Зламана шпага Шевальє де ла Прері

У жнива до Тюрінгії приходили на заробітки аж із Лужиці. Синильник, приготований для дальшої переробки, звозили до міст, насамперед Готи й Ерфурта, із трьохсот тюрінзьких сіл. У хроніках записано, що перед Тридцятилітньою війною щорічний збут синильника досягав вартості трьох тонн чистого золота. У ті роки торговці синильником, хоча й не дуже численні, сплачували більше податку, ніж усі багаті купці з недалекого Лейпціга, разом узяті. Та в цю ідилію внесли різку дисгармонію брутальні вояки Вальдштейнового генерала Голька, а також, іще перед боєм під Лютценом, розперезана солдатня Густава-Адольфа, який ушанував своєю присутністю Арнштадт - місто на північному краю Тюрінзького лісу, - тому заможні селяни та торговці синильником вдячно вітали появу дивних воїнів, які, не належачи ні до шведів, ні до цісарців, жили незалежно, ніколи не крали, не грабували, не пиячили, не курили, не водилися - хоча й були нежонаті - з повіями, а тільки переслідували душогубів та інших порушників законів людських і божественних, а потребу в розвагах, властиву всім здоровим людям, задовольняли хоровим виголошуванням побожних фраз - так, побожних, бо атеїзм веритаріїв нічим не різнився від фанатичної релігійності.

Оскільки мародери почали десятою дорогою обминати ті краї, куди сягала влада веритаріїв, і в веритаріїв дедалі меншало можливостей живитися справедливою здобиччю, тюрінзьке обивательство само постановило, що підтримуватиме їх регулярною контрибуцією, натуральною і грошовою. Переговори про розмір тієї контрибуції та нагляд за її вчасною виплатою взяв на себе брат Медард: його авторитет як ідеолога та проповідника за 1631 рік трохи ослаб, але він виявився чудовим рахівником, тобто природженим фінансистом і метким господарником. А коли в дні після лютценської битви веритарії за постановою їхнього проводиря Петра Куканя з Куканя укріпили свій табір під Арнштадтом міцним валом, засвідчивши тим, що збираються зостатись тут надовго, ймовірно на всю зиму, цілу Тюрінгію від Ерфурта до Зонеберга й від Айзенаха до Вайда охопила щира буйна радість.

Це був один із добрих періодів у Петровому житті. Він тоді й уявлення не мав про те, що діється в далекій Страмбі, місті його фатуму, арені перших його спроб визволити людство; не знав, що там муляр Альберто Рубіні саме підмуровує комин, пошкоджений дощами, й укріплює позривані плитки на північно-західній терасі колишнього палацу Гамбаріні, що мав стати його, Петровою, тимчасовою резиденцією, перше ніж він сяде на трон чеських королів у Празі. Він про все це не знав і не відав, але те невідання було йому на користь: його так задовольняли успіхи, досягнуті ним на чолі веритаріїв, і хай невелика, зате реальна полегкість змученій Європі, що він і не усвідомлював, як далеко відступив від своїх колишніх месіанських проектів.

Настала зима, пора спокою й байдиків для добре забезпеченої армії. А Куканева армія справді була забезпечена якнайкраще. Сидячи вечорами в своєму розкішному командирському наметі з білого бархату, вистеленому овечими шкурами й грітому розпеченими цеглинами, тому самому, де так недавно ночувала одна трошки хлопчакувата, але гарна кароока юна принцеса, що тепер не йшла йому з думки й усміхалась до нього навіть крізь чад його геройських - а як же інакше - снів, Петр оцінював останні місяці свого життя й приходив до вельми приємних і багатонадійних висновків. Коли рух веритаріїв наростатиме, як досі - а чом би й ні? - то він, Петр Кукань з Куканя, досягне такої могутності, що перед нею муситимуть схилити голову навіть найпихатіші з пихатих. Він, Петр Кукань, надибав принцип успіху, який у цій війні ще нікому й не снився: попри найжахливіший повсюдний занепад моральності лишатися вірним основним етичним принципам, без яких людство не може існувати.

