Твори в чотирьох томах

Чому, приміром, не призначити заступника по птахівни­цтву, по бджільництву, по рибальству, коли є ставки?

Щоб уже повний комплект заступників був!

Навіщо, кажете, заступник по птахівництву, коли є завптахівницт вом?

Чи — по бджільництву, йоли є пасічник?

Чи — по рибальству, коли є рибовод?

А от же ж у колгоспі імені Калініна агроном є, а проте, призначили заступника по рільництву!

І завтваринництвом є, і ветеринари, і зоотехніки є, а як же ж можна без заступника по тваринництву?

Що йому робити, тому заступникові по тваринництву?

Та хоча б волам хвости крутити — і то робота!

Закрутив хвоста — от і трудодень!

Закрутив пару хвостів — план перевиконано!

Ще, дивись, і додаткової оплати якась сотняга перепаде!

У колективі, та ще при такому керівництві,— коли керів­ників більше, ніж працездатних,— стукгряк — от і п'ятак!

У погорільському колгоспі звикли жити на широку ногу: при кожному заступникові їздовий, при кожному заступни­кові — коні!

Ми б совітували зробити так, щоб голова та його заступни­ки їздили не кіньми, а кобилами, і щоб кожний їздовий їздив не парою кобил, а тройкою, і щоб кобили були з лошатами!

От — виїзд!

їдуть керівники, біжать дев'ять кобил, а за ними дев'ятеро лошат!

Цілий тобі кавалерійський ескадрон!

У нашому селі (за царського ще «прижиму») колись піп наш отак їздив: три кобили, за кобилами троє лошат, за возом троє собак, а на возі піп, попадя і шестеро попенят.

— Це у вас, батюшко, аж три кобили? — питають було його.

— Та ще й попадя,— відповідає піп, ляскає батогом і ко­тить далі...

Ну, так як же вони, погорільські господарі, хазяйнують при такому многолюдному керівництві?

А от як: фуражирам за підвезення кормів колгоспній худобі трудодні писалися не в залежності від кількості привезеного фуражу, а помісячно — 60 трудоднів.

Чи привіз, чи не привіз, і скільки привіз — нікого це не обходить,— маєш два трудодні!

Колгоспницям, що доглядали телят, писали по шість трудоднів за вивезення гною, хоч вони того гною і пальцем не ворушили.

Як ви гадаєте, чи гладка була худоба при такій годівлі і чи дуже вибрикували у калінінців телята?

Заступником голови по тваринництву працював (а може, й досі ще працює?) товариш Горбачук Каленкк... 1955 року він так хазяйнував, що телята довелося з випасу восени на хурах додому привозити...

Кури в нього знесли аж по 20 яєць на рік! У путнього хазяїна півень більше яєць несе.

«Мудрував» Горбачук і з купівлею корів — для колгоспу купував їх по 3—4 тисячі карбованців, а продавав на базарі по 700—800. З «баришем»!

З рільництвом теж хазяйнували «як бог приказав»: зпід комбайна зерно приймали без ваги і т. д., і т. д.

От і вийшло, що в сусідніх колгоспах видали на трудодень по 2—3 кілограми зерна та по 4—5 карбованців грішми, а в колгоспі імені Калініна на трудодень припало по 1,2 кіло­грама зерна і по 1,6 карбованця.

Сказано воно вже давно: «Не в тім сила, що кобила сива, а в тім, що не біжить!»

Не в тому справа, що багато керівників, а в тім справа, що до хазяйства, та ще колгоспного, треба хазяїна дбайли­вого, розсудливого, який би керував, спираючись на допомо­гу колективного досвіду й розуму колгоспниківтрударів...

Тоді й телята вибрикуватимуть, і кури нестимуться, і веселих пісень дівчата в колгоспі співатимуть...

Багато заступників — це не порятунок для колгоспу, а зовсім навпаки, бо коли в дитини сім няньок, дитина може бути й з очима, та дуже вже вона буде закаляна. Факт!

