Структура словника та його джерельна основа

У нашому іменослові подаються популярно розтлумачені імена, пояснення, що вони означали чи могли означати у давніх слов’ян. До деяких подано один або кілька можливих варіантів тлумачення. Імена зібрані переважно зі східнослов’янського регіону, але в цьому виданні вони доповнені великою кількістю західно- і південнослов’янських імен (болгарські, словенські, сербські джерела, серед яких Дечанська грамота, польський Іменослов тощо). Є також імена давніх мешканців Подніпров’я, що були предками племен Русі. Наприклад, імена скіфів і скіф’янок, яких Геродот називає гіпербореями, тобто мешканцями північних земель; імена антів, відомі з візантійських хронік; трохи менше слов’янських імен подано з мусульманських джерел. Ці імена, хоч і через грецьке та інше посередництво, часто в дещо видозміненому фонетичному вигляді дійшли до нас як пам’ять про наших Предків. Більшість імен взято з писемних джерел: літописів, берестяних грамот, кабальних і судових книг, словників, творів давніх істориків, (Літопис Руський, Густинський літопис, «Історія Русів»), етнологічних та мовознавчих праць Юрія Венеліна, українських та російських лінгвістів, які досліджують антропоніміку. Деякі джерела зазначаються безпосередньо в тексті, решта — в списку використаної літератури в кінці словника. Коротко подано біографічні дані деяких історичних осіб або те, чим була знаменита людина, яка носила відповідне ім’я. Вказуються і ймовірні мотиви надання того чи іншого ймення дитині — залежно від положення зірок (народного зодіаку), погодних умов, часу чи місця народження.

Крім власних імен людей, до іменослова також увійшли теоніми (імена Богів та релігійно-міфічних осіб), які пізніше ставали твірними основами для слов’янських прізвищ, наприклад, Дажбогович, Перунич, Велесич тощо. Ці імена мають позначки «Бог», «Богиня», «міфологічна постать» тощо, отже, їх нині з етичних міркувань надавати людям недоречно. Йдеться про те, що іноді в сучасній рідновірській практиці зустрічаємо людей з ім’ям Сварог або Велес, що викликає певне непорозуміння. На мій погляд, якщо людина найбільше шанує саме цього Бога, то варто брати імена Сварожич, Велесич, що відповідатиме внутрішній сутності його носія й «не ображатиме» Божество. На сторінках цієї книжки читач також ознайомиться з деякими архаїчними звичаями та обрядами наших Предків, що стосуються наречення людей, тих чи інших святкувань і пророцтв. Зазначимо принагідно, що в Україні словник рідних імен видається вперше після довгих століть забуття. І хоча це видання науково-популярне, воно все ж має як наукову, так і літературну новизну.

Цікаво, що вже на початку ХІХ ст. серед українського письменства з’являлися перші спроби повернутися до рідних слов’янських імен, що, наприклад, зробив гурток «Руська Трійця»: Маркіян Шашкевич узяв ім’я Руслан, Іван Вагилевич — Далібор, а Яків Головацький — Ярослав. Цей факт переважно замовчують, однак їхній альманах «Русалка Дністрова» свідчить про симпатії авторів до давньої віри Предків.

Оскільки мова кожного народу має право безперервно розвиватися власним еволюційним шляхом, то було б закономірним і природне поповнення слов’янського іменослова новими іменами, які диктує саме життя. Та цей процес через тисячолітнє духовне рабство, накинуте нашим народам світовою антикультурою, виявився досить кволим.

У 1968 р. в Мюнхені вийшов словник українця Василя Ірклієвського «Наші ймення, їх походження та значення», в якому автор чи не вперше за довгі століття спробував поруч із загальновживаними іноземними іменами подати й слов’янські новотвори, які виникли внаслідок бажання значної частини інтелігенції повернутися до рідних предківських імен. І хоча деякі з цих імен виявилися дещо штучними й незграбними (Допомогомир, Веселослав, Вірномир, тим паче, що слов’янські мови вже мали простіші й природніші варіанти імен з відповідним значенням: Допомога, Веселун, Веселик, Віромир, Вірослав), але загалом поповнення іменослова за рахунок новотворів мало б розглядатися як позитивне й закономірне явище. Словник В. Ірклієвського показав причини негативного впливу чужої культури, виявив недолугість чужомовних імен, жалюгідність їхніх значень для слов’янських народів. Наприклад, якому слов’янинові приємно було б носити ім’я, що дослівно означає «Слава Ягве» (Бенедикт), або «Ягве подасть» (Єремій), чи, скажімо, «Роди, розмножайся, Ягве» (Йосип)? Такий стан речей, коли людина не знає значення свого імені, є принизливим і ганебним. Другою вагомою працею В. Ірклієвського став 900-сторінковий «Етимологічний словник українських прізвищ: прізвищезнавство», виданий у Мюнхені в 1987 році. Хоча книга й залишається малознаною в Україні, а етимологія прізвищ часом досить далека від наукових лінгвістичних міркувань, на що, може, й справедливо вказували рецензенти, все ж віддамо належне авторові, який зібрав тисячі українських прізвищ, зробив їх номінацію, увів до наукового обігу.

