Підручник
Державне регулювання зайнятості
жүктеу/скачать 3.64 Mb. Pdf көрінісі
|
| Державне регулювання зайнятості згідно з п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону
України «Про зайнятість населення» – це формування і реалізація державної політики у сфері зайнятості населення з метою створення умов для забезпечення повної та продуктивної вільно обраної зайнятості і соціального захисту в разі настання безробіття. Державна політика зайнятості являє собою частину загальнодержавної соціально-економічної політики, що направлена на найбільш повне використання національного людського потенціалу та його розвиток. Обов’язком держави є створення умов, що сприяють реалізації громадянами їх права на працю, що не тотожно державному патерналізму і не скасовує особистої відповідальності за власне матеріальне благополуччя. Таке бачення державної політики зайнятості закріплено у Конституції України. Частина 2 ст. 43 Конституції передбачає: «Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб». Політика зайнятості розглядається у вузькому і широкому розумінні. У вузькому розумінні політика зайнятості направлена на максимальне залучення економічно активного населення до трудової діяльності. У цьому випадку об’єктом державного впливу є безробітне населення, а метою політики – мінімізація безробіття та пом’якшення її наслідків. У широкому розумінні політика зайнятості є відносно самостійною Модуль 2. ПРАВОВІ МОДЕЛІ Й МЕХАНІЗМИ РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ … 169 частиною соціально-економічної політики, що направлена на: розширення можливостей зайнятості шляхом сприяння створенню гідних робочих місць;формування робочої сили відповідної якості відповідно до вимог і перспектив розвитку економіки; раціональний розподіл і перерозподіл робочої сили за галузями і регіонами; ефективне використання робочої сили. Об’єктом політики зайнятості у цьому випадку є все працездатне населення, а метою – реалізація права не тільки на вільно вибрану і повну, але й продуктивну зайнятість, що супроводжується високим рівнем соціального захисту громадян. Таке трактування дає можливість чітко розмежовувати поняття «регулювання ринку праці» та «регулювання зайнятості». Перше являє собою набір інструментів впливу на попит і пропозицію на ринку праці з метою забезпечення їх збалансованості, друге – комплекс заходів, що справляють вплив на процеси формування, розподілу, перерозподілу та використання робочої сили з метою реалізації конституційних прав і свобод громадян. До числа основних методів та інструментів регулювання зайнятості у розвинутих країнах, які можуть бути запозичені та адаптовані в наших умовах, належать: система соціального партнерства, що забезпечує узгодження інтересів усіх суб’єктів ринку праці; система страхування і співфінансування політики зайнятості; різномаїття інститутів ринку праці (як державних, так і приватних); система моніторингу та інформування населення про стан ринку праці й тенденції зайнятості. Формування різноманітних моделей регулювання зайнятості у різних країнах свідчить про те, що єдиного рецепту, який здатний вирішити усі проблеми, не існує. Сьогодні в умов постійно змінюваних вимог ринку праці, наростання нестабільності, що поглиблюється через глобалізацію та інтеграцію економік різних країн світу, на порядку денному стоїть питання формування принципово нового, більш гнучкого механізму, що дозволятиме ефективно адаптуватися до новацій. Деякі спроби створення подібного механізму вже існують. Прикладом є розроблена у низці країн північно-західної Європи модель захищеного гнучкого ринку праці (flexicurity), національні різновиди якої успішно реалізуються в Австрії, Данії та Нідерландах. Відповідно до такої моделі держава законодавчо закріплює гнучкі умови найму та звільнення працівників, надаючи роботодавцю широку ступінь свободи, яка необхідна для проведення реструктуризацій (об’єктивно необхідних у логіці інноваційного розвитку). Проте воно одночасно бере на себе додатковий обсяг соціальних зобов’язань, які компенсують працівникам зниження обсягу соціальних гарантій, що надавалися роботодавцями. Однак є ціла низка факторів, які породжують ризики для трансформації зайнятості в Україні та перешкоджають створенню сприятливих умов для забезпечення ефективної зайнятості: ТРУДОВЕ ПРАВО УКРАЇНИ 170 монополізація економіки, значне число великих містоутворюючих підприємств, галузева спеціалізація регіонів, існуючі зв’язки між ними в рамках єдиного державного комплексу; наявність надлишкової робочої сили на підприємствах, недовикористання трудового потенціалу; низький технічний рівень виробництва, використання фізично і морально застарілого обладнання, значна частка ручної праці і, як наслідок, – низький рівень продуктивності праці і реальної заробітної плати, значна доля не грошових елементів в оплаті праці, а також відсутність ринку житла, фактична «прив’язка» населення до місць проживання; патерналістське сприйняття населенням ролі держави, відсутність навичок самостійного пошуку роботи; загальний спад економіки, що супроводжується господарськими негараздами і спадом виробництва. Це обґрунтовує необхідність активізації діяльності держави, розробки і реалізації послідовної і стабільної політики зайнятості, пріоритетне місце в якій повинне займати сприяння адаптації населення до вимог ринку праці шляхом розвитку гнучкої системи навчання і перепідготовки працівників. Обов’язковою умовою ефективної реалізації державної політики зайнятості в період формування ринкових принципів функціонування економіки є виокремлення таких специфічних пріоритетів як вирівнювання можливостей зайнятості по території країни, розвиток регіонально-галузевого принципу планування потреб в кадрах, оптимізація потоків трудової міграції. жүктеу/скачать 3.64 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|