Пролог альвійська вендета

Згiдно з картами, що були в пам’ятi бортового комп’ютера, найближчий дослiджений канал другого роду знаходився за тисячу з гаком парсекiв, i найкоротший шлях до нього пролягав через дев’яносто три системи. Навiть якщо ми з Олегом керуватимемо кораблем у двi змiни, по дванадцять годин на добу, то все одно ранiше нiж за дев’ять днiв до каналу не дiстанемося.

Але й на цьому все не закiнчувалося. Той канал вiв у середину Рукава Лебедя i виходив за вiсiмдесят парсекiв вiд iншого дослiдженого каналу, через який можна було потрапити в Кластер Дачжао, а вже звiдти - до основи Шпори Орiона, найвивченiшого з усiх регiонiв Галактики. Там був досить багатий вибiр подальших маршрутiв, але в будь-якому разi нам довелося б витратити на полiт до Терри-Галлiї не менше двох тижнiв об’єктивного часу.

Якби ми мали у своєму розпорядженнi звичайний корабель, у нас не залишалося б iншого вибору, як скористатися цим шляхом. Проте крейсер “Нахiмов” був оснащений удосконаленим детектором каналiв, i це дозволяло нам набагато швидше дiстатися до мети - Терри-Галлiї.

Пiсля виходу з затяжного стрибка ми, маневруючи виключно на гравiтацiйному рушiї, який не залишав за кораблем iонного слiду, здiйснили кiлька хаотичних стрибкiв до сусiднiх зiрок, щоб остаточно убезпечити себе вiд можливого переслiдування. Бiля безiменного блакитного гiганта з десятком планет, позбавлених найменших ознак життя, ми припинили втечу й запустили програму сканування дром-зони.

Детектор “Нахiмова” сканував канали досить швидко - майже пiвтори сотнi на секунду, але з урахуванням загальної кiлькостi каналiв другого роду виходило, що для дослiдження всiєї дром-зони знадобиться аж двадцять чотири роки. Ще на самому початку стрибка вирахувавши цю цифру, я засмутилася й вирiшила, що з нашого задуму нiчого не вийде. Проте Валько швидко мене заспокоїв:

- Поворуши своїми звивинами, Рашель. Ти розумна дiвчина, але тобi явно бракує системностi мислення. Ти пiддалася магiї великих чисел, вони приголомшили тебе, i ти втратила здатнiсть до елементарного аналiзу. Нам же не потрiбнi координати всiх каналiв, правда? Нам навiть не потрiбен якийсь конкретний канал. Усе, що ми шукаємо, це бодай один канал, що виходить неподалiк Дельти Октанта. Скажiмо, у радiусi двохсот парсекiв. Годиться? Тодi порахуємо, що з цього приводу каже статистика. А каже вона наступне: у середньому одна з мiльйона дев’ятисот двадцяти тисяч взятих навмання зiрок має знаходитися в позначеному нами районi. Ну а скiльки часу знадобиться детектору, щоб просканувати цi два мiльйони каналiв? Якiсь там три години сорок хвилин. Дрiбницi, погодься. А якщо взяти всi зорi Сектору Один, то взагалi жодних проблем - детектор знаходитиме канали в середньому через кожнi пiвтори хвилини.

I справдi, вже на другiй хвилинi сканування серед кошмарних каталожних найменувань з’явилося щось прийнятне - 513-та Стрiльця, вiдома також як Зоря Коррадi. Цей нiчим не примiтний жовтий карлик був у семистах парсеках вiд Дельти Октанта й приблизно на такiй же вiдстанi вiд Сонця.

- Оце вже щось, - сказав Валько. - Не супер, звичайно, але все ще попереду. Бачиш, якими оманливими бувають великi числа, Рашель?

- Так, тепер бачу, - погодилася я.

За пiвгодини назбиралося вже два десятки каналiв, що вели в Сектор Один - район Галактики в радiусi тисячi парсекiв навколо Сонця. Я вже остаточно заспокоїлася. Маючи в своєму розпорядженнi прямий шлях до цього сектору, ми могли почуватися як удома.

- Гаразд, - пiдсумувала я, ледве стримуючи позiхання. - Нехай детектор працює, а я пiду вiдпочину. Олеже, ти лишаєшся за головного. Коли з’явиться канал, що виходить ближче нiж за двiстi парсекiв вiд Терри-Галлiї, розбудиш мене.

- Слухаюся, мем! - чiтко, по-вiйському козирнув вiн.

Я почвалала у свою каюту, лягла в лiжко й солодко проспала аж вiсiм годин.

Увесь цей час мене нiхто не турбував, а прокинувшись, я побачила на екранi термiналу повiдомлення вiд Олега:

“Вибач, що не розбудив. Але так було треба - ти сама зрозумiєш. А на борту все гаразд. Цiлую тебе, зiронько”.

Через цю “зiроньку” я не змогла по-справжньому розсердитися на нього. Мене ще нiхто так не називав. Для батька я була сонечком, а для Олега стала зiронькою. Це було приємно, менi подобалося бути його зорею...

Тут мiй погляд упав на спецiальне цифрове табло, розташоване над дверима каюти. Такi прилади були майже у всiх примiщеннях корабля - вони вели вiдлiк часу кожного гiперпереходу. Зараз табло було ввiмкнене, i цифри на ньому свiдчили, що вже четверту годину ми перебуваємо в затяжному стрибку. А я, командир корабля, навiть не пiдозрювала про це!