ТИ ДбБИЧ ДАЙ! 1

На Донбасі говорять не «видобуток» вугілля, не «добйча», а кажуть «добич», наголос на «о».

— Теревені правити кожне може! Ні, ти добич дай! Отоді ти шахтар!

І кажуть у Донбасі також, що видавати вугілля із шахти слід не на гору, а нагора, наголос на «а».

Це, так би мовити, преамбула. А далі вже буде «амбула»!

Остаточна задача кожного шахтаря, кожного робітника, техніка, інженера і службовця у Донбасі полягає в тому, щоб ота сама «дббич» ішла «нагора» і щоб отої самої «дббичі» було щонайбільше.

Для цього й трудяться в Донбасі робіт никивугільники: вибійники, кріпильники, машиністи, механіки, комбайнери, електрики, техніки, інженери, начальники шахт, керівники трестів та главків і навіть міністри.

Кожний робить своє діло для того, щоб було «нагора» більше «дббичі».

Навіть письменники і поети — і вони трудяться в Донбасі того, щоб була «добич».

І коли, приміром, вибійники працюють відбійним молот­ком, поети допомагають їм пером.

Вибійник рубає вугілля, а поет — піснюі

У вибійника — тонни, а в поета — строфи.

Про Донбас я знаю з дитячих років.

Ще за мого дитинства мій дядько, материн брат, пішов із села на заробітки у Донбас.

Мати моя казали було:

— О, Йван тепер заробляє гроші! Карбованців, мабуть, із двадцять на місяць гребе!

Дядько Іван щороку приходив з Донбасу влітку додому допомагати на жнивах.

Ми, дітлахи, знали з його оповідань, що на Донбасі все чорне і що там глибокі ями, шахти, як упадеш, так тебе не видно, глибина, може, як у десять колодязів! Під землею коні живуть, що тягають вагонетки, а вагонетки забурюються, і як її, вагонетку, піднімаєш, так на людину нападає «гризь». На шахті є гудок! От як загуде, аж в ухах лящить! А під землею всі шахтарі з лампочками, і всі вони чорні, тільки зуби білі! І що всі вони роблять в упряжці! О!

— А горобці на шахтах є? — поцікавився сусідів Пилипко.

— Є! І теж чорні! — відповів дядько Іван.— І не дуже від людей тікають! Так біля тебе й стрибають!

— Так чого ж ви не б'єте? Грудкою!

І дуже нам тоді забажалося побувати на шахті, де горобці від людей не дуже тікають. Ми й побігли на шахту вдвох з Пилипком. Впіймано нас було за цвинтарем аж увечері. Моя мати були з деркачем у руках, а Пилипкова — з віжками. Ми того вечора добре відчули, що нелегке було

шахтарське життя! Аж смутами воно в нас пішло на тому місці, де в штанчатах у хлопчаків прорішка.

Горілку дядько Іван пив правильно. Щодня і не помалу. І як прийде до нас на доброму підпитку, співає, було, шах­тарської пісні:

А ми встали, покурили, По продольній розійшлись, По продольній розійшлись, За роботу прийнялись.

По продольній розійшлись,

За роботу прийнялись,

Хто за кирку, хто за лом,

Хто береться за вагон. Ех, шахтьор пашеньки не пашеть, Коси в руки не берьоть, Шахтьор курить, шахтьор пйоть, Шахтьор з музикою йдьоть.

Закінчувалася така пісня вигуками:

Ех, забойщикнойщикищикиикикні

Або:

Тоді вже мати казали:

— Іди ти, руда сатано, під повітку спать!

— Ех, сеструню! — обнімав матір дядько Іван.— Не по­важаєш ти шахтьора рознещасного!

Ех, да розпроклятая жисть шахтьорськая, Хто не знає, той ідьоть, Хто не знає, той ідьоть, За собой народ ведьоть.

