Пролог альвійська вендета

Проте нi сама станцiя, нi її можливi мешканцi нiяк на нас не реагували. Нi запитiв, хто ми такi, нi грiзних попереджень на зразок “ближче не пiдходити” ми не отримували. Та наближатися на достатню для ведення бою вiдстань не ризикували й задовольнялися спостереженням здалеку.

- Гадаю, тут нiкого немає, - зробив висновок Валько. Ще пiвгодини тому, коли ми остаточно переконалися, що нiхто атакувати нас не збирається, вiн вийшов з кiбертрансу, але залишався пiдключеним до комп’ютера, щоб при найменшiй небезпецi задiяти всi вогневi та захиснi системи. - Жодної живої душi. Усе перебуває пiд контролем автоматики.

- Яка, - пiдхопив Олег, - не надто добре справляється зi своїми обов’язками. Ми тут кружляємо, а їй хоч би що. Дивна безтурботнiсть.

- Ну, не скажи. Зрештою, дром-зона захищена вiд стороннiх темпоральною пасткою, ми прибули сюди на кораблi господарiв бази й назвали правильний пароль. Нас вважають своїми, тому не окликають на кожному кроцi: “Не руш! Ти хто? Назви себе!”

- Проте на станцiю краще не потикатися, - зазначила я. - Поза сумнiвом, її центральний комп’ютер запрограмований на iдентифiкацiю особи.

- Його можна перепрограмувати.

- Ти впевнений?

- Бiльш нiж. Адже я вже з’єднувався з ним, коли надсилав пароль. Тiльки для цього потрiбно задiяти нуль-зв’язок.

- А вiдповiдно, активувати портал. Це ризиковано.

- Не дуже. Я вже казав, що тут нiкого немає. Якби хтось був, давно озвався б.

- I все одно поки утримаємося, - твердо вирiшила я.

Потiм ми полетiли до планети й, поступово знижуючись, зробили навколо неї кiлька виткiв. Бiльша частина її поверхнi була незаймана цивiлiзацiєю, але подекуди виднiлися слiди розумової дiяльностi - кар’єри, шахти, бурильнi свердловини, рiзноманiтнi споруди з виблискуючого на сонцi металу, вочевидь гiрничо-переробнi заводи, злiтнi смуги для транспортних лiтакiв. Усе це виглядало не покинутим, а швидше законсервованим. Бортовi детектори зареєстрували, що вiд бiльшостi споруд iдуть радiосигнали, а комп’ютер розпiзнав у них iнструкцiї для саморушних кiбернетичних пристроїв - роботiв. Двiчi в поле зору потрапляли й самi роботи: спочатку бригада здiйснювала обхiд кар’єру, а потiм розчищала злiтну смугу вiд снiгових заносiв.

I лише в одному мiсцi, на схiдному краю великого пiвнiчного материка, знаходилось щось, умовно схоже на мiсто. Умовно, оскiльки його житлова частина, що складалася з пiвтори сотнi красивих затишних особнякiв, була непропорцiйно мала порiвняно зi значним промисловим сектором, який, крiм усього iншого, включав величезнi ангари кораблебудiвної верфi, розташованої поряд зi злiтним полем космодрому.

По всьому мiсту то там, то тут сновигали роботи-прибиральники, пiдтримуючи в ньому порядок. Людей нiде не було видно.

- I як це пояснити? - нарештi не втрималася я.

- Маю одне припущення, - сказав Олег. - Не про те, навiщо знадобилася ця база i хто її створив, а про долю її персоналу.

- Ну?

- Гм-м... - протягнув Валько. - Ну, про це я й сам здогадався. Але що ж сталося з дорослими?

- Вони позбулися їх. Не знищили, а полонили й десь заховали. Можливо, тут, у якомусь пiдземному бункерi. А може, їх перевезли на одну з придатних для життя, але незаселених планет i забезпечили всiм необхiдним для iснування.

- Навiщо?

- Хтозна. Мабуть, чогось не подiлили. Хоч там як, а Вейдер i його друзi дуже озлобленi проти дорослих.

Валько задумався.

- Схоже, нам не обiйтися без посадки на планету.

- Нi, - сказала я. - Краще вже зайнятися станцiєю.

- Станцiєю так станцiєю, - погодився Валько. Вiн явно розраховував на таку вiдповiдь, пропонуючи висадку на планету. - Та спершу огляньмо той корабель. Щось вiн муляє менi очi.

Дотримуючись усiх запобiжних заходiв, ми наблизилися до корабля, який купою брухту висiв на орбiтi. На вигляд вiн був надзвичайно великий, бiльший вiд важкого крейсера, але при ближньому оглядi виявилося, що мало не на дев’яносто вiдсоткiв складається з ходової частини та паливних бакiв.

