Пролог альвійська вендета

Не випускаючи моєї руки, вiн застрибнув на невисокий парапет, що вiдмежовував набережну вiд оповитої вранiшнiм туманом рiки, пройшов десяток крокiв, потiм зiскочив назад на тротуар, трохи не наступивши каблуком на носок моєї туфлi. Збоку ми виглядали цiлком буденно: хлопець i дiвчина прогулюються по малолюднiй набережнiй Хеби-рiки, базiкаючи про всiлякi дурницi, цiкавi лише їм двом.

Насправдi наше побачення мало суто дiловий характер. Ще вчора ввечерi, у суботу, ми домовились зустрiтися, щоб пiдбити пiдсумки першого етапу нашої мiсiї - пристосування до мiсцевих умов i встановлення попереднього контакту з кiлькома школярами, якими дуже цiкавилася наша розвiдка. За цi десять днiв бiльшiсть членiв нашого загону успiшно включилися в роботу, з сiмома об’єктами вже був встановлений той самий попереднiй контакт, а ще в двох випадках вiдбувся швидкий прорив: у мене - з Олегом Рахмановим i в Естер Левi - з дiвчиною на iм’я Аня Корейко.

Власне, зустрiчатися з Вальком особисто доконечної необхiдностi не було, досi ми без проблем спiлкувалися по глобальнiй планетарнiй мережi, анiтрохи не ризикуючи засвiтитися. Бувши кiбером, Валько забезпечував стовiдсоткову безпеку й конфiденцiйнiсть усiх наших контактiв, виступаючи в ролi сполучної ланки мiж нами. Так, скажiмо, вечорами в обумовлений час я навiдувалася на вельми популярну серед новоросiйських пiдлiткiв вiртуальну гру “Арнемвенд”, Валько вже чекав мене там, створював мою копiю, яка успiшно махала мечами й розкидалася закляттями, а ми спокiйнiсiнько розмовляли, i нiхто, за винятком iнших кiберiв, не мiг запiдозрити, що негаразд. Проте кiбери завчасно вiдчували наближення своїх колег, тож заскочити нас зненацька, а тим бiльше пiдслухати, було неможливо.

Проте пiд час нашої вчорашньої бесiди я запропонувала зустрiтися “в живу”, а Валько вiдразу погодився. Розумiв, що менi, некiберу, вiртуальне спiлкування не дає вiдчуття реальностi, та й сам вiн, через моє неповне входження в кiберпростiр, не сприймав мене з абсолютною достовiрнiстю. Нам же обом хотiлося побачити один одного такими, якi ми є...

- Змiнилася, кажеш? - перепитала я. - I в чому ж?

- Та нiби помолодшала, - всмiхнувшись, вiдповiв Валько. - Я зовсiм не жартую. Тепер ти й справдi схожа на школярку.

Я знизала плечима.

- Ну певно ж! Доводиться грати свою роль.

- Гм, не думаю. Швидше якраз навпаки - ти, нарештi, перестала вдавати з себе дуже дорослу й повернулася в природний для свого вiку стан. Це ранiше ти грала, коли корчила з себе бувалого космiчного вовка. Вперше побачивши тебе в лiфтi, одягнену в новенький лейтенантський кiтель, я мало не розсмiявся - так кумедно ти виглядала зi своєю вдаваною суворiстю й неприступнiстю.

- Тому обiзвав мене прапором?

- Ага. Щоб трохи розворушити тебе. I далi продовжив у тому ж дусi. Я вiдразу зрозумiв, що ти дуже мила дiвчина, але надто вже серйозно ставишся до свого мундира. А це тобi геть не личить. От зараз ти зовсiм iнша - розкута й безпосередня. До речi, я сподiвався, що на зустрiч зi мною ти надягнеш не штани, а сукню чи спiдницю.

- Е нi, бiльше жодних спiдниць, - мимоволi вихопилось у мене. - Досить i вчорашнього.

- А що було вчора? - поцiкавився Валько.

Я збентежено потупилася. Переказуючи свою розмову з Рахмановим, я анi словом не обмовилася про останнiй епiзод, коли Олег полiз до мене цiлуватися. На одну згадку про це мене охоплював пекучий сором. I рiч навiть не в тому, що вiн забрався менi пiд спiдницю; найгiрше було те, що тодi я справдi вiдчула оргазм...

Валько подивився на мене проникливим поглядом.

- Так, так, так, - протяг вiн. - А знаєш, я вiдразу зрозумiв, що ти чогось недоговорюєш. Цей хлопець чiплявся до тебе?

Важко зiтхнувши, я сiла на край парапету. Валько влаштувався поруч зi мною, i я пiсля деяких вагань розповiла йому геть усе. Навiть про свої змоклi трусики. Не знаю, в чому тут причина, але Валькове товариство налаштовувало на цiлковиту вiдвертiсть. З ним я почувалася легко й невимушено, як з давнiм довiреним другом... чи радше як з братом, про якого завжди мрiяла. Вiн вислухав мене з легкою усмiшкою - нiтрохи не глузливою, а доброзичливою й розумiючою. Потiм сказав:

- То це ж чудово, Рашель! Схоже, Рахманов мiцно запав на тебе. А може, навiть утюхався. Я буду не я, якщо найближчими днями вiн не вiдкриється тобi повнiстю. Певна рiч, за умови, що ти поводитимешся... е-е, належним чином.

Не вiрячи власним вухам, я запитливо втупилася в нього.

- Як ти сказав? Належним чином?! I що ти маєш на увазi?

- Усе, що знадобиться для виконання завдання, - незворушно вiдповiв Валько. - Вiд легкого флiрту до сексу.

- Що?! - Я мало не задихнулася вiд обурення. - Ти хочеш, щоб я... я...

- А чом би й нi? Ти ж сама фактично зiзналася, що небайдужа до нього. Отже, я не пропоную тобi нiчого такого, що суперечило б твоїм бажанням. Навряд чи я схиблю проти iстини, коли скажу, що в глибинi душi тобi самiй хочеться...

- Замовкни! - вигукнула я й вiдвернулася, аби сховати почервонiле вiд сорому й збентеження обличчя. - Ти... ти бездушний хлопчисько, Валько! Невже ти зовсiм не ревнуєш мене?

