Твори в чотирьох томах

Синички, щиглики та інші наші співочі птахи рятують од черви наші садки.

У тім садку, де живе багато пташок, завжди рясно яблук, груш, слив, і ніколи вони не бувають червиві.

— От через те кожної весни,— говорила Надія Володи­мирівна,— ми влаштовуємо цілою школою День птахів. В цей день по садках, по лісах та по парках ми всією школою розвішуємо на деревах шпаківні, щоб там гнізди­лися перелітні птахи і виводили пташеняток. Цього року й ви братимете участь у Дні птахів. Попросіть своїх бать­ків, щоб вони вам допомогли зробити шпаківні. Вони знають, як це робити...

Багато розповідала Надія Володимирівна про пташок, про те, як народ їх любить.

Про пташок народ поскладав багато байок, оповідань, пісень, приказок, загадок...

— Ану, відгадайте! — загадала вчителька.— «На дереві хатка стоїть, а хазяїн на ґаночку сидить». Що це таке? Не знаєте? Та це ж і буде шпаківня,— засміялася Надія Володимирівна.

— Ану, ще одгадайте: «У воді купався, а сухим зостав­ся!» Хто це такий?

— Качур! — одповіла Мар'яночка.

— Правильно! Молодець, Мар'яночко! — похвалила вчи­телька.— Качур. Селезень. Правильно буде і гусак... Одне слово, водоплавна птиця... А які ви пісні про пташок зна­єте? — запитала вчителька.

— Перепілочка. «Десь була, десь була перепілочка!» — вигукнула Зося.

— Соловей! — крикнув Петрик.

— Жайворонок! — піднесла руку Рая.

— От бачите, скільки хороших пісень складено про на­ших хороших друзів, про пташок.

Закінчуючи урок, Надія Володимирівна ще раз нагада­ла, щоб діти попросили батьків поробити шпаківні для птиць.

2

Мар'яночка прийшла із школи додому, пообідала, поро­била уроки, а тут і татко прийшов з роботи.

— Гусак! — одповів татко.

— А... «На дереві хатка стоїть, а хазяїн на ґанку си­дить». Що?

— Шпаківня!

— Еее! — защебетала Мар'яночка.— Я так не граюсь, ти це раніше знав!

— А тепер ти відгадай! — почав татко.— «Шпори но­сить, а верхи не їздить!» Хто такий?

Мар'яночка задумалася.

— Ну, у якої птиці є шпори? Хіба ти не знаєш? — допи­тувався татко.

— У півника! — підскочила Мар'яночка.

— А верхи півник їздить?

— Ні! Знаю! Знаю! Одгадала: півник!

— Правильно! — ствердив тато.

Мар'яночка попрохала татка, щоб він зробив шпаківню. Татко погодився.

З

Настав День птиці.

Мар'яночка уважно оглянула шпаківню.

— Таточку, ти ж не все зробив! — звернулася вона до татка.

— Як не все? Все! — відповів татко.— І ґаночок є, де пташки сідатимуть, як до гнізда прилітатимуть! І дах є, щоб дощ не мочив! Все, все є, Мар'яночко!

— А на чому ж маленькі шпаченята спатимуть? — за­питала Мар'яночка.

— Як на чому? — дивувався татко.— Намостять їм мама й татко гніздечко з травички та з пуху, там вони й спатимуть.

— Е, я так не хочу, татусю! Я хочу, щоб вони на ліжку спали! Ти зроби маленьке ліжко, а я пошию поду­шечки, та й поставимо у шпаківню. От їм буде м'якенько спати! Я й ковдру маленьку пошию! Зроби, татусю! Я дуже тебе прошу!

Татко подивився на Мар'яночку, на її благальні оче­нятка і подумав: «Маленька ще наша Мар'яночка, хоч і школярка! Що з нею поробиш?»

— Зроблю, Мар'яночко! Добре!

Зробив татко маленьке ліжко, Мар'яночка пошила по­душечки і поклала все це в шпаківню.

Так з ліжком та з подушечками, і повісили шпаківню на дереві у міському парку.

Коли Першого травня Мар'яночка з татком і з мамою гу­ляли в парку, вони підійшли до того дерева, де висіла їхня шпаківня. Із неї вилетів чорний шпак. Він сів на гілку біля шпаківні і весело защебетав.

