Найбагатший чоловік у Вавилоні

й посперечатися на цікаві теми.
Послухаймо їх і дізнаймося, чи знали вони, як привернути
удачу.
Сонце — величезна вогняна куля, що сяє крізь імлу пустелі —
щойно зійшло. У цей час Аркад підійшов до звичної вже трибуни.
Його приходу чекали принаймні вісімдесят чоловіків. Вони сиділи
на своїх килимках, розстелених на підлозі. Слухачів ставало дедалі
більше.
— Про що говоритимемо сьогодні? — запитав Аркад.
Після нетривалого вагання до Аркада звернувся високий
кравець, спершу підвівшись, як того вимагала традиція.
— У мене є тема, яку я хотів би обговорити. Але, Аркаде,
я вагаюся, бо вона може здатися безглуздою тобі й моїм любим
друзям, що сидять тут.
Коли Аркад та інші присутні закликали його говорити, чоловік
продовжив:
— Сьогодні мені пощастило, бо я знайшов гаманець із золотом.
Я дуже прагну, щоб мені таланило й далі. Відчуваю, що це
бажання поділяють усі, тож пропоную обговорити, що треба
робити, щоб привернути удачу.
— Запропоновано вельми цікаву тему, — відповів Аркад. —
Вона, безперечно, варта нашої уваги. Декому видається, що
удача — це випадковість, яка зненацька трапляється без цілі чи
причини. Інші вірять, що удачу дарує наша щедра богиня Іштар,
яка завжди рада винагородити тих, хто її тішить. Скажіть, друзі
мої, чи варто нам дізнатися, які є способи привернути удачу, щоб
вона захотіла прийти до кожного з нас?
— Так! Так! І якомога більше! — відповіли присутні, що уважно
слухали Аркада. Їх дедалі більшало.
Тому Аркад продовжив:
— Щоб почати нашу розмову, послухаймо спершу тих, у кого
в житті ставалося так, як у кравця, що він без зусиль отримав
скарби чи коштовності.
Запанувала тиша. Усі озиралися довкола, вичікуючи, що хтось
відповість, але марно.
— Чи нікому таке не траплялося? — запитав Аркад. — Тоді таку
удачу справді рідко де стрінеш. Хто запропонує, із чого нам

продовжити пошуки?
— Оце я знаю, — відповів гарно вдягнений молодик,
підвівшись. — Коли людина говорить про удачу, чи не природно,
що вона звертає думки до гральних столів? Чи не там ми
зустрічаємо багатьох чоловіків, що виборюють прихильність
богині та сподіваються, що вона благословить їх щедрим
виграшем?
Коли він сів, йому хтось сказав:
— Не зупиняйся! Продовжуй! Розкажи нам, чи знайшов ти
прихильність богині за гральним столом? Чи перевернула вона
кубики червоним догори, щоб ти набив свій гаманець коштом
того, хто здає карти, чи вона дозволила випасти синьому, щоб він
витягнув із тебе тяжкою працею зароблене срібло?
Молодик разом з усіма доброзичливо посміявся, а потім
відповів:
— Я готовий визнати, що вона навіть не знала, що я є за тим
столом. А ви що розкажете? Чи чекала вона на вас там, де люди
грають, щоб повернути результат на вашу користь? Нам кортить
почути й навчитися.
— Це добрий початок, — втрутився Аркад. — Ми зустрічаємося
тут, щоб розглянути питання з усіх боків. Оминати увагою
гральний стіл означало б не розгледіти інстинкту, що
притаманний більшості чоловіків — ризикувати малим сріблом
у сподіванні виграти багато золота.
— Це мені нагадує вчорашні перегони, — вигукнув хтось зі
слухачів. — Якщо богиня ходить до гральних столів, то вона
не оминає й перегонів, бо на позолочені колісниці та вмилених
коней дивитися значно цікавіше. Скажи нам відверто, Аркаде, це
вона тобі вчора прошепотіла поставити на тих сірих ніневійських
скакунів? Я стояв одразу за тобою і не міг повірити, коли почув,
що ставиш на сірих. Ти знаєш так само, як і ми, що в усій Ассирії
немає такої команди, що могла б здолати наших любих гнідих
у чесних перегонах.
Чи прошепотіла тобі богиня на вухо поставити на сірих? Бо ж
на останньому повороті чорний кінь, що йшов усередині,
спіткнувся і завадив нашим гнідим, тому сірі виграли перегони
й здобули незаслужену перемогу.

