Регіональні інноваційні програми

Asheim, B., Coenen, L., Moodysson, J., & Vang, J. (2007). Constructing knowledge-based regional advantage: implications for regional innovation policy. International Journal of Entrepreneurship and Innovation Management , Vol. 7 - pp. 140 - 155.

Boeckhout, S. (2004). Regional innovation strategies in Poland: lessons and recommendations. Rotterdam,: ECORYS-NEI.

Centre for Strategy & Evaluation. (2001). Ex Post Evaluation of 1994-99 Objective 2 Programmes – EU Level Synthesis.

Charles, R. D., Nauwelaers, C., Mouton, B., & Bradley, D. (2000). ASSESSMENT OF THE REGIONAL INNOVATION AND TECHNOLOGY TRANSFER STRATEGIES AND INFRASTRUCTURES (RITTS) SCHEME.

Conor, O. (2006). Reforming Regional Governance in East Central Europe: Europeanization or Domestic Politics as Usual? East European Politics and Societies, Vol. 20, No. 2, , pages 219–253. ISSN 0888-3254.

Cunningham, P. (2008). Thematic Report: Governance.

DG Regional Policy, European Commission. (2002). Regional Innovation Strategies under the European Regional Development Fund Innovative Actions 2000-2002.

Franz, T., & Trippl, M. (2004). One size fits all? Towrds a differentiated policy approach with respect to regional innovation systems. SRE - Discussion 2004/01 , 31.

Hollanders, H., Tarantola, S., & Loschky, A. (2009). Regional Innovation Scoreboard (RIS) 2009.

Keenan, M., Miles, I., Fahri, F., & Scapolo, F. (2001). A practical guide for regional foresight. FOREN Network.

Ketels, C., Lindqvist, G., & Sölvell, Ö. (2008). Clusters and Cluster Initiatives.

Maroulis, N., & Koschatzky, K. (2007). Specific Analysis on the Regional Dimensions of Investment in Research.

Oxford Research AS. (2008). Cluster policy in Europe: A brief summary of cluster policies in 31 European countries.

Radosevic, S. (2000). Regional Innovation Systems in Central and Eastern Europe: Determinants, Organizers and Alignments.

SEC 2637, Commission Staff Working Document. (2008). THE CONCEPT OF CLUSTERS AND CLUSTER POLICIES AND THEIR ROLE FOR COMPETITIVENESS AND INNOVATION:.

Sipikal, M., & Parizkova, J. (2009). Regional innovation strategies in V4 countries. 3rd Central European Conference in Regional Science.

Walendowski, J. (2006). Strategic Evaluation on Innovation and the Knowledge Based Economy in relation to the Structural and Cohesion Funds, for the programming period 2007-2013. Country report for Poland.

Підтримка інноваційної діяльності в Україні на регіональному рівні продовжує залишатися слабкою. Протягом років регіональні органи влади не мали фінансових ресурсів та законодавчої бази для будь-якої цілеспрямованої діяльності з підтримки інновацій, хоча деякі регіони намагалися запровадити спеціальні заходи з підтримки інновацій у межах регіональних програм розвитку. Так, у регіональних адміністраціях Київського (місто) та Донецького регіонів є спеціальні відділи, відповідальні за підтримку науково-технічної та інноваційної діяльності. В Автономній Республіці Крим (AРК) з 1996 по 2002 рік працював Комітет з науки та регіонального розвитку при Раді міністрів АРК, діяльність якого фінансувалася з регіонального бюджету. Він був ліквідований, здебільшого, через політичні суперечки.

Однак, цього насправді недостатньо для розвитку сучасної регіональної про-інноваційної системи. Лише Київська, Львівська, Миколаївська та Чернівецька області у 2007-2008 рр. виділили зі своїх бюджетів певні кошти на інноваційну діяльність. Внесок регіонів у загальний річний об’єм фінансування інновацій у 2005- 2008 рр. не досягав і 3%.

За ініціативою центральних органів влади України ще з початку 1990-х робилися спроби щодо децентралізації керування регіональним інноваційним розвитком. Створений у 1992 р. Державний інноваційний фонд України мав регіональні відділення у всіх регіонах (областях) України. Нажаль, діяльність Фонду не була успішною. Уряд намагався використати кошти з Фонду з метою заповнення НДДКР у Державному бюджеті. Значна частина грошей Фонду була викрадена шляхом фальсифікованих «інноваційних проектів». Держава не може повернути більше ніж три чверті кредитів, які були видані через Фонд. Однак, більшість таких відділів існують і досі, у той час як Державний інноваційний фонд, після кількох трансформацій, перетворився на Державний інститут з фінансування інновацій та кредитування. Варто відзначити, що Закон України «Про інноваційну діяльність» відкриває шлях для створення різних інноваційних фондів, які б могли підтримувати інноваційну діяльність, однак був створений лише ДІФІК. Разом з тим, з метою вдосконалення системи фінансування інновацій на регіональному рівні, доцільно застосовувати відповідні положення чинного законодавства. Можна також згадати про те, що при Державному агентстві України з інвестицій та інновацій було створено 13 Регіональних центрів з інноваційного розвитку, з конкретним бюджетним забезпеченням. Нині це Агентство перетворилося на Державне агентство з інвестицій та розвитку, і було вирішено створити 27 (тобто у кожному з регіонів) регіональних центрів з інвестицій та розвитку, замість 13 діючих регіональних центрів.

