Твори в чотирьох томах

Це тільки між селами Переволочною й Рибцями.

А в інших місцях! Та таке ж саме коїться і в інших місцях на Удаю.

Бідолашній рибі нікуди поткнутися.

Взимку, особливо під час придухи, рибу ту виловлюється сотнями центнерів, велику і малу, живу й неживу. Великою й живою спекулюється, а малою та неживою годують свиней, птицю і т. ін.

Хто ж ці хижаки?

Це — безсовісні рибалки й нерибалки із сіл Рибці, Леляки, Красляни, Варва, Подище.

Рибу — глушать. Хто? 18 серпня 1954 року глушив рибу мешканець села Федот Г. Та хіба тільки він сам?

В районі урочища Сокільня, між селами Ладаном та Полонки, від основного річища Удаю вбік попрокопувані канави. Для чого? Під час придухи риба кидається в ці канави дихнути свіжим повітрям, бо там є джерела... Там їй і кінець. Із тих канав хижаки вигрібають заморену рибу...

Канави оберігаються, щоб, не дай бог, хтось «чужий» не зазіхнув на «їхнє» добро...

А спробуйте зауважити, присоромити...

— Іди, йди! Що — кілка забажав? Хазяїн знайшовся!

Не знайдете ви вже в цих місцях на Удаї ні сомів, ні щук, ні язів, що їх можна було б у човен запрягти... Вини­щили!

...Удай, ліси й луки над Удаєм кишать браконьєрами.

В недозволений час, недозволеними способами винищу­ють браконьєри і птицю, і звіра.

Полювання 1954 року дозволено, як ми знаємо, з 21 лис­топада.

31 жовтня бачили мешканця села Подище Михайла Б. з убитим зайцем.

Того ж таки 31 жовтня бачили у мешканця Банківського хутора Данила Б. три свіжі лисичачі шкірки.

Таке враження, що на Прилуччині хижакам і браконьєрам нема ніякого спину.

...А про це все, між іншим, писано і районному про­куророві, і голові районної Ради товариства мисливців та рибалок.

А що ж вони?

Очевидно, так: «Писала, мовляв, писака...»

0,5...

Ноль цілих і п'ять десятих... Чого?

Ноль цілих і п'ять десятих заступника директора по господарській частині Інституту мистецтвознавства, фольк­лору та етнографії Академії наук УРСР.

Отак, значить, постановила Президія АН: скоротити заступника директора по господарській частині.

А як усетаки інститут багатогалузевий, майна має багато, треба ж комусь і майном відати, і кредитами розпоря­джатись, і майно постачати, і за майно відповідати, бо інститут має дорогу звуко і кіноапаратуру, виряджає ек­спедиції, провадить сесії, конференції,— без господарника аж ніяк не перебутися,— знайшли мудре рішення: дати півлюдини.

Дано інститутові замість цілого бухгалтера — півбухгалтера.

Так поволенькиповоленьки можна дійти й до 0,5 цілого інституту етнографії.

А й справді: навіщо ціла пісня, коли можна проспівати півпісні, хоч би й так, наприклад:

Скину кужіль на майора, Ой, ще трішки, трішки, трішки, Надокууучили!

Народ, очевидно, передбачив таке ставлення Президії АН до етнографії й фольклору і вже почав творити скорочені прикази, на кшталт: «Ори, мели, їж!»

Економія — економією, та не так же, як той казав: «Наше діло півняче: проспівав, а там хоч не розвидняйсь!»

ХВОСТОВА МЕХАНІЗАЦІЯ

У колгоспі ім. Першого травня НовоОдеського району Миколаївської області на тваринницьких фермах нема ні­якої механізації, нема підвісної дороги, нема автопоїлок. Ферми не мають запасу подрібнених кормів. Частогусто подрібнювач кормів ламається, не працює. Надої молока в цьому колгоспі найменші в районі.

І от на колгоспну ферму прибув директор Новоодеської МТС Н. І. М. разом із головним зоотехніком К. І. К.

— Ну, тепер справи в нас підуть! — зраділи колгоспни­ки.— Почнеться механізація!

— Чому такі довгі хвости в корів? — суворо запитав директор МТС.

— Та... знаєте... влітку мухи, ґедзі... Вони обмахуються! — пояснив зніяковілий завфермою.

— Пообрізати хвости! Негайно! Махають хвостами, молоко тільки вимахують! — наказав М. і, вхопивши ножа, почав одтинати переляканим коровам хвости.