В Україні фундаментальні наукові праці з антропоніміки були написані відомим мовознавцем професором Павлом Чучкою ще в 60-х роках ХХ століття. Однак через упереджену радянську цензуру та заздрість наукових номенклатурників вони також не були доступні широкому загалу. Його докторську дисертацію, захищену в Києві ще 1969 року, привласнили плагіатори. В інтерв’ю з нагоди свого 80-літнього ювілею професор сказав: «Мені розповіли, що від тих кількох примірників дисертації, які зберігалися в університетах, залишилися лише обкладинки. Спритні людці майже все звідти повирізали. Дійшло до того, що нині цитують не мене, а моїх учнів. Бо моєї дисертації ніде нема!» Нещодавно професор Павло Чучка нарешті видав свою 700-сторінкову «Антропонімію Закарпаття», але… накладом всього 300 примірників (через брак коштів). Він же сказав журналістові, що в 2006 р. у Києві видано «Словник українських імен», автором якого став простий донецький учитель Іван Трійняк. У цьому словнику подано дві тисячі імен, але з них слов’янських — менше сотні. Решта — грецькі, єврейські, латинські тощо. У словнику ж самого П. Чучки подано 2000 саме слов’янських імен (Олександр Гаврош. Закарпаття онлайн. 17. 11. 2008). Однак, на мою думку, в контексті імен різномовного походження у тому ж 700-сторінковому фоліанті знайти наші рідні імена досить непросто. До речі, й мені як авторові «Рідних імен» ознайомитися з працею закарпатського вченого не вдалося із зазначених вище причин.

У своєму іменослові я подаю деякі нові слов’янські імена, які виявилися органічними для нашої мови та стали вживаними серед народу. Ці імена мають позначку «новотвір». Зрозуміло, що збирання та упорядкування подібного словника — практично невичерпна праця. Саме тому цей словник і не може претендувати на повноту. Звичайно, на першому етапі відновлення етнічних взірців культури і релігії така праця є необхідною. Хочеться сподіватися, що в подальшому і цей іменослов буде доповнено, враховано більше джерел, уточнено дати, персоналії історичних осіб, такі важливі для виховання патріотизму, відновлення того незбагненного зв’язку поколінь, який ледь-ледь пульсує в наших жилах, але дається взнаки, коли починаємо мислити про минуле й майбутнє свого роду.

Одним з цікавих давніх джерел виявилася Велесова Книга, де зафіксовано понад сто рідкісних слов’янських імен простих людей, прабатьків і героїв слов’янських племен та імен Богів. Вони цілком узгоджуються з фонетичними та морфологічними законами слов’янських мов, а деякі мають аналоги й в інших джерелах. Наприклад, ім’я Костиря (хранитель дому Вогнебога) перейшло в українські прізвища: Тимко Костира, Іван Костирка (згадуються в Реєстрі Війська Запорізького; 1649 р.), а також полковник Миргородський Костиря (згадка 1651 р.).

У цій книжці використані також роботи моїх колег із Сербії (Александри Маринкович-Обровської, Александри Баіч, Слободана Филиповича), Росії (Вадима Казакова та Александри Баженової) та інших слов’ян, за що їм усім висловлюю вдячність.

Треба наголосити, що в різних, навіть близьких мовах, одне й те саме ім’я може мати не однакове значення, оскільки в різних діалектах однієї мови етимологія слів має місцеві відмінності.