Мати одводили «рознещасного шахтьора» під повітку й укладали на прикритій рядном соломі спати. Проспавшись, дядько Іван гукав до нас:

— Ей! Хлопчонки! Сирівцю!

Ми приносили дядькові сирівцю з погреба й питали:

— А сирівець на шахті є?

— Є! Тільки не такий, а чорний! ...Донбас, як бачите, я знав з дитячих років...

2

Тепер, розуміється, Донбас не такий, горобці й сирівець у ньому не чорні, коней, мабуть, уже під землею зовсім нема, тепер уже замість коногонів «електрогони» вагончики

Від старого Донбасу залишилося ще й досі — і житиме вічно, аж поки житиме Донбас — «Ти дббич дайї» «Дб­бич» і тепер для Донбасу — все!

А от якраз тепер саме «дббич» у Донбасі і шкутильгає.

Малувато видається тепер «дббичі нагора». І доводиться через те чорнявому Донбасові червоніти.

А що ж робити, щоб у Донбасі побільшало «дббичі»?

Живе й працює у Донбасі начальник дільниці № 1 шахти № 5—6 імені Димитрова Герой Соціалістичної Праці Іван Іванович Бридько.

За останні десять років І. І. Бридько і його колектив, працюючи в найрізноманітніших геологічних умовах, зав­жди перевиконує план отої самої «дббичі».

В чому ж секрет успіху колективу, яким керує І. І. Бридько?

І. І. Бридько знає таке слово. Скаже він це слово,— зветься воно «чириримбиририм»,— і норматив циклічності на його дільниці обов'язково перевиконується. Вугілля на його дільниці робиться м'якем'яке, колупнеш його пальцем, а воно як посиплеться — тільки вагончики підставляй! Стояки для кріплення самі в лаву біжать, самі на місце становляться, канавки, по яких стікає вода, очищаються, штрек самоприбирається, самопідмітається, скрізь чистота і порядок...

І. І. Бридько обов'язково щодня буває в лаві, прийде і непомітно ворожитьчаклує. Потихеньку скаже своє «чи­риримбиририм» — і «лап» за стойку, чи кріпко вона стоїть, «лап» за забутовку, чи так забучено.

Ану спробуйте у забутовці залишити «конюшню», тобто незабучене місце. І. І. Бридько не встигне промовити свого слова, як «конюшня» йому й одкривається тоненьким голоском:

— А я є! А мене не забучено!

Бутчик, що залишив «конюшню», довго пам'ятатиме про неї, бо плакатиме його премія, плакатиме його і заробіток.

Дехто говорить, що І. І. Бридько вимагає виробничої дисципліни і ніколи не пробачить нехлюйства, бракоробства, окозамилювання.

Інші подейкують, що І. І. Бридько турбується за робітни­ків свого колективу,— він і про квартиру подбає, і про спец­одяг, і про все інше...

Все це так!

Але основне полягає в отому магічному слові, що його знає 1.1. Бридько і яке йому допомагає зразково виконувати всі роботи на дорученій йому дільниці.

«Чириримбиририм» це слово.

От спробуйте організувати такий дружний колектив, як у І. І. Бридька, налагодьте виробничу дисципліну, подбайте про житлові й побутові умови для колективу, будьте завжди прикладом для робітників — і ви переконаєтесь самі, що коли ви прийдете в лаву і прокажете: «Чириримбири­рим!» — ваш циклічний графік виконається, як з пушки!

Тоді ви видаєте «нагора» «добич» і про вас поети пісень хороших напишуть.

Не таких, як мій дядько колись співав, а таких, як Сергій Воскрекасенко про шахтарочку написав:

Я шахтарочка сама, Звуть мене Маруся, В мене чорних брів нема, Та я не журюся...

