Пролог альвійська вендета

Серед трьох десяткiв поки функцiонуючих супутникiв зв’язку, якi все ще оберталися довкола планети, було й кiлька автоматичних станцiй стеження. Вони запеленгували нас iще на вiдстанi трьох мiльйонiв кiлометрiв, i невдовзi до нас надiйшов формальний запит, хто ми такi i з якою метою прибули. Я наказав Анн-Марi надiслати таку ж формальну вiдповiдь, пiсля чого ми отримали коротку радiограму: ВIТАЄМО ВАС, “ЗОРЯ СВОБОДИ”! ЛАСКАВО ПРОСИМО НА МАГАВАРШУ! - i на цьому зв’язок перервався. Встановлювати з нами аудiовiзуальний контакт нiхто не намагався.

Нi я, нi Сiгурдсон, нi Анн-Марi з цього приводу нiтрохи не здивувалися. А от Рашель була явно стурбована:

- Чому вони з нами не зв’язуються? Може, у них щось трапилося?

Я похитав головою:

- Не хвилюйся, все гаразд. Просто їм не терпиться поговорити з нами. Настiльки, що двадцятисекунднi паузи в бесiдi перетворяться для них на справжнiсiнькi тортури. Саме тому вони чекають, коли ми наблизимося. Краще потерпiти ще хвилин тридцять, щоб потiм нормально по-людськи порозмовляти.

Рашель мовчки кивнула, прикусивши вiд досади губу. Очевидно, подумки лаяла себе за нетямущiсть. Хоча дарма - рiч тут зовсiм не в кмiтливостi, а в звичайному повсякденному досвiдi. Коли вона закiнчить навчання i служитиме у вiйськовому флотi, то дуже швидко переконається, як сильно дратують затримки зв’язку, що виникають внаслiдок величезних вiдстаней.

Корабель гальмував з максимальним прискоренням, стрiмко наближаючись до Магаваршi. Прогноз, виданий комп’ютером на тактичний дисплей, свiдчив, що за тридцять вiсiм з половиною хвилин ми, зробивши чверть витка навколо планети, зi швидкiстю, трохи меншою вiд першої космiчної, увiйдемо до щiльних шарiв атмосфери над захiдним узбережжям материка й направимося просто до мiста Паталiпутри, де зараз проживало понад вiсiмдесят вiдсоткiв усього населення Магаваршi.

Про себе я знову зааплодував Сiгурдсону. Недосвiдченим людям здається, що керувати кораблем просто - всi ж бо розрахунки здiйснює комп’ютер, а пiлотовi доводиться лише вибирати мiж запропонованими йому варiантами курсу. Та саме в цьому виборi й полягає вся суть пiлотської майстерностi. Одна рiч вiдкритий космос - там справдi досить лишень задати напрям руху i графiк набору швидкостi чи гальмування, а потiм можна й байдики бити та стежити винятково за тим, щоб не сталося якогось збою в роботi бортових систем. Попереднi сiмнадцять годин польоту вiд дром-зони до Магаваршi ми саме так i провели. Зовсiм iнакше складається ситуацiя поблизу планет, астероїдiв або в районi скупчення iнших кораблiв (особливо якщо частина їх належить ворогу). Тут у дiю вступає так звана задача багатьох тiл - i в чисто фiзичному її аспектi, й у тактичному. Число запропонованих комп’ютером варiантiв маневрування iстотно збiльшується, часом на цiлий порядок, а оскiльки вiн (комп’ютер) лише безмозка бiоелектронна машина, позбавлена свободи волi, iнтуїцiї й уяви, то за цих обставин роль пiлота рiзко зростає i стає визначальною.

У принципi, комп’ютер здатен i сам провести всi необхiднi дiї: вивести корабель на орбiту, посадити його на планету, благополучно оминути метеоритний пояс або втекти вiд ворога, проте робить це з набагато меншою ефективнiстю, нiж пiд керiвництвом людини-пiлота. Певна рiч - пiд умiлим керiвництвом. I тому зовсiм не дивно, що Рашель зарахували до вiйськово-космiчної академiї без жодних вступних iспитiв - лише на пiдставi її шкiльних тестiв i даних медогляду. А свою професiйну придатнiсть вона довела ще в неповних дванадцять, коли, єдина вцiлiла на “Зорi Свободи”, взяла на себе керування кораблем i зумiла виконати покладене на загиблий екiпаж завдання. Розповiдаючи про свої тодiшнi пригоди, Рашель явно кокетувала, стверджуючи, що в усьому покладалася на комп’ютернi розрахунки й наперед пiдготовлену програму автопiлота для шатла. Як свiдчили бортовi записи, раз по раз їй усе-таки доводилося робити вибiр мiж запропонованими варiантами, й подальший аналiз пiдтвердив, що всi її рiшення були тактично правильнi i найоптимальнiшi за тих обставин.

Коли ми наблизилися до планети на вiдстань ста тисяч кiлометрiв, Анн-Марi доповiла:

- Командире, нас викликають на зв’язок.

- Встановити зв’язок, - миттю розпорядився я. - Зображення на мiй термiнал.

За кiлька секунд увiмкнувся монiтор зовнiшнього зв’язку, i на екранi з’явилося смагляве обличчя чоловiка рокiв шiстдесяти п’яти, безвусого i безбородого, з коротко стриженим чорним, мов смола, волоссям, у якому все ще не було анiнайменшого натяку на сивину.

Побачивши мене, чоловiк усмiхнувся:

- Здрастуйте, капiтане Матусевич. Магаварша вiтає вас.