— Не злякалися ліжка й подушечок! — здивувався татко.

А Мар'яночка подумала, що то шпак їй дякує за ліжко та за подушечки. Вона уклонилася шпакові й цілком серйозно промовила:

— Немає за що!

КАПІТАН І ГАРПУННИК І

Наталочка, білеьька дівчинка, дуже така непосидюща, рухлива та прудка, зібралася з мамою їхати в Крим, в Євпаторію.

Наталочка дуже була весела, дуже з цього раділа, через скакалку підстрибувала й приспівувала:

— В Євпаторію! В Євпаторію! Море, море, пляж! Море, море, пляж!

Грай, собачка, дужедуже розумний собачка, із породи спанієлів, і собі підскакував за Наталочкою, хапав її за платтячко й гавкав.

Наталочка дуже любила Грая, їй шкода було залишати йо­го в Києві і їхати без нього в Євпаторію, і вона просила маму:

— Мамочко! Давай візьмемо Грая з собою в Євпато­рію! Він там буде в морі купатися, на пляжі лежати!

Мама відмовлялася брати Грая.

— Грая ми не візьмемо, бо йому там буде дуже жарко! А потім, Грай має їхати з татком на полювання, бо він собачка мисливський і має виносити з озера дику качку, як татко її заполює!

Наталочка засмутилася:

— Ой, шкода, що Грай з нами не поїде! Я за ним сумуватиму. А як би він там на сонці засмалився, загорів! Він у нас біленький, тільки мордочка та довжелезні вуха в нього чорні, і на боці чорна пляма, а увесь білийбілий!

Мама засміялася:

— Наталочко! Собачка не може засмалитися на сонці, не може загоріти, бо вовна на сонці не загорає. Загорає й чорніє тіло, а не вовна.

— А ми його пострижемо!

— Ну, ти в мене видумщиця! — махнула рукою ма­ма.— Грай зостанеться з татком удома, полюватиме ка­чок, а ми без Грая в Євпаторію поїдемо, бо тобі треба добре влітку відпочити, здоровенькою, кріпкою бути, ти ж знаєш уже, що восени до школи йдеш!

Наталочка застрибала ще дужче:

— До школи! До школи! До школи!

Наталочка з нетерпінням чекала, коли вже вона піде до школи, і все розпитувала старшого брата Алика, чи хоро­ша в неї буде вчителька, не сердита.

Алик уже перейшов у четвертий клас, учився на «від­мінно», був дуже серйозний, слухняний, грав у дворі в футбольній команді крайнього лівого і запевняв і маму, і татка, що, якби він грав у змаганні київського «Динамо» з московським,— він би забив не менше як два голи.

На Наталоччине запитання, яка в них буде вчителька, він одповів так:

— Як будеш учительки слухатися, як будеш на «від­мінно» вчитися, твоя вчителька ніколи не буде сердитою!

— Ніколи? — перепитала Наталочка.

— Ніколи! — відповів Алик.

— Так знаєш що? — сказала Наталочка.

— Що?

— Наталочко! — гукнула мама.— Ти б уже складала свої речі, іграшки, всевсе, що ти маєш брати в Євпато­рію! Алик уже зібрався.

Наталочка побігла сходами до квартири, а за нею нав­випередки помчав Грай, що так само любив Наталочку, як і вона його.

//

У Наталочки була подружка Шура. Наталочка і Шура були однолітки, ходили разом у ди­тячий садок і товаришували одна з одною.

— Наталочко! А ми з мамою кудись їдемо!

— І ми з мамою теж кудись їдемо! — відповіла На­талочка.

— Куди?

— От і не вгадаєш, куди ми.

— А ти думаєш, що ти вгадаєш, куди ми?

— Ну, скажи, куди ви!

— Ні, ти перша скажи, куди ви!

— Ми з мамою їдемо...— Шура зупинилася.— їдемо... От угадай!

— Ну, куди? Ти ж уже почала говорити!

— Ми з мамою їдемо... їдемо... У містогерой!

— Знаю! — підскочила Наталочка.— В Сталінград!1

— От і не вгадала!

— В Ленінград!

— От і не вгадала!

— В Севастополь!

— І не в Севастополь! Хоч і недалечко від Севастополя, а не в Севастополь!

— У містогерой ви їдете?

— У містогерой.

