Сумський державний університет міжнародно-правове забезпечення стабільності та безпеки суспільства

1. 
   Антошевський Т., Коваленко Л. Моніторинг релігійної свободи в Україні : 2005 – 2006. – Львів : Релігійно-інформаційна служба України, Центр правових та політичних досліджень «СІМ», 2008. – 168 с.
   
2. 
   Васін М. Аналіз законодавчих ініціатив у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій протягом 2005 року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/analytic/9025/. – Заголовок з екрану.
   
3. 
   Васін М. Держава ускладнює реєстрацію релігійних організацій. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/comments/8587/. – Заголовок з екрану.
   
4. 
   Карпунчев В. П. Прогалини в адміністративно-правовому регулюванні статусу релігійних об’єднань в Україні / В. П. Карпунчев // Наук. вісник Київськ. нац. ун-ту внутр. справ. – 2010. – № 4. – С. 26 – 35.
   
5. 
   Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців : Закон України від 15.05.2003 р. № 755-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2003. - № 31 – 32. – Ст. 263.
   
6. 
   Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від 23.04.1991 р. № 987-XII // Відом. Верхов. Ради України. – 1991. – № 25. – Ст. 283.
   

Згідно Кримінально – процесуальному кодексу України до особи може обиратись запобіжний захід, не пов’язаний з позбавленням волі, при одночас-ному застосуванні електронних засобів контролю (ЕЗК).

Відповідно до ст. 195 КПК України на підставі ухвали слідчого судді, суду – може застосовуватись електронний контроль за місцезнаходженням підозрюваного (обвинуваченого). Електронні засоби контролю застосовуються: А) слідчим, якщо ухвалою обрано стосовно підозрюваного, обвинуваченого запобіжний захід, не пов’язаний з позбавленням волі, та якщо на останнього покладено обов’язок носити ЕЗК; Б) працівниками органу внутрішніх справ, якщо ухвалою обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. Тоді на тілі підозрюваного, обвинуваченого закріплюється пристрій, який дає змогу відслідковувати та фіксувати його місцезнаходження [1].

Для виконання цієї вимоги МВС України закупило систему електронного контролю, яка вже використовується у Росії, США, багатьох країнах Європи та тихоокеанського регіону. На тілі особи закріплюється електронний браслет вагою 170 грам, який являє собою складний технічний пристрій, що забезпечує: передачу даних про місце знаходження особи за допомогою глобальних навігаційних супутникових систем GPS/ГЛОНАСС, захищений від дії води та ударів, працює від штатної акумуляторної батареї на протязі 3 років, тощо. Також особа повинна постійно носити з собою пристрій розміром з мобільний телефон для зв’язку з пультом моніторингу територіального органу міліції.

Ст. 195 КПК передбачає, що ЕЗК застосовуються у порядку, встанов-леному Міністерством внутрішніх справ України. Для врегулювання цих питань МВС затверджено «Положення про порядок застосування електронних засобів контролю» (наказ № 696 від 09.08.2012)  [2], а також видано «Методичні рекомендації щодо використання слідчими та працівниками органів внутрішніх справ електронних засобів контролю» (05.01.2013  № 234/Чн) [3]. Нижче наводяться основний зміст цих документів.

При одержанні ухвали про обрання запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, слідчий або співробітник оперативного підрозділу за його дорученням зобов’язаний забезпечити явку підозрюваного (обвинуваченого) до підрозділу МВС за місцем його фактичного проживання у призначений день та час. По прибутті підозрюваному (обвинуваченому) оголошується ухвала слідчого судді, суду про застосування ЕЗК, правила користування пристроєм, техніку безпеки поводження з ним та наслідки його зняття або неправомірного втручання в його роботу з метою ухилення від контролю. Про виконання цих дій складається протокол з врученням копії особі, після чого на його тілі закріплюється електронний браслет або персональний трекер, які приводяться у дію. Закріплення та зняття електронних браслетів, використання інших пристроїв системи електронного контролю виконується слідчими або працівни-ками структурних підрозділів органів внутрішніх справ (тієї ж статі, що й особа підозрюваного, обвинуваченого), які закінчили курс навчання з організаційно-правових і технічних основ їх використання, склали заліки та пройшли цільовий інструктаж у підрозділі зв’язку УМВС.