Чисто автоматично я козирнув.

- Здрастуйте, сер. - З моїх уст мало н

е зiрвалася “ваша величносте”, проте останньої митi я замiнив його на просте “сер”, пригадавши, що мiй спiврозмовник не полюбляє помпезностi.

Падма XIV, що носив титул iмператора Магаваршi, свого часу був номiнальним главою держави з населенням понад п’ять мiльярдiв i не мав практично жодних владних повноважень. Останнiми роками ситуацiя докорiнно змiнилася, i тепер де-факто вiн став абсолютним монархом для сорока тисяч своїх пiдданих, кожен з яких був як мiнiмум рокiв на п’ятнадцять старшим вiд нього.

Щоправда, на планетi перебувало ще близько двох сотень молодих добровольцiв, переважно медичних працiвникiв, якi доглядали за старими. В основному вони були громадянами Землi або Свiту Барнарда, i Падма не вважав їх своїми пiдданими, а просто пiдлеглими - спiвробiтниками величезного будинку для лiтнiх людей, на який нинi перетворилася Магаварша.

А ще зовсiм недавно, лише сiм рокiв тому, наша планета посiдала друге мiсце за чисельнiстю населення серед усiх тридцяти восьми людських свiтiв. Проте вкрай вразливе розташування Магаваршi поблизу центру Галактики, серед щiльного скупчення зiрок, не давало змоги надiйно захистити її вiд чужинцiв за допомогою блокування дром-зони. Ворожi армади могли атакувати планету, здiйснивши перелiт вiд однiєї з сусiднiх систем, що знаходилися в радiусi кiлькох свiтлових мiсяцiв, а людство, хоча й перевершувало Чужих у науково-технiчному планi, було надто нечисленним i володiло обмеженими ресурсами для ведення “вiдкритої вiйни”. Тому було вирiшено евакуювати все населення Магаваршi на iншi планети, зокрема й Землю, вже цiлковито очищену вiд габбарiв i готову прийняти своїх споконвiчних мешканцiв, своїх рiдних дiтей - людей.

У вiдродженнi Землi взяли участь усi звiльненi людськi свiти, i Магаваршi, природно, дiсталася найбiльша квота - мiльярд сто мiльйонiв. Згiдно з первiсним планом решта чотири мiльярди мали розселитися по семи iнших планетах, влитися в тамтешнє суспiльство, проте вони (i це “вони” однаково стосувалося як самих магаваршцiв, так i мешканцiв згаданих планет) не були в захватi вiд такої перспективи. Сто рокiв тому людство вже пережило одне “велике переселення народiв”, коли Чужi силомiць етапували всiх уцiлiлих у вiйнi людей на вiдведенi пiд резервацiї планети, i наслiдки соцiальних, культурних i мiжетнiчних проблем, що виникли у зв’язку з цим, досi давались взнаки, причому часом досить гостро.

Саму Магаваршу цi неприємностi оминули, оскiльки на час капiтуляцiї планета i без того була густо заселена, частка сушi на нiй становила менше десяти вiдсоткiв вiд загальної площi поверхнi, i вона просто фiзично не могла прийняти надто багато вимушених переселенцiв. А тi кiлька десяткiв мiльйонiв людей, що їх чужинцi все-таки доправили на Магаваршу (серед них були й мої предки по чоловiчiй лiнiї), дуже швидко й практично безболiсно асимiлювали - в основному в лiберальне й досить космополiтичне суспiльство Полуденних островiв. Коли було оголошено про евакуацiю всього населення планети, мої земляки-острiв’яни, на вiдмiну вiд мешканцiв материка, вiдносно спокiйно сприйняли цю звiстку, i бiльшiсть iз них охоче погодилися переселитися на Землю, до Пiвнiчної Америки та Британiї, де було їхнє iсторичне корiння. Та й тi сiмсот п’ятдесят мiльйонiв континентальних магаваршцiв, чиїм родинам за пiдсумками загальнонацiональної лотереї, дiсталися щасливi квитки зпозначкою “Земля”, теж не надто протестували, оскiльки мали вiдродити на пiвднi й пiвденному сходi Азiї велику iндiйську державу. Iншi ж, м’яко кажучи, були незадоволенi: адже мало того, що їм доводилося залишити планету, на якiй цiле тисячолiття жили їхнi предки, так вони ще й опинялися на правах бiдних родичiв у iнших населених свiтах, де склалася iнакша культура, традицiї i звичаї.

Зрештою проблема вирiшилася сама собою - вiрнiше, стараннями галлiйських вiйськових. Поки повноважнi представники семи щойно звiльнених планет провадили напруженi консультацiї, керiвництво Терри-Галлiї вирiшило скористатися виниклими мiж Чужими розбiжностями i тим шоком, який викликало серед них застосування глюонних бомб та технологiї повної закупорки каналiв. Галлiйськiй флот, який зазнав пiд час першого етапу операцiї “Визволення” менших втрат, нiж передбачалося розрахунками штабних стратегiв, атакував ще двi контрольованi чужинцями системи - Свiт Барнарда та Сигми Октанта. Нi на тiй, нi на iншiй людей бiльше не було, проте обидвi вони мали важливе значення як з вiйськово-полiтичної, так i з чисто моральної точок зору. Свiт Барнарда був найстарiшою колонiєю людей за межами Сонячної системи, в певному сенсi вiн був символом космiчної експансiї людства; ну а Сигма Октанта, Пiвденна Полярна Зоря, знаходилася лише за сорок свiтлових рокiв вiд Дельти Октанта, i її четверта планета Полярiс була найближчим до Терри-Галлiї населеним свiтом. До того ж Полярiс належав габбарам - расi, виннiй у загибелi дев’яти мiльярдiв мешканцiв Країни Хань, i люди просто психологiчно не могли змиритися з таким сусiдством.

