, топтали ногами, тягали в бруді, мазали дьогтем і вивалювали в пір'ях, зробили мішенню, і досі в нього летять грудки бруду. У результаті Брет Гарт прочитав лише дев'ятнадцять лекцій за цілий рік і виступав при майже порожніх аудиторіях; слухачів було так мало, і вони сиділи так далеко одне від одного, що жодне слово не долетало до двох чоловік водночас. Брет Гарт приголомшений, більше йому не підвестися. А він людина великого таланту і міг би багато зробити і для нашої літератури, і для себе, якби йому більше пощастило. Втім, сам Брет Гарт дав маху, надавши грошову послугу одному пройдисвітові з нашої братії, що голодував, такому собі журналістові із шевців, – а той, повернувшись до Сан-Франціско, поквапився опублікувати в газеті викривальну статтю на цілих чотири колонки про злочини свого благодійника, яка змушує червоніти кожну порядну людину. Газета, яка вмістила це паскудство, явно продемонструвала зловживання наданою їй свободою.

В одному місті в штаті Мічіган я відмовився сісти за стіл з редактором місцевої газети, котрий був п'яний: у статті про мою лекцію цей редактор назвав її вульгарною, непристойною і такою, що заохочує пияцтво. А він навіть не був на моїй лекції! Хто-зна, якби він її прослухав, то, можливо, кинув би пити.

У Детройті одна газета стверджувала, що я розваги заради систематично б'ю свою дружину і вже так її покалічив, що вона не в силах ховатися, коли я в звичайному для себе несамовитому стані ввалююсь додому. Дозвольте вам сказати, що добра половина цього повідомлення – справжнісінька вигадка! Я міг би, звісно, подати до суду за наклеп, але я вже навчений гірким досвідом! Якби я затіяв справу, то всі американські газети – за ліченими гідними винятками – дуже зраділи б звістці про те, що я мучаю дружину, і довели б цю новину в усіх подробицях до відома читачів.

Не варто було б у цьому зазнаватись, але я й сам друкував злісні наклепницькі статті про різних людей і давно заслужив, щоб мене за це повісили.

Є в газет і деякі чудові якості, є сили, що здійснюють величезний позитивний вплив; я міг би перерахувати їх й розхвалити їх щосили, але тоді вам, джентльмени, вже зовсім нічого буде сказати.

Трагедія відбулася поблизу Пірс-Сіті, на південно-західній околиці штату. У неділю вранці молода біла жінка вийшла сама з церкви і незабаром була знайдена вбитою. Так, там є церкви; у мій час віра на Півдні була глибшою та мала більш широке розповсюдження, ніж на Півночі, й вирізнялася, як на мене, більшою щирістю, більшою мужністю, – такою, мені здається, вона й залишилась. Отже, молоду жінку знайшли вбитою. І хоча в тій окрузі чимало церков і шкіл, народ забунтував: лінчували трьох негрів (з них двох старих), спалили п’ять негритянських хатин і вигнали в ліс тридцять негритянських родин.

Я не маю наміру зупинятися на тому, що штовхнуло людей на злочин, оскільки це не має жодного відношення до справи; питання полягає в наступному: чи може вбивця сам чинити суд? Питання просте та правильне. Якщо доведено, що вбивця порушив прерогативу закону, віддаючи належне за сподіяне йому зло, – тоді й говорити нема про що: тисяча причин не виправдовує його. У мешканців Пірс-Сіті були серйозні причини, – судячи з деяких подробиць, у них була найсерйозніша з усіх причин, – але не в тому справа; вони вирішили самі чинити суд, хоча, за місцевими законами, їхню жертву все одно б повісили, якби справі було дано звичного ходу, бо в цій окрузі мало негрів і вони не займають високого становища та недостатньо сильні, аби впливати на присяжних.

Чому лінчування з його варварськими атрибутами стало в деяких частинах нашої країни улюбленим способом помсти за так званий “звичайний злочин”? Чи не тому, що це жахливе, огидне покарання здається людям більш наочним уроком і більш дійовим засобом залякування, ніж страта через повішення на тюремному дворі, без свідків і без всілякого розголосу? Нормальні люди так, звісно, не думають. Навіть мала дитина не повірила б цьому. Вона знає, що все незвичайне, таке, що викликає багато розголосу, негайно знаходить наслідувачів, бо на світі більш ніж достатньо вразливих людей, які, варто їх трохи розохотити, втрачають залишки розуму та починають творити таке, про що в інший час й помислити б не могли. Вона знає, що якщо хтось стрибне з Бруклінського мосту – знайдеться людина, котра повторить цей приклад; якщо хтось вирішить спуститися в бочці по Ніагарському водоспаду – знайдуться люди, котрі захочуть зробити те саме; якщо який-небудь Джек Потрошитель прославиться вбивством жінок у темних провулках – у нього знайдуться наслідувачі; якщо людина здійснить замах на короля та газети прокричать про це на весь світ – царевбивць з’явиться сила-силенна. Навіть малій дитині відомо, що достатньо якому-небудь негрові здійснити сенсаційний злочин та вбивство, як це викличе бродіння в головах багатьох інших негрів і потягне за собою цілий ряд тих самих трагедій, які суспільство так хоче попередити; що кожний з цих злочинів у свою чергу потягне за собою ряд інших, і в результаті перелік цих злигоднів, замість того, щоб зменшуватись, зростатиме з року в рік, – словом, що лінчувальники самі є найбільш злісними ворогами своїх дружин, дочок і сестер. Дитині відомо й те, що закони, які ми самі створили, перетворюють у наслідувачів не лише окремих людей, а й цілі села та міста, що яке-небудь линчування, що викликало багато розголосу, неминуче породить інші лінчування – і тут, і там, і скрізь, – і що з часом це перетвориться на манію, на моду – моду, яка ширитиметься з кожним роком все ширше й ширше, захоплюючи, подібно до епідемії, все нові штати. Суд Лінча уже дістався Колорадо, Каліфорнії, Індіани і тепер – Міссурі! Цілком можливо, що я доживу до того дня, коли посеред Юніон-сквера в Нью-Йорку, на очах у п’ятдесятитисячної юрби, спалюватимуть негра, і жодного представника закону та порядку не буде поблизу – ані шерифа, ані губернатора, ані поліцейського, ані солдата, ані священника.

“З р о с т а н н я л і н ч у в а н ь. У 1900 році було на вісім лінчувань більше, ніж у 1899 році, а в цьому році, мабуть, буде ще більше, ніж у минулому. Тепер ледь перевалило за половину року, а ми вже маємо вісімдесят вісім випадків лінчувань, тоді як за весь минулий рік їх було сто п’ятнадцять. Особливо вирізняються в цьому смислі чотири південні штати – Алабама, Джорджія, Луїзіана та Міссісіпі. Минулого року в Алабамі було вісім випадків лінчування, в Джорджії – шістнадцять, в Луїзіані – двадцять і в Міссісіпі – двадцять. Таким чином, понад половини лінчувань випадає на ці штати. Цього року в Алабамі вже було дев’ять випадків лінчування, в Джорджії – дванадцять, в Луїзіані – одинадцять, у Міссісіпі – тринадцять; знову-таки більше половини загальної кількості лінчувань по всіх Сполучених Штатах” (чікагська “Триб’юн”).

