Джерела фінансування регіональної інноваційної політики

Регіональна політика у галузі ДТРІ у 27 країнах ЄС фінансується з бюджетів державного регіонального, національного та загальноєвропейського рівнів, або найчастіше - комбінації з вищенаведених джерел.

На додаток до державного фінансування, фінансування з приватних джерел, зазвичай, надається для індивідуальних проектів, коли кампанія здійснює внесок до бюджету проекту. Загальне правило, яке використовується: чим ближче результати проекту до впровадження на ринку, тим більшою стає доля фінансування для кампанії задля участі в проекті (і тим більшою стає доля прибутку). При цьому програми на підтримку розбудови, вдосконалення чи розвитку суспільної інфраструктури (наприклад, університети чи дослідницькі центри, суспільні посередницькі організації, etc.) на сто відсотків фінансуються з державного бюджету. Так само і дослідницькі програми на підтримку академічних досліджень чи досліджень у державних наукових організаціях на сто відсотків фінансуються із державних фондів. Однак, у програмах з участю приватного сектору (наприклад: програми метою яких є сприяння науковому співробітництву між державними дослідницькими організаціями та підприємствами, трансфер технологій, сприяння інноваціям, та інш.) приватні підприємства мають робити внесок до бюджету проектів, в яких вони приймають участь. В цих типах проектів державні партнери отримують 100% своєї долі бюджету, тоді як приватні кампанії повинні профінансувати частину бюджету проекту, чи надати частину своїх власних коштів³. Залишок коштів кампанії субсидується урядом (федеральним чи регіональним).

Рамкові показники визначення обсягів державних субсидій, дозволених для надання приватним кампаніям, регулюються Регламентом ЄС щодо надання державної допомоги (2006/C 323/01), який отримав подальшу кодифікацію і роз’яснення у Довіднику з права Спільноти щодо надання державної допомоги⁴. Норми права щодо надання державної допомоги покривають лише заходи, які залучають трансфер державних ресурсів від державних установ (включаючи національні, регіональні, місцеві органи влади, державні банки і фонди і т.п.) до приватних кампаній. В цій структурі національне законодавство може надавати додаткові обмеження чи вимоги до надання державний субсидій.

Джерело даних: http://ec.europa.eu/competition/state_aid/studies_reports/vademecum.pdf

В рамках ЄС основні фінансові механізми для інновацій, досліджень та розробок (за винятком національних джерел) є Структурні фонди та Рамкові програми, які сфокусовані, в основному, на дослідженнях та розробках, та новостворена Рамкова програма інновацій (РПІ). Ці фінансові механізми сфокусовані на наступних питаннях:

• 
  Гранти для впровадження результатів проектів на ринку, для підтвердження ефективності економічної стратегії та підготовленості до інвестицій згідно програми РПІ, можуть надаватись у галузі енергетики⁵, еко-інновацій⁶ та інформаційно-комунікаційних технологій⁷ (ІКТ). Крім грантів⁸, програми РПІ також використовується для контрактів з надання послуг – в основному, для контрактів з надання аналітичних послуг;
  
• 
  Науково-дослідні та проекти розвитку у ряді галузей промисловості можуть бути знайдені у РП7;
  
• 
  Структурні фонди забезпечують фінансування у великій кількості національних, регіональних та міжрегіональних операційних програм для ряду заходів, пов’язаних з інноваційною діяльністю, включаючи спільні дослідження, трансфер технологій, використання інформаційно-комунікаційних технологій, розвиток людських ресурсів та підтримку щойно створених підприємств та підприємницької діяльності в цілому.
  

Структурні фонди лишаються основним інструментом, яким користується ЄС, для збільшення інноваційних потужностей регіону, що на даний час імплементується через РП7, як складову частину політики Європейського дослідницького простору. При застосуванні цих ініціатив існують потенційні ризики перехрещення та дублювання діяльності. Вирішення цих проблем вимагає близької співпраці між різними програмами Спільноти.

Джерело: Звіти країн по проекту: «Стратегічне оцінювання економіки, що заснована на знаннях та інноваціях, стосовно структурних фондів на період проведення програм 2007-2013»

Вищенаведена таблиця презентує підсумки діяльності Структурних фондів у заходах типу ДТРІ на протязі попереднього періоду програм (2000-2006рр. для ЄС15, чи у 2004-2006рр. для нових держав-членів) для обраних країн.