Наукові центри Національної академії наук та Міністерства освіти та науки, як і центри наукової, технічної та економічної інформації у регіонах, що підпорядковуються Міністерству освіти та науки, завжди сприяли децентралізації керування інноваційною діяльністю в Україні. Згідно з офіційними нормативними актами, ці структури повинні працювати в інтересах регіонального інноваційного розвитку та у тісній співпраці з місцевими адміністраціями.
Декларації про підтримку інноваційного розвитку та реальна підтримка інновацій суттєво відрізняються між собою в різних регіонах. У той же час, очевидним є те, що практично всі регіони намагаються розвивати елементи місцевих науково-технічної та інноваційної інфраструктур (наприклад, дослідні інститути, технопарки, вищі навчальні заклади та високотехнологічні компанії). Ці кроки мали позитивний вплив на загальний рівень інноваційної діяльності у країні, що спричинило зростання інноваційного виробництва у деяких регіонах країни.

Спочатку уряд намагався стимулювати інноваційний розвиток у регіонах шляхом створення різноманітних економічних привілеїв для певних областей. Так, з 1992 р., згідно з відповідним законом, було створено декілька вільних економічних зон. У 1998-1999 рр. з’явився інший тип інноваційної інфраструктури – так звані території пріоритетного розвитку (ТПР). До кінця 1999 р. було створено одинадцять вільних економічних зон (ВЕЗ) та 72 TПР. У багатьох випадках створення цих структур було результатом лобіювання з боку місцевих органів влади, що суперечило причинам економічної раціональності. Деякі зони використовуються для відмивання грошей та уникнення сплати податків. Були створені такі ВЕЗ: «Донецьк» у Донецькій області, «Славутич» у Київській області, «Курортополіс Трускавець», «Яворів» у Львівській області, «Миколаїв» у Миколаївській області. Спеціальними економічними зонами, орієнтованими на зовнішню торгівлю, є «Азов», «Закарпаття», «Інтерпорт Ковель», «Рені», «Порто Франко» в Одеському морському торговельному порту, «Порт Крим», та Південнокримська експериментальна зона «Сиваш». Основні зони пріоритетного економічного розвитку були створені у Закарпатській області, Північноукраїнських (під впливом Чорнобиля) територіях, у Східному та Північному Криму та Донбаському регіоні. ЗПР у Україні представлені таким чином: в Автономній Республіці Крим (7 округів); у Донецькому регіоні (22 міста та 5 округів); у Волинському регіоні (3 міста та 9 округів); у Закарпатському регіоні; у Луганському регіоні (6 міст та 3 округи); у Чернігівському регіоні (7 округів), у місті Шостка та місті Харків. Загалом, території пріоритетного розвитку та спеціальні економічні зони становили близько 10% географічної території Україні у 2005 р. Разом з тим, надії на швидке зростання іноземних інвестицій та постачання технологій не справдилися. Рівень прямих іноземних інвестицій у більшості зон був нижчим, і лише у чотирьох зонах (переважно на Західній Україні) був вищим від середнього національного рівня. Однак загальний обсяг інвестицій у ці регіони не є великим. На початку 2005 р. у Трускавецькій курортній зоні він становив 429 дол. США на душу населення, проти 178 дол. США на душу населення по всій Україні в середньому.

Фактично, у першій половині 2006 р. ВЕЗ втратили свої ключові економічні привілеї, незважаючи на те, що вони зберегли свої назви. Уряд пообіцяв запровадити нові законодавчі акти, однак цього не було зроблено через потребу фокусування на деяких інших політико-економічних проблемах.

Другий напрямок підтримки інноваційної діяльності у регіонах пов’язаний зі створенням спеціальних підпрограм у межах програм регіонального розвитку та підтримки інноваційної інфраструктури регіону. Елементи регіональної інфраструктури зазвичай створюються за допомогою центрального бюджету, який надає левову частку грошей для цих потреб.

Промислові кластери також формувалися у деяких регіонах. Перший був створений у 1998 р. у Хмельницькому регіоні, на базі текстильної та швейної фабрик. Кластер «Поділля перший» створений за сприянням ДАУІР, допомагав своїм 24 членам-підприємствам, Політехнічному інституту, двом коледжам та декільком сервісним компаніям отримувати та поширювати інформацію про інновації та встановлювати контакти з потенційними покупцями з інших регіонів України та зарубіжжя¹⁰. Згідно з Наказом Кабінету міністрів України, два кластери були легалізовані та одержали підтримку у 2010 р. Вони об’єднали дрібні підприємства побутового обслуговування, народного промислу та у сфері туризму: кластер «Сорочинський ярмарок» у Полтавському регіоні та кластер «Сузір’я Карпат» в Івано-Франківському регіоні. Зараз ведеться підготовка нормативного акту про підтримку кластерів в Україні, який повинен бути затверджений на рівні центральних органів влади України.