ЧОМУ БУГАЙ ПОПОЛОТНІВ

В одному селі одного району, де є колгосп і де за голову правління колгоспу править Бугай, перед Новим роком таке скоїлося, що сам голова правління колгоспу Бугай попо­лотнів.

У тому селі будується новий клуб. Довгенько він, той клуб, уже будується, та нема ще там підлоги, не готова ще сте­ля,— одне слово, клуб іще будівництвом не закінчено.

Добрі люди в таких випадках що роблять?

Добудовують клуб, добре його обладновують, урочисто потім його відкривають, і починається на селі культурномасова робота: лекції, гуртки художньої самодіяльності, кіно, вистави...

Люди ходять по селу веселі, культурні і одне одному говорять:

— От як тепер у нас на селі культурно! От дай бог здо­ров'я і нашому голові колгоспу, і нашому голові сільради! От які вони в нас хороші, та милі, та любі!

Це коли клуб добудовують.

А коли робиться так, як у тому селі, тоді трапляються тільки дивні пригоди, від яких сам голова правління кол­госпу полотніє.

Почалося з того, що голова правління колгоспу Бугай вирішив, що в нього повинні бути культурними вівці, і обер­нув клуб на кошару: загнав овець у клуб.

Ну, загнав, то й загнав,— йому видніше.

Отінившись у клубі, вівці радісно замекекали і дехто з них пустився в танці.

Ставний баран сердито мекекнув:

— Тихо, овечки й баранчики! Тихо! Це вам не в хліві, а це вам у клубі, в культосвітній установі! Прошу поводити себе культурно!

Отара замовкла.

— Ось що, дорогі овечки та баранчики! Поскільки ми в клубі, не будемо гаяти дорогого часу, а візьмемося за овечу самодіяльність. Я пропоную почати з діяльності драматич­ної і виготувати виставу «Ой не ходи, Грицю, та й на вечор­ниці!». Грицька гратиму я, Хому — мій старий дядько, що з одним рогом, а Марусю — ти,— звернувся Баран до моло­денької Ярочки, у якої на кінчику хвоста бантиком біліло пасмо біленької вовни, хоч сама вона була прикро чорна.— Ти в нас найчепурніша, тобі й гримируватися не треба!

З цього й почалося...

Ми не будемо описувати, як проходили репетиції.

І от одного разу, якраз перед Новим роком, у селі опинив­ся заввідділом культосвітньої роботи товариш Цап. Цап заночував у селі і проходив увечері повз клубкошару.

Раптом чує, що в клубі хтось так жалісножалісно вимекекуе:

Ой не ходи, Грицю, Та й на вечорниці...

Волосся в Цапа подралося дубом, він рвонув до голови колгоспу Бугая з одчайдушним криком:

— Що в тебе в клубі робиться? Рррятуйте! Вискочив од голови і помчав галопом аж у райцентр. Бугай прибіг до клубу і отетерів: з клубу чулося мелодійне

мекекання:

Ой мамо, мамо, Нехай же ж він зназ. Нехай же двох разом Нас він не кохає—

Бугай прискочив додому, сів, затремтів і пополотнів.

Овеча вистава не відбулася, бо розпорядженням, кажуть, райвиконкому овець з клубу ніби вивели, але добудовувати його не збираються, бо Бугай і досі ніяк не відполотніє.

САДІТЬ ЛІСИ!

Мабуть, немає в світі жодної людини, котра б лишилася байдужою до лісу. В скарбниці світової художньої думки важко знайти митця — письменника, художника чи компо­зитора, який не присвятив би лісу найнатхненніші сторінки своєї творчості.

Коли ми говоримо про ліс, в пам'яті мимоволі зринають і безконечно чисті та прозорі рядки пушкінської поезії, і неперевершені в своїй простоті та чарівності картини Шишкіна, Левітана, і музика геніального Чайковського, оте його натхненне «Благословляю вас, ліси...» А скільки за­хоплюючих сторінок, присвячених лісу, у творах Льва Толстого, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Михайла Пришвіна, Степана Васильченка, Костянти­на Паустовського, Леоніда ЛеоноваІ І це цілком природно, бо ліс — то краса нашої землі, то невичерпне її багатство.