Аркад терпляче усміхався, слухаючи, як із нього кепкують.
— Які в нас причини вважати, що милостива богиня буде аж так
цікавитися, хто на якого коня поставив на перегонах? Для мене
вона богиня любові та благородства, яка залюбки допомагає
нужденним і винагороджує гідних. Я шукаю її не за гральними
столами чи на перегонах, де люди втрачають більше грошей, ніж
заробляють, а там, де вчинки людей мають вагу та варті
винагороди.
Хлібороб, чесний торговець чи будь-хто інший має можливість
заробляти, докладаючи зусиль та продаючи результати праці.
Можливо, він не постійно отримуватиме дохід, бо може хибити
в рішеннях чи зазнавати втрат від вітрів і погоди. Однак, якщо
людина не опустить руки, зазвичай може розраховувати на
виторг. Це тому, що ймовірність отримати його завжди на боці
людини.
Та коли чоловік захоплюється іграми, все зовсім навпаки:
імовірність виграти завжди проти нього, завжди на боці власника
гри. Так влаштовано, що це завжди вигідно власникові. Це його
справа, і нею він добряче заробляє з тих монет, що ставлять
гравці. Мало хто з них розуміє, що виграш власника певний, а от
їхній — аж ніяк.
Приміром, розгляньмо ставки, що їх роблять на кубики.
Щоразу, коли їх кидають, ми ставимо на те, яким боком вони
випадуть. Якщо червоним, суддя платить нам учетверо більше,
ніж ми поставили, але якщо випаде будь-який інший бік із п’яти,
поставлені гроші ми втрачаємо. Із цього видно, що на кожний
кидок у нас п’ять шансів програти та чотири виграти, бо червоне
коштує чотири до одного. За вечір гри власник може покласти
собі в кишеню п’яту частину всіх поставлених монет. Чи може
людина сподіватися виграти частіше, ніж дозволяє випадковість,
якщо все влаштовано так, що вона, найімовірніше, втратить п’яту
частину всіх своїх ставок?
— Але ж є такі, хто іноді виграє чимало, — заперечив хтось зі
слухачів.
— Твоя правда, — продовжив Аркад. — Я розумію це й одразу
питаюся: чи гроші, отримані в такий спосіб, дають постійний
прибуток тим, кому на них таланить? Із-поміж моїх знайомих є