89 корів залишилися з обрізаними хвостами. Після такої операції молока в корів поки що не побіль­шало.

Товариш директор, очевидно, переплутав прислів'я, що молоко в корови на язиці, і вирішив, що молоко в неї у хвості. Не буде хвоста — молоко залишиться у вимені.

Отакий механізаторноватор!

Не треба казати т. М. й про те, що молоко в корови на язиці, а то ще почне язики коровам прикорочувати!

ІДІОСИНКРАЗІЯ І

Ідіосинкразія — слово грецьке, але воно вже і в нашій мові набрало громадських, так би мовити, прав.

Ідіосинкразія — це своєрідний патологічний стан люд­ського організму, коли той організм має збільшену, хоробливу вразливість на деякі речі.

На харчові, приміром, продукти...

Попоїсть людина, приміром, раків, а в неї тіло береться сверблячими пухирями, на людину нападає кропив'янка.

€ люди, що не переносять, наприклад, меду, груш, малини і т. д.

Хороблива вразливість буває на ліки. Усі люди вживають, приміром, хіни, або йодних препаратів, а є хворі, що по­куштує крихту хіни і відразу глухне, в голові йому ніби кузня, руки дрижать...

У декотрих хворих від йоду висипають прищі на тілі, отікає горло і т. д.

Оце і є ідіосинкразія...

А от ви скажіть голові артілі ім. Леніна Сарненського району Ровенської області, що у нього ідіосинкразія на кури та іншу хатню птицю, він образиться:

— Таке казнащо й вигадають! Зродувіку не чув про ту ідіосинкразію! — сердито заперечуватиме С.

— А чого ж у вашому колгоспі птиці нема? Ви маєте в артілі 992 га зернових посівів, отже, вам за нормами слід узяти з інкубаторної станції 3000 курчат, 400 каченят і 100 гусят. А ви відмовилися взяти молодняк, гордо заявив­ши: «Ми виконаємо м'ясопоставки гов'ядиною!»

Ну, що на таке запитання має відповісти тов. С?

Людина він здорова, на ідіосинкразію не слабує, а чим тоді пояснити таке його ставлення до птахівництва, що він може розбазарити на м'ясопоставки корів, волів, свиней, ризикуючи залишитися без молока і не виконати плану розвитку тваринництва.

Єдина, видать, причина:

— Співають кляті півні вранці, спати не дають! Або:

— Гусаків боюсь! Пам'ятаю, в дитинстві здоровенний гусак як засичить та як скубоне, проклятий, за сідало, так і досі щемить! Я кби покійна бабуся були віником не одігнали, він би мене з'їв! А ви кажете, щоб я гусей розводив! Хай вони вам подохнуть!

І нема тепер у колгоспі, яким керує голова, ані курочки, ані півника!

— Аз чого ж ви яєшню смажите? З поросячих хвостів?

2

Голова колгоспу ім. Ілліча Корецького району Ровенської області тов. X. перевершив С. Він подав заявку на 1000 курчат.

Станція зробила, як їй і належиться: за 10 день попереди­ла про те, що курчата будуть.

28 квітня курчат привезли.

Завфермою артілі ім. Ілліча курчата прийняв.

29 квітня курчат побачив голова X.

— Курчата? — суворо запитав X.

— Курчата!

— Назад! Щоб мої очі їх не бачили!

І поїхали курчатка назад до інкубаторної станції.

А курчатка, коли їм тільки кілька днів як із яйця,— вони дуже тендітні, кволенькі, ніжні...

Попікалипопікали, поціпалипоціпали, голівками докір­ливо покивали і почали потихеньку дохнути.

Ми не знаємо, чи всі вони, бідолашні, поздихали, чи не всі, але частини їх уже нема. Це — факт.

Ну, що на це скажете, тов. X.?

А чимось же треба все це пояснити? Без причини й боляч­ка не сяде.

Давайте порадимо тов. голові, як йому виправдуватися. Говоріть, товаришу X., так:

— Ідіосинкразія в мене! їйбо, правда! Куряча ідіосин­кразія! Як почую" оте курчаче «піпіпі», так у мене в серці теж отак — «піпіпі»! І колотиться серце, колотиться! Очі так і шукають де ті курчата! Думаю, як побачу — подавлю! І тількино курча попадеться мені на очі, під груди мені підпирає, і під ложечкою ніби квочка квокче: «квоквокво»!! Я вже не можу сам подавити курчат! Хватає сили тільки на те, щоб сказати: «Назад! Вези назад ув інку­батор, щоб очі мої їх не бачили!»

— Та ви б, товаришу X., скільки б рогатої худоби вряту­вали, якби у вас була птиця!

— Буду я з тими курчатами порпатися, коли я одним бу­гаєм тисячу курей переважу!

З

У нас є багато колгоспів, що мають од птахоферм великі прибутки, вони виконують м'ясопоставки птицею, отже, птиця їм зберігає велику рогату худобу, свині...

А на таких, звиняйте, хазяїв, про яких оце ми згадали, ні курка, ні качка, ні гуска, ні індик надиматися не будуть, щоб їм яйце знести.

— Хай самі несуться! — кажуть кури...

...Як дбаєш, так і маєш!

ПЕРОМ ПО ПЕРАХ

Прочитало я у № 9 «Барвінку» за 1955 рік вірш тьотіпоетеси М. Познанської «Веселий літній день» та й засмутилося. А чого я засмутилося?

А того я засмутилося, що тьотяпоетеса пишуть:

У небі ні хмарини: Веселий літній день. Вгорі якась пташина Співає нам пісень.

А мені цікаво знати, яка саме пташка співає... Якась... Такої пташки, що звалося б «Якась», нема... Угорі? Де? На дереві чи в повітрі? Як у повітрі, то, може, то жайворо­нок? А на дереві — може, щиглик, може, чижик, може, синичка? Попрохайте тьотюпоетесу, щоб вона написала, яка саме пташка співала, і ще попрохайте, щоб надалі вона нас, дітей, не дратувала отакими віршамизагадками... А коли це справді загадка, чому редакція «Барвінка» не написала: «Відгадайте, діти!»

Далі тьотяпоетеса пише:

От бачиш, бір зелений: Над ним ясна блакить, Де берести і клени, Там табір наш стоїть...

Тьотяботанік нам розказувала, що бір — це ліс, де росте сосна, ялинка та інші хвойні дерева, а тьотя Познанська пише, що там берести й клени ростуть...

Кому ж нам вірити?

«ОНОПРІЙ МІНІМУМ» ВІКТОРА БЕЗОРУДЬКА

Оповідання Віктора Безорудька, зібрані в окремому руко­пису «Онопрій Мінімум», майже всі були друковані по різних газетах і журналах українських і російських, якот: «Україна», «Зміна», «Колгоспник України», «Крокодил», «Молодий колгоспник» і т. ін.

Віктора Безорудька, як автора оповідань з сатиричним та гумористичним забарвленням, читачі наші знають уже давненько і читають його залюбки, бо всі вони писані доброю українською мовою, талановито і на актуальні теми.

Видання окремої збірки його оповідань назріло, і появу її читач, безумовно, тільки привітає.

Ну, хто щиро не посміється з Онопрія Мінімума, якого так прозвала гостра на язик бригадир Одарка Верба за те, що він щороку виробляє тільки мінімум трудоднів.

І так би, може, й залишився до могили Онопрій Мініму­мом, якби не довелося йому возити цілих чотири дні трудо­днів одній сім'ї Махтея Дмитрюка. А потім свої трудодні довелося везти Онопрієві в кількох невеличких клуночках на величезній гарбі.

Автор пише:

«А люди, звісно, які в нас гостроязикі. Хто зустріне, той і гукне:

— Чи не підсобити?

— Бережи, Мінімум, волів,— надірвуться!» Звідки у нас отакі Мінімуми?

Автор дуже дотепно, засобом справжнього художника показує, де Мінімуми беруться.

«...два місяці лежав Онопрій на печі. Піч в його хаті простора, широка, з двома віконницями під стелею. Будував її ще дід. У ті давні часи заміняла піч і клуб, і хатучитальню, і кіно... Багато, мабуть, мудрих рішень приймалося на гаря­чому черені цієї монументальної споруди...»

Дідівська піч... Старе, зашкарубле — воно дає Мінімумів...

В кожному із зібраних десяти оповідань читач знайде щось оригінальне, своє, безорудьківське...

Віктор Безорудько знає життя, знає село, уміє бачити і вміє написати про побачене.

Цікаві оповідання.

Хороша буде книжка.

З неопублікованою

1934—1943

ибіо

1934

Яка мета комісії,— ніхто нічого не знає...

Але скільки чуток, скільки розмов серед лагерників...

І що достроково звільнятимуть, і що лагеря УхтоПечорські ліквідуються, і що всі ми переводимо [ся] в область Комі — всі підприємства Ухтпечлага, а ув'язнені пере­водяться далі на будівництво залізниці Воркута — Югорський Шар...

Ах, цей лагер!

Скільки тут найдивовижніших, найфантастичніших, найхимерніших чуток!

Всі вони зв'язані з «волею».

Як хочеться всім на «волю»!

Як манить усіх ця недосяжна «воля»!

І все це переказується з такою певністю, і одна чутка авторитетніша другої!

А потім... все поволі заспокоюється. Чутки притихають, фантазія засипає, до другого аналогічного випадку!

Розповідали мені старі лагерники, що на 15річчя Жовт­невої революції такі тут забуяли чутки, що всі, буквально всі почали готуватися «додому».

Щодо «битовиків» (не к [онтр] р [еволюціонерна] стат­тя) — так ті були настільки певні в тім, що їх позвільняють, що спродувалися і, пос кільки мало бути масове звільнення з лагеря, а транспортні засоби могли затримати, робили санчата, щоб пішки, з санчатами на мотузочці довезти якнебудь своє «барахлишко» до залізниці!

А до залізниці «всього тільки» 600 кілометрів!

Контрреволюціонери (58 ст[аття]) — ті теж чекали,— ну, коли не звільнення, то принаймні зменшення терміну на третину, а то й наполовину...

«Блажен, хто вірує!..»

Як людство повинно боготворити надію за те, що вона дає йому в найтяжчі часи його життя хвилини радості!!

Комісія обходить лагері, підприємства, знайомиться з усіма боками життя і виробничого, і побутового. Але з якою метою —, загадка!

Я гадаю, що в зв'язку з п'ятиріччям Ухтинської експеди­ції,— мусить же центр знати й на власні очі пересвідчитися, що тут зроблено і що далі треба робити.

І все!

Погода тиха.

Після дощів пожежі лісові ніби вщухли, бо обрій чистий і не пахне з усіх боків горілим.

31.VI1.34. Сьогодні подав рапорта і проекта романа т. Мо­розові. Особисто його побачити ніяк не втнеш, бо він то з московською комісією, то на II промислі.

Подав через секретаріат.

Що буде — невідомо.

Чекаю.

I.VIII. Антивоєнний день.

Непогані футбольні команди вже витренірувались: збірна м. Чиб'ю і збірна II промисла.

Футболісти — і «кадровики», і вільнонаймані, і лагерники.

Грають непогано.

Сьогодні збірна Чиб'ю виграла у II промисла з рахунком 5:3.

Після обіду я, Варя і І. Г. Добринін ходили вниз по Ухті, за лагер, у ліс по ягоди. Ягід цього року мало.

Із ягід тут особливо багато: черники, голубики, морошки, чорної смородини, порічок, клюкви.

Вже вони поспіли, крім клюкви, але урожай їх, при­наймні в районі Чиб'ю, невеликий. Кажуть, що вимерзли на цвіту.

Знаходили й суниці. Суниць тут теж немало.

Ходили ми недалеко, біля «шляху» — отже, тут усе вже повизбирувано. А далі в тайгу — там, звичайно, більше.

Лагерники носять чернику повними казанками й міняють на хліб, на махорку і т. д. Пізніше, кажуть, носитимуть багато ягід.

Увечері були на концерті в клубі городському. Звичайні естрадні №№, більше агітаційного характеру. Добра — арт. Капустіна. А решта — слабенькі все.

Нема путніх естрадників, нема співців, музик і т. д. Готується зараз хор.

Керує укр[аїнський] композитор Боцюк (з Полтави). Набрав,— казав він мені,— чоловіка з 20. Є чоловіки й жін­ки. Здебільше українці.

А хто ж? Хто ж співає, крім українців?

Скрізь тепер їхні пісні лунають — по тайгах, по тундрах...

Аби не плакали — хай співають!!

2.VIII. З книгою нашою щось зовсім невиразне. «Редакто­ри» її держать, ніхто, очевидно, не читає і читати чи то не хоче, чи то боїться.

Рамзі подав рапорта Н [ачальни] кові про те, що книга готова, що її можна друкувати і що для остаточного її ухвалення слід скласти редакційну комісію з авторитетних осіб з тим, щоб у ту комісію ввійшли Рамзі й я.

Я. М. Мороз сказав погодити це все з Кузьміним.

Був Рамзі у Кузьміна. На редкомісію він погодився, але сказав, що все це треба погодити з тов. Морозом. Наш проект про залишення спецбюро надалі у вигляді комісії по історії підприємств Ухтпечлага одкинув і сказав, що нічого не треба і спецбюро буде ліквідовано.

Дивно, їйбогу. Так якось усе робиться «кампанійськи». Провели кампанію, і кришка. А нема того, щоб систематично працювати, ну от хоч би над збиранням матеріалів по історії Ухтпечлага.

А потім знову пройде 10 літ — починай бити гарячку...

І так завжди.

Недооцінюють всетаки друкованого слова.

Помруть усі, і не залишиться інтересних подробиць про те, як жили, й працювали тут люди на первих порах за­снування ухтинської промисловості.

Архівний матеріал не збирається, люди роз'їздяться, губляться.

А все це можна було б збирати, систематизувати, а так й написати цікаві книжки про Ухту в період її «станов­лення».

Настрій сумнуватий і в мене, і в Варі, бо наближається час розлуки. 5.VIII Варя мусить виїздити. Прохати продов­жити побачення далі нема рації. Будеш обридати всякими проханнями, а потім, коли треба буде піти з основним,— щоб Варя назовсім сюди приїхала,— дивитимуться на тебе, як на людину, що тільки й дбає про особисте.

Ах, як я не люблю прохати про себе, для себе, на себе!

Все своє життя бігав, розпинався за інших, а за мене ніхто не побіжить...

3.VIII. Складаємо з Рамзі брошуру до 20.VIII — до ювілею. Книга, ясно, не вийде до того числа. І ясно для нас усіх, з книжкою взагалі не поспішають.

Ми робимо брошуру з уривків основних статей з книги: може, хоч це пощастить випустити до 20.VIH.

Є чутка, навіть не чутка, а, як кажуть, певне рішення книгу нашу послати в Гулаг, і там її і благословлять, і в Москві друкуватимуть.

Це — краще.

Принаймні тоді, коли вже там книгу буде санкціоновано, ми будем позбавлені всяких несподіванок щодо її оцінки і т. д.

Варя готується до од'їзду. Латає, бідна, мене, облатує.

Настрій у неї бадьорий, і вона глибоко вірить, що ми будемо вкупі жити. Який вона молодець!

Ніколи, між іншим, не чекав я, що така вона буде.

Нема де гріха подіти, ми частенько з нею сварилися, живши вкупі, і як усі на неї нападали, що вона живе зо мною тільки з причин матеріальних.

Я цього ніколи не думав, але я ж так само мав сумнів, що вона так буде битися і клопотати за мене, так зв'яже своє життя з моїм.

І от нещастя показало, яка це цільна, прекрасна, само­віддана натура.

Яке щастя мати такого справжнього друга...

І як помилилися всі ми в оцінці Варі як людини і як жінки!

І всі ті, що нападали на неї, всі «доброчинниці» виявилися^ в такому нещасті, що зовсім вони не такі вже «доброчин­ниці»...

4.VIII. Зняли Бєлькова, що виконував обов'язки нач [альника] КВО лагеря — на загальні роботи.

Бєльков прибув в Ухтпечлаг в той саме час, як і я.

Історія його, з його слів, така. Він був начальником КВО БАМа (БайкальськоАмурського лагеря — лагеря, що будує там залізницю), приїхав до Москви з докладом, десь у ресто­рані випив і поскандалив, з стріляниною і т. п. «художествами». Звідтам він уже поїхав не на БАМ, а в Ухтпечлаг на 5 років.

Тут він зразу почав працювати в КВО. Н [ачальни] к КВО Димов поїхав у відпустку, і його було призначено в [иконуючим] о [бов'язки J н [ачальни] ка. Це — типова «апаратна» людина, енергійна, знающа і т. д. А особливо по часті всі­ляких циркулярів, докладів і іншої писанини й балака­нини.

Кар'єра його була тут непогана, і ріс він, як на дріжджах. І раптом — трах! бах! — на загальні роботи. Кажуть, що це наказ з Москви.

Очевидно, значить, справа не в пияцтві і не в стрілянині: мабуть, наробив він чогось «веселішого», що Москва не спускає з нього ока.

Зняли з посади й Купче, діловода КВП. Ах, який це про­тивний тип! Це з тих, що йдуть на всілякі злочини, щоб тільки себе задовольнити. З яким цинізмом він розповідає, як він, працюючи десь на залізниці діловодом, брав од друкарщиць «натуру», щоб не звільняти їх з роботи, як він різни­ми мошенствами обдурював начальство, і т. д. І тут, у лагері, розказують про нього, як про типа, що гендлює талонами з різних їдалень, що пасеться по різних «каптьорках», ларках і т. д. коштом всяких махінацій. І така людина керує «Культурновоспитательным отделом» лагеря. Власне, не керує, а «діломудрствує», але ж ми знаємо, що значить діловод у таких справах.

Керувати КВО призначено н [ачальни] ка санвідділу д [окто] ра Соколова. Він і зняв Купче. І добре зробив: не місце такому типові на культурній роботі.

Бєлькова призначено на П промисел, в експлуатац [ійний] відділ помічником] н[ачальни]ка експлуатаційного куща.

Приїхав із Котласа Назарчук. Він сам із Уманя. Ув'язне­ний. Працював на Котлаському п [ересильному] пункті за бухгалтера. Дуже прихильно і сердечно зустрів був мене,

коли я прибув до Котласа. Допомагав і Варі, як вона їхала до мене. Приїхав він звільнятися, бо одбуз уже свої три роки. Звільнився. Я сердечно його привітав з «волею».

Але він всетаки хоче залишитися ще на 1/2 року, як вільнонайманий, щоб пройти в профспілку, здобути пашпорт і взагалі «затвердитися» в правах громадських.

Всі так роблять, бо на волі не зовсім це щастить зро­бити.

От Біляч Михайло. Звільнили його з Білом [орськб] Балт [ійського] лагеря, як кращого ударника, дали почесну грамоту, дотерміново звільнили. Приїхав він у Харків, пожив щось місяців із шість, а потім покликали, одібрали пашпорт і дали «путьовку» в Котлас на 3 роки.

Варя зустріла його в Котласі.

В Котласі його не залишили, поїхав він кудись на село. А тепер жити в північному селі — не знати як!

Так що краще вже затвердитися тут, на місці, після звіль­нення, а потім вибрати собі місце й виїхати.

5.VIII. Нбвина. Мене призначають в редакцію «Северного горняка». «Зав. производственным отделом». Воно, звичайно, нічого, але працювати з Барятинським, як техніч­ним редактором, не дуже приємно. Отвратний тип. Теж із таких, що не гребує ніякими засобами для того, щоб «триматися» зверху.

Невже не можна серед лагерників знайти людину, достой­ну редакторської роботи центральної лагерної газети?

Невже на газеті повинні сидіти люди, якот Абрамович, Барятинський etc?

Який би прекрасний редактор був хоч би й Рамзі! Розум­ний, освічений, витриманий... І справжній марксист. Не вва­жаючи на все, що він переніс і перетерпів, він як стіна в своїх партійних переконаннях! Отакого редактора треба для ла­герної газети!

А отакі Барятинські, Абрамовичі — хіба їх не видно, чого вони прагнуть і для чого вони труться тут? У всякому разі, буду працювати!

Тільки ж я знаю, що всякі типи на кшталт Барятинських, боячись за посаду, за шкуру,— яких вони тільки гидот й по­мий литимуть на мою голову, щоб очернити мене в очах керівництва, щоб скомпрометувати мене!

Призначають мене в редакцію з санкції Я. М. Мороза.

А як же ж із проектом мого романа?

Так я відповіді й не маю.

Праця в редакції, звичайно, не позбавляє мене можливо­сті працювати над романом, але квартирні умови навряд чи дадуть мені змогу для такої роботи.

Як звільниться Мороз од комісії, піду до нього говорити, що ж буде...

Завтра Варі їхати! Вже вона зібралася, вже про все поговорено, обговорено.

Сум мене обгортає, бо мимоволі в думках прорізається: «А може ж, востаннє ми бачимось?! Може, наші мрії про те, що через три місяці вона приїде сюди і ми будемо вкупі, залишаться тільки мріями?..»

Як згадаєш про це — так тяжко робиться, що місця собі не знаходиш...

Погода весь цей час була «середня». І не тепло, і не хо­лодно. Поїде Варя, буде холодно і всередині, буде скоро холодно й надворі...

Чим грітися, як і працювати над романом не можна буде?

Брошура наша готова, але й з переглядом і її справа затя­гується...

Взагалі, чи не даремна була наша така напружена праця над книгою?