Пролог у морі солодкий перший розділ



бет16/17
Дата25.07.2016
өлшемі1.78 Mb.
#220828
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Чоловік у залізній масці
Виявилося, що то й не чорти, і не розумні людські істоти, бо їхня мова, яку Петр почав розбирати, коли потемки підійшов ближче, не має ні логіки, ні змісту: то були самі числівники, вимовляння яких супроводилось дивним глухим стугоном, ніби хтось ударяв рукою в барабан. Раз по раз повторювалося то дивне слово: «Шахер!», після якого лунав чи регіт, чи розлючений рев, то якісь загадкові приповідки на взірець: «Хоч пан, хоч пропав!» або: «Двічі не вмирати!» Аж за якусь хвилину Петр зрозумів, що то картярі: їх було двоє, і грали вони, очевидно, в так звану «шахрованку», найдурнішу з усіх будь-коли винайдених ігор у карти, але добре придатну для вояків у таборі чи в полі напередодні бою, коли не можна зосередитись на тонкощах преферансу.

Петр намацав клямку на дверях, з-під яких пробивався пружок тьмяного світла, дістав з кобури пістоля, рвучко відчинив двері й ступив через поріг. Та хоч він був не з полохливих, а здригнувся, ніби облитий холодною водою. Приміщення, де він опинився, склеписте, освітлене смолоскипом, застромленим у залізний ріжок, було, поза всяким сумнівом, катівнею, устаткованою всіляким знаряддям для тортур, видимо новісіньким і чистісіньким: воно зовсім недавно вийшло з рук майстрів, які ще й оздобили його - очевидно, задля більшого страху жертвам - жахливими диявольськими машкарами та зображеннями рогатих почвар. А взагалі приміщення було обставлене досить комфортабельно: мало камін, хоча й погаслий, але біля нього стояв ящик із дровами та скіпками на розпал, і кілька гарних м’яких крісел, приставлених до голої стіни. Ті крісла нагадали Петрові про одну його пригоду в паризькій Бастілії. Серед катівні обабіч високого барабана сиділи двоє солдатів із прегарно підкрученими вусами, намальованими чорною ваксою на їхніх по-селюцькому свіжих, широких молодих обличчях, так що вони нагадували мішені в ярмарковому тирі, і грали в карти. Біля них висіла підвішена за праву руку, прив’язану до закріпленого під склепінням коловорота, Лібуша Кураж, безсило звісивши голову на груди; обличчя в неї було жовте, змучене, застигле, наче в мертвої.

Петр наставив на посіпак у солдатських мундирах пістоля й наказав:

- Відв’яжіть її.

Обидва вояки зареготали.

- Зіграєте з нами партійку, пане Кукань? - сказав перший.

- Ми граємо в «шахрованку», - озвався другий. А перший докинув:

- Де там, пан Кукань занадто благородний для такої простацької гри.

І знов регіт, знову шкіряться молоді здорові зуби під намальованими вусами.

- Рахую до трьох, - сказав Петр, силкуючись не виказати почуття безсилля, що почало стискати йому горлянку. - Один...

- Два, три, - додав перший вояк. А другий гукнув:

- Шахер!


І обидва знов зареготали.

Петр натиснув курок, але в пістолі тільки зашкварчало, куля повільно викотилася з дула, супроводжувана хмаркою диму, і з негучним стуком упала на кам’яну підлогу. А голобородьки з намальованими вусами аж ревли з веселощів та ляскали себе по животах і по стегнах. Раптом з каміна вилетів кажан і зиґзаґами полетів до Лібуші, що висіла на коловороті, але наче наткнувся на невидиму скляну стіну, бо зупинився в повітрі й упав додолу, чи приголомшений, чи неживий.

Тоді Лібуша розплющила очі,’ втупила їх у Петра й прошамкотіла старечим голосом:

- Розірви оте коло, Петре, зітри кілька знаків.

В цих словах наче не було ніякого сенсу, проте голобородьки в мундирах, видно, зрозуміли їх, бо їхні розвеселені обличчя з гротескно намальованими вусами споважніли, обидва схопилися, виструнчились, а в їхніх кулаках де не взялися чорні пістолі.