При одержанні ухвали про домашній арешт виконуються усі перелічені вище дії, а закріплення електронного браслету відбувається за місцем проживання особи. Там же налаштовується ЕКЗ з використанням мобільного пульта моніторингу, встановлюється (за необхідністю) стаціонарний пульт моніторингу, ретранслятор чи мобільний контрольний пристрій, тощо. Після закріплення на тілі підозрюваного (обвинуваченого) електронного браслета або персонального трекера та встановлення необхідного обладнання співробітник пересвідчується, що застосування ЕКЗ не порушуватиме нормального укладу життя особи, не спричинятиме значних незручностей при його носінні, не становитиме небезпеку для її життя та здоров’я.

Підозрюваному (обвинуваченому), роз’яснюється, що відповідно до статті 179 КПК України у разі невиконання покладених на нього обов’язків може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 до двох розмірів мінімальної заробітної плати.

Цілодобовий автоматичний контроль за особою, яка зобов’язана носити ЕЗК, здійснюється через пульт моніторингу у територіальному підрозділі МВС. Черговий пульта щодоби спілкується з підозрюваним (обвинуваченим) та з’ясовує обставини, пов’язані із застосуванням ЕЗК. У разі отримання сигналу тривоги (про пошкодження, несанкціоноване знімання електронного браслета, входження у заборонену зону, виходу з дозволенної зони, відмови і збої у роботі ЕЗК) черговий негайно зв’язується з підозрюваним (обвинуваченим), з’ясовує його місцезнаходження та причини отриманого сигналу тривоги. За необхідності для встановлення місцезнаходження цієї особи використовуються сили реагування, автомобільний транспорт, інші засоби.

Слідчий, працівник органу внутрішніх справ мають право з метою конт-ролю за поведінкою особи, яка перебуває під домашнім арештом, з’являтися в житло цієї особи, вимагати надання усних чи письмових пояснень, виносити попередження, тощо.

Зняття ЕЗК відбувається після припинення дії ухвали суду про застосу-вання відповідного запобіжного заходу або зміни особі запобіжного заходу на тримання під вартою. Зняття ЕЗК відбувається шляхом розрізання ремінця ЕЗК штатним інструментом для зняття (категорично забороняється використання скальпелів, леза, ножів, інших ріжучих предметів).

Література:

1. 
   Кримінальний процесуальний кодекс України. Ухвалений Верховною Радою України 13.04.2012 № 4651-VI. Офіційний вісник України. - 2012. - №37. - Ст. 1370.
   
2. 
   Положення про порядок застосування електронних засобів контролю. Затверджено  наказом МВС від 09.08.2012  № 696.
   
3. 
   Методичні рекомендації щодо використання слідчими та працівниками органів внутрішніх справ електронних засобів контролю. Лист Міністерства внутрішніх справ України від 05.01.2013  № 234/Чн.
   

Проблемою даного дослідження у загальному вигляді є правові питання становлення і розвитку трудових правовідносин в умовах формування ринкової економіки. Це обумовлено тим, що чинне трудове право України складалось у період, коли панувала ідея національної еко­номіки як єдиного, керованого з одного центру, державного підприємства. Тому немає жодних сумнівів, що воно не відповідає економічній дійс­ності, яка почала формуватися внаслідок відмови від єдиного державного синдикату. В теперішніх умовах виявилось наочним, що у цих умовах потрібно створення нової моделі трудового права, яке принципово відрізняється від чинного. Вимоги ринкових перетворень знайшли закріплення у проекті Трудового кодексу України, що повинен регулювати нові трудові правовідносини, у тому числі й трудову дисципліну.

Новації правового регулювання трудових правовідносин стосуються всіх правових інститутів трудового права й інституту трудової дисципліни зокрема. Механізм правового регулювання трудової дисципліни тісно пов'язаний з трудовим договором. Останній, спираючись на свободу угоди і рівність сторін, стає основою трудового правовідношення, одним з головних елементів якого є згода працівника підкорятися у тій чи іншій мірі встановленому на підприємстві внутрішньому трудовому розпорядку і дот­римуватися пов'язаної з ним трудової дисципліни. Серед кола актів, що забезпечують правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку, особливе місце належить правилам внутрішнього трудового розпорядку, які поділяються на три види: типові, галузеві і локальні [2, с. 524]. Типові ж правила, можна визначити, як нормативний акт загальної дії, в якому сформульовані положення, що визначають трудовий розпорядок на підприємстві. Цей обов'язок — необхідна складова (елемент) трудового правовідношення. Вона виникає і реалі­зується одночасно з трудовим правовідношенням не раніше і не пізніше.

Трудові відносини, пов'язані з дисципліною, як правило, виникають у майбутньому і мають імперативний характер.

Визначальну роль для класифікації загальних основних обов'язків дисципліни праці мають окремі статті проекту Трудового кодексу України, однак і у них йдеться не про всі загальні обов'яз­ки дисципліни праці. Така невизначеність у правовому регулюванні ускладнює можливість наукової класифікації загальних обов'язків дисципліни праці. Тому наука трудового права дала теоретичну розробку загальних обов'язків дисципліни праці та наукові принципи їх класифікації. Згідно з ними всі обов'язки можна поділити на декілька груп, які охоплюють усі елементи поведінки працівників та керівників у процесі праці, а також роботодавців. Головним обов'язком будь-якого працівника є виконання взятого на себе за трудовим договором і трудовим розпорядком своєї трудової функції, тобто певної ділянки роботи. Від того, як буде визначена трудова функція працівника, значною мірою залежить і конкретне коло його обов'язків, що має вирішальну роль для забезпечення дис­ципліни праці.

До другої групи слід віднести обов'язок сумлінно додержуватися трудової і технологічної дисципліни. Така вимога зумовлює потребу належно організовувати свою працю [3, с. 53].

До третьої групи потрібно віднести обов'язок, який не знайшов закріплення ні у нині чинному КЗпП України, ні у проекті Трудового кодексу України — це обов'язок щодо робочого часу.

До четвертої групи варто віднести обов'язок працівника додержуватися вимоги щодо охорони праці і забезпечення безпеки виробництва. А ро­ботодавець зобов'язаний забезпечувати безпеку праці й умови, що відповідають вимогам охорони і гігієни праці.

До п'ятої групи слід віднести обов'язок пра­цівника бережливо ставитися до майна робото­давця та інших працівників. Потрібно зазначити, що внаслідок безперервності трудових право­відносин цей обов'язок діє під час всього часу роботи, протягом якого працівник використовує майно власника у виробничій діяльності.

До шостої групи належить обов'язок не роз­голошувати довірені йому відповідно до трудового договору відомості, що складають державну службову, комерційну й іншу захищену законом таємницю. Щодо застосування такого обов'язку, то у трудовому праві він здебільшого закріплений у локальних нормативних актах або трудовому контракті.

І, нарешті, останню групу складає обов`язок працівника повідомляти роботодавця про ситуацію, що становить загрозу життю і здоров'ю людей, цілісності майна роботодавця та працівників, а також про виникнення простою. Поява даного обов'язку обумовлена формуванням ринкової економіки, забезпеченням безпечних умов праці і ефективним використанням засобів виробництва

Наведені вище основні обов'язки працівника становлять зміст дисципліни праці та принципи їх поведінки у процесі спільної праці і є складовою правовідносин. В узагальненому вигляді належне виконання передбачених проектом Трудового кодексу основних обов'язків працівника і є додержанням дисципліни праці.

Сукупність обов'язків працівників у процесі виконання трудової функції разом з їх правими є тільки одним елементом трудових правовідносин. Це - їх зміст, який і є основною віссю дотримання дисципліни праці.

Література:

1. 
   Кодекс законів про працю України. – Х.: «Одіссей», 2009.
   
2. 
   Болотіна Н. Б. Трудове право України. Підручник. – К.: «Знання», 2010. – 860 с.
   
3. 
   Кожушко С. Обов’язки працівників щодо дотримання дисципліни праці у проекті трудового кодексу України // Підприємство, господарство і право. – 2005.-№5.-ст.52-57.
   

На сучасному етапі функціонування національної системи права в Україні спостерігається високий рівень правового нігілізму, розширення меж девіантної поведінки відносно її різноманітних інститутів. Безвідповідальна поведінка суб’єктів фінансових відносин стає можливою через недосконалість норм, відсутність дієвої системи фінансової відповідальності, передусім у бюджетній і банківській сфері, через що і існує сучасний занепад саме цих сфер.

За умов, коли відносини між державою і громадянами будуються не на загрозі застосування державного примусу, а на принципах соціального партнерства, дослідження позитивних складових фінансової відповідальності є актуальним і логічним напрямом розвитку науки фінансового права [5, с.169].

Слід зазначити, що в правовій системі України відсутнє чітко регламентоване правове підґрунтя строків застосування фінансової відповідальності у сфері податкових правовідносин, а також порядок її встановлення. Важливим моментом у розгляді штрафних санкцій є нормативне врегулювання строків їх застосування, що є основною юридичною гарантією захисту прав платників податків.

Вважається, що захист права, поряд із юридичною відповідальністю, яка супроводжується заходами переконання, примусу в механізмі правового регулювання, виконує одне загальне завдання - є засобом забезпечення реалізації прав і виконання обов’язків. Поте, два цих поняття не є тотожними, оскільки загальне завдання вони вирішують різними способами. Зокрема, міри відповідальності використовують інститут покарання або погроз застосування покарання. При цьому метою покарання є запобігання вчиненню правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Тоді як захист права досягає мети шляхом застосування встановлених у законі способів захисту права, результатом чого є припинення, виникнення, зміна або встановлення правовідносин. З огляду на вищезазначене, захист права відрізняється від мір відповідальності способами вирішення завдання, визначеними у нормах права. Право на захист у платників податків виникає у зв’язку з порушенням їх прав і законних інтересів та припиняється з моменту, коли досягнуто мету захисту цих прав [2, с.12]. Таким чином, однією з особливостей норм податкового права є закріплення мір відповідальності за порушення правил поведінки встановлених у санкціях правової норми.

За законодавством України, а саме Податковим кодексом передбачається відповідальність платників податків. Оскільки санкції правової норми носять грошовий характер, то суттєвим є порядок та строки давності щодо застосування встановлених штрафних санкцій.

Дане питання набуває більшої актуальності через неоднозначний правовий підхід до строків застосування штрафних, а саме фінансових, санкцій у разі порушення термінів сплати податкового зобов’язання [3, с. 45]. У разі несплати платником податків узгодженої суми податкового зобов’язання протягом граничних строків, визначених Податковим кодексом України, такий платник зобов’язаний сплатити штраф у розмірі, установленому цим Кодексом від погашеної суми податкового боргу. Проте, слід зазначити важливий факт, що підставою для застосування зазначеної правової норми є наявність двох обов’язкових умов: податкове зобов’язання має бути визначеним, а строк його сплати має бути встановленим Податковим кодексом. Порядок узгодження сум податкового зобов’язання встановлюється ст. 54 Податкового кодексу України, відповідно до якого податкове зобов’язання, самостійно визначене платником податків у податковій декларації, вважається узгодженим із дня подання такої податкової декларації. А тому в силу ст. 57 даного Кодексу платник податків зобов’язаний самостійно сплатити суму податкового зобов’язання, визначену у поданій ним податковій декларації, протягом десяти календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку для подання податкової декларації. Проте, як зазначено в п.102.1 ст.102 Податкового кодексу, податковий орган має право самостійно визначити суму податкових зобов’язань платника податків у випадках, визначених в зазначеній статті Кодексу не пізніше закінчення 1095 дня, наступного за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, а якщо декларація була подана пізніше, то за днем її фактичного подання, надалі платник податків зобов’язаний сплатити нараховану суму грошового зобов’язання протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання податкового повідомлення-рішення, крім випадків, коли протягом такого строку платник податків розпочинає процедуру оскарження рішення контролюючого органу. Якщо протягом вище зазначеного строку податковий орган не визначає суму податкових зобов’язань, платник податків вважається вільним від такого податкового зобов’язання, а спір стосовно такої декларації не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

З огляду на такий механізм дії правових норм щодо строків нарахування штрафних санкцій за несвоєчасну сплату податку порушується право платника податків на встановлений загальний строк давності, який з трирічного продовжується до шестирічного строку.

Зокрема, правові приписи п.102.1 ст.102 Податкового кодексу поширюються на всі податкові зобов’язання платника податків та відлік строку здійснюється від дня подання податкової декларації, а не сплати. У той час як під термін податкового зобов’язання підпадають, зокрема, й штрафні санкції. Щодо визначення штрафних санкцій (штраф), то - це плата у фіксованій сумі або у вигляді відсотків від суми податкового зобов’язання (без урахування пені), яка справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених податковим законодавством. Тобто, вбачається, що штрафні санкції нараховуються у вигляді відсотків від суми податкового зобов’язання, а не податкового боргу. Також слід врахувати, що податкове повідомлення-рішення приймається щодо сплати суми штрафних санкцій за порушення граничних термінів сплати узгодженого податкового зобов’язання, а не податкового боргу[4, с.116].

Незважаючи на недоліки та певні неузгодженості у правовому регулюванні, застосуванні фінансових санкцій у сфері оподаткування є дійовим важелем у проведенні профілактичної роботи щодо усунень порушень податкового законодавства та підвищення рівня податкової дисципліни.

1. 
   Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2010. - № 2755-VI.
   
2. 
   Духно Н.А. Понятие и виды юридической ответственности / Н.А. Духно, В.И. Ивакин // Государство и право. – 2011. - №6. – С.12-17.
   
3. 
   Ковальський В. Фінансові санкції. Загальні державні та відомчі питання / В. Ковальський // Бюлетень законодавства і юридичної практики. – 2011. - №3.
   
4. 
   Погорєлова О. Застосування фінансових та господарських санкцій як юридична гарантія захисту прав платників податків / О. Погорєлова // Фінансове право. – 2010. - №6. – С.115-119.
   
5. 
   Ровинський Ю. Позитивний аспект фінансово-правової відповідальності / Ю. Ровинський // Фінансове право. -2010.- №11. – С.169-172.
   

У радянській науковій літературі досліджувалося питання про відмежування трудового права від права соціального забезпечення. Ці питання розглядалися в роботах російських – B.C. Андреева, Р.З. Лівшиця, М.Л. Захарова і Е.Г. Тучкової та українських вчених – Б.І. Сташківа, В.М. Андріїва, С.М. Прилипка, Л.І. Лазор та ін.

Право соціального захисту тісно пов’язане з трудовим правом. Фактично право соціального захисту "виросло" з радянського права соціального забезпечення, котре, у свою чергу, у свій час відокремилося від трудового права.

Нині, коли створено значне за обсягом соціально-захисне законодавство, значно легше відокремити це законодавство від трудового. Трудове право і право соціального захисту мають власні предмети правового регулювання. Якщо для трудового права таким предметом є відносини у сфері застосування найманої праці, предметом права соціального захисту є відносини з приводу захисту населення від соціальних ризиків. Ці відносини поширюються не лише на пенсіонерів та інших суб’єктів соціального захисту, а й на працююче населення. Зокрема соціальний захист здійснює "вторгнення" у сферу застосування праці:

1) у тих випадках, коли працівник, як головний суб’єкт трудових правовідносин зазнає соціального ризику;

2) коли особливий соціально-правовий статус особи надає йому як працівнику й особливий соціально-трудовий статус.

Трудовим законодавством закріплено загальне положення про те, що всі працівники підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню. Це дає підстави окремим науковцям розглядати інститут соціального страхування як інститут трудового права або як спільний інститут трудового права і права соціального забезпечення. Останнє було висловлено Р.З. Лівшицем [4, с. 198]. В.С. Андрєєв включав відносини з приводу "матеріального забезпечення робітників та службовців у випадку тимчасової або постійної непрацездатності" до предмета трудового права[1, с. 222]. Інші вчені вважають, що підстав для такого висновку немає. Справді, положення щодо соціального страхування працівників у трудових правовідносинах завжди було закріплене у трудовому законодавстві. Але механізм реалізації цього права згідно із сучасним законодавством суттєво відрізняється від того, що був установлений радянським законодавством. Радянське соціальне страхування мало інший зміст, інші фінансові джерела та інший механізм надання допомог.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо ЗДСС» від 16 січня 2003 р. було викладено у новій редакції главу XVII Кодексу законів про працю України "Загальнообов’язкове державне соціальне страхування та пенсійне забезпечення". Статтею 253 КЗпП встановлено, що всі особи, які працюють за трудовим договором (контрактом) на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання або у фізичної особи, підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню. Усі інші норми цієї глави є бланкетними. Вони фактично відсилають до законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке є частиною соціально-захисного законодавства. Зокрема ст. 254 КЗпП встановлює, що основними джерелами коштів загальнообов’язкового державного соціального страхування є внески власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів чи фізичної особи, працівників[3].

Види матеріального забезпечення та соціальних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням працівникам, а в деяких випадках і членам їх сімей, умови їх надання та розміри визначаються законами України з окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, іншими нормативно-правовими актами, які містять норми щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування. Працівники та члени їх сімей мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника, а також за вислугу років відповідно до закону[5].

Отже, застосовано такий механізм, що відносини з приводу загальнообов’язкового державного соціального страхування для працівника "зароджуються" у трудових правовідносинах, але регулюються не трудовим, а спеціальним законодавством про соціальне страхування.

Таким чином, на сьогодні правове регулювання загальнообов’язкового державного соціального страхування здійснюється засобами не трудового права, а права соціального захисту.