Так задоволено міркував він і плекав те, що сам колись суворо засуджував: тепле почуття чистого сумління. Аж нараз колесо Фортуни здригнулося й почало знов обертатись, і все мало негайно змінитись, та ще й як!

Одного дня в лютому 1633 року, місяців за три після битви під Лютценом, варта, що охороняла підходи до табору веритаріїв, схопила самотнього вершника, який назвався другом їхнього командира і в якому глибоко потішений Петр упізнав свого давнього приятеля з Туреччини та з замку д’Іф, того, кому, опріч усього іншого, завдячував і врятуванням від жахливої ганебної смерті, - шевальє де ла Прері. На запитання, чого йому треба тут і що доброго він приніс Петрові, - бо хіба можливо, щоб добрий і веселий син родючої Франції приносив щось погане, - шевальє, схудлий і неймовірно постарілий за ті два роки, відколи Петр не бачив його, тільки буркнув щось, а заговорив аж як йому дали наїстись і напитись. Він, мовляв, іде додому, на батьківщину, яку колись покинув з дурного розуму та з зовсім пустої причини, а саме через те, що його родина втратила все й зубожіла; та доля тяжко покарала його за таку легкодухість.

Сталося ось що: його колишній господар, якому він служив увесь час своєї еміграції, - Вальдштейн, так званий герцог Фрідландський, отой парвеню, ота надута бульбашка, ота макуха, отой паралітик, і перше напіводурілий від своєї манії величі, тепер, після поразки під Лютценом, зовсім зсунувся з глузду. Так, після поразки, хоч би що казали і хоч би як його славили за перемогу. Якби це не була поразка, то нащо карати тих, хто в ній нібито винен? А він їх покарав, бісова душа, він на них зігнав оскому, він їхнім коштом залив своє зранене самолюбство бальзамом, так що від того не тільки небу, а й пеклові стало млосно. Зразу після бою Вальдштейн наказав заарештувати сімнадцятьох офіцерів та солдатів, які нібито посіяли паніку в тилу його позицій. їх обвинувачено в боягузтві. Шевальє де ла Прері, на жаль, був серед них, хоча вся його провина полягала в тому, що він не спромігся зупинити воза з вином у барилах, бо фурман, знавіснілий від страху, погнав коней до Лейпціга. До всього, під шевальє впав кінь, забитий осколком гранати, і придавив йому ліву ногу до землі. Якби шевальє лишився лежати, вдаючи пораненого чи бодай пом’ятого, все було б добре; може, він навіть одержав би медаль за відвагу в бою. Але він, чесний йолоп, випручав ногу, і хоч вона була вся пообдирана, встиг спіймати чужого коня, що бігав по бойовищу, втративши вершника. Незважаючи на лютий біль, шевальє де ла Гірері вихопився в сідло й кинувся здоганяти воза з вином. Та й напоровсь на генерала Голька; а той, родом нікчемний данець, ненавидів французів як синів найвизначнішої нації світу й зокрема його, де ла Прері, за приємну й легку службу підчашого. «Куди це ви, шевальє?» - нібито гукнув він, а шевальє відповів: «У с....!» За цю провину шевальє де ла Прері й закували в кайдани. Де ж тут справедливість?

Петр, що слухав цю історійку, недовірливо суплячись, відповів:

- Коли все було так, як ви розказуєте, то справедливості тут справді нема.

- Ви посміли висловити сумнів щодо правдивості моїх слів? - схопився шевальє і за звичкою сягнув по шпагу, та згадавши, що піхви в нього порожні, зблід, а на чолі в нього виступили краплини поту. - Так... я справді трохи ухилився від точних фактів, що дозволено мені відтоді, як мене позбавлено честі, але основа моєї розповіді правдива.

Далі він оповів, як його з іншими заарештованими кинули до в’язниці при празькій ратуші і він просидів там до середини січня, а тоді відбувся військовий суд під головуванням генерала Голька. Провина шевальє де ла Прері - коли тут взагалі можна говорити про якусь провину - була така незначна, що кожен безсторонній суд на світі мусив би його виправдати й відпустити, уклінно перепросивши. Але генерал Гольк, цей пан Ніхто Нізвідкіль, не пропустив нагоди допекти представникові того народу, якому світ завдячує Карла Великого, що провів з півсотні переможних війн. Він пронизував шевальє своїм єдиним оком і нацьковував на нього всіх членів суду, поки домігся свого: шевальє де ла Прері засудили до позбавлення честі.