Це зразок організаційної інновації. Нажаль, немає достатньої інформації про практичну діяльність цього кластера за останні роки, щоб зробити висновок про успішність або невдачу проекту.

Київ залишається лідером серед регіонів України за рівнем інноваційної діяльності. Його територія вміщує три чверті усіх зареєстрованих технопарків; кількість дослідників на 1000 осіб економічно активного населення у Києві більш ніж у 120 разів вища, ніж у Хмельницькому регіоні, який займає останнє місце за даним показником¹¹. Київ не має спеціальної інноваційної програми. Однак місто має спеціальну програму з промислового розвитку на інноваційній основі на 2006-2011 рр. Ключові заходи згідно з цією програмою орієнтовані на модернізацію інфраструктури міста. Завдяки реалізації цієї програми у 2006-2008 рр. було створено 7000 нових робочих місць і розпочато 220 дослідницьких та інноваційних проектів¹².

Останнім часом декілька регіонів (областей) розпочали приділяти більше уваги проблемі інноваційного розвитку, хоча ця увага не супроводжувалася практичними заходами. Декілька регіонів (областей) підготували нові Концепції інноваційного розвитку¹³, деякі регіони включили «інноваційний вимір» до своїх програм регіонального розвитку. Основною проблемою цих програм та концепцій є те, що зазвичай вони не містять практичних кроків, підкріплених фінансовими ресурсами та організаційними заходами. Водночас, усі ці документи безпосередньо підкреслюють важливість створення відповідних інституцій та фізичної інфраструктури для розвитку інноваційної діяльності.

У цьому напрямку Харківський регіон підготував декілька взаємопов’язаних програм, таких як «Регіональна програма розвитку експортного потенціалу Харківської області на 2007-2008 рр.», «Стратегія соціально-економічного розвитку Харківської області на 2008-2015 рр.», «Програма науково-технічного та інноваційного розвитку Харківської області до 2015 р.», або «Програма розвитку регіональної інноваційної системи Харківської області на 2008-2009 рр.»¹⁴. У регіоні налічується близько 200 дослідницьких організацій, 31 вищий навчальний заклад та один успішний технопарк. Він займає друге та третє місця в Україні за основними показниками – науково-дослідницькими розробками та розвитком інновацій. Нажаль, практично усі вищезгадані програми містять швидше декларації, а не конкретні заходи, спрямовані на створення інноваційного клімату в регіоні. Однак у 2007-2008 рр. голова регіональної адміністрації створив спеціальний консультативний орган – Регіональну громадську раду з інноваційного розвитку – який розглядає питання інновацій у регіоні, та розробляє рекомендації щодо регіональних науково-технічних пріоритетів та конкретних заходів, спрямованих на розвиток інноваційної діяльності. Окрім того, у 2008 р. було створено регіональний інноваційний центр. Поки що рано розглядати результати його діяльності¹⁵.

У 2007 р. Чернігівська область розпочала імплементацію Програми інноваційного та інвестиційного розвитку Чернігівської області на 2007-2010 рр. «Чернігівщина інвестиційна-2010». Хоча ця програма фокусувалася на інвестиціях у регіоні, вона містить розділ 5.4, який стосується побудови регіональної інноваційної інфраструктури. Побудова інноваційної структури у Чернігівській області відбувається у два етапи. Перший етап планується завершити у 2009 р. Протягом трьох років розвиватиметься регіональна інноваційна стратегія. Нові елементи інноваційної інфраструктури також розроблятимуться на першому етапі. Другий етап, що триватиме два роки (2009-2010), передбачає встановлення елементів регіональної інноваційної системи. Необхідно створити регіональний ринок інноваційного виробництва та послуг, і водночас розвивати регіональну інноваційну діяльність¹⁶.

У 2008 р. Одеський регіон оголосив про початок спеціальної інноваційної програми в Одесі – «Створення в Одеській області інноваційної інфраструктури на 2009-2013 роки». Слід відзначити, що ця програма є частиною Державної економічної програми зі створення інноваційної інфраструктури в Україні. Загальний бюджет регіональної програми становить 63 млн. грн. Основним її завданням є створення установ для підтримки різноманітних інновацій, таких як венчурний фонд або центри трансферу технологій. Окрім установчих компонентів, міські органи влади Одеси організують певні конкурси для винахідників, науковців та дрібних інноваційних підприємств¹⁷.

Ще одним регіоном, який оголосив про регіональну інноваційну програму в 2008 р., був Дніпропетровськ. Регіональна програма інноваційного розвитку до 2020 р. була повторно схвалена 23 травня 2008 р. Фактично, основні принципи програми були опубліковані наприкінці 2004 р., проте сама програма була підготована лише у 2008 р. Згідно з цією Програмою, у 2008 – 2012 рр. необхідно створити близько 75 інноваційних підприємств із більш ніж 3500 нових висококваліфікованих робочих місць. Для запровадження інноваційних проектів потрібно залучити більше 1,5 млрд. грн.¹⁸

Херсонський регіон включив інноваційний компонент у регіональну програму залучення інвестицій. Бюджет програми становить лише 2,3 млн. грн., тому припускається імплементація лише організаційних та координаційних заходів¹⁹.