Система Барнарда була звiльнена протягом двох тижнiв - глiсари, переконавшись, що програють битву, визнали за краще здатися. Зате в локальному просторi Полярiса вiйськам довелося добряче попрацювати, аби зламати вiдчайдушний опiр габбарiв, якi за складом свого мислення не визнавали капiтуляцiї. Та, врештi-решт, обидвi системи перейшли пiд повний контроль людей, а мешканцi материкової частини Магаваршi, на радiсть усiм, знайшли собi нову батькiвщину - Свiт Барнарда. Що ж до Полярiса, то вiн суттєво постраждав у ходi воєнних дiй, тож вiдновлювати i заселяти його було вирiшено спiльними зусиллями всiх планет Спiвдружностi. А на черзi були й iншi свiти, що їх люди, спираючись на технiчну перевагу над iншими расами, поступово, але невблаганно звiльняли з-пiд влади чужинцiв...

- Дуже радий вас бачити, капiтане, - щиро промовив iмператор. - Давно не зустрiчалися.

- Майже шiсть рокiв, сер, - вiдповiв я. - Усе збирався вiдвiдати Магаваршу, двiчi подавав рапорт, щоб мене вiдправили в одну з таких експедицiй, але нiяк не складалося.

- Нарештi ви досягли свого.

- Так, у зв’язку з певними обставинами. - Я глибоко вдихнув i вимовив: - Сер, у мене для вас сумна звiстка. Помер пан Шанкар.

Я довго репетирував цю фразу наодинцi з собою, хотiлося вимовити її якомога сухiше. Проте нiчого не вийшло - на словi “звiстка” мiй голос зiрвався, i в ньому пролунали замогильнi нотки.

Падма низько схилив голову, його обличчя закам’янiло i стало схоже на маску. Хоча й не можна було сказати, що мої слова захопили його зненацька. Схоже, щоразу, коли на Магаваршу прибував черговий корабель, вiн очiкував почути про це. Шанкар був уже старою людиною, а життя його минуло далеко не серед спокою i благодатi.

Мовчанка тривала рiвно хвилину. Потiм iмператор пiдвiв голову й сумно подивився на мене:

- Вiн лише пiвроку не дожив до свого сторiчного ювiлею. Коли це сталося?

- Майже два тижнi тому.

- Вiн дуже хворiв?

- Зовсiм не хворiв. Пан Шанкар помер увi снi - просто заснув i бiльше не прокинувся. Лiкарi запевняють, що вiн нiчого не вiдчув. Зупинилося серце, i по всьому. Йому давно хотiли поставити кардiодатчик, але вiн навiдрiз вiдмовлявся. Казав, що тодi не зможе працювати, бо при кожному порушеннi серцевого ритму в його кабiнет забiгатиме цiла бригада медикiв.

Губи Падми злегка зiгнулися в гiркiй подобi усмiшки.

- Упiзнаю Шанкара. Старий був завжди такий... Вiн багато працював останнiм часом?

- Кажуть, як завжди - зрання до пiзньої ночi. Увечерi напередоднi своєї смертi вiн якраз проводив засiдання уряду.

Ми ще трохи помовчали. Корабель тим часом невблаганно наближався до планети, i от-от мали розпочатися передпосадковi маневри.

- Де його поховали? - запитав iмператор.

- Ще нiде. Урна з його попелом у нас на борту. Пан Шанкар заповiдав поховати його на Магаваршi, поряд iз могилами розстрiляних соратникiв.

Падма кивнув.

- Що ж, я так i думав... А вам доручили провести його в останню дорогу?

- Я сам зголосився, сер. А разом зi мною й iншi члени нашої тодiшньої команди. Усi, за винятком пана Агатiяра.

- Вiд нього досi жодних звiсток?

Я похитав головою.

- Нiчого конкретного, крiм щорiчних вiтальних листiвок, якi нам з Рашеллю передають через головне командування. Можливо, з Ритою вiн спiлкується частiше, хоча вона в цьому не зiзнається.

Iмператор знову кивнув.

- Розумiю.

Професор Агатiяр зник шiсть рокiв тому, залишивши для доньки листа, в якому просив пробачення, що покидає її i бiльше нiколи не повернеться. I в урядi, i в Об’єднаному Комiтетi Начальникiв Штабiв, куди зверталася Рита, їй пiдтвердили, що вiн добровiльно погодився на участь у секретному науковому проектi. Що це за проект, не було сказано анi слова, проте сумнiватися не доводилося - йшлося про ту глибоко законспiровану групу вчених та iнженерiв, якi займалися технологiєю керування каналами, а також створили глюонну бомбу. Це означало, що Агатiяра ми не побачимо до самого кiнця вiйни - iншими словами, не за життя. Його або нашого, не має значення...

- Iще хтось прилетiв з вами? - поцiкавився iмператор.

- Так, сер. На борту корабля - вiсiмнадцять пасажирiв. I серед них один... одна, яку ви будете особливо радi бачити.

На мить обличчя Падми прояснiло.

- Сатi!.. - Проте наступної секунди його швидкоплинна радiсть змiнилася на тривогу. - Але це... це ризиковано. Хоча в нашiй системi чужинцi поводяться сумирно, проте...