Цілком можливо, що зростання лінчувань пояснюється властивим людині інстинктам наслідування, – цим та ще й найпоширенішою людською слабкістю: страхом, як би тебе не стали обходити та вказувати на тебе пальцем, тому що ти вчиняєш не так, як усі. Ім’я цьому – Моральне Боягузтво, і воно є панівною рисою характеру у 9999 чоловік з кожних десяти тисяч. Я не претендую на це відкриття – у глибині душі найбільш тупий з нас знає, що це так. Історія не допустить, щоб ми забули чи залишили без уваги цю найважливішу рису нашого характеру. Історія настійливо та не без уїдливості нагадує нам, що від сотворіння світу усі заколоти проти людської підлоти та пригнічення розпочиналися одним сміливцем з десяти тисяч, тоді як інші налякано ждали та повільно, неохоче, під впливом цієї людини та її однодумців з інших десятків тисяч, приєднувалися до руху. Аболіціоністи це пам’ятають. Потайки громадська думка вже давно була на їхньому боці, проте кожен боявся на повний голос заявити про це, поки за якимсь натяком не здогадався, що його сусіда потайки думає так само, як він. Тоді-то й піднявся великий розголос. Так завжди буває. Настане день, коли так буде в Нью-Йорку та навіть у Пенсільванії.

Вважають – і говорять, – що лінчування приносить людям задоволення, що народ радий змозі подитивися на цікаве видовище. Але цього не може бути, досвід доводить протилежне. Люди, котрі мешкають у південних штатах, зроблені з того ж тіста, що й ті, котрі мешкають у північних, а переважна більшість цих останніх – люди добропорядні та сердечні, й вони були б глибоко, до болю засмучені подібним видовищем і... пішли б дивитися та зробили б вигляд, що їм це дуже подобається, якби вважали, що інакше вони викличуть несхвалення суспільства. Такі ми є – і тут уже нічого не вдієш. Інші тварини – не такі, але й тут ми нічого не можемо зробити. У них відсутній Моральний Критерій, ми ж не можемо позбутися його, не можемо продати його хоча б за безцінь. Моральний Критерій підказує нам, що є добро... і як ухилитися від добрих справ, якщо вони непопулярні.

Як я уже казав, інші вважають, що юрба, яка збирається на лінчування, отримає від цього задоволення. Це, звичайно, неправда, цьому неможливо повірити. Останнім часом почали відкрито стверджувати – ви не раз могли бачити це в пресі, – що досі ми неправильно розуміли, який імпульс рухає лінчувальниками; у них, мовляв, говорить у ці хвилини не почуття помсти, а просто звіряча жадоба подивитися на людські страждання. Якби це було так, юрби людей, котрі бачили пожежу готелю “Віндзор”, прйшли б у захват від тих жахів, які вони бачили. А хіба вони були в захваті? Подібна думка нікому не в голову не прийде, подібне звинувачення ніхто не насмілиться кинути. Багато хто ризикував життям, рятуючи дітей і дорослих від загибелі. Чому вони це зробили? Тому що ніхто не став би засуджувати їх за це. Ніщо не зв’язувало та не обмежувало їх – вони могли виконувати веління серця. А чому такі ж люди, зібравшись у Техасі, Колорадо, Індіані, стоять і дивляться на лінчування, всіляко доводячи, що це видовище доставляє їм незміриме задоволення, хоча на серці в них сумно й важко? Чому ніхто з цієї юрби пальцем не поворухне, жодного слова не скаже на знак протесту? Гадається мені, лише тому, що така людина опинилася б у меншості: кожен побоюється викликати несхвалення свого сусіди, – для рядової людини це гірше поранення чи смерті. Варто поширитись по окрузі звістці про майбутнє лінчування, як люди запрягають коней і з дружинами та дітьми мчать за кілька миль, аби подивитись на це видовище. Насправді для того, щоб подивитись?.. Ні, вони їдуть лише тому, що побоюються залишитися вдома: а раптом хто-небудь помітить їх відсутність і несхвально відгукнеться про них потім! Ось цьому можна повірити, бо усі ми знаємо, як ми самі поставилися б до такого видовища і як би ми вчинили за таких обставин. Ми не краще та не хоробріше за інших, і нема чого нам це приховувати.

Який-небудь Савонарола¹⁵⁸ міг би одним поглядом приборкати та розігнати юрбу лінчувальників, – на це здатні й Мерілл, і Белот¹⁵⁹. Немає такого натовпу, який би не здригнувся в присутності людини, відомої своїм холоднокров’ям і мужністю. До того ж юрба лінчувальників рада розбігтися, оскільки ви не знайдете в ній і десяти чоловік, які б не вибрали будь-яке іншіе місце, і, звичайно, не Були б тут, якби тільки в них вистачило на це хоробрості. Ще хлопчиком я бачив, як один сміливець уїдливо вилаяв юрбу та змусив її розійтися, а пізніше, у Неваді, я бачив, як один відомий горлоріз змусив двісті чоловік сидіти не ворухнувшись у палаючому будинку доти, доки він не дозволив їм залишити приміщення. Якщо Людина не боягуз, вона може сама пограбувати цілий пасажирський потяг, а якщо вона боягуз лише наполовину, вона може зупинити диліжанс та пограбувати всіх, хто в ньому їде.

Отже, виходить, що викорінити лінчування можна наступним чином: у кожній громаді, зараженій цієї бациллою, поселити по хоробрій людині, яка заохочувала б, підтримувала та на весь голос глибоко обурювалася лінчуванням, що таїться – у цьому можна не сумніватись – в усіх серцях. Тоді ці громади знайдуть собі інший предмет для наслідування, що більше їм підходить, бо вони складаються з людей, котрі повинні, звісно, щось наслідувати. Але де знайти таких сміливців? Ось у цьому-то й заковика, якщо на всій землі їх ледве набереться три сотні. Якби потрібні були люди, котрі Мали тільки фізичну хоробрість, завдання вирішувалося б легко – таких скільки завгодно. Коли Хобсон¹⁶⁰ сказав, що йому потрібно сім чоловік добровольців, які пішли б за ним, по суті, на вірну смерть, визвалося йти чотири тисячі чоловік, фактично весь флот, – тому що весь світ схвалив би це; І люди це знали. А ось якби план Хобсона був висміяний та освистаний друзями й товаришами, чию добру думку цінують матроси, – він не зумів би набрати й семи чоловік.