багато успішних вавилонян, та я не знаю жодного з них, хто
розпочав би свій шлях до успіху в такий спосіб.
— Ви, що зібралися сьогодні тут, знаєте набагато більше
поважних городян. Мені було б дуже цікаво дізнатися, скільки
з них завдячують початку свого успіху гральним столам. Кожен
із вас може назвати тих, кого знає. Що скажете?
Після тривалої мовчанки підвівся один жартівник і сказав:
— А твоє питання стосується власників гральних столів?
— Якщо більше ніхто не спадає на думку, — відказав йому
Аркад. — Якщо ніхто з вас не може таких людей пригадати, то що
ви скажете самі про себе? Чи є тут ті, хто стабільно виграє
і вагається порадити таке своє джерело доходу?
У відповідь на це питання Аркад почув зітхання на задніх рядах,
яке швидко підхопили інші присутні.
— Здається, жоден із нас не шукає удачу в місцях, які від відує
богиня, — далі мовив Аркад, — тож розгляньмо щось інше. Ми
не знайшли удачу в тому, щоб підбирати загублені гаманці.
Не знайшли її за гральними столами. Якщо говорити про
перегони, то зізнаюся, що втратив там набагато більше, ніж
заробив.
Тепер подумаймо про наші заняття. Чи не природно буде
вважати успішну угоду не удачею, а справедливою винагородою
наших зусиль? Я схиляюся до думки, що ми, можливо,
не звертаємо уваги на дари богині. Можливо, вона не допомагає
нам, коли ми не цінуємо її щедрість. У кого ще є думки?
Підвівся старий купець і, розгладжуючи вишукане біле вбрання,
мовив так:
— Із вашого дозволу, вельмишановний Аркаде і друзі, хочу
дещо запропонувати. Якщо успіхом у справах ми завдячуємо
власній працьовитості та вмінню, чому не вважати ті щасливі
нагоди, що майже справдилися, такими, що дали б найбільше
прибутку? Вони стали б рідкісним прикладом удачі, якби
втілилися в життя. Оскільки вони залишилися нездійсненими, ми
не можемо вважати їх справедливою винагородою. Певен, що
багато хто з присутніх міг би про такі випадки розповісти.
— Це мудрий підхід, — погодився Аркад. — Хто з вас майже
вхопив удачу, але не зміг довершити справу?

Багато хто підняв руки, зокрема й купець. Аркад дав йому знак
говорити:
— Якщо ти запропонував, ми хотіли би спершу почути від тебе.
— Радо розкажу вам про один випадок, — продовжив купець. —
Він показує, як близько може підійти до людини удача і як
безглуздо людина може впустити її, залишившись ні з чим більше,
окрім жалю.
Багато років тому, коли я ще був молодим, щойно одружився
і почав гарно заробляти, прийшов до мене якось батько та
наполіг, щоб я вклав гроші в одну справу. Син його доброго друга
помітив ділянку сухої землі далеко за зовнішніми стінами нашого
міста. Лежала ця земля набагато вище каналу, тож вода до неї
не потрапляла.
Чоловік вирішив придбати цю землю, звести на ній три великі
водяні колеса, яких могли б крутити воли, щоб підтягнути воду до
родючого ґрунту. Після цього він планував поділити її на невеликі
ділянки та продати їх городянам під пасовиська.
Синові батькового друга бракувало золота, щоб довершити
справу. Так само, як я, він був молодий і погано заробляв. Його
батько, так само, як і мій, мав велику родину, але мало доходу.
Через те син вирішив зацікавити своїм планом декого з чоловіків,
щоб вони грішми долучилися до його справи. Мало набратися
дванадцять людей, із них кожен мав заробляти гроші та платити
десятину від заробітку на задум, допоки земля не буде готова до
продажу. Потім всі чесно поділили б виторг залежно від того,
скільки вклали.
— Ти, сину мій, — казав мені батько, — починаєш доросле
життя. Не повторюй безглуздих помилок свого батька. Я дуже
хочу, щоб ти почав працювати на свій серйозний статок, щоб тебе
поважали люди.
— Цього і я хочу неабияк, батьку, — відповів я.
— Тоді раджу тобі ось що. Роби так, як мав би зробити у твоєму
віці я. Із заробітку зберігай десятину та вкладай її у добру справу.
Із цією десятиною і тим, що вона тобі заробить, зможеш, ще
не досягнувши моїх літ, призбирати гарний статок.
— Мудрі Ваші слова, батьку. Я дуже хочу стати багатим. Однак
багато що «поглинає» мій заробіток. Через те я вагаюся вчинити