Ближче до хвоста в його корпусi зяяла величезна дiра, але не пробоїна вiд попадання метеорита чи ракети, а акуратно вирiзана лазером. Також була вiдсутня добра половина дюз. Тi, що залишилися, свiдчили, що його рушiйною силою була зовсiм не термоядерна тяга.

- Отакої! - здивувалася я. - У нього iоннi двигуни. Який мотлох!

- Навiть не мотлох, а справжнiсiнький антикварiат, - уточнив Валько. - Так, так... Ось i маркування. Дуже зблякло вiд часу, але прочитати можна. “Експлорер-13”, здається.

- “Експлорер”... - повторила я, порпаючись у своїй пам’ятi. - Щось знайоме... Ага, пригадала. Це одна з перших серiй стрибкових кораблiв, здатних проходити канали другого роду... Валько, ти казав, що в бортовiй бiблiотецi є Велика Новоросiйська Енциклопедiя?

- Не тiльки. Є також “Британiка”, остання редакцiя. Зараз роблю запит.

Через секунду на екранi з’явилася вiдповiдна енциклопедична стаття. “Експлорер-13” був спущений зi стапелiв корабельної верфi Титана в 2214 роцi. Пiсля кiлькох випробувальних польотiв визнаний придатним до експлуатацiї. У серединi 2215 року на ньому вирушила науково-дослiдна експедицiя, метою якої було вивчення процесiв, що вiдбуваються в Галактичному Ядрi. Цiла когорта широковiдомих у науковому свiтi iмен (досить буде сказати, що начальник експедицiї та його заступник були лауреатами Нобелiвської премiї), високопрофесiйний екiпаж, найдосконалiше за тодiшнiми мiрками устаткування. Кораблю влаштували пишнi проводи, вiн вирушив у полiт, i вiдтодi про нього не було жодних звiсток. Як це часто траплялося в першi столiття космiчних подорожей, “Експлорер-13” безслiдно згинув у глибинах Всесвiту.

До статтi додавався вiдеозапис вiдльоту корабля, а також колективний знiмок усiх двадцяти шести вчених - членiв дослiдницької групи. Мою увагу вiдразу привернув сивочолий вiсiмдесятирiчний чоловiк, очевидно, керiвник експедицiї, доктор Джеймс Ф. Шепард. Вiн менi когось нагадував. Але кого?..

- Ба! - вигукнув Олег, який також розглядав цей знiмок. - Очам своїм не вiрю...

- Що там? - поцiкавилася я.

- Той хлопець злiва. Наймолодший iз них. Ну, викапаний Iгор Федотов, тiльки рокiв на десять старший.

- Хто такий Федотов?

- Один iз Вейдерової компанiї. Я бачив його лише кiлька разiв, але добре запам’ятав. А ось iще... - Олег пiдхопився з крiсла, пiдiйшов до мене й ткнув пальцем у мiй дисплей. - Ця жiнка. Їй би скинути зо два десятки, i буде Аня Корейко.

- Так, справдi...

Я викликала з енциклопедiї статтю про доктора Дж. Ф. Шепарда, нобелiвського лауреата з фiзики, який жив у кiнцi XXII - на початку XXIII столiть. У статтi було кiлька знiмкiв, i на одному з них, самому ранньому, фiгурував юнак рокiв двадцяти в унiверситетськiй мантiї бакалавра.

- Вейдер, сучий син! - вражено мовив Олег. - Точно вiн!

У ходi подальших пошукiв ми переконалися, що вiдомий свого часу астробiолог Гелена Новакова у молодостi була точною копiєю Анi Корейко, а ще знайшли двiйника Борi Компактова - ним виявився професор Новосибiрського унiверситету Василь Хохолов.

Що ж до Сашка Кисельова i Юри Ворушинського, то їхнiх двiйникiв не знайшлося, але не виключено, що вони були серед членiв команди корабля, чиї фото (крiм капiтана Отто Кляйна) в енциклопедiї не розмiстили.

- Клонування, - констатував Валько. - Цi люди клонували себе. Єдино прийнятний спосiб продовження роду для такої нечисленної групи - природне розмноження призвело б до генетичного виродження в наступних поколiннях. Тим паче що серед них було мало жiнок, особливо в репродуктивному вiцi. А Кисельов i Ворушинський, очевидно, клони когось з екiпажу або клони вже дiтей клонiв.

- Але навiщо? - розгублено запитала я. - Навiщо це знадобилося?