— Недалечко від Севастополя?

— Недалечко від Севастополя.

— На морі?

— На морі.

— На Чорнім?

— На Чорнім.

— Уже знаю! Уже знаю! Уже знаю! — застрибала На­талочка.

— Ну куди?

— В Одесу!

— А ви куди? — і собі запитала Шура.

— Ми з мамою їдемо в Євпаторію! Ось куди ми їдемо!

— Так Євпаторія не герой! — скривилася Шура.

— Ну, так що ж, що не герой, так там пляж, такий там пляж, що такого пляжу в Одесі нема!

— Так Одеса — містогерой!

— А в Одесі море глибоке. А в Євпаторії, мама казала, ідеш, та й ідеш, та й ідеш у морі далеко, далеко йдеш — і все мілкомілко... Уже так зайдеш, що тебе й не видно, а воно тільки по коліна! Он яке там хороше море! Не страшне! А в Одесі глибоке море!

1 Нині Волгоград.

— А я хоч і за маму держатимусь,— казала Шура,— так зате Одеса — містогерой! А повернемося з Одеси,— я в школу ходитиму.

— І я ходитиму! А ми попросимо, щоб нам в одну школу ходити. Добре?

— Мама сказала, що вона в ту школу мене запише, куди й тебе.

— От здорово буде! Я тобі тоді розкажу, що треба роби­ти, щоб учителька ніколи на нас не сердилася. Мені Алик розказав!

— А що?

— Хай потім. Тепер мені треба до Євпаторії збиратися.

Наталочка з мамою й Аликом поїхали в Євпаторію.

Наталочка купалася, заходила в море далекодалеко, а як приплив до Євпаторії пароплав, розпитувала в мами, звідки той корабель пливе, куди. Наталочка дуже полюбила море...

На пляжі мама познайомилася з жінкоюінженером, що приїхала відпочивати після будівництва ВолгоДонського судноплавного каналу імені В. І. Леніна.

Жінка та,— її звали Віра Павлівна,— розповідала про будівництво каналу, про те, як радянський народ здій­снив давнюпрадавню мрію народу нашого — з'єднати дві великі російські річки — Волгу й Дон.

Віра Павлівна розповіла, що ВолгоДонський канал те­пер об'єднав аж п'ять морів. Починаючи з Крайньої Пів­ночі, з Білого моря, можна пливти в Балтійське море, звідтам річками й каналами до Волги, потім Волгою у Кас­пійське море, а як повернути у ВолгоДонський канал — до річки Дону, і вже Доном у Азовське море, а з Азов­ського моря у Чорне море.

Віра Павлівна погладила Наталочку по голівці:

— Бачиш, Наталочко! Значить, звідси, з Євпаторії, з Чорного моря, ми з тобою можемо попливти пароплавом аж до Білого моря! Он як!

— А хто водить пароплави й кораблі? — запитала Ната­лочка.

— Капітани! Морські капітани! — відповіла Віра Пав­лівна.

— Мамочко! Тьотю Віро! — твердо заявила Наталочка.— Я буду морським капітаном. Я водитиму пароплави й ко­раблі!

IV

Повернулися до Києва Наталочка з Євпаторії, а Шу­ра — з Одеси. Наталочка розповідала Шурі про Євпаторію і про те, як проїхати з Євпаторії ВолгоДонським каналом аж через п'ять морів.

— Я буду гарпунником! — заявила Шура.

— А я морським капітаном! — одповіла Наталочка.

V

Коли мами привели Наталочку й Шуру першого верес­ня до школи, Наталочка принесла до шкільного природ­ничого кабінету багато камінців і черепашок, що їх вона поназбирала на березі моря в Євпаторії, а Шура привезла з Одеси морську черепаху.

Ганна Петрівна, ласкаво посміхаючись, запитала:

— Ким же ви, дітки, хочете бути, вивчившись?

— Морським капітаном! — сказала Наталочка.

— Гарпунником! — заявила Шура.

— А ти не боїшся китів? Вони ж величезні?! — засмія­лася Ганна Петрівна.

— А я пінгвінів ловитиму! — одповіла Шура.— Вони менші!

— Щоб бути капітаном або гарпунником, треба вчити­ся на «відмінно»! — сказала Ганна Петрівна.

— Єсть, учитися на «відмінно»! — відповіли Наталочка й Шура. Ніби справжні моряки.

ПЕТРИК, РЕЗЕДА ТА БАРИНЯ

Петрик жив з татком та з мамою в панській економії. Петриків татко був ув економії за корівника, а мама за доярку.

Була в Петрика старшенька сестричка Палазя, їй ми­нув хоча десятий рік, а вона вже ходила в економію на поденщину — влітку садила та полола панські огороди, за що їй пан платив по злоту 1 за день, а працювала Палазя з досвіту аж до смерку.

Взимку Палазя пряла на пана — по гривенику в день. Та Петрик дуже любив Палазю, бо меншенького вона його гляділа і дуже хороші пасочки з піску йому робила.

А як підросла Палазя — пішла на поденщину, не було коли їй із Петриком бавитися.

Батько й мати день у день в роботі та в клопотах, Палазя на поденщині, і Петрик ріс сам і доріс аж до того часу, коли йому вже стукнуло сім років, пішов восьмий.

З телятками Петрик бавився, піде до теляток у пастівник, підійде до котрогось із них, чухає йому лоба, шию, черевце... А як телятко, задравши хвоста, піде вистрибом по пастівнику, Петрик і собі за ним, наввипередки — хто кого. Телятка любили Петрика, не полохалися його, а навпаки, тількино Петрик у пастівник — телятка всі до нього, щоб чухав...

Татко й мама побачать було Петрика між телятами та й кажуть:

— Дивись, щоб бариня тебе серед телят не застукала, а то гриматиме.

— А я втечу! — одказував Петрик.

— Тяжко від панів утекти! — зітхав батько.

Не було з ким Петрикові в економії бавитися, бо, крім Петрикового батька, що великим майстром за коровами доглядати був, пан не дозволяв нікому з наймитів жити в економії з родиною.

Із дітей були тільки паненята, а до паненят Петрикові було зась — і пан, і особливо бариня не дозволяли своїм дітям гуляти з Петриком, а Петрика до панських горниць і до ґанку не підпускали.

Бариня говорила паненятам:

— Він — мужик! Він — вам не рівня!

А як Петрик було скаже батькові: «І чого ото мені в

1 Злот— 15 копійок. (Авт.).

панський садок не можна? І до паничів не підпускають? Чого? Хіба я який?» — батько посміхався:

— Ти, Петрику, отакий, а вони, паничі, отакі! І що ти в них путнього знайшов? Щоб ото тебе там штурляли? Краще з телятками грайся, телятка веселіші...

Грався Петрик з телятками, та дуже вже йому хотілося в панському садку погуляти.

А садок, ой же ж і садок у пана був! Великийвеликий, увесь височенними липами обсаджений. Петрик гадав, що за день навряд чи той садок обійти можна,— такий він був великий... Та й справді, хіба близенький світ, як од самісінького бугра та аж униз, отуди, аж до ставка, садок перетинала довжелезна яворова алея, доріжки піском поси­лані... По один бік алеї — яблуні, по другий — груші, трохи ніби нагору, ліворуч — вишник, ближче до ставка — слив­ник... А за ставком — ягідники: там і порічки, і чорна сморо­дина, і малина, і аґрус, і полуниці... Праворуч понад садом текла невеличка річечка, а понад річкою панські городи... Там Палазя цілими днями свою молоденьку спину гнула.

А в ставку риби тої, риби! І коропи, і карасі, і лини...

Та не дозволяв пан нікому навіть з маленькою вудочкою над ставом посидіти...

Купатися навіть нікому в тому ставку не дозволялося.

Ото хіба в річечці там, де вона з саду на леваду вибі­гає,— там можна було літньої пори у річечці похлюпатися, води там було дуже мілко, по коліна, та й уже... Ні тобі поплавати, ні тобі як слід у воді поборюкатися...

Сердитий пан був, а бариня ще сердитіша...

Як прийде було в корівник, все на батька Петрикового та на матір гримає: і те їй не так, і те не так...

Влітку бариня ходила з червоною парасолькою — од сонця. І як тільки, було, входить у корівник, зразу до Петри­кового батька:

— Михайле! Резеда прив'язана?

— Прив'язана, пані!

— Не одірветься?

— Не одірветься, пані: кріпко прив'язана.

Резеда — так звали одну корову. Дуже вона чогось барині не любила. Особливо коли на барині було щось червоне. Як побачить було Резеда бариню без червоного, зразу сердито реве й гребе землю передньою ногою, а як на барині щось чер­воне, рветься, аж ясла тріщать, щоб бариню на роги вхопити.

Бариня Резеди дуже боялася.

* * *

Петрик перехитрив діда: він пішов понад річечкою, і там, де огорожа спускалася до річки, він перейшов на вгород по воді. Пригнувся і бережком понад капустами прибіг до Палазі.

— Звідки ти тут узявся? — перелякалася Палазя.— Ті­кай звідси, бо, як побачить бариня, перепаде і тобі, й мені.

— Нікого вдома нема, я засумував, от і прибіг! Не боюся я барині! — відповів Петрик.

— Іди, іди додому! Мама прийдуть, тебе нема, хвилюва­тимуться, шукатимуть... Біжи додомуі

А Петрикові дуже кортіло по садку побігати, на ставок по­дивитися... Удаючи, ніби він пішов додому, Петрик понад річкою побіг, низенько прихиляючись, до ставка.

Добіг він до ставка, звернув ліворуч і вискочив на до­ріжку. Тількино він хотів у малинник шугнути, щоб малин­ником до купальні продертися, аж ось:

— Ти куди?! Ти куди, я тебе питаю?

— Я до Палазі! Та от заблукав...

— До якої Палазі? Ти до малини, а не до Палазі,— ха­паючи Петрика за руку, заверещав Едик, паничик, панський синок, за Петрика старший: йому вже було десять років.

— Не бачив я вашої малини?! — рвонувся од Едика Петрик.— Пустіть!

— Ось я тебе пущу! До мами! Вона тобі дасть малини! — тягне Едик Петрика за руку. А другою рукою ще й за вухо його вхопив.

— Пустіть! — крикнув Петрик.— А то...

— Що «а то»? До мами, я тобі кажу, а то за вухо пово­лочу!

Петрик рвонувся,— не пускає панич.

Тоді Петрик кинувся вперед, підставив паничеві ногу і вда­рив його* головою в груди.

Панич так і покотився в малинник! Та як закричить, та як зареве! На весь садок!

Петрик ускочив у малину, малинником до річки, понад річкою і додому, в корівник.

На паничів крик і плач прибіг пан, прибігла бариня, по­збігалися гетьчисто всі пани та паненята.

Ревів панич тонко, верещала бариня люто, і розмахував кулаками і підскакував пан високо.

Ой буде Петрикові! Ой буде!

* * *

Але ось летить до корівника розгнівана бариня.

— Де ваш шибеник?! Я йому...— аж засапалася ба­риня, що навіть не в силах була вимовити, що саме «я йому...»

Та Петрикові батьки вже знали, що трапилося в садку, і чекали, чим усе скінчиться...

А Петрик заховався. Він знав, що бариня прибіжить, що лаятиме батька, нахвалятиметься на матір, а його, як він не сховається,— люто покарає.

Лементувала бариня, лютувала, ногами тупотіла, аж ко­рови ремиґати перестали.

Ущухнувши трохи, бариня сердито запитала (про це вона навіть у гніві не забула):

— Резеда прив'язана?

— Так! — похмуро відповів батько.

У цей час як зареве Резеда, як крутонеться в своєму стійлі і до барині. Бариня в крик та тікати. Спотикнулася, впала. Петриків батько схопив Резеду за роги і затримав, не дав їй підняти бариню на роги.

— Прив'язана? — кинула лютий взгляд на Петрикового батька.

— Сам прив'язував,— сказав батько.— Вона в серці на­лигача перервала.

Побігла люта бариня додому.

А батько таки справді прив'язав Резеду, а то Петрик навмисне заховався в яслах і одв'язав Резеду. Сидів собі в яслах та посміхався: от я тобі, мовляв, покажу шибе­ника!..

Давно це було, ще перед революцією.

Зустрів я Петрика в 1929 році... Чорновусий, високий і ставний, він організовував па місці колишньої панської економії колгосп.

Отоді він мені й розповів, як Резеда барині не любила.

— Нема вже Резеди,— додав Петро Іванович.— А онучка її є, теж Резеда, тільки не панська, а колгоспна.

— А бариню любить?

— Не перевіряв! Нема на кому перевірити: барині тепер нема! Колгоспників любить — корова, лагідна!

ПАНСЬКА ЯЛИНКА 1

Ой, тої зими йшов такий лапатийлапатий та густий сніг і так того снігу було багато, що довелося прокладати лопатами стежки і до комори, і до свининця, і до клуні.

Як вискочимо ми було із саней на стежку снігову,— а ми тоді ще й до школи не ходили, малі були,— та й бі­гаємо тими стежками, ніби між білими сніговими мурами,— аж мало не по вуха нам,— так багато нападало снігу.

Біжимо, біжимо, а тоді в сніг,— беркиць! — і пірнаємо у сніг з головами.

Весело!

І мати з батьком не сумні, не похмурі, бо баба наша говорили:

Ми, діти, і на санчатах із гори спускалися, і прив'язу­вали до правого чобота дерев'яну колодочку, і гасали по шляху, підстрибуючи, мов на справжньому ковзані, ліпили снігову бабу, билися сніжками.

А як парубчаки було нас, дітей, на крутілці покрутять! Ой, скільки того галасу та сміху!

А ви знаєте, що таке крутілка?

Крутілка — дуже цікава штука. Як замерзне річка чи ставок, що вже по льоду можна сміливо ходити, тоді в кригу забивають кілка, на кілок одягають колесо з воза, до колеса прив'язують довжелезного дрюка з прип'ятими на кінці санчатами. Межи спицями в колесі встромлюються палки, тими палками крутять колесо, прив'язані до дрюка санчата літають круг кола по льоду вихором. Так ото старші хлопці як понасадовлять нас, малих, на санчата, як почнуть крутити, та розкрутять було так, що годі на санках усидіти,— і ми грудками було вилітаємо з санок і по льоду летимо, та в сніг!

Снігова зима — велика була для дітей радість...

2

Жили ми у панській економії на хуторі, бо батько пра­цював у поміщика.

— Пан наказав у суботу привезти дітей до нього на ялинку.

Мати занепокоїлася:

— Отакого ще панові заманулося! Навіщо їм та ялинка? Та й малі вони ще по панах їздити!

Батько, поміркувавши, відповів:

— Та воно так! Та що зробиш: пан розгнівається, як не зробимо!

Мати своєї:

— До пана десять верстов! Зима, холодно! Як вони туди поїдуть? Поморозимо дітей!

— Та якось довеземо! На санки халабуду, намостимо більше сіна, повкутуємо дітей у кожухи та й поїдемо!

Ми, діти, слухавши розмову батька й матері, і не дихали та все думали: «Що ж ото воно за ялинка?»

Ніякої ніколи ялинки у нас удома не було. Різдвяних свят ми теж чекали, але не для ялинки,— ми ходили до дядька й до дядини колядувати та щедрувати, носили ба­бусі вечерю. За це нам давано цукерок та по «золотій» копійці — для цього дядько та бабуся приберігали новіновісінькі копійки, «золоті», як ми їх узивали.

А найбільша для нас радість була перед святами, коли в дядька кабана кололи.

Заколовши кабана, дядько його смалив, потім обгортав соломою, а ми всі разом із дядьком і з дядиною «душили» кабана — повилазимо на кабана і гуцикаємося на ньому. Щоб сало м'якеньке було!

За це нам дядько давав по шматочку смаленого кабаня­чого хвоста й вуха.

Така була радість, що й не говоріть!

І раптом вам — ялинка! Та ще в пана!

З

У суботу ще зранку ми почали збиратися.

А які сани батько приладнав, не сани, а ґринджоли! На них він поклав кучу — оту штукенцію, що горшки з макіт­рами в ній гончарі по ярмарках возять або полову з поля транспортують, повну кучу наклав сіна, нап'яв зверху халабуду,— такий вийшов, як понинішньому — лімузин, що куди вам! В оглоблі запріг Жолудя,— здоровенний бурий кінь такий був у маєтку, а на пристяжку — білокопиту Кислицю. А за Кислицею біг стригун Вітер.

Повкутували нас у кожуха та в свитки, і поїхали ми.

Повіз нас батько, а мати з меншими залишилися вдома, бо малих іще не можна було «у світ» вивозити — братик іще тільки на ноги спинався, а сестричку тільки місяць тому як баба під калиною знайшла.