Ні, після зрілих міркувань проект мій ніяк не підходить. Де взятии людей, хоробрих духом? Немає в нас матеріалу, з якого виковуються люди з відважною душею, у цьому відношенні ми ниці. Є в нас ті два шерифи на Півдні, які… Але що про них казати – все одно їх не вистачить на всю країну; так нехай уже залишаються на своїх місцях і турбуються про власні громади.

Якби було в нас ще хоча б три або чотири шерифи такого гатунку! Чи допомогло б це? Гадаю, що так. Адже усі ми – наслідувачі: приклад доблесних шерифів наслідували б інші, бути безстрашним шерифом стало б правилом, а на тих, хто не був би таким, дивилися б з осудом, якого всі так прагнуть уникнути; хоробрість для людини на цій посаді увійшла у звичай, а відсутність її булла б рівнозначна безчестю, – так полохливість новобранця з часом змінюється на хоробрість. І тоді не буде більше лінчувань, і не буде озвірілої юрби, і…

Усе це дуже добре, Але для будь-якої справи потрібні заводії, а звідки ми візьмемо цих заводіїв? За об’явою? Добре, дамо об’яву.

А поки що – ось інший план. Давайте повернемо американських місіонерів з Китаю та запропонуємо їм присвятити себе боротьбі з лінчуванням. Оскільки кожен з 1511 місіонерів, котрі перебувають там, навертає по два китайці на рік, тоді як щодня на світ з’являється по тридцять три тисячі язичників¹⁶¹, потрібно буде понад мільйон років, аби кількість новонавернених відповідала кількості народжуваних і щоб “християнизація” Китаю стала помітна неозброєним оком. Отже, якщо ми можемо запропонувати нашим місіонерам таке ж багатюще поле діяльності у себе на батьківщині – притому з меншими витратами й достатньо небезпечне, – так чому б їм не повернутися додому й не спробувати щастя? Це було б і справедливо, і правильно. Китайці, на загал, чудовий народ – чесний, порядний, працелюбний, добрий і все таке інше. Залиште їх у спокої – вони й так достатньо гарні. До того ж майже кожний новонавернений ризикує заразитися нашою цивілізацією. Не завадило б нам бути обережнішими. Не завадило б добре подумати, перш ніж наражати себе на такий ризик, – тому що варто зробити Китай цивілізованою країною, і його вже не децивілізуєш. А ми не думали про це. Ну так що ж – подумаємо зараз, поки не пізно. Наші місіонери побачать, що в нас є для них поле діяльності – і не лише для 1511 чоловік, а для 15 011. Нехай прочитають наступну телеграму й вирішать, чи знайдеться в них у Китаї що-небудь більш апетитне. Телеграма ця з Техаса:

“Негра підтягли до дерева та повісили на сукові. Під ним накидали купу дров і хмизу та розпалили велике вогнище. Потім хтось помітив, що не можна, аби негр сконав так швидко; його спустили на землю, тим часом кілька чоловік відправились у Декстер, милі за дві, щоб здобути гасу. Вогнище облили гасом, і справу було доведено до кінця”.

Ми благаємо місіонерів повернутися й допомогти нам у нашій біді. Цього вимагає їхній обов’язок патріотів. Наша країна знаходиться зараз у більш тяжкому становищі, ніж Китай; вони – наші співвітчизники, і батьківщина звертається до них за допомогою в цей час якнайважчих випробувань. Вони знають, що робити; наш народ – не знає. Вони звикли до глузування, наруги, небезпеки; наш народ до цього не звик. Їм властиве мучеництво, а лише людина, готова на мучеництво, здатна протистояти юрюі лінчувальників, здатна приборкати її та змусити розійтися. Вони можуть врятувати свою країну; ми благаємо їх повернутись і врятувати її. Ми просимо їх ще і ще раз перечитати телеграму з Техаса, уявити собі цю сцену й тверезо поміркувати над нею, потім помножити на 115, додати 88, поставити ці 203 людські смолоскипи в ряд таким чином, щоб навколо кожного було по 600 квадратних футів вільного простору, де могли б розміститися 5000 глядачів, християн-американців – чоловіків, жінок і дітей, юнаків і юнок. Для більшого ефекту нехай вони уявлять собі, що справа відбувається вночі, на пологій рівнині, що поступово підвищується, так що стовпи розташовані по висхідній лінії та око може охопити весь двадцятичотиримильний ланцюжок вогнищ з палаючої людської плоті. (Якби ми розташували ці вогнища на плоскій місцевості, то не могли б бачити кінця ланцюжка, тому що згин земної поверхні приховав би його від наших очей). І ось, коли все буде готово, і прийде темрява, і запанує поважна мовчанка, – не повинно бути ні звуку, якщо не зважати на жалюгідні стогони нічного вітру та здавлених схлипувань нещасних жертв, – нехай усі похоронні вогнища, які закінчуються вдалечині та облиті гасом, спалахнуть водночас і полум’я разом з воланнями предсмертної муки підніметься прямо до неба, до престолу всевишнього.

Глядачів зібралося понад мільйон чоловік, світло вогнищ вихоплює з ночі неясні контури шпилів п’яти тисяч церков. О, добрий місіонере, о, жалісливий місіонере, залиш Китай, вернися додому й наверни цих християн!

Гадається мені, що якщо хто-небудь і може зупинити цю епідемію кривавого божевілля, – так це безстрашні люди, здатні, не здригнувшись, протистояти юрбі; і оскільки люди такого гатунку виковуються лише в атмосфері небезпеки, загартовуючись у боротьбі з нею, то швидше за все їх можна зустріти серед місіонерів, котрі останній рік чи два подвизалися в Китаї. У нас для них непочатий край роботи, справи вистачить ще й для багатьох сотень і тисяч, і поле діяльності поширюється з кожним днем. Чи знайдемо ми таких людей? Можна спробувати. Серед 75 мільйонів американців повинні ж знайтися ще мерілли та Белоти, а за законами, які ми самі винайшли, кожний приклад будитиме досі дрімотних лицарів одного з ними великого ордена та висувати їх у перші лави.

Людині, Що Ходить у Пітьмі (1901)
З нью-йоркської газети “Триб’юн”, у різдвяний свят-вечір:

“Народ у Сполучених Штатах зустрічає різдво, сповнений бадьорості та сподівань. Це свідчить про загальне задоволення та щастя. Буркотун-критикан, який нема-нема та й заведе свою шарманку, навряд чи знайде собі слухачів. Більшість людей тільки здивуються, звідки такий узявся, і пройдуть повз нього”.