- Вiдповiдь ми знайдемо або на станцiї, або на планетi. Хоча... Власне, можна пошукати й тут. Вiрнiше, там. - I вiн указав на зависле перед нами громаддя “Експлорера-13”.

Нашi спроби зв’язатися з кораблем нi до чого не призвели. Вiн уперто мовчав, як розвiдник на допитi. Певно, за минулi сторiччя його бортовi системи, включно зi зв’язком, зламалися. Тодi ще не вмiли будувати кораблi на вiки.

- А якщо послати туди “крота”? - запропонував Олег.

“Кротами” називали невеликих роботiв, якi вгризалися в обшивку й проникали всередину кораблiв. Як правило, їх використовували для попереднього огляду пiдбитих ворожих суден, до того як висадити на борт десант.

- Гм, непогана iдея. Але спершу дещо перевiримо.

Задiявши малопотужний лазер, я зробила невеликий надрiз у носовiй частинi корпусу корабля. Нiякої реакцiї - захиснi системи “Експлорера” не працювали.

- Обшивка пробита наскрiзь, - доповiв Валько, звiрившись з показами приладiв зовнiшнього спостереження. - Проте слiдiв витоку повiтря не знайдено. Корабель розгерметизований. Вiн мертвий, Рашель. Мертвiсiнький. Можна надсилати “крота”.

На початку XXIII столiття люди ще не вмiли створювати штучну гравiтацiю, тому яруси на “Експлорерi” були розташованi не вздовж його корпусу, як у сучасних кораблiв, а впоперек, щоб при запущеному двигунi пiдлога знаходилася знизу. Ця обставина з незвички дезорiєнтувала нас, уже двiчi “крiт” опинявся в тупику й мусив повертатися назад. Зате ми мали нагоду оглянути частину примiщень корабля й переконалися, що вiн буквально випатраний зсередини - з нього забрали все, що тiльки могли забрати, й залишили хiба що каркас, який не пустили на переплавку, мабуть, iз сентиментiв. Хоча, можливо, i з чисто практичних мiркувань: адже частину обшивки та дюз зняли, а потiм, очевидно, налагодили добування й переробку руди на планетi, що обходилося дешевше.

- Боюся, нiчого ми тут не знайдемо, - видав песимiстичний прогноз Олег. - Вони явно вигребли всю електронiку до останнього кристалика. Дарма я запропонував цю iдею з “кротом”. Ми тiльки час марнуємо.

- Не марнуємо, - заперечив Валько. - Сподiваюся, дещо таки залишилося.

- I що ж?

- Зараз подивимось.

“Крiт” нарештi дiстався до головної рубки керування. Її дверi були вiдчиненi, тож не довелося пропалювати в них лазером отвiр. Вiдповiдно до Олегового прогнозу примiщення було абсолютно порожнiм, не залишилося навiть стiйок, до яких крiпилися пульти.

Проте Валько нiтрохи не засмутився й спрямував “крота” до лiвої вiд входу стiни.

- Ага! - докумекала я. - Зрозумiло.

- Що зрозумiло? - запитав Олег.

- “Чорнi скринi”. Вони вмонтовуються у сам корпус корабля, їх навряд чи стали звiдти виколупувати. А в XXIII сторiччi, якщо не помиляюся, вже iснували кристалiчнi модулi пам’ятi.

- Не помиляєшся, - пiдтвердив Валько. - Доступ до даних досить повiльний, зате вони можуть зберiгатися вiчно без жодного енергетичного пiдживлення, не те що на органiчних носiях.

Незабаром “крiт” знайшов жмуток обривкiв оптоволоконного кабелю, що стирчали зi стiни, i став перебирати окремi жили в пошуках потрiбної.

- Так, ось вiн. Я не знаю, чи iснувало в тi часи правило скидати в “чорнi ящики” записи судового журналу, але... Усе гаразд, нам пощастило. Починаю передачу.

На великому голографiчному екранi виникло обличчя доктора Шепарда, ще старiше, нiж на передстартовому знiмку, в усякому разi бiльш виснажене.