- Ані руш! - сказав один.

- А то нагодуємо свинцевим бобом, - додав другий.

Цей простацький вислів у ті часи, три з половиною сторіччя тому, напевне, ще не був заяложеним, бо обидва веселі хлопці, добрі душі, зареготали. Та їхні веселощі тривали недовго, бо в ту мить відчинилися двері і ввійшов, мерзлякувато кутаючись у червону, підбиту хутром накидку, герцог Фрідландський Альбрехт із Вальдштейна.

- Ого, добрі друзі знов зустрілися, - сказав він, підходячи до одного з м’яких крісел, і сів. Можна було гадати, що за його хворими ногами доглядають якнайкраще - адже він жив у себе вдома, але ступати йому було видимо важче, ніж тоді, коли він із Петром вертався до Кеплерового дому з в’язниці, де пробув півночі без сну. - Вітаю вас, пане Кукань. Чому завдячую честь вашого візиту?

Петр відповів, що його дивує це зайве, чисто формальне запитання: коли навіть герцогові слуги - наприклад, такий собі Мартін, чиє безвладне тіло, мабуть, і досі лежить в одному з прилеглих ходів, - знають, навіщо він, Петр Кукань, приїхав до Праги і чому він наважився проникнути в підземелля герцогового палацу, то це напевне знає й сам герцог. Петр Кукань приїхав клопотатися за життя своєї приятельки Лібуші, прозваної Кураж, перед якою з певних особистих причин має поважні обов’язки і яка висить отут видимо вже напівмертва, тож він просить герцога відпустити цю жінку й дозволити Петрові забрати її з собою.

При цих Петрових словах Лібуша знов розплющила очі й кволо промовила:

- Облиш це, Петре, й розірви коло, зітри кілька літер.

- Гей, ти, припни язика, а то підв’яжемо до ноги тягар, - сказав перший із двох посіпак з намальованими вусами. А другий войовниче додав: як їй цього буде мало, то вони можуть і вогник під нею розкласти, щоб уявила, що на неї чекає, коли її пектимуть на вогнищі. З цього жарту обидва засміялись, але герцог на них гримнув:

- Не лізьте в розмову дорослих, шмаркачі, пильнуйте свого діла. Коли буде треба вистрелити в пана Куканя, пам’ятайте, що пан Кукань має під камзолом панцер, це по-перше, а по-друге - я хочу мати його живим. Тому стріляйте йому тільки в ноги. Зрозуміли?

- Зрозуміли, - чіткими голосами відповіли юнаки.

- Молодці. - І Вальдштейн знову з добродушною усмішкою звернувся до Петра: - Мені дуже шкода, але я не можу задовольнити ваше прохання, пане Кукань. Доля згаданої Лібуші перебуває виключно в руках святої інквізиції, яка в процесі слідства дійшла до переконання про зв’язок Лібуші з дияволом, що, всупереч усім заходам, ужитим інквізицією, проник до ув’язненої й дав їй силу заперечувати все, в чому її звинувачують. Але напевне вистачить кількох днів, щоб вона прозріла й пом’якшила свою провину, принаймні в очах всемогутнього, спасенним признанням і каяттям.

На це Петр, охоплений відразою, сказав: досі єдиною позитивною рисою пана Альбрехта з Вальдштейна було те, що він не намагався прикидатись кимсь іншим, а був просто безоглядним хижаком і себелюбцем. А тепер гидко слухати ці святенницькі балачки, якими він намагається виправдати свою жорстокість до нещасної жінки, чия єдина провина в тому, що він, Вальдштейн, так по-дурному спіймався на оте її патякання, зване «віщуванням по кулі», яким вона добуває собі хліб, бо паскудні часи, коли вона народилась, не навчили її нічого кращого.

Вальдштейн відповів:

- У цікавій розмові, якою ми з вами розважалися тої пам’ятної ночі, коли були змушені ночувати в одній камері, я кілька разів повторив, що від свого предка-коновала ви успадкували здатність безцеремонно різати по живому. Про неї вам, до речі, нібито вже давно сказав ваш покійний друг кардинал Гамбаріні, Але те, що в Регенсбурзі було розвагою, тепер стало марною тратою часу. Говоріть, як хочете, і ріжте по живому скільки завгодно, це нічого не змінить у ситуації, а ситуація така: відьма Лібуша, на прізвисько Кураж, покине ці стіни тільки для того, щоб її відвезли на місце страти, де її спалять живцем. Так само й ви, пане Кукань, вийдете звідси тільки для того, щоб стати перед судом, на якому головуватиме генерал Гольк. А він вас, пане Кукань, палко любить, бо ви зі своїми веритаріями зіпсували йому мужню розвагу, якій він зі своїми полками віддавався в Саксонії.

- Ця розвага полягала в тому, що він убивав, грабував і палив, - сказав Петр. - І за те, що я йому перешкодив, мене мають обвинуватити в розбої?

Саме так, - підтвердив Вальдштейн. - Полки генерала Голька належать до регулярної армії, а ваші веритарії - самозванці. Тому, коли ви напали на сили генерала Голька, це був розбій, за який ви заплатите життям. Моя аргументація з правничого погляду бездоганна. Я знаю куди карколомніші звинувачення, що звели зі світу людей багато безневинніших, ніж ви.

- Зі мною не вперше стається, - відказав Петр, - що хтось могутніший хоче звести мене зі світу. А тому моє становище не сповнює мене ці подивом, ні жахом, ні почуттям кривди. Проте досі я за подібних обставин завжди точно знав, чому й чим я заважаю тому, хто силкується мене прибрати. А тепер нічого не знаю. Ви хочете поставити мене перед судом за сутичку моїх веритаріїв із солдатами генерала Голька? Але ж це тільки привід, не більше. Натомість я знаю, що діяльність веритаріїв зміцнює дисципліну і в вашій армії, пане герцогу, бо ваші солдати справді бояться попасти в руки моїм суворим, правдивим веритаріям. Звичайно, я кажу це не на свій захист, бо не маю причин захищатись і не прагну змінити вашу постанову й ваше ставлення до мене. Я знаю: це марна річ. Ставлення ваше цілком свавільне, а постанова - наскрізь ірраціональна. Проти сваволі й ірраціональності шкода висувати докази розуму й логіки. От я згадую: тої прикрої ночі, яку ми були змушені провести разом, в одній камері, ви висловили жаль, що наші життєві шляхи досі ніколи не йшли рівнобіжно й тим більше не зливались в один. Ви тоді назвали цей незаперечний факт аж ніяк не корисним для долі всього людства. Але відтоді багато що змінилося, наші шляхи помітно зблизились, хоч і не зійшлись. Тому я не розумію, як може вам, пане герцогу, заважати те, що я намагаюсь охороняти майно чесних людей від розбійників та мародерів... І чому ви підсилаєте до мене шпигів та готуєте мені плаху. Звичайно, я питаю вас про це тільки з цілком прощенної людської цікавості - або, що звучить краще й благородніше, з допитливості.

- Не говори з ним! - знову прошамкала Лібуша. - Розірви коло, розірви коло, зітри кілька знаків.

- Я тоді назвав вас, пане Кукань, великою людиною, - відповів Петрові Вальдштейн, - і вбачаю в вас велику людину й досі, хоча ваш регенсбурзький подвиг, здійснений на бажання папи, а врешті й проти його волі, був просто ляпсусом, не більше, Я вернувся на свою посаду, бо, як виявилось, без мене годі обійтись, і живу в розкішному палаці, а ви, вбогий, як і тоді, цокочете зубами в наметі, точніше кажучи - цокотіли зубами в наметі, бо віднині ви цокотітимете ними десь у темницях мого палацу. Ви й тепер велика людина, пане Кукань, хоч останнім часом трохи змінили свій образ - образ людини простосердно-правдивої, наївно-відвертої. Але я не знаю, чи ця невеличка ретуш додала щось до вашої величі чи, навпаки, щось відняла від неї. Гадаю, скоріше відняла.

- Не знаю, про яку ретуш ви говорите, пане герцогу, - відповів на те Петр, - і не знаю за собою нічого такого, чим я порушив свою давню звичку, якою не вихваляюсь, але від якої й не відступаю: говорити завжди й беззастережно тільки правду.

Вальдштейн лукаво примружив ліве око.

- Що я маю проти вас і чому вирішив усунути вас зі сфери своїх дій, тобто зі світу, бо арена моїх інтересів не менша, ніж уся поверхня нашої рідної планети? Невже це ваше запитання породжене чистою, як ви сказали, цікавістю та допитливістю? Іншими словами - ви заперечуєте, ніби, прикидаючись безневинним і ні в чому не обізнаним, удались оце до спроби зворушити моє серце й похитнути мою ухвалу знищити вас.

- Не розумію вас, пане герцогу.

- Ви нібито не знаєте, що ви претендент на чеський королівський трон?

Петр якусь хвильку помовчав.

- Таки не знаю.

- Ви нібито не знаєте, що цього прагнув король Густав-Адольф, а тепер цього прагне й шведський регентський уряд?

- Таки не знаю.

- Ви нібито не знаєте, що кардинал Рішельє, справжній володар Франції, прихильно ставиться до цього вибрику покійного Густава-Адольфа?

- Таки не знаю.

- І що отець Жозеф домігся згоди римського папи на це?

- Таки не знаю.

- І що папа, аби ви не були зовсім без титулів, відновив герцогство Страмбу, так що ви, пане Кукань, тепер справжніший страмбський герцог, ніж я - мекленбурзький?

- Таки не знаю.

- Твердите також, ніби не знаєте, що знову зробити вас герцогом треба було насамперед для того, щоб ви могли одружитися з однією симпатичною молодою принцесою, яку ви визволили з рук розвеселених Голькових солдатів?

- Таки не знаю.

- Ви наважитесь твердити також, ніби не знаєте, що для вас і для тієї принцеси, гарної, тільки, на жаль, трохи надміру довгоногої, в Страмбі опоряджають палац Гамбаріні, щоб ви мали де пробути медовий місяць, бо старий герцогський палац уже валиться?

- Таки не знаю.

- Здається, справді не знаєте, - відзначив Вальдштейн, - бо коли я сказав вам про герцогську донечку, ваші очі ожили, а щоки зашарілись. Це помітила й сердешна Лібуша Кураж - вона з досади скривилася й засопіла, хоч, підвішена за одну руку, напевне терпить жахливий біль. Але не відхиляймось від суті справи, любий пане Кукань з Куканя. Отже, вашу долю вирішено без вас. У цьому, певне, був досить мудрий намір: щоб ви сиділи тихо й не втручались у власні справи, а коли все прогоріло б, як найчастіше буває з такими проектами, щоб ви не мали ніяких претензій. Міркування досить прості й розумні. Та що вдієш: я вже про все вам сказав і в усе вас утаємничив, а тим самим проголосив над вами вирок.

- Справді, - погодився Петр. - І я дякую вам за відвертість, із якою ви мене втаємничили в інтриги такі таємні, що вони дійшли до слуху того, кого стосувалися, аж коли гру було вже дограно. Бо гру справді дограно, і переможець цього разу ви. Я бачу, ви справді вірите в ті байки про мою кандидатуру на трон королівства чеського й не вбачаєте нічого абсурдного в тому, щоб засновником нової династії після вимирання Пршемисловичів та скинення Габсбургів став Петр Перший, герцог Страмбський. У такому разі ви дійсно не можете зробити нічого розумнішого, ніж зняти голову з того зухвалого Петра. Бо ви добре знаєте, що якби за допомогою шведів, а може, як ви сказали, й французів, та ще, додам я, моїх веритаріїв я сів на трон, тоді вам, пане герцогу, кепсько довелось би в цій країні, найкращу частину якої ви загарбали для себе.

- Ви маєте на увазі Фрідландське герцогство? - спитав Вальдштейн. - Ет, не за це я боюсь. Якби йшлося тільки про Ічин, гарне містечко, що під моїм урядуванням навдивовижу розцвіло, та Мніхово Градіште, та Люберец, та все, що там іще належить до того невеличкого чеського герцогства, я дав би вам, пане Кукань, спокій. Але я повинен усунути вас із куди поважнішої причини: адже претендентом на чеський королівський трон є насамперед я сам, ваш щирий слуга Альбрехт-Вацлав-Евзебіус із Вальдштейна.

І герцог з жартівливою галантністю, приклавши три пальці до грудей, сидячи низько вклонився Петрові, але в ту ж мить болісно скрикнув. Обидва бовдури коло барабана, Вальдштейнові охоронці, схопились, та оскільки вони були дурні, а до того ж смолоскип у залізному ріжку світив тьмяно, то спочатку не зрозуміли, чому їхній пан зойкнув. А винен був отой кажан, що влетів до катівні з каміна, наткнувся на якусь невидиму стіну навколо Лібуші й безвладно впав додолу. Але він не вбився, бо, як тільки ввійшов Вальдштейн, почав з великими зусиллями повзти до нього, підсобляючи собі кігтиками на крилах та на задніх лапках, а як доповз, то вгородив гострі, мов голки, зуби в його лівий замшевий чобіт. Не перестаючи кричати, Вальдштейн силкувався струснути кажана, відкинути його правою ногою. Аж тоді обидва телепні з пістолями в руках збагнули, що сталось, та було вже запізно: меткіший за них Петр вихопив шпагу, зігнувшись підскочив до герцога, сховавшись за ним від пістолів охоронців, приставив йому вістря шпаги до горла й сказав:

- Накажіть відв’язати цю жінку, а то простромлю вас.

Охоронці в розпачі, бо добре знали, що їхні голови в куди більшій небезпеці, ніж герцогова горлянка, затупцялись на місці й почали жалібно просити в герцога вказівки, що робити, бо як же виконати його наказ і влучити пана Куканя в ноги, коли ті ноги прикриті герцоговими ногами та кріслом?

З-під вістря шпаги, яке Петр приставив герцогові до ямки між ключицями, виступила крапелька крові, бо Петр, щоб переконати Вальдштейна, натиснув сильніше.

- Відв’яжіть її, - сказав герцог.

Обидва бовдуряки з намальованими вусами, нещасні, розгублені, хвилину тупо перезирались. Та коли Вальдштейн повторив свій наказ голосом, у якому бриніли й біль і страх, вони раптом наважились, ухопили мотуз, перекинутий через коловорот, і відв’язали його кінець від кілочка в стіні. Потім спустили Лібушу так рвучко, що вона просто впала додолу.

- Відв’яжіть мотузку від руки, - сказав Петр.

Вони послухались.

До Вальдштейна вже трохи вернулось самовладання.

- Ну, а далі що? - спитав він. - Вона непритомна. Як ви збираєтесь утекти вдвох із Праги, з Чехії, кудись, де я вас не дістану? Ви будуєте своє майбутнє на тому, що лоскочете мене під бородою. Але до чого це приведе? Господи, як подумаю, що ви вже вдруге нападаєте особисто на мене, то й сам не знаю, що Зроблю з вами, коли це все скінчиться. Моліться богу, щоб він віддалив...

- Ту хвилину, коли ви дістанете змогу поквитатися зі мною? - докінчив за нього Петр. - Це я вже чув від вас, пане герцогу, ви повторюєтесь. І не тільки в цьому, а ще й у тому, що весь час допускаєтеся дрібних помилок. У Регенсбурзі ви дали мені змогу перемогти, бо не прописались у ратуші. А тут я виграв завдяки тому, що ви вбезпечили себе тільки оцими двома охоронцями.

- Я не страхополох, - сказав герцог.

- Безперечно, але ви старий і недужий, - нагадав Петр.

- А ви ще не виграли.

- Виграв, будьте певні!

Нам невідомо, що далі збирався зробити Петр, бо він не встиг зробити нічого: сталося щось цілком несподіване. Лібуша вже довгенько, користаючись із того, що обидва гевали з намальованими вусами вважали її напівмертвою й вирячувались тільки на герцога, почала повзти достоту так, як перед тим її друг зі шкірястими крильми, прямуючи до кола, накресленого крейдою на підлозі круг того місця, де вона щойно висіла. Це акуратне коло було складене з вугластих значків, подібних до літер невідомої писемності або до візерунків на скойках деяких молюсків. А доповзши до того кола, Лібуша послинила праву долоню, щоб зробити те, що вона тричі веліла Петрові: порушити цілість того кола, стерши кілька знаків. Він її не зрозумів, і тепер Лібуша зробила це сама - моторошно посміхаючись, навмання витерла три знаки, до яких змогла дотягтись. Щойно вона це зробила, як у каміні завило, ніби там бились коти, до катівні зі свистом удерся вітер, несучи густий сніг, змішаний з попелом та сажею, і заповнив усе приміщення задушливою хмарою. Смолоскипа не стало видно, в раптовій пітьмі Петр відчув, що підлога під ногами хитається, як під час землетрусу, і впав навзнак. Ту ж мить поблизу ляснули два постріли. А коли хурделиця вляглась і смолоскип знову з тріскотом розгорівся, Петр жахнувсь, побачивши, чого наробило це коротеньке пекельне інтермеццо: обидва чепуруни з намальованими вусами лежали мертві, в кожного посеред лоба дірка - це вони з переляку самі всадили кулі один в одного. Мертвий був і Вальдштейн: той, напевне, втратив рівновагу, як і Петр, і, випавши з крісла, наштрикнувся на його шпагу. Не виключено - а при його фізичній немочі навіть імовірно, - що з ляку в нього зупинилося серце, отож він помер, ще перше ніж криця протнула його, бо на ньому не було й знаку передсмертних корчів. На обличчі в нього застиг той самий вираз природної байдужості, наче в людини, що напевне знає: все задумане вона здійснить. Ледь розтулені й закопилені губи немов промовляли, як за найкращих часів: «Так, це мені в догоду. Так, це сталося за моїм задумом. Так, це я дозволяю».

Мертві були всі, крім Лібуші. Вона й досі лежала ницьма й, підводячи голову, безтямно сміялась запеченими, аж чорними губами. Шпичастими білими зубками в закривавленій мордочці сміявся й кажан, що повзав віддалеки, чіпляючись лапками та пазурцями на крилах. Охоплений жахом, Петр квапливо сховав шпагу в піхви й метнувся до дверей, покинувши Лібушу серед цієї різанини, яку вона сама спричинила, та вчасно схаменувсь: якщо Лібуша й справді винна - а цього не можна було довести логікою, - то до цього її примусили можновладці. Піднімаючи її, Петр відчув, що вона навдивовижу легенька, геть висохла. Щоб мати хоч одну вільну руку, він поклав Лібушу собі на плече, тоді вирвав смолоскип із ріжка й кинувся тікати.

Коли він біг чистесенько виметеним підземним ходом, йому здалось, ніби в глибині одного з поперечних ходів майнула чорна чоловіча постать, яка ховала під плащем ліхтар, так що ноги наче виростали з тьмяного світла в темряву. Але в ту хвилину в нього був один клопіт - чимшвидше й чимдалі втекти з місця мук, божевілля та жаху, з якого він виніс Лібушу, тому дивний силует чорного чоловіка з ліхтарем під полою міг зродитися тільки з його збуреної уяви, як, очевидно, й чорний сміх запечених Лібушиних уст та червоний сміх закривавленої мордочки кажана. Тому Петр не спинивсь, а побіг далі.

Але то була не примара, а чоловік із плоті й крові, в залізній масці. Коли тупіт Петрових ніг затих, чоловік вийняв ліхтар з-під плаща й рушив у протилежний бік, до катівні. А ввійшовши туди й побачивши, що там сподіялось, жахнувся, потім сказав: «Оце то так!» А врешті, зваживши все, тихо засміявся й неголосно вимовив кілька фраз, яких щойно навчився з чеського букваря:

- Мама має мало масла. Лицар спить під периною.