Про перше — красу лісу — тут говорити не будемо. Хто бодай раз у житті — чи взимку з рушницею за пле­чем — ходив перелісками по заячому сліду, чи влітку збирав у козубку гриби або ягоди, того назавжди заполонили і задумливий шепіт крислатих дубів, і прохолода лісових озер, незаймана чистота залитих сонцем галявин. І тому тут би нам хотілося говорити головним чином про багатство, яке несе людині ліс.

Зараз у селі розгортається велике будівництво. В кол­госпах споруджуються різні господарські приміщення, люди будують нові хати, ставлять паркани і тому подібне. На все це потрібен лісоматеріал. І як часто доводиться чути скарги на нестачу йогої

Нерідко село відчуває також гостру потребу в паливі.

І будівельні матеріали, і паливо — все це дає нам ліс.

На Україні багато державних лісів, якими володіють лісництва та лісгоспи. Там ведеться велика планова робота по систематичному збільшенню лісових масивів.

Проте є у нас одна велика і часто простотаки забута можливість збільшення наших лісових багатств. Мова йде про власні колгоспні ліси.

Якщо поглянути господарським оком на нашу колгоспну землю — скільки є ярів, пустирів, вигонів, пісків та інших малородючих ділянок та невгідь! Здебільшого вони пусту­ють, не приносять людині ніякої користі. А коли б на тих землях посадити діброви, коли б у кожному колгоспі, де тільки може рости дерево, був свій ліс — кілька десятків

чи кількасот гектарів! Яке це багатство, яка це підмога в господарстві! Та не було б гріхом засадити лісом якусь сотню гектарів і хорошої родючої землі, бо ліс відплатить за те сторицею.

Отож ми й хотіли звернутися до сільських трудівників — садіть, закладайте свої колгоспні ліси. Хай у наших полях, залитих щедрим сяйвом сонця, повіє прохолодою діброва. Тоді і ріки стануть повноводішими, звірів і птаства буде більше, тоді й земля наша рідна стане не тільки красивішою, а й щедрішою на врожай.

Тож садімо ліси!

Максим Рильський Остап Вишня

P. S. Мені б іще хотілося додати своє «вишневе» за­питання: як не буде в нас лісів, де ми дубця знайдемо на тих людей, що нищать ліси, що не бажають їх садити й берегти? Дубця, щоб хоч намахати на них, насваритися!

Остап Вишня

елит ростіть

СОЛОВ'ЯЧА ЯЄЧНЯ

Славко і Людочка жили поруч: отут була Славкової мами хата, а як трохи далі пройти — жила Людочка з своєю мамою.

А за хатою Славкової мами був великий колгоспний садок.

В тому садку росли яблуні, груші, сливи, малина, сморо­дина і навіть абрикоси.

Завідував тим садком старенький дідусьсадівник, який ду­же любив і Славка, й Людочку і дозволяв їм гуляти в садку.

Вони були діти слухняні і не псували ні дерев, ні кущів, ні квітів.

От настала весна.

Зацвіли вишні, сливи, яблуні.

Побігли Славко і Людочка в садок.

Ой, як же ж хороше в садку навесні!

Усе цвіте, пташки співають, бджілки гудуть, мед носять, сонечко припікає.

Славко і Людочка побігли в малинник.

Прибігають до одного куща, а звідти якась сіренька пташка тільки — пурх! — і полетіла.

Славко і Людочка — до куща.

Розгорнули кущ, дивляться — а там, під кущем, на землі, невеличке гніздечко, в листячку вимощене, і в гніздечку чет­веро маленьких яєчок, тільки не біленьких, а темненьких, такого кольору, як шоколад.