- А решту звинувачених? - спитав Петр.

- Тим довелося ще гірше, - відповів шевальє. - Всіх - до страти. Може, хтось скаже, що краще позбутись життя, ніж бути оголошеному безчесним, і я цілком згоден із цим, але хіба якийсь дурний військовий суд, що засідає в невідомій нікому Празі, має компетенцію позбавляти честі мене, підданця французьких королів, миропомазаних у Реймсі?

Та однаково присуд був вельми неприємний, і в шевальє де ла Прері жовч розливається в крові й підступає аж до горла, серце калатає від люті, а очі застилає чорна імла з червоними блискавками, коли він про це згадає. Ох, прокляття! Екзекуція відбулась на ешафоті, спорудженому перед ратушею, там, де дванадцять років тому стратили якихось чеських панів; очевидці твердять, що й тоді кару виконав той самий кат із кумедним прізвищем Савоньє, чи, власне, по-чеському «Мидлярж» - «Миловар». Ну, П’єр Кюкан де Кюкан напевне не заперечуватиме, коли шевальє, змальовуючи цю найогиднішу в своєму житті пригоду, обмине подробиці. Одинадцятьом офіцерам зітнули голови, п’ятьох солдатів повісили, а в самого шевальє, поставленого зі зв’язаними руками під шибеницю, кат витяг шпагу з піхов, переломив її об коліно й кинув уламки йому під ноги. Імена тих учасників бою, котрі мали нечисте сумління й накивали п’ятами, вивісили на ганебному стовпі, а їх самих оголосили безчесними. Оце й усе. І ось шевальє де ла Прері тут, у свого друга П’єра, в таборі його легендарних воїнів, а завтра рушить далі - звісно, якщо П’єр позичить йому трохи грошей.

Обличчя Перового слуги звідкись йому знайоме. Правда, дворянинові не годиться цікавитись пикою якогось там лакея, але вид слуги нагадує йому щось давнє і вельми значне... Як? Колишній генерал яничарів, якого в Стамбулі називали Ібрагім-агою? Ох, правда, правда, тепер йому все зрозуміле. Чого варті витівки найдотепнішого блазня супроти вибриків Фортуни? Сьогодні ти нагорі, завтра внизу, сьогодні в тебе вуха людські, завтра ослячі; ці глибокі думки варті того, щоб їх залити кращим напоєм, ніж та кислувата цапина сеча, яку в таборі П’єрових розбійників називають вином. До речі, чи П’єр пам’ятає ту гарненьку ворожку, оту jolie prophétesse, що її Вальдштейн найняв, коли жив у Меммінгені?

Так, П’єр пам’ятає ту jolie prophétesse дуже добре. Що з нею?

- Що з нею? Найгірше, що може статися з людиною. Стояти перед судом генерала Голька - це весела розвага супроти того, що діється з тією бідною малою ясновидицею, пропащою душею, суперницею найнещасніших жінок, яких будь-коли носила земля, - жінок, яких злоба та глупота цих проклятих часів кинула в лабети інквізиції. Вальдштейн заслужив похвалу, бо опирався переслідуванню та спалюванню так званих відьом; то хай же впаде на нього вічна ганьба, бо врешті він підвів і в цьому єдиному, що промовляло на його користь. Подробиці конфлікту, який спалахнув між ним і його симпатичною prophétesse, відомою всім під ім’ям Кураж, не вийшли за стіни Вальдштейнового палацу, але, напевне, і цього разу йшлося про той проклятий бій під Люгценом. Наскільки здогадується шевальє, мадам Кураж наворожила Вальдштейнові, що він, як і задумав, уникне перед настанням зими збройної сутички з Густавом-Адольфом, і Вальдштейн, покладаючись на це, розпорошив більшу частину свого війська по зимових постоях, а коли виявилося, що віщування було хибне й що бою, до якого притьмом рвався Густав-Адольф, уже не відвернути, йому довелось поквапно скликати вже відіслані полки. Декотрі з них добралися до Лютцена в свинячий голос, коли Вальдштейн уже програв бій. І тепер він хоче звалити відповідальність за свій провал на гарненьку крихітку Кураж, що напевне, наскільки може її оцінити шевальє, краще знає ліжко, ніж бойовище, а це свідчить про Вальдштейнову дріб’язковість і про його тяжку скруту. Не на ворожку з кришталевою кулею мав він покладатись, а на власний розум і досвід, та ще на Макіавеллі, який, хоча й не француз, усе ж був генієм, Макіавеллі каже цілком виразно, що коли одна з двох ворожих сторін хоче зіткнутися з другою в бою, то друга мусить скоритися.