Існує декілька регіональних ініціатив зі створення регіональних інноваційних систем у різних частинах України. Наприклад, у середині 2007 р. відбувся круглий стіл щодо регіональної інноваційної системи у Львівському регіоні. Місцеві органи влади брали у ньому активну участь, однак спеціальної інноваційної програми або стратегії у регіоні немає²⁰.

Рівень інноваційного розвитку регіонів України суттєво відрізняється. Зазвичай експерти розглядають 3-4 групи українських регіонів (іноді ця цифра може бути більшою), в залежності від їхнього рівня інноваційної діяльності. Київ, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ та Запоріжжя знаходяться у першій групі. Інші області можуть розподілятися серед двох-трьох інших груп²¹.

У деяких регіонах (Житомир, Одеса, Черкаси) немає навіть центрів освоєння бізнесу, в той час як у Харківському, Запорізькому та Закарпатському регіонах є центри лізингу.

Нові можливості для активного залучення університетів та дослідницьких організацій передбачаються Законом України «Про технопарки», ухваленим у середині 2009 р. Цей Закон дозволяє заснування комерційних підприємств при державних навчальних та дослідницьких закладах з метою розвитку наукового парку. Ці нові можливості є обмеженими, проте даний Закон у будь-якому випадку забезпечує більш демократичний шлях до створення наукових парків та реєстрації їхніх проектів.

Протягом останніх років різниця між «провідними» та «відсталими» регіонами збільшилася. Частка науково-дослідних та практичних розробок у шести областях (включаючи Київ) досягла 81% у 2007 р. проти 74% у 2002. Згідно з оцінками експертів, що базуються на узагальненні декількох ключових показників інновацій, питома вага інновацій у Донецькій області у 324 рази «вища» за «вагу» Закарпатської області²³.

«Концепція розвитку Національної української інноваційної системи», схвалена Кабінетом міністрів України у червні 2009 р., та Державна цільова економічна програма «Розвиток інноваційної інфраструктури в Україні у 2009-2013 роках», ухвалена Наказом Кабінету міністрів України у травні 2008 р., можуть бути надзвичайно важливими для інноваційного розвитку регіонів. Для цих потреб необхідне надання принаймні мінімальних державних коштів з метою запровадження заходів, що згадуються у цих документах.

Роль Національної Академії наук України та Міністерства освіти України (MО) у підтримці регіональної інноваційної політики

Сучасна регіональна політика України передбачає посилення потенціалу розвитку регіонів країни та її конкурентоздатності. Розвиток наукового, технологічного та інноваційного потенціалів повинен стати основним пріоритетним завданням регіональної економічної політики, спрямованим на підвищення конкурентоздатності регіонів. У такий спосіб процес поширення інновацій має перетворитися з централізованого на локальний, коли окремі регіони стануть «точками інноваційного зростання» національної економіки через місцеві інноваційні процеси. Для України з її чималою територією та розмаїттям соціально-економічного розвитку, регіональні аспекти наукової, технічної та інноваційної політики є надзвичайно важливими.

Відомо, що однією з вагомих передумов соціально-економічного та культурного розвитку українських регіонів є гармонійне поєднання розвиненого наукового потенціалу з іншими елементами територіально-економічного комплексу. Ця умова не завжди виконувалася в Україні. Наприклад, у Донецькому басейні спостерігалася значна диспропорція між потребами промисловості у науковій підтримці та освіченому персоналі й реальним регіональним науковим потенціалом, що була породжена зростанням промисловості на початку 60-х років минулого століття. Варто згадати, що на той час у регіоні не було докторів наук. У 1964 р. образ Донецького басейну фундаментально змінився завдяки заснуванню університету та кількох нових академічних наукових інституцій у Донецьку, у відповідь на пропозицію Академії наук України. Потужний промисловий регіон став також регіоном науки та освіти з 17 академіками та дійсними членами Національної Академії наук України, приблизно 650 докторів наук та більше ніж 4500 кандидатів наук. З точки зору наукового потенціалу Донецьк залишив позаду такі відомі наукові центри України, як Одеса, Дніпропетровськ та Львів, і зрівнявся із Харковом. Майже 95 % працівників Національної Академії наук працюють у згаданих вище містах та Києві.

При заснуванні наукових інституцій Академії наук у регіонах України до уваги бралася необхідність регіонального розвитку найбільш важливих галузей для розвитку потужностей виробництва у відповідному регіоні.

Зміни статусу наукових центрів відбулися тоді, коли Україна стала незалежною та перевела свою економіку до ринкових відносин. У 1991 р. Президія Академії наук України за схвалення Ради міністрів України надала регіональним науковим центрам Академії права юридичних осіб. Це дозволило центрам вирішити важливі регіональні проблеми за допомогою економічних інструментів у межах фондів, виділених клієнтами, із залученням найкращих фахівців, незалежно від місця їх основної зайнятості. Більше того, завдяки більш високому статусу регіональні наукові центри отримали нові можливості для більш тісного співробітництва із державними адміністраціями у регіонах України, для приваблювання фінансових ресурсів з місцевих бюджетних та не бюджетних фондів з метою імплементації регіональних наукових та технічних програм, для більш тісного співробітництва з промисловими компаніями та подальшого посилення впливу Академії наук на наукову та технічну політику в регіонах країни.