— Цур, моє! — скрикнув Славко.

— Ну і хай буде твоє,— погодилась Людочка.— А як ще десь гніздечко знайдемо, то те вже буде моє! Добре?

— Добре! — каже Славко.— А якої ж це пташки гніз­дечко, що такі, як шоколад, яєчка?

— Не знаю,— каже Людочка.— Давай спитаємось у дідуся — він, мабуть, знає!

Побігли Славко й Людочка до дідусясадівника.

— Дідусю! — кричать.— А ми гніздечко назнали під малиновим кущем! А в гніздечку четверо малесеньких яєчок, тільки не біленьких, а таких, як шоколад!

А дідусь і каже:

— То соловейкове гніздечко! Чуєте, як у нас соловейки співають! Тьохтьохтьох! Тут їх не один! Я вже їх штук із п'ять по голосу знаю. Бо всі вони порізному тьохкають! Тут іще десь їхні гніздечка єсть! Ну, назнали, дітки,— так ви ж не видирайте яєчок і гніздечка не руйнуйте. Соло­вейко — корисна птичка, вона черв'ячки та кузьки всякі їсть, а кузьки та черв'ячки — дуже шкідливі для садка! Пташ­ки — наші друзі, вони нам допомагають, щоб у нас у кол­госпі було багацько яблук, груш, ягід різних.

Славко і Людочка побігли до смородини. А зпід смородинового куща теж вилетіла така сама пташка.

Вони — туди; і там кубелечко, а яєчок, таких самих шоколадних, не четверо, а п'ятеро аж!

— Цур, моє! — крикнула Люда.

Славко погодився, хоч трішки й заздрив, що в Людоччиному кубельці не четверо, а п'ятеро яєчок.

Славко і Люда умовились, що вони не будуть руйнувати соловейкових гніздечок.

Побігали Славко і Люда, побавились та й пішли додому обідати.

Вдома розказали всім, що вони назнали в садку аж двоє соловейкових гніздечок.

І Славкова, і Людина мати теж їм говорили, щоб вони не видирали яєчок і не ходили до кубелець, бо пташки можуть наполохатись і покинути свої гніздечка, а тоді яєчка захо­лонуть, попсуються і вже солов'ята маленькі з них не вилуп­ляться.

Славко, як лягав увечері спати, все думав про шоко­ладні яєчка — дуже вже йому хотілося, щоб вони в його в хаті були, щоб можна було ними гратися.

«Соловейкові яєчка! Хіба ж є у кого така іграшка! Ні в кого нема! А в мене буде!» — думав він, засинаючи.

А на другий день устав Славко раненько,— Людочка ще спала,— та й вийшов з хати.

— Куди це ти так рано? — питає його мама.

— Піду трошки побігаю! Я виспався,— каже мамі Славко.

Побіг Славко на город, а звідти через перелаз у колгосп­ний садок.

Дідусьсадівник якраз вулики на пасіці перевіряв і не бачив, як Славко в садок прибіг.

А Славко зразу до малинового куща, зігнав з гнізда соло­вейка, за яєчка — і додому.

Біжить, а яєчка в руках держить: у правій руці двоє і в лівій двоє.

Як ліз він через перелаз, зачепився за сучок і впав. Па­даючи, закрив, щоб не подряпати, лице руками. А в руках — яєчка. Яєчка побились, вимастили Славкові і лице, і носа, і вуха, і сорочку.

Ніс — жовтий, вуха — жовті, сорочка жовта. І тече все, і капає. І сльози в нього течуть та з жовтком перемішуються.

Прийшов він додому, а вже й Людочка до нього прибігла.

Мама як побачила:

— Що з тобою, Славку? Де це ти в яєчню лицем уткнувсь? А Людочка побачила шоколадну шкаралупку від яєчка

та як закричить:

— Та це ж він соловейкові яєчка видер! Як тобі не сором, Славку! Яєчня ти солов'яча!