Квапливо натягнувши штани i взувшись, я вибiгла з каюти й кинулася до штурманської рубки, застiбаючи на ходу сорочку. Що за неподобство?! Валько з Олегом геть знахабнiли, вже зовсiм перестали зважати на мене...

У рубцi я застала одного лише Олега. Вiн сидiв у капiтанському крiслi, проглядаючи щось на тактичному дисплеї, а перед ним, за передньою оглядовою стiною, вигравав барвами гiперпростiр.

- Ну i що це значить? - суворо почала я, коли Олег, з винуватим виглядом обернувся до мене. - Бунт на кораблi?

Тихо й коротко, нiби в нерiшучостi, завила сирена. Бортовий комп’ютер, зачувши магiчнi слова “бунт на кораблi”, прийшов у стан боєготовностi, щоб захистити мене вiд будь-який зазiхань потенцiйних бунтiвникiв.

- Чому ж бунт? - несмiливо заперечив Олег. - Ти ж передала менi командування без жодних обмежень.

- Ага, - кивнула я, поступово заспокоюючись. Ситуацiя пояснювалася: це був не бунт, а звичайнiсiньке хлоп’яцтво. - I ти скористався цим, щоб самостiйно здiйснити перехiд. Валько, мабуть, теж спить?

- Пiшов години чотири тому.

- Ну а ти не змiг утриматися вiд спокуси, - пiдсумувала я. - Хлопчисько неслухняний... Що, знайшовся гарний канал?

- Не просто гарний, а майже iдеальний. Гамма Апуса, сорок парсекiв вiд твоєї рiдної Дельти Октанта. Майже поруч.

- Так, справдi, - погодилася я. - Буквально шапкою докинути.

Я сiла в капiтанське крiсло, яке звiльнив для мене Олег, i кинула погляд на покази приладiв. Резонансний генератор працював на максимумi своєї номiнальної потужностi, що гарантувало дуже швидке проходження каналу за об’єктивним галактичним часом. Украй неекономно, але з нашими запасами дейтерiю ми могли собi це дозволити.

- Ви довго сканували дром-зону?

- Чотири години дванадцять хвилин. Коли з’явилася Гамма Апуса, ми з Вальком вирiшили, що кращого варiанта вже не дочекаємося.

- А ще було щось цiкаве?

- Сто шiстдесят сiм зiрок з Сектору Один. У цiлковитiй вiдповiдностi до статистики. Також десяток каналiв, що виходять недалеко вiд систем чужинцiв. А ще... Як тобi подобається таке: зоря з власною назвою, але вiдсутня в Унiверсальному Каталозi?

- Маячня! Незареєстрованих зiрок, звичайно, вистачає - це i блукаючi оддалiк Галактичної Спiралi, i розташованi в безпосереднiй близькостi вiд Ядра. Але якщо зоря не вказана в Каталозi, то звiдки в неї може взятися власна назва?

- Саме це нас i спантеличило. Майже вiдразу пiсля того, як ти пiшла, Валько розпорядився, щоб комп’ютер заносив в окремий список зорi без каталожних номерiв. Сказав, чи то жартома, чи всерйоз, що подамо заявку на їх вiдкриття. Таких зiрок набралося близько двох сотень - однi координати i бiльше нiчого. Але серед них була одна, у якої є iм’я - Хейна. Це блукаюча зоря на вiдстанi ста тринадцяти кiлопарсекiв вiд центру Галактики. Нахил - мiнус сiмдесят два з хвостиком градуси, азимут - двiстi двадцять шiсть, також з хвостиком. Шляхом звичайних астрономiчних спостережень знайти її неможливо.

- Гм... Якась iнформацiя про цю зорю є? Треба зробити запит комп’ютеровi.

- Ми вже зробили й отримали вiдповiдь, що жодних додаткових даних немає. Лише iм’я й координати. Але Валько не повiрив, пiдключився до комп’ютера i знайшов у його пам’ятi посилання на файл iз назвою “Хейна”. Проте сам файл був видалений, а всi його слiди ретельно витертi. Уявляєш: корабель пхом напханий надсекретним устаткуванням, а його господарi переймаються тим, як би хтось не пронюхав про якусь блукаючу в мiжгалактичному просторi зорю. Ти здогадуєшся, що це означає?

- Здається, здогадуюся, - поволi мовила я. - Можливо, там знаходиться їхня база. I... Так! Можливо, вони вiдправили туди батька з Анн-Марi.

- Цiлком можливо.

Я на хвилину задумалася.

- Мабуть, сама згадка про Хейну була залишена випадково, з неуважностi.

- Валько теж так думає. Я з ним згоден.

- А знаєш, яка ймовiрнiсть...

- Знаю. Одна тисячна вiдсотка. Валько торкнувся й цього питання. Ми могли сканувати дром-зону протягом рокiв, а до Хейни черга так i не дiйшла б. Але вона трапилася нам серед перших пiвтора мiльйона зiрок. Дурням, дiтям i п’яницям щастить. Ми, певна рiч, не п’яницi, зате дуру в наших головах вистачає, а частково ми ще дiти. Нам просто пощастило.

Я знову помовчала, збираючись з думками.

