Твори в чотирьох томах

— Призволяйтеся!

Глядач буквально вибухав оплесками і криком, коли Затиркевичка — Риндичка вступала до співу в пісні «Во саду лі, в огороді...». Починав писар, підхоплювала Пріськамосковка, гудів старшина, завивав, виводячи, Гарасько:

Во саду лі, в огороді Пташечки поють...

І от коли повторювалася друга фраза «Пташечки по­ють», Затиркевичка повним голосом не вступала, а вріза­лася в хор на словах «Ой там наші родителі, ой там наші приятелі горілочку п'ють».

Різке, однотонне бабське «меццо» своїм металом і роз­різало, і якось перекривало пісню... Пісня кінчалася, а Затиркевиччине меццо ще лунало в театрі, носилося за лаштунками, виривалося в садок і гуляло деякий час між деревами...

Яка шкода, що тоді не було змоги зафільмувати гру Ганни Петрівни чи хоч записати на плівку! Та хіба тільки її самої?!

Неперевершена була Г. П. ЗатиркевичКарпинська в ро­лях бабів та молодиць.

Секлета в «За двома зайцями», Лимериха, Ганна в «Безта­ланній», Одарка в «Сватанні на Гончарівці», Гапка в «Зайди­голові» та ін.— це були коронні ролі великої артистки.

Хто б міг подумати, що з тендітної поміщицької пан­ночки, вихованки Київського інституту благородних дівиць, виросте така незрівнянна Риндичка?

Ганна Петрівна народилася в січні 1856 року в родині поміщика з Полтавщини Петра Ковтуненка. Батьки й на гадці не мали, що їхня «благородна» донька зганьбить себе званням артистки, та ще й українського театру.

Але любов до театру, любов до народу перемогла.

Не злякав молодої жінки ні розрив з батьками, ні сварки з чоловіком.

Перевіривши себе в аматорській виставі в Ромнах в ролі Одарки у «Сватанні на Гончарівці», яка відбулася 9 грудня 1882 року, де Ганна Петрівна мала величезний успіх, вона 20 травня 1883 року дебютувала в Полтаві в трупі М. Л. Кропивницького у водевілі М. Старицького «Як ков­баса та чарка...» під прибраним ім'ям Прилуцької.

Зимовий сезон 1883 року Ганна Петрівна грає в Одесі як професіоналкаартистка, відразу завоювавши симпатії глядача.

Трохи не повні сорок літ свого життя й праці віддала Ганна Петрівна українському театрові.

Померла вона 12 вересня 1921 року в Ромнах на 66му році свого чудесного життя, незадовго перед тим, ніби жартуючи, сказавши:

— Тут, у Ромнах, я почала своє театральне життя, тут я й помру!

Український народ, відзначаючи сто літ з дня народ­ження великої артистки Ганни Петрівни ЗатиркевичКарпинської, низько схиляє голову перед її могилою, перед її світлою пам'яттю!

СЕРГІЙ ЄСЕНІН (Вечір артиста Бориса Чернова)

Велика концертна зала, повнісінька слухачів. І тихо в залі, тихо... Ні скрипу крісла, ні притриманого навіть кашлю... Тільки колинеколи підноситься у глядача біла носова хустка до очей... Тихо...

Слухають вірші Сергія Єсеніна...

Читає артист Російського драматичного театру ім. Лесі Українки Борис Чернов.

Одягнений у фрак і циліндр, у білих рукавичках, артист так нагадав мені постать поета, коли він, повернувшись ізза кордону 1923 року, виступив в оточенні групи поетівімажиністів (Рюрик Івнєв, Шершеневич та інші), як тоді влаштували Сергієві Єсеніну урочисту «королівську» зустріч у Москві в залі Політехнічного музею. Відчувалося, що вся ця імажиністська урочистість, інсценізоване «королівство» дратували поета: сумовиті були поетові чудесні великі очі і нерадісне прекрасне його обличчя, снопом кучерявого золотого волосся увінчане. З великою щирістю хриплуватим, тихим голосом читав Сергій Єсенін свої душевні ліричні вірші.