На даний час в Україні функціонують 6 регіональних наукових центрів Академії та Міністерства освіти. Вони розташовані у регіонах із найбільш розвиненим науковим потенціалом та формують основу регіональної структури Академії. Сфера їх діяльності не обмежується регіонами, у яких вони розміщені, та покриває певні географічні та економічні регіони України. Центри проводять свою діяльність у таких регіонах, відповідно: Донецький науковий центр відповідає за Донецький та Луганський регіони; Західний науковий центр за Львівський, Івано-Франківський, Волинський, Закарпатський, Рівненський, Тернопільський, Хмельницький та Чернівецький регіони; Південний науковий центр представляє Одеський, Миколаївський та Херсонський регіони; Північно-східний науковий центр представляє Харківський, Сумський та Полтавський регіони; Дніпровський регіональний центр охоплює Дніпропетровський, Запорізький та Кіровоградський регіони; а Кримський науковий центр представляє Автономну Республіку Крим та Севастополь. Кожен із центрів має декілька наукових координаційних рад, які функціонують для забезпечення координації між регіоном та науковим центром. Основним завданням регіональних наукових центрів є взаємодія з регіональними органами влади, спрямована на забезпечення наукової підтримки для рішення актуальних проблем соціально-економічного розвитку відповідних регіонів України. Найбільш пріоритетними є комплексні проблеми, які вимагають об’єднання зусиль науковців та професіоналів з різних сфер, незалежно від їхньої відомчої приналежності. Ними є передусім проблеми ефективного функціонування секторів економіки, типових для регіону, проблеми економії енергії та ресурсів, проблеми довкілля, культурного та духовного розвитку. Особливе місце у діяльності центрів займають проблеми, пов’язані з аналізом антропогенних, біологічних та соціальних загроз, а також розробка превентивних заходів. Іншими важливими заходами центрів є сприяння розвитку наукового потенціалу відповідних регіонів, подальша інтеграція науки та освіти, перехід економіки на інноваційний шлях, та кампанії громадського оповіщення. Міжвідомчий характер діяльності центрів Академії наук України був легально формалізований у 1997 р., із наданням їм статусу подвійного підпорядкування: Академії та Міністерству науки України, а з 2001 р. - Академії та Міністерству освіти України. Після погодження з місцевими органами влади Академія та Міністерство сукупно схвалюють пріоритетні сфери діяльності наукових центрів.

Сьогодні наукові центри Академії наук та Міністерства освіти інтегровані до структури Національної академії наук України. Найвищим органом управління є Рада, що складається з дійсних членів та членів-кореспондентів Національної академії наук України, а також членів секторальних академій наук, котрі працюють у регіонах, ректорів університетів, директорів секторальних науково-дослідних інститутів, а також інших лідерів науково-технічного товариства регіону. Рада визначає основні пріоритети та заходи центру.

Раду очолює Голова, призначений Президією НАН України за погодженням з Міністерством освіти від членів Президії та на строк повноважень Президії. Голова представляє центр у Президії Академії наук, у міністерстві освіти, в урядових та місцевих органах влади, а також інших інституціях, організаціях та підприємствах. Склад Ради ухвалюється спільно Президією Академії та комітетом Міністерства за поданням голови центру. Один із заступників голови центру відповідає за сучасну наукову, управлінську, фінансову та економічну діяльність центру під наглядом голови центру.

Таким чином, науковий центр суттєво відрізняється від інших наукових організацій, напр. від інституцій академії наук України.

Основною діяльністю центру є не наукова робота як така, а наукова робота й координування. Центр має дуже широкий комплекс різноманітної науково-технічної діяльності, на відміну від академічних інститутів, які проводять лише декілька заходів.

Тому штат центру складається з власних працівників центру, зайнятих на повний робочий день, праця яких фінансується державним бюджетом, регіональних науковців, які працюють на добровільних засадах, та нарешті тимчасових працівників, науковців та експертів з тих самих або інших регіонів, праця яких оплачується різними джерелами фінансування.

Через вищезгадані особливості центр фактично має двох керівників: директора, відповідального за нагальні проблеми, який є заступником голови центру; та старшого керівника, який є головою центру, членом Президії НАН України.

На відміну від інститутів, науковий рівень центру забезпечується не лише його власними науковцями, об’єднаними у наукову раду, а й науковцями з усього регіону, залученими до роботи у раді центру, його секціях та комісіях. Таким чином, центр, здобувши статус юридичної особи та наукової організації, зберіг багато ознак недержавної організації. Ця комбінація допомагає центру в рішенні проблем, важливих для регіону, котрі зазвичай мають комплексний характер.

Протягом останніх років наукові центри зробили багато важливих змін на користь відповідних регіонів. Зокрема, Північно-Східний науковий центр розробив Стратегію соціально-економічного розвитку Харківського регіону до 2015 р. та Регіональну програму енергозбереження для Сумського регіону до 2015 р. Він також провів ряд екологічно-економічних оцінок проектів реконструкції та технічного переоснащення промислових підприємств.