- Це останнiй запис у судовому журналi космiчного корабля “Експлорер-13”, - заговорив вiн навдивовижу звучним i твердим голосом. - Його роблю я, Джеймс Френсiс Шепард, доктор фiзичних наук, керiвник мiжнародної дослiдницької експедицiї “Ядро-1”. Капiтан Кляйн i вся команда корабля, за винятком п’яти iнженерiв i трьох медикiв, якi приєдналися до нас, заарештованi. Можливо, дехто з арештованих i подiляє нашу позицiю, проте ними керує обов’язок, який велить їм повернутися на батькiвщину й повiдомити про наше вiдкриття. А ми не маємо права цього допустити: людство ще не готове прийняти знання, що на багато тисячолiть випереджають сучасний рiвень розвитку науки. Люди тiльки недавно вийшли в космос, вони роблять лише першi кроки по Галактицi, й було б фатальною помилкою пiднести їм на тарiлочцi все, до чого вони так прагнуть, що так жадають пiзнати. Це призведе до застою та деградацiї суспiльства, позбавить його будь-якої мотивацiї до подальшого розвитку, боротьби, пошуку. У наших суперечках капiтан Кляйн часто наводив як приклад альвiв, якi швидко засвоюють усi досягнення земної цивiлiзацiї i навiть не думають деградувати. Та аналогiї - небезпечна рiч, часто вони грiшать хибними висновками. У альвiв є ми, люди, а ми дiлимося з ними не тiльки своїми знаннями, а й проблемами, непiзнаними таємницями, нерозкритими загадками. Так, вони дивляться на нас знизу вгору, проте ми для них не всесильнi та всезнаючi боги, а лише старшi брати по розуму, якi можуть багато, але далеко не все. Зовсiм iнша ситуацiя зi знаннями, що їх ми отримали тут, на Хейнi. Це чистi знання, без суспiльства, без культури, що породили їх. Нам нi на кого рiвнятися, нiкого наздоганяти. Нашим ученим знадобляться столiття, щоб розiбрати завали цих неземних знань i систематизувати їх, лише тодi ми побачимо свiтло в кiнцi тунелю - новi таємницi, новi загадки, новi проблеми, якi нам належить розв’язати вже власним розумом. А на той час суспiльство остаточно загрузне в гедонiзмi й декадентствi. Iснуючи на всьому дармовому, отримуючи все готовеньке й не докладаючи до цього анiнайменших зусиль, воно позбудеться стимулу до розвитку й самовдосконалення. Та й наступнi поколiння вчених виродяться, перетворившись iз шукачiв iстини, мислителiв i дослiдникiв на одвiчних школярiв, якi старанно пiзнають таємницi природи за готовими пiдручниками.

Шепард зробив паузу, щоб прокашлятися. А Олег пробурмотiв:

- Вiн висловлюється просто як Вейдер. Хоча й говорить англiйською, але в такiй же менторськiй, повчальнiй манерi, нiби проголошує незаперечнi iстини.

- Водночас, - вiв далi Шепард, - цi знання становлять величезну цiннiсть, аби їх просто знищити. Тому ми ухвалили рiшення: залишитися тут i оберiгати їх, аж поки людство у своєму розвитковi досягне того рiвня, коли зможе сприйняти їх без катастрофiчних для себе наслiдкiв. Наша група надто мала, тому нам доведеться вдатися до клонування. Лише чверть iз нас - жiнки, тому їхнi доньки-клони будуть трiйнi. Нашi клонованi нащадки зможуть дозволити собi два або три природнi репродукцiйнi цикли, але не бiльше. Цього буде достатньо, щоб усунути диспропорцiю мiж чоловiками та жiнками. Ми ще не знаємо, що робити з арештованими членами команди. Думку про вбивство ми вiдкидаємо з етичних мiркувань, людське життя для нас священне. Але було б жорстоко приректи їх на довiчне ув’язнення - вони не виннi в тому, що почуття обов’язку в них переважує здоровий глузд. Утiм, на цей рахунок є деякi мiркування, однак їхня реалiзацiя вимагає певного часу. - Доктор зробив паузу. - Це, мабуть, усе. Iз цiєї митi “Експлорер-13” припиняє своє iснування як космiчний корабель. А попереду в нас i наших нащадкiв багато довгих столiть напруженої працi.

Коли екран згас, ми цiлу хвилину просидiли мовчки. Нарештi Валько вичавив iз себе:

- Щоб я здох! Щоб я здох...

За його командою, “крiт” проник глибше в пам’ять “чорного ящика” й став передавати записи бортового журналу вiд самого початку. Попервах ми проглядали їх фрагментарно, вибираючи лише найголовнiше.

Вiдлiт. Довгий шлях до центру Галактики. Наближення до околиць Ядра - спостереження, дослiдження, вiдкриття. Потiм сталася катастрофа: раптовий викид сонячної речовини, поспiшна втеча через найближчий канал другого роду i вихiд до зорi, вiддаленої вiд Галактики бiльш нiж на сто кiлопарсекiв.

Шок вiд такої величезної вiдстанi. Шок вiд швидкостi, з якою летiла зоря. Ходова частина “Експлорера” була пошкоджена - i просто диво, що генератор змiг протягти призначений час у гiперпросторi. Долетiв корабель уже на останньому видиху й тепер потребував серйозного ремонту.