- Чому ж, трохи ревную. Але чисто по-братськи. Я б хотiв мати таку сестру, як ти, Рашель. Кажу це цiлком серйозно. Ти розумна, вродлива, така... така цiкава, з тобою дуже приємно спiлкуватися. Ще з жодною дiвчиною я не почувався так добре. Але при цьому ти не викликаєш у мене анiнайменшого сексуального потягу.

- Взаємно, - сказала я i, не стримавшись, усмiхнулася. - Це щодо вiдсутностi сексуального потягу й усього iншого. Так само я ставлюся до тебе. Чи то як до меншого брата, чи як до старшого - тут я ще не визначилася. Бувають моменти, коли ти здаєшся менi справжнiсiнькою дитиною, а вже наступної секунди все перевертається догори дригом, i тодi вже я почуваюсь поруч iз тобою малим дурненьким дiвчиськом.

- Що вдiєш, вади раннього дорослiшання. Така доля всiх вундеркiндiв... Ох i ненавиджу я це слово! У менi все змiшалося - i дитина, i пiдлiток, i дорослий. Боюся, це залишиться зi мною назавжди. Менi наперед шкода мою майбутню дружину. Мiж iншим, i твоєму майбутньому чоловiковi я не заздрю.

- Чому?

- Бо ти дуже дiяльна, честолюбна, цiлком зосереджена на своїй кар’єрi. Для тебе головне - космiчнi польоти, битви, а все iнше, зокрема й сiм’я, на другому планi. Iнакше кажучи, - тут Валько несподiвано проспiвав:

- Нi, це наша давня народна пiсня. Щоправда, в канонiчному текстi спiвається не “хлопцi”, а “дiвчата”, але я перефразував її спецiально пiд тебе. Погодься, досить влучно.

- Гаразд, погоджуюсь. Не можна сказати, що сексуальнi питання зовсiм не цiкавлять мене, проте я нiколи не втрачала голову через хлопцiв. Бувало, захоплювалася... так, несерйозно. Та вже за тиждень-другий усе минало без слiду, i залишався тiльки легкий подив: що я в ньому знайшла?

- Ще б пак! - бовкнув Валько. - З таким батьком, як у тебе...

Вiн осiкся i прудко вiдскочив, ухиляючись вiд мого ляпаса. Кiнчики моїх пальцiв лише ледь ковзнули по його пiдборiддю. Я хотiла було накинутися на Валька й подряпати його нахабну пику, але потiм передумала й залишилася сидiти, спопеляючи його лютим поглядом.

- Та як ти смiєш?! Ти...

- Стривай, Рашель, не гарячкуй. Ти неправильно зрозумiла. Я не те хотiв сказати.

- А що?

- Я просто мав на увазi, що в тебе чудовий батько. Ти захоплюєшся ним, адже так?

- Ну, припустiмо.

- Ти вважаєш його iдеалом чоловiка й несвiдомо порiвнюєш з ним усiх знайомих хлопцiв. А вони, природно, не витримують конкуренцiї, хоча б через свою молодiсть. У них немає цiлiсностi натури твого батька, його мужностi й рiшучостi, вони не здаються тобi надiйними й упевненими в собi, ну й, нарештi, нiхто з них не носить у петлицях адмiральськi зiрки.

- Батько лише недавно став коммодором, - заперечила я. - Ранiше вiн був капiтаном.

Валько посмiхнувся.

- Яка рiзниця, капiтан чи коммодор, орли чи зiрки. Я про iнше. Тiльки не вдавай, що не розумiєш.

- Нi, я зрозумiла твою думку. - Я трохи помовчала в задумi. - Мабуть, ти маєш рацiю. I навiть не мабуть, а точно. Я справдi шукаю в усiх хлопцях батьковi риси. А свого обранця уявляю схожим на батька з його юнацьких фото... але неодмiнно в бiлому парадному мундирi з капiтанськими погонами.

Кiлька секунд Валько героїчно стримував смiх, та, зрештою, не витримав i голосно розреготався.

- Ой, не можу!.. Бiлий мундир... з погонами... капiтанськими... - Вiн витер з обличчя сльози й уже спокiйнiше, але все ще посмiюючись, заявив: - Ти просто чудо, Рашель! Хрестоматiйний приклад таткової донечки. У чистому виглядi. Не думав, що такi iдеальнi зразки зустрiчаються в реальному життi.

Я хотiла вiдповiсти щось уїдливе, але менi завадила мелодiйна трель виклику. Я дiстала iз задньої кишенi телефон i глянула на диплей. Зображення на ньому не було, а номер абонента нi про що менi не говорив.

- Напевно, це вiн, - сказала я з досадою. - Бiльше нiкому. Дзвонить з якогось таксокому.

- Олег? - про всяк випадок уточнив Валько, миттю урвавши смiх.

- Вiн.

- Ти думаєш, що...

- Я кажу: вiдповiдай!

- Ну, гаразд. - Я натисла кнопку й мовила: - Так, слухаю.

- Будь ласка, Рейчел, не вiдключайся, - вiдповiв телефон Олеговим голосом. - Це я.

Тим часом Валько безцеремонно присунувся до мене впритул, нахилив голову й почав слухати разом зi мною.

- Так, я впiзнала тебе, - вдавано сухо вiдповiла я. - Чого тобi?

- Маю одну пропозицiю... Тiльки не вiдмовляйся вiдразу, спершу вислухай.

- Гаразд, вислухаю, - великодушно погодилася я. - Отже?

- Що ти робиш сьогоднi в другiй половинi дня?

- Ще не вирiшила, але точно можу сказати, що зустрiч з тобою не входить до моїх планiв.

- Ой, якi ми категоричнi! - здогадавшись за моїм тоном, що я бiльше не злюся на нього, Олег знову став самим собою - iронiчним, самовпевненим i трохи зухвалим. - Мушу тебе засмутити: про побачення не йдеться. Тут у нас намiчається невеликий пiкнiк за мiстом. Кiлька хлопцiв i дiвчат, прогулянка в лiсi, купання в озерi, гарячi шашлики - це щось на зразок вашого барбекю, тiльки смачнiше, а ще соки, пиво, навiть вино, якщо схочеш... Ну i так далi.

Менi перехопило подих. Ще вчора ввечерi Валько повiдомив, що Аня Корейко запросила Естер на якийсь пiкнiк. Також у лiсi бiля озера i з шашликами. Невже...

Валько трохи вiдсторонився вiд мене й енергiйно закивав, активно жестикулюючи: мовляв, погоджуйся, погоджуйся, тiльки не вiдразу, а спочатку повагайся для вигляду, набий собi цiну.