Науковці з Донецького наукового центру брали безпосередню участь у розробці Програми науково-технічного розвитку Донецького регіону на період до 2020 р. Програма була створена у відповідності з Меморандумом про співпрацю між Національною Академією наук України та Донецькою регіональною держадміністрацією. Вона сфокусована на прискоренні технологічного оновлення економічних секторів Донецького регіону, запровадженні досягнень національної науки та техніки у сферу виробництва, та на трансформації регіональної економіки у модель інноваційного розвитку.

Південний науковий центр ініціював та розробив «Комплексну програму подальшого розвитку інфраструктури та провадження господарської діяльності на острові Зміїний та континентальному шельфі», яка здобула національний статус. Сьогодні завдання програми успішно втілюються під наглядом уряду.

Західний науковий центр доклав зусиль для розробки та запровадження «Регіональної програми з визначення залишкового ресурсу конструкцій, споруд і машин тривалої експлуатації та заходів щодо продовження терміну їх безаварійної роботи», а також узяв участь у ряді регіональних проектів. Серед суттєвих результатів діяльності центру – «Концепція територіального розвитку передгірних районів Львівського регіону» та «Стратегія територіального розвитку Миколаївського регіону», спрямовані на запровадження раціонального територіального розвитку територій на базі збалансованого розвитку.

Дніпровський регіональний центр розробив «Комплексну програму енергозбереження у Дніпропетровському регіоні на період до 2010 р.», схвалену керівництвом Дніпропетровського регіону, яка успішно реалізується. У процесі реалізації Програми, розробленої центром з метою подолання екологічної кризи у Дніпродзержинську в 2000-2005 рр., були досягнуті результати, спрямовані на реабілітацію територій, уражених у процесі накопичення радіоактивних та токсичних відходів та території міста й суміжних районів у результаті роботи промислового підприємства «Придніпровський хімічний завод» та інших заводів.

Наукові центри проводять значну кількість експертних оцінок щодо питань великого значення для рішення конкретних регіональних проблем. На основі результатів експертної перевірки екологічних умов на промислових підприємствах Донецького регіону Донецький регіональний центр розробив декілька наукових проектів, що стосуються вдосконалення водопостачання, обмеження викиду стічних вод до природних водойм, утилізації твердих відходів тощо.

Наукові центри постійно працюють над розвитком академічного сектору науки в регіонах. Дніпровський науковий центр ініціював заснування Департаменту з питань управління природними ресурсами та регіональної економіки, який згодом став Інститутом управління природними ресурсами та екології НАН України, з областю досліджень, тісно пов’язаною з екологічними регіональними проблемами. Науковий центр зосереджений на вдосконаленні системи навчання наукового персоналу вищої кваліфікації, підтримці молодих учених та створенні умов для їхнього творчого розвитку, а також просуванні наукових досягнень у відповідні регіони.

Вищезгаданий перелік заходів наукових центрів показує, що вони активно створюють умови для розвитку інноваційної діяльності. У новій редакції «Типового статуту регіонального наукового центру НАН України та МО України», схваленого Рішенням №14/1-13 Розпорядження №302 Колегії Міністерства освіти України та Президії НАН України від 22 листопада 2006 р., передбачається суттєве посилення його впливу на розвиток інноваційної діяльності у регіонах України.

У процесі реалізації цього завдання регіональні наукові центри діють як вирішальна організація при розробці довгострокових прогнозів наукового, технічного та інноваційного розвитку регіонів, а також концепцій та стратегій побудови інноваційного середовища у регіоні на базі визначених пріоритетів, схвалених регіональними органами влади.

Наприклад, Північно-Східний науковий центр разом із вищими навчальними закладами регіону розробив та передав Харківській регіональній держадміністрації Програму розвитку регіональної інноваційної системи Харківського регіону на 2008-2009 рр. з метою її включення до серії програм, що фінансуються регіональним бюджетом. Основними завданнями програми є реалізація інноваційної моделі соціально-економічного розвитку регіону та адаптація результатів наукомісткого виробництва до умов інноваційного середовища. Науковці центру розробили Концепцію побудови регіональної інноваційної системи. На базі Концепції було створено пілотний проект розвитку інноваційної системи Харківського регіону . За ініціативою центру провідні наукові установи та вищі навчальні заклади регіону – Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Державна наукова установа «Інститут люмінесцентних матеріалів НАН України», Національний науковий центр «Харківський інститут фізики та технологій НАН України», та Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» – разом із регіональною державною адміністрацією прийняли рішення про заснування Регіонального інноваційного центру, створеного для того, щоб стати основним елементом регіональної інноваційної структури.

З метою створення сприятливих соціально-економічних умов для інноваційної діяльності науковці Донецького наукового центру запропонували створити спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку для інвестиційної діяльності. Донецька регіональна державна адміністрація підтримала цю пропозицію та передала її уряду. Було прийнято Закон України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності у Донецькому регіоні». На базі цього закону в Донецькому регіоні було створено ряд спеціальних економічних зон, які успішно працюють і сьогодні. Функціонування технопарків на пільгових умовах щодо оподаткування та митних зборів дозволило відкриття накопичувальних рахунків інноваційних проектів для науково-технічного розвитку та інноваційної діяльності у регіоні.