Виходячи з цієї таблиці, стає очевидним, що держави-члени створили розгалужену політику, яка залежить від певних потреб та розумінь, та від ступеню децентралізації політики ДТРІ в кожній країні.

Дійдемо висновку, що на даний період проведення рамкових програм (2007-2013 рр.) 86 млрд. Євро з фондів політики єдності (що є частиною структурних фондів) вкладено у розвиток інновацій у ЄС27, з яких істотна частина підтримуватиме ініціативи зі створення кластерів та їх інфраструктур.

В попередніх розділах цього звіту висвітлювався факт, що не існує універсальної моделі управління регіональними інноваційними стратегіями (РІС), і що поєднання різних підходів до визначення такої політики є прийнятним для різних регіонів, в залежності від їх певних внутрішніх характеристик, а також компетенції регіональних органів влади, їх структури та процесів управління. Більше того, регіональні органи влади будуть здатні імплементувати ефективно політику ДТРІ, якщо матимуть автономність у визначенні широкого вибору підходів до формування політики, безпосередньо пов’язаної з інноваціями (наприклад, політика у галузі освіти). Регіональна ДТРІ політика буде також ефективною, якщо існуватиме узгодженість з іншими регіонами, та що є більш важливим - зі стратегіями центральних органів влади та їх політичними пріоритетами.

Підводячи підсумки можливо зазначити, що дилема з визначенням стратегій представляє складнощі для політиків та законодавців, в залежності від певних характеристик регіону, стану розвитку – як це показано в наступній таблиці (Maруліс & Кочатскій, 2007). Згідно цих даних, до того як політика починає фокусуватися на досягненні цілей у обраних наукових сферах, необхідно передбачити створення компетентних локальних організацій та інших суб’єктів. Так само, до того, як сфокусувати політику на системі в цілому, розвиток ключових інституцій та галузей промисловості має стати пріоритетом. Таким чином, досвід та успішні приклади у країнах ЄС мають використовуватись з обережністю, оскільки вони є більш підходящими для розвинених систем досліджень та інновацій.

Taблиця 6: Поєднання етапів розвитку та визначених стратегій

Джерело даних: Maруліс & Koчатскі, 2007

Можливо зробити висновок, що різні варіанти стратегій є підходящими для розвинених регіонів з динамічно-працюючими кластерами та для слабких систем зі слабкою інституційною структурою, низьким рівнем створення кластерів та тих, що замкнено працюють у традиційних секторах економіки, де домінуючою є залежність від обраного напрямку роботи. Дотримуючись обраного в цій доповіді поділу регіонів на три типи, ми можемо виділити певні варіанти політичних стратегій для кожного типу регіонів:
Регіони першого типу – Периферійні регіони

Головна складність для регіонів цього типу - намагання наздогнати існуючий технологічний, управлінський та організаційний рівень розбудови систем, що існує в більш розвинених центральних регіонах чи за кордоном. Це, в свою чергу, вимагає:

• 
  Приєднання регіональних акторів (фірм, установ, інш.) до кластерів, циклів виробництва, організацій у сфері науки для прискорення трансферу технологій.
  

Вдосконалення можливостей з приєднання у фірм, і зокрема, МСП та залучення інноваційних кампаній (національних та міжнародних) для збагачення виробничої бази.

Вдосконалення технічних та управлінських навичок людських ресурсів, розташованих в регіоні.

Посилення місцевої бази зі створення нових знань через встановлення філіалів дослідницьких організацій у визначеному регіоні, які мають відношення до місцевої економіки.

Основні проблеми цього регіону полягають у відновленні регіональної економіки. Це, в свою чергу, вимагає наступних заходів:

• 
  Переорієнтування регіональної економіки до нових галузей економіки та технологічних траєкторій, проведення диверсифікації місцевої виробничої бази.
  

Заохочення іноземних інвестицій та розбудови мереж та кластерів навколо цих нових ланцюгів value chains.

Підвищення мережевої співпраці регіональних акторів з національними та міжнародними розвиненими базами знань advanced knowledge bases.