А з крихіткою Кураж було зле. Якби Вальдштейн міг, як уже зазначив шевальє, поставити її перед військовим судом, було б добре, але він, зрозуміло, не міг цього зробити, а тому звинуватив її в чорній магії. Тепер симпатичну Кураж тримають десь у підземеллях Вальдштейнового палацу, й інквізитори там допитують її. Якщо в П’єра де Кюкана є хоч трохи уяви, він легко збагне, що це означає. Та, як видно, пан де Кюкан має уяви не трохи, він її має аж забагато, бо звістка про нещастя з крихіткою Кураж так його схвилювала, що він аж поблід. Звісно, співчуття до людських страждань - річ добра й благородна, але тут не слід перебільшувати, бо як брати до серця всі нещастя світу, то можна збожеволіти... Але куди йде пан П’єр де Кюкан, куди це він збирається? - спитав шевальє, побачивши, що Петр підвівся одягатись.

- До Праги, - відповів Петр. - Не покину ж я її напризволяще.

Шевальє де ла Прері жахнувся.

- Кого? Крихітку Кураж?

- А кого ж іще, - відказав Петр. - Я маю борг перед нею, вона врятувала мені життя, а борги треба сплачувати.

- Але ж як ви хочете це зробити? Як ви її визволите з підземель Вальдштейнового палацу?

- Не знаю, - відповів Петр. - Знаю тільки, що визволю.

- А коли її спалять, перше ніж ви дістанетесь до Праги?

- Треба поспішати, - відказав Петр. - Брат Медард спорядить вас на дальшу дорогу, якщо ви не захочете дочекатись, поки ми повернемось.

Шевальє де ла Прері спитав, хто це - «ми».

- Я й крихітка Кураж, як ви її називаєте, - відповів Петр.

- Сто чортів, - лайнувся шевальє. - Цього я таки хочу дочекатись.

Ще не вийшов Петр, а від його намету відкотився чоловік, що лежав під ним, загорнувшись у рогожу, й підслухував. Уставши, він подався до намету Медарда, що сидів, миршавий і мерзлякуватий, укутавшись у вовняну гуню, яка сягала йому до п’ят, над господарськими рахунками громади веритаріїв.

- Ну? - спитав він нібито байдуже й наставив шпигові вухо. Шпиг нахилився до нього й щось довго, з запалом шепотів. Медардове мізерне обличчя набрало від тих слів блаженного виразу.

- Задовільно, - сказав він, коли шпиг скінчив. - Дуже задовільно. Ти виконав добру, дуже добру роботу.

- Може, й так, - погодився шпиг. - Та я сам собі здаюся свинею.

- І даремно, брате, зовсім даремно, - заспокоїв його Медард. - Ти розкрив правду, а правда свята.

- Правда свята, - повторив шпиг і позадкував з намету.

Медард застругав нове перо й написав на клаптику паперу: «Той, хто цікавить вашу високість, саме поїхав до Праги звільнити чаклунку Кураж». А потім прикріпив цього папірця до ніжки одному з трьох поштових голубів, того дня таємно привезених до табору веритаріїв із Праги, з Вальдштейнового палацу.