З газети “Сан”, Нью-Йорк:

“Завданням цієї статті не є опис страшних злочинів проти людства, які здійснюються в політичних цілях у деяких кварталах Іст-Сайда¹⁶², що користуються поганою славою. Ці злочини не можна описати ніяким пером. Єдине завдання, яку автор ставить перед собою, – це дати величезній кількості більш або менше безтурботних мешканців чудового міста Нью-Йорка деяке уявлення про те, як занапащають чоловіків, жінок і дітей у найбільш густонаселеній і найбільш незнайомій їм частині цього гіганта Нового Світу. Якщо в кого-небудь з читачів наведений тут матеріал викличе недовіру або почуття незаслуженої образи, то їм можуть бути надані на підтвердження дати, прізвища та адреси. Тут зафіксовані факти й спостереження, без вигадки та без прикрас.

Уявіть собі, якщо можете, частину міської території, яка повністю перебуває під владою однієї особи, без дозволу якої не можна вести жодної законної чи незаконної справи; де незаконні справи всіляко заохочуються, а законні переслідуються; де вечорами шановані громадяни змушені закривати наглухо вікна та двері своїх домівок і задихатися від спеки в задушливих кімнатах, боячись вийти на ганок будинку, хоча лише там і можна вдихнути свіже повітря; де голі жінки танцюють ночами на вулицях, а безстатеві чоловіки, як хижаки, нишпорять у темряві в пошуках жертв свого фаху – фаху, який не лише не переслідується поліцією, але, навпаки, користується її покровительством; де малі діти вже знають, що таке проституція, і дівчаток із самого юного віку навчають мистецтву Фріни; де американські дівчата, виховані в дусі суворих правил американського родинного життя та вивезені з маленьких містечок у штатах Нью-Йорк, Массачусетс, Коннектикут і Нью-Джерсі, утримуються наче у в’язниці, поки не втратять останню жіночність; де хлопчиків з малолітства навчають приводити “гостей” у публічні будинки; де існує товариство молодих чоловіків, єдиним заняттям яких є розбещення юних дівчат і відправлення їх до будинків розпусти; де людині, яка йде по вулиці зі своєї дружиною, кидають в обличчя образи; де в лікарнях і диспансерах лікуються переважно діти, заражені недитячими хворобами; де вбивства, гвалтування, грабунок та крадіжки – як правило, а не як виняток – залишаються безкарними, – коротше кажучи, де політичні верховоди дістають прибуток з найжахливіших форм розпусти”.

Та ж газета “Сан” напередодні різдва надрукувала наступне повідомлення з Китаю (курсив мій. – Марк Твен):

“Його превелебність містер Амент, представник Американського Бюро закордонних християнських місій, повернувся з поїздки, яку він здійснив з метою зібрати контрибуцію за шкоду, завдану боксерами¹⁶³. Куди б він не приїздив, він скрізь змушував китайців платити. Містер Амент заявляє, що нині усі підвідомчі йому місцеві християни забезпечені. Його паства становить 700 чоловік, а з цього числа 300 вбито. Містер Амент стягнув по 300 таелей за кожного вбитого й домігся повного відшкодування вартості усього знищеного майна християн. На додаток він наклав штраф, що в тринадцять разів перевищує суму контрибуції. Ці гроші підуть на поширення євангельського вчення.

Містер Амент заявляє, що він одержав скромну компенсацію порівняно з тією, що дісталася католикам, котрі стягують, крім грошей, ще життя за життя. За кожного вбитого католика вимагають по 500 таелей. У районі Веньчжоу вбито 680 католиків, і за це європейські католики, які знаходяться тут, вимагають 750 000 в’язок монет і 680 голів китайців.

У бесіді містер Амент торкнувся ставлення місіонерів до китайців. Він сказав: “Я рішуче заперечую, що місіонери мстиві, що вони, як правило, грабували чи робили після облоги що-небудь таке, чого не вимагали обставини. Особисто я засуджую американців. М’яка рука американців набагато гірша, ніж броньований кулак німців. Якщо виявляти м’якість стосовно китайців, вони цим скористаються...

Тут сприйняли як кумедний жарт повідомлення, що французький уряд збирається повернути скарб, пограбований його солдатами. Французькі солдати займалися пограбуваннями ще більш систематично, ніж німці. Факти говорять про те, що сьогодні, озброєні сучасною технікою, християни католицької віри під прапором Франції грабують оселі в провінції Чжілі”.

Зі щасливої випадковості усі ці радісні звістки дійшли до нас у свят-вечір – якраз своєчасно, аби нам відсвяткувати різдво з належними веселощами та душевним піднесенням. Настрій у нас чудовий, ми навіть вважаємо за доцільне відколювати жарти на кшталт такого: куди не кинь – виходить всюди китайцеві клин!

Превелебний Амент незамінний на своїй посаді. Ми вимагаємо, щоб наші місіонери в чужих краях втілювали не лише благість і милосердя, лагідність і доброту, властиві нашій релігії, але також і справжній американський дух. Першими американцями були індійці племені поуні. Ось що про них повідомляє підручник історії Маколема¹⁶⁴:

“Коли білий боксер вбиває людину з племені поуні та знищує його майно, інші поуні навіть не намагаються відшукати вбивцю, а вбивають першого білого, якого зустрінуть; потім вони змушують яке-небудь село, населене білими, відшкодувати нащадкам грошову вартість вбитої людини, а також усього знищеного майна; і на додаток зобов’язати мешканців внести суму, що в тринадцять разів перевищує цю вартість, у фонд поширення релігії поуні, яка, на думку цього племені, краще за інші релігії пом’якшує людські серця та вселяє гуманність.

Поуні не сумніваються в тому, що змушувати безневинних відповідати за винних справедливо та чесно і що краще нехай дев’яносто дев’ять безневинних постраждають, ніж один винний уникне покарання”.

Не дивно, що наш превелебний Амент заздрить підприємливим католикам, котрі не лише загрібають великі гроші за кожну віддану богові душу хрещеного тубільця, але понад те отримують ще “життя за життя”. Втім, він може втішитися тим, що католики повністю привласнюють ці гроші, тоді як він, будучи менш егоїстичним, залишає собі тільки по триста таелей за людину, а величезну суму, що в тринадцять разів перевищує цю компенсацію, віддає на справу поширення євангельського вчення. Своєю щедрістю містер Амент заслужив всенародне визнання, пам’ятник йому забезпечено. Нехай же він задовольниться цими нагородами. Ми цінуємо містера Амента за те, як мужньо він захищав своїх побратимів-місіонерів від різних необгрунтованих нападок, що починали вже тривожити нас. Тепер, після його свідчення, ці нападки значною мірою втратили гостроту, і ми можемо думати про них без особливого збентеження. Адже нам тепер відомо, що навіть до облоги місіонери, “як правило”, не займалися пограбуванням і що “після облоги” вони поводили себе цілком благопристойно, за винятком тих випадків, коли “обставини” змушували їх вчиняти інакше. Я беру на себе турботи про пам’ятник. Пожертви можна відправляти до Американського Бюро закордонних християнських місій, а проекти – мені. Усі проекти повинні в алегоричній формі змальовувати відшкодування втрат сам-тринадцять, а також мету, заради якої ці гроші були стягнуті. Пам’ятник має бути прикрашено орнаментом із шестисот вісімдесяти голів, розташований у приємному поєднанні, що чарує око: адже католики вчинили якнайкраще, і їхні справи теж необхідно увічнити. Можна надсилати девізи, якщо знайдуться такі, що правильно відображають суть справи.