- Гм, цiкава пропозицiя, - сказала я. - Особливо багатообiцяюче звучить “i так далi”.

- Запевняю, нiчого такого, про що ти подумала.

- А звiдки ти знаєш, про що я подумала?

- Не знаю, але здогадуюся. Нi наркоти, нi груповухи, нi iнших екстримiв програмою не передбачено. Буде просто зустрiч друзiв. Моїх добрих друзiв, з якими я хочу тебе познайомити.

- Вони з нашої школи?

- Нi, це... особливi друзi. Не шкiльнi приятелi, а саме друзi - найкращi, найнадiйнiшi.

- О-о! - протягла я, нiби до мене лише зараз дiйшло. - Здається, розумiю.

- То ти згодна?

- Олеже, я... чесне слово, не знаю. Не впевнена, що хочу цього.

- Боїшся?

- Ну, швидше остерiгаюсь. Ми ще недостатньо знайомi, i взагалi... - Я помовчала.

- I взагалi, ти не повнiстю довiряєш менi, - закiнчив вiн мою думку. - Тодi не варто було заводити зi мною вчорашню розмову.

- Так, не варто. Я шкодую про це.

- Уже пiзно шкодувати, Рейчел. Що було, те було. У всякому випадку, нам треба зустрiтися й поговорити. Давай я заїду до тебе о пiв на першу.

Я помовчала, вдаючи, що роздумую.

- Гаразд, заїжджай. Але не о пiв на першу, а о першiй. Я познайомлю тебе з батьками й скажу, що вирушаю гуляти з тобою мiстом. А ти постарайся справити на них гарне враження. Вони вважають мене вже дорослою i не втручаються в моє особисте життя, але не хочуть, щоб я сплуталася з... гм... як висловлюється мiй тато, з не гiдним мене юнаком.

Я мало не фiзично вiдчула, як Олег осмiхнувся.

- Не турбуйся, люба. Я справлю на твоїх батькiв враження дуже гiдного юнака.

Коли я закiнчила розмову, Валько задоволено ляснув себе по колiну.

- Є! Друге попадання!

Я уважно подивилася на нього.

- А тобi не здається, що зi мною й Естер все пройшло аж надто гладко?

- Нi, не здається. Якраз у вашому випадку це нормально. Ви з iнших планет, тож вас безглуздо пiдозрювати у спiвпрацi з царською охранкою. Ви з демократичних планет, тому можна не побоюватися, що ви симпатизуєте тутешньому полiтичному устрою. А от тим iз нас, що вдають iз себе тубiльцiв, доведеться терпляче чекати, поки нас грунтовно “промацають” i переконаються в нашiй надiйностi. - Валько подивився на годинника. - Уже одинадцята двадцять, тобi час повертатися додому, щоб устигнути поговорити з батьком i пiдготуватися до пiкнiка. А ще, - тут вiн, хитро примружившись, глянув на мене, - я б порадив тобi взяти протизаплiднi таблетки. Так, про всяк випадок, якщо раптом втратиш над собою контроль.

- Та ну тебе!.. - образилася я.

- I все ж вiзьми, - наполягав Валько. - Усяке може трапитись.
18
Олег посадовив флаєр на краю широкої галявини бiля озера, де вже стояло п’ять iнших машин. Оддалiк, бiля димлячої жаровнi клопотало троє хлопцiв, якi нанизували на довгi шампури шматки м’яса. Поруч у шезлонгах напiвлежали двоє дiвчат у купальниках. На протилежному боцi галявини прогулювалася пiд руку одна парочка. Ще кiлька хлопцiв i дiвчат купалися в озерi, весело перегукуючись i бризкаючи один на одного водою. Словом, усе було схоже на звичайний пiкнiк найзвичайнiсiньких пiдлiткiв.

- Тут ми просто зiбралися вiдпочити й поспiлкуватися, - вже вкотре попередив мене Рахманов. - Це не конспiративне зiбрання, май на увазi.

- Маю, маю, - вiдповiла я. - Скiльки можна повторювати! Якщо ти вважаєш мене такою тупою, то нiчого було взагалi сюди запрошувати.

- Гаразд, вибач.

Ми вибралися з флаєра i пiдiйшли до хлопцiв, зайнятих приготуванням шашликiв. Олег познайомив мене з ними, а заразом i з дiвчатами в шезлонгах. Тим часом до нас приєдналася решта компанiї, серед них була й Естер Левi. Мiж iншим зазначу, що без одягу (цебто в одних лише трусиках i лiфчику) вона справляла просто запаморочливе враження, i всi присутнi хлопцi, включно з Олегом, знай позирали на неї з ледь прихованим захопленням. А я, зненацька закомплексувавши, вирiшила сьогоднi не купатися, щоб не давати приводу новим знайомим порiвнювати мою фiгуру (загалом теж непогану) з iдеальними формами цiєї рудоволосої богинi.

На Новоросiї Естер, як i я, була легалiзована пiд своїм справжнiм iм’ям, а її прiзвище лише трохи було переiнакшене на вiдповiднiший для уродженцiв Землi Вершинiна штиб - Левiнсон. За легендою у себе на батькiвщинi вона була сиротою i виховувалася громадою у високогiрному кiбуцi, всi мешканцi якого встигли поховатися вiд альвiйської облави в лiсi, i лише Естер не пощастило - вона якраз вирушила до найближчого мiста за покупками й потрапила до лап альвiв. Тут її влаштували в школу-iнтернат, де у випускному класi навчалася Аня Корейко - один iз учасникiв мiсцевого молодiжного пiдпiлля. Слiд зазначити, вкрай загадкового пiдпiлля. Нас, власне, i вiдправили сюди, щоб ми з цим розiбралися.

