Твори в чотирьох томах

Федько не дуже й сердився на Оленку. Один тільки раз він дуже розгнівався, коли Оленка сказала мамі:

— А в нашого Федька палітурки в книжках так поза­диралися, як халяви в чоботях! А із зоології вчитель таку якусь йому двійку вивів, ніби з напуском, як штани в ха­лявах.

Федько крикнув: «Замовч!» — підбіг і замахнувся на Оленку кулаком.

Оленка завмерла й зблідла...

Губи в неї засмикались, а не заплакала — стрималась. Тільки промовила:

— Отакий ти! Із зоології двійка, а замахуєшся! А мама йому:

— Стидайся! Парубок уже: на голові «бокс», халяви одгорнуті, штани з напуском, а маленьку сестричку хотів ударити. А вона тебе так любить...

— А чого вона двійкою очі коле? Хай спробує сама зоологію...

— А що ж там такого, в зоології? Що тебе спитали в зоології?

— Про корову!

— Що ж ти, корови не бачив? — підскочила Оленка.

— Про коров'ячий шлунок спитали! А він — трудний! — прогув Федько.

— Чим трудний?

— Складний дуже! Аж чотири частини в ньому... Я три пригадав, а четверту забув... Переплутав...

— Як? — зацікавилась мама.

— Та як? Сказав про рубець, про сітк>, про сичуг, а про книжку забув... А Петька Чорний хотів підказати та й по­казав мені книжку, а я думав, що зошит, і бовкнув: «Зошит!» Ну, й двійка!

Мама сумно похитала головою:

— Частіше б у книжку зазирав, як на чоботи.

— At! — махнув рукою Федько.

А Оленка пирснула й у подушку встромилася:

— Федько Зошит!

Федько дуже гнівався, коли його Оленка Зошитом на­зивала.

ГВОЗДИКА Оля і Толя жили в Києві.

Оля жила з татком та мамою на вулиці Леніна, аж там, де вулицю Леніна перехрещує вулиця Чкалова,— там якраз дуже хороший оце садочок посадили, з квітковими клум­бами, з молодими деревцями — липами та кленами, з рів­ненькими, піском посиланими доріжками.

Серед садочка на клумбах цвітуть різнірізні квіти: і братки, і гвоздики, і флокси, і резеда, і різні ще різні.

А понад доріжками кущі ясмину розрослися, і як зацвіте той ясмин навесні — то так уже пахне, так пахне...

Оля там у тому садочку щодня гуляє, з іншими дітьми бавиться, але ні квіточок, ні ясмину не рве й не ламає, бо вона знає, як хороше, коли скрізь дерева та квіти, скрізь тра­ва зелена, нема тоді куряви, повітря свіже та чисте, і немає кашлю, і не сверблять очі, і ніхто з дітей не робить отак: «ачхи!» — бо не лоскоче курява в носі...

А Толя, Олин друг і товариш, жив на Печерську, біля «Арсеналу», дідусь Толин був робітник «Арсеналу», тепер дідусь уже старенький і на пенсії, він старий більшовик і разом з іншими робітниками 1917 року перший з рушницею в руках повстав проти панів за Радянську владу.

Ой, як він інтересно розповідає, як билися за Радян­ську владу перші київські червоногвардійці...

— І ти, дідусю, бився? — запитував його Толя.

— Бився! Ще й як бився! Хіба можна було не битися з такими злими людьми, що знущалися з робочого народу та з бідняків! — говорив дідусь.

А Толя сидить у нього на колінах та й посміхається:

— Ой дідусю, хоч у тебе й вуса отакенні, та ти ж ніколи навіть не сваришся на нас із Олею, як ми пустуємо, а ти кажеш — бився! Ти не вмієш, дідусю, битися!

— То я з вами не вмію,— гладив по голівці Толю дідусь,— а з панами вмію!

Олина й Толина мами були подругами, частенько при­ходили одна до одної і брали с собою Толю чи Олю, бо Толі і Олі було по чотири роки...

Толина мама любила Олину маму, Олина мама любила Толину маму, Толя любив Олю, а Оля любила Толю.

Татки їхні товаришували, а дідусь Толин усіх їх любив: і їхніх татків, і Толю, і Олю, і Толину маму, і Олину маму.

У серпні щороку святкували дідусів день народження.