Розсердилась Людочка і побігла додому.

— Не буду я з тобою дружити! — у воротях крикнула. Довго мама вмивала Славка, доки змила яєчню. І відтоді

так і прозвали Славка: «Солов'яча яєчня».

На другий рік уже не прилітав у той куток садка соло­вейко, що його гніздечко Славко зруйнував.

А в Людоччиному кубельці вилупилось п'ятеро солов'я­ток, вони виросли й полетіли на зиму аж в Африку, бо там тепло, коли в нас зима.

А навесні знову прилетіли в колгоспний садок. Старий соловейко полагодив гніздечко під смородиновим кущем — і знову там було п'ятеро яєчок.

А молоді нові кубельця собі поробили.

Та як забіжить було Людочка в садок, так вони тьох­кають уже, тьохкають, ніби навмисне для Людочки співають за те, що вона не руйнує пташиних гніздечок...

А Славко і в сад перестав ходити, бо йому було соромно.

ФЕДЬКО ЗОШИТ

(Сумний жарт)

Федько Луговий учився не дуже.

Дуже йому нелегко було дійти до сьомого класу, а проте дійшов...

Так він із класу в клас переходив, ніби на Ельбрус види­рався: «візьме» наступний клас, аж упріє, бідолаха, аж голо­ва йому ніби обертом іде. Так ото йому було трудно брати цей крутий підйом.

Як переходив у перший раз Федько Луговий з четвертого класу в п'ятий, він так, сердега, заморився, що довелося сісти та аж цілий рік у четвертому класі перепочивати, ніби на туристській базі.

В сьомому класі вже ясно виявилося, що Федько Луго­вий — шатен і що вуса й баки в нього чорняві.

Вуса, хоч вони й чорняві, Федько рішуче голив, баки, таки хоч отакусінькі, а попускав — і коли в нього парикмахер ввічливо запитував: «Вам як — просто, чи як?» — Федько, не дивлячись на парикмахера, тихо відповідав:

— Косо, тільки трішечки.

Чуба Федько зачісував на лівий бік, а на лоба напус­кав — чубу нього був густий і кучерявий, це спереду, а на потилиці голо — «бокс»!

У сьомому класі Федько не так зрадів новим підручникам, як новим хромовим чобіткам з м'якими халявками на білій підклейці.

Як же вій прохав у мами, як він благав:

— Мамо, чоботи! Тільки чоботи!

— А чому ти не хочеш черевиків? Вони дешевші, та й доб­рі тепер роблять у нас черевики. Куплю я тобі черевики! — говорила мама.

— Мааамо, чоботи! — аж плакав Федько.

— Чого тобі ті чоботи? Он і Оленці ж треба, вона теж почала в школу ходити! Чоботи дорогі, за ті гроші я й тобі, й Оленці черевики куплю.

— Маамо, чоботи! — ридав Федько.

Оленка, сестричка Федькова, дуже любила свого брата, вона обняла маму:

— Мамуню! Купи Федькові чоботи, а я в стареньких черевичках походжу, вони ще в мене добрі!

Купила мама Федькові чоботи.

Цілий вечір Федько сидів й одвертав халявки, щоб було видно підклейку, та штани випрасовував, щоб з на­пуском.

— І навіщо б ото я чоботи псував? — дивувалась мама.— Та некрасиво ж!

А Оленка:

— Мамуню! Всі так тепер хлопці ходять... От і Федя так хоче.

— А чи всі оті, що з вивернутими халявами, трійки, а іноді й двійки додому приносять, чи не всі? — хитала головою мама.

— Він виправиться, мамуню,— захищала Оленка Федька.

— Ти все, Оленко, його захищаєш! — говорила мама.

— Бо він мій братик!

Сама Оленка була відмінниця і частенько глузувала з Феді:

— Сьогодні на парі чи на трійці приїхав?