- Найiмовiрнiше, дром-зона Хейни заблокована.

- Можливо, - не став заперечувати Олег.

- А може, й нi. Адже в цiєї системи вiдсутнi близькi сусiди, до неї не можна дiстатися по каналах першого роду, тож її мешканцi мають почуватися безпечно.

- Також правильно.

- Але скоро вони похопляться, - мiркувала я. - Рано чи пiзно їм спаде на думку, що в пам’ятi захопленого нами корабля могла залишитися згадка про їхню секретну базу. Тодi вони точно закупорять усi канали, i до них уже нiяк не доберешся. Згоден?

- Так, - кивнув Олег.

- Ми долетимо до Гамми Апуса. Об’єктивно це займе небагато часу. При такiй потужностi генератора - години чотири, не бiльше. Потiм п’ять або шiсть стрибкiв до однiєї з сусiднiх з Дельтою зiрок. Там завжди є нашi патрулi. Вони доправлять нас у локальний простiр Терри-Галлiї. Ми зустрiнемося з Дюбарi й усе йому розповiмо. Вiн збере екстрену нараду. Швидко збере, проте це займе певний час. А враховуючи важливiсть питання, можливо, знадобляться консультацiї з керiвниками урядiв. Врештi-решт вони направлять до Хейни ескадру. Або навiть цiлий експедицiйний корпус. Але буде вже пiзно.

- Думаєш, нам слiд було летiти просто туди?

- Мабуть. Не знаю. Але менi здається, що ми мали бiльше шансiв бодай про щось довiдатися. А там, чого доброго, завдяки раптовiй появi нам вдалося б звiльнити батька з Анн-Марi. У гiршому ж випадку нас просто зрикошетило б вiд закритого каналу. Ми втратили б... Скiльки часу зайняв би полiт до Хейни, ти не рахував?

- Приблизно вiсiмнадцять з половиною годин на максимальнiй потужностi.

- Ну, втратили б пiвтори доби. Це вже нiчого не вирiшує.

Примружившись, Олег пильно подивився на мене.

- Хочеш сказати, що, якби я вчасно розбудив тебе, ти б обрала Хейну?

Подумавши трохи, я заперечно похитала головою.

- Нi. Я полетiла б до Терри-Галлiї. Мiй обов’язок як вiйськового - не кидатися стрiмголов у авантюру, а негайно зв’язатися з командуванням i повiдомити про все. Заволодiвши такою цiнною iнформацiєю, я не маю права ризикувати нi собою, нi вами, нi кораблем.

- Отже, я вчинив правильно, - пiдсумував Олег.

- Так, - iз зiтханням погодилася я. - Правильно.

- Правильно, що не розбудив тебе, - уточнив вiн. - Бо iнакше ти заборонила б летiти до Хейни.

Вiд несподiванки я мало не пiдскочила в крiслi й здивовано втупилася в нього.

- Що?!

- Ото! - незворушно вiдповiв Олег. - Протри свої заспанi очi, мiй любий командире, й подивися на наш курс.

- Отуди к бiсу! Та це ж злiсне порушення... - Я осiклася.

- Ну? - запитав вiн мене. - Порушення чого? На вiдмiну вiд тебе й Валька, я не вiйськовослужбовець. I взагалi неповнолiтнiй. Що з мене взяти?

- Це точно... А Валько знав про твiй задум?

- Я запропонував йому свiй план, але вiн сказав, щоб я навiть не думав про це. Потiм перевiрив стан ходової частини й пiшов спати.

- Просто пiшов?

- Так.

- Пiсля того, як ти запропонував летiти до Хейни?

Я уявила собi цю сцену. “Навiть не думай про це, - каже Валько. I зразу за цим: - Так-с, що там у нас з двигунами i генератором?.. Схоже, повний порядок. Тодi гаразд, я пiшов спати...”

- Ну, хлопцi, ви даєте! - скрушно мовила я. - Один нахабно узурпує командування кораблем, а iнший вiдверто закриває на це очi... I що накажеш з тобою робити, Олеже? Навiть не знаю - чи то вiдлупцювати тебе, чи то розцiлувати.

У вiдповiдь вiн блиснув усмiшкою.

- Можна i те й iнше, кохана. Тiльки по черзi - спершу побої, а вже потiм поцiлунки.

Махнувши рукою на всi чортовi правила, я зiскочила з капiтанського крiсла й усiлася на колiна до Олега. Через пульти це було не дуже зручно, зате з бiса приємно.

Нiжно поцiлувавши його в губи, я сказала:

- З побоями, мабуть, зачекаємо. А щодо iншого... Знаєш, коли Валько прокинеться, ми передамо йому вахту, а самi пiдемо до мене. Серед Аниних ганчiрок я знайшла кльову нiчну сорочку. Дуже-дуже тонку й зовсiм-зовсiм прозору. Думаю, вона тобi сподобається.

Олег мiцно стиснув мене у своїх обiймах.

- А я думаю, менi бiльше сподобається те, що буде видно крiзь цю сорочку.

Бути в’язнем до дiдька неприємно, особливо, якщо не знаєш, хто твої тюремники. Вiд моменту нашого полонення ми не просунулися нi на крок у вирiшеннi цього питання й лише мучилися всiлякими припущеннями.