Поки тривали ремонтнi роботи, вченi займалися дослiдженням системи. Це ж бо не жарт - гостя з далекої галактики. Особливу увагу привернула друга вiд зорi планета, за своїми природними умовами дуже схожа на Землю кам’яновугiльного перiоду.

I тут - приголомшливе вiдкриття. Пiд час геосканування планетарної кори у нижнiх шарах протерозою, пiд тим мiсцем, де зараз розташоване єдине на планетi мiсто, було знайдено великий об’єкт явно штучного походження. Ним виявилася дослiдницька станцiя, залишена на планетi понад два мiльярди рокiв тому представниками стародавньої високорозвиненої цивiлiзацiї. Незважаючи на прiрву часу, що роздiляла нашi епохи, станцiя майже не постраждала. Вона продовжувала справно функцiонувати й була напхана такими передовими технологiями, що навiть не снилися людству. У процесi подальшого вивчення знахiдки було встановлено ще один вражаючий факт - творцi бази були не просто гуманоїдами й не просто схожими на людей, вони належали до того ж виду homo sapiens i були генетично сумiснi з нами.

- Господи!.. - приголомшено прошепотiв Олег. - Подумати лишень: десь там, далеко, за сотнi мiльйонiв парсекiв вiд нас, живуть такi ж люди, як i ми.

- Навряд чи такi самi, - заперечив Валько. - Якщо вони ще iснують, то... Нi, ми просто не в змозi уявити, на кого вони перетворилися за два мiльярди рокiв. Адже еволюцiя не стоїть на мiсцi. - Вiн мерзлякувато зiщулився. - Особисто я не хотiв би з ними зустрiтися. Нiзащо.

Цiєї митi бортовий комп’ютер здiйняв тривогу, сповiщаючи про вiдкриття каналу. На екранi негайно виникло збiльшене зображення дром-зони, у центрi якої дедалi яскравiше розгорявся блакитний вогник.

Прилади стеження станцiї, що охороняла дром-зону, також вiдреагували на це: за п’ять кiлометрiв вiд щойно виниклої горловини каналу заклубочилася бiла хмара, в якiй нашi детектори тут-таки розпiзнали стазис-поле.

- А от i господарi навiдалися, - промовив Олег. - Охоронцi стародавнiх знань...

- Повна боєготовнiсть! - скомандувала я, вiдводячи корабель вiд “Експлорера” i розвертаючи його носом до дром-зони. - Перейти на режим радiомовчання. Приспати “крота”.

- Є радiомовчання, мем, - вiдзвiтував Валько. - “Крота” приспано.

Як не дивно, в його голосi не вчувалося напруження. Здавалося, вiн не розумiв усiєї серйозностi ситуацiї, не розумiв, що тепер ми в пастцi...

- Ти мав рацiю, - сказала я. - Мав рацiю, коли пропонував зайнятися станцiєю. Шкода, що я тебе не послухала. Шкода, що ти не настояв на своєму. Ми мусили це передбачити.

- Я передбачив, - спокiйно вiдповiв Валько. - I настояв би на своєму, якби ще ранiше не вжив певних заходiв. Дивись уважно, зараз буде фокус-покус.

Горловина каналу вже повнiстю вiдкрилася, от-от iз неї мав виринути корабель, але стазис-поле чомусь не зникало. Невже прибули не господарi системи, а випадковi гостi? Нi, це було б надто вже неймовiрно.

Мiж горловиною i хмарою промайнуло щось ледь помiтне для ока. Я нiчого як слiд не роздивилась, та й роздивитися не могла, бо при тiй швидкостi, з якою дром-зона рухалася вiдносно зорi, для проходження п’яти кiлометрiв знадобилося лише чверть секунди.

- Отак! - самовдоволено мовив Валько. - Маєте.

Канал закрився, а хмара почала швидко стискатися. Зменшившись до кiлометрового дiаметра, вона набула iдеальної сферичної форми й стала повiльно дрейфувати до двох таких самих згусткiв стазис-поля, що висiли у просторi неподалiк вiд станцiї.

- Згадав! - раптом вигукнув Олег. - Ти помiняв пароль!

Тепер я теж пригадала: перед самим завершенням сеансу нуль-зв’язку було повiдомлення “Пароль змiнено”, але я, радiючи вимкненню стазис-поля, зовсiм не надала цьому значення.

- Валько, ти просто золотце! Як тобi вдалося?