У давньослов’янські часи, коли між нашими народами ще існували міцні плем’яні зв’язки, рідні імена були спільними для всіх слов’ян (відрізнялися хіба що фонетичним оформленням, залежно від діалектних особливостей вимови в тому чи іншому краю). На жаль, жіночих імен у писемних пам’ятках збереглося менше, ніж чоловічих (хіба що в болгар до сьогодні існує група жіночих імен, що є похідними від назв квітів). Все те, що вдалося зібрати, сподіваюся, становитиме інтерес для кожного свідомого слов’янина, зокрема українця. Адже власне ім’я — то не порожній звук: у ньому пам’ять поколінь, безцінна та незнищенна спадщина минулого, без якого ми не матимемо майбутнього.

АБАРИС — ім’я подано в грецькій транскрипції, можливе походження імені від слов’янського Оборис (пізніше Борис, руське Обор) — богатир, переможець; історична особа, скіфський жрець храму Аполлона, кудесник і легендарний герой. Лікар, вчений, віщун-ясновидець, сучасник Піфагора (VI ст. до н. ч.). Абарис — автор поеми про подорож Аполлона до гіпербореїв. Його згадують Плутарх, Порфирій, Ямвліх та ін. Діодор Сицилійський повідомляє, що Абарис встановив дружні стосунки між скіфами і греками-делосцями. Абарис — своєрідний «олімпійський чемпіон», який обніс по всій землі (в Елладі) стрілу, при цьому нічого не їв (за Діонісієм). Геродот же висловив сумнів щодо історичності Абариса.

АВСЕНЬ — див. Овсень.

АГАТІРС — значення не з’ясоване, можливо, ім’я перекрутив Геродот (пор. Багатир, Богатир; в кінці слов’янських імен греки за аналогією до своїх імен часто додавали S, IS); за скіфською легендою — син Геракла і Змієногої Богині, дочки Борисфена-Дніпра; родоначальник одного зі скіфських племен. Варіант імені Агафірс.

АЗБУКА — азбука (в значенні письменний, той, хто знає азбуку); руський боярин у Литві, згадується в 1466 р.; мешканець Чорнобильського замку, згадується в грамотах 1552 р.

АКАМИР (ОКОМИР) — дослівно мирне око; або довколишній мир; слов’янський князь племені верзитів у Македонії та Південній Фесалії, згадується в 791 р. у візантійських хроніках.

АЛЕКСАНДЕР, ОЛЕСАНДЕР, ЛЕСАНДЕР, САНДЕР — загальноприйняте тлумачення: з грецького alexo — захисник і andros — чоловік; представники нової сербської школи схильні вважати слов’янським (версія А. Маринкович-Обровської). Це слов’янське ім’я означає дарунок лісу або походить з ще давнішого арійського сонця дар. Ім’я поширене у слов’ян, особливо у південно-західних, ще задовго до християнізації; воно було відоме вже пелазгам; найдавніший власник цього імені — троянський королевич.

АЛЕНЬ — олень, лань; сербське, згадується в 1370 р.

АНАХАРСІС (АНАХАРСІЙ) — грецька транскрипція імені скіфського вождя, мудреця, філософа, який отримав освіту в Греції та в інших країнах, де подорожував. Анахарсіс зробив свій філософський внесок у розвиток концепції походження й розвитку світу, з’ясував основні риси скіфського національного характеру (чесність, природність, витривалість, простота). Він мав свої філософські праці та листи, які грецькі мудреці цитували ще довгий час після його смерті, зараховуючи його до числа семи мудреців світу. Про нього писав Діоген Лаертський та ін. Анахарсія убив із лука скіфський цар (його брат) за те, що, повернувшись додому, філософ нібито хотів завести в Скіфії іноземні звичаї й обряди. Насправді логічнішою є версія, що ґрунтується на записах і спогадах сучасників: під час морської подорожі з Греції в Скіфію, боячись потонути під час шторму, Анахарсіс звернувся до Богині Землі (Геї) з проханням дістатися берега, обіцяючи віддячити Богині за порятунок життя. Саме під час обряду вдячності, який він здійснював на самоті, скіфи підгледіли й донесли царю. Варіанти імені — Анахар, Анахор, Анъхор, Онохарко. Значення імені за А. Зінуховим — багатослівний; за А. Баженовою — він — сонце (рос. он — Хорс).

АНТІР — припущення — від племені антів; цар Антір (гр. скіфський Ідантірс) успішно розгромив війська перського царя Дарія 512 р. до н. е. (Свод древнейших…).