Добре хоч за Рашель переживати не довелося. Ще на самому початку, коли ми з Анн-Марi щойно прокинулися пiсля дiї паралiзатора й лишень почали обговорювати, що з нами трапилося, до каюти ввiрвалася Аня Корейко, вимахуючи в повiтрi пiстолетом. Її блiде обличчя, запаленi очi й дрiбне тремтiння рук свiдчили, що вона, як i ми, страждає на постпаралiзацiйний синдром. Дiвчина була боса, в короткому квiтчастому халатi, пiд яким, наскiльки я мiг розгледiти, була вiдсутня будь-яка бiлизна.

- Ваша донька, ця сука... - заледве повертаючи язиком, проказала вона, люто зиркаючи на мене. - Я ще доберуся до неї... Я їй таке влаштую...

Очевидно, Аня прибiгла до нас, щоб, з огляду на недосяжнiсть Рашелi, вiдiгратися на менi, але вiд чергової дози паралiзатора мене врятував Борис Компактов. Вiн з’явився в каютi слiдом за Анею, вiдiбрав у неї зброю, ухопив за плечi й буквально потяг її до виходу.

- Та вгамуйся ти! - говорив вiн. - Ви з Сашком самi лоханулись, нiчого винних шукати. I не брикайся, а то й вiд мене перепаде, якщо тобi замало...

Ми з Анн-Марi навiть не намагалися скористатися ситуацiєю, щоб напасти на Бориса й Аню. По-перше, перебували не в найкращiй фiзичнiй формi, а по-друге, це все одно було марно - охоронна система корабля умить пiдстрелила б нас iз паралiзаторiв.

А з цього iнциденту сам собою напрошувався висновок, що Рашелi пощастило бiльше за нас i вона зумiла вислизнути, провчивши Аню Корейко i Сашка Кисельова.

- Молодець дiвчинка! - сказала Анн-Марi. - Бодай за неї ми можемо бути спокiйнi. Тепер цим змовникам не вдасться звалити вину за наше зникнення на альвiв.

- Цiкаво, - уголос мiркував я, - чи був при цьому Олег? А якщо був, то на чий бiк пристав?

Анн-Марi гмикнула:

- Як на мене, питання риторичне. Ясно, на чий. Нiяка дружба, навiть найвiдданiша, не може змагатися з коханням...

Аня з Борисом були першими й останнiми нашими вiдвiдувачами. Бiльше нiхто до нас не заходив, навiть аби принести їжу, тому ми снiдали, обiдали й вечеряли продуктами з харчового автомата.

Комп’ютерний термiнал у каютi було передбачливо деактивовано, проте нашi тюремники виявилися досить люб’язними й повнiстю не вiдрiзали нас вiд зовнiшнього свiту, дозволивши стежити за подiями на планетi за передачами державних телеканалiв. Увесь наступний день пiсля нашого полонення цi передачi не вiдзначалися рiзноманiтнiстю - вiд самiсiнького ранку всюди транслювався якийсь балет. Попервах ми, заклопотанi власними проблемами, не надали цьому особливого значення й лише ближче до вечора, переконавшись, що всi без винятку канали транслюють одне й те саме, запiдозрили якийсь негаразд, але не могли збагнути, що вiдбувається. Лише о дев’ятiй, коли балетна вакханалiя закiнчилася й вийшли довгожданi випуски новин, усе з’ясувалося - таємнi сили, що стояли за Вейдером i його командою, перейшли в рiшучий наступ.

А вже у вiвторок вiдбулися помпезнi жалобнi церемонiї за загиблим царем, кульмiнацiєю яких стала екуменiчна заупокiйна служба, вiдправлена спiльно головним муфтiєм i патрiархом. На всiх цих церемонiях була присутня Естер - i не просто була присутня, а стояла лiворуч вiд нового царя Новоросiї Павла VIII, де за суворими правилами придворного етикету могла стояти лише дружина, мати або наречена.

- Отакої! - сказав я. - Павло справдi збирається одружитися з нею.

- Ага, - кивнула Анн-Марi. - I оголосив про свiй намiр цiлком недвозначно.

- Отже, саме тому Естер дозволили залишитися. А я думав, що її разом iз рештою вiдкличуть вiдразу пiсля нашого зникнення.

- Може, й вiдкликали, але вона вiдмовилася.

- Тобто не пiдкорилася наказу?

- Отож. I чого ти дивуєшся? Кохання не лише сильнiше за дружбу, воно сильнiше i за обов’язок.

По завершеннi жалобних церемонiй Павло видав низку указiв, якi оголосили у вечiрнiх новинах. Колишнiй уряд Новоросiї був розпущений, половина членiв кабiнету вiдправлена на пенсiю, а друга половина на чолi з першим мiнiстром - до в’язницi за обвинуваченням у корупцiї та зловживаннi владою. Сформувати новий уряд цар доручив вiсiмнадцятирiчному студентовi Нiколайбурзького унiверситету Сергiю Iванову. А оберполiцмейстером Новоросiї був призначений курсант полiцiйної школи, ровесник Iванова, такий собi Iгор Федотов; йому вiдразу було присвоєно звання генерала-ад’ютанта.

- Можу закластися на що завгодно, - прокоментував я, - що цей Федотов з Вейдерової компанiї.

- Парi не приймаю, - вiдповiла Анн-Марi. - Бо напевно програю.