Впровадження нових чи диверсифікація існуючих дослідницьких організацій до нових динамічних сфер досліджень.

Цей тип регіонів стикається зі складнощами щодо знаходження для себе конкурентноспроможних ніш в глобальній економіці через неефективність РІС, не дивлячись на факт, що основні компоненти є присутніми в регіональних економіках. Це, в свою чергу, вимагає спрямувати стратегію наступним чином:

• 
  Підтримка кластерів, що виникають, через підсилення взаємодії між різними учасниками (дослідницькими центрами, фірмами та ВУЗами).
  

Таким чином політики мають брати до уваги той факт, що інноваційні процеси у фірмах та секторах істотно різняться та вимагають наявності спеціальних знань, наприклад, поєднання аналітичних та емпіричних знань, кваліфікації та навичок. В деяких секторах інновації відбуваються, в основному, через рекомбінацію існуючих знань, тоді як в інших секторах інновації вимагають істотних інвестицій у когнітивні та раціональні процеси через дослідження та розробки. Це, в свою чергу, має вплив на формування політики та заходів, які доцільно впровадити в економіку для прискорення інновацій.

Також, глобалізація тисне на підприємства для впровадження більш відкритого підходу до створення знань та їх приєднання до мереж із глобального поширення знань. Обіг знань може мати місце серед галузей промисловості з різними рівнем досліджень і розробок та різними характеристиками базових знань. Така практика зменшує важливість відмінностей між галузями промисловості з традиційними та високими технологіями, оскільки відповідна база знань для багатьох фірм та секторів вже не є лише для внутрішнього користування, але поширюється в широкому колі технологій і секторів.

Більше того, фірми, зокрема, МСП, потребуватимуть підтримки для забезпечення доступу до цих баз глобальних знань та нових стратегій і засобів управління. На додаток доцільно підкреслити, що наявність висококваліфікованого і талановитого персоналу є передумовою залучення і розвитку знань, процвітання та економічного розвитку регіонів і країн. Ці політичні стратегії для розвитку та залучення кваліфікованого персоналу є рівно важливими.

Відповідно фундаментальні завдання для регіональної влади – це створення умов, формальних рамкових документів, так само як і неформальних норм довіри та взаємності, тобто – створення соціального капіталу, який є необхідним для того, щоб фірми, посередницькі фірми та державні агенції були здатні до самоорганізації в процесі інтерактивної освіти.

На кінець, управління регіональною інноваційною системою, тобто, формулювання, розробка та імплементація різних стратегій в їх поєднанні, має бути представлена як інтеграційний компонент такої системи та як еволюційний процес. Регіональне управління еволюціонує з часом, такий розвиток позначений переходом до все більшої ускладненості, до все більш виважених рішень з боку політиків.

Система управління має відігравати як про активну так і реактиву роль у зміні навколишнього середовища РІС, незалежно від того, чи така зміна є результатом ендогенних дій різних компонентів цієї системи, чи результатом екзогенних факторів - таких як приєднання до ЄС чи глобалізація.

Таким чином усталеність цієї системи в сенсі її ефективності, результативності та впливу вжитих заходів є важливою. Дослідження останнього часу (Канінгем, 2008) висвітлили роль наступних трьох факторів, які є фундаментальними для досягнення вищезазначених цілей:

1. 
   Існування структурних інституцій, таких як регіональні дослідницькі ради, є важливим для процесу управління через забезпечення узгодження та координації повноважень.
   
2. 
   Чіткі формулювання стратегічних цілей, забезпечення ресурсами, успішна імплементація та моніторинг є основними рушійними силами успішного управління.
   
3. 
   Таке бачення системи управління також впливає на те, що зацікавлені сторони мають приймати участь у розробці стратегічних засобів.
   

На кінець, центральне питання стосовно необхідного ступеню децентралізації не може мати чітко визначену відповідь, адже це є скоріше перемінною величиною, в залежності від спеціальних характеристик та етапів розвитку країн та регіонів, як це представлено в таблиці 9. Загальноприйнятою є ситуація, коли регіони, що є компетентними у досягненні поставлених цілей, мають більшу автономію у формуванні та впровадженні своєї власної ДТРІ стратегії.