Під стратенецьким кладовищем
У Празі, куди Петр доїхав за три дні в густу хуртовину, його чекали дві звістки - одна добра, друга лиха. Першу він почув зразу, в Страговській брамі, якою в’їхав до міста. Після жахливої страти шістнадцяти вояків на Старомеському майдані в Празі нібито не відбулося жодної страти, а це означало, що Лібушу Кураж іще не спалено. Другу звістку, лиху, він почув, коли повільно, нога за ногою, проїздив тихими вуличками глухого провінційного міста, в яке тепер обернулася Прага з кипучої цісарської столиці. Петр простував до місця своїх дитячих розваг, туди, де колись був невеличкий майдан, званий Крамарським вигоном, із церквою діви Марії-заступниці. Але тепер того майдану марно було шукати, бо на місці будинків, що його обступали, виріс новий палац, празька резиденція Вальдштейна, герцога Фрідландського, будівля надзвичайно простора, міцна, розкішна й велична. Петр не мав аніякого плану, як проникнути туди й визволити Лібушу. В надії, що йому набіжить якась корисна думка, він хотів побачити палац хоч би здаля, та ледве-но виїхав на ту частину Малостранської площі, яка називається Власький плац, йому заступив дорогу чоловік у довгій киреї та низько насунутому крислатому капелюсі. Підійшовши до самого сідла, чоловік квапливо заговорив півголосом:

- Не їдьте далі, пане Кукань. Не наближайтесь до Вальдштейнового палацу, бо герцог віддав своїй варті наказ, щоб схопила вас, як тільки з’явитесь. Я це знаю, бо служу в нього. Герцог думає, що ви приїдете до Праги тільки завтра, але я був певен, що ви з’явитесь сьогодні, бо добре знаю вас і вашу вдачу, а тому рушив вам назустріч.

Оце й була та друга, лиха звістка, така лиха, така грізна, що когось менш рішучого вона б напевне примусила завернути коня й покинути Лібушу напризволяще. Когось, та не Петра Куканя з Куканя.

- Радий, що бачу вас живого й здорового, Мартіне, - сказав він, бо впізнав у чоловікові колишнього веритарія Мартіна, того самого, що колись, як вони таборились у Чорному лісі, скочив у гірську ущелину. - Дякую за остереження. Але я не ворог Вальдштейнові.

- Зате він, як видно, ваш ворог, - відказав Мартін. - Він знає, чого ви їдете до Праги, й наказав, щоб вас схопили та посадили під замок. У вашому доброчесному таборі хтось шпигує за вами й зраджує вас. По-моєму, не дуже важко вгадати хто.

- Але мені треба проникнути в палац, - сказав Петр. - Десь там ув’язнено ту жінку, що її рятувати я приїхав до Праги.

- Я це знаю, та й те, що її звуть Лібуша, а прозивають Кураж, - відказав Мартін. - Біда, що це знає і Вальдштейн.

- Справді біда, - погодився Петр. - Але те, що надумав, я мушу зробити.

- А ви маєте ще якісь наміри чи тільки хочете врятувати Лібушу ? - спитав Мартін.

Петр відповів, що більш ніяких намірів не має.

- Слава богу, - зрадів Мартін. - Ви знаєте це місце?

- Я ще хлопчаком тут усе облазив, - відповів Петр. - А що?

- Знаєте те кладовище, де ховали стратенців?

- На П’ятицерковному майдані? Знаю.

- Там жив якийсь лікар, що викопував і розтинав мертвяків, - вів далі Мартін. - Мав там свій будиночок.

- Той будиночок розвалився ще за мого дитинства. Як і церква святого Михаїла, що до неї належало кладовище. Але слухайте, Мартіне, я сам люблю згадувати давні дні, тільки ж зараз не час для цього.

Мартін ніби й не чув.

- Вальдштейн наказав відбудувати той будиночок. Там тепер живе чоловік у залізній масці.

- В залізній масці?

- Так. Вальдштейн звелів закувати його обличчя в залізну маску. Ніхто не знає, хто то такий, але, здається, якийсь сумирний дурник. А в підвалі будинку починається таємний підземний хід до Вальдштейнового палацу.

- Схоже на правду, - зауважив Петр. - Я чув байку, ніби в тих місцях є підземний хід, що пам’ятає ще святого Вацлава.