- Ти уявляєш, який шок викликали у людей цi призначення!

- Менший, нiж ти думаєш. Новоросiйцi не звикли оспорювати рiшення свого государя. Бiльшiсть iз них щиро вважають, що царевi виднiше. Навiть якщо цей цар - сiмнадцятирiчний юнак.

До речi, про вiк. Серед iнших указiв якось непомiтно промайнула ухвала про зниження порога повнолiття з вiсiмнадцяти до шiстнадцяти рокiв. Коментатори не надали їй належної уваги, визнавши її не бiльш нiж примхою молодого царя, проте ми дивилися на це iнакше. Вiдтепер всi соратники Павла, а не лише найстаршi з них, офiцiйно ставали дорослими й могли обiймати державнi посади.

- Дедалi бiльше переконуюсь, - резюмувала Анн-Марi, - що за ними нiхто не стоїть. Схоже, вони дiють самi.

- Так, схоже, - погодився я. - Питання лише в тому, де вони взяли для цього ресурси. Звiдки у них кораблi, озброєння, надсекретнi технологiї, включно з надпотужними ЕМI-випромiнювачами, странглетними запалами та ще цим бiсовим транслятором. - Я кинув лютий погляд на свiй лiвий зап’ясток, де донедавна у мене був годинник iз вмонтованим у браслет загадковим пристроєм, що його Вейдер назвав транслятором. Коли я прокинувся, годинник, звiсна рiч, зник. - Найбiльше мене дратує, що цi шмаркачi знають про його призначення, а я - нi. I навiть не маю жодних здогадiв...
Близько опiвночi Анн-Марi пiшла до спальнi, а я розстелив лiжко на вузькому диванi в кабiнетi, лiг i почав дивитися трансляцiю сьогоднiшнiх жалобних церемонiй у запису, призначеному для мешканцiв захiдної пiвкулi Новоросiї.

Сон до мене не йшов, проте я не думав про подiї на планетi, не сушив собi голову, намагаючись передбачити подальшi кроки нової влади Новоросiї, не вiддавався похмурим роздумам про те, як довго триватиме наше ув’язнення. Я згадував своє минуле життя i з сумом констатував, що менi катастрофiчно не щастить з жiнками. Два важкi шлюби, кiлька невдалих романiв, а от зараз примудрився закохатися в Анн-Марi, яка вiдчайдушно хоче, але нiяк не може вiдповiсти менi взаємнiстю. Мабуть, я належу до того штибу чоловiкiв, самотнiх вовкiв, якi вiд природи не створенi для сiмейного життя. I менi просто казково пощастило, що в мене є донька - моя Рашель, моє сонечко ясне...

Приблизно за годину до кабiнету ввiйшла Анн-Марi, закутана в довгий бiлий халат.

- Я вiдчула, що ти не спиш, - сказала вона, сiдаючи на край дивана. - Не знаю як, але вiдчула. Може, пiдказав той погляд, який ти кинув на мене, коли я виходила. Ти вважаєш мене стервом... Нi, не заперечуй. Ти справдi так вважаєш. Ти думаєш, що я могла б пересилити себе, примусити. Зрештою, нiчого страшного не сталося б, а потiм, дивись, усе б налагодилося. Адже так? Тiльки чесно.

- Так, - неохоче визнав я. - Проте я не вважаю тебе стервом.

- Неважливо, яким словом ти це називаєш, суть залишається тiєю самою. Але зрозумiй мене, будь ласка, дуже тебе прошу. До зустрiчi з Арчiбальдом я була страшенно влюбливою, я закохувалася буквально на кожнiм кроцi, тому жодного разу в життi не займалася сексом без кохання. У цьому просто не було потреби - завжди поруч був чоловiк, якого я щиро кохала... чи вважала, що кохаю. Я й на тебе накинула оком - тодi, на станцiї, коли допомагала обманути Ахмада Рамана. Але потiм зустрiла Арчiбальда. - Вона сумно зiтхнула. - Вiдтодi все й почалося... Вiрнiше, скiнчилося. Скiнчилось моє особисте життя.

- Я кохаю тебе, Анн-Марi, - сказав я безнадiйно. - Мого кохання вистачить на нас двох.

- Нi, Стефане, не вистачить. У кожного має бути своє кохання. Ти менi подобаєшся, для бiльшостi жiнок цього було б досить, але для мене... - Вона трохи помовчала. - Я казала тобi, що сiм рокiв у мене нiкого не було. Це не зовсiм правда. Майже правда, але з маленьким уточненням: нiкого, крiм Арчiбальда. Два роки тому так сталося, що... Словом, я провела з ним одну божевiльну нiч. З ним i його дружиною. Пiсля цього Рита запропонувала менi бути третьою. Вона сказала, що розумiє мої почуття й згодна дiлити зi мною чоловiка... в розумних межах, звичайно.

- О боже! - пробурмотiв я.

- Тодi я вiдкинула її пропозицiю. З обуренням вiдкинула. Але тепер... тепер я передумала. Коли ми виберемося з цiєї халепи, я погоджуся. Краще хоч так, нiж узагалi нiяк. Якщо й ти нiчого не змiг зi мною зробити, то вже нiхто не зможе... - Анн-Марi пiдвелася. - На добранiч, Стефане. I не сердься на мене.