Літературний монтаж із творів Сергія Єсеніна, який (монтаж) виконує артист Борис Чернов, зроблений, на наш погляд, дуже вдало. Додержуючись хронологічного порядку творів, переплетених з біографічними відомостями про поета та з літературними спогадами і висловлюваннями про нього (М. Горького та інших), Борис Чернов (він і автор монта­жу) включив до монтажу єсенінську лірику, і переважно про любов до батьківщини. Це — правильно. Ніщо так не характерне для Сергія Єсеніна, як глибока любов до рід­ного краю. Всі оті «кабацькі» та «хуліганські» вірші — всі вони наслідок «мятущейся» поетової душі, і не вони харак­теризують його творчість.

От у чім Сергій Єсенін:

Я буду воспевать Всем существом в позте Шестую часть земли С названьем кратким Русь.

Щоб висловити свою безмежну й ніжну любов до бать­ківщини, поет знайшов чудесні, самому тільки йому прита­манні слова, сповнені якнайглибшого почуття і найтоншого, неповторного аромату. Єсенінські слова!

Щоб так читати твори поета, як це робить Борис Чернов, мало їх розуміти, їх треба посправжньому глибоко любити і відчувати!

Борис Чернов розуміє, відчуває, любить, глибоко любить твори Сергія Єсеніна і вміє донести всю їхню красу і ніж­ність до слухача. Він серцем читає Єсеніна.

Народ любить вірші Сергія Єсеніна!

Полюбить він і того, хто зуміє донести до нього всю кра­су єсенінських віршів. Прекрасний вечір!

А КОМУ, СПРАВДІ, СОРОМ?

У Кіровограді працює український музичнодраматичний театр імені Кропивницького. Давненько він там уже отабо­рився, той театр, і потроху грає...

Справи в нього, як і в кожного театру, нерівні: іноді доб­рі, іноді гірші, одне слово, як той казав: «Часом з квасом, порою з водою»...

Акторський колектив у театрі імені Кропивницького згур­тований міцно, складається він з кваліфікованих акторів і старшого, і молодшого покоління. Найвизначніші з акторів тт. М. Білецький, 3. Німенко, Г. Рябова, Параконєв, Тимош та інші.

Серед тих, що звуться «та інші», єсть так само талановиті люди. Ми це знаємо, але всіх їх тут називати незручно, бо пишемо не афішу, а для газети.

Серед акторів чимало добрих співаків і танцюристів.

Колектив очолює заслужений артист УРСР М. Донець, завмузчастиною С. Чумаченко.

Колектив як колектив.

В репертуарі театру — українська класика і сучасна радянська п'єса, переважно музична комедія: «Наталка Полтавка», «Катерина», «Безталанна», «Не ходите, Григорий Иваиович, на танцевальные вечера» (як називають деякі наші перекладачі п'єсу «Ой не ходи, Грицю...»), «В неділю рано зілля копала...», «Сватання на Гончарівці», «Пошились у дурні», а також «Червона калина», «Шумить Дніпро», «Біла акація», «Людина шукає щастя» і т. д.

Репертуар як репертуар.

Театр охоче відвідують любителі музики, співу, танців...

Грає театр в історичному театральному будинку, збудо­ваному 1867 року і прикрашеному двома меморіальними дошками про знаменні події, що тут відбувалися, і видат­них театральних діячів, які тут працювали.

Перша меморіальна дошка:

Цей театр збудовано в 1867 році для аматорського гуртка сценічного мистецтва, створеного і керованого І. К. Тобілевичем (КарпенкомКарим) та М. Л. Кропивницьким. Під

їх режисерством та керівництвом в м. Єлисаветграді в другій половині XIX століття з аматорського гуртка сформувався новий народнопобутовий реалістичний театр.

Друга меморіальна дошка:

В цьому театрі в другій половині XIX та на початку XX століття працювали корифеї українського театру:

Іван Карпович ТОБІЛЕВИЧ (КарпенкоКарий)

Марко Лукич КРОПИВНИЦЬКИЙ

Микола САДОВСЬКИЙ <М. К. Тобілевич)

Марія Костянтинівна ЗАНЬКОВЕЦЬКА

Михайло Петрович СТАРИЦЬКИЙ

Панас САКСАГАНСЬКИЙ <П. К. Тобілевич)

Як бачите, Кіровоградський театр імені Кропивницького є спадкоємцем великих історичних театральних традицій.