Мартін заперечив: то не байка, а таки правда. Вальдштейн наказав розшукати старий підземний хід, а коли його розшукали - звелів обновити, продовжити й наробити розгалужень, щоб він міг утекти з будь-якої частини свого палацу; нехай пан Кукань поміркує, скільки то було роботи: адже цей чортячий палац зайняв площу, де раніше стояло тридцять п’ять будинків. А тепер головне: навіщо Мартін усе це розповів панові Куканю з Куканя, незважаючи на його зрозумілу нетерплячку. Тим підземним ходом можна досить легко проникнути до підвалів, які герцог надав у розпорядження святої інквізиції, щоб тримала там і допитувала Лібушу Кураж. Звісно, треба знати дорогу. Мартін її знає й згоден бути провідником панові Куканю. Підходить це для пана Куканя?

- Підходить, - відповів Петр.

- До того ходу, - провадив Мартін, - ведуть дверцята ззаду будиночка, де живе чоловік у залізній масці. Я чекатиму на вас там о сьомій годині вечора. Не прикрию вічка в дверях, щоб у ньому трохи світилося. На чоловіка в масці не звертайте уваги, він вам нічого не зробить.

Докінчивши цей стислий, точний, явно виважений наперед інструктаж, у якому кожне слово було на місці, Мартін хотів був іти, але Петр зупинив його:

- А чого це ви задля мене лізете в таку небезпеку?

Мартін відповів без вагання, не затинаючись, ніби відповідь була в нього готова:

- Ви мені пробували допомогти, коли мені було найгірше. Ви не тільки говорили про порядність, а й поводились порядно.

І пішов.

Що ж - чи те, що розповів Мартін, було брехнею поспіль, чи тільки почасти, чи до будинку, де нібито жив чоловік у залізній масці, вів підземний хід, чи не вів і чи справді Мартін так високо ставив моральні цінності, Що не міг не віддячити Петрові за кілька марних слів на його захист, а чи просто хотів заманити Петра в пастку, щоб вислужитися перед своїм новим паном, Вальдштейном, - хай там уже як, а Петр прийняв його пропозицію, ніби й не сумніваючись у його чесності, бо та пропозиція, хоч, може, й зрадлива, давала якусь нагоду до бою, дарма що той бій, найімовірніше, був наперед програний. Краще зустріти віч-на-віч зраду й піти на відчайдушний ризик, ніж чекати склавши руки й не знати, що робити.

Отож перед сьомою годиною, лишивши коня в заїзді, Петр перестрибнув через мур стратенецького кладовища, посеред якого чорніли руїни церковці, і пішов сторожко далі в темряві та густій заметілі. Вальдштейнові посіпаки могли чатувати вже тут, проте Петр сподівався, що Мартін, коли має на думці зрадити Петра, намагатиметься заслужити панову похвалу й нагороду сам, без чиєїсь допомоги, й спробує підставити Петрові підніжку, коли вони будуть наодинці.

І справді, навколо не видно було живої душі. В темряві свистів вітер, шарпаючи над засніженими могилками голе галуззя дерев, кощавих, сухих, мов ті шибениці, що засівали цю ниву страхітним насінням, і похмурих, мов рештки церкви, які ще довго мали височіти над цвинтарем нещасних грішників, поки самі розсиплються від старості, Це був прообраз світу, що дійшов до свого сумного кінця, темрява й більш нічого - чорнота й білясті площини снігу.

Тільки ззаду будинку, де нібито колись жив божевільний лікар, одержимий дивною манією розтинати трупи злочинців, в одному віконці першого поверху світилось. Крізь завірюху, що сліпила очі, Петр розгледів чиюсь голову, схилену над столом. Можливо, то був - якщо тільки Мартін не вигадував - той самий чоловік у залізній масці. Охоплений цікавістю, Петр підійшов до вікна, щоб роздивитись того таємного Вальдштейнового найманця ближче. Поки він скрадався, ступаючи обережно, щоб сніг не рипів під ногами, його чутливий слух уловив щось украй дивне й зовсім несподіване. Бо самотній чоловік, обличчя якого справді було наполовину закрите залізною маскою, читав уголос, старанно й чітко вимовляючи кожен склад, але з різким німецьким акцентом, такі чеські фрази:

- Ми пишемо пером або олівцем. Мама має мало масла. Коваль квапиться. Карле, поквапся теж. Нам привезли пісок.