- Авжеж, - погодився я. - Вашу доньку намагалися вiдрадити, та вона нiчого не хотiла чути. Вона заявила, що... гм... що на кораблi пiд моїм командуванням їй нiщо не загрожує.

Якийсь час ми дивилися один одному в очi. Нарештi iмператор промовив:

- Мабуть, Сатi має рацiю. Такий капiтан, як ви, виплутається з будь-якої халепи. - Потiм вiн розпрямив плечi i його обличчя набуло дiлового вигляду. - Ви саджатимете корабель на планету чи залишите на орбiтi?

- Сiдаємо на планету, сер, - вiдповiв я. - “Зоря Свободи” малогабаритний крейсер, вiн цiлком може приземлитися i на непрацюючу смугу. Корабельнi антиграви витримають навантаження.

- Посадочна смуга у нас функцiонує нормально, - запевнив мене iмператор. - По можливостi ми пiдтримуємо її в робочому станi. - Вiн скоса глянув трохи вбiк, найiмовiрнiше, на монiтор, де видавалася iнформацiя про наш курс. - Ну все, час передавати вас нашому диспетчеровi. А я бiльше не заважатиму вам, капiтане. Поговоримо вже пiсля посадки... Хоча нi, все-таки скажiть менi коротко, що важливого вiдбулося за останнi три мiсяцi? Якусь планету звiльнили?

- Землю Дiксона. Хтони вiддали її практично без бою - останнiм часом контроль над нею обходився їм надто дорого. На планетi проживає менше п’ятдесяти мiльйонiв чоловiк, а хтонам доводилося тримати там двадцятимiльйонну армiю. Для них це виявилося непосильним тягарем. Самi по собi хтони слабка раса, ну а їхнi партнери по Четверному Союзу вiдмовилися допомагати в охоронi Землi Дiксона, яка не мала для них жодної цiнностi. До того ж вони не хотiли брати на себе додаткову вiдповiдальнiсть, клопотiв i так вистачає.

- Зрозумiло. А... потерпiлi планети є?

Падма, звичайно, мав на увазi “знищенi”, але з обережностi не наважився сказати це вголос. Усупереч оптимiстичним розрахункам наших вiйськових i полiтикiв, за сiм рокiв, що минули вiд часу бомбардування Країни Хань, габбарам вдалося знищити ще п’ять людських планет - Лахор, Малайю, Нову Калiфорнiю, Сан-Клементе та Бахманi. Якраз пiсля загибелi другої з них ранiше нейтральнi п’ятдесятники були змушенi приєднатися до антигаббарської коалiцiї альвiв, дваркiв i хтонiв. Малайя перебувала пiд їхнiм контролем, i вони, побоюючись помсти з боку людей, буквально випалили вогнем двi габбарськi планети. Ми повiрили в щирiсть п’ятдесятникiв i не застосували проти них глюоннi бомби, зате габбари та їхнi союзники iруїли вiдповiли сповна. Загалом на цих п’яти планетах загинуло понад пiвтора мiльярда людей; за їхнi життя габбари з iруїлами заплатили сiмдесятьма мiльярдами своїх - проте для нас це було слабкою втiхою...

- На щастя, нi, - вiдповiв я. - Командування запевняє, що такого бiльше не повториться. Земля Дiксона була останньою в “групi ризику”, а тепер вона в наших руках. Ще не звiльненi людськi планети - їх залишилося одинадцять - Четверний Союз береже вiд габбарiв як зiницю ока. За останнiми вiдомостями, альви взагалi вирiшили перестрахуватися i зараз iнтенсивно переселяють жителiв Есперанси, Землi Вершинiна й Арранана Новоросiю, де у них сконцентрованi величезнi сили.

- Ось це погано, - сказав iмператор. - Якщо альви зосередяться на охоронi однiєї планети, то її звiльнення буде вельми i вельми проблематичним... Ну гаразд, поговоримо про це згодом. А то менi вже дають сигнал, що час вимикати вiзуальний зв’язок, щоб не заважати вам при посадцi. Передаю вас до рук нашого диспетчера. Щасливої посадки, “Зоря Свободи”.

- Спасибi, сер, - вiдсалютував я вже згаслому екрановi.
3
Майже на самiй околицi мiського кладовища Паталiпутри є невеличка алея, вздовж якої розташовано в ряд сорок три скромних надгробки, схожi один на одного, як близнята. Iмена на них було викарбувано рiзнi, дати народження - також, зате день смертi скрiзь вказано однаковий. Тут знайшли свiй останнiй прихисток ученi й iнженери Ранжпурського Iнституту Фiзики, якi третину столiття тому зробили вiдчайдушну й безнадiйну спробу пiдняти на Магаваршi масове повстання проти чужинцiв.

Власне, бунтiвникiв було бiльше, нiж сорок три, але деякi з них, зокрема професор Агатiяр, уникли долi своїх товаришiв, бо слiдству не вдалося довести їхню провину, а глава та iдейний натхненник змови, Раджiв Шанкар, зумiв втекти з в’язницi в нiч напередоднi страти. Точнiше, його викрали з камери смертникiв - усупереч його ж власному бажанню. I лише зараз, через тридцять чотири роки, вiн возз’єднався у Вiчностi зi своїми друзями та соратниками...

Пiд збройний салют шеренги сивочолих ветеранiв Опору урну з попелом Шанкара опустили у свiжовикопану могилу, а вiдтак присутнi жменя за жменею засипали її землею. Потiм сипкий горбик ретельно утрамбували, а поверх нього встановили такий же скромний надгробок. Як i на рештi, на ньому було викарбувано лише iм’я з днями народження i смертi. Двi цi дати роздiляло мало не сто рокiв.

Першим квiти на могилу поклав iмператор Магаваршi Падма XIV. Схиливши колiно, вiн тихо проказав:

- Знаю, старий, за життя ти так i не змiг пробачити нас - тих, хто був причетний до твого звiльнення, хто не дозволив тобi померти разом з усiма. Ти розумiв, що це необхiдно; розумiв, що був потрiбен нам живим; розумiв, що ми могли врятувати лише одного з вас - i зробили цей важкий вибiр на твою користь. Усе це ти чудово розумiв, але пробачити нас було понад твої сили. - Iмператор зробив коротку паузу. - Кажуть, що мертвi прощають усе. Сподiваюся, це так. Сподiваюся, що тепер твоя буремна душа знайшла спокiй, а ми дочекалися вiд тебе прощення.

Наступною була дочка Падми, двадцятисемирiчна принцеса Сатi. Поклавши свiй букет, вона зо хвилину мовчки стояла перед надгробком, в її гарних чорних очах блищали сльози. Раджiв Шанкар був для неї не просто прем’єр-мiнiстром країни, яку вона номiнально очолювала. Останнi п’ять рокiв вiн фактично замiнив їй батька, був її наставником i радником, але не в справах державних (жодних владних повноважень вона не мала), а просто як людина, як друг, як старший товариш.

Попередньо планувалося, що Сатi очолить Королiвство Iндiю на Землi, та коли магаваршцi отримали в своє повне розпорядження систему Барнарда, вона вирушила туди разом iз бiльшiстю своїх спiввiтчизникiв. Земна Iндiя, як i в довоєннi часи, стала республiкою, а в Свiтi Барнарда була проголошена конституцiйна монархiя - правонаступниця Держави Магаваршi. Проте Сатi категорично вiдмовилася прийняти королiвський титул, аргументуючи це тим, що її батько, глава iмператорського дому, ще живий i в осяжному майбутньому вмирати не збирається. У результатi Сатi оголосили регентом нового королiвства - що, втiм, сутi справи не мiняло. Так чи iнакше всi її обов’язки зводилися до виконання представницьких функцiй, а реальна влада належала всенародно обраним Нацiональним Зборам, якi на власний розсуд формували Кабiнет Мiнiстрiв. У Свiтi Барнарда вже двiчi проводилися парламентськi вибори, i двiчi на них упевнено перемагала Лiга Свободи на чолi з Раджiвом Шанкаром. Тепер, зi смертю очiльника, правляча партiя залишилася без свого керiвника, держава - без прем’єр-мiнiстра, а країна - без харизматичного лiдера...

Слiдом за Сатi останнi почестi Шанкару вiддали його соратники, якi прибули на “Зорi Свободи”, - колись провiднi дiячi пiдпiлля на Магаваршi, а нинi високопоставленi урядовцi. Серед пасажирiв мого корабля було також два не-магаваршця - дядько Рашелi, адмiрал Клод Брiсо, заступник начальника Генерального Штабу Вiйськово-Космiчних Сил Терри-Галлiї, i доктор Поль Карно, голова Ради Мiнiстрiв Земної Конфедерацiї. За своїми посадовими обов’язками вони часто спiлкувалися з прем’єр-мiнiстром Свiту Барнарда, i протягом цих семи рокiв у них iз Шанкаром склалися теплi, дружнi вiдносини.

Далi настала наша черга - членiв команди крейсера, разом з якими Шанкар брав участь у боях за звiльнення Сонячної системи, а потiм повз надгробок поволi поплив людський потiк старикiв - останнiх мешканцiв Магаваршi. Тут їх зiбралося близько двадцяти тисяч - добра половина населення планети. Вони йшли алеєю неквапом, їм нiкуди було поспiшати, i кожен iз них ненадовго затримувався бiля могили, аби вголос чи подумки сказати кiлька слiв найшанованiшому представнику їхнього поколiння, який ще за життя став легендою для багатьох мiльйонiв спiввiтчизникiв.

Ми не стали заважати старим прощатися з Шанкаром i попрямували до виходу з кладовища, де була стоянка легкового транспорту i вхiд на станцiю метро. Я збирався влiзти у флаєр, де вже зручно розмiстилися Рашель i Анн-Марi, аж тут до мене пiдiйшла принцеса Сатi.

- Батько просить, щоб ви полетiли разом iз ним, - сказала вона. - А я складу компанiю вашим друзям. Не заперечуєте, капiтане?

Не чекаючи на мою вiдповiдь, Сатi прослизнула в кабiну й влаштувалася в крiслi водiя. З деяким подивом я знизав плечима й кивнув:

- Нiяких заперечень, принцесо.

- От i добре. Тодi зустрiнемося в палацi.

З цими словами вона зачинила дверцята й завела двигун. Я помахав рукою, прощаючись з Анн-Марi, послав Рашелi поцiлунок (донька, звiсно, вiдповiла менi тим же) i попрямував до флаєра iмператора.

Падма вже чекав на мене у своїй машинi й був настiльки люб’язний, що надав мiсце водiя в моє повне розпорядження. Мабуть, вiн знав, що я дуже не люблю лiтати пасажиром, а втiм, цього не люблять усi без винятку пiлоти.

Коли я пiдняв флаєр у повiтря, iмператор попросив:

- Спершу зробiть кiлька кiл над кладовищем, а потiм летiмо в палац.

Так я i вчинив. Унизу алеєю все ще плив людський потiк, i на тому мiсцi, де був похований Раджiв Шанкар, уже здiймався значних розмiрiв пагорб iз живих квiтiв, що цiлком сховав пiд собою надгробок. Не обдiлили увагою й могили його соратникiв, якi вiддали свої життя в iм’я майбутньої перемоги. З першого погляду, їхня жертва здавалася марною - вони ж тодi нiчого не досягли, i лише через двадцять шiсть рокiв Магаваршу було звiльнено вiйськами Терри-Галлiї. Але саме пам’ять про тi подiї не дозволила нам остаточно впасти в летаргiю, змиритися з неволею, на яку прирекли нас чужинцi, i десь у глибинi душi, на пiдсвiдомому рiвнi, ми були готовi до боротьби за свою свободу. I через чверть столiття, коли це знадобилося, на планетi спалахнуло масове повстання, яке вiдвернуло на себе увагу окупацiйних вiйськ i дало можливiсть галлiйському флотовi без iстотних втрат захопити контроль над нашою дром-зоною. Це частково пом’якшувало нам, вихiдцям з Магаваршi, почуття сорому за те, що свого часу ми практично без бою капiтулювали перед Чужими, а потiм понад сто рокiв покiрливо прожили пiд їхньою владою, тодi як мешканцi багатьох iнших планет боролися до останку i, навiть зазнавши поразки, продовжували чинити опiр загарбникам...

- Шанкар був великою людиною, - мовив Падма, коли я почав набирати висоту, приєднуючись до решти флаєрiв, що прямували до центру Паталiпутри, де розташовувався iмператорський палац. - Правду кажучи, я не вiрив, коли вiн обiцяв, що за п’ять рокiв Свiт Барнарда стане нарiвнi з Террою-Галлiєю i Землею. Не вiрив, хоча для цього були всi об’єктивнi передумови - i розвинута економiка планети, майже не зруйнована вiйною, i чотиримiльярдний людський потенцiал. Не вiрив, бо знав наших спiввiтчизникiв - працелюбних, самовiдданих, готових зносити тяготи лихолiть, але переважно безiнiцiативних, звичних у всьому покладатися на допомогу й заступництво держави. Проте Шанкар зумiв з цим упоратися, йому вдалося переламати психологiю магаваршцiв, змiнити традицiйну систему цiнностей суспiльства й примусити його динамiчно розвиватися... - Iмператор трохи помовчав. - Шкода, що вiн залишив нас так рано.

- Тепер йому потрiбна гiдна замiна, - пiсля певних вагань сказав я. Вже сiм рокiв я був громадянином Землi й почувався стовiдсотковим землянином, але все одно продовжував вважати нинiшнiх мешканцiв Свiту Барнарда своїми спiввiтчизниками, i менi було небайдуже їхнє майбутнє. - Потрiбна людина, яка за своїм авторитетом i впливом могла б зрiвнятися з паном Шанкаром. Особисто я думаю, що така людина є.

Iмператор кивнув.

- Я розумiю, що ви маєте на увазi. Проте це неможливо.

- Атож, неможливо, - погодився я, перемикаючи флаєр на автопiлот. - Але необхiдно.

Вiн пильно подивився на мене.

- Так само вiдповiла менi Сатi. Ви з нею обговорювали це питання?

Я похитав головою.

- Нi, сер, не обговорював. Просто це очевидно. Бувають ситуацiї, коли неможливiсть мусить поступитися перед необхiднiстю.

- Гм-м, - протяг Падма. - Ви знову точнiсiнько повторили її слова. Для повного збiгу вам слiд ще додати, що менi зовсiм не обов’язково сумiщати королiвськi обов’язки з урядовою посадою. Мовляв, я цiлком можу зректися корони i вже як пересiчний громадянин прийняти портфель прем’єр-мiнiстра.

- Я думав про такий варiант, - вiдповiв я. - Вiн напрошується сам собою.

- Ну, звiсно, напрошується, - зiтхнувши, погодився iмператор. - А на сорок тисяч старих, якi залишаються на Магаваршi, нiхто не зважає.

- Про них можуть подбати й iншi. Ви ж самi переконалися, що людство не кинуло їх напризволяще. А ви зараз потрiбнi в системi Барнарда. Потрiбнi чотирьом мiльярдам людей, якi й досi вважають себе вашими пiдданими. Потрiбнi цiлiй планетi - i не якiй-небудь, а тiй, що входить у трiйку провiдних свiтiв людства. Це ваш обов’язок, сер. Обов’язок, найвищий з усiх, що ви взяли на себе сiм рокiв тому.

Зо хвилину ми летiли мовчки. Нарештi Падма промовив:

- Не буду з вами сперечатися, мiстере Матусевич. Менi вистачає суперечок з донькою i мiнiстрами. А вас я запросив супроводжувати мене не для розмов про полiтику. Мене цiкавить, як ви поживаєте. Мушу визнати, я був дуже здивований, коли побачив вас у колишньому званнi й на колишнiй посадi. Щось ви застрягли на службових щаблях i вище не посуваєтеся.

Я знизав плечима.

- Чому це застряг? Здається, все нормально. Адже своє нинiшнє звання я отримав нiби авансом, а зараз вiдпрацьовую його. Погодьтеся, сер, капiтан цивiльної авiацiї, хоч вiн i носить чотири золотi шеврони, все-таки не рiвня капiтану вiйськово-космiчного флоту. Максимум, на що я заслуговував, та й то з великою натяжкою, це другий ранг - тобто по-нашому звання командора. Просто так сталося, що Рашель примусила мене надiти батькiв мундир, а галлiйське командування вирiшило з цим змиритися, розумiючи, що пониження в чинi образить мене. Така ж ситуацiя i з посадою: я одним махом пересiв з суборбiтального вантажного лайнера в капiтанське крiсло висококласного бойового крейсера. У флотi є чимало офiцерiв старших вiд мене i за вiком, i за вислугою рокiв, якi можуть лише мрiяти про таке призначення.

Iмператор скептично гмикнув:

- Ви надто скромнi, капiтане, i явно недооцiнюєте своїх здiбностей. Ви не належите до числа тих “багатьох офiцерiв”; ви людина неординарна, талантами вас природа не обiйшла. До того ж зараз триває вiйна, а на вiйнi просування по службi визначається не вiком i вислугою рокiв, а реальними бойовими заслугами. Я трохи розбираюся в нагородах, - вiн виразно подивився на орденськi планки з лiвого боку мого парадного мундира, - i бачу у вас не тiльки брязкiтки, якi роздають усьому особовому складу з нагоди чергової перемоги. За цi сiм рокiв ви примудрилися здобути мало не всi вищi ордени та медалi планет Спiвдружностi. Поряд iз вами Арчiбальд Ортега, дарма що носить адмiральськi зiрки, має вигляд шмаркатого новобранця. А проте вiн неухильно рухається вгору, а ви залишаєтеся на мiсцi. Як на мене, це кричуща несправедливiсть з боку вашого начальства.

“От дiдько! - занепокоївся я. - Бракувало лише, щоб вiн висловив своє обурення земному урядовi...”

- Я не вважаю це несправедливiстю, - обережно заперечив я. - I начальство тут, власне, нi до чого. Рiч у тiм, що я сам не прагну пiдвищення - нi на посадi, нi в чинi.

- Он як? - здивувався Падма. - Чому? Хiба вам не хочеться командувати чимось бiльшим, серйознiшим - важким крейсером, дредноутом чи лiнкором? Або очолювати бригаду кораблiв?

- Уявiть собi, сер, не хочеться. Я цiлком задоволений своєю “Зорею Свободи”. На нiй я i капiтан, i перший пiлот, i навiгатор; я не лише командую, а й власноруч керую своїм кораблем. Це саме те, про що я завжди мрiяв. А командир великого судна просто сидить собi на капiтанському мiстку, роздає цiннi вказiвки i контролює дiї пiдлеглих. Теж вiдповiдальна робота, не заперечую, але вона не для мене.

Iмператор ненадовго задумався.

- Авжеж, я пригадую з вашого досьє, що у вiртуальних реальностях ви надавали перевагу кораблям середнiх та малих габаритiв. На зразок тiєї ж “Зорi Свободи”... Проте зараз триває вiйна, - наполегливо повторив вiн. - А на вiйнi у солдата не питають, що йому до вподоби, а що - нi. Його спрямовують туди, де вiн буде кориснiшим. Може, я помиляюся, але чомусь менi здається, що на посадi командира легкого крейсера ви не реалiзуєте повною мiрою свiй величезний потенцiал. Я зовсiм не лещу вам, мiстере Матусевич, я справдi так вважаю. Невже ваше начальство iншої думки?

Пiд його пильним, проникливим поглядом я знiяковiв.

- Нi, сер, воно... мабуть, воно подiляє вашу думку. Але менi поки вдається викручуватися.

- I яким же чином?

- Ну, спочатку, коли земний флот тiльки формувався, мене залишили на колишнiй посадi, оскiльки в моїй особовiй справi було свiже стягнення за те, що я не доповiв своєчасно командуванню про присутнiсть на кораблi двох полонених - Ахмада Рамана i альва Шелестова. Рокiв чотири потому це стягнення було зняте, i вже почалися розмови про моє швидке пiдвищення - мене збиралися призначити капiтаном флагмана ескадри. Менi це зовсiм не подобалося, i я... словом, я заробив ще одне стягнення. Провина була несерйозна, всього лише порушення субординацiї, але цього вистачило, щоб мене викреслили зi спискiв на пiдвищення.

- На цiлих чотири роки?

- Тiльки на пiвтора. Потiм менi ще двiчi доводилося вдаватися до цього прийому. Востаннє, пiсля звiльнення Цзяньсу, йшлося про звання коммодора i передачу пiд моє командування бригади.

Падма здивовано похитав головою.

- Дивна ви людина, капiтане.

- Просто я не створений для вiйськової служби. З мене вийшов кепський солдат.

- Не кепський, а лише недостатньо честолюбний, - уточнив вiн.

- Це одне й те саме. Якийсь давнiй полководець, забув його iм’я, говорив: поганим є той солдат, який не хоче стати генералом. А я саме такий. Я не тримаю в своїй шафi новенький адмiральський мундир, менi нi до чого вищi команднi посади, я просто хочу лiтати. У мирний час я, напевно, став би капiтаном Вiльного пошуку або космiчним торговцем. Але поки бодай одна людська планета перебуває пiд владою чужинцiв, я не можу залишатися осторонь.

- Так, розумiю, - сказав Падма. А потiм, без жодного переходу, додав: - Донька менi говорила, що ви розлучилися з дружиною.

Я спохмурнiв.

- Це правда, сер. Ще два роки тому.

- Чому? Не зiйшлися характерами?

Я вiдповiв не вiдразу. Але все ж вiдповiв:

- Та нi, начебто зiйшлися. Просто... - Я зам’явся. - Луїза так i не змогла забути свого першого чоловiка. Вона намагалася, дуже намагалася, але не змогла. Коли б я був хоч трохи менше схожий на Жофрея, у нас би все склалося, ми iдеально пiдходили один одному. А так... а так я постiйно нагадував їй про нього. В менi вона бачила його, вона любила мене не як Стефана Матусевича, а як Жофрея Леблана. Ми обидва сподiвалися, що з часом це мине, однак нi. Цiлих п’ять рокiв терпiли заради Рашелi, а коли вона стала досить дорослою, аби зрозумiти нас, ми розiйшлися. Тихо й мирно, без сварок i скандалiв, як личить вихованим людям.

У своїй короткiй розповiдi я, зрозумiло, згладив деякi гострi кути. Всi п’ять довгих рокiв, проведених з Луїзою, були для мене справжнiсiнькою мукою, а для неї - правдивим кошмаром. Нашi страждання поглиблювало ще й те, що загалом ми чудово ладили й були, як то кажуть, створенi один для одного. Жофрей Леблан знайшов собi iдеальну дружину, яка так само iдеально пiдходила й менi... Та, на жаль, у Луїзиних очах я був лише тiнню її першого чоловiка. Бiдолашна просто божеволiла, коли у мене прохоплювався якийсь типово жофреївський жест або я, розмовляючи французькою, ненавмисно вживав один iз характерних зворотiв, запозичених у Рашелi, яка, у свою чергу, перейняла їх вiд батька. Одного разу Луїза зiзналася менi, що тодi їй здається, нiби вона потрапила в потойбiчний свiт i зустрiлася з покiйним Жофреєм... Словом, при всiй нашiй сумiсностi нормального подружжя з нас не вийшло. Лише жалюгiдна подоба сiм’ї, зовнiшня видимiсть, щось на кшталт iлюзiї, яка iснувала виключно для Рашелi. А потiм, коли донька пiдросла й почала пiдозрювати негаразди, нам нiчого не залишалося, як розiйтися. Тепер, озираючись назад, я iнколи дивуюся, що ми взагалi зумiли протриматися так довго. Мабуть, це стало можливим тiльки завдяки тому, що в середньому сiм, а то й вiсiм мiсяцiв на рiк я проводив поза домом, на рiзних завданнях...

Iмператор дiстав сигарету, з ввiчливостi спитав моєї згоди й лише потiм закурив.

- Зате з Рашеллю у вас все гаразд, - зазначив вiн. - Це одразу вiдчувається. Вам вдалося замiнити їй батька. Бiльше того, ви не просто замiнили, ви стали їй батьком.

“Що правда, то правда”, - в думках погодився я, пригадавши, як пiд час однiєї з наших нечисленних зустрiчей пiсля розлучення Луїза напряму звинуватила мене у викраденнi доньки. Власне, так воно й було...

- Рашель була дуже милою дiвчинкою, - тим часом вiв далi Падма. - А зараз стала чарiвною молодою дiвчиною. Хоча й надто серйозною як на свiй вiк. Напевно, вам важко з нею.

- Важко, - визнав я i щасливо всмiхнувся. - Але приємно.

Нашу подальшу розмову перервав лункий передзвiн комунiкатора. Iмператор увiмкнув зв’язок, i на екранi з’явилося смагляве обличчя чоловiка мого вiку - того самого диспетчера, який допомагав менi при посадцi корабля. Вiн був одним iз волонтерiв, якi разом з Падмою добровiльно залишилися на Магаваршi, щоб допомагати старим.

- Слухаю, Шантi? У чому рiч?

- Схоже, назрiвають проблеми, сер, - схвильовано доповiв диспетчер. - Серйознi проблеми. Щойно ми отримали повiдомлення вiд чужинцiв. П’ятдесятники термiново перекидають у наш локальний простiр Другий сторожовий флот Суомi, а дварки - свої дислокованi в цiй системi частини.

У моїх грудях похололо. Невже це через нас - точнiше, через прибулих на “Зорi Свободи” пасажирiв? Якимось чином Чужi дiзналися, що корабель доправив на Магаваршу принцесу - регента Свiту Барнарда, заступника начальника Генштабу Терри-Галлiї, а також голову земного уряду з доброю дюжиною мiнiстрiв, i вирiшили не випускати таку цiнну здобич... Хоча нi, навряд. Дуже сумнiвно, щоб п’ятдесятники й дварки пiшли на таку авантюру. Вони знають, за якими законами живе наше суспiльство, i мають розумiти, що втрата окремих лiдерiв не завдасть людству iстотної шкоди, а радше навпаки - лише згуртує людей i пiдштовхне їх до ще рiшучiших дiй.

Судячи з виразу обличчя iмператора, вiн думав про те саме. I висновки його були аналогiчними.

- Чим чужинцi пояснюють свої дiї? - запитав вiн.

- Загрозою вторгнення габбарiв. У повiдомленнi йдеться, що вона цiлком реальна, але чому - не уточнюється. Авангард флоту вже залишив дром-зону й на повнiй швидкостi рухається до Магаваршi. Його прибуття слiд чекати годин за двадцять.

- Це все?

- Так, сер. Радiограма коротка, i я майже дослiвно переказав її змiст. Якщо бажаєте, можу переслати текст оригiналу.

- Нi, не треба. - Падма повернувся до мене. - Мiняйте курс, мiстере Матусевич. Ми летимо в космопорт. Зараз я зв’яжуся з рештою i повiдомлю їх про новi обставини. Дуже неприємнi обставини...