Всього на пiкнiку, якщо не рахувати нас з Олегом та Естер, було одинадцять осiб - шестеро хлопцiв i п’ятеро дiвчат. Найстаршою з них була Аня Корейко - худорлява вiсiмнадцятирiчна дiвчина середнього зросту, з коротко стриженим чорним волоссям. Обличчя решти присутнiх були знайомi менi за численними знiмками з досьє, зiбраного нашою розвiдкою. Декого я навiть пам’ятала на iм’я - всi вони фiгурували в довгому списку Олегових друзiв i знайомих, хоча щодо їхньої участi в пiдпiльнiй дiяльностi у нас досi не було цiлковитої певностi. В усьому Нiколайбурзi нашим агентам вдалося точно вирахувати лише чотирьох членiв цiєї органiзацiї - Рахманова, Корейко, а також вiдсутнiх на цьому пiкнiку Сергiя Iванова й Олександра Кисельова. Перший з них був кiбером, i саме Вальковi належало встановити з ним контакт. Вони вже познайомилися в мережi й кiлька останнiх днiв iнтенсивно спiлкувалися - у них знайшлося багато спiльних професiйних iнтересiв. А втiм, iнакше й бути не могло - всю нашу команду, за винятком мене, добирали дуже ретельно, i одним з критерiїв цього вiдбору була психологiчна сумiснiсть з об’єктом майбутнього контакту. До речi, з Олегом Рахмановим мала працювати Божена Малкович, але вона була вiдрахована з групи (зазначу, за моєї iнiцiативи), i в результатi менi довелося зайняти її мiсце. Паралельно зi мною до Рахманова пiдбирався Вася Миронов - не через школу, а через юнацьку футбольну команду, за яку вони обидва грали, i його шанси вважалися перспективнiшими. Але треба ж таке - я виявилася вправнiшою. Чи то менi просто поталанило...

Як i попереджав Олег, це зiбрання не мало дiлового характеру, а було лише дружнiм пiкнiком i нiчим бiльшим. Ми їли шашлики з маринованого у винi м’яса (вони справдi виявилися смачнiшими за звичайне барбекю), запивали їх усiлякими напоями - вiд томатного соку до пива, кому як хотiлося, i розмовляли на найрiзноманiтнiшi теми - починаючи зi звичайного базiкання про спорт, музику, фiльми та новi вiртуальнi iгри й закiнчуючи не дуже лояльними анекдотами про життя та побут царської сiм’ї, а також обговоренням свiжих новин iз зовнiшнього свiту, що регулярно потрапляли у планетарну мережу вiд людських розвiдувальних кораблiв - i вже з цим чужинцi нiчого вдiяти не могли.

Серед останнiх новин була також iнформацiя про те, що альви почали виведення своїх вiйськ з локального простору Землi Вершинiна, поступаючись контролем над планетою людям. Однак Олеговi друзi намагалися оминати цю тему, щоб зайвий раз не нагадувати Естер, що якби обставини склалися трохи iнакше, то зараз вона б була на рiднiй планетi й разом з рештою мешканцiв свого кiбуцу святкувала звiльнення.

Сама ж Естер грала свою роль блискуче. Коли один iз хлопцiв необачно бовкнув про Землю Вершинiна, її вродливе обличчя на коротку мить спотворила гримаса болю, а у великих зелених очах промайнула невимовна туга. Все це виглядало так природно й невимушено, що я подумки зааплодувала їй. Естер була справжньою акторкою, вона мала природжений хист до гри, а не просто професiйну виучку, як Анн-Марi. Ну а про мене й говорити не варто - я лише вправна лицемiрка...

Загалом день минув чудово. Спочатку хлопцi й дiвчата з певною насторогою придивлялися до мене (до Естер вони вже встигли придивитися до моєї появи), але зрештою вирiшили, що я їх влаштовую, i беззастережно прийняли в своє товариство. Зi свого боку я намагалася справити на них якнайкраще враження - i не лише для успiшного виконання мого завдання. Я щиро симпатизувала Олеговим друзям, менi дуже подобалася їхня компанiя, дарма що всi вони були молодшi вiд мене. У нашому вiцi рiзниця в два-три роки зазвичай вiдiграє значну роль, проте зараз я її фактично не вiдчувала - почасти тому, що за пiвтора тижнi грунтовно вжилася в образ сiмнадцятирiчної школярки, але в основному через те, що мої новi знайомi здавалися старшими за свiй вiк, майже моїми однолiтками. Всi вони явно належали до так званої “золотої молодi” - у тому сенсi, який вкладають у цi слова на Террi-Галлiї, - тобто не дiти вiдомих i впливових батькiв, а обдарованi й непересiчнi хлопцi та дiвчата, яким пророкують блискуче майбутнє у котрiйсь iз царин людської дiяльностi - вiд науки й мистецтва до бiзнесу, полiтики або вiйськової кар’єри.

Час для мене промайнув непомiтно, i я неабияк здивувалася, коли раптом помiтила, що сонце вже сховалося за обрiєм i потроху почало сутенiти. Хлопцi й дiвчата почали збиратися додому, а Олег випустив з багажника свого флаєра робота-прибиральника, який дiловито заходився наводити лад на мiсцi нашого пiкнiка. Скориставшись моментом, коли поруч нiкого не було, вiн (Олег, певна рiч, а не робот) тихо шепнув менi:

- Не поспiшай, Рейчел. Ми трохи затримаємося. Вiдлетимо останнiми.

Я зрозумiла, що це недаремно, i кивнула на знак згоди.

Аня Корейко з Естер також не квапились повертатися до свого iнтернату. Коли один iз хлопцiв, Шамiль Абдулов, який, мабуть, i привiз дiвчат сюди, покликав їх до своєї машини, Аня вiдповiла, що назад вони поїдуть зi мною й Олегом. У вiдповiдь Шамiль лише знизав плечима й сказав: “Баба з воза, кобилi легше”. Ранiше я цю приказку не чула, але її значення було очевидне. Абдулов просто мав на увазi, що йому не доведеться робити по дорозi зайвий гак.

Коли всi флаєри, крiм нашого, злетiли й зникли за верхiвками дерев, Олег звернувся до мене й Естер:

- З вами хоче зустрiтися один наш з Анею добрий знайомий. Незабаром вiн буде тут.

Я вiдразу зметикувала, що це за “добрий знайомий”, i вiдчула, як у мене легенько запаморочилось у головi. Аж надто гладко все йшло. I дуже стрiмко розвивалися подiї, а це насторожувало...

Естер же, наче нiчого не сталося, поцiкавилася:

- Вiн ваш лiдер?

- Гм, я не впевнений, що його можна так назвати. Вiн один iз нас, iз керiвництва, але займає... е-е, особливе становище. Через це йому доводиться бути обережним, ми рiдко бачимося навiч, зазвичай нашi зустрiчi вiдбуваються у кiберпросторi, пiд надiйним прикриттям. Проте з вами вiн вирiшив познайомитися особисто - гадаю, просто з цiкавостi. Здається, це не дуже вдала iдея. - Олег зам’явся. - Тiльки не подумайте, що я вважаю вас негiдними довiри. Просто вiн перебуває пiд постiйним наглядом, i йому не варто зайвий раз ризикувати.