так, як Ви мені радите. Я ще молодий. Часу в мене вдосталь.
— Так само думав і я в твоєму віці, та поглянь, що сталося:
минуло багато років, а я так і не почав.
— Батьку, ми живемо в інший час. Я не повторю Ваших
помилок.
— Сину мій, тобі відкрилася нагода. Завдяки їй ти можеш
заробити багатство. Прошу тебе, не барися. Піди завтра до сина
мого друга та домовся, що вкладатимеш у справу десять відсотків
від свого заробітку. Не роздумуй, йди прямо завтра. Добра нагода
не чекатиме. Сьогодні вона тут — завтра вже немає, тож
не барися!
Попри батькову пораду я вагався. Купці щойно привезли
прекрасний новий одяг зі Сходу — такий розкішний і гарний, і ми
з дружиною вирішили, що він потрібен нам. Якби я погодився
платити десятину від заробітку в пропоновану справу, ми
відмовилися б від цієї насолоди та інших, яких так сильно
прагнули. Я зволікав і ніяк не погоджувався, аж поки не стало
пізно. Про це я потім сильно жалкував. Справа виявилася дуже
прибутковою. Така моя історія. Ось як удача вислизнула з моїх
рук.
— Із цієї історії видно, що удача чекає на того, хто
використовує добру нагоду, — сказав смуглявий чоловік, що жив
у пустелі. — Щоб заробити свій статок, потрібно з чогось почати.
Таким початком можуть бути кілька золотих чи срібних монет, які
людина відкладає зі свого заробітку та вкладає у свою першу
справу. Я, наприклад, маю багато худоби. Однак почалося все,
коли я був звичайним хлопцем. За один срібняк я купив ягня. Для
мене це було велике діло, бо з цього почалося моє багатство.
Почати працювати на свій статок — це найбільша удача, що
може трапитися людині. Цей перший крок, коли чоловік перестає
жити із заробленого працею, а натомість отримує дивіденди від
заробленого своїм золотом, є важливим для всіх. На щастя, є
люди, що роблять його в юному віці та за фінансовим успіхом
обходять тих, хто приходить до цього пізніше, або ж тих
безталанників, які, як батько цього купця, ніколи його не роблять.
Якби наш друг купець почав працювати на свій статок, щойно
ступивши в доросле життя, коли йому трапилася така нагода, до

цього дня удача вже наділила б його набагато більшими земними
благами. Якщо удача нашого друга підштовхне його зараз до
цього кроку, це справді можна вважати початком ще більшого
талану.
— Дякую! Я теж хочу говорити, — сказав, підвівшись, якийсь
іноземець. — Я сирієць. Вашою мовою володію не дуже добре.
Я хочу назвати якось цього друга — купця. Може, ви думаєте, що
це неввічливо, така назва. Але я хочу його так назвати. На жаль, я
не знаю на це вашого слова. Якщо я промовлю його сирійською,
ви не зрозумієте. Тому, добродії, скажіть мені правильне слово,
яким називають людину, що відкладати справи, які йому робити
добре.
— Зволікальник, — сказав хтось.
— Це він, — вигукнув сирієць, жваво розмахуючи руками. —
Він не приймає нагоду, коли вона приходить до нього. Він чекає.
Він каже, що у нього зараз багато справ, що він згодом говорити
з вами. Нагода, вона не чекати на такого повільного чоловіка.
Вона думає, що якщо чоловік хоче, він прямуватиме швидко. Той,
хто не швидкий, коли приходить нагода, той зволікальник, як наш
друг купець.
Купець підвівся й доброзичливо кивнув у відповідь на сміх.
— Прийми мою вдячність, чужоземцю, що ти не вагаєшся
говорити правду.
— А тепер почуймо ще одну історію про втрачену нагоду. У кого
є що розказати? — запитав Аркад.
— У мене є, — відповів середніх літ чоловік у червоному
вбранні. — Я купую тварин, переважно верблюдів і коней, іноді —
овець і кіз. Із моєї історії ви дізнаєтеся правду про те, як одного
вечора до мене завітала нагода, коли я найменше очікував на неї.
Можливо, через це я її проґавив. Це вже судити вам.
Якось увечері я повертався в місто після невдалої десятиденної
подорожі в пошуках верблюдів. Я дуже розлютився, коли виявив,
що міська брама замкнена. Поки мої раби ставили намет на ніч,
яку ми збиралися пережити з небагатими запасами їжі й без води,
до мене підійшов старий землероб. Він так само, як ми, не міг
потрапити в місто.
— Вельмишановний пане, — звернувся він до мене. — Із