Вона швидко вийшла з кабiнету, а я, провiвши її безпорадним поглядом, знову втупився в телевiзор, де по вуха закоханi й безмежно щасливi Павло з Естер лицемiрно вдавали вселенську скорботу за фальшивим небiжчиком.


РАШЕЛЬ: СИСТЕМА ХЕЙНИ
33
Коли пролунав сигнал, що сповiстив про початок вiдлiку останньої тисячi секунд затяжного стрибка, ми втрьох уже давно сидiли в рубцi, знов i знов перевiряючи стан усiх корабельних систем, особливо вогневих i захисних. Ми не уявляли, що чекає на нас по той бiк каналу, але готувалися до найгiршого.

Невдовзi пiсля сигналу бортовий комп’ютер видав повiдомлення: “Визначено конфiгурацiю дiлянки входу-виходу. Радiус - 1,5 км”.

- Канал стиснутий, - констатувала я, - але прохiдний. Це дуже дивно. Навряд чи вiн є одним iз маршрутних, такий збiг був би взагалi неймовiрним. Тодi з якого дива вони його зовсiм не закрили?

- Може, не вмiють цього робити? - припустив Олег.

- Дурницi. Якщо вони мають такi кораблi, як “Нахiмов”, то й iз закупоркою каналiв напевно справилися б. Ох, не подобається менi все це! Боюсь, у системi Хейни на нас чекає палкий прийом... Але тут уже нiчого не вдiєш.

Я вирiшила, що виходитимемо з позивними. Хай корабель сигналить, що ми є ескадреним флагманом у складi Вiйськово-Космiчного Флоту Новоросiї. Усе одно гiрше не буде, а так, можливо, виграємо зайвi секунди.

- Стривай, - сказав Валько. - Додай до позивних ще дещо. Ось.

Оскiльки вiн був пiдключений через свiй iмплант до комп’ютера, то не став користуватися клавiатурою чи голосовим iнтерфейсом, а напряму видав на мiй тактичний дисплей комбiнацiю з пiвсотнi символiв.

- I що це означає? - спантеличено запитала я.

- Видно, пароль.

- Де ти його взяв?

- Розкопав у Великiй Новоросiйськiй Енциклопедiї.

- Нi, я серйозно питаю.

- А я серйозно вiдповiдаю. Ця нiсенiтниця була зашифрована в нiй за ключовим словом “Хейна”. Не знаю, для чого вона призначена, але надiслати її разом iз позивними не зашкодить.

- Так, мабуть, - погодилася я i тут же розсердилася: - Валько, негiднику, чому ти ранiше не сказав про пароль?

- Я його лише недавно вирахував.

- Але ж не щойно?

- Майже. Три години тому. I вiдтодi намагався допетрати, куди б його присобачити. Хотiв пiднести тобi все в готовому виглядi, але нiчого не вийшло.

Я зiтхнула.

- Ти нестерпний, недисциплiнований, безвiдповiдальний хлопчисько...

За сто секунд до виходу пролунав другий сигнал.

“Вiдкривається горловина каналу, - повiдомив комп’ютер. А згодом: - Увага, небезпека! За п’ять кiлометрiв вiд точки виходу, прямо за курсом виявлено присутнiсть стазис-поля”.

- Стазис-поле? - здивувалася я. У глибинах моєї пам’ятi заворушилося щось знайоме... з фантастичної лiтератури. - А це що таке?

Сприйнявши мої слова як адресоване до нього запитання, комп’ютер слухняно вiдповiв: “Темпоральна аномалiя. У дiлянцi простору, що перебуває пiд дiєю стазис-поля, ентропiя не зростає”.

- Iншими словами, - вставив Валько, - час там зупиняється... Прокляття! Черговий сюрприз - часова пастка. Так ось чому вони не заблокували канали... - Вiн заплющив очi й повнiстю розслабився, занурюючись у свiй кiбертранс. За кiлька секунд його голос пролунав iз динамiкiв: - Ох, бiда! Корабель не має у своєму розпорядженнi засобiв нейтралiзацiї стазис-поля. Його можна вимкнути лише ззовнi.

Я якраз збиралася поставити комп’ютеровi те саме питання.

- Але як?.. Пароль, хай йому чорт! Позивнi!

- Є позивнi! - озвався Валько.

Пiшли позивнi. Таймер вiдраховував останню хвилину до виходу. Попередження про наявнiсть стазис-поля, як i ранiше, залишалося в силi.

- Щось не те, - пробурмотiла я розгублено. - Пароль не годиться...

- Нуль-зв’язок! - вигукнув Олег. - Потрiбен нуль-зв’язок!

- А це iдея, - сказав Валько. - Ризикнемо.

На дисплеї сплив текст: “Активацiя нуль-порталу...”

Я напружено завмерла, поклавши руки на консоль. Перед самим виходом, я приготувалася запустити на повну потужнiсть бiчну тягу, хоча й розумiла, що нам це не допоможе. Потрапляючи з гiперпростору в реальний простiр, будь-який матерiальний об’єкт опиняється у станi спокою щодо центру мас системи. А це означає, що вiдносно дром-зони вiн рухається зi швидкiстю щонайменше кiлька кiлометрiв на секунду. Навiть при максимальному прискореннi ми не зможемо вiдхилитися вiд потрапляння в стазис-поле - просторово-часову аномалiю, яка ранiше iснувала лише в бурхливiй уявi фантастiв, а зараз раптово стала реальнiстю.