Змусивши злиденних селян розплачуватися за інших, та ще й у тринадцятиразовому розмірі, містер Амент прирікає їх разом з дружинами та безневинними немовлятами на голод і повільну смерть. Але ці його подвиги на фінансовій ниві, здійснені з метою отримати криваві гроші для поширення євангельського вчення, не порушують моєї душевної рівноваги, хоча такі слова у поєднанні з такими справами являють собою таке жахливе, таке грандіозне блюзнірство, що рівного йому не віднайти в історії. Якби простий мирянин вчинив так, як містер Амент, виправдовуючись тими ж мотивами, я, звісно, здригнувся б від жаху; чи якби я сам вчинив подібне під тим самим приводом... утім, це немислимо, хоча деякі погано обізнані люди і вважають мене блюзніром. Так, трапляється, що священнослужитель впадає в блюзнірство. І тоді пересічному мирянинові його не наздогнати!

Ми чуємо пристрасні запевнення містера Амента, що місіонери “не мстиві”. Сподіватимемось, що це так, і звернемося до господа бога з благанням, щоб вони ніколи не стали мстивими, а зберігали свою хворобливу лагідність, чесність і любов до справедливості – якості, що приносять стільки радості їхньому побратимові та заступникові.

А ось уривок зі статті токійського кореспондента, теж надрукованої у свят-вечір в нью-йоркській “Триб’юн”. Стаття звучить дещо дивно та зухвало, але ж японці поки лише частково долучились до Цивілізації! Коли вони зробляться цілком цивілізованими, вони перестануть казати такі речі:

“Питання про місіонерів, звичайно, в усіх на устах. Західним державам необхідно дослухатись до поширеної тут думки, що релігійні навали на країни Сходу, здійснювані потужними західними організаціями, рівносильні розбійницьким набігам і не лише не заслуговують на підтримку, але повинні якнайсуворішим чином припинятись. Тут вважають, що організації місіонерів являють собою постійну загрозу для мирних міжнародних відносин”.

А тепер вирішувати. Чи будемо ми, як і раніше, ощасливлювати нашої Цивілізацією народи, Що Ходять у Пітьмі, чи дамо цим нещасним перепочити? Чи будемо ми і в новому сторіччі приголомшувати світ нашою звичною святенницькою тріскотнею чи протверезимось і спочатку поміркуємо? Чи не розумніше буде зібрати всі знаряддя нашої Цивілізації та з’ясувати, скільки залишилося на руках товарів у вигляді Скляного намиста та Благословіння, Кулеметів і Молитовників, Віскі та Смолоскипів Прогресу й Просвітництва (патентованих, автоматичних, придатних при нагоді для підпалення сел), а потім підбити баланс і підрахувати прибутки та збитки, аби вирішити уже розумно, чи продовжувати цю комерцію, чи краще розпродати майно й на виручку від продажу розпочати нову справу під маркою Цивілізації?

Досі обдаровувати Дарами Цивілізації Братів, Що Ходять у Пітьмі, було, загалом, вигідно, і навіть тепер, якщо діяти обережно, це починання може приносити прибуток, але все ж, як на мене, недостатній дя виправдання серйозного ризику. Людей, Що ходять у Пітьмі, стає все менше, і вже дуже вони нас цураються. Пітьма ж усі рідшає та рідшає, – для наших цілей їй не вистачає густоти. Більшість Людей, Що Ходять у Пітьмі, почала бачити тепер настільки ясніше, ніж раніше, що це вже не корисно для них і не вигідно для нас. Ми виявили брак розважливості.

Трест “Дари Цивілізації” – починання перший сорт, якщо керувати ним розумно та по-господарському. Воно може принести набагато більше грошей, території, влади та інших благ, ніж будь-яка з інших азартних ігор. Проте за останні роки християнські держави ведуть гру погано, і, я гадаю, це їм так не минеться. Вони з такою жадобою рвуться загрібати усі ставки на зеленому сукні, що Люди, Що Ходять у Пітьмі, помітили це – помітили й стривожились. Вони почали ставитися підозріло до Дарів Цивілізації. Більше того – вони почали придивлятися до них. А це не годиться: Дари Цивілізації – славний, відмінний товар; тільки не можна роздивлятися його на яскравому світлі. За слабкого освітлення, та ще й якщо дивитися здаля, Дари Цивілізації можуть видатися джентльменам, Що Ходять у Пітьмі, завжди привабливими. Перерахуємо їх:

Любов Законність і порядок

Справедливість Свобода

Лагідність Чесні взаємовідносини

Християнські почуття Рівність

Захист слабких Милосердя

Тверезість Просвітництво

і тому подібне.

Ну як, непогано? Просто чудово, сер! Будь-який ідіот з найбільш непроглядної пітьми прийде у захват від такого товару! Але давайте не плутати різні сорти. На цьому я категорично наполягаю. Сорт, про який йшлося вище, мабуть, призначається для експорту. Але це одна видимість. Між нами кажучи, цей товар зовсім не те, за що ми його видаємо. Між нами кажучи, усе назване вище – лише обгортка, яскрава, гарна, принадна, і на ній зображені такі дива нашої Цивілізації, які призначаються для вітчизняного споживання. А ось під обгорткою знаходиться Справжня Суть, і за неї покупець, Що Ходить у Пітьмі, платить сльозами та кров’ю, землею та свободою. Саме ця Справжня Суть і є Цивілізація, призначена на експорт. Чи відрізняються ці сорти одне від одного? Так, у деяких окремих моментах різниця є.

Загальновідомо, що трест “Дари Цивілізації” тріщить скрізь. Причина ясна. Вона полягає в тому, що наш містер Мак-Кінлі, і містер Чемберлен, і кайзер, і цар, і французи почали експортувати Справжню Суть без обгортки, у відкритому вигляді. А це якрах і псує всю гру. Це показує, що нові гравці ще недостатньо оволоділи правилами.