- Та, власне, нiяк. Просто на завершення я надiслав команду змiнити пароль. Про всяк випадок. Не думав, що вона спрацює, але станцiйний комп’ютер послухався мене. Мiж iншим, Рашель, ти розумiєш, що зараз сталося? Ми щойно отримали цiлковите вiдпущення грiхiв.

- У якому значеннi?

- У найпрямiшому. Як ти думаєш, навiщо прилетiв сюди той корабель? Ясна рiч, щоб забезпечити додатковий захист системи й напевно помiняти пароль. Ми випередили його лише тому, що нiхто не очiкував вiд нас такої спритностi. Якби ми вирушили в штаб, там би, безумовно, вивудили з пам’ятi комп’ютера згадку про Хейну й знайшли б в енциклопедiї пароль. Але тодi було б уже пiзно, система стала б недоступною для нас. А так ми, як написано в статутi, проявили розумну iнiцiативу.

- А Вейдер i компанiя, - з усмiшкою додав Олег, - пошилися в дурнi.

- Iстинна правда. Тепер цей наднадiйний захист обернувся проти них самих. Якщо вони користуються паролем, то засобiв нейтралiзацiї стазис-поля у своєму розпорядженнi не мають, а отже, не вмiють обходити темпоральну пастку. Щоправда, залишилася одна щiлинка, крiзь яку вони можуть прослизнути... О, чорт! Я iдiот! Рашель, не роби нiчого, не заважай менi. Я зараз.

Вiдкинувшись на спинку крiсла, Валько заплющив очi й занурився в транс. На моєму тактичному дисплеї з’явилося повiдомлення: “Активацiя нуль-порталу...”

Пройшло секунд двадцять. Нарештi: “Нуль-портал активовано. Пошук приймача. Зв’язок встановлено. Почато сеанс...”

Через двi хвилини Валько розплющив очi й подивився на мене. У його поглядi виразно вiдчувалося полегшення.

- Ух! Ледве встиг. Угадай, хто летiв на тому кораблi?

- I хто ж?

- Нашi добрi знайомi, Корейко й Кисельов. Аня, кмiтлива дiвчина, вiдразу збагнула, в чому рiч, i вчасно телепортувалася на станцiю. Сашко трохи спiзнився - надiслав запит, а вiдповiдi отримати вже не встиг i разом з кораблем потрапив у стазис.

- А що Аня?

- Центральний комп’ютер упiзнав її, та оскiльки вона не знала правильного пароля, почав ставити їй тестовi запитання. На щастя, вчасно втрутився я, назвав пароль, оголосив Аню порушницею й розпорядився паралiзувати її. - Валько трохи iстерично розсмiявся. - Щось останнiм часом їй дуже не щастить з паралiзаторами.

- Не вдається цiлком пiдпорядкувати його, - скрушно повiдомив вiн. - Не те щоб у нього був дуже крутий захист, зовсiм нi. З паролем вiн визнає мене своїм господарем i слухається моїх наказiв. Але в ядро системи закладено масу iнструкцiй i алгоритмiв, якi мiй iмплант не розумiє. Тут, на кораблi, вони чiтко дотримуються наших стандартiв, але станцiйний комп’ютер не повнiстю їм вiдповiдає. Щоб розiбратися в усьому, потрiбно багато часу.

- Отже, ми поки не можемо висадитися на станцiю? - запитала я.

- Загалом можемо. Але обережно.

- Звучить не надто обнадiйливо. Тодi краще не ризикувати.

- Та нi, ти неправильно зрозумiла. Жодного ризику. Просто... можуть бути сюрпризи.

- От-т, - кивнула я. - Ми ризикуємо нарватися на сюрпризи. Необов’язково приємнi. - Я задумалася. - Гаразд, зробимо так. Пристикуємося до станцiї... Це ж безпечно?

- Цiлком. Корабель для станцiї свiй.

- От i гаразд. Ми з Олегом вирушимо на її борт i заберемо звiдти Аню, поки вона не прокинулася, а ти залишишся тут i будеш нас прикривати. Простежиш, щоб комп’ютер не шльопнув нас.

- Щоб забрати Аню, не треба нiкуди йти. Я наказав доправити її до шлюзу. Ми просто пристикуємось i заберемо.

- Чудово, - сказала я, розпочинаючи маневри по зближенню зi станцiєю. - Сподiваюся, ти подбав про те, щоб така iсторiя не повторилася? Наступного разу нам може й не пощастити.

- Не турбуйся, я все владнав. Розпорядився заблокувати iнформацiю про колишнiх господарiв станцiї. Тепер комп’ютер вважатиме їх стороннiми й не дозволить телепортуватися.

- А як щодо планети? Там теж повиннi бути нуль-портали.