вашого вигляду роблю висновок, що ви займаєтеся купецькою
справою. Якщо так, я дуже хотів би продати вам стадо прекрасних
овець, яких щойно пригнали. На жаль, моя дружина сильно
занедужала, у неї гарячка. Я маю щонайшвидше повернутися.
Купіть у мене овець, щоб я і мої раби сіли на верблюдів і без
затримок вирушили додому.
Було так темно, що його стада я не бачив, але з бекання
припустив, що воно велике. Згаявши десять днів на марний
пошук верблюдів, я був радий поторгуватися з ним. Охоплений
хвилюванням чоловік просив вельми розумну ціну. Я погодився
на неї, добре розуміючи, що мої раби завтра заведуть овець через
браму та продадуть із чималим виторгом.
Уклавши угоду, я покликав рабів зі смолоскипами, щоб ми
порахували, скільки у стаді овець, бо землероб сказав, що їх
дев’ять сотень. Не буду обтяжувати вас, друзі мої, розповіддю про
те, як важко нам було полічити так багато спраглих, метушливих
і неспокійних овець. Це виявилося неможливим. Через це я одразу
сказав землеробові, що порахую їх удень і тоді заплачу йому.
— Прошу Вас, вельмишановний пане, — благав він, — заплатіть
мені дві третини ціни сьогодні, щоб я зміг вирушити в дорогу.
Я залишу свого найрозумнішого, найосвіченішого раба, щоб він
допоміг Вам порахувати овець зранку. Йому можна довіряти, тож
залишок суми заплатите йому.
Я, одначе, був упертий і того вечора відмовився платити.
Наступного ранку, ще до того, як я прокинувся, міську браму
відчинили і з міста поспіхом вийшли чотири закупники у пошуках
стад. Вони були завзяті та погоджувалися на високу ціну, бо місту
загрожувала облога, а їжі було обмаль. Старий землероб отримав
за своє стадо втричі більше, ніж пропонував заплатити мені. Так
я змарнував рідкісну нагоду.
— Це незвичайна історія, — сказав Аркад. — Яку мудрість
можна з неї винести?
— Мудрість тут у тому, щоб платити одразу після того, як
переконаємося, що пропозиція того варта, — висловився
поважний сідляр. — Якщо угода вигідна, то потрібно захиститися
від власної слабкості так само, як і від чогось іншого. Думки у нас,
смертних людей, мінливі. На жаль, мушу сказати, що ми більше

схильні змінювати погляди, коли вони правильні, аніж навпаки.
Коли ми помиляємося, то нас нічого не переконає, а от коли
маємо рацію, то будемо вагатися і втратимо нагоду. Моя перша
думка — найкраща, та все одно мені важко змушувати себе
доводити вигідну угоду до кінця. Щоб захиститися від власної
слабкості, я швидко даю завдаток. Це рятує мене від жалю
в майбутньому за те, що втратив добру нагоду.
— Дякую! Я знову хочу наголосити, — сказав сирієць,
підвівшись. — Ці історії дуже схожі. Щоразу нагода зникати з тієї
самої причини. Щоразу вона приходить до зволікальника
з добрим наміром. Щоразу він вагається. Як можна так досягти
успіху?
— Мудрі твої слова, друже мій, — відповів купець. — В обох
історіях, що ми почули, зволікання відлякало удачу. Втім, це
не так вже й рідко буває. Дух зволікання живе в людях. Ми
прагнемо багатства, але як же часто, коли трапляється нагода,
нам заважає зволікання. Його дух, що в нас живе, так і хоче, щоб
ми затягнули з прийняттям рішення. Слухаючи його, ми самі собі
стаємо найлютішими ворогами.
У юності я навіть не знав цього слова, що так уподобав наш
сирійський друг, — продовжував він, звертаючись до всіх
присутніх одразу. Спершу я думав, що втрачаю вигідні угоди через
свої хибні рішення. Потім списував це на свою впертість. Зреш- 
тою я зрозумів, що воно таке — це звичка без потреби відтягувати
тоді, коли потрібно діяти, діяти швидко й рішуче. Як же
я зненавидів цю рису, коли зрозумів її сутність! Зі злістю дикого
віслюка, якого поставили тягнути колісницю, я вирвався з пазурів
свого ворога, щоб здобути успіх.
— Дякую! Я хочу запитати пана купця, — сказав сирієць. — На
вас гарне вбрання, не таке, як на біднякові. Ви говорите як
людина успішна. Скажіть нам, чи прислухаєтеся ви, коли на вухо
шепоче зволікання?
— Так само, як нашому другові закупнику, мені довелося
зрозуміти, що мені заважає зволікання, і побороти його, —
відповів купець. — Мені зволікання було ворогом, який постійно
за мною стежив і чатував, щоб завадити моїм звершенням.
Історія, яку я розказав, одна з багатьох, що зі мною трапилися,