У 2007 р., згідно з рішенням Ради Донецького наукового центру, були створені декілька робочих груп з метою відбору інноваційних проектів у регіоні для участі у конкурсі Національного агентства України з інвестицій та інновацій. Була проведена експертна оцінка таких проектів, рекомендованих для участі у конкурсі: «Керамічні вироби на основі синтезованого нанопорошку», «Організація виробництва маммографів, що визначають онкологічні захворювання на ранніх стадіях» (O.O.Галкін, Донецький інститут фізики та техніки НАН України). Науковий центр Дніпровського регіону є членом функціонуючої експертно-консультативної робочої групи з розробки наукових інноваційних програм для розвитку регіону.

Наукові установи постійно пропагують інноваційну діяльність. Вони створюють компанії громадського оповіщення урядових структур, виробників та підприємців про отримані результати наукових досліджень та розробку інноваційних проектів із застосуванням нових матеріалів, елементів, обладнання та технологій.

Західний науковий центр на даний момент працює над розбудовою інформаційно-аналітичної системи для наукових центрів, яка дозволить відстежувати науковий та інноваційний потенціал та забезпечить взаємозв’язок між учасниками наукової, технічної, інноваційної та підприємницької діяльності усіх регіонів України. На даний час на стадії розробки знаходиться інформаційний ресурс (Інтернет-портал), який зробить можливим обмін інформацією про нові інноваційні розробки та забезпечить швидкий доступ до них для менеджерів з інновацій. Він також об’єднає усі сектори інноваційного процесу, допоможе потенційним інвесторам знайти наукомісткі дослідження та дасть можливість установам з перспективними науковими розробками знайти інвесторів.

Донецький науковий центр створив базу динах та провів аналітичне дослідження рівня доступності людських ресурсів в інноваційній сфері у Донецькому регіоні.

Регіональні наукові центри, діючі у якості наукових установ Національної академії наук України, створюють фундаментальні та практичні дослідження з актуальних проблем інноваційної діяльності в регіонах України.

Наприклад, Західний науковий центр проводить дослідження трансформації науково-технологічного комплексу регіону у відповідності з інноваційним розвитком економіки за умов пожвавлення міжрегіональної та міждержавної кооперації, інфраструктурної підтримки інноваційного розвитку регіону, проблем управління регіональним науковим комплексом та його трансформації відповідно до потреб інноваційного розвитку економіки (на прикладі Західного регіону України). Донецький науковий центр досліджує управлінські та наукові механізми регулювання інноваційного розвитку регіону. Науковці Північно-Східного наукового центру досліджують управлінські та економічні принципи побудови та імплементації регіональної інноваційної політики (на прикладі Харківського регіону) та розвивають методологічні засади для оцінки інтелектуальної власності. Кримський науковий центр розвиває інноваційну стратегію розвитку регіону, що базується на відновлюваних джерелах енергії, енергозбереженні та ефективному використанні ресурсів. Південний науковий центр вивчає динаміку інноваційного компоненту наукових досліджень у південному регіоні України. Вчені з Дніпровського регіонального наукового центру досліджують шляхи розвитку інноваційної діяльності у Дніпровському регіоні.

На думку керівництва НАН, формування регіональної структури НАН було правильним та перспективним рішенням. Це твердження базується на здобутому досвіді співпраці НАН України з регіонами через наукові регіональні центри. Потреба в ефективному управлінні економікою країни спричинена суттєвими відмінностями щодо природних, географічних, етнографічних та інших умов розвитку регіонів, серед яких заслуговують особливої уваги значна неоднорідність соціально-економічного розвитку та суттєві відмінності у переважаючих поглядах на національну історію та подальші шляхи розвитку. У результаті трансформації економіки у ринкову та приватизації більшості підприємств роль централізованого управління секторами значно послабилася. На противагу цьому, роль регіонального управління буде посилюватися, хоча воно досі не здобуло необхідної зрілості та відповідної законодавчої підтримки. Згідно з керівництвом НАН, необхідність у науковій підтримці важливих управлінських рішень на регіональному рівні зростатиме, що становить собою об’єктивне підґрунтя для подальшого посилення ролі регіональних наукових центрів у забезпеченні ефективного соціально-економічного розвитку України. Керівництво НАН проголошує, що сьогодні регіональні наукові центри НАН та МО України стали важливими елементами регіональної інноваційної інфраструктури, що дає рішення широкому колу питань, спрямованих та розвиток інноваційної діяльності. Ця сфера безпосередньо включає наукові, науково-технічні, інформаційні, освітні та культурні компоненти, а непрямо – адміністративний компонент, шляхом підготовки пропозицій для місцевих та центральних органів. Нажаль, об’єм реальних внесків наукових центрів у рішення соціально-економічних проблем відповідних регіонів суворо обмежений фінансовими можливостями регіонів. Окрім того, чинний бюджетний кодекс узагалі не передбачає жодних витрат на проектно-конструкторську та наукову діяльність із регіональних бюджетів. Створення ефективного державного механізму економічної підтримки науково-технічної та інноваційної діяльності на регіональному рівні сьогодні є питанням подальшого соціально-економічного розвитку України.
Підсумок результатів
A: Основні результати та порівняльний аналіз України та інших європейських (не лише) країн