- Так, є. Але всi трансляцiї здiйснюються через станцiйний портал. Отож не переймайся - шлях для Аниних товаришiв вiдрiзаний. До речi, їхнє нове пришестя очiкується не скоро.

- Чому ти такий упевнений?

- Бо вони чекатимуть на повернення Анi з Сашком. А я тут запитав станцiйний комп’ютер, i виявилося, що вiн добре поiнформований про релятивiстськi ефекти при проходженнi каналiв. Хейна рухається... Мiж iншим, я дiзнався, що означає слово “хейна”. З мови тiєї стародавньої цивiлiзацiї воно перекладається як “зоря”.

- Дуже корисна iнформацiя, дякуємо, - кивнула я. - Але ти хотiв щось сказати про релятивiстськi ефекти.

- Вiдносно нашої Галактики Хейна рухається зi швидкiстю, що дорiвнює майже половинi вiд свiтлової. Як не дивно на перший погляд, але це призводить до того, що об’єктивний час гiперпереходу збiльшується. Насправдi ми провели в затяжному стрибку не вiсiмнадцять з половиною годин, а мало не три доби. Отже, Аню з Сашком чекатимуть iще як мiнiмум три днi, а може, й усi чотири. I лише потiм надiшлють наступний корабель - якщо взагалi надiшлють. Судячи з даних станцiйного комп’ютера, Вейдерова команда нечисленна - дев’ятнадцять хлопцiв i стiльки ж дiвчат, усi приблизно нашого вiку. Тому вони нiкого не залишили охороняти свою головну базу - у них кожна людина на рахунку.

- А ти не з’ясував, що сталося з iншими?

- На жаль, жодної конкретної iнформацiї. Просто чотири роки тому списки доступу до всiх систем було змiнено, точнiше скорочено, - з трьох сотень людей до тридцяти восьми. I бiльше нiчого. Але суть подiй зрозумiла: група клонiв-пiдлiткiв учинили заколот i встановили контроль над системою Хейни.

- А потiм вирiшили захопити владу на Новоросiї, - додав Олег. - I схоже, їм це вдалося...

Стиковка зi станцiєю пройшла без проблем. Залишивши Валька в штурманськiй рубцi, щоб вiн нас страхував, ми з Олегом вирушили до люка й прийняли на борт гравiплатформу з паралiзованою Анею Корейко. На нiй була така ж синя форма, як на менi, тiльки iз зiрками в петлицях.

- Контр-адмiрал ВКФ Новоросiї, - проказав Олег без тiнi iронiї. - I все це цiлком серйозно. Флот справдi iснує, i тепер ми знаємо, звiдки вiн узявся. А я, сам того не пiдозрюючи, служив у ньому на посадi командира крила й мав зван­ня капiтана другого рангу. Вейдерова вiртуальнiсть не була грою - ми тренувалися керувати справжнiми кораблями.

- Боюся, твоє iм’я вже викреслено зi спискiв особового складу, - зазначила я. - Шкодуєш, що так сталося?

- Я б покривив душею, якби сказав, що нi. Але я нi в чому не каюся. Ми правильно вчинили. Знання й технологiї стародавньої цивiлiзацiї не можуть бути монополiєю жменьки обраних, вони мають належати всiм людям. Якби Вейдер i його соратники вiдразу вступили в контакт з керiвництвом Спiвдружностi, то Новоросiя й iншi людськi планети були б уже вiльнi.

- Отже, ти не згоден з доктором Шепардом?

- Щось у його словах є. Можливо, для своєї епохи вiн був беззаперечно правий. Але зараз ситуацiя змiнилася. - Олег на секунду замислився. - Знаєш, буде вкрай несправедливо, якщо Хейною заволодiють Терра-Галлiя i Земля. Доступ до неї повиннi мати всi людськi планети, без їхнього подiлу на сильних i слабких.

- Ну, щодо цього не переживай, - вiдповiла я. - Як ти думаєш, хто тут справжнiй господар становища?

- Звiсно, Валько.

- Ото ж бо. А вiн не галiєць i не землянин, вiн - славонець. Тож про це не турбуйся.

Ми вирiшили не приводити Аню до тями, а просто замкнули її в однiй iз житлових кают у кормовiй частинi третього ярусу.

- Нехай поспить, - сказала я, коли ми йшли назад по коридору. - А згодом побалакаємо начистоту. Витрусимо з неї, де вони тримають батька й Анн-Марi. Напевно, там, де й своїх старших товаришiв.

Несподiвано Олег зупинився.

- Не думаю, що твiй батько з ними. Здається, я все зрозумiв.

- Що зрозумiв?