Просто прикро бачити, як бездарно вони роблять один неправильний хід за іншим! Містер Чемберлен фабрикує війну з такого непереконливого, безглуздого матеріалу, що в ложах хапаються за голову, а на гальорці сміються. При цьому він з усіх сил старається переконати себе, що ця війна¹⁶⁵ не просто пограбування, що вона усе ж приховує в собі крупицю порядності, – щоправда, не видиму простим оком, – і що, вивалявши в бруді англійський прапор, він зуміє врешті-решт відмити його дочиста і цей прапор знову засяє у піднебессі, як сяяв тисячоліття, поки він сам не наклав на нього свою нечисту лапу. Невміла гра. Бездарна гра, тому що вона даз змогу Людям, Що Ходять у Пітьмі, виявити Справжню Суть. І ось вони кажуть:

“Як, християни напали на християн? І усього лише через золото? Невже це і є великодушність, терпимість, любов, лагідність, милосердя, захист слабких – це дивний, демонстративний напад слона на виводок польових мишей, під приводом, що миші пискнули щось для нього образливе, а така поведінка, за словами містера Чемберлена, “жодний уряд, що поважає себе, не може залишити безкарним”? Чому подібний привід вважається достатнім відносно малої держави, якщо він виявився недостатнім відносно великої? Адже зовсім нещодавно Росія тричі поспіль образила слона й залишилася жива та неушкоджена. Значить, це і є Цивілізація та Прогрес? Чим же це краще за те, що є в нас? Хіба пограбування, пожежі та спустошення у Трансваалі – Прогрес порівняно з нашою Пітьмою? Може, існують два сорти Цивілізації – один для вітчизняного споживання, а інший для експорту на язичницький ринок?”

Тривога оволодіває Людьми, Що Ходять у Пітьмі, і вони спантеличено похитують головами, а тут їм ще потрапляє уривок з листа англійського солдата, котрий описує свої подвиги у зв’язку з однією з перемог Метюена, ще до битви біля Магерсфонтейна, ї тривога їх зростає.

“Ми штурмом узяли висоту, – пише солдат, – і стрибнули в окопи. Бури зрозуміли, що їм не врятуватись. Вони кинули рушниці, впали на коліна, підняли руки вгору та стали благати про пощаду. Ось тут ми їм і показали пощаду – довгою ложкою!”

Довга ложка означає штик. Зазирніть у лондонський “Щотижневик Ллойда”. У тому ж номері – і в тій же колонці – ви знайдете іншу замітку, сповнену обурення та гірких ремствувань з приводу жорстокості та нелюдяності бурів. Скільки в цьому неусвідомленої іронії!

А тут, як на гріх, у гру встряв кайзер, не оволодівши попередньо її тонкощами. Він втратив під час заколоту в Шаньдуні двох німецьких місіонерів та виставив за них завищений рахунок. Китай мав сплатити по сто тисяч доларів за кожного, віддати територію протяжністю у дванадцять миль, вартістю в двадцять мільйонів доларів, з населенням у кілька мільйонів чоловік і, крім того, спорудити пам’ятник і християнський храм, – наче народ Китаю не запам’ятав би цих місіонерів і без таких дорогокоштовних споруд! Нема чого й казати, це була погана гра, тому що вона не ввела в оману, не могла ввести в оману і ніколи не введе в оману Людину, Що Ходить у Пітьмі. Їй ясно, що з неї взяли зайве. Вона знає, що ціна місіонерові, як і будь-якому смертному, визначається тим, скільки доведеться витратити на його заміну. Більшого він не вартий. Місіонер – людина корисна, але корисні також і лікар, і шериф, і редактор; проте справедливий імператор не вимагає за них сплати по військових цінах. Розумний, працелюбний, невідомий місіонер, які розумний, працелюбний редактор провінційної газети, безперечно коштує чимало, однак не можна ж за нього вимагати всю земну кулю! Ми поважаємо такого редактора, і нам шкода, коли ми залишаємось без нього, та все ж територія в дванадцять миль, і храм, і цілий статок – це надто висока компенсація за подібну втрату; уявімо собі, що редактор був би китаєць і платити за нього довелося б нам! Хіба можна вимагати такі гроші за редактора чи місіонера, коли навіть підтоптані королі продаються набагатодешевше! Отже кайзер провів свою партію далеко не блискуче. Щоправда, він свого досяг, але його дії викликали повстання в Китаї, заколот обурених китайських патріотів – “боксерів”, на яких так багато зводять наклепів. Врешті-решт усе це дорого обійшлося і Німеччині, й іншим Носіям Прогресу та Дарів Цивілізації.

Вимоги кайзера були задоволені, а все ж гра була погана, тому що вона не могла не справити огидного враження на мешканців Китаю, Що Ходять у Пітьмі. Ці події, вочевидь, змусили їх замислитись і сказати:

“Цивілізація милостива та чудова, – так ми чули. Але чи по кишені вона нам? Є в нас заможні китайці, – може, їм доступна така розкіш; але контрибуція накладена не на них, а на селян шаньдуня; саме вони повинні сплатити цю величезну суму при жалюгідному заробіткові в чотири центи на день. Невже така Цивілізація краще, ніж наша, невже вона більш священна, велична та благородна? Невже це не розбій, не здирство?! Хіба з Америки вимагала б Німеччина двісті тисяч доларів за двох місіонерів, хіба стала б струшувати броньованим кулаком перед її носом і послала б до американських берегів кораблі з військовим десантом?.. “Захопіть дванадцять миль американської території вартістю в двадцять мільйонів доларів, як додаткову компенсацію за місіонерів, і змусьте селян збудувати пам’ятник місіонерам та багатий храм для увічнення їхньої пам’яті!” – невже Німеччина дала б такий наказ своїм військам?.. “Крокуй по Америці, ріж і виколюй, не милуючи нікого, нехай на тисячу років уперед обличчя німця навіює Америці жах, такий само, як навіювали Європі страшні гунни! Крокуй по Великій республіці та вбивай праворуч і ліворуч! Вогнем і мечем прокладай крізь її серце та нутрощі шлях для нашої скривдженої релігії”, – хіба насмілилася б Німеччина сказати таке своїм солдатам?.. Хіба вчинила б так Німеччина стосовно Америки, Англії, Франції, Росії?.. Чи так можна поводитися лише з Китаєм, за прикладом слона, що напав на польових мишей? Так чи варто нам вкладати кошти в цю Цивілізацію, яка назвала Наполеона розбійником за те, що він вивіз з Венеції бронзових коней, а сама краде з наших стін старовинні астрономічні прилади та безсоромно займається пограбуваннями? Це стосується всіх іноземних солдатів (крім американських), котрі штурмують села, тероризують мешканців та щодня посилають додому тріумфуючим гаетним редакціям телеграфні зведення такого змісту: “Втрати китайців – 450 чоловік вбитими; з нашого боку поранені один офіцер і два солдати. Завтра виступаємо в похід проти сусіднього села, де, як повідомляють, почалася різанина”. Скажіть, чи по кишені нам Цивілізація?”

Потім включається в гру Росія – і теж грає нерозумно. Два рази вона ображає Англію (Людина, Що Ходить у Пітьмі, бачить це і мотає на вус); за моральної підтримки Франції та Німеччини вона забирає в Японії її здобич – захоплений Японією в боротьбі на плаваючий у китайській крові Порт-Артур (Людина, Що Ходить у Пітьмі, помічає це і теж мотає на вус); далі вона захоплює Манчжурію, спустошує манчжурські села, заповнює багатоводну річку розпухлими трупами нескінченних вбитих селян ( і це Людина, Що Ходить у Пітьмі, теж мотає собі на вус). Можливо, вона гадає: “Ось ще одна цивілізована держава з хоругвою Христа в одній руці і з кошиком для награбованого й ножем м’ясника – в іншій. Невже немає для нас іншого виходу, як тільки прийняти Цивілізацію та впасти до її рівня?”

Але тут на сцену виходить Америка, і наш Головний Гравець¹⁶⁶ грає недобре, точнісінько як містер Чемберлен в Південній Африці. Це було помилкою, причому такою, якої не очікували від Головного Гравця, котрий так добре грав на Кубі. Там він вів звичну, американську гру і перемагав, тому що така гра – безпрограшна. З приводу Куби наш Головний Гравець сказав: “Ось – маленька пригнічена нація, що не має друзів, але вона сповнена рішучості боротися за свою свободу. Ми готові зробитися її партнерами, ми повернемо на її підтримку міць сімдесяти мільйонів співчуваючих американців і ресурси Сполучених Штатів. Грайте!” У цих умовах лише всі європейські країни, об’єднавшись, могли б завадити нам, але Європа не в змозі об’єднатися з жодного приводу. У питанні Куби президент Мак-Кінлі наслідував наші великі традиції, і ми гордилися своїм Головним Гравцем, і гордилися тим незадоволенням, яке його гра викликала в континентальній Європі. Рухомий високими почуттями, він вимовив хвилюючі слова про те, що насильницька анексія була б“актом злочинної агресії”; і ці слова його теж пролунали як “постріл на весь світ”¹⁶⁷. Цей благородний афоризм переживе усі інші його промови та вчинки, якщо не зважати на те, що через рік він геть забув свої слова та високу істину, що містилася в них.

Бо виникла спокуса Філіппінів. Це була сильна, надто сильна спокуса. І наш Гравець допустив грубу помилку – повів гру по-європейському, по-чемберленівському. Шкода, дуже шкода, що він зробив таку серйозну, непоправну помилку. Саме там і тоді слід було б знову зіграти по-американському. І це б нічого не коштувало, зате принесло б нам великий і вірний виграш, справжнє багатство, яке зберіглося навіки, передаючись від покоління до покоління. Ні, не гроші, не територію, не владу, а щось набагато більш цінне, ніж увесь цей тлін: у нас була б усвідомленість того, що нація пригнічених, нещасних рабів стала вільною завдяки нам; наші нащадки зберегли б світлу пам’ять про благородні справи предків. Хід гри залежав від нас. Якби ми вели її за американськими правилами, Д’юї¹⁶⁸ забрався б з Маніли, як тільки-но він би знищив іспанський флот. Від нього вимагалося лише одне: вивісити на березі оголошення, яке б гарантувало, що філіппінці не завдадуть шкоди майну та життю іноземних громадян, і яке б попереджало іноземні держави, що втручання в справи звільнених патріотів розглядатиметься як недружній акт стосовно Сполучених Штатів. Європейські держави не здатні об’єднатися навіть для поганої справи – ніхто не зірвав би цієї об’яви.

Д’юї міг би спокійно зайнятися своїми справами де-небудь в іншому місці, знаючи, що філіппінський армії під силу взяти змором маленький іспанський гарнізон і вислати його потім за межі своєї країни. Філіппінці встановили б у себе державне управління на свій смак; що стосується католицьких монахів та їхніх багатств, придбаних сумнівними шляхами, то філіппінці діяли б стосовно їх таким чином, як їм диктували б власні поняття про справедливість і честь. До речі, ці поняття на перевірку виявились нічим не гіршими за ті, що існують в Європі та Америці.

Але ми грали по-чемберленівському і позбулися можливості вписати до своїх анналів ще одну Кубу, ще один благородний вчинок.

І чим більше думаєш про цю помилку, тим ясніше стає, що вона може зіпсувати нам усю комерцію. Бо Людина, ЩО Ходить у Пітьмі, майже напевно скаже:

“Дивна ця справа, дивна та незрозуміла! Мабуть, існують дві Америки: одна допомагає полоненому звільнитися, а інша забирає у колишнього бранця завойовану свободу, починає з ним суперечку без усякого приводу й потім вбиває його, аби заволодіти землею, яка йому належить”.

По суті, Людина, Що Ходить у Пітьмі, уже говорить це, і заради користі комерції необхідно викласти їй інші, більш розумні погляди на філіппінські події. Ми повинні змусити її мислити за нашою вказівкою. Я вважаю, що це цілком можливо, – адже виклав же Англії містер Чемберлен готові думки з питання про Південну Африку, причому зробюив це спритно та успішно. Він виклав англійцям факти – точніше, частину фактів – і пояснив довірливим людям їхнє значення. І він оперував цифрами – це дуже добре. Він користувався формулою: “Двічі по два чотирнадцять; з десяти вирахувати два буде тридцять п’ять”. Цифри діють невідпорно, з їх допомогою завжди можна переконати освічену публіку.

У цьому місці нашої відвертої бесіди з Людиною, Що Ходить у Пітьмі, ми повинні трохи підсолодити пігулку посиланням на Дари Цивілізації – для розмаїття і щоб підбадьорити її. Потім підемо далі:

“Коли ми разом з філіппінськими патріотами зайняли Манілу, Іспанія втратила й право власності на архіпелаг та суверенну владу над ним. Від усього цього анічогісінько не залишилось, жодної ниточки, найдрібнішої крихточки. І тут у нас сяйнула божественно-кумедна думка: відкупити в Іспанії обидві ці примари¹⁷⁰. (Нічого, давайте розповімо і це Людині, Що Ходить у пітьмі; все одно, він нам не повірить, як і будь-яка психічно здорова людина!). При купівлі цих примар за двадцять мільйонів доларів ми дали зобов’язання опікати тамтешніх католицьких ченців з усім їхнім скарбом. Здається, ми також підрядилися розводити там віспу й проказу; втім, напевно не скажу. Але це не суттєво: для людей, на яких навалилося таке лихо, як католицькі ченці, інші епідемії вже не страшні.

Після того як нашу угоду з Іспанією було ратифіковано, Маніла приборкана та “примари” куплені, Агінальдо та всі інші законні власники Філіппінських островів стали нам більше не потрібні. Тоді ми розв’язали військові дії і з тих пір полюємо за своїм недавнім гостем і союзником по всіх лісах і болотах його країни”.

У цьому місці нашої розповіді доцільно буде трохи похвалитися нашою військовою діяльністю, нашими подвигами на полі битви, щоб успіхи англійців у південній Африці на затьмарювали успіхів Сполучених Штатів. Утім, особливо напирати на це не слід, рекомендую триматися обережно. Зрозуміло, аби бути відвертими до кінця, ми зобов’язані прочитати Людині, Що Ходить у Пітьмі, телеграми з театру воєнних дій, але це не завадить долучити до них якусь частку гумору. Це допоможе пом’якшити їх похмуру виразність і не зовсім пристойний прояв кровожерливого торжества. Перш ніж прочитати Людині заголовки з газет від 18 листопада 1900 року, попрактикуємося без свідків, – слід навчитися надавати своєму голосу веселенькі, грайливі інтонації:

“УРЯДУ США НАБРИДЛИ ВОЄННІ ДІЇ, ЩО ЗАТЯГНУЛИСЬ”.

“ФІЛІППІНСЬКІ ЗАКОЛОТНИКИ¹⁷¹ ДОЧЕКАЮТЬСЯ

СПРАВЖНЬОЇ ВІЙНИ!”

“БУДЕМО НЕЩАДНИМИ!”

“АМЕРИКА ПРИЙМАЄ ПЛАН КІТЧЕНЕРА”

Кітченер¹⁷² вміє приборкати упертих людей, котрі захищають своє хатнє вогнище та свою свободу! Ми, американці, повинні зробити вигляд, що ми лише наслідуємо йому, а самі, як держава, у цій справі абсолютно не зацікавлена та яка прагне лише сподобатися Великій Сім’ї Націй, до якої нас увів Головний Гравець, купивши нам містечко в задньому ряду.

Звісно, ми не можемо також обійти мовчанкою зведення генерала Макартура¹⁷³. До речі, чому не перестануть друкувати такі незручні для нас повідомлення?! Доведеться читати їх жвавою скоромовкою, а там булла не булла:

“За минулі десять місяців наші втрати становили 268 чоловік вбитими і 750 пораненими; філіппінці втратили 3227 чоловік вбитими і 694 пораненими”.

Ми маємо бути напоготові, аби не дати Людині впасти, бо від цього зізнання йому може стати зле, і він простогне:

“Господи! Ці “чорномазі” зберігають життя пораненим американцям, а американці добивають поранених філіппінців!”

Ми повинні привести до пам’яті Людину, Що Ходить у Пітьмі, а потім усіма правдами та неправдами переконати її, що в нашому світі все на краще і не нам судити про шляхи провидіння. Щоб довести їй, що ми не ініціатори, а лише скромні наслідувачі, прочитаємо їй уривок з листа одного американського солдата з Філіппінів до своєї матері, опублікований у газеті “Паблік опініон” у місті Декора, штат Айоваа. У ньому описується кінець одного переможного бою:

“У живих ми не залишили жодного. Поранених добивали на місці штиками”.

Виклавши Людині, Що Ходить у Пітьмі, історичні факти, приведемо її знову до пам’яті та пояснимо їй усе як слід. Скажемо їй наступне:

“Факти, які ми виклали, можуть здатися вам сумнівними, але це не так. Так, ми брехали, проте з високих міркувань. Так, ми вчиняли зрадливо, проте лише задля того, аби із зла, що нам бачилося, народилося справжнє добро. Так, ми розгромили обманутий довірлийи народ; так, ми зрадили слабких, беззахисних людей, котрі шукали в нас опору; ми стерли з обличчя землі республіку, основану на принципах справедливості, розуму та порядку; ми встромили ножа в спину союзникові й дали ляпаса своєму гостеві; ми купили у ворога примару, яка йому не належала; ми силою забрали землю та свободу у друга, що вірив у нас; ми змусили наших чистих юнаків взяти в руки зганьблену зброю та піти на розбій під прапором, якого в минулі часи розбійники боялися; ми заплямували честь Америки, і тепер увесь світ дивиться на нас з презирством, – але все це було на краще. Для нас це цілком ясно. Адже керівники усіх держав у християнському світі, так само як і дев’яносто відсотків членів усіх законодавчих установ у християнських державах, включаючи конгресс США і законодавчі збори усіх п’ятдесяти наших штатів, є не лише віруючими християнами, але також й акціонерами тресту “Дари Цивілізації”. А таке всесвітнє об’єднання прописної моралі, високої принциповості та справедливості не здатне на щось погане, нечесне, брудне. Там знають, що роблять. Заспокойтесь, усе в повному порядку!”

Це обов’язково переконає Людину, Що Ходить у Пітьмі. Ось побачите. Справи знову підуть угору. А наш Головний Гравець займе вакантне місце третьої іпостасі в трійці американських національних богів. Віками вони поважно сидітимуть перед усіма на високих престолах, кожний з емблемою своїх діянь: Вашінгтон з мечем визволителя, Лінкольн з розірваними кайданами рабства, і наш Головний Гравець – із знову полагодженими кайданами.

Побачите, як це пожвавить торгівлю.

Умови нам сприяють, усе складається так, як ми хотіли. Ми захопили Філіппінські острови і вже не випустимо їх з рук. У нас є також усі підстави сподіватися, що в недалекому майбутньому ми зможемо позбутися зобов’язань, узятих за угодою з Кубою, а Кубі дати що-небудь інше, покраще. Куба – заможна країна, і багато американців уже зметикували, що укласти з нею угоду було сентиментальною помилкою. Але зараз – сааме зараз – час зайнятися відновленням нашої репутації, – це підніме наш престиж, додасть нам спокою, усуне пересуди. Від самих себе ми не приховаємо, що в глибині душі нас тривожить честь американської армії. Мундир солдата – один з предметів нашої гордості, він пов’язаний зі справами благородними та високими, ми його поважаємо та любимо, – і нам зовсім не до душі та місія, яку він нині виконує. А наш прапор! Ми вважали його святинею; і коли випадало побачити його в далеких краях, який майорів під чужим небом і посилав нам своє вітання та благословіння, у нас захоплювало подих і зривався від хвилювання голос; ми стояли, знявши капелюх, і думали про те, яке значення має він для нас і які великі ідеали представляє. Так, нам необхідно щось зробити, і це не так складно. Заведемо спеціальний прапор, – адже є у наших штатів власні прапори! Нехай навіть залишиться старий прапор, тільки білі смуги на ньому зафарбуємо чорним, а замість зірок зобразимо череп і кістки.

І не потрібна нам ця Громадянська комісія¹⁷⁴ на Філіппінах. Не наділена жодними повноваженнями, вона повинна їх вигадувати, а така робота не всякому до снаги – тут потрібний спеціаліст. Для цієї мети можна дати містера Крокера¹⁷⁵. Ми хочемо, аби там була представлена лише Гра, а не Сполучені Штати.

Завдяки усім цим заходам на Філіппінах пишно розквітнуть Цивілізація та Прогрес; так ми шиємо в дурні Людей, Що Ходять у Пітьмі, і в нас знову піде жвава торгівля на старому місці.