Твори в чотирьох томах
жүктеу/скачать 3.43 Mb.
|
|
А дядина! Із дядини можна було б викроїти не менш як штук три отаких її дядьків. Така вадовисока, така вона огрядна, така вона пишна. А лице біле біле густі чорні великі брови ластівкою, і на щоках, як вона посміхнеться, великі ямки робляться. Як скинулавона з себе сірий від пороху балахон,— на ній ми побачили шовкову блакитну сукню, довгу аж до п'ят, підперезану золотим, із якоюсь чудернацькою бляхою, поясом. А круг шиї мереживо спускається на плечі й на груди. Увійшовши в хату, гості перехрестилися, посідали, і дядина дала матері якийсь пакунок: — Це вам, сестрице! А тоді підозвала нас, дітей, і кожному дала аж по три цукерки. — Кажіть же «спасибі»,— наказала мати. — Спасибі! Спасибі! — ми гуртом та за цукерки і в садок. * * *
За кілька часу вийшов у садок дядько. Він побачив мене, підійшов та й питає: — У школу вже ходиш? — Ні, я ще малий! — А читати вже вмієш? — Ні, ще не вмію! Літери вже розбираю, а ще сказати не вмію! От із Федьком, із старшим братом, потроху ми складаємо слова. Так Федько восени оце вже в школу піде, а я, може, аж на ген ту осінь! — Ну, нічого, встигнеш іще навчитися читати! — каже дядько. Дядько на перший погляд мені не сподобався, якийсь він здався мені колючий, неприємний, а виявилося потім, що до дітей він ставився прихильно і навіть ласкаво, хоч своїх дітей у них не було. А може, саме через те він до чужих прихилявся, що не було своїх... Отоді ж таки в садку дядько, гладивши мене по голові, й каже: — А ти про Сорочинці чув? — Чув! Та ви ж там живете! — А про Гоголя чув? — Про якого, дядю, Гоголя? Ні, не чув! — От коли ти підеш у школу, навчишся читати, тоді узнаєш, що в Сорочинцях, де ми живемо, народився письменник Микола Васильович Гоголь, що написав «Сорочинський ярмарок». І народився він на нашій вулиці. Я вже не пригадую, чи говорив він іще про щось, що написав М. В. Гоголь, але про «Сорочинський ярмарок» пам'ятаю добре. Я вже говорив, чому саме. І мені тоді здалося, що дядько гордий не з того, що був на світі великий Гоголь, а з того, що він народився «у нас, у Сорочинцях», і не на якійсь іншій, а на «нашій вулиці»! От які ми! А мені тоді, після дядькових слів, аж усередині запекло — так до школи захотілося, щоб навчитися читати, щоб скоріше про «Сорочинський ярмарок» прочитати. Ой, давно, давно, давно це було! А тепер, коли я дивлюсь на шість томів повної збірки творів Миколи Васильовича Гоголя, що стоять он у книжковій шафі у глинястій обгортці,— випливають дитячі роки, хутір на Полтавщині, сорочинські дядько з дядиною, ярмарок з ятками, циганами, кіньми, «Фіалкою», канахветами, батьківським п'ятаком, перша чутка про сорочинського письменника Гоголя, що «Сорочинський ярмарок» написав, і болюче бажання скоріше навчитися читати. І дитяче: — Написав про Сорочинський ярмарок! Ой, який же це, мабуть, хороший письменник! Як бачите, іноді діти навіть в оцінці письменника не помиляються. Батьки в мене були грамотні. Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь прапраминулий рік журнал «Русский паломник». Де він узявся, той «Паломник», бог його відає. Не пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився: «Павел род. 188... году, генваря...» Коли він записав геть увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не вміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до «Русского паломника». Суботами, ввечері, обов'язково читався «Паломник». Іншої якоїсь книжки, що її б читала мати, не пригадую. Двадцять п'ять літ я пам'ятаю свою матір, і двадцять п'ять літ вона читала той самий «Русский паломник». Очевидно, інтересна книжка. Коли ми вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при волосному правлінні. Бібліотека, щоправда, була невеличка і на всю величезну волость одна; книжки були зачитані, підклеєні, поклеєні, переклеєні, та, проте, читати їх було можна. Твори Гоголя в бібліотеці були. І здійснилася моя мрія. Я прочитав «Сорочинський ярмарок». Це була, мабуть, чи не найперша книжка, що я її самостійно прочитав. Розуміється, я взяв збірку «Вечори на хуторі біля Диканьки», і як же я зрадів, коли одразу після передмови пасічника Рудого Панька першим я побачив «Сорочинський ярмарок». Трохи не так, як я собі уявляв, хоч там усе було те, що й на нашому ярмарку. Тільки що в нас на ярмарку не було «червоної свитки». А Солопіїв Черевиків, і Цибуль, і Хіврь, і Парась, і Грицьків — повнісінький ярмарок. І такі були, що й Солопію із Цибулею перепили б, і Хіврю б перелаяли... Прочитано було й перечитано і «Вечір під Івана Купала», і «Майську ніч», і «Страшну помсту» і т. ін., і т. ін. Із захопленням і з трепетом перечитано. А вечорами ми, діти, бавилися в «червоної свитки», лякали всіх, бігали, хрюкали, аж поки було мати віником не намахає. Коли ми, старші, попідростали, бабуся наша вже меншеньким казки розказувала, як свого часу й нам: про відьом, про лісовиків, про водяників, про домових. Одного такого вечора я взяв книжку: — Давайте, бабусю, я вам почитаю! — Почитай! Я почав читати «Зачароване місце». Бабуся в страшних місцях хрестилася й проказувала: — Свят, свят, свят! — Бабусю, чого ви хреститесь? Такого не було! Це письменник вигадав! — Якби не було, у книжках би не писали! — відповіла бабуся. Бабуся ясно визначила Гоголя як великого реаліста: якби не було, не писав би! Всім життям своїм і всією своєю творчістю Гоголь довів: якби не було, не писав би! Ill Так от з дитинства і до старості з Гоголем. Чи мав вплив Гоголь на мою творчість? Ну, а як ви гадаєте? Хіба може письменник, кожний письменник, а тим паче такого жанру, як я, пройти повз творчість мого великого земляка, Миколи Васильовича Гоголя? І читав, і вивчав, і кожного разу дивувався: — Звідки бралося, з яких криниць, з яких джерел водограєм било чарівне гоголівське слово? І Сорочинці на місці,— та ще які тепер Сорочинці! — і Диканька процвітає,— та ще яка тепер Диканька! — і в Миргороді вже давно калюжа висохла, і вже він не гоголівський Миргород, а чудесний радянський курорт,— а другого Гоголя нема! Невже Микола Васильович увібрав у свій талантище увесь сміх, всі чари, всю красу, всі барви життя? Ні! Ні! Ні! Миколи Гоголі не щороку народжуються, зачекайте, настане день, коли з'являться чарівні радянські «Вечори». Може, вони будуть не біля Диканьки, а біля Каховки, а як не біля Каховки, то біля Шевченківської МТС, а будуть! Неодмінно будуть! Слово великого Гоголя не тільки не вмре, а дасть чудесні паростки! Дасть! Дасть! Дасть! IV До ювілейних торжеств з приводу століття з дня смерті Гоголя мені припала велика честь працювати над перекладами драматичних творів великого мого земляка на українську мову. Я переклав «Ревизора», «Женитьбу», «Игроков», «Приложения к «Ревизору» та «Театральний разьезд»... І «Ревизор», і «Женитьба», і «Игроки» в перекладі на українську мову були, але літературознавці вважають, що переклади ті не зовсім задовільні, перекладачі ніби одійшли від автора, не зберегли в перекладах аромату гоголівського слова. Першим переклав «Ревизора» і першим поставив його в українському театрі корифей українського театру Микола Карпович Садовський (Тобілевич), один із славнозвісних трьох братів Тобілевичів (КарпенкоКарий, Садовський, Саксаганський). Сам Садовський грав городничого. Грав він його знаменито. Мені доводилося бачити «Ревізора» у театрі М. К. Садовського. Хлсстакова тоді грав (теж чудесно!) нині народний артист СРСР Іван Олександрович Мар'яненко. Переказували, що знаменитий Давидов, тоді артист петербурзького імператорського Александрінського театру, один із найкращих городничих, приїздив до Києва дивитися, як грає городничого Садовський, і захоплювався його виконанням ролі А. А. СквозникДмухановського. Переклад Миколи Карповича Садовського справдітаки, як на теперішній час, подекуди застарів і потребує поновлення. Інших перекладів мені не довелося читати. Судити, розуміється, про свою роботу я не буду, скажу тільки, що ніколи я так не хвилювався, працюючи в літературі, як хвилювався я, перекладаючи твори Гоголя/ Зберегти красу, чарівність, аромат гоголівського слова — трудна це задача. Трудна й відповідальна... Я сердечно вдячний поетовіакадеміку/ Максимові: Тадейовичу Рильському заи велику йоло допомогу, мені в цій роботі... Українській радянській літературі потрібні досконалі переклади творів М. В. Гоголя, і коли мені припала ця честь, то це не значить, що роботу виконано як слід і що до неї не слід ще і ще повернутися, щоб таки справді мати переклад, достойний, незрівнянного оригіналу.. Отак а дитинства і до похилих літ з великим земляком своїм, з Гоголем, у серці. Хай буде йому довічно земля пухом! м. В.. ГОГОЛЬ (До століття' 3' дня1 смерті)' 1 У передмові до; «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» пасічник. Рудий Панька говорить:. «...Як доживу, дасть бог, до нового року та випущу другу книжку, то можна буде полякати дивами, які творилися в старовину в православній" стороні нашій. Між ними, може статися, знайдете побрехеньки самого пасічника, що їх він оповідав своїм1 онукам. Аби тільки' слухали та читали, а в мене, мабуть, ліньки кляті' тільки порпатися, набереться в на десять таких книжок...» Устами пасічника; Рудого Панька говорив великий російський письменник Микола Васильович Гоголь. І говорив він.— правду:. У М. В. Гоголя набралося більше ніж десять книжок його чарівних творів, що їх із захопленням: читали, читають, і. читатимуть і. онуки* і правнуки, і праправнукиї пасічникові*, а потім онуки онуків і праправнуки праправнуків... І ніколи, доки житимуть люди*; не померкне ЕоЕОлеве СЛОВОі.. «Аби тільки слухали та читали...» А для того*, щоб. уважно» а розумінням: слухали; таї читали, не треба брати прикладу/ а того, школяра,, «..лцр вчився у .якогось дяка ярамоти, .приїхав ,до .батька і зробився таким латиншиком, що забув мавігь хвою мову рідну.. ДсЬ.слона повертав на ух. Лопата в нього —лопатус, баба—.бабус. От, трапилося одного разу, пішли вони разом із батьком на лоле. Латинщик побачив граблі та й лигає в батька: «Як це, батьку., .повашому зветься?» Тай наступив, роззявивши рота, .на зубки. Батько ще й не встиг одповісти, як граблище, розмахнувшись, лідскочило і —.лясь .його ло лобі. «Лрокляті,граблі! — закричав школяр, вхопившисьрукою за лоба і відстрибнувши .на аршин.— Як же вони, чорт би зіпхнув із .мосту їхнього батька, боляче б'ються!» Так он як! .Пригадав і назву, голубнику!» Кожний твір великого майстра слова, теніального>тгасі5ментшка з захопленням і з великим інтересом читався ї читається і дітьми, щотількино починають водити по книзішальчиком, і людьми дорослими, людьми вченими. 2 4 березня 1952 року минає сто літ з дня смерті Ти. В. Тоголя. «Давно вже не було на світі письменника, який був би такий важливий для свого народу, як Тоголь для Росії»,— писав про Гоголя великий революціонердемократ М. Г. Чернишевський. Був Гоголь великим за тих, минулих часів, таким він великим і залишився на віки вічні для всіх народів Радянського Союзу. Гоголь — наш земляк, українець. Батьки його, невеликі українські поміщики, Марія Іванівна та Василь Панасович, жили в м. Великих Сорочинцях Миргородського повіту ;на Полтавщині. Там і народився Микола Васильович 1 квітня 1809 року. Дитинство своє прожив у с. .Василівці біля Миргорода. Дев'ятилітнім хлопчиком (1818 р.) його віддали вчитися до повітової школи в Полтаві, де він пробув два роки, азі 821 року перейшов учитися у м. Ніжин на "Чернігівщині, до Ніжинської гімназії вищих наук, яку він і, закінчив 1828 року. Почав писати, ще бувши учнем у гімназії, де він випустив гімназіальний журнал. В Ніжині він написав вірш . «Непогода», трагедію «Розбійники», повість «Брати Твердиславичі», поему «Росія під татарським ярмом», сатиру «Дещо про Ніжин, або Дурням закон неписаний». Останнього року життя в Ніжині він написав поему «Ганс Кюхельгартен». Гоголь, учившись у Ніжині, дуже цікавився народною творчістю, часто бував на околицях міста на народних святах, гулянках, там записував народні обряди, пісні, приказки, звичаї,— ці записи склали «Книгу всякої всячини», з якої він потім брав матеріали для своїх творів: «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Миргород», «Мертві душі» — і драматичних творів: «Ревізор», «Одруження» і т. д. Життя в дитинстві в мальовничому українському селі, вивчення юнакомучнем народного життя, спостережливість, природний талант — це все спричинилося до того, що Гоголь дав незрівнянні своєю чарівною красою й правдивістю картини української природи, людських характерів, правдивої історії народу... Хто не знає незрівнянних, чарівних гоголівських описів Дніпра, української ночі, українського степу і т. д. і т. ін.? За це так шанує і так любить народ свого великого народного письменника Миколу Васильовича Гоголя! М. В. Гоголь — письменникгуморист. Дуже багато смішних речей написав він, але він сміявся не для того, щоб тільки сміятися. Сміхом своїм письменник боровся із тим злом, із тією несправедливістю, що панувала на світі в його часи. Він сказав: «Насмішки боїться.навіть той, що вже нічого не боїться на світі». П'ЯВКИ В КРЕПЖОРЖЕТ АХ (На виставі комедії «Не називаючи прізвищ» В. Минка) Хоч комедія В. П. Минка і зветься «Не називаючи прізвищ», та дозвольте вже нам називати прізвища, бо прізвища ті ми і любимо, і поважаємо. «П'явки в крепжоржетах...» Що ж воно за такі за п'явки, що з болота у крепжоржети позалазили? Справді, вони таки п'явки і таки в крепжоржетах, але вони з болота не повилазили: вони водночас і в крепжоржетах, і в болоті. У міщанському болоті. У селі Захлюпанці, недалечко від Дніпра, від тої місцевості, де радянський народ тепер величні будови будує, жила та була собі чудесна людина, муляр Карпо Сидорович Бучма. У Карпа Сидоровича Бучми є син Карпо Карпович Мілютенко і дочка ївга Карпівна Бжеська. Карпо Карпович, колишній комісар Червоної Армії, демобілізувавшись, одружився із славгородською вертихвісткою Домахою. Народилися в них діти: Поема Кропивницька і Ванько Досенко. А як Карпо Карпович Мілютенко згодом зробився заступником міністра, то воднораз він уже зробився не Карпом, а Піком Мілютенком, Домаха — Діаною Михайлівною Нятко, Поема — так і лишилася Поемою, а Ванько Досенко — із Ванька перевернувся на Жанека. У ївги Карпівни Бжеської є дочка Галя Кусенко і синок Сашко Олексієнко. Поема, Жанек, Галя і Сашко — онуки старого муляра Карпа Сидоровича Бучми. Поема вже — лікар, Жанек — вчиться в десятирічці, Галя закінчила десятилітку, а Сашко теж учиться. Оточення в цього посімейства таке: Белла — подруга Поеми — В. Півторадні, молодий інженер Максим Кочубей — Жуковський, представник міністерства Жора Поцілуйко — Гашинський, агроном Нетудихата — В. Цимбаліст, бригадир мулярів Колосов — Пасєка і цілий вінок чудесних дівчат, робітниць на будівішцтві: тут і О. Смоляр (Пріся), і Н. Новацька (Поля), тут і веселі хлопціробітники, і студентська молодь. А вивершує всі ці дійові особи домашня робітниця у Карпа Карповича — Поля Шульга, дуже прудка дівчина, проте з характером. От автор В. Минко взяв оцих усіх людей, та й увів їх у гостру, справжню сатиричну комедію, і поставив їх у таке становище, що аж деяким самим соромно. Сміється, аж розлягається, з них глядач, а вони метушаться по сцені, накидаються один на одного, говорять одне одному здебільше не дуже приємні речі, а в глядача таке враження, що отот стане заступник міністра біля рампи та й закричить: — Люди добрі! Я більше не буду! Бачите, до чого дійти можна, коли Домаха Діаною робиться, а Ванько Жанеком, а Поема не хоче їхати на село лікарювати, перебирає наречених, бо вони не в Києві працюють, оточують тебе жевжики на кшталт Жори Поцілуйка, тоді вже і ти не Карпо, а Пік, рідна сестра називає тебе товстошкурим, а рідний батько, старий чесний працівник, каже про тебе, що ти не боржом забув, а сором забув! Простіть, люди добрі! Хай я буду не заступником міністра, а директором цегельні, і не в Києві, а в Полтаві, та я ж син муляра, сам колишній муляр і комісар Червоної Армії! Невже пропав? Дайте завісу! Я виправлюсь! ...Глядач сміється... * * *,
В. Минко, ще раз кажемо, написав гостру, дотепну комедію. Прекрасний текст пісень написали до п'єси поети Андрій Малишко та Терень Масенко, а композитор Платон Майборода прикрасив комедію чудесною, як і завжди, музикою. Уже кияни наспівують на вулицях МалишкоМайбородової пісні про «Білі каштани»: Київські ночі, Зустрічі в саду, В серці, Куди не піду. Ми зустрічались Там, де дуби, В київськім небі Два голуби Ну, як не позаздрити нашій теперішній молоді? Як ми колись парубкували (теж у Києві), таких пісень не було... І сади були, і зустрічі в садах були. Ну, зустрінемося (а воно якраз тоді солдатувалося) та раптом: «Соловей, соловей, пташечка, канареюшка жалобно пойоть!» Ну, «голубка» зразу ж у кущі! А тепер:
Білії ночі, Синь дніпрова, Юнь комсомольська, Вічно жива! . Це вам не «канареюшка жалобно пойоть», а два голуби... Зразу вам і відповідь: Кружать, здіймають Крилонька свої, Наче ми з парі, В сім'ї... От вам і загсі Хороша пісняі * •* * ...П'єса В. Минка «Не називаючи прізвищ» — життєва п'єса. Типи всі в ній такі, що ви їх бачили і вчора, бачите, на жаль, їх і сьогодні. Чимало в нас іще таких «сановників», як Карпо Карпович, що не люблять, як їх, не дай бог, на дачі тстось телефоном потурбує, що їх «нема вдома», що вони крізь пальці дивляться на різні викаблучування їхніх «домашніх міністрів» Діан, тими Діанами вихованих пустоцвіток Поем, що мріють жити тільки в Києві, що плюють на те, що на їхню освіту держава витрачає великі кошти,— вони, мавши вищу медичну освіту, будуть працювати секретарками, діловодами, аби тільки в Києві! Скільки щоліта ми маємо мороки з такими Беллами та Поемами, які оббивають пороги в міністерствах, в редакціях і просто у впливових осіб, щоб залишитися в Києві, в Харкові, в Одесі. Щоб тільки не на село! І, нема де правди діти, скільки разів самому доводилося бути «Піком» — ходити прохати за котрусь із таких Поем! Більше ні за кого не прохатиму! (Самокритика!) Карпи Карповичі та Діани виховують нам отаких Поем та Белл, і тільки здорове робітниче оточення, піонерія, комсомол рятують їхніх Жанеків (Ваньків) від Поеминої долі, невважаючи на «вату», на градусники, на манні каші, на шоколад їхніх мамів Діан. Та, на наше щастя, в нашому радянському суспільстві більше Карпів Сидоровичів, ївг Карпівних, Максимів Кочубеїв, Галь, Прісь, Колосових, Нетудихат, Сашків, чудесної нашої молоді, яких з такою любов'ю вивів у своїй комедії В. Минко. Вони — наша надія і наше майбутнє! Вони збудують комунізм! «Не називаючи прізвищ» — п'єса кусюча. Ви послухайте, як реагують місцеві Діани та Поеми на комедію: лаються, плюються і, обурені, залишають театр: — Нема в нашому суспільстві таких Діан! Нема таких Поем! Автор зводить наклеп на радянських жінок! Ага! Значить, допекло! А сидить собі поруч вас солідна людина, очевидно, керівний товариш, і з сумом говорить: — Та що там говорити?! І я вроді такий, як Карпо Карпович! Ну, не зовсім, а ви знаєте, деякі риси і в мене є! Автор у точку поцілив! * * *
Поставив п'єсу режисер В. Оглоблін. У В. Оглобліна багато дотепних режисерських вигадок, особливо в сценах з хлопцями Жанеком і Сашком, дівчатробітниць, чудесна сцена із шматком хліба і т. д. і т. ін. Хороший, справжній комедійний темп вистави. В особі В. Оглобліна маємо досвідченого талановитого режисера, багатого на хороші режисерські вигадки. Дуже приємне оформлення художника Шабліовського. Київський краєвид викликає захоплення всього залу. Акторське виконання. Ну, хіба може А. М. Бучма не блискуче грати Карпа Сидоровича? Кожний рух, кожна інтонація, проходка по сцені — перед вами справжній муляр, що і одеський театр будував, і харківський банк, а тепер йому за сімдесят, а він по три норми дає і сина свого, заступника міністра, бореть. І фізично, і морально зборює. Коли Бучма любить онуку Галю, чи Максима Кочубея, чи Сашка, чи ївгу — він любить їх посправжньому, а коли ненавидить Діану та Поему чи засуджує сина Карпа,— то теж і засуджує, і ненавидить не поакторському, а полюдському, посправжньому. Хай живе Бучма! Хай радує! І П. Нятко, і Д. Мілютенко, і М. Кропивницька, і В. Бжеська — всі вони хороші, добре грають... Так би й нам хотілося! А молодь, так та таки здорово порадувала в цій виставі! Ми зовсім не хочемо протиставляти молодь франківському старшому акторському поколінню. Ми тільки хочемо підкреслити, що, на нашу радість, молоді франківці ростуть, «виграються» і душі, й серця наші радують! Ну, як же можна не милуватися з М. Досенка (Жанек),— як у цій ролі розквітло його комедійне обдаровання! А з С. Олексієнка (Сашко)?! Хлопці, ну, хлопці, й квит! На бакшу їх тільки пускати не дуже слід: усі кавуни покрадуть! Чудесна Галя — О. Кусенко! Скільки в неї теплоти, ніжності до діда, до матері, до подруг, до нареченого! І скільки чарівності! Дуже хороше грає Галю і т. Яблонська! Хто з них краща? Одна з них краща, а друга ще краща! Хто саме? Дозвольте мені сказати перефразованими словами Л. М. Толстого: ляжу в труну, підніму віко, скажу, захлопну віко і вмру. Прекрасний Л. Жуковський — Максим Кочубей. Отаким і повинен бути радянський інженер: щоб не держався за столицю, щоб перебудовував наші Захлюпанки — на Ясні Зорі, щоб учив дурноверхих Поем і любив наших чудесних Галь. Жора Поцілуйко — Гашинський. Таку підлоту в «блискавках» треба вміти зробити. Гашинський уміє. І знаєте чому? Він ненавидить Жору! І правильно робить! Обидві Белли (В. Півторадні, В. Івашова) дуже противні. Значить, хорошо і правильно обидві артистки їх грають. Дівчатка: Пріся — особливо (О. Смоляр), Н. Швацька, Т. Калениченко — приємні, життєрадісні, веселі. А їхній бригадир П. Пасєка — їм до лиця. Хороший В. Цимбаліст — Нетудихата. Не можна не згадати теплим словом гри домробітниці Полі — М. Шульга. Як же вона, бідолашна, бігає на грубі оклики своїх «панів» — Діан, Поем і т. д. З неї, кінець кінцем, вийде рекордсменспринтер. А молодець Поля — правильно кваліфікувала своїх Діан* із Поемами: «П'явки в крепжоржетах»! * * *
Хороша вистава. Кусюча вистава. Корисна вистава. ...От що. Я на місці художника В. Шабліовського дачу побудував би ближче до «Кукушки». Тоді глядачі, замість «Кукушки», ходили б у театр Франка, сиділи б і співали разом із акторами: Постой... Выпьем, ейбогу, еще... ...Бездельник, кто с нами не пьет. За кого вип'єм? За театр ім. Франка, за п'єсу, за автора, за режисера, за художника, за акторів, за театральних робітників! Та й за глядачів разом! ...Налей, налей бокали! Р. SУ другому складі КарпаСидоровичалрає і. .Маркевич, Карпа Карповича — Г. Тесля, Діану — Ф. Барвінська, ївгу — Чайка. Хороше грають! ПРО АНАТОЛІЯ КОСМАТЕНКА Цього літа, року, значить, нашого 1953го, бригада радянських письменників подорожувала по західних областях України. Письменники побували в Ровні, у Львові, Дрогобичі, Бориславі, Станіславі, у Чернівцях. жүктеу/скачать 3.43 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|