АРАТА, АРЕТА — старосербський Бог Рата (за С. М. Филиповичем — пор. арійські Марути); див. ще Арей, Арес.

АРДАГАСТ — див. Ярдагаст; князь слов’янських племен на Дунаї, згадується в 585 р.

АРЕЙ, АРЕС — ім’я грецького, та ймовірно і скіфського, Бога Воїнської доблесті (Геродот не перекладає даного імені), якому скіфи будували величні дерев’яні храми з символом цього Бога — старим залізним мечем. Існує припущення, що кожна волость скіфської землі приносила в святилище свої мечі для освячення. Геродот описав святилище досить примітивно, археологічні дослідження нині дають значно ґрунтовнішу картину цього культу. Міфологема чарівного меча, який поборює всіх ворогів, існувала в Слов’янщині кілька тисячоліть, а відгомін її й досі живий у народних казках, легендах та билинах. Сюжет пошуку непереможного меча використав Іван Білик у своєму романі «Меч Арея». Щодо походження імені цього Бога, то мовознавці його просто зігнорували: у словниках української мови нема ніяких згадок про це слово. Однак в народній Зодії (яка, вірогідно, має свої витоки з язичницьких «Звіздочотів») збереглася назва сузір’я Арес (за часом близьке до Овна), в якому Сонце перебуває з 18 квітня по 14 травня. Ареєм також в народі називають планету Марс, день якої — вівторок. Виходячи з цього, можемо припустити, що в основі імені Арей — корінь Ар-, Яр- або Ор-, що цілком узгоджується зі слов’янською мовною і міфологічною системою. У скіфській мові до нього близьке слово аріма — один (В. Абаєв).

АРІАНТ — ім’я скіфського царя, передане за посередництвом греків; ймовірне походження — Арій-ант. У 650 р. до н. е., щоб порахувати кількість скіфського населення, Аріант наказав кожному принести по наконечнику стріли. Наконечників виявилося так багато, що ніхто не міг їх полічити. Тоді цар наказав ці наконечники переплавити і виготовити величний пам’ятник — ритуальний казан для святилища в місцевості Ексампай. За словами Геродота, цей казан в шість разів більший за ритуальний посуд, який він бачив у Греції. Казан уміщав шістсот амфор священного напою. Вважають, що ця місцевість розташована на сучасній Миколаївщині, поблизу річки Мертвовод (шлях, яким відправляли скіфських царів до місць вічного спочинку).

АСКОЛЬД — вірогідно, ім’я балтійсько-слов’янське, литвинське, ятвязьке, жмудське (не варязьке); за А. Баженовою «ас + ольд» означає небесний герой); варіант імені (за «Історією Русів») Оскольд — київський князь; народна форма — Ясько; за ВК, Аскольд у греків був охрищений.

АРІАПЕЙТ — грецька транскрипція імені скіфського царя, батька Скіла. Варіант імені — Аріапіф; оскільки чужоземці передавали слов’янські імена на Яр- через грецьке Ар-, варто звернути увагу на варіант етимології: Ар + пейт = Яр + полк.

АРПОКСАЙ — син Таргітая, родоначальника скіфів (легенду про них див. Таргітай).

АРТАМИР — згадується у південних слов’ян в значенні прагни до миру. Санскритське artha — мета, прагнення, смисл. Існувала також назва обрядового хліба артос, яка й сьогодні побутує в церковному обрядодійстві.

АТЕЙ, ОТАЙ — таємничий; скіфський цар Атей (бл. 249–339 до н. е.); за Страбоном, Атей об’єднав більшість племен Причорномор’я та частину Фракії у першу скіфську державу, впровадив першу карбовану монету на території України; за його царювання Скіфське царство досягло найбільшого розквіту в IV ст. до н. е. — укріпилася влада та виросло багатство скіфської аристократії, збільшилася чисельність осілого населення. Місто на Дніпрі, відоме археологам як Кам’янське городище, було столицею Скіфського царства, головним центром ремесла й торгівлі. Атей навіть відправив лист із погрозою місту Візантії: «Не шкодьте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої водиці». Зовнішня політика Атея була наступальною і дуже активною. Підкоривши частину фракійських племен на Балканах, цар Атей загинув у вирішальній битві з Філіппом II Македонським (батьком Олександра Македонського); імена Атей, Атай, Отай були відомі й серед слов’ян періоду Київської держави.

