Перші київські цифрові видання Валерій лисенко автобіографічні нотатки

Київська “Софтпанорама”

Ряди програмістів стали поповнюватись неофітами з найрізноманітніших галузей – навіть колишніми виховательками дитячих садків. Відтак, загострилась потреба в обміні досвідом, навчальними і практичними матеріалами, програмними засобами. Республіканський будинок науково-технічної інформації та пропаганди, місцеві підрозділи Всесоюзного об’єднання “Алгоритм” проводили масові семінари з обміну досвідом та підвищення кваліфікації. Згодом “Алгоритм” було реорганізовано у “СоюзЕОМкомплекс”.

У 80-ті Київським підприємством обчислювальної техніки та інформатики (КП ОТІ, колишнє виробниче об’єднання “ЗахідЕОМкомплекс”) видавався електронний журнал на магнітній стрічці під назвою CTOPS, що розшифровувалось як “Централізоване технічне обслуговування програмних засобів” (рос. мовою – “средств”). Близько 8 випусків було широко розповсюджено серед сотень фахівців, як у СРСР, так і за рубежем, де розуміли російську мову. Періодичність їх виходу була приблизно раз на квартал, матеріали збирались і розповсюджувались суто самвидавівськими способами, під постійною загрозою заборон з боку ідеологічного керівництва. Схоже, що саме це й було найперше київське більш-менш серйозне цифрове періодичне видання.

З появою “персоналок” потреба професійного спілкування ще більше загострилась. Автор цих рядків був ініціатором створення семінару з обміну досвідом системного програмування та адміністрування (хоча тоді ще навіть не існувало такого терміну). Для наукового керівництва було знайдено чудового, енергійного та авторитетного фахівця Миколу Миколайовича Безрукова, кандидата технічних наук, який незабаром захистив докторську дисертацію. Він викладав у Київському інституті інженерів цивільної авіації (КІІЦА), а згодом перейшов до Київського торгово-економічного інституту.

З першого ж засідання, восени 1989-го року, праці семінару майже безкоштовно розповсюджувались на дискетах, під назвою електронний бюлетень “Софтпанорама” [3]. Спершу використовувались популярні на той час дискети калібру 5.25 дюйми, ємністю 360 Кбайтів. Згодом перейшли до сучасних 3.5-дюймових, і в апогеї обсяг кожного випуску саморобного бюлетеня, навіть у архівованому вигляді, досягав трьох дискет по 1.44 Мбайтів. Робились спроби (безрезультатні) надати виданню офіційного статусу науково-виробничого журналу.

Крім нього, в той самий період, у Києві існували й інші електронні видання для вужчої аудиторії, скажімо, електронний журнал київського НВО “Міськсистемотехніка”, неперіодичні збірки інших науково-інженерних спільнот. Одним з перших вітчизняних мультимедійних видань, у середині 90-х років, був ілюстрований путівник по Києво-Печерській лаврі. За повідомленням його автора Сергія Богданця, екземпляр цього твору, на трьох дискетах, був навіть презентований американському президенту, під час його візиту до Києва.

Автор цих рядків вже мав досвід електронних публікацій у вищезгаданій стрічці CTOPS, і став одним з перших співавторів нового електронного видання. Вже у другому номері “Софтпанорами” я опублікував огляд програм для інженерних розрахунків, обсягом близько 30 тис. знаків. Згодом мною було укладено і також опубліковано у “Софтпанорамі” цілу книгу: навчально-довідковий посібник по роботі з електронними таблицями SuperCalc 4, обсягом близько 700 Кбайт. Кілька моїх статей передрукували журнали, зокрема “Радіоаматор” та “Комп’ютери + програми”.

Протягом близько 8 років вийшла майже сотня випусків “Софтпанорами”, обсяг яких постійно зростав, охоплюючи все ширшу тематику. Поряд з програмними продуктами та науково-технічними публікаціями і оглядами публікувались художні й публіцистичні твори, що торкались соціальних проблем НТР. Сторінки видання були сповнені переживань, болю і гніву за ганебний занепад колишньої потужної країни. У деяких публікаціях згадувались проблеми наслідків Чорнобильської катастрофи 1986 року. Відверто антирадянських, антикомуністичних публікацій, на кшталт дисидентської “Хроніки поточних подій” [7] не припускали, проте ліберальне спрямування було очевидним.

На перший семінар у маленькій аудиторії КІІЦА зібралось менше 30-ти людей. Але з кожним місяцем коло учасників ширилось, і вже до кінця першого сезону для зустрічей довелось просити у керівництва інституту велику залу. А всесоюзну конференцію з комп’ютерної вірусології і взагалі проводити у актовій залі інституту. Все це завдавало організаторам чимало клопотів, а часом і неприємностей. Під впливом “Софтпанорами” у грудні 1989 року Рада молодих вчених Київського інституту народного господарства започаткувала аналогічний семінар з проблем баз даних та комп’ютерних мереж, проте він мав значно менші масштаби.

Нові часи

Всі ці акції, як правило, проводились у стінах ВУЗів, на некомерційній основі. Вони об’єднували перших ентузіастів комп’ютерних мереж, засновників друкованих видань, комерційних та виставкових фірм. Нарешті, поступово, інформаційна техніка почала впроваджуватись у життя нашого суспільства.

Паралельно, у ті самі часи і майже тими самими людьми, розпочиналась комерційна діяльність, як у співпраці з солідними фірмами, так і у сфері дрібного приватного бізнесу. Зокрема, на місці ледь животіючого базарчика, виник унікальний Радіоринок, в місцевості, яка з кінця ХІХ століття звалась Караваєвими дачами, на честь славетного київського лікаря. Вже багато років тут вирує дивовижна суміш традиційного українського ярмарку з постійно діючою науково-технічною конференцією. Одним з першовідкривачів Радіоринку також довелось бути автору цих рядків: першому розмістити на продаж свій товар у кам’яному павільйоні, де раніше торгували м’ясники.

Хоча всемогутні наглядово-контролюючі “органи” несхвально відносились до розповсюдження будь-якої нетрадиційної техніки зв’язку, в Україні нарешті почав розповсюджуватися Інтернет [5,6]. Ще наприкінці 1988-го року в Києві стали експериментувати з електронною поштою: в МНТЦ "Технософт", в Інституті прикладної інформатики (по програмі американської асоціації АСМ), і у харківській фірмі HTTS. Епізодичні сеанси зв’язку, з суто науковою метою, цілком влаштовували вчених-ентузіастів. У 1991-му році в Україні була захищена перша докторська дисертація щодо проблем Інтернету. З тих пір, нарешті, поступово, але неухильно, українські науковці та інженери все ширше залучаються до міжнародної співпраці [8]. Але чи не надто повільно йде цей процес?

Перші спроби комерційного провайдингу здійснювали з 1989-го року компанія "Relcom-Ukraine", щойно відділившись від "Технософт", та харківська фірма HTTS. Підключення до "справжнього" Інтернету за протоколом IP почалось з 1991-го року, коли І. Свиридов у компанії INT (С. Писарєв) зареєстрував домен softp.kiev.ua на вузлі Курчатовського інституту ядерних досліджень, що активно працював у Києві та Чорнобилі по проблематиці Чорнобильської ядерної катастрофи. Як кажуть, “не було щастя, то нещастя допомогло”.

Дальшою розробкою Інтернет-технологій зайнялась група ентузіастів - А. Блохінцев, Д. Кохманюк, А. Дударенко, Ю. Гінзбург та М. Безруков. Хронологічно першими українськими провайдерами на масовому ринку стали: Communication Systems, Relcom-Ukraine (А. Бурсук), Global Ukraine (Ю. Корж), Lucky Net (О. Габович), Infocom (В. Поліщук), ElVisti (О. Григор’єв), Adamant (І. Пєтухов).

Відтак, у середині 90-х років стали з’являтись перші українські веб-сайти. Як правило, це були найпростіші інформаційні “вивіски” та “дошки оголошень” комп’ютерних фірм, російською та англійською мовами. Почали з’являтись і засоби обліку відвідувань, що дозволило власникам сайтів оперативно контролювати свою глядацьку аудиторію. Одним з перших набув популярності офіційний сайт Чорнобильської зони, який привертав увагу всього світу. Його творцями були фахівці “Інфоцентру Чорнобиль” Сергій Пономарьов та Андрій Клименко; обидва вони емігрували до США. У 2000-2003 роках офіційним веб-майстром чорнобильського сайту був автор цих рядків.

Паралельно основній роботі, за сприяння керівництва та фахівців Чорнобильської зони, мною було також створено приватний культурологічний проект “1000-ліття української культури” (1000years.uazone.net). Оскільки розпочинався він навесні 1998 року, коли в Україні було ще надто мало користувачів Інтернету, то перша актуальна на той час тема – 200-річчя “Енеїди” Івана Котляревського – була висвітлена інтернаціональними засобами: кількома геніальними ілюстраціями Анатолія Базилевича та короткою анотацією англійською мовою. Це була одна з перших у світі веб-сторінок, присвячених українській культурі, яка від самого заснування користується стабільним глядацьким попитом. У грудні 2004-го та січні 2005-го років сайт у середньому за добу відвідувало близько 23 глядачів із США, 20 з України, 8 із загальноєвропейських Інтернет-адрес, по 5-6 з Росії та Німеччини, по 2-3 з Канади, Італії та Великої Британії, і у менших кількостях з інших країн Європи та світу. Це дещо більше за середній рівень для пересічного українського сайту, і досить пристойно для некомерційного персонального. А єдиний автор, редактор і видавець цього своєрідного міжнародного культурологічного проекту раз на кілька місяців одержує схвальні і вдячні відгуки та поздоровлення з найдальших куточків світу, в тому числі й від колег на еміграції.