Я повернула голову й подивилася на Олега. Нашi погляди на секунду зустрiлися. Ми не промовили нi слова, а попрощалися мовчки. Якщо ми потрапимо в стазис, то хтозна, може, це назавжди. Ми залишимося вiчно молодими, так i не проживем разом довге й щасливе життя, про яке ще зовсiм недавно мрiяли, лежачи в обiймах один одного. Бiльше не буде у нас нi свiтлих i радiсних днiв, нi нiжних, солодких ночей. А буде лише мить Вiчностi, а потiм настане Нiщо...

Двадцять секунд до виходу. Комп’ютер повiдомив: “Нуль-портал активовано. Пошук приймача. Зв’язок встановлено. Розпочато сеанс...”

П’ятнадцять секунд.

“Отримано пiдтвердження прийому пароля. Пароль коректний. Стазис-поле вимкнено. Пароль змiнено. Сеанс зв’язку завершено. Iде деактивацiя нуль-порталу...”

- Ох! - шумно видихнув Олег.

Я вiд полегшення не зовсiм пристойно лайнулася, а вiдтак скомандувала:

- Увага! Повна готовнiсть до виходу. Максимальна потужнiсть усiх захисних систем, батареї до бою... Чотири, три, два, один... Є вихiд!

Я негайно дала бiчну тягу, розвернувши корабель пiд кутом до напрямку руху, i ввiмкнула восьмисоткратне прискорення основних ходових двигунiв. Усе це я виконала вслiпу, без оцiнки обстановки, керуючись принципом “спершу роби, а потiм думай”. Лише тодi ознайомилася з даними систем зовнiшнього спостереження.

Мерехтлива блакить вiдкритого каналу i без моїх зусиль мчала вiд нас зi швидкiстю понад 25 км/сек. Її супроводжувала величезна космiчна станцiя, поряд з якою пливли в просторi два дивнi бiлястi об’єкти сферичної форми.

На екранах заднього огляду палав жовтий диск свiтила, схожого на Сонце, яким воно виглядає з орбiти Землi. А попереду, трохи лiвiше вiд нашого курсу, висiла в беззорянiй чорнотi космосу оповита атмосферним серпанком синьо-бiло-зелена куля планети. Синь їй надавали моря й океани, бiлизну - полярнi шапки й хмарна пелена, а зелений колiр материкiв у помiрних та екваторiальних зонах свiдчив про те, що там на повну силу буяє життя.

До планети було близько трьохсот тисяч кiлометрiв. Ми летiли майже прямо на неї, i я квапливо пiдправила курс. Синьо-бiло-зелена куля перемiстилася на один iз бiчних екранiв, а з правого краю оглядової стiни вигулькнула приплюснула спiраль Галактики, що мала видимий кутовий розмiр усього п’ятнадцять градусiв.

- Овва!.. - приголомшено мовив Олег. - Планета в дром-зонi. Нiколи про таке не чув.

- Ти здивуєшся ще бiльше, - вiдгукнувся Валько, - якщо я скажу, що планета не перетинається з дром-зоною. Тут дещо крутiше: дром-зона обертається навколо планети як супутник... До речi, Рашель, мем, командире. Не жени коней. Тобто не втiкай як наскипидарена. Нас нiхто не переслiдує. Схоже, ми взагалi нiкого не цiкавимо.

Я зменшила потужнiсть двигунiв, але повнiстю глушити їх не стала.

- Ну, що там? - запитала я Валька, оскiльки саме вiн завiдував усiма системами спостереження. - Де звiт?

- Даю. - На мiй тактичний дисплей хлинув потiк даних, а Валько почав коментувати: - Насамперед штучнi об’єкти. Станцiя, орбiтальнi супутники. Обмiнюються мiж собою сигналами. Звичайний обмiн iнформацiєю про власне розташування й перемiщення iнших космiчних тiл. У свою чергу, супутники iнтенсивно спiлкуються з планетою, передача й прийом технiчної iнформацiї. Бiльшiсть iз них функцiонують у режимi ретрансляторiв, деякi виконують геометеорологiчнi спостереження. Загальна густина сигналiв невелика, ефiр майже чистий.

- За нами стежать?

- Жодних ознак стеження не виявлено. Ми, звичайно, перебуваємо в полi зору їхнiх радарiв, але спецiально вони нас не пасуть... Ага! Щойно з-за протилежного боку планети з’явився ще один супутник. Точнiше об’єкт штучного походження досить значних розмiрiв. Схоже, якийсь великий корабель. Зберiгає повне радiомовчання. Не маневрує, рухається по стацiонарнiй геоцентричнiй орбiтi. На нас нiяк не реагує. Але будьмо уважнi.

- А цi двi бiлi кулi? - Я ткнула пальцем у дисплей. - Тут сказано, що вони є кластерними згустками стазис-поля, що пiдтримується енергетичним потоком зi станцiї. Як таке може бути? Згустки поля - дикiсть якась.

- Мабуть, це не є полем у класичному розумiннi цього слова. Як уже повiдомляв комп’ютер, це темпоральна аномалiя простору. У пам’ятi вiдсутнiй фiзичний опис самого стазис-поля, бортовi датчики визначають його наявнiсть за специфiчним випромiнюванням нейтрино. Це все, що я розкопав.