- Тодi, може, не треба? - невпевнено сказала я. - Коли так, то краще вже вдовольнимося вiртуальною зустрiччю.

- Не переймайтеся, - озвалась Аня. - Вейдер про все подбає. Скрiзь буде зареєстровано, що Паша просто лiтав на флаєрi, без посадок. Вiн любить такi прогулянки. А Вейдер свою справу знає.

Ага! Значить, Паша. Он як вони його називають. Дуже мило. Що ж до Вейдера, то я знала, хто ховається пiд цим псевдонiмом, але з мого боку було природнiм перепитати:

- Вейдер? Дивне iм’я. Здається, не росiйське.

- Це прiзвисько, - пояснив Олег. - Вiн сам собi придумав; не знаю, звiдки взяв. А звати його Сергiй Iванов - банально, на зразок вашого Джона Смiта.

Я посмiхнулася i похитала головою.

- Тут ти помиляєшся. Джонiв Смiтiв серед арранцiв мало. А от Патрiк О’Лiрi - iнша рiч. У нас таких десяток на дюжину. Втiм, це неважливо. Аня сказала, що ваш Вейдер про все подбає. Вiн кiбер чи просто класний хакер?

- Вiн класний кiбер. Один iз кращих, якщо не найкращий. Завдяки йому нам вдається уникати уваги царської охранки й альвiв.

- Мабуть, вiн справжнiй генiй, - погодилася я. - Просто дивно, що вас, з вашим рiвнем конспiрацiї, досi не пов’язали. Узяти, наприклад, мене. Ти ж знайомий зi мною лише тиждень, щойно вчора ми бiльш-менш вiдверто поговорили, а вже сьогоднi ти знайомиш мене зi своїми товаришами. А що, коли я працюю на вашу Таємну Службу або, ще гiрше, на чужинцiв? Чи, може, я зовсiм не людина, може, я замаскований п’ятдесятник? Вам це не спадало на думку?

Олег страшенно знiяковiв i почав було щось розгублено бурмотiти, але Аня рiшуче перебила його:

- Ви з Естер не п’ятдесятники, це точно. I не пов’язанi нi з охранкою, нi з полiцiєю - ми перевiрили. Тобто перевiрив Вейдер. А стосовно того, що вас могли завербувати альви ще на ваших рiдних планетах... ну, тут нам доводиться ризикувати й покладатися на власну iнтуїцiю. Ви не схожi на зрадникiв.

“I все одно, - подумала я, - щось тут не так...”
19
Таємничий вiзитер, якого Аня з Олегом запросто називали Пашею, прибув приблизно за чверть години. Як я й очiкувала, ним виявився невисокий бiлявий хлопець, чиє обличчя, симпатичне, але не дуже виразне, незмiнно було присутнє в усiх сюжетах новин, присвячених життю царського двору. Вiн був на пiвроку старший вiд Олега, i через два з половиною мiсяцi йому мало виповнитися вiсiмнадцять. Як i на бiльшостi людських планет, на Новоросiї ця дата означає повнолiття - рубiж, переступаючи який, пiдлiток стає молодою людиною, отримує всi цивiльнi права дорослого члена суспiльства й одночасно втрачає цiлий ряд привiлеїв, встановлених для дiтей.

Проте великий князь Павло Олександрович, єдиний син государя i спадкоємець престолу, був виключенням з цього правила - повнолiтнiм вiн став у свiй п’ятнадцятий день народження. Цей правовий казус виник чотири столiття тому, коли цар Михайло III перед складною медичною операцiєю з вельми непевними наслiдками видав указ, яким знизив порiг повнолiття для цiсаревичiв на три роки. Зроблено це було заради того, щоб у разi його смертi влада в країнi перейшла безпосередньо до його п’ятнадцятирiчного сина, оминувши належне в таких випадках регентство. Мiж iншим, операцiя пройшла успiшно, i Михайло III правив ще два десятки рокiв, проте свiй указ залишив чинним. Не скасували його й наступнi царi Новоросiї.

При зустрiчi з наступником престолу ми з Естер постаралися якомога переконливiше зiграти сцену впiзнавання - вiд легкого подиву на обличчi: “десь я його вже бачила”, до широко розплющених очей: “це ж... так, точно!” Не знаю, як це вдалося менi, зате Естер була неперевершена.

А цiсаревич, потиснувши нам обом руки, насамперед заявив:

- Називайте мене просто Павлом. I обов’язково на “ти”. Тiльки так i не iнакше. Домовилися?

- Так, Павле, - вiдповiла я, а Естер лише кивнула.

- От i добре, - сказав вiн. - Одразу вiдчувається, що ви з iнших планет. Нашi спiввiтчизники, навiть переконанi республiканцi, попервах торопiють, коли я прошу їх звертатися до мене на iм’я. А ви спокiйно дивитесь на мене i, мабуть, думаєте: “Це ж треба, демократа з себе корчить!”

- Якщо чесно, то я так i подумала, - з милою безпосереднiстю зiзналася Естер.

Павло повернувся до Анi й Олега.

- Друзi, полiтайте хвилин двадцять над лiсом на моїй тачцi. Про людське око, щоб Вейдеровi було легше дурити Транспортний Контроль. А я тим часом поспiлкуюся з панночками.

Обоє зрозумiли, що вiн просто хоче поговорити з нами вiч-на-вiч, тому не стали заперечувати й слухняно залiзли в кабiну. Коли флаєр вiдлетiв, цiсаревич присiв на траву, схрестивши ноги, дiстав з кишенi сигарету й закурив.

- Тiльки не розповiдайте про це нiкому, - попрохав вiн, ховаючи в кишеню запальничку. - Якщо мама дiзнається, що я палю, то дуже засмутиться.

У вiдповiдь ми з Естер невизначено кивнули i вмостились напроти нього. Десь зо хвилю Павло мовчки дивився на нас. Не пильно, не допитливо, а швидше з простою цiкавiстю, як дивляться на рiдкiсних звiряток. Потiм рiшуче сказав:

- Гаразд, дiвчата, у мене обмаль часу, тож не будемо товкти воду в ступi. Будь ласка, назвiть свої справжнi iмена. I звання, якщо вони є.

