г) взаємовідносини особи і суспільства є ворожими
(антагоністичними); зняття
ворожості можливе через
самовдосконалення особи і оновлення суспільства.
Оновлення суспільства також зводиться до духовного
оновлення особи. Тобто за перетворенням особи настає
перетворення суспільства.
Персоналізм існує у двох варіантах: американському і
французькому.
Американський персоналізм (з
кінця XIX
століття) виникає як своєрідна реакція на деперсоналізацію
і дегуманізацію особи в умовах техногенного прогресу і
бюрократизованого суспільства. Його засновником
був
Борден Боун (1847-1910).
Продовжили його вчення
ДжоржХаусон (1834-916),
Мері Калкінс (1863-1930),
Вільям
Хокінг(1875-19б6),РалфФлюеллінг
(1871
-
1960),ЕдгарБрайтмен (1884-1954). На відміну від
американського (більш абстрактного і академічного
вчення)
французький персоналізм, що виникає в 30-і роки
XX
століття, був набагато ближчим до життя. Це
філософська доктрина, яка в осмисленні сучасного світу
виходить з проблем «тотального» розвитку людини на
основі примату (першості) духовних цінностей.
Французький персоналізм
народжується з групи
інтелігентів, котрі об'єднувалися навколо журналу
«Esprit» («Дух»). Очолював групу
Еммануель Мунье
(1905-1950). Серед його представників
—
Поль-
ЛуїЛандсберг (1901-1944),
Габріель Мадіньє (1895-
1958),
Поль Рікьор (нар. 1913 р),
Жан-Марі Доменак
(нар. 1913 р). Основні
положення французького
персоналізму такі (схема 3-7):
а) криза людини є наслідком кризи цивілізації в
цілому:
криза
виробництва
позбавляє
людину
саморозвитку, недоліки системи розподілу ведуть до
занепаду моралі, насадження соціальних стандартів гасить
індивідуальну творчість, а засилля комфорту перетворює
Схема 37- Онтологія французького персоналізму
борця на споживача;
б) буття людини має два виміри: «зовнішнє буття» — біологічні,
економічні і соціально-політичні
проблеми людини, які вивчають
ся конкретними науками; «внутрішнє буття» — психологічні, еко
номічні і культурні проблеми людини,
які є предметом антрополо
гічного знання;
в) індивід (окрема людина) включається в загальне (суспільне)
завдяки своєму діяльному характеру. Діяльність характеру — це
практична життєдіяльність людини, яка знаходить свій вияв у тру
довій діяльності; «немає нічого людського, що не було б практи
кою»; «діяльність людини — це її вершина»;
г) діяльний характер людини, як її діяльне ставлення до світу,
формується процесом «залучення» людини до таких «видів руху», як.-
екстеріоризація (від лат. externus
— зовнішній) — взаємодія люди
ни з зовнішньою реальністю; інтеріоризація (від лат. internus
—
внутрішній) — внутрішня зосередженість особи, її звернення до
глибин власного «Я», взаємодія з самим собою; подолання — по
єднання прагнень особи взаємодіяти з внутрішньою зосереджені
стю. Подолання протиставлення себе і світу через поєднання «взає
модії» і «зосередженості»;
ґ) внутрішній світ людини — основний предмет філософії і сер-
цевина не тільки людського існування, а й системи «людина-світ».
Він має такі три рівні: по-перше, органічне і колективне несвідоме
(досвідоме), змістом якого є сукупність чуттєвих інстинктів, потягів,
прагнень (відповідає фрейдистському «Воно»); по-друге, свідомість,
змістом якої є спрямованість людського індивідуального розуму на
реальний світ і усвідомлення реальності (відповідає фрейдистському
«Я»); по-третє, дух, змістом якого є надсвідомість «Я» та самосві-
домість «я». Це — «безодня особистої трансценденції», де здійснюєть-
ся перетворення реальності шляхом відродження об'єктивного в суб'єк-
тивному. На цьому рівні існування осмислюється з позиції Добра і Зла,
Блага і Гріха, а також тільки тут особисте існування набуває істинної
свободи — спрямованості окремої особи до Верховної особи (Бога).
Отже, основні орієнтації сучасної релігійної філософії полягають у:
1) повороті від теоцентризму до антропоцентризму, визнанні
абсолютної цінності людини;
2) спробі скоригувати релігійну філософію і науку;
3) спиранні теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, струк
туралізм та ін.;
4) визнанні важливості збереження гуманістичної орієнтації
культури;
5) увазі до проблеми суспільного розвитку;
6) екуменістичному зближенні релігій як засобу пом'якшення
драматичних суперечностей сучасності.