Вiдповiсти вiн не встиг, оскiльки з найближчого iнтеркому пролунав Вальковий голос:

- Рашель! Зараз ти мене лаятимеш.

- У чому рiч? - запитала я.

- Маленька необережнiсть. Я тут продовжував спiлкуватися зi станцiйним комп’ютером i випадково вiддав йому команду перекрити подачу енергiї до двох iз трьох стазис-кластерiв... Ну, я маю на увазi тi сферичнi згустки стазис-поля. I тепер не знаю, що робити, - вiдновлювати дiю поля чи нi.

- От халепа! - вигукнула я й побiгла нагору сходами. - Там же можуть бути кораблi чужинцiв.

- Не думаю, - заперечив Олег, що припустив слiдом. - Якщо я правильно здогадався, то нiяких чужинцiв немає.

Коли ми увiрвалися в рубку, Валько вказав на екран бiчного огляду. Тепер там виднiлася лише одна бiляста куля, а на мiсцi двох iнших висiли у просторi два великi металевi цилiндри зi стикувальними гнiздами на торцях. За своєю конструкцiєю вони нагадували аварiйнi ря тувальнi капсули з великих пасажирських кораблiв.

- Здається, цi штуковини не становлять для нас загрози, - сказав Валько. - Тому я взяв на себе смiливiсть не повертати їх у стазис, поки не пораджуся з вами.

- Усе ясно, - мовила я, вiдчуваючи, як у менi закипає гнiв. - Нiякої помилки ти не припускався, еге ж? Ти зробив це свiдомо. За моєї вiдсутностi вирiшив подивитися, що там. Так?

Валько iз вдаваним каяттям кивнув.

- Винен, командире. Я заслуговую на покарання.

- Ти заслуговуєш доброї прочуханки! Не маєш анiнайменшого уявлення про дисциплiну.

- Хай так. Зате я позбавив нас довгих i безплiдних дискусiй, вiдкривати стазис-кластери чи нi. Все одно ми вирiшили б їх вiдкрити.

Олег розчаровано зiтхнув.

- А я думав, що першим здогадався...

Я запитливо глянула на нього.

- Про що?

- Про те, що в системi Хейни не було випадкових вiдвiдувачiв. Руку дам на вiдсiч, що в однiй iз цих капсул перебувають члени команди “Експлорера”, а в iншiй - старшi товаришi Вейдера, Анi й усiєї їхньої компанiї.

- Саме так, - пiдтвердив Валько. - Причому першi - нашi союзники. А що стосується других, то ми з ними якось упораємося. Сила зараз на нашому боцi... До речi, одна з капсул почала потроху рухатися. Вона оснащена малопотужним гравiтацiйним рушiєм.

- Чорт! Що це означає?

- Думаю, нашi друзяки пiдстрахувалися на випадок своєї загибелi. Вони не хотiли, щоб їхнi товаришi назавжди залишилися в стазисi, - програма комп’ютера передбачала вимкнення поля через сто рокiв i вiдновлення прав доступу для всiх полонених. Ну а рушiй дозволяє їм пiдiйти до станцiї й зiстикуватися з нею. Але переживати нiчого - права доступу не вiдновлено, тож їх перестрiляють бортовi паралiзатори. Зачекаємо?

- Нi, чекати не будемо, - рiшуче заявила я. - Якщо в капсули є рушiй, то має бути й система зв’язку. Надiшли їм попередження, щоб вони зупинилися, iнакше ми вiдкриємо вогонь на знищення.

Валько сперечатися не став.

- Слухаюсь, командире! Надсилаю радiограму на всiх доступних частотах.

Через пiвхвилини капсула почала пригальмовувати.

- Отримано запит на встановлення аудiовiзуального зв’язку, - доповiв Валько.

- Встановити зв’язок, - вiддала я розпорядження, продовжуючи стояти посеред рубки. - Зображення - на головний екран. Камери - на капiтана.

- Слухаюсь, мем! Зв’язок встановлено.

На великому екранi з’явилося обличчя Дж. Ф. Шепарда - але в дещо молодшiй версiї. На вигляд йому було рокiв шiстдесят, не бiльше.

Шепард-клон змiряв мене пильним поглядом, потiм подивився трохи вбiк - Олег також потрапив у об’єктив вiдеокамери.

- Хто ви? - пролунав уже знайомий нам звучний голос. - Дiти наших бунтiвних братiв i сестер?

- Нi, сер, - вiдповiла я. - Вашi брати та сестри лише нашi однолiтки. А ми прийшли повiдомити вам, що ваша мiсiя в системi Хейни закiнчилася. Вiдтепер тi знання, якi ви охороняли понад тисячу рокiв, є надбанням цiлого людства.