Вiд несподiванки я закашлялася. Свiт затьмарився у моїх очах, неначе мене оперiщили палицею по головi. Звiдкись здаля, нiби крiзь щiльний шар вати, до мене долинув спантеличений голос Естер:

- Що... що ти кажеш?

Вона продовжувала грати, зображаючи святу невиннiсть. А я так не могла. До того ж розумiла, що все марно. Ми сiли в калюжу, нас розкусили. Весь хитромудрий план головного командування пiшов коту пiд хвiст...

- Ми знаємо, що ви не тi, за кого себе видаєте, - тим часом вiв Павло. - Ти, Рейчел, не з Аррана, а ти, Естер, не iз Землi Вершинiна. Ви агенти вiльного людства. I не лише ви двоє - ми знаємо i про iнших ваших товаришiв.

Остаточно добиваючи мене, цiсаревич назвав решту членiв нашої розвiдувальної групи. Назвав на тутешнi, вигаданi iмена, але всiх без винятку, в тому числi й Валька. А на десерт вiн припустив, що я є командиром загону, оскiльки iншi хлопцi й дiвчата потрапили в родини мiсцевих пiдпiльникiв або в iнтернати, а я єдина, кого легалiзували на Новоросiї разом iз дорослими агентами.

- Найпевнiше, - пiдсумував Павло, - операцiєю керує твiй буцiмтобатько. А твоя буцiмтомати йому допомагає.

Вiн помилився лише в одному, назвавши мого батька “буцiмтобатьком”. В усьому ж iншому попадання було стовiдсотковим.

Трохи оговтавшись i зваживши всi за та проти, я вирiшила, що втрачати бiльше нiчого. Усе й так уже втрачено, наша мiсiя зазнала фiаско i подальша гра не має сенсу. Оскiльки нашому життю i свободi поки нiчого не загрожувало, я не задiяла кодову фразу для активiзацiї мiнiатюрного аварiйного передавача, вмонтованого в мою праву сережку. В нештатних ситуацiях ми мали право дiяти на свiй розсуд, а зараз якраз виникла ця сама нештатна ситуацiя. За таких обставин вiдвертiсть була найкращою з можливих лiнiй поведiнки. Тому я прямо й чесно сказала:

- Мене звати Рашель Леблан, я мiчман Вiйськово-Космiчних Сил Земної Конфедерацiї.

Пiсля цього й Естер нiчого не залишалося, як назвати себе.

Павло викинув наполовину викурену сигарету й задоволено кивнув.

- Це вже краще. Тепер ми можемо поговорити вiдверто.

- I перше питання, - пiдхопила я, - як ви нас вирахували?

- Щодо цього можу вас заспокоїти: особисто вашої вини тут немає. Ви були викритi ще в процесi внесення iнформацiї про вас у планетарну мережу. Це заслуга Вейдера. Ви ж уже чули про нього?

- Так, чули.

- Вiн i постарався. Ми вже давно чекали на щось подiбне.

- Що до вас пiдiшлють агентiв-однолiткiв? - про всяк випадок уточнила я.

- Атож. Тому ми були напоготовi.

Я розгублено труснула головою.

- Але тодi... тодi я нiчого не розумiю. Коли ви знали, хто ми, чому просто не проiгнорували нас?

- Спочатку ми так i збиралися вчинити. Але потiм зрозумiли, що це буде помилкою. Якщо ми не пiдемо з вами на контакт, то ваше керiвництво вживе iнших заходiв, можливо, найрадикальнiших. Тому ми вирiшили прийняти вашу гру й дозволити вам проникнути в нашу органiзацiю.

Я пригадала, як учора “обробляла” Олега Рахманова, i менi стало соромно. Дурненька, пишалася тим, що так вправно пiдловила його на гачок, а виявляється, вiн просто грався зi мною...

- То Олег вiд самого початку знав, хто я?

- Нi, вiн якраз не знав. I досi не знає. Правда про вас вiдома лише менi, Вейдеру, Анi та ще кiльком нашим товаришам. Що ж до Олега, то ми не стали вводити його в курс справи. Аня лише порадила йому зайнятися тобою - мовляв, Вейдер дещо довiдався про твою дiяльнiсть на Арранi i було б непогано залучити тебе на наш бiк. - Павло слабко всмiхнувся. - Тож не хвилюйся, Рашель, Олег тебе не дурив. Вiн сам учора панiкував, що ти так легко його розкусила.

Його слова трохи втiшили мене, i я вже не почувалася повнiсiнькою iдiоткою...

- Зате Аня мене дурила, - похмуро зазначила Естер. - А я нiчого не запiдозрила.

- Ну, ви з нею одного пiр’я птахи. Аня каже, що якби вона не знала, що ти пiдсадна качка, то без вагань повiрила б твоїй легендi.

- Стривай, Павле! - зiбравшись з думками, промовила я. - Усе це... дуже й дуже дивно. Ви викрили нас i вирiшили погратися з нами, пустивши в свою органiзацiю. Тут усе зрозумiло, все логiчно. Але навiщо ти розказуєш про це? Ти ж псуєш всю вашу гру.

- Тому й розказую, щоб її зiпсувати. Це не моя гра, це гра Вейдера i компанiї. Їхнiй план вiд самого початку менi не подобався, вiн надто ризикований i може призвести до прямо протилежних наслiдкiв, нiж вони розраховують. Проте я бачив, що їх не переконаєш, i вирiшив таємно вiд них зiграти по-своєму.

- А вони не здогадаються про твiй задум? - запитала Естер. - Я помiтила, що Аня була незадоволена, коли ти захотiв поговорити з нами без неї. Вона може щось запiдозрити.

- Не запiдозрить. Аня лише вдавала незадоволення, а насправдi ця наша розмова була спланована наперед. Її мета - постати перед вами таким собi добродушним романтиком-демократом, який мрiє про встановлення конституцiйної монархiї, але не здатний на якiсь рiшучi дiї, тим бiльше - на державний заколот. А надалi вас мали поступово переконати, що й уся наша органiзацiя, попри її розгалуженiсть i ретельну конспiрацiю, не є серйозною силою.

Я похитала головою.

- Нашi не повiрять.

- Твоя правда, - погодився цiсаревич, дiставши нову сигарету. - Я теж так думаю.

- Тому ти вирiшив вiдкрити нам свої карти? Хочеш вступити в контакт з нашим керiвництвом?

Павло вiдповiв не вiдразу. Якийсь час вiн дивився кудись удалечiнь поверх наших голiв, а на його обличчi застиг похмурий вираз.