- Цiкаво, що в цих згустках?

- Моя гiпотеза: непроханi гостi, що потрапили в часову пастку. Ось чому господарi системи не закупорили канали, вони знайшли кращий захист. Рикошет i повернення назад свiдчили б про те, що тут щось затiвається. А так кораблi просто зникали безслiдно, i тi, хто направляв їх, доходили висновку, що канал веде в зону небезпечних природних катаклiзмiв, наприклад до Наднової. I спробуй перевiр, що це не так.

- Але два кораблi - вже дуже багато, - зазначив Олег. - Два випадковi потрапляння в одну систему - це неймовiрно.

- Навряд чи вони були незалежними. Тут або обидва кораблi здiйснювали “слiпий” стрибок разом, або другий з них стрибнув услiд за першим, щоб довiдатися про його долю. А коли й вiн пропав, то канал занесли до чорного списку... Утiм, який сенс гадати. Сподiваюся, незабаром ми все з’ясуємо... Так-с, невiдомий корабель продовжує рух по орбiтi, не подаючи жодних ознак життя. Дедалi бiльше переконуюся, що на його борту, як i на станцiї, взагалi немає людей... Гаразд, тепер переходимо до об’єктiв природного походження. Центральне свiтило - зоря спектрального класу G2V, точнiсiнько як Сонце. У системi є щонайменше чотири планети. Одну з них ви можете бачити своїми очима, всi отриманi фiзичнi данi додаються, але вони ще неточнi, потрiбне бiльш ретельне вивчення. Проте вже зараз можна припустити, що планета придатна для життя, її гравiтацiя i склад атмосфери приблизно такi ж, як земнi. Ще три планети знайдено засобами дальнього спостереження, але, менi здається, це не все - будуть й iншi. Кiлькiсть видимих неозброєним оком зiрок вражає - аж тридцять чотири штуки. Думаю, з поверхнi планети можна роздивитися хiба десяток найяскравiших. Вiдстань до найближчої зорi - вiд двохсот до трьохсот парсекiв. Точнiсть приблизна, оскiльки минуло недостатньо часу для задовiльного вимiрювання паралакса. Якщо вас дивує, що цей паралакс узагалi вдалося порахувати так швидко, то зауважте наступне: судячи зi змiн у спектрi червоного змiщення галактик i квазарiв, система рухається зi швидкiстю мало не в половину вiд свiтлової.

- Та ти що?! - здивувалася я.

- Уяви собi. Ця зоря - залiтна птаха. Прибула до нас здалеку, найпевнiше, не з Мiсцевого скупчення галактик. Вражаюче! Крiм усього iншого, Хейна зi своєю швидкiстю дозволяє розв’язати давню суперечку про те, як позначаються релятивiстськi ефекти на гiперпереходах. Особисто я схиляюся до гiпотези про iснування якоїсь подоби центру мас дром-зон, щодо якої й слiд обраховувати уповiльнення або прискорення часу...

- Не зараз, Валько, - перебила я. - Це справдi цiкаве питання, але обговорiмо його пiзнiше. Що ти там казав про тутешню дром-зону? У мене на дисплеї немає жодної iнформацiї.

- О, я припас її на десерт! Це найсмачнiше. Дром-зона обертається навколо планети по слабоелiптичнiй, майже круговiй орбiтi з незначним ексцентриситетом. Середня вiдстань до планети - триста десять тисяч кiлометрiв. Нахил орбiти... Ай, це нецiкаво. А от що воiстину цiкаво - каналiв першого роду, як ви самi розумiєте, немає, оскiльки в цiєї зорi вiдсутнi близькi сусiди, а всi канали другого роду стиснутi до пiвторакiлометрового радiусу, радiус же самої дром-зони дорiвнює двом кiлометрам.

- Що? - не збагнула я. - Як це може бути?

- А так. Якщо датчики не брешуть, то всi канали (мається на увазi, другого роду) акуратно “насадженi” один на одного.

- Їхнi дiлянки входу-виходу сумiщенi?

- Так. До того ж з абсолютною точнiстю. А мiльярди трильйонiв каналiв третього роду, стиснутi до кубiчних мiлiметрiв, розмiщенi в зовнiшньому пiвкiлометровому ободi дром-зони.

- Це неймовiрно!

- Але факт.

- А яким же чином вiдкривати канали, якщо вони сумiщенi?

- Їхнi дiлянки входу-виходу вiдокремленi вiд зон впливу. Останнi звуженi до часток кубiчного метра й рiвномiрно розподiленi по всiй внутрiшнiй частинi сфери. Для вiдкриття певного каналу слiд “проколоти” резонансним iмпульсом потрiбну дiлянку простору з точнiстю до сантиметрiв. Це складно, але цiлком можливо.

Я похитала головою.

- Усе дивнiше й дивнiше...

- I ще одне, Рашель, - продовжував Валько. - Усе ж таки раджу пригальмувати. Ми щодуху даємо дьору, а тим часом до нас нiкому немає дiла. Давай краще повернемося й обережно все оглянемо.

- Твоя правда, - пiсля коротких роздумiв погодилася я й почала розвертати корабель, щоб почати екстрене гальмування. - Втечею ми нiчого не вирiшимо.