Ми не маємо ніякого сумніву, що наші онуки, які займатимуться театрами та іншими видовищними підприєм­ствами, оточать Кіровоградський театр особливою увагою, подбають про те, щоб тут виставляли п'єси наших класи­ків так, як вони їх понаписували, і так, як вони їх грали, а також вважатимуть за свій культурний обов'язок хоч раз у житті відвідати цей театр — початок початків українського народного реалістичного театру.

Онуки, вони будуть спритніші за нас, дідів, і обов'язково зроблять це...

Не можна сказати, що й ми, діди, спали і нічого не робили для увічнення пам'яті наших славнозвісних корифеїв укра­їнського театру. Промайнула недавно у газетах звістка, що Міністерство культури УРСР вже ухвалило вистругати довгого дрючка, щоб повиганяти кози з хутора «Надії», де довго жив, працював, помер і похований Іван Карпович КарпенкоКарий, і взяти той хутір під свою охорону.

Отже, зроблено з цього боку немало. Простотаки багато зроблено. Міністерство може пишатися: вже є дрючок... По­ки що є й кози, що нівечать хутір «Надію», та вже коли прид­бано дрючка, не мине й кількох років,— повиганяють і кози! Товариші з міністерства вже як візьмуться, так тільки держись!

А поки що театр імені Кропивницького переживає ту пору, коли йому доводиться мати справу здебільшого з водою, ніж з квасом.

Найнещаснішим для театру був рік 1954й. Колишнє керівництво театру, якто кажуть, наламало дров, привело театр до великих збитків. За що його Міністерство куль­тури і покарало. Але кари зазнав і сам театр, його було віднесено до тієї категорії, чи до «пояса», про які кажуть, що це така «худа» категорія, що ніякий «пояс» не держиться.

Скасовано хор. Тепер у хорі співають всі актори — із голосом, і без голосу...

Уявляєте собі, що воно виходить?..

Оркестр тепер у театрі складається із шести одиниць.

Чому з шести? Очевидно, щоб не заглушав хору, бо хор без хору і оркестр із шести чоловік може заглушити.

Так і живе театр імені Кропивницького в тому будинку, на якому красуються знамениті меморіальні дошки.

Проте, невважаючи на такі умови, театр за 1955 рік дав сто дев'яносто дев'ять виїзних вистав і план виконав.

Ну, ясно, що після такого напруження «пояси» на колек­тиві сильно покоротшали, і члени колективу примушені шукати роботу там, де не така «худа» категорія.

До цього можна додати, що за три роки ніхто з відпові­дальних працівників Міністерства культури УРСР не відві­дав Кіровограда, хоч там працюють два театри і філармонія.

А може, це й краще! А то, буває, приїде сердитий дядя з міністерства, подивиться і грізно накаже:

— Оркестр аж з шести чоловік?! Скоротить! Досить одного барабана! Хай гримить!

Справи з Кіровоградським українським театром, як ви бачите, не дуже музичні, але сильно драматичні! А хто в цьому винен? Ви гадаєте, колектив театру?

Ні! Винні наші керівні театральні онуки, що так довго ростуть!

ДУМКИ ПРО СМІХ

Переказували нам, що в редакції німецького сатиричного журналу «Ойленшпігель» поруч редакторського кабінету — кімната, де збираються співробітники «робити» черговий номер свого журналу.

Збираються, отже, письменники і художники — сати­рики та гумористи, тобто народ веселий, дотепний, радісний.

А знаєте, як та кімната в редакції називається?

Зветься вона «камера тортурів», «кімната муки».

В редакції нашого «Перця» такої кімнати нема, але перчанським кращим художникам тт. БеШа, Арутюнянцу, В. Гливенку, О. Козюренку в редакції журналу «Перець» дуже весело, як і талановитим їхнім товаришам

В. Литвиненку, В. Григор'єву, Л. Каплану, Ю. Зелінському, бо художника ті дуже смішні та веселі...

А коли весело художникам, значить, не сумно і письменникамперчанам, а про редактора Ф. Ю. Маківчука вже й говорити нема чого — йому за сміхом і дихати нема коли. Він і тоді регочеться, коли в його щось заболить.