АТИЛА, АТТІЛА — ім’я видатного царя-воєначальника союзу племен гунів, скіфів, слов’ян (з 434 року), який зайняв значну територію в Європі та вів переможні війни. Народна версія імені — Гатило. Його ім’я пояснюють як бич Божий. Володів територіями на схід — до Волги, на захід — до Рейну, на північ — до островів Данського архіпелагу, на південь — за Дунай. Його війська спустошували землі Східної Римської імперії, півночі Італії, доходили до самого Риму і Галлії. Багато народів вбачали в Аттилі представника саме свого етносу. Крім відомої версії Івана Білика про князя Гатила, сербський автор Слободан М. Филипович обстоює думку про руське походження Атили: «Історично Атила був великий князь київський і цілої Русі. Батько його Мілош, стрий Остоя, брат Влад, а сестра Браниця» (ст. 16); Атилу називали також царем Скіфії та Германії (451 р., Свод древнейших…).

АХІЛ — брат Змієногої Богині слов’ян; «О, Ахілесе, владико землі Скіфської!» — так писав грецький поет кінця VІІ — початку VI ст. до н. е. У Північному Причорномор’ї існує чимало графіто з подібними славослів’ями. Існує думка, що всі імена, які мали корінь Ах-, пов’язані з потойбічним царством; на о. Левкас (нині о. Зміїний у Чорному морі поблизу гирла Дунаю) було святилище Ахіла, куди, за повір’ями, відправлялися душі загиблих героїв. Пізніше місцем культу Ахіла став о. Березань (поблизу сучасного м. Очакова), а також — Кінбурнська коса. Ахілу присвячене дерево — срібляста тополя. Дотичність до символіки зміїності вказує на його близькість до слов’янського культу Велеса. Пор. Ахілес — Велес. Саме з цим культом пов’язані уявлення про острів Вирій. Див. також: Змієнога Богиня, Ірій.

Б

БАБАЙ — аналогічно до баба (дід); похідні імена: Бабайко, Бабанко, Бабеня, Бабич, Бабурко, Бабоша, Бабошко, Бабуха тощо. Міфологічний Бабай — волохата істота, якою страхають дітей; стереотипна думка про татаро-монгольське походження імені необґрунтована; полянин Бабай згадується в 526 р., у ІХ–ХV ст. ім’я популярне у Моравії та Богемії; Бабайко — у писарських книгах ХV–ХVІІ ст. ім’я популярне в Білорусі, Україні, Росії; за ЕСУМ — предок, прадід, домовик.

БАБУНЕЦ — сербське (М. Гркович).

БАВА — від укр. бавити — гратися, забавлятися. Див. ще Бова.

БАДНЯК — у болгар і сербів утілення Рода; боже дерево із породи дубів, символ різдвяного вогню. Дубову колоду привозять з лісу, вдягають у чоловічу сорочку, посипають зерном, поливають вином і жертвують вогню; вдаряють по палаючому Бадняку, після чого з нього сиплються іскри. За їх кількістю судять про майбутній врожай. Сербські імена, похідні від Бадняка, — Будна, Абудна, Баднар (за С. Филиповичем).

БАЄСЛАВ — від баяти славу, тобто той, хто співає про славу.

БАЖАН — бажаний; поширене як ім’я в Русі та Україні: трапляється як ім’я козака (Бажан Динченко та ін.) в Реєстрі Війська Запорізького 1649 р.; згодом перейшло в українські прізвища.

БАЖКО — те саме, що й Божко; козацьке ім’я (Реєстр Війська Запорізького, ХVІІ ст.).

БАЙКО — той, хто знає байки (від баяти — співати або заколисувати казками).

БАКОТА — від бачити — видющий, прозірливий; ім’я згадується в Іпатіївському літописі 1255 р.; ХІІІ–ХІV ст. Бакута — киянин. Назва язичницького скельного храму на березі Дністра (Хмельницька область України), існує донині.

БАКУН, БАКУНЯ — говіркий, красномовний; козацьке ім’я Бакун Горбаченко (Реєстр Війська Запорізького, ХVІІ ст.); в 1579 р. згадується міщанин з Луцька Бакуня.

БАЛАБАН — сокіл; язичницьке ім’я, яке пізніше стало прізвищем.

БАЛАМУТ — легковажний, невгамовний; той, хто постійно затіває веселощі, сварки.

БАЛАЧКА — балакучий.

БАЛКО — сербське (М. Гркович); ймовірно, молодий хлопець.

БАЛОЄ — сербське (М. Гркович); те саме, що й Балко.

БАЛОМИР — значення не з’ясоване; західнослов’янське.

БАЛУЙ — дитяче ім’я від балувати — пестити; розбещений, вередливий; сотник Переяславського полку.

БАННИК — дух-господар лазні (див. ще Лазьник); після миття в лазні йому залишають теплу воду, віник, рушник, іноді їжу. Це вірування, вірогідно, пов’язане із давнім слов’янським звичаєм поминати Предків у Чистий четвер (Навський Великдень) у лазні; перед купанням просять у Банника дозволу (як благословення), а після миття дякують; не дозволяється митися вночі або після третього пару. Християнство перекрутило й затемнило образ Банника, змалювавши його страшним, однак його зв’язок із духом Предка — незаперечний. Одна з народних легенд розповідає, як Банник захистив чоловіка від чужого духа, який хотів того задавити: він наказав чоловікові скинути з себе хрест і бити злу силу, чоловік зробив так, як радив Банник, після чого все зникло (М. Власова). Звернімо увагу на те, що чужу силу можна здолати, скинувши чужий символ. Такі легенди, в яких значення хреста подається ще за язичницькою традицією, непоодинокі (див. Крестний).

БАРАБАШ — барабанщик; ім’я Чорнобильського міщанина; ім’я барабанщика Запорізької Січі, ім’я Чигиринського полковника (“Історія Русів») тощо.

БАРВИН — кольоровий, барвистий, барвінковий.

БАРВІР — ймовірно, те саме, що й Барвин; козацьке прізвище (Реєстр Війська Запорізького, ХVІІ ст.).

БАРМА — 1) глина з домішкою залізної руди, що дає червоний колір (форма слова барва, фарба); 2) коштовне опліччя для княжого та царського убору; 3) з московської дослівно той, хто бубонить, що сумнівно; ім’я одного з будівничих московського храму Василя Блаженного, якого осліпили християнські попи, щоб він більше не міг збудувати подібного храму; ім’я другого будівничого, з яким вчинено те саме, — див. Постник (ХVІ ст.).

БАРНИМ — 1) від слов’янського бурий, барнавий — коричневий; 2) повільний; той, хто бариться. Згадується в ХІІ–ХІІІ ст. на о. Рюген; 1207 р. в Померанії тощо.

БАРОВИД (BAROVIT) — слов’янський Бог-покровитель торгівлі, як у римлян Меркурій, згадується з посиланнями на латинські джерела у Ю. Венеліна.

БАСАРА, БАСУРА — архаїчне сербське Бог Сонця; витязь, герой — «б’асвара» (за С. Филиповичем); за ЕСУМ, басаран — айстра.

БАСЕНОК — казковий; той, хто розповідає басні.

БАСКО — 1) дитяче ім’я: від басувати — ставати дибки, скакати, пустувати; 2) красень (з давньоіндійського bhasah — світло, блиск; діал. баса — краса).

БАСМАН — чеканка, тиснення; басманний — ритуальний хліб із печатками. Ім’я ловчого литовського князя 1536 р.; ім’я общинника переяславського 1622 р.

БАСТАР, БАСТАРН — вірогідно, з дуже давнього пелазгійського дієслова bastare — бути достатнім. Ім’я руського княжича згадується у ВК (дощ. 17-А). Іоакимівський літопис (через В. Татіщева) подає: «Один із князів Словен з братом Скіфом, маючи численні війни на сході, звернулися на захід і тут, численні землі вздовж Чорного моря і Дунаю підкоривши, народ прозвали своїми іменами слов’янами і скіфами. Потім Словен, лишивши у Фракії та в Іллірії сина свого князя Бастарна, пішов на північ, де збудував Великий Город, назвавши його на свою честь Славенськ, неподалік від Новгорода, що знаходиться поблизу озера Ільмень».

БАТАК — 1) дослівно той, хто хитає ногами (від батати); 2) батавний — задерикуватий, упертий; 3) українське діалектне батати, батувати — збивати, розривати, розпанахувати.

БАТАШ — сербське (М. Гркович).

БАТИЛО — сербське (М. Гркович).

БАТМАН — міра ваги.

БАТУРА — 1) впертий; той, хто б’є, рве (від слов’янського бат — битва); 2) великий батіг (за Словником Б. Грінченка); богатир.