Потім оглянув Вальдштейнове тіло, аби пересвідчитися, що пан неживий, і почав діяти швидко й упевнено. Очевидячки, в думці він уже не раз переживав таку ситуацію й до всіх подробиць обміркував, як повестись і що зробити, коли з божого призволу станеться те, що оце й сталося, тобто коли Вальдштейн раптом помре, а він, чоловік у масці, буде єдиним свідком його смерті. Отож він насамперед розстебнув на мертвому камзол, знайшов нагрудну кишеньку, витяг з неї ключ, відімкнув замок на своїй масці й скинув її. З’явилось обличчя Вальдштейнового двійника, чисто підголене, з акуратно підстриженими й зачесаними вусами та борідкою - так вимагав покійний герцог.

Потім двійник вийняв з кишені його штанів гаман із грішми й переклав у свою кишеню. Так само він забрав записник у червоній лакованій шкірі та прив’язаний до нього олівчик, пляшечку проносного, яку герцог завжди носив при собі, носовичок, на якому була вигаптувана герцогська коронка, ножик для пер у шкіряному футлярчику й усі дрібні предмети, які знайшов на герцогу, знаючи, де той носив їх. Потім надів на палець герцогів перстень з печаткою, скинув з Вальдштейна м’якенькі замшеві чоботи й замінив ними свої шкарбани; те ж саме зробив із плащем мерця та з його капелюхом, оздобленим барвистим пір’ям.

Далі, так само гарячково-моторно, двійник склав посеред катівні всі дрова, наготовлені коло каміна, затяг на купу герцогів груп, зверху привалив м’якими кріслами та рештою дерев’яних предметів - насамперед «кобилою» з гострим хребтом, потім схожим на качалку з залізними шпичаками пристроєм, у дусі катівського гумору названим «шпигованим зайцем», а також так званою - в тому самому дусі - «гойдалкою» та «іспанськими чобітьми». До всього цього двійник докинув пекельні маски, свій плащ, капелюх та шкарбани, а врешті свічкою зі свого ліхтаря підпалив під вогнищем смолисті скіпки та стружки, наготовлені на розпал, ще й подмухав міхом для каміна, поки вогнище розгорілось як слід. Про обох мертвих посіпак він не дбав.

Вогонь палав весело, дим витягало в камін. Двійник сховав залізну маску під герцоговим плащем, бо хотів лишити її собі на згадку, й часинку вдоволено дивився, як полум’я охоплює купу дров, меблів та катівських знарядь, навалених на герцогів труп, а коли стало надто жарко, вийшов, замкнув залізні двері ключем, що стирчав у замку ззовні, й піднявся сходами, про які після герцогової смерті знав тільки він один і які вели до малого приватного кабінету. Двері туди були замасковані книжковою шафою, що могла обертатись; там герцог студіював окультні науки.

Двійник був такий щасливий, що йому аж розпирало груди, а від надміру почуттів ходив туди та сюди й дурнувато всміхався. Справді, він мав причини так усміхатись, бо щойно став необмеженим володарем величезного багатства, всіх герцогових маєтків, міст, замків, палаців та будинків, грошей і коштовностей, золота й срібла, титулів і нагород, усіх карет і коней, а також - що було не найприємнішим - герцогових військ. Найвільніший з усіх людей, скільки їх є на світі, він уже ніколи не слухатиметься наказів того самозакоханого дурня, коритись його вказівкам, терпіти лайку та примхи. Він, Міхль - бо Вальдштейнів двійник звався саме так, - уже не говоритиме й не поводитиметься за приписами свого пана й не вимовлятиме проти своєї волі завчених слів, як колись давно, коли він грав на сцені Отелло, венеціанського мавра, або коли розмовляв із тим брудним ченцем, що було вдвічі важче, бо Міхлева французька мова, хоча він грав і у Франції, надто кострубата, а той чернець увесь час випадав з ролі, тобто говорив не те, чого від нього чекали. Тепер, ставши сам собі хазяїном, він, Міхль, покаже всьому світові, що таке Вальдштейн. Бо він, Міхль, віднині став справжнім, а не фальшованим Вальдштейном, і нема на світі нікого, хто міг би довести, що це не так, цього не зможе навіть оте паскудне кодло Вальдштейнових родичів, котрі знали, що Вальдштейн часом підмінював себе двійником, і розрізняли їх двох тільки по тому, що Міхль не вмів по-чеському. Вони не здогадуються, що герцог мертвий, і не знатимуть, чи не заступив Міхль герцога, як ставалось уже не раз, за герцоговою волею й бажанням, поки герцог жив десь інкогніто. Тим часом він, Міхль, опанує досконало чеську мову, оту прокляту тарабарщину, і навчиться досконало наслідувати розмашистий Вальдштейнів підпис, і тоді остання різниця, яка ще лишається між ним, Міхлем, і герцогом, буде к бісу усунута.