— Чого це ви так заливаєтесь? — запитуєш, бува, Федора Юровича.

— У серце штрикнуло! Смійтесь за мене далі ви, бо мені болить!

І всі перчани зразу:

— Хахаха!

А поет зразу частівку:

Редакторові штрикнуло В самісіньке серце, Сійте, друзі, кукурудзу, Бо будете в «Перці».

Сміх у «Перці» — колективний сміх. Перчани прекрасно розуміють вагу сміху, його дію, його вплив, бо вони твердо запам'ятали вислів М. В. Гоголя: «...насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі...»

Вони знають також і гоголівське: «...він добрий, він чес­ний, цей сміх. Його дано саме для того, щоб уміти посміятися з себе, а не з інших. І в кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися. Інакше сміх стане наклепом, і, як за злочин, дасть він за нього одвіт».

Коли б хтось із сторонніх зайшов у кабінет редактора «Перця» в той час, коли там збираються художники, письменники, співробітники журналу для обговорення чер­гового номера, він би здивувався, як може витерпіти людина всі «дружні зауваження» присутніх з приводу запропоно­ваної якоїсь невдалої теми.

Нічого, терпить... Бо він знає, що «в кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися».

Ми сміємося і будемо сміятися, бо ми живемо повнокров­ним життям, разом із своїм веселим, дотепним, талановитим народом.

Ми сміємося і будемо сміятися, бо ми знаємо, що смі­хом своїм ми допомагаємо нашій партії, нашому народові боротися з недобрими явищами в нашому житті.

Ми сміємося і будемо сміятися, бо ми добре пам'ятаємо ще й такі слова нашого безсмертного патрона Миколи Васильовича Гоголя, що «засміятися лагідним, світлим сміхом може тільки сама глибоколагідна душа».

оза збірками

ЖЕНИШОК 1

Начальник відділу пропаганди та агітації політвідділу Дніпровського пароплавства О. А. В. сидів у себе вдома за письмовим столом і тер собі лоба, кріпко задумавшись.

О. А. В. писав тези для своєї публічної доповіді на тему: «Моральні риси радянської людини».

Коли О. А. В. дійшов до того розділу тез, де говориться про радянську сім'ю, про обопільну поведінку подружжя, чоловіка й жінки, задум на його чолі ще поглибшав, а тертя лоба ще поенергійнішало.

І от якраз у цей самий момент потихеньку увійшла до кімнати О. А. В. його маленька онучка, постояла трохи, подивилася на свого діда та раптом і запитала:

— Дідусю!

— Ну, чого тобі? — нервово здригнувся О. А. В.

— Розкажи мені, дідусю, як ти заміж виходив?

Дід був глибоко замислений, він одразу не второпав, про що саме його запитує онучка, і щоб спекатися настирливо цікавої дівчинки, між іншим кинув:

— Що таке ти, дитинко, мелеш? Хіба діди заміж вихо­дять, діди женяться! Це — поперше, а подруге — про який саме заміж ти запитуєш: про перший, чи про другий, чи про...

Потім раптом, зрозумівши, що він чогось такого з передум'я наторочив, люто закричав:

— Заберіть дитину! Куди ви там, баби з матерями, диви­теся, щоб вам очі повилазили! Не вмієте, ідоли триклятущі, дитини доглядати, так зацементуйте їй рота, щоб воно мені тут різних дурниць не верзло! Що, ви не знаєте, що я тези про радянську сім'ю пишу, про ставлення до жінки, до дітей! А воно мені, бісеня, заважає! Геть звідси!

Дитинка в плач, бабуся — дружина О. А. В.— за дитину та з кімнати.

— Що ти такого, дитинко, там дідусеві наговорила? Чого він так розлютувався? — втихомирюючи онучку, за­питувала бабуся.

Онучка, витираючи ревні сльозенята, схлипувала:

— Я... хотіла, щоб... дідусь... мені розказав... як він.... заміж... виходив.

— Ох, яка ти, дитинко, необережна! Дідусь дуже гні­ваються, коли їх про це запитують! Та ще тоді, коли вони пишуть про «моральні риси радянської людини».