Толя й Оля дуже любили це свято, бо щоразу дідусь їм у цей день розповідав щось нове і дуже інтересне: і про зві­рів, і про пташок, і про дерева, й про квіти, і завжди їм пока­зував у своєму садочку якусь дивовижну квітку, якої ні в кого не було, бо дідусь дуже кохався в квітах, і в його неве­личкому садочку щороку виростала якась дивна квітка: або величезна багатоколірна жоржина, або ромашки такі завбільшки, як блюдце, або ще щось...

Толя й Оля вирішили цього року зробити дідусеві пода­рунки, але так, щоб Толя не знав, що подарує дідусеві Оля, а Оля щоб не знала, що даруватиме Толя.

Толя, знаючи, що дідусь дуже любить квіти, вирішив пода­рувати йому букет червоних гвоздик, і ці гвоздики він вирішив виростити сам. Тільки щоб не знала Оля і не знав дідусь.

«Дідусеві,— думав Толя,— буде дуже приємно, що я вмію вже сам викохувати квіти».

Він розповів про це мамі, мама похвалила Толю за такий намір, допомогла йому купити кущів гвоздики, Толя сам скопав у таємному місці грядочку, посадив гвоздики, ходив за ними, поливав, і на липень у нього розквітли чудові червоні махрові гвоздики.

Оля думала, думала, що подарувати дідусеві, і вирішила:

— Дідусь дуже любить квіти! Посаджу я гвоздики, ви­кохаю їх та й подарую дідусеві! Йому буде дуже приємно, що я сама вже вмію вирощувати квіти! Правда, мамо! Тільки щоб не знали ні дідусь, ні Толя...

Оля зробила те ж саме, що й Толя. І в Олі до дня діду­севого народження розквітли прекрасні, запашні червоні гвоздики.

Дідусів день народження. Посходилися гості. Вітають дідуся. У Толі в руках щось загорнуте в папір, і в Олі — так само.

Толя підходить до дідуся:

— Вітаю вас, дорогий дідусю, з днем народження. Бажаю вам здоров'я на многі літа! Прийміть од мене цей пода­рунок! Це я сам викохав!

А за ним Оля:

— І я вас, дорогий дідусю, вітаю, бажаю здоров'я й да­рую вам оцей подарунок. Це я сама викохала!

Дідусь подякував, поцілував Толю, поцілував Олю, розгор­нув Толин подарунок — червоні гвоздики!

Розгорнув Олин подарунок — червоні гвоздики! А Толя:

— Ой! Я й не знав, що й в Олі гвоздики! А Оля:

— Ой! Я й не знала, що й у Толі гвоздики! А дідусь сміється, а дідусь сміється.

— Я дуже,— каже дідусь,— дякую за ваші хороші пода­рунки! І радий я дуже, що ви самі їх викохали! Значить, і ви так само любитимете квіти, як і я! А гвоздики мені дуже любі та милі квіти, вони мені нагадують колишні часи, коли ми, робітники, працюючи в підпіллі, пізнавали один одного по червоній гвоздиці в петлиці на піджаку. Червона гвоздика — квітка революції.

І розповів дідусь Толі й Олі про те/, як кохався в квітах великий пролетарський письменник Максим Горький, і особ­ливо любив він гвоздики.

Коли гостював у нього на острові Капрі наш український письменник Михайло Коцюбинський, якого дуже любив і поважав Максим Горький, Олексій Максимович подарував Михайлу Михайловичу чудесну, пишнупишну. гарячочер­вону квітку гвоздики.

— На знак нашої дружби,— сказав Максим Горький. Михайло Михайлович Коцюбинський привіз дорогий для

нього подарунок Максима Горького з далекого італійського острова Капрі до себе в Чернігів і висадив її в своєму квіт­никові.

Михайло Михайлович теж дуже любив квіти, сам за ними ходив, викохував, вирощував,— а найулюбленішою його квіткою була горьківська гвоздика.

Пишна та рясна росла вона в садочку М. М. Коцюбин­ського, і він дарував її своїм друзям.

І по сі пори зветься вона «гвоздика Коцюбинського».

— Ось вона! Дивіться!

Дідусь підвів Толю й Олю до грядочки в кутку свого са­дочка, де серед інших квітів червонів, аж горів, кущ гарячочервоної гвоздики.

Дідусь замислився і тихо промовив:

— Був і я колись у гостях у М. М. Коцюбинського, в Чернігові.

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

І

— А я ось і прийшов! Драстуйте!

— Сам!

— А чого мені боятися?