Залізна маска, що закривала верхню половину його обличчя, мала форму і страшну, й кумедну водночас.: гачкуватий мефістофелівський ніс був оздоблений комічною бородавкою з міді. Над отворами для очей, ніби дві гадючки, здіймались гострі кінці мистецьки викуваних брів. По боках - залізні смужки на завісках, з прорізами для вух, з’єднані на потилиці замком у подобі ящірки. ?Під носом чоловік у масці мав шпичасті вусики, на підборідді - вальдштейнівську борідку. І ось це страховидло, самотній привид із селища мерців, напівопудало й напівблазень, гнувся над букварем і зубрив ідіотські фрази, що на них діти вчаться читати й писати, і зовсім по-дитячому хитав тулубом, скандуючи:

- Мама мішає кашу. Франто, принеси з криниці холодної й свіжої води. Лицар спить під пуховиком.

Це було щось справді дивне, але не страшне, як слушно сказав Мартін. А що недалеко на вежі саме почало бити сьому годину, то Петр пошукав очима дверцят, які, за Мартіновими словами, мали вести до Вальдштейнового підземного ходу.

Мартін казав правду. Там були дверцята, наче до козячого хлівця, і у вічко пробивалося жовтаве світло. Петр узявся за клямку; двері були не замкнені. Перше ніж увійти, він видобув шпагу, насадив на неї свій капелюх із півнячими перами й помаленьку вніс у двері поперед себе, чекаючи, що обдурений Мартін ударить по капелюсі києм. Але нічого такого не сталось. Мартін з ліхтарем у руці, замість обуритись такою підозрою, схвально усміхнувся.

- Я не дивуюсь вашій обережності, пане Кукань. Ви ж не можете заглянути мені в серце й переконатися в щирості моїх намірів, не знаєте, чесна я людина чи негідник. Будь ласка, обшукайте мене й пересвідчіться, що я неозброєний.

У ту хвилину вітер грюкнув дверцятами й зачинив їх. Грюкіт залунав на весь будинок, його почув і чоловік у залізній масці, схилений над букварем. Він підвів голову, хвильку подумав, тоді згорнув буквар, підвівся й узяв ключ, що висів на гвіздку, забитому в сволок.

- Вибачте мою підозріливість, - відповів Петр на Мартінові слова, сповнені спокійної гідності.

- І все ж я наполягаю, щоб ви мене обшукали, - сказав Мартін. - У тому ділі, на яке ми йдемо, важимо головою і ви, і я, а тому не можна, щоб між нами була хоч тінь недовіри.

- Роблю це тільки тому, що ви самі цього бажаєте, - відказав Петр і недбало обмацав Мартінові кишені. Він не мав сумніву в тому, що не знайде там нічого, як і в тому, що Мартін таїть у думці тонший, хитріший підступ і здійснить його, коли заведе Петра кудись далі - мабуть, до підземного ходу. Петрову підозру ще дужче підтвердили оті Мартінові запевнення.

Вони підійшли до невисоких, але міцних дубових дверей, що вели з темних сіней до сходів у підвал. Буцімто щоб не перекривати дороги до можливого відступу, Мартін тільки причинив за собою ті двері, але не замкнув. Хіба, мовляв, угадаєш, як усе вийде. Низький і вузенький, трохи спуском униз хід, куди вони ввійшли, був білий, ніби з цукру, звивався гадюкою й перехрещувався з поперечними ходами, глибини й довжини яких Петр не міг оцінити, бо світло з Мартінового ліхтаря не сягало далеко. Було видно, що тут іще недавно працювали, бо майстри - муляри, каменярі, теслі - залишили по собі численні сліди: там корито з рештками затверділого розчину, там розбиту цеглину, там обмотаний шворкою кілочок, там зігнуту клямру, там переламаний держак, і Петр, ідучи, намагався запам’ятати в належному порядку всі ті невинні знаки людської праці, щоб не заблукати, якби довелося вертатись цим лабіринтом без провідника. І ось, коли він ішов поруч Мартіна, щодо підлоти якого вже нітрохи не сумнівався, внутрішній голос, що часто рятував його в скрутному становищі, раптом гостро озвався: «А тепер стережись!»