2

Після доповіді про «моральні риси» О. А. В. раптом зник з квартири, де він проживав з дружиною, двома доньками й онучкою.

Спочатку сім'я його не дуже турбувалася, бо знала свого главу, як людину жваву, енергійну, таку, що не без того, щоб чимось там і захопитися.

— Ну,— думали собі В. рідні,— пішов, може, десь нові моральні риси розшукувати, а може, надивившись Тарзана, чкурнув у ліс, виліз на осику та котові, замість мавпи, хвоста крутить і кричить: «Увававаааа!»

Мало чого з людиною не буває, та ще коли ік весні йдеть­ся. Людина ж іще не стара, їй усього ще тільки під п'ятде­сят! Ще порох порошиться!

Хіба ми навесні не спостерігаємо такого, що йде вже зовсім ніби літненька людина, йде, ціпком підпирається, суне собі поволеньки, покахикує, проходить під каштаном, а на каштані брунька тільки: «пук!», а людина тільки: стриб!..

Без ціпка підстрибує! Як молода!

Весна, хоч що ви собі там говоріть і думайте,— а вонатаки — весна!

Отже, В. рідні свою главу спочатку не розшукували. «Повернеться!» — думали собі. А воно нема та й нема!

— Ну,— почали хвилюватися рідні,— скільки ж можна ті риси розшукувати!? За такий час не тільки на доповідь, на цілу книжку можна їх поназбирувати! А скільки можна на осиці Тарзаном сидіти? Ні, тут щось не те,— вирішили рідні.— Тут не рисами і не осикою пахне!

Метнулися на розшуки. Знайшли свого дідусятатуся!

Тобто як вам сказати: отак, як подивитися, вони його знайшли, а як подивитися отак, так вони його зовсім не знайшли.

Притулилися таточко до іншої мамочки.

Ролю тої іншої мамочки почала виконувати заступник голови Дніпровського басейнового комітету профспілки річників К. О. А., вона ж водночас і заступник голови викон­кому Подільської райради депутатів трудящих по роботі серед жінок.

От що значить неправильно зрозуміти свою власну лек­цію: «Моральні риси радянської людини».

Зрозуміти, так сказать, діаметрально навпаки.

Хоч, положим, О. А. В. до цього не звикати!

Перед нами лежить документ про те, що В. ще 1941 року, під час Вітчизняної війни, бувши комісаром госпіталю, у Воронезькому ЗАГСІ розвівся й наново одружився.

Так і написано:

Зверху: «Зареєстрований у розлуці ЗО грудня 1941 р.»

Знизу: «Зареєстрований у шлюбі ЗО грудня 1941 р.»

А сім'я, з якою він побрався 1925 року, жила десь там, у тилу, благаючи долю, щоб зберегла їм їхнього батька й чоловіка.

Де та воронезька сім'я — невідомо, бо після демобілі­зації В. повернувся до своєї старої родини, з якою й жив до останнього часу, коли його потягло на новину.

...А що гадає нова наречена, К. О. А.?

Який вона дає приклад для жінок, що ними вона іменем райради керує?

Нововипеченому женишкові та його нареченій — гоорькоо!

Ф'Ю! Ф'Ю!

Одружилися молодята. В Єнакієві, Сталінської області Єнакієве — велике промислове місто. Донбас. Народ там любить одружуватися. Виростуть, вивчаться, почнуть пра­цювати, покохають одне одного і до ЗАГСу. Молодому подружжю дають сімейну квартиру.

Так от: одружилися, значить. Та й кажуть:

1 Нині Донецька.

— Гроші в нас єсть! Квартира — єсть. Купимо ми, зна­чить, собі: двоспальне ліжко, стола, стільців, шифоньєра, шафу для книжок. І таке інше теж купимо! Ходімо!

І пішли. Ішли, йшли по Єнакієву:

— Де ж той мебльовий магазин?

— Ага, ось! Мебльовий магазин (так на фанері написано) відділу робітничого постачання металзаводу!

Зайшли. Сидить дядя, а перед дядею один незграбний великий стіл, на якому крейдою написано: «Проданий». Пішли далі.

— Ага, ось! Мебльовий магазин № 8 «Змішторгу». Сидить дядя. Вони до дяді:

— Ми хочемо купити ліжко, м'який диван і т. д., і т. д.

— Ф'ю! Ф'ю! — свиснув дядя.— Чого захотіли?!

— Не буває?

— Буває, та дуже рідко! Дістати,— питаєте,— де? Мож­ливо, що на базарі дістанете. А то в Сталіно, чи в Горлівці, чи в Києві, чи в Харкові, чи в Москві! Мало де можна ді­стати! Тільки не в Єнакієві.

...Хороше місто Єнакієве. А от щоб полежати після обіду на дивані, треба їхати в Сталіно.

...Єнакієвські торгорганізації! Ф'ю! Ф'ю!

«ОТАК РОБІТЬ, ЯК Я РОБЛЮ...»

Директор школи С. Г. П. прибіг до фізкерівника К. з криком:

— До нас їде...

— Ревізор? — перебив К.

— Гірше! — підстрибнув С.— Інспектор Вінницької облнаросвіти Л. до нас їде! Он хто до нас їде!

— А чого вона до нас їде?

— А того вона до нас їде, щоб перевірити, як.ми малописьменність та неписьменність зліквідували!

— Ой! Ойойой! — тоді вже й собі підстрибнув К. Що ж робити?

Трапилося це наприкінці лютого 1952 року в селі Великій Бушинці Немирівського району Вінницької області. І трапилося це з такого приводу.

Переписом на 1 вересня 1951 року в селі Великій Бушинці виявлено, що там затаїлося кілька десятків неписьменних і малописьменних.

Педагогічна рада школи доручила навчити їх грамоти К. та його дружині Р. О. В.

їм було доручено уточнити, скільки є в селі неписьмен­них і малописьменних, утворити групи й організувати нав­чання.

Було це восени 1951 року.

Ухвалили, потім не створили умов, потім забули, потім К. взагалі махнув на це рукою, потім ото й трапилося:

— Ой! До нас їде інспектор Л.! Що робити? Ой! Ви гадаєте, не придумали, що робити? Придумали!

...— Ти пиши протоколи засідань, де ми, мовляв, обго­ворювали динаміку ліквідації.

...— Ти заповнюй журнали відвідувань... ...— Ти проставляй оцінки!

...— Ти біжи клич учнів 3—4 класів, хай швиденько диктанти пишуть! Тільки не кращих, а гірших учнів; щоб більше помилок було!

...— Ну, миттю!

— А як забажає інспектор побачити когось із «лікві­дованих»?

— Скажи тещі, хай під неписьменну підмалюється, сидить і чекає!

— Та в мене така теща, що мене ліквідує! Хай краще ваша!

— Добре, моя підмалюється! Приїхала Л...

Все їй було показано, розказано...

— Ой молодці! Ой молодці! — заойкала Л.— Оце робота! Зразкова робота! А можна побачити когонебудь із на­вчених?

— Аякже! Така була темна, така темна, що ніколи й книжки не бачила, а тепер самі побачите!

Увійшла теща, низенько вклонилася.

— Навчилися, бабусю, читати?

— Аякже! І зразу:

— Ми не раби! Раби не ми! Ми були рабами! К. підказує:

— Ви, бабусю, пальчиком, пальчиком водіть!

Теща зиркнула на К., а палець у неї аж засмикало, щоб у дулю зсукатися, проте повела по книжці паль­чиком:

— Ми не раби! Раби не ми!

Задоволена й радісна, повернулася Л. до Вінниці.

Потім уже було підписано протоколи іспитів, одержано за роботу гроші і т. д., і т. ін.

...Вінницький обласний відділ народної освіти після інформації Л. виніс спеціальну постанову, де роботу по ліквідації неписьменності і малописьменності в с. Великій Бу­шинці рекомендував, як зразковий приклад для всієї області.

Постанову цю розіслано по всіх райвно:

— Ліквідуйте так, як ліквідують у селі Великій Бушинці! Наслідуйте їх!

ЗДОРОВЕНЬКІ БУЛИ!

Директорові

Костянтинівського цегельного заводу «Червоний будівельник» Г. С. С.

Дозвольте зайти, Григорію Семеновичу! Можна? Я — на