- Я хочу свободи для своєї країни. Свободи вiд будь-якого гнiту, зовнiшнього i внутрiшнього. Я хочу, щоб мiй народ жив гiдно, як i решта людства, не боячись нi волохатих виродкiв звiдти, - Павло ткнув незапаленою сигаретою у стемнiле небо, - нi тутешнiх покидькiв з оточення моїх батька й дядька. Коли вашi вiйська зазнали в нашiй системi поразки, менi ще не було чотирнадцяти. Для мене це стало трагедiєю. Я так вiрив, так сподiвався, що ми нарештi отримаємо свободу, але... ви пiшли, ви кинули нас. Нi, я не звинувачую вас, я розумiю, що ви зробили все можливе. Винуватий народ Новоросiї, який не пiдняв масового повстання, щоб пiдтримати ваше вторгнення; винен мiй батько, який виявився безхребетним слизняком i закликав людей до покiрливостi. Зараз багато говорять, що вiн учинив так пiд загрозою розправи, мало не пiд дулом пiстолета... Дурницi! Нiхто йому не погрожував, вiн просто злякався - як i весь наш народ.

Цiсаревич нервово запалив сигарету, зробив дуже глибоку затяжку й закашлявся.

- Атож, народ, - гiрко провадив вiн. - Гарний народ, що не смiє виступити проти ворога без государевого дозволу. Ми зганьбилися перед усiм людством, ми по вуха в лай... у багнюцi. Тепер нам доведеться довго вiд неї вiдмиватися. - Павло махнув рукою. - Та це вже сантименти. Пiсля тих подiй я зрозумiв, що нашiй країнi треба все мiняти - згори донизу, бо iнакше ми нiколи не станемо вiльними. А якщо й отримаємо колись свободу, то як подачку, не заслуживши її, а це буде ще принизливiше. Отож я почав шукати зв’язку з вашими агентами. Це було дуже важко, я згаяв понад сiм мiсяцiв, аж врештi-решт вийшов на одну людину, що влаштувала менi зустрiч з представником галлiйської розвiдки.

- Так, знаю про це, - сказала я. - Тодi наше керiвництво визнало твою пропозицiю неприйнятною.

- Якщо називати речi своїми iменами, то вiд мене просто вiдмахнулись, як вiд набридливої мухи. Вирiшили, що я властолюбний хлопчисько, якому до нестерпу хотiлося заволодiти батькiвською короною. А менi не вдалося переконати їх у своїй щиростi. На тому все й скiнчилося. Вашi негайно перетасували всю агентурну мережу - як то кажуть, обрубали кiнцi й поховали їх у воду, - i я вже не мав можливостi зв’язатися з вами.

Кiлька секунд Павло мовчав. Але цього разу дивився не повз нас, а на Естер. Дивився так, неначе милувався нею. А може, й справдi милувався. Часом навiть я, дiвчина, ловила себе на тому, що не можу вiдвести вiд неї погляду. Але при цьому не почувала жодних заздрощiв. Вона була надто вродлива, щоб їй заздрити. З такою зовнiшнiстю її кар’єра складатиметься непросто. Завжди знайдуться цинiки, якi пояснюватимуть її просування по службi винятково нестатутними взаєминами з начальством...

- Наступнi кiлька мiсяцiв, - розповiдав далi Павло, - були найгiршими в моєму життi. Я почувався нiкому не потрiбним, всiма знехтуваним. А згодом познайомився з Олегом i його групою. У них я знайшов своїх однодумцiв, вони цiлком подiляли мої погляди й переконання. Декого з них ви бачили сьогоднi на пiкнiку. Це чудовi хлопцi й дiвчата... та й по всьому. Здебiльшого вони вiддавалися мрiям - про свободу вiд чужинцiв, правову державу, космiчнi польоти, - i я мрiяв разом iз ними. Просто мрiяв, i все. А два роки тому з’явився Вейдер зi своєю командою - Анею Корейко, Сашком Кисельовим, Юрою Ворушинським, Борею Компактовим... та iншими. Їх аж нiяк не можна назвати просто мрiйниками, вони практики й прагматики. Вiдразу розгорнули таку бурхливу дiяльнiсть, що часом менi лячно ставало. Наша органiзацiя росла як на дрiжджах, ви навiть не уявляєте її справжнiх масштабiв... До речi, я теж не зовсiм уявляю, i менi це дуже не подобається. Маю велику пiдозру, що вони багато приховують вiд мене, що менi вiдомо лише про верхiвку айсберга, а бiльша частина створеної ними пiдпiльної мережi тримається в найсуворiшiй таємницi. Мене це сердить i страшить. Попервах я боявся, що Таємна Служба або альвiйська контррозвiдка легко викриють нас, але час iшов, i нiчого не вiдбувалося. Вейдер генiально все влаштував... I, думаю, не вiн один. Схоже, вiн має помiчникiв, про яких я нiчого не знаю. Я взагалi дивуюся, як вам вдалося дiзнатися про нашу органiзацiю.

- Вас виказала надмiрна стараннiсть Вейдера, - пояснила я. - Ваша Таємна Служба тримає в оцi всiх, хто контактує з тобою. Просто так, про всяк випадок. Але наша розвiдка виявила дивну рiч: декотрих твоїх приятелiв охранка нiби не помiчає. У її базi даних немає про них жодної iнформацiї, наче вони невидимки. Природно, це видалося пiдозрiлим, i нашi агенти почали обережне розслiдування.

- Тепер зрозумiло, - кивнув Павло. - Таки приємно усвiдомлювати, що й Вейдер може помилятися. А то вiн лякає мене своєю всеобiзнанiстю. Коли минулого року до мене спробували пiдiбратися вашi агенти - зрозумiли врештi, що з моїм батьком кашi не звариш, - я мусив послати їх до бiса. Менi довелося це зробити, бо бiльшiсть моїх товаришiв категорично проти контактiв з вами.

- А ти? - запитала Естер. - Сам ти не проти спiвпрацi?

- Загалом не проти. Певна рiч,

менi прикро, що три роки тому вашi люди так повелися зi мною, але я вже не дитина i заради свободи Новоросiї ладен переступити через власну гордiсть. Однак бiльшiсть моїх товаришiв не хочуть мати з вами жодних справ.

- Чому?