— А вовки ж у кукурудзі єсть! Хіба ти не чув?

— А я вовків не боюсы Я читав у книжці, що вовки боя­ться людини і тоді тільки можуть напасти, як голодні. А го­лодні вони тільки взимку! А тепер літо!

Перед нами стояв білявенький, з синіми, синіми очима хлопчик у голубій майці і в чорних трусиках.

Ми з лікарем, Іваном Кириловичем, ходили на високім березі річки Осколу, за Турецькою могилою, розшукували кущі шипшини.

Іван Кирилович дуже любить квіти. І не тільки любить, а глибоко на них знається — у нього біля сільської лікарні чудесний квітник: там і гладіолуси, і братки, і айстри, і жор­жини, і левкої, і гвоздики, і кручені паничі, і канни, і нагідки...

А які в нього троянди! І білі, і рожеві, і чорні, і густочервоні, бордо... Великі, великі та пишні. А знаєте, як він викохує троянди?

Восени він іде в ліс, викопує шипшинові куші, садовить їх у своєму квітнику біля лікарні й прищеплює на них кузьтурні троянди...

От і сьогодні ми з ним пішли в ліс, що розлігся над Ос ко­лом, шукати шипшину...

Як же там хороше, над Осколом!

Поміж густими очеретами блищить срібноголуба річка, що поділилась тут аж на три рукави, вдалині — голубіють озера, і скрізь, скрізь, куди дістає око, по широкому зеле­ному річищу — стоги зеленої отави...

Ген там, на протилежнім березі,— село, а за селом, аж до самісінького виднокраю, зеленіє озима пшениця...

Ліворуч — далекодалеко, де небо з землею сходиться,— кукурудзяний ліс, і по ній, по кукурудзі, білі пелюстки порозкидано — колгоспниці в біленьких хустках кукурудзу ламають...

Праворуч за селом, на горі, вітряк крилами махає, а поруч комбайн соняшники «коситьмолотить».

З того боку понад річкою залізниця.

Ізза соснового лісу вискочив паровик, весело закричав і помчав далі, тягнучи за собою величезний состав порож­няка: по вугілля побіг на Донбас.

Іван Кирилович, прищеплюючи до шипшини трояндову гілочку, посміхався:

— Прищеплю оце та й залишу тут, на зиму прийду й прикопаю в землю. От дивуватимуться люди навесні, коли на простій шипшині зацвітуть чудесні троянди! — І, помовчавши, додав: — Був би в мене час, я б на всіх кущах шипшини в лісі троянди поприщеплював! Яка краса!

Великий квітолюбець і великий мрійник сивоголовий Іван Кирилович.

В цей час і з'явився перед нами голубоокий Васько.

— А я по качку до вас, Іване Кириловичу! — мовив Васько.

— Гаразд! — одповів Іван Кирилович.— Підемо додому, забереш свою качку.

Іван Кирилович, бувши в дитячому будинку, де жив Вась­ко, подарував Васькові глинясту качку. Васько оце по неї й прийшов.

II

— Так тебе Васьком звуть? — заговорив я з хлопчиком, коли ми поверталися з лісу.

— А літ тобі скільки?

— Дев'ять.

— А тато та мама твої де? Васько з сумом одповів:

— А я ні татка, ні мами не пам'ятаю. Татко з війни не повернувся, а маму бомбою вбило... Рік мені тоді був.

— Як же ти ріс?

— Мене бабуся взяла, я в неї й виріс. Бабуся Наталка... Бабусі колгосп допомагав, бо вона вже дуже старенька. А потім, як я підріс, до дитячого будинку мене взяли...

— А бабуся де?

— А бабуся вдома! А дитячий будинок не в тому селі, де бабуся живе. Бабуся живе в своїй хаті, я до неї щонеділі ходжу. Вона ще й тепер, як я приходжу до неї, казки мені розказує! Ой, скільки я казок знаю.

— А як у дитячому будинку живеться?

— Дуже хороше! До школи вже ходжу, у другий клас.

— А вчишся як?

— А я відмінник! Усі «п'ять»! А в мене в дитячому будин­ку кролики єсть! Аж дві пари, і маленьких — дванадцятеро! Голубі кролики! Я для них сам і кролятник збудував. І ку­рочка з півником живуть! І галка!

— Яка галка?

— А справжня галка! Птиця! Така ручнаручна! Як покличу її: «Галю, Галю!» — вона летить і сідає мені на плече або на голову! Дуже цукор любить! Сяде на плече і зразу: «Кррра! Дай цукру».

— Де ж ти її взяв?

— Випала з гнізда! Я її знайшов і вигодував! І ні до кого до рук не йде, тільки до мене. А я в дитячому будинку й му­зики вчусь. На піаніно. Вчителька каже, що я, як учитимусь, добре гратиму.

— А тобі хочеться навчитись добре грати на піаніно?

— Хочеться. Я й на баяні вмію! Я граю, а Галя моя ходить і підстрибує. Танцює! Мені дуже хочеться вивчити танцювати свою галку і курочку з півнем. Приїздив до нас ото якось цирк у клуб, я там бачив, як собачки танцю­ють під музику. Дресировані. А чи можна вивчити танцювати галку або півника?

— Ти ж кажеш, що твоя Галя танцює.

— Хлопці сміються, кажуть, що зовсім вона не танцює, а просто собі підстрибує, як звичайно. А мені здається, що вона ніби до музики прислухається й танцює...

— А ти сам умієш танцювати? — запитав я Васька.

— А я ж у танцювальному гуртку! Я багато танців знаю: і польку, і краков'яка, і козачка, і гопака, і лезгинку. За лезгинку я навіть приза маю! В районі на вечорі самодіяль­ності танцював. Мене книжкою преміювали: «Казки Пуш­кіна». А ви бачили дресированих птиць?

— Бачив,— кажу.— Є дресировані папуги, сороки, галки, журавлі...

— І танцюють?

— Бачив тільки журавля, як він танцював. Один дідусь його вивчив. Дідусь грає на сопілку, а він танцює. Чудно дуже... Ноги в журавля довгі, і він ними перебирає, а по­тім ще й присяде, навприсядки танцює...

— А галки не бачили, щоб танцювала?

— Галки не бачив!

— От мені хочеться галку танцювати вивчити. І півня з куркою. І качку. Оце візьму в Івана Кириловича качку і теж учитиму її. Я дуже люблю тварин дресирувати! У мене й кро­

лики вчені: через руки мені стрибають! Я гадаю, що я й птиць навчу!

— Спробуй! Терпіння, Васю, треба багато! Може, й вивчиш! Що, може, ти хочеш цирковим артистом бути, дресировщиком?

Васько якось так загадково посміхнувся.

— А хіба це погано? — запитав.

— Чому,— кажу,— погано! Навпаки, дуже добре: вивча­ти характер тварини, її особливості, її можливості... Учити її різних штук... Тільки мучити тварину не слід. Читав про ді­дуся Володимира Дурова, в нього цілий театр із різних тва­рин був?

— Читав! Я все про Дурова прочитав! От якби бути таким, як Дуров...

— А ти помітив, що Дуров ніколи не бив тварин, він тільки ласкою їх учив! Ласкою та нагородою — шматочком чогось смачного.

— І я свою Галю, як вона до мене прилітає або щось таке зробить, завжди цукром частую! Ні, я і галку, і півника з курочкою дресируватиму, і качку. Я — терплячий...

Коли ми прийшли додому, Іван Кирилович запросив Васька обідати. Він одмовився:

— Е, ні, побіжу! Я одпросився взяти качку, а всі пішли допомагати колгоспові збирати кукурудзу. Я повинен їх наздогнати й перегнати на збиранні кукурудзи. Я най­більше свинкидовгоносика на буряках назбирав, найбільше від усіх кукурудзи навесні прополов, найбільше колосків назбирав. Я й на збиранні кукурудзи хочу бути першим! До побачення!

— До побачення, Василю Івановичу! Не впусти качки!

— Не впущу! — вигукнув Васько й підстрибом подався з гірки на дорогу.

///

Голова пише:

«Дуже вас прошу купити й Києві черевики з ковзанами, такий і такий номер. Лижі й костюм для лиж. Правління колгоспу ухвалило преміювати Васька Шумейка за найкра­щі показники в роботі по збору довгоносика на буряках і за збирання колосків і кукурудзи. Інші подарунки для дітей

ми знайшли й тут, у себе в районі, а ковзанів, лиж і лижних костюмів нема. На Жовтневі свята улаштовуємо урочисті збори колгоспників разом з нашими чудесними малими дру­зями, вихованцями дитячого будинку, де ми їх преміюватимемо за допомогу нам». Я купив і послав.

А після Нового року одержав листа від лікаря Івана Кириловича:

«Вітаю з Новим рокомі Був у мене на Новий рік,— пише Іван Кирилович,— Василь Іванович Шумейко. Прибіг на ли­жах, в новенькому червоному лижному костюмі. Біжить, розчервонівся, а на плечі в нього сидить галка. Каже, що галка таки танцює під музику, а глиняста качка ніяк не хоче. «Але я її,— каже,— все одно навчу!» Ой, буде з нашого Ва­силя Івановича другий Дуров. Ой, буде!»

А що ви гадаєте?

Може, колись нам доведеться побачити велику афішу, на якій буде намальовано портрета Василя Івановича Шумеика, з галкою на плечі, і написано:

«ВІДОМИЙ ОРИГІНАЛЬНИЙ ДРЕСИРОВЩИК ТВАРИН І ПТИЦЬ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ ШУМЕЙКО».

БІЛЯ РІЧКИ

Текла собі річка, річка невеличка, а хоч і невеличка була та річка, та, проте,— глибоченька.

Над річкою село, а в селі жив білявенький Микола із своєю мамою, і хата їхня стояла над річкою,— Миколина бабуня, як іще жива була, казала було:

— Наш огород у річці полощеться.

Справді, город їхній спускався аж до самісінької річки, понад річкою щороку садовили капусту, і як треба було Миколці збігати до кооперації чи по гас, чи по сірнички, мати казала Миколці:

— Ти, Миколко, біжи капустами — так ближче!

А ще ближче було до кооперації, як перепливти річку, а потім пробігти навпростець лутом, там перебрести через річку, бо там був брід,— там річку і перебродили, і возами переїздили.

Миколці було там води попід руки, не більше, іноді хіба, як трохи вбік ступнеш, ну тоді булькнеш з головою.

— Я, мамо, не капустами побіжу, а перепливу, а потім лу­гом, а там перебреду, так ближче,— каже, було, матері Миколка.

— А я тобі кажу — біжи капустами, бо ще втопишся,— сердиться мати.

— Щоб я та втопився?! Я плавати вмію!

— А як ти з бляшанкою та з сірниками пливтимеш? Ось не вигадуй мені, біжи, кажу, капустами!

— Вертатимусь з сірниками капустами, а туди перепли­ву! — сперечався Миколка.

Мати знала, що Миколка плавати вмів, річку перепливе вільно...

— Та біжи вже,— махала мати рукою,— хіба тебе пе­респориш?

Миколка підстрибцем у берег, труси на голову, як картуз, бляшанку чіпляв на шию,— в річку, ляпляп — і на березі.

А з крамнички вже вертався або вулицею, або капустами, пливти не можна, сірники замочиш.

Річки Миколка не боявся аж ніяк: улітку цілими днями купався, печерував раки з хлопцями, а взимку, як річка за­мерзне, скільки було для Миколки та його товаришів радо­щів, скільки веселощів: і на ковзанах по льоду бігати, і на сковзанках: як розженешся з берега, так аж до того берега перелітаєш — і на двох ногах, і на одній, і навприсідки.

А як парубки з дівчатами крутілку було зроблять!

Серед річки в кригу вбивається кілок, на кілок надя­гається старе колесо, між спицями встромлюються довгі дрючки, а до них на кінцях прив'язуються санчата.

Хлопці кілками крутять колесо, а санчата по колу ви­хором літають.

Держись тільки!

Сприснули руки, не вдержався — грудкою вилітаєш із санчат і летиш перекидом по кризі та об берег тільки — грюк!

І нічого, не болить! Тільки ж весело які

А то ще пізньої осені, коли тількино річка починає кригою братися, лід іще тоненький, і як на нього ступнеш, він тільки — рип! — і виляски з того рипу так по всій річці і покотяться.

Тоді бійся далі на лід ступати — так 1 шугнеш під лід з головою!

От як лід дужче вже замерзне і хоч рипитьтріщить, так не провалюється, а тільки вгинається, крижана перина на річці робиться, тоді можна, розігнавшись, по тій перині по­

сковзнутися... І страшно, і радісно: ти летиш, а крига перед тобою хвилями.

Тільки так, щоб мати не бачила, бо за такі крижані пе­рини перепадало від матері віником, а то ще було мати й у хаті замкнуть, доки з роботи прийдуть.

— Я тобі дам крижаної перини! Шугнеш під лід, де я тебе тоді шукатиму?! Сиди вдома!

Тоді дуже сумно в хаті сидіти і плакати хочеться...

Хоч і сумно в хаті замкнутому сидіти, хоч і невдоволений Миколка із своєї матері, та, проте, краще всетаки матері слухатися.

Одного разу треба було Миколці збігати до кооперації по сірники.

Діло було пізньої осені, річка замерзала і вже вдяглася тоненькою кригою.

— Біжи ж вулицею, не здумай через" річку пересковзуватися,— наказувала Миколці мати.— Крига ще тонка, не витримає, провалишся.

— Та...— такнув у відповідь Миколка.

Вибіг Миколка з хати, озирнувся, чи не дивиться мати,— та не на вулицю вибіг, а подався у берег.

Річка вже стала. Лід на ній молоденький та блискучийблискучий.

«Перескочу! Пересковзнусь!» — подумав Миколка, розі­гнався і на лід.

Лід затріщав, угнувся, і на всі боки пішли виляски й трі­щини.

І до середини ще не досковзнувся Микола, раптом — трісь! — лід уламався, і Миколка пірнув з головою у кри­жану воду.

Він виринув, не розгубився та, замість того щоб пливти назад до свого берега, вирішив вилізти на кригу, щоб пере­бігти на той бік.

Що візьметься за лід рукою,— він — трісь! — і вламався. Трісь! — і вламався.

Сусіда, дядько Мусій, якраз витягав на берег човна на зиму.

Він побачив, як Микола провалився, й крикнув:

— Пливи назад! Сюди ближче!

А Миколка своє: пнеться туди, до того берега, і пірнає.

Бачить дядько Мусій, що хлопець із сил уже виби­вається, вхопив багра, підбіг, багор був довгенький, і дядько Мусій зачепив гаком Миколу за штанчата й витяг на берег.

— Ну чого тебе туди понесло? Не бачиш хіба, що лід іще тонкий? Біжи швидше додому та на піч, а то засту­дишся!

Було Миколі від матері..Було й на печі, було й тоді, як із печі вже зліз.

Хоч і горілкою мати витерли, і чаєм з липовим цвітом напоїли, та, проте, довелося і віника скуштувати, і в кутку постояти.

А найболючіше було те, що, мабуть, із тиждень зами­кали мати Миколу в хаті, як ішли на роботу.

Чи боявся після того випадку Микола річки?

Не дуже! Щоправда, з крижаними перинами він був обе­режніший, а як добре вже замерзала річка, увесь час він на річці — і на сковзанках, і на ковзанах, і на крутілках.

А влітку — і раки печерував, як і завжди, і вже плавав, плавав, без кінця купався та плавав.

А як, було, хтось нагадає:

— Ану розкажи, Миколо, як ти під кригою восени плавав?

— Ну, то й що? — сердився Микола.— Ну й виплив! Не втопився ж!

— Та тож не ти сам виплив,— сміялися хлопці,— то тебе дядьків Мусіїв гак за штани «виплив»!

Микола махав рукою:

— Побачимо, як з вами таке трапиться!

Коли Микола підріс і ходив уже до школи, він так пла­вав, що ніхто з товаришів його випередити не міг і ніхто довше, як він, не міг пробути під водою.

Як призвали Миколу до Радянської Армії, призначили його до Чорноморського військового флоту.

Там він пройшов школу плавби, і тепер Микола майстер спорту і чемпіон Радянського Союзу з плавби.

Тепер він тільки весело посміхається, як приїздить до­дому, а йому дядько Мусій гака показує:

— Оце, Миколо, той гак, що допоміг тобі чемпіоном бути!

Коли розпитують Миколу, де він так добре навчився плавати, він замислюється і мрійно говорить:

— Добре жити над річкою!

— А як річки нема, тоді як?

— Ставки треба копати,— говорить Микола.— Нема такого колгоспу, де б не можна запрудити чи викопати ставок. А в ставку так само можна навчитись плавати, як і в річці... Та ще до того й коропи розплоджувати... Он що треба робити!

ПЕРШИЙ ДИКТАНТ

І

Давнодавно це було.

А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани — поміщики та капі­талісти.

А жили ми на хуторі, і від хутора досела було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів...

На хуторі було з десяток хатів, а навкруги — ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і могутні, у тричотири обхвати, дуби...

А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю, то аж до Охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина...

А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи...

Ласуємо було, ласуємо ті соняхи з гарбузами та з горі­хами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки покри­кують:

— Заїди, заїди повитирайте!