Результати 2.1.2 Попередній порівняльний аналіз координації регіональних програм у ЄС та в Україні

При порівнянні регіональної політики та практики в Україні з країнами з ефективною системою регіональної політики розглядалися такі важливі аспекти:

Значення регіональної інноваційної політики

Регіональна політика здобуває все більшу важливість у всіх державах-членах Європейського Союзу, хоча і з різними темпами в межах Європи. Федеральні держави, такі як Німеччина, Австрія та Бельгія (перелік неповний), розробили більш узгоджені та координовані регіональні політики, ніж централізовані країни.

В Україні регіональна інноваційна політика досі перебуває на ранньому етапі розвитку, хоча уряд та регіональні органи влади вже робили спроби визначення конкретних цілей та ініціації проектів, переважно для розвитку інноваційних інфраструктур.

Область дії регіональної інноваційної політики: Регіональна інноваційна політика у державах-членах ЄС охоплює широкий спектр заходів, що покривають такі області політики:

• 
  Стратегічна орієнтація на регіональну економіку
  
• 
  Удосконалення регулювання досліджень, розробок та інновацій
  
• 
  Створення інноваційно-сприятливого середовища
  
• 
  Розвиток людського капіталу
  
• 
  Мережева співпраця та об’єднання
  
• 
  Трансфер знань та технологій підприємствам
  
• 
  Дослідницька співпраця громадських дослідних організацій із приватним сектором
  
• 
  Підтримка досліджень громадської думки
  
• 
  Фінансові заходи у галузі досліджень та розробок для приватного сектору
  

В Україні політична спрямованість та сконцентрованість на розвитку регіональної інноваційної політики суттєво відрізняється у різних регіонах. Однак, незважаючи на відмінності, розвиток науково-технічної та інноваційної інфраструктур, включаючи технопарки та університети, а також високотехнологічні компанії, є характерним для більшості регіонів. Загалом регіональна інноваційна політика залишається маргінальною, переважно у якості побічного продукту політики промисловості, прямих іноземних інвестицій або освітньої політики.

В Україні цілі політики зазвичай не мають продовження у вигляді конкретних планів із запровадження та бюджету, тому стратегії часто залишаються нереалізованими.

Чіткі сфери відповідальності на різних рівнях оперативного управління довели своє визначальне значення для повної та ефективної реалізації програм. Важливо розрізняти терміни функцій та обов’язків органів програмування (відповідальних за програми), органів управління (відповідальних за розробку програм) та органів керування (відповідальних за імплементацію програм). І нарешті, необхідно встановити механізми, які дозволяють координацію регіональної та національної політики.

Відмінності економічних структур, спеціалізації з досліджень, технічного розвитку та інновацій, а також компетенції в галузях знань доводять неможливість застосування універсального інноваційного розвитку. З іншого боку, стратегічні дилеми представляють різноманітні завдання для розробників стратегій, залежно від конкретних характеристик регіону та рівня його розвитку.

Однак, незалежно від високого рівня диференціації, деякі ключові стратегічні проблеми можуть бути спільними для усіх регіонів:

• 
  Найбільш важливим серед цих загальних питань є необхідність координації між різними рівнями створення політики (регіональним та національним) з метою уникнення дублювання зусиль та неефективного використання ресурсів. Більше того, у процесі розробки заходів із досліджень, технічного розвитку та інновацій необхідно консультуватися з регіональними гравцями та виводити консенсуси замість слідування низхідним політичним стратегіям.
  
• 
  Протягом попередніх десятиліть політика досліджень, технічного розвитку та інновацій зрушилася з лінійної моделі, орієнтованої на конкретні фірми, до системного підходу. За такого планування м’які стратегії, такі як розвиток людського та соціального капіталу або співпраця компаній та університетів, стають все більш важливими, оскільки для просування інновацій необхідно підвищувати рівень освоєння капіталовкладень усіх гравців у регіоні.
  
• 
  Вищезгадані стратегії можуть пропагуватися та запроваджуватися або центральним урядом, або регіональними органами влади, залежно від розподілу формальних повноважень та обов’язків між центральним урядом та регіонами (Див. розділ про децентралізацію цього Звіту – Діяльність 2.2).
  
• 
  Узгодженість цієї системи з точки зору ефективності, корисності та впливу на заплановані заходи є важливою. З метою розробки чіткої стратегії та заходів необхідно створити програму моніторингу імплементації та оцінки досягнення цілей та зони впливу. Стратегії можуть оцінюватися за допомогою контекстних показників, котрі відображають ефективність стратегій, що запроваджуються в регіонах, у порівнянні з іншими регіонами та за допомогою показників програми, з метою оцінки успішності чи неуспішності конкретного запровадження. Хоча попередній набір є переважно загальним та не залежить від конкретної стратегії чи програми, останній залежить від них, і повинен розроблятися під час розробки конкретної стратегії/програми. Обидва набори показників можуть розроблятися згідно з досвідом країн ЄС.