- По-перше, загальна недовiра до дорослих - як до тутешнiх, так i до прийшлих. А по-друге, i це найголовнiше, впевненiсть у власних силах. Ваше керiвництво надто пiзно похопилося. На той час, коли ви почали сприймати мене серйозно, наша органiзацiя стала досить могутньою, щоб самостiйно звести мене на престол. I ми - я кажу “ми”, щоб не вiдокремлювати себе вiд решти, - вирiшили не зв’язуватися з вами, поки я не стану царем.

- Щоб не дiлитися лаврами майбутньої перемоги?

- Грубо кажучи, так. Ми вже вiдчули свою силу й не хочемо, щоб хтось нав’язував нам свою волю, вказував, що робити.

- Гм-м... - з сумнiвом протягла я. - Якщо ваша органiзацiя така могутня, то чому ти досi не цар?

Вiн зiтхнув.

- Усе було готове ще шiсть мiсяцiв тому, але я використовую будь-який привiд, щоб вiдстрочити переворот. Зовсiм не тому, що не впевнений у наших силах, а через мого батька. Я нiколи його не любив, а чотири роки тому, пiсля тих подiй, став його зневажати. Та, попри все, вiн залишається моїм батьком, i я не хочу його смертi. З суто моральних мiркувань, не кажучи вже про те, що це було б поганим початком мого правлiння. Тим-то я й звертався до ваших людей по допомогу - щоб ви забрали його з Новоросiї i вiдвезли на Землю, Терру-Галiю чи десь-iнде, хоч до дiдька в зуби. Просто так усунути його вiд влади й залишити тут, на нашiй планетi, не вдасться. Народ не любить батька, хоча й звик йому коритися, тож особливо не заперечуватиме, якщо я змiню його на престолi. Однак є альви, яким подобається батькова лояльнiсть, а також деякi люди... нi, це навiть не люди, а наволоч, мерзота, що наживається на спiвпрацi з чужинцями. I тi й iншi стануть стiною за батька й не дозволять менi посiсти його мiсце. А якщо батько зникне, то їм не буде за кого вступатися. Ви розумiєте?

- Так, розумiємо, - сказала я.

- Це для мене дуже серйозна проблема. Аня з Вейдером кажуть, що я дарма переймаюся, що ми тимчасово заховаємо батька в надiйному мiсцi, а потiм, коли я коронуюся, передамо його до ваших рук, i тодi вже вам доведеться пристати на наш план. Але я не вiрю їм, я думаю, що вони вб’ють його - для бiльшої певностi, щоб зайве не ризикувати. I я боюся, що решта моїх товаришiв, навiть такi лiберали, як Олег Рахманов, визнають цей крок виправданим. Для них мiй батько не людина, а символ ненависного абсолютизму, уособлення того зла, яке приносить народу необмежена монархiя. Крiм того, вони вважають його головним винуватцем подiй чотирирiчної давностi. I це таки правда, мiй батько - зрадник i заслуговує на смерть. Проте... проте я хочу, щоб вiн залишився живий. I врятувати його, вивезти з планети можете лише ви.

- А чому ти не намагався таємно зв’язатися з нашими? - запитала Естер. - Так, щоб твої товаришi про це не знали.

- Якби я був певен, що вони не дiзнаються, давно б зв’язався. Але я боюся, що Вейдер вiдстежує всi мої контакти. Якщо вiн бодай щось запiдозрить, це означатиме смертний вирок батьковi. Зрозумiйте, Вейдер i вся його команда трохи схибленi. Ба навiть не трохи. Iншi просто не довiряють старшому поколiнню, а вони... часом менi здається, що вони ненавидять усiх дорослих без винятку.

- Можеш пiдтримувати зв’язок через нас, - запропонувала я. - Вони ж хочуть погратися з нами, то й нехай. А ми поведемо зустрiчну гру, будемо твоїми зв’язковими. Адже ти цього хотiв, коли вiдкрився нам?

- Так, але... Боюсь, це буде непросто. Ми не зможемо часто зустрiчатися - маю на увазi по-справжньому, не в мережi. Всi нашi вiртуальнi зустрiчi прикриватиме Вейдер, i ми не зможемо говорити вiдверто. Хоча... - Павло замовк i вп’явся поглядом в Естер. Його обличчя миттю прояснiло. - А знаєте, є iдея! Чудова iдея.

- I яка ж?

- Сьогоднi вночi... Атож, сьогоднi просто серед ночi я зв’яжуся з Анею. Скажу, що закохався в Естер. - Вiн знову глянув на неї. - Ти не проти?

- Я... - Вiд несподiванки дiвчина геть розгубилася. - Ну, не знаю... Це якось... так...

- А що це дасть? - втрутилася я.

- Ясно що! Я захочу щодня бачити Естер. Зажадаю вiд Анi, щоб вона негайно щось придумала. I вони з Вейдером придумають - у цьому можна не сумнiватися.

- Оригiнальна iдея. Але ризикована. Думаєш, вони тобi повiрять?

- Повiрять залюбки. А особливо Аня - вона ж сама до неї небайдужа.

Естер густо почервонiла.

- Як це?

- Хiба ти не помiтила? - здивувався Павло. - Аня ж бiсексуальна... Утiм, зараз iдеться не про неї, а про мене. Не сумнiвайтеся, Вейдер з Анею менi повiрять, це точно. Всiм вiдомо, що менi дуже подобаються рудоволосi дiвчата. А ще всi знають, що я дуже примхливий. Як-не-як я цiсаревич i змалку звик отримувати все, що забажаю. - Вiн широко посмiхнувся, але за його вдаваною зухвалiстю виразно вiдчувалася напруга. - Ну, Естер, що ти про це думаєш?

- Я... не знаю. Якщо так треба для справи, то... - I вона запитливо глянула на мене, залишаючи остаточне рiшення за мною - своїм командиром.

По iдеї, менi слiд було спочатку порадитися з батьком - керiвником усiєї операцiї, яка, до речi, з трiском провалилася. Але якраз через це я не могла гаяти дорогоцiнний час на узгодження своїх дiй. Ми отримали можливiсть налагодити спiвпрацю зi спадкоємцем новоросiйського престолу, i я не мала права втрачати таку нагоду. Якщо батько не схвалить цей план, усе можна скасувати.

- Гаразд, Павле, - сказала я. - Можеш дiяти. Тiльки будь обережний, не перегравай.

- Не турбуйтеся, - впевнено вiдповiв вiн. - Я розiграю все як по нотах.