Це сталося саме в ту мить, коли він побачив у кутку під стіною невелику торбинку, повну чогось, що могло бути й пір’ям, і висівками, й піском, - предмет на вигляд так само невинний, як і всі сліди роботи мулярів, що лишились позаду: заляпана вапном дощечка, черепок із пивного глека, погнута клямра чи недогарок свічки. Тому Петр не зразу збагнув, перед чим остерігає його внутрішній голос і чим ця симпатична кругленька торбинка може бути небезпечною, як вона прислужиться гаданій підступності зрадливого провідника. Тому на несподіваний оклик внутрішнього голосу він спитав: «А що?» Але спитав тільки раз, бо за мить уже знав відповідь.

Мартін зупинився, підняв ліву руку з ліхтарем і дав знак Петрові теж зупинитися.

- Я чую ходу, - шепнув він. - За нами хтось іде.

«От бач, я ж казав, - знов озвався Петрів внутрішній голос. - Оце воно».

Бо Петр не чув ніякої ходи, а це означало, що й Мартін нічого не чує, бо він не міг мати слух, гостріший від Петрового, отож його вдавана тривога - тільки вступ до якоїсь підлоти. І це справді було так. Прийнявши цю гру, Петр удав, ніби повірив Мартінові, й озирнувся через праве плече туди, звідки нібито наближалися кроки, але стежив за Мартіном кутиком лівого ока, а насамперед внутрішнім зором. А Мартін умить схопив торбинку за довгий гузир, широко розмахнувся, щоб ударити Петра по голові, але не вдарив, бо Петр устиг схопити його за зап’ясток.

- Обережно, - сказав він, - Я не вперше держу тебе за руку, згадай-но Чорний ліс, тож сам знаєш, що зі мною жарти погані.

Мартін спробував копнути Петра в гомілку й водночас випручати руку, але Петр стискав його сильніше й сильніше. Розлючений болем, Мартін розбив об

стіну ліхтаря, якого ще тримав у лівій руці; Петр, приголомшений несподіваною темрявою, попустив стиск, і Мартінові пощастило вирватись, але Петр устиг наосліп знову спіймати його за плече.

- Пусти, - застогнав Мартін у темряві. - А то закричу, й зараз збіжаться Вальдштейнові люди.

Це була добра, корисна осторога, слід було на неї зважити, тож Петр, не знаючи, що зробити кращого, ту ж мить рубонув Мартіна ребром правої долоні в те місце, де вгадував його праву скроню. А що він був при повній силі, та й Мартінові було далеко до горилячої моці Вальдштейнового лейб-охоронця, з яким, згадайте, Петр зітнувся два роки тому в домі вченого Кеплера, то одного удару вистачило, щоб забити Мартінові памороки і, напевне, забезпечити йому, коли опритомніє, дуже сильний головний біль. Але й Петрове становище - в темряві, в підземеллях одного з наймогутніших можновладців Європи, який нібито не знати чому став його ворогом - було незавидне. Петр не мав при собі навіть кресала, щоб видобути вогню та запалити свічку в розбитому ліхтарі. І в кишенях непритомного Мартіна нічого не знайшов. Та саме коли він, не знаючи, що робити, стояв навколішки над безвладним тілом свого зрадливого провідника, йому здалось, ніби здалеку долинають невиразні голоси. Не виключено й навіть імовірно, міркував Петр, що Мартін майже довів його до якогось призначеного місця, перше ніж спробував приголомшити, - щоб потім не тягти його на собі надто далеко. А оскільки досвід навчив Петра, що завжди краще зустріти віч-на-віч щонайбільшу небезпеку, ніж зігнутися під тягарем своєї безпорадності й не робити нічого, то він не вагаючись устав і, намацуючи стіни руками, рушив у темряві на ті голоси - байдуже, людські чи диявольські.