Потім він почав міркувати, чого йому забажати, щоб натішитися своєю безмірною могутністю: чи звеліти когось повісити, чи наказати котрійсь із двірських дам, щоб роздяглась перед ним догола, - іншої сексуальної насолоди, крім зорової, він не міг собі дозволити через свій сифіліс, що вже зайшов дуже далеко. Нарешті Міхль вирішив напитись вина й наказав слузі, щоб приніс пляшечку «Піспортер-гольдтрепфхену» та тонко накраяного сала в паприці.

- А коли якомусь французькому гурманові здасться, що до мозельського сало не годиться, хай іде к бісу, - додав він пихато. - Тут я вирішую, що годиться й що не годиться.

Всі події, змальовані в цьому розділі, - хоча й численні та багаті фатальними наслідками, - відбулися за неймовірно короткий час: о сьомій годині вечора Петр увійшов до оселі чоловіка в залізній масці, а тепер, коли він віз у сідлі перед собою Лібушу, що, скулившись під його плащем, горнулась йому до грудей, була всього дев’ята. Петр їхав ступою; падав густий сніг. Лібуша корчилась від болю й трусилась у гарячці. Коли віхола вщухла, вона заговорила змученим, нетвердим язиком, вихваляючи Петрову самовідданість та відвагу. Вона, Лібуша, мовляв, і хвилини не сумнівалась - навіть коли її найжорстокіше катували, - що він, Петр, герой, коханий, прийде її рятувати. І так сталось: Петр не забарився, визволив сердешну Лібушу.

- Так, визволив, - сказав Петр, - але якою ціною, за допомогою яких сил?

Лібуша здивувалася.

- Що? Якою ціною? Яку ціну мало життя того поганця? Чи не слід було йому здохнути вже давно? І хіба не чудово, що його вбила саме твоя дужа рука? І про допомогу яких це сил ти говориш? Я тобі колись казала, що була дуже поганою ученицею в чаклунській школі, тож і не диво, що панове інквізитори в сто разів краще знались на чорній магії, ніж я, і добре подбали, щоб я не вислизнула, - ув’язнили мене в Сфері Крейдяного Кола, що її можна було розбити, тільки порушивши цілість того кола, з якого сфера виростала. Але все це тільки бабські теревені та вигадки, ти, ворог усяких таємних чарів, у них не віриш - і маєш рацію. Ти приставив герцогові шпагу до горла й змусив його відв’язати мене. Хуртовина влетіла крізь камін до катівні й наробила переполоху, в якому солдати застрелили один одного, а ти вбив герцога. Це факти дійсні й незаперечні, і для того, щоб вони збіглися, непотрібні були ніякі таємничі чари. Все, що здається надприродним, кінець кінцем пояснюється дуже просто. Я колись уже казала це тобі - пам’ятаєш, Петре, де?

- Так. У Меммінгемі.

- Я рада, що ти не забув. А про наші втіхи теж не забув? Поцілуй мене, Петре, дуже прошу тебе.

Вона потяглася до нього вустами, і Петр відчув із них трупний запах людського страждання.

- Не можу, пробач, - сказав він.

Знову пішов сніг.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ВАРІАЦІЇ НА ВАЛЬДШТЕЙНІВСЬКУ ТЕМУ

(Два епілоги)




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет