Не маючи змоги показати всю різноманітність західної марксист-
ської філософії XX століття, розглянемо найвідоміший її напрям —
неомарксизм. Неомарксизм — це сукупність марксистських і про-
марксистських течій, що характеризуються критичним ставленням
до капіталізму, «реального соціалізму» і його «марксистсько-ленін-
ської» ідеології. Неомарксизм поділяється на два основних напрям-
ки:
діалектико-гуманістичний і
сцієнтичний. Засновниками пер-
шого вважаються
Дйордь Лукач (1885-1971) і
Антоніо Грамші
(1891-1937). Вони та їх послідовники
вважали традиційний марк-
сизм недостатньо людяним, тому прагнули поставити в центр марк-
систської філософії людину як суб'єкта історичної дії. Водночас
неомарксизм часто використовує ідеї немарксистської філософії,
що створює в межах «діалектико-гуманістичного» напрямку спектр
різних течій. Основними течіями є такі:
а)
Франкфуртська школа. До неї належали
Герберт Марку-
зе (1898-1979),
ТеодорАдорно (1903-1969),
Юрген Хабермас
(нар. 1929 р). Використовуючи окремі положення марксизму для
критики сучасного високорозвиненого індустріального суспіль
ства, вони водночас виступали з «ліворадикальною» критикою
соціалізму. Популярність Франкфуртської школи зросла на Заході
з розвитком руху «нових лівих», який критикував Західну культу
ру в середовищі інтелігенції;
б)
фрейдомарксизм. Він набув великої популярності в 60-70-х
роках XX століття. Фрейдомарксисти Віяьгеяьм Ряйх(1879-1957),Еріх
Фрамм (1900-1980) та ін. прагнули поєднати проблематику фрейдиз-
муз соціальною проблематикою марксизму. Вони досліджували дефор
мації психічної структури особистості і шукали шляхи їх подолання;
в)
екзистенціалістський марксизм. Він виник у Франції в 50-
60-х роках під впливом
праць Жана-Псшя Сартра (1905-1980) і
Мо-
ріса Мерло-Понті (1908-1961). Основна проблематика цієї теорії —
«реабілітація» гуманістичної концепції «молодого Маркса», за допо
могою екзистенціонального розуміння сутності людини, неогегель-
янської діалектики, елементів феноменології і «філософії життя»;
г)
феноменологічний марксизм. Виник він в Італії і СІЛА. Його
основоположником вважають
Апьфреда Шюца (1899-1959),ідеї яко
го стали вихідним пунктом різноманітних концепцій цієї школи. Для
найновіших варіантів феноменологічного марксизму є характерним:
заперечення об'єктивного існування соціальних структур; ототож
нення структур взаємодії з уявленнями про них індивідів, які взаємо
діють; відмова від об'єктивного дослідження соціальних явищ задля
«розуміння», «вживання», «співчутливого» опису;
ґ)
Будапештська школа марксизму. її представники орієн-
тувалися на положення ранньої праці
Дйордя Лукача «Історія і кла-
сова свідомість», в якій філософську
позицію марксизму
автор вбачає не в класовій боротьбі, а в акцентуванні
людських проблем під кутом зору людського існування,
тобто марксизм «прочитується» в екзистенціально-
гуманістичному тлумаченні;
філософія марксизму не
стільки протиставляє себе діалектико-ідеалістичній
філософії Гегеля, скільки розвиває і поширює себе на
суб'єктивно-соціальну сферу; діалектика «чистого»
матеріального світу, як світу мінеральної та органічної
природи без участі людини, позбавлена сенсу, бо в
такому світі відсутні
основоположні елементи
діалектики — суб'єкт і об'єкт, які, взаємодіючи,
забезпечують єдність теорії і практики як суті і мети
діалектики людського світу. Тут спостерігається відверте
заперечення Енгельсової «Діалектики природи»;
д)
югославська група «Праксіс». На початку 50-х
років XX століття в хорватській столиці Загребі виходив
журнал «Праксіс», навколо
якого згуртувалась група
марксистів на чолі з редактором
Гайо Петровичем.
Учасники групи проголосили невизнання марксизму
«науковою» філософією. Претензії марксизму на
«науковість» були визнані як «позитивістська деформація».
Група не визнавала діалектику природи і «теорію
відображення», всупереч яким утверджувалась активно-
творча
функція свідомості, заперечувала визначальну
роль матеріального «базису» суспільства щодо ідей,
політики,
культури
і,
нарешті,
проголошувала
принципову несумісність і суперечність детермінізму і
свободи.
Представники другого —
сцієнтистського напрямку
неомарк-сизму вважають марксистське вчення про
суспільство недостатньо науковим.
Вони апелюють
передусім до економічних праць зрілого Маркса,
матеріалістичної гносеології та аналізу класів.
Отже,
неомарксизм
характеризується
різноманітністю течій, концепцій, ідей, які багато в
чому
відрізняються
від
теоретичних
положень
первісного марксизму. В цілому марксизм потребує не
апологетів і руйнівників, а справжньої критики і розвитку.
Оновлений і звільнений від догматів та помилок, він може
і повинен поряд з іншими філософськими школами та
напрямами шукати і знаходити
відповіді на запитання,
що постали перед людством на початку XXI століття.
Достарыңызбен бөлісу: