Пролог у морі солодкий перший розділ

Мертва молода селянка лежала в кущах у гротескно-безглуздій позі лінивої дами, що розляглась у шезлонгу: руки ледь розкинуті, ніби зіперті на обтягнені бильця, а обличчя з моторошним кокетством схилене до правого плеча. Обидва мертві чоловіки у військових мундирах, що їх здібний до комерції Вальдштейн шив для своєї армії у своєму фрідландському маєтку в Чехії з витканого там-таки сукна, і в грубих піхотинських черевиках, шитих там-таки, очевидно належали до пекельного кодла мародерів, що хоч і втекли з регулярної армії, але й далі - разом з грабіжниками-професіоналами, ожебраченими селянами, маркітантками та повіями - роїлись поблизу військ, як хмара ґедзів над чередою. Одному з мерців, видно, всадили лезо між лопатки саме в ту мить, коли він тесаком розпорював жінці оголений живіт; другому, що в останню хвилину життя стояв трохи віддалік, наполовину зітнули голову ударом ззаду. Шабля його зосталась у піхвах, а руки й після смерті були закладені за спину. На дубі сойка чистила дзьобом пір’я. Чорна коза, тягнучи за собою товсту мотузку, обв’язану їй круг шиї, паслась недалеко і час від часу звертала косі очі до своєї нерухомої хазяйки, що весь час усміхалась, вищиривши закривавлені молоді зуби: губи в неї були відрізані. Все це нагадувало котрусь із поширених тоді гравюр, що зображували рої всякої пекельної нечисті: попереду мерзенні демони з цапиними рогами та свинячими рилами, довкола них літають сови й кажани, далі ожилі мертвяки з репнутими черевами, відьми, чортенята, черви, змії, жаби, скорпіони, стоноги в якомусь огидному безглуздому танку, а позаду - чистенький краєвид з хатками, грайливими потічками та корівками на луці.

Як же воно сталось? Відповідь неважко було знайти: обидва харцизяки, що зґвалтували й замордували молоду пастушку, ненадовго пережили свій мерзенний, але в ті часи звичайний вчинок. Невідомий месник, напевно дворянин, що, як і Петр, простував у Меммінген до головного штабу генералісимуса Вальдштейна, на місці скарав обох душогубів. Кров на трупах ще не засохла, отже, месник недалеко. Добре було б наздогнати його, бо вдвох їхати веселіше; і Петр пустив коня прудким клусом.

Та, проїхавши милю чи півтори, замість невідомого месника, якого хотів наздогнати, він угледів ще одного мародера, достоту схожого на тих двох, що тепер лежали нерухомо біля своєї жертви. Вигляд у нього був так само здичавілий, він мав на собі такий самий мундир та черевики і, так само як і вони, був неживий - забитий ззаду ударом леза в серце. Як і їх, смерть спіткала його несподівано, бо він ще й мертвий курив, тобто стискав у зубах череп’яну люлечку.

Отак тінь невідомого месника, вигаданого Петром, розтанула. Видно, тут була банда дезертирів, які десь щось гуртом украли, а втікаючи, вбивали один одного. Той злочин, який вони мимохідь учинили над молодою пастушкою, не мав нічого спільного з їхньою головною метою: втекти з багатою здобиччю. Мертвий курець біля дороги був одним з них, а ті, котрі пережили своє пекельне шаленство, ще йшли десь попереду - несли здобич. Скільки їх - троє, чи четверо, чи й більше, - Петр не міг знати; він тільки знав, що його обов’язок покарати душогубів, бо інакше його життя, що набуло нового сенсу, знов той сенс утратить. І він швидко рушив далі.

Майже зразу виявилося, що вбивць, які лишилися живі, не троє, як він гадав, і не четверо чи більше, а всього двоє, і вони не поспішали вперед, а затримались на місці - билися між собою, намагаючись довершити своє злочинне діло: замордувати один одного. Петр іще здалеку почув їхні хрипкі голоси й брязкіт зброї.

Він сплигнув з коня і обережно, щоб не сполохати їх, вів його на поводі узліссям, поки незабаром побачив обох, червоних з натуги й запалу: вони махали шаблями, наче дрючками, безглуздо виморюючи себе мавпячими стрибками та ревом, злі й почварні, дикі й безтямні.

- Ось тобі, ось тобі! - горлали вони, сопучи й хекаючи. - Я тобі покажу, свинюко! - Здайся, здохляко! - Аякже, аякже! - отак вони лаяли й паплюжили один одного, не вміючи дати вираз своїй ненависті ні вправними ударами шабель, ані витончено-їдкими образами, і Петр, спостерігаючи їхнє незугарне фехтування, мимоволі з прикрістю згадав одного благородного італійського герцога, що в своїй задумливій мізантропії порівнював людину не з Аполлоном Бельведерським, не з Давидом різця Мікеланджело, не з Сократом, що перехиляє келих цикути, аби виконати закони свого краю, а саме з отакою злою, дурною мавпою. Отож ці двоє шимпанзе в солдатських мундирах були образом людини в її найглибшій деградації, а двобій їхній був не сутичкою двох хижаків, а бійкою двох упрілих скаженюк, що безглуздо вили від люті. Ще добре, що ця відворотна сцена не тривала довго: сопіння та хекання горлорізів раптом перервав зойк болю, що пролунав напрочуд дзвінко й по-людському; нижчий та кремезніший з бандитів упав навколішки з розтятим плечем і сперся на землю долонями. Другий, про чию комплекцію зараз не варто й згадувати, бо він теж за мить піде на той світ, добив його - це він того дня, мабуть, робив не вперше, - встромивши йому шаблю між лопатки; тоді якось дивно, по-конячому заіржав крізь, ніс і, вихопивши кривого ножа, зрізав з пояса в убитого гаман. У ту хвилину Петр виступив з кущів і послав падлюці кулю просто в лоб.

Гаман, що його бандит любовно притискав до серця, був повний золотих іспанських червінців, званих «пістолями»; у Німеччині в ті часи, коли срібні гроші знецінились на десяту частину, ті пістолі були улюбленою монетою панства. Петр запхав гаман у кишеню і, знічев’я міркуючи про те, що негідник, власне, уникнув кари - бо смерть спіткала його в хвилину найвищого блаженства, коли він вважав себе остаточним переможцем усіх своїх приятелів і єдиним володарем їхньої спільної здобичі, - сів на коня й поїхав далі.

Звісно, Петр не збирався привласнювати забрані в грабіжника гроші, а хотів при нагоді витратити їх на: добрі діла, коли треба буде комусь допомогти, - так ці гроші хоч трохи врівноважать страхіття, що сталися через них. Тому, в’їхавши до міста Кемптена, де хотів переночувати, він кинув одного золотого в капелюх жебракові, що благально здіймав до нього вкриті виразками руки.

Війна зачепила обоє міст лише тінню: полки цісарської армії стояли за день-два форсованого маршу, але тут уже дедалі частіше з’являлись невеликі загони грізно-самовпевнених озброєних людей, невідомо чиїх; проїздячи через обидва Кемптени з півночі на південь і з півдня на північ, вони зупинялися там їсти й пити і, хоч поки що за все справно платили, одначе наганяли на мирних міщан жах, тому всюди - на вулицях, базарах, по корчмах - точилися неспокійні балачки, підживлювані страшними чутками про семихвосту комету, що з’явилась над недалеким Аугсбургом, та про мерців, що напередодні останнього суду встають і танцюють на власних могилах, та про упирів і вовкулаків, що виють у лісах, радіючи майбутнім кривавим бенкетам.

У Старому місті Петр подався до заїзду «Золоті терези», найкращого в Кемптені, але господар сказав, що вільного місця нема й на горищі, бо все позаймало подорожнє панство - офіцери та дипломати. Одному баварському графові постелили на більярдному столі, почет його переспить у стодолі, під стріхою каретні ночуватиме шестеро драгунів, а челядь заїзду нап’яла собі намет на току, щоб звільнити свої ліжка для постояльців. Та коли Петр, добре знаючи такі балачки, твердо заявив, що він не якийсь там злидень, аби канючити місце, де прихилити голову, і не рушить звідси, хоч би довелось потрощити на цурки весь цей нікчемний заїзд, тоді господар, розпізнавши в ньому високородного кавалера, з яким не варто сперечатися, сказав довірчо, півголосом:

- Я б вам, пане, радий догодити, і є така змога, бо я маю одну кімнату з двома ліжками, де зайняте лиш одне, та лихо в тому, що ту кімнату найняв один панич, він хоче там зоставатися сам і начисто заборонив мені приводити туди другого постояльця.

Петр усміхнувся.

- Що ж то за панич такий дуже пишний? Принц королівської крові? Чи син самого Вальдштейна?

- Може, й так, бо він чех, як і Вальдштейн, а в паспорті в нього записано, що він їде до Вальдштейна в Меммінген з дипломатичним посланням, - відказав господар. - Це справді великий пан, йому нічим не догодиш, на всіх кричить, на всіх замахується. Нічого не боїться - видно, за ним стоїть хтось могутній.

- Відведіть мене до нього, я з ним побалакаю.

- Це важке діло, бо він замкнувся в своєму покої. Але він замовляв півкварти вина, то я понесу йому сам, ось як принесе служник із погреба, а ви, коли насмієте, можете прослизнути в двері за мною.

- Мабуть, насмію, - запевнив Петр. - А як звати того лорда?

Корчмар подивився в книгу записів постояльців і сказав, що той панич записався як Любош з Лібуші й приїхав із чеського міста Прахатиць.

Петр, як і слід було сподіватися, справді насмів і навіть не прослизнув до кімнати за спиною в господаря, як йому було сказано, а ввійшов перший, ступаючи широко й рішуче, тільки-но клацнув ізсередини ключ, і, обдарувавши здивованого юнака, що стояв біля дверей, осяйною усмішкою, віддав йому уклін, такий елегантний і низький; що аж замів підлогу півнячими перами свого крислатого капелюха.

- Я Петр Кукань з Куканя, ваш земляк, пане Любош з Лібуші, - промовив він по-чеському, - а що мені давно вже не траплялось нагоди поговорити рідною мовою, то я дозволив собі завітати до вас, щоб запевнити в своїй щирій приязні, а головне - попросити однієї послуги, як бачу, цілком здійсненної: ви, один, маєте двоє ліжок, а я, теж один, не маю жодного.

І розмашистим рухом лівої руки Петр показав на двоє пишних старонімецьких ліжок, приставлених одне до одного й вивершених щедро набитими перинами.

Молодий Любош з Лібуші був стрункий, білявий, синьоокий юнак, ще без слідів заросту на свіжому обліччі; ніжною напівдитячою вродою він нагадав Петрові його зрадливого друга Джованні, що вже тринадцять років як сконав. Але то було враження суто зовнішнє, бо Джованні в згоді зі своєю паскудною натурою мав звичку ховати очі, а цей Любош дивився незабудковими очима невинно й відверто. Ті очі були великі, круглі і, здавалося, повні сміху, і це добре свідчило про нього. Зате усмішка на устах була відверто зла, і це свідчило про нього погано. Вислухавши Петра, він хвильку мовчки дивився на нього, а потім перевів свої сині очі на господаря, що, поставивши на столик перед ліжком глечик з вином, поквапно відступав до дверей, і промовив різкою говіркою шумавських німців:

- Я ж тобі виразно сказав, лакузо, що хочу ночувати тут сам, і заборонив тобі когось сюди приводити.

- Я, перепрошую, нікого не приводив, цей пан сам сюди вперся, - відказав корчмар.

Ця недотепна вимовка розлютила вже й так лютого юнака до краю.

- А хто йому сказав, що в моїй кімнаті є вільне ліжко? - Ступивши до корчмаря, він уліпив йому лівою рукою добрячого ляпаса. - Це щоб знав, що зі мною жарти погані й мої накази треба виконувати. А тепер щезни і забери з собою цього пана, бо я з ним паскудитись не буду.

Крутнувшись на підборах, він сів за столик, щоб випити вина, та не встиг навіть простягти руку до глечика, бо Петр ухопив його за плече, шарпонув і поставив на ноги.

- Jesusgotte, Herr von Kukan!¹ - заволав корчмар.

- Вийди, - наказав йому Петр і по-чеському звернувся до юнака, що, зблідлий від болю, марно силкувався випручатись із залізного стиску: - Молодче, я беру назад щойно висловлене прохання, бо ви не заслуговуєте такої честі, щоб порядна людина щось вам завдячувала. Буде по-вашому, ви зостанетесь самі. Я піду, і вам зі мною не доведеться, як ви сказали, паскудитись. Та спершу я дам вам науку - на жаль, дуже запізнілу, бо якби ви, пихатий і себелюбний шмаркачу, дістали її десять років тому, з неї було б для вас більше користі. Але краще пізно, ніж ніколи.

І, сівши на стілець, із якого щойно підняв юнака, він лівою рукою перегнув його через коліно, а правою вліпив йому сильного ляпанця по заду. Та леле - вмить здригнувся, випростався, ніби доторкнувся до розпеченої плити, і з несподіванки прикусив верхню губу, бо його правиця зіткнулась не з твердим плетивом з кісток, хрящів та тугих м’язів, одне слово - не з традиційним комплектом чоловічої гепи, а з чимсь любо-м’якеньким, тепло-пругким та приємним, що його, завдяки сотням тисяч років досвіду, передаваного з покоління до покоління, чоловіча рука вміє оцінити з одного доторку.

«Селям алейкум, - подумав Петр, - якщо це хлопець, то я - морський змій».

І, відпустивши фальшивого юнака, підвівся. Спочатку він хотів був клепнути його п’ять, десять разів, коли не всі двадцять п’ять, але й того єдиного ляпанця, яким він обмежився, вистачило, щоб Любошеве ніжне, гарне обличчя набрякло кров’ю, ніби ось-ось мало луснути. Круглі очі псевдоюнака заблищали слізьми, і він прошепотів по-чеському:

- Це тобі віділлється, паскуднику!

Таке було перше слово рідною мовою, що його Петр почув за бозна вже скільки років.

Петр відповів, уклонившись:

- Звичайно, віділлється - і по справедливості, бо так годиться, щоб людина спокутувала не лише вчинки, на які штовхнула її лиха воля, а й помилки, спричинені короткозорістю. Тільки-но побачивши вас, я мав би збагнути, що так ревно захищати свій інтимний побут вас спонукало не себелюбство, а зовсім інші мотиви, які порядний чоловік повинен шанувати завжди і за всяких обставин, отже, й у ці огидні часи звірства та насильств. Єдиним слабеньким виправданням мені, ласкава пані, може служити те, що ви грали роль юнака напрочуд переконливо: і ваші біляві кучері, підстрижені так, як у найвитонченіших кавалерів, мають вигляд цілком природний, та навіть і те, що мені - хоч я чоловік не тендітний і ламаю підкови за іграшки - треба було добряче напружитися, щоб перемогти ваш опір, коли я клав вас через коліно, і це все утвердило мене в хибній думці. Та коли поміркувати безсторонньо, воно до певної міри й добре, що так сталось, бо якби легко було впізнати, що ви не юнак, то чи багато пуття було б вам із цього маскараду? Нині таки небезпечно бути жінкою, а ще гірше - самотньою жінкою, в цьому я пересвідчився на власні очі якраз сьогодні.

Ще Не договоривши, він виразно помітив, що лють на обличчі молодої жінки згасає і її круглі очі знов починають сміятись. Та, не бажаючи зловживати впливом власних слів, знов уклонився й додав:

- А поки що дозвольте, пані, побажати вам спокійного спочинку в цю мирну, тиху й теплу ніч.

Узявши капелюх, він рушив до дверей, але вродлива білявка спинила його:

- Стривайте, куди ж ви!

- Може, знайду нічліг десь-інде, - відповів Петр, - а ні, то мені не первина спати в заїзді «Під небесною зіркою», як жартома кажуть французи, коли доводиться ночувати просто неба,

- Устигнете, - сказала вона. - Або ви порядна людина, або ж негідник - третього не буває. Якщо ви порядний, ваше товариство буде мені приємне; якщо ж негідник, то розляпаєте в заїзді, хто я, і тоді сюди вдереться цілий полк п’яних мужлаїв. Ні, ні, коли ви вже опинилися тут, то зоставайтесь, це не найгірше, що могло мене спіткати, бо чи лицар ви, чи волоцюга, а чоловік цікавий і на язик не тупий, тож це буде мені розвага, коли ви зі мною посидите за глеком вина й вечерею.

Вона тихенько підійшла до дверей і рвучко їх відчинила, так що господар, який підслухував під ними, влетів у кімнату.

- Ти, лакузо, - мовила вона до нього своєю шумавсько-німецькою говіркою, - як хоч слово писнеш про те, що тут було, то Вальдштейн накаже прибити тебе за язик до воріт твого заїзду. Принеси-но швидше глек вина, ковбаси, сала й хліба, та ворушися!

- Це означає, що між нами вже мир? - спитав Петр.

- Ніякий не мир, - відповіла вона, - а тільки перемир’я, бо я мстива і коли скажу кому, що сквитаюся з ним, то таки сквитаюся. Життя мене не панькало, тож не знаю, чого б це я мала щось комусь дарувати. За вами в мене буде записаний борг, але поки що все гаразд. Мене звуть Лібуша, а за те, що я нічого не боюсь і нікому не зостаюсь винна, прозивають Кураж.

І подала Петрові руку - маленьку, гарну, але тверду.

Під час їхньої дружньої вечері з’ясувалося, що Лібуша не знала в житті нічого, крім війни, бо те, що було дванадцять років тому, до початку війни, здавалось їй таким давнім і нереальним, що вона майже не вірила в нього. Лібуша скуштувала війни ще перше, ніж та війна почалася по-справжньому, ще до бою на Білій горі, бо цісарська армія, йдучи на Прагу, зайняла Прахатиці й вимордувала всіх жителів - півтори тисячі душ. Загинула й уся родина, в якій виховувалась Лібуша, - порядні міщани, що їм за добру плату віддав Лібушу на виховання один чеський пан, справжній граф, бо вона, щоб знав пан з Куканя, нешлюбна дочка того графа: половина крові в її жилах блакитна. Яка друга половина, вона не знає, та й не дуже цікавиться, бо навряд чи взнала б щось приємне. Лібуша врятувалась від тієї прахатицької різанини лиш тим, що названа мати вчасно перевдягла її хлопцем і звеліла тікати, тож вона, Лібуша, аж до шістнадцяти років ходила в хлоп’ячому й служила біля коней при обозі. А тоді вийшла за драгунського ротмістра і, як вірна дружина, їздила за ним усюди, по всіх постоях та гарнізонах, на всі баталії та штурми, і так би чесно жила до сьогодні, якби він не поліг під Пресбургом. А що було далі, до того нікому нема діла, і хай іде к бісу кожен, хто захоче дорікнути їй, що вона була не з тих маніжених панянок, котрі держать свій віночок на прив’язі, як різник барана, і що вона навчилась не гаптувати шовком, а ворожити на картах та кришталевій кулі. А загалом війна їй до душі, бо на війні не знудишся, а як маєш трохи клею в голові, то можна й підлататись. Вона сама, Лібуша, за ці дванадцять років наскладала чимало, грошенят жовтеньких і біленьких, а як добра господиня й чеська патріотка вкладала їх до одного банкірського дому в столиці королівства, золотій Празі, куди переказувала їх векселями, коли наскладається пристойна купка. Головне - не ловити ґав і держатись армії: нині навіть великі міста з усіма їхніми ровами, валами, мурами та баштами не вбережуть від солдатні, що переходить з місця на місце й дорогою не щадить нікого й нічого, тож найбезпечніше - пристати до неї й гарцювати разом з нею. Ну, а як пан Петр з Куканя? Як він користає з війни?

Петр відповів, що ніяк, бо не хоче мати зиск із нещастя, яке спіткало всю Європу.

- От і сьогодні надвечір, - додав він, - я натрапив у кущах біля дороги на труп згвалтованої й замордованої селянки.

- Ну й що ж? - спитала Лібуша.

- Ну й що ж! - повторив Петр. - Коли Каїн убив Авеля, сам бог прокляв його. А коли сьогодні п’ятеро мародерів для забавки замордували сільську дівчину, бог на це мовчить, а людина, та ще й жінка, тільки каже: «Ну й що ж?» От і все, Лібушо.

- А що я мала сказати? Зойкнути: «Ой-ой!»? Чи «лелечко!»? Чи «от бідолашна!»? Чи мерщій схопитись та бігти до священика, заплатити йому, щоб відправив месу за її душу? А ви це зробили?

- Ні, - відказав Петр. - Облишмо це, Лібушо. Ви дочка своєї доби і не можете почувати й мислити інакше.

- А звідки ви знаєте, що ту дівчину забило п’ятеро мародерів? - спитала Лібуша. - Дивна історія.

- Нічого в ній немає дивного, - заперечив Петр і кількома словами оповів Лібуші свою пригоду з п’ятьма харцизяками, що мордували один одного, поки з них зостався один, а його вже Петр покарав кулею в голову й забрав у нього здобич.

- Тобто ласий шмат, за який побились ті п’ятеро бідаків, попав у чесні руки пана Куканя, і він його залюбки проковтнув, хоч це й суперечить його принципам, бо ж він, як сам казав, не хоче мати ніякого зиску з війни.

Так говорила Лібуша; вона стала чарівною, коли, облишивши вдавати юнака, скинула свій камзольчик і розстебнула комір сорочки, так що її жіноча комплекція стала виразно видна. Але що звабливіша була вона, що солодшими здавались її уста, то сильніший гнів загорявся в Петрових грудях, бо жоден справжній чоловік не може без досади терпіти такі несправедливі закиди, та ще й від жінки, яка йому подобається.

- А що ж я мав зробити? - спитав він, навіть не помітивши, що вжив майже тих самих слів, якими Лібуша відповіла на його докір, і, видобувши з кишені своїх іспанських рейтузів гаман з червінцями, віднятий у зарізяки, кинув його на стіл. - Зоставити в руках у мертвого вбивці? Чи, може, обминути його здалеку, коли він убивав свого останнього спільника, - хай, мовляв, іде своєю дорогою?

- Коли б я не знала, як ви повелись насправді, - відповіла вона, - і тільки чула ваші лицарські балачки, то була б певна, що ви вернули гаман справжньому власникові, бо на ньому он прегарно вишито його ім’я та адресу: «Йоганн Штер із Вайтнау». А те Вайтнау зовсім близько від Кемптенського шляху.

- Цей ваш Йоганн Штер напевне лежить на дні якоїсь яруги, і йому вже нічого не треба.

- Це правда, - погодилась Лібуша. - Але тоді, якби я звалась Петром Куканем з Куканя, то зразу подалась би до ратуші й віддала свій улов у руки бургомістра, війта чи бургграфа.

- Щоб бургомістр, війт чи бургграф поділили його між собою, - сказав Петр. - Аякже. Я маю свої принципи моральності й порядності й не відступаюсь від них, але я не дурень. Ні, Лібушо. Один пістоль із цього гамана я вже кинув жебракові, і з рештою зроблю так само.

Лібуша пригорнулась до нього.

- Віддай їх мені.

- Коли будете вбога й немічна, - сказав Петр.

- Це, сподіваюся, буде не так скоро, - відказала Лібуша. - Ох, Петре, такого вродливого й ставного чоловіка, як ви, я ще не стрічала. Добре, що ви не відважний, як мій ротмістр, а обачний і бережете себе, уникаєте небезпек, бо вашої гарної кучерявої голови було б шкода. Ви від природи кучерявий чи залізком волосся припалюєте? Далебі, Петре, ви схожий на святого Мартіна - того, що приїздить білим конем. Адже його малюють великим красенем.

Петр швидко відсунувся від неї, бо в його серці знову закипів гнів,

- Це я обачний? - вигукнув він. - Я розпещена лялька, що уникає небезпек? Я, що з сімнадцяти років, коли мене мали вкинути в темницю на голодну смерть, і до сьогодні ані дня не знав безпеки?

Лібуша сплеснула руками й вигукнула, ніби сміючися з хвальковитого хлопчика:

- Його мали вкинути в темницю на голодну смерть! Страшно подумати. Велике щастя, що тільки мали вкинути, але не вкинули. І відтоді ні дня не знав безпеки? Не кажіть так, Петре, а то я ще дужче боятимусь за вас. А як же це ви з усіх тих небезпек вийшли цілий, без жодної подряпини?

- Бо я не вайло й не фанфарон, не підставляю грудей там, де не треба, - відповів Петр. - Але що я цілий, без жодної подряпини, цього не можна сказати. Мені бракує одного пальця - хоча й найнезграбнішого з усіх, як твердять музиканти, - підмізинного, - та ще й на лівій руці, але що вдієш, його відбила куля, отож я вже не цілий і ніколи цілим не буду.

Лібуша глянула на його ліву руку, яку він підняв, розчепіривши пальці, і в неї аж очі стали круглі з подиву.

- Вам бракує підмізинного пальця?

Петр глянув на свою руку й закліпав очима, щоб розвіяти ману, та дарма: там, де вже добрих п’ятнадцять років між мізинцем і середнім пальцем зяяв проміжок, що з часом трохи стягся, тепер, ніби ніде нічого, стирчав його підмізинний палець, здоровий і цілий, такий достоту, як був колись: зі світлим пружком там, де Петр носив батьків алхімічний перстень. Він торкнув його великим пальцем - палець не зник; спробував хруснути ним - хруснуло.

- Не може бути! - промовив він - і зразу чари минулися, палець щез, від нього знов лишились тільки проміжок та білий зморщений шрам.

- Лібушо, це жарти негарні й небезпечні, - сказав Петр. - Коли ви знаєтесь на чаклунських штучках, лишіть їх при собі.

Вона ображено відказала: які ще чаклунські штучки? Пана з Куканя виморила дорога та літня спека, а тоді ще він хильнув вина, і йому щось приверзлося, а тепер, сам у всьому винний, він закидає порядній, безневинній людині заборонені фіґлі, чорнокнижництво. Оце то сюрприз! Вона, Лібуша, мала Петра за освічену й розумну людину, а він, бач, вірить у чаклунство й схвалює переслідування й спалювання відьом!

Петр зітхнув.

- Кілька днів тому, - промовив він повільно, з виразом терпеливості, як на обличчях кам’яних святих, - я познайомився з одним чоловіком із Пацова, що держав столярню на вулиці, якою водили відьом до катівні. І це видовище, колись рідкісне, останніми роками стало таке часте, просто щоденне. Від того він знавіснів: спалив свою хату, бо її, як і всіх будинків на тій вулиці, ніхто не хотів купити, взяв на плече сокиру й подався в світ мандрівним теслею. Він геть зубожів, голодує, але почуває себе щасливим, бо не мусить чути голосіння тих нещасливиць. Це війна, Лібушо, та сама, яка вам подобається, винна в тому, що фанатизм і забобони розбуялися так, як іще ніколи. І ваш закид, ніби я схвалюю переслідування відьом, такий недоладний, що я не хочу й виправдовуватись.

- Не хочете, а проте виправдовуєтесь, аж захрипли, - відказала Лібуша. - Ви, Петре, дуже добре вмієте говорити, але вміли б іще краще, якби пильнували свого язика й не наступали на нього раз у раз. Балакаєте про дурні забобони, а самі вірите в чаклунські штучки.

- Я вірю в те, що бачать мої очі, - відказав Петр. - А мої очі побачили на руці той палець, якого я вже п’ятнадцять років не маю, так, як уві сні ми бачимо те, чого нема насправді, і розмовляємо з людьми, що давно померли, або, наче мандрівники в пустелі, бачимо зблизька міста, до яких тисячі миль. Я не знаю, як ви це зробили, знаю тільки, що викликали в мене якусь хвилинну ілюзію, і певен: цього ви навчились не в єзуїтській школі для дівчат, тому я й ужив слова «чаклунські штучки».

- Хай там як, - сказала Лібуша, - а тепер я й поготів змушена лишити вас у себе як заставу до ранку, бо якби дозволила, щоб ви там у корчмі розляпали не тільки те, що я жінка, а й те, що знаюсь на чаклунстві, то був би сердешній беззахисній Лібуші амінь.

- Ну, то мені лишається тільки зробити отак, - сказав Петр, вийняв з піхов свою шпагу й поклав між двома постелями. - Так робилось у давні часи, - додав він. - Під охороною лицарського меча панна спала при боці в лицаря безпечніше, ніж у монастирській келії.

- Я не панна, а вдова, і це не меч, а шпага, - заперечила Лібуша. - Та дарма: ви мені симпатичний і виявляєте добру волю. Дограйте вже свою роль галантного кавалера до кінця: відверніться на хвильку, щоб я могла приготуватися до сну.

Петр слухняно відвернувся й не помітив, як Лібуша вкинула в його недопите вино маленьку кульку, що засичала й розтала.

- У-у-у, - прогула Лібуша, як ото гукають, граючись у хованки. На ній була сільська нічна сорочка з цупкого полотна, від шиї аж до кісточок. Босі ноги, видні з-під пелени, були маленькі, рожеві й здавались беззахисно-дитячими.

- Я смішна, правда? - спитала вона, підходячи до Петра.

- Це я смішний, що міг хоч на хвилину повірити, ніби ти хлопець, - відказав Петр і обняв її за стан.

Вона відгорнула комір сорочки й оголила праве плече - все в синцях від Петрового стиску.

- Диви, що ти мені зробив.

Петр був не в такому настрої, щоб придумувати дотепну відповідь, а тому сказав коротко й просто:

- Мені дуже жаль, Лібушо.

І почав легенько, ніжно цілувати кожен синець.

- Я знаю, що ти не такий тендітний і обачний паничик, як я тебе дражнила, - прошепотіла Лібуша. - Ти справжній чоловік.

- Так, і зараз це доведу, - Петр нахилився устами до її уст, але вона випручалась.

- Ще ні. Випиймо перед сном, - і підняла свій кухоль. - За довге перемир’я між нами.

Він квапливо вихилив своє вино. Лібуша шмигнула в постіль.

- Прийми зразу оту твою дурну шпагу, - мовила вона півголосом з пишної подушки, в якій тонула її голова.

Петр поквапився виконати те прохання.

- Тільки тепер, Лібушо, щоб ніяких чарів, - сказав він, підступаючи до ліжка. Та без чарів не обійшлося: тільки-но він доказав ці слова, ноги під ним підломились - а далі вже не було нічого.