коли зволікання відлякувало добру нагоду. Його, однак, побороти
легко, варто лише зрозуміти. Ніхто з власної волі не дозволяє
злодієві вкрасти мішок із зерном. Ніхто з власної волі не дозволяє
ворогові відлякати клієнтів і вкрасти в себе виторг. Щойно
зрозумівши, що саме це й робить мій ворог, я рішуче поборов
його. Тож кожному, хто хоче отримати частку великих
вавилонських багатств, треба спершу побороти дух зволікання
в собі.
— Що скажеш, Аркаде? Адже ти найбагатша людина у Вавилоні,
багато хто вважає, що тобі таланить найбільше. Погоджуєшся, що
ніхто не здобуде успіху сповна, якщо не вирве з корінням
зволікання в собі?
— Це саме так, як ти говориш, — визнав Аркад. — За своє дов ге
життя я дивився, як покоління змінюють одне одне та йдуть
дорогами торгівлі, науки й навчання, що приводять до життєвого
успіху. Усім людям, яких я бачив, випадали добрі нагоди. Хтось
хапався за них і постійно йшов до задоволення найпотаємніших
бажань, але більшість вагалася і відставала.
Аркад розвернувся до кравця:
— Ти запропонував нам поговорити про удачу. Тож нехай тепер
ми почуємо, що ти про неї думаєш.
— Тепер я розумію її інакше. Досі я думав, що удача — це щось
жадане, що трапляється людині без зусиль з її боку. Тепер знаю,
що такі випадки до себе ніяк не привернеш. Із нашої розмови
я зрозумів: щоб привернути удачу, треба використовувати добрі
нагоди. Тож у майбутньому я намагатимуся отримувати
з можливостей щонайбільше користі.
— Ти гарно засвоїв істини, які породила наша розмова, —
відповів Аркад. — Ми зрештою розуміємо, що удача часто
приходить за доброю нагодою, а інакше буває рідко. Нашому
другові купцеві поталанило б, якби він скористався тією нагодою,
яку йому подарувала милостива богиня. Так само й наш друг
закупник: йому поталанило б, якби він таки купив стадо, а потім
продав із чималим виторгом.
Ми завели цю розмову, щоб дізнатися, як привернути удачу.
Мені видається, що ми такий спосіб знайшли. Обидві історії
підтверджують, що удача прямує за доброю нагодою. Саме

в цьому істина, яку не спростують будь-які історії успіху —
справдженого чи впущеного. Правда така: удачу можна
привернути, лише скориставшись доброю нагодою.
Той, хто залюбки використовує добрі нагоди, щоб покращити
своє життя, привертає до себе цікавість милостивої богині. Вона
завзято допомагає тим, хто її радує. Найбільше радують її люди
діла.
Саме діями ви проторуєте собі шлях до успіхів, яких бажаєте.
Богиня Удачі віддає перевагу людям діла.

жүктеу/скачать 1.03 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: