Твори в чотирьох томах

Того часу було нас у батька з матір'ю п'ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знай­шовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека при­ніс сестричку Пистинку — потім іще, не пам'ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.

Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.

А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали.

Дванадцятко всього в батька з матір'ю було нас братиків та сестричок.

Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.

Ох і плаксива була сестричка Орися, і перед тим, як заго­лосити, скривиться було, скривиться, ніби калинову ягоду розкусила.

Мати, гойдаючи її, все було приказували:

— Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калино­вим кущем ізнайшла! Усе тобі кислої

А тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі ро­дильним домом, діточок вона не з колодязя витягає, а допо­магає їм у роддомі народжуватися.

//

На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським «вчилищем», і зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дяко­вого «письменства» годі було прилучитися,— дяка на хуторі не було.

— Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок при­несла!

Учителька в селі була дуже старенька й кволенька,— їй з листами соромилися надокучати, отже, вичитували ли­сти дяк із «сидєльцем» — і складали за це до своїх комірчин хуторські крашанки.

Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осін­ні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів (туди й сюди!) пішки — це півлиха, найбільше лихо, не переборне для більшості батьків,— чоботи!

— От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?

Парасі чоботи таки справили. Померла навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непо­казні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блистять.

Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть було біля каганця та все: «ааа», «бибиби».

І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: «ааа», «бибиби»... Аж доки, було, мати:

— Ану, грамотії, спати!

Наступної зими і мені теж випадало йти до школи..

— А чоботи?1 Де ж тих чобіт насправлятися?! — бідка­лася мати, бо батька ми вдома бачили колинеколи,— він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.

Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір'ю міркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Тактаки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирі­шили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі — один день вона, а один день я.

Почав, отже, ходити і я до школи.

Вчила нас доброї душі старенька вчителька Марія Андріїв­на, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час за­кутувалася в теплу хустку і все — кахиі кахиі Усе кахикала.

А добра, добра була, ласкава та лагідна.

Як закрутить було взимку хуртовина, ніколи вона нас, ху­тірських школярів, не пустить було додому на хутір, зали­шить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля груби на підлозі рядно простелять, на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноже­нята,— як вогкі, накаже насухо повитирати, онучки на ле­жанці порозгортати, чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:

— Спіть, дітки!

А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахи­кає...

І вранці побудить нас і поснідати дасть.

А коли вона, старенька, спала, хто й зна!

Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андрі­ївну — дуже! І любили, і слухалися її, бо мати було і Парасі, й мені завжди наказували:

— Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учи­тельці, як наша, низенько вклонятися треба!

Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди згадують чудесної душі людину, вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні її пам'ятають про неї.

Училися ми...

///

Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими і на тому закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося троє братиків та сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися.

— От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня дик­товку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильнень­ко вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, що я вам дикту­ватиму! Вийміть зошити!

— І в книжечку не дивитися? — залунало з усіх парт.

— Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися писати! Ви ж із книжок списували? При­гадуйте, як у книзі слова напечатані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви їх із книг списували... Не спішіть, думайте... Ну, починаю... Майте на увазі, що навесні будуть для вас випускні іспити (як ми тоді попервах називали — «здаменти»), а на іспитах обов'язково буде диктовка, диктант.

Почала Марія Андріївна диктувати.

Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам'я­таю одну з його фраз дуже добре.

Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній укра­їнській мові за царя на Україні не було.

Ось проказала Марія Андріївна:

— «По полю ехала з господами коляска, запряженная четвериком великолепньгх лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породи».

Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге... Ми заше­лестіли зошитами, зашаруділи перами.

На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.

Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з собачкою «испан­ской» породи, не витримала, залилася веселим сміхом, сміх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, вона вже просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й каш­ляла...

— Ну що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули? Ми понаїжачувалися...

— Вас шістнадцять учнів, і п'ятнадцять із вас понапи­сувало: «...За коляской бежала и лаялася собачка из панской породм...» Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода «испанская», єсть таке государство — Іспанія, а собаки не лаються, а «лают», понашому «гавкають». Зрозумів? — запитала вона мене.

— Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, а батько часто говорять,

що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються...

— А воно, бач, і не так! — засміялася Марія Андрі­ївна.— Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай!

Я сів і ледве не заплакав:

— Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!..

ГЕОМЕТРІЯ 1

Піфагорові штани — назва, поперше, вульгарна, а подруге, вона не відповідає дійсному станові речей.

Ну, хтотаки, скажіть, може пошити штани з катета або з гіпотенузи?

Ми знаємо, що матерії — сукна чи шевйоту — на штани треба приблизно один метр.

Ну, а скільки треба на штани катетів, а скільки гіпо­тенуз?

Ніхто цього не скаже.

Отже, Піфагорові штани зовсім не штани, а геометрична теорема, що її винайшов і довів великий грецький мате­матик Піфагор, що народився на острові Самосі, потім переселився в південну Грецію, де й жив у V столітті до нашої ери.

Піфагорова теорема, як ви знаєте, полягає ось у чім:

«Сума площ квадратів, побудованих на катетах прямокутного трикутника, дорівнює площі квадра­та, побудованого на гіпотенузі цього трикутника».

Цією теоремою найбільше уславився Піфагор перед мате­матикою, перед усім людством.

І ніколи за це людство Піфагора не забуде.

2

Васька Перепелицю Піфагор цікавив постільки, поскільки треба було знати і вміти довести його теорему перед учи­телькою геометрії Вірою Іванівною.

Більше Піфагор аж ніяк Васька Перепелицю не цікавив, а — навпаки — непокоїв його.

Та й справді: десь там аж на острові Самосі народився якийсь там Піфагор, вигадав аж у V столітті теорему, а ти тут страждай!

Та ще й Віра Іванівна:

— Ти, Перепелице, продивись Піфагорову теорему, та не один раз продивись, бо осьось екзамени! А ти не дуже, Васю, її знаєш!

Добре говорити Вірі Іванівні — «продивись»: що; вона, Віра Іванівна, центр нападу чи воротар?

Що, їй, Вірі Іванівні, болить, що вчора футбольна ко­манда з вулиці Чкалова забила команді, де грає Васько, три голи, а Васькова команда їм — нуль?

3:0!!

Добрі мені жарти, коли капітан Васькової команди Вано Недоберидзе плакав!

Чесне піонерське, отакими сльозами плакав.

А потім одібрав у Рубена Амудар'яна, воротаря, бутси й крикнув:

— Біжи додому в шкарпетках! Партач!

— Холодно, Вано! Як я побіжу? Та й мама...

— Що «холодно»?! Що «мама»?! А пропускати м'ячі не холодно?! А три — нуль — теж «мама»?!

А Васькові Вано підніс під самісінький ніс кулака:

— У штангу? Я тобі дам у штангу!

Так коли Васькові, скажіть будь ласка, робити оте саме «продивись»?

Несправедлива Віра Іванівна!

З

Екзамени.

А як іще, крий доле, на другий рік залишишся?!

А футбол хіба річ не серйозна? Кому хочеться дістава­ти 3:0 на користь супротивника?!

От і крутись! От і страждай!

Дехто каже, що спочатку приготуй уроки, продивись ви­вчене, а потім і в футбол можна.

Але це так говорять, мабуть, не футболісти.

Хоч візьміть, приміром, Вано Недоберидзе, капітана фут­больної команди: він і в футбол грає, і вчиться непогано. Якось він так уміє...

А у Васька так не виходить. Чому — він і сам не знає!

Однаково ж він із Вано ніби й уроки готує... Тільки Вано спочатку вивчить уроки, а потім у футбола тренірується, а Васько спочатку тренірується у футбола, а потім учить уроки.

А хіба це не все 'дно?

Сама ж Віра Іванівна каже, що від зміни місця доданків сума не змінюється.

Перед екзаменами Васько кріпко засумував.

«Доведеться, мабуть, кинути футбол!» — подумав Васько.

— Чого ти, Васю, такий сумний? — запитав його Рубен Амудар'ян.

— Екзамени! Доведеться, мабуть, припинити футбол! За геометрію треба братися! Погано в мене, Рубене, з гео­метрією!

— «Пифагоровн штаны на все сторони равны»,— заспі­вав Рубен Амудар'ян.

— Ти не смійся, Рубене, тут не до сміху. Віра Іванівна сказала, що, як не візьмусь за геометрію, може бути погано!

— «Погано»! «Погано»! — перекривив Васька Рубен.— Що ти, не знаєш, що робити? Ту ж саму Піфагорову теорему не можна хіба накреслити на долоні або на пальцях? Та й основні теореми теж сяктак понамальовуємо. Я тобі перед екзаменами допоможу!

Днів, мабуть, із сім сидів перед екзаменами Васько Пере­пелиця і все записував чорнильним олівцем на долонях і на обшлагах у сорочці теореми та аксіоми.

Мало не всю геометрію за допомогою Рубена посписував та понакреслював. 1 «Викручусь!» — думав собі Васько Перепелиця.

Іде Васько Перепелиця на екзамен з геометрії.

Боязко Васькові...

Боязко, та, проте, він сам себе підбадьорює: «Та невже ж провалюсь? Все ж у мене списано».

Треба ж було Рубенові взяти до школи футбольного м'яча, щоб після екзаменів зразу на майданчик — і в футбола!

Раненько прийшли наші учні до школи,— екзамени ще за годину.

— А давай ударимо, Васю,— крикнув Рубен і вдарив по м'ячу.

Васько одбив. Підбігає ще кілька учнів. Літає м'яч по шкільному двору.

От Рубен як ударить! Гарматний удар!

Васько хотів перехопити м'яча, а він його по руках яаак шарахне! Васько впав і руками в калюжу, підхопив­ся, як глянув на руку, так і вмер...

Руки — синісині, бо чорнильний олівець розлізся, ну, такі руки, хоч поодрубуй.

А головне, м'ячем поперебивало усі перпендикуляри, поперемішувало катети з гіпотенузами, а з Піфагорової теореми наробило кваші.

...Як увійшов Васько до класу, як подивилася Віра Іва­нівна на руки, покивала головою та й опустила в журналі проти прізвища Васі Перепелиці коротенький перпенди­куляр... Одиницю!

Навіть не екзаменувала.

За те поставила, що хотів обдурити вчительку і цілу екзаменаційну комісію.

Прооопало у Васька Перепелиці літо!

ПАРАЛЕЛЕПІПЕД

Олег Трійченко, учень 6го класу, чорнявий, хвацький хлопчина, що курив уже не тільки «Труд», а навіть «Катю­шу», а іноді й «Казбека», зустрівся з приятелем своїм, учнем 6го класу, тільки з другої школи, Ігорем П'ятьорським.

Ігор П'ятьорський запитав Олега Трійченка:

— Ну, як діла з іспитами! Осьось уже!

— На большой! — відповів Олег.

— Готовий?

— Як з пушки! Ти знаєш — уже два тижні я ворожу, чи попадеться мені з геометрії перший білет, кручу палець круг пальця і щоразу пальцем у палець попадаю. І вже встиг піддивитися, як білети лежатимуть! Де перші номери, а де останні... Перший номер — і «п'ять». А в тебе як? — запитав Олег у Ігоря.

— Працюю. Хоч у мене з геометрії «п'ять», проте все повторюю, щоб як слід бути готовим.

— Пхе! Повторюю... А я так мало не щодня в ПущіВодиці. Ох і красота!

— Та я знаю, що красота, та хай уже після іспитів.

— Чудно! Іспити в нас «на ять» будуть. Аж ось і іспит з геометрії.

Олег Трійченко ще раз покрутив пальцем круг пальця, розвів широко руками, хоробро ті руки звів знову — палець об палець тільки — стук.

— Єсть! Складу! — аж підскочив Олег.

Упевнено підійшов він до столу, хоробро взяв білет, гля­нув — і зблід... Щось у його всередині похололо і посунулось аж тудитуди, а там тільки: теньтеньтень — затенькало.

— Двадцять три!

«Що ж воно там таке?» — затрусився Олег. Глянув у бі­лет: паралелепіпед.

«Що воно таке?» — думає з жахом Олег.

— Ну, Трійченко, який у тебе білет? — запитує Олена Василівна, вчителька геометрії.

А тут круг стола члени комісії, і всі вони на Олега дивля­ться, чекають.

— Двадцять третій, Олено Василівно.

— Що там у двадцять третім?

— Палелопопопід.

— Якяк? Що ти сказав?

— Паралелеопіпі...

— Нуну?..

— Пі... пі... пі...

Уже й члени комісії почали усміхатися, а Олена Васи­лівна вся почервоніла, а Олег стоїть та все:

— Пі... пі... пі...

Розгнівалася Олена Василівна, похитала головою:

— Не «пікай» ти краще, мов те курча! Іди собі, не страмись сам і не страми мене. Восени складатимеш, а літо попрацюй як слід.

Повернувся од столу Олег, глянув на товаришів, а вони губи кусають, щоб уголос не розреготатися. Проходить на своє місце, а вже хтось збоку:

— Піпіпі.

З того часу Олег так і звався в школі: Парелелепіпед. А Ігор П'ятьорський склав іспит на «п'ять». Після іспитів Олег геометрію вчив, а Ігор у ПущіВодиці в ставку купався та рибу вудив.

ФАЗАНИ

— Дідусю, а коли ти мене на охоту візьмеш? Я теж хочу зайчика встрелити!

Дідусь гладив Павлика по голівці:

— Візьму, візьму, Павлику, ти ще маленький, підростеш, тоді й візьму...

Дідусь дуже любив маленького Павлика і завжди йому роз­повідав про зайців, про вовків, про лисичок, про всіх звірів, що він їх полював.

А одного разу прийшов із лісу та й каже:

— Павлику, а я фазана бачив.

— Де ти, діду, фазана бачив?

— У нашому лісі!

— Якого фазана?

— Такого, як ото ми з тобою бачили в зоологічному парку.

— Із отаким червоним хвостом? З отаким великим, що отак аж дугою загинається?

— З таким самим! Фазанів, Павлику, привезли у наш ліс аж із далекого Казахстану! Привезли й пустили в нас! Тепер вони у нас плодитимуться.

— Дідусю, візьми мене, будь ласка, в ліс фазанів по­лювати!

Дідусь якось так загадково посміхнувся та й каже:

— Добре, Павлику! Взавтра підемо в ліс до фазанів. Маленькому Павликові так хотілося піти з дідом на

фазанів, що він і вночі прокидався та все питав маму:

— Мамо! Чи скоро вже ранок?

— Спи, Павлику! Спи! Дідусь без тебе в ліс не піде! Раз уже він сказав, що тебе візьме, то, значить, візьме.

Дуже рано прокинувся Павлик. Бачить, а дід уже ходить по кімнаті, одягнений у повстяки, у ватяні штани і кожушок... Дідусю, крикнув Павлик,— а мене хіба не візьмеш?

— Візьму, Павлику, візьму! Одягайся! Тільки добре одя­гайся, бо бачиш, скільки за ніч снігу нападало!

Павлик тешіо одягся: і светр, і теплі рейтузи надів, і ва­лянки, і шапкуутанку...

— Ну, я вже готовий, дідусю! Бери рушницю, та й піде­мо! — каже до дідуся Павлик.

А дід йому:

— Ні, Павлику, ми сьогодні рушниці не братимемо! Ми щось інше сьогодні ддя фазанів візьмемо. Ходімо!

Вийшли дідусь з Павликом з хати та й пішли під повітку.

А під повіткою дідусь зарані заготував кілька снопів з ячменю. Невимолочених, із зерном.

Та серед великих снопів і кілька маленьких було — для Павлика.

— От з якими «рушницями» полюватимемо фазанів ми з тобою, Пав лику!

Та й розповів дідусь Павликові про те, як треба обері­гати взимку птицю, і не тільки фазанів, що оце тільки їх привезли до нашого лісу, а й всіляку птицю: і куріпок, і синичок, і щигликів, що взимку, як випаде сніг, не мають змоги знайти собі їжу...

Дідусь із Павликом пішли до лісу, розгорнули на галявині сніг і поклали снопики ячменю...

— Давай, Павлику, заховаємося отут за ліщиною! По­дивишся, який червоний красунь фазан зараз до ячменю прибіжить.

І справді,— тількино вони присіли за кущем ліщини, збоку щось заквоктало, залопотіло крильми, і чудесний, червоний красунь фазан із хвостом дугою підбіг до снопа і почав клювати зерно.

Дідусь обняв Павлика та й каже:

— Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй пташку в лісі! Добре?

— Добре,— відповів Павлик.

У НОВОМУ РОЦІ—ВСЕ НОВЕ, ХОРОШЕ!

Хто більше чекав на прихід Нового року — чи Славко Бублик, чи його мама,— ми вже так достовірно про це й не скажемо. І Славко його чекав нетерпляче, і мама його, мама Люба. Хоч і заклопотана була, а проте подивиться на Славка, коли він уже солодко спить після пережитого дня, то обов'язково й подумає:

«А от уже й Новий рік!»

Славкові Бубликові минуло вже дев'ять років. Хоч мама часто ховала його самоката, бо дуже вже той самокат дзе­ленчав по асфальту, намагаючись обов'язково вискочити з тротуара на вулицю й збити «Москвича», лякаючи при цьому подорожніх, Славко свою маму любив.

Щоправда, коли було мама заховає самоката, Славко дуже за це на маму сердився, плакав, тупав ногами, кри­чав: «Дай!» А як колись у школі на перерві засперечалися, чия мама найкраща, Славко заявив категорично:

— Такої мами, як у мене, ні в кого нема! Моя мама найкраща від усіх!

Павка Крендель, той, що в нього вдома є живий єги­петський голуб, теж не менш рішуче обстоював:

— Попробуй «заімєть» таку маму, як у менеї От по­пробуй! — наступав він на Славка.

— Ти думаєш, що твоя ліпша? — одбивався Славко.— Ліпша?!

— А єгипетський голуб у тебе єсть?! Кажи, єсть!? А ти кажеш, що твоя мама краща! Ага! — сказав Павка й переможно подивився на присутніх.

Єгипетського голуба у Славка не було, та проте він не хотів здаватись, примружив очі й промовив з притиском:

— Подумаєш, голуб?! Ми про мам, а не про голубів! Хіба голуб — мама?! Моя мама мені дві морські свинки купить!

У суперечку між Славком і Павкою встряв Юрко. Юрко перекричав і Славка, і Павку:

— Яз мамою влітку до колгоспу їздив! У мене дядя Стьопа, мамин брат, тракторист. Я з ним на тракторі їздив і сам стерном керував! І мама дозволила! Такої мами, як моя, ні в кого нема!

Тут уже всі присутні не втрималися, кожний почав доводити, що його мама найкраща, зчинився галас, на який підійшла вчителька Людмила Павлівна.

Хлопці притихли.

Людмила Павлівна, дізнавшись, про що спалахнула супе­речка, помирила всіх.

— У кожного з вас,— сказала Людмила Павлівна,— таки справді мама найкраща в світі! Такої хорошої мами, як у Славка, як у Павки, як у Юрка і як у кожного з вас, ні в кого нема! І в мене є мама,— посміхнулася Людмила Павлівна,— вона вже старенька, але вона так само найкраща мама в світі!

Так от найкраща в світі Славкова мама перед самим Но­вим роком, коли Славко, прибігши з школи, бігав із санча­тами по леваді й спускався з пагорків та кучугур (Славко жив у передмісті),— мама Люба, в цей час прибираючи в хаті, щось збирала й складала на маленькому столику.

Збирала й посміхалася.

Виростала на столику ціла купа якихось дивовижних речей.

Були в тій купі пошматовані книжки, бите якесь скло, брудні зошити, самокат, драні штани, розпороті черевики, розірвані покришки й камери від футбольних і волейбольних м'ячів...

Поскладавши все це на стіл, мама Люба взяла картон, вирізала з нього багатобагато кружечків, взяла потім чорнило і пофарбувала ті кружечки чорнилом.

Зробила з того ж картону чотири носи і два ока. Носи пофарбувала червоною фарбою, а очі — синьою.

Вирізала з картону дві великі одиниці, три двійки і три трійки...

Все це вона теж поклала на столик, на ту купу дивовиж­них речей.

Потім мама причепурила хату, сіла, подивилась на ту купу і похитала головою.

Аж ось убігає в хату Славко. Роздягся.

— Мамочко! От нагулявся! Дай мені чогось попоїсти... Та я буду одягатися, бо сьогодні ж у нас у школі ялинка, будемо старий рік проводжати! Що це таке, мамочко? — став Славко перед столиком з купою дивовижних речей.

— А ти подивись! — посміхнулася мама. Славко почав перебирати дивовижні речі...

— Книжка... Читанка... Це ж та, що я, як бився з Павкою, розірвав... Це — мої драні штани... А це що за чорні кружечки, мамо?

— Це ті клякси, що ти їх по книжках та по зошитах по­наляпував!

— А це що?

— Це чотири носи, що ти їх за рік розбив: два твої і два Павчиних!

— А це?

— Одиниці... двійки... трійки,— почав перебирати Славко.

— Ну да,— одиниці, двійки, трійки... Бач, скільки ти їх за рік поприносив...

— А навіщо це все, мамочко?

— А от як виряджатимеш старий рік, оддай йому це все! Хай забирає з собою! А проси Новий рік, щоб він тобі дав все нове, чисте, хороше. Цілі носи, непідбиті очі! І тіль­ки четвірки, і тільки п'ятірки! Добре, Славку?

Славкові було ніяково. Він пригорнувся до мами й тихо промовив:

— Добре, мамо!

Мама поцілувала Славка, бо у Славка мама найкраща в світіі

ЗИМОВИЙ ДЕНЬ

І

Ох і хороше взимку на санях з гори спускатися Ох і весело ж!

А потім, коли Оля привозить санки на гору, сідає Толя... Оля його — штовх! «Бережись, бережись!» Покотив Толя, тільки вітер по Толиних щічках лопотить!

— Правуй, Толю, правуй! — кричить Оля.

Не вправував Толя: санки вбік! Толя тільки — беркиць у намет!

Вилазить Толя з намету чудернацьким білим ведмедиком, обтрушується, пирскає... А Оля стоїть на горі і заливається:

— Ахахаха! Охохохо! Ага, перекинувся! Ага! А я не перекинулася! Я вправувала! Ага!

Толин дідусь потихеньку, спираючись на ціпок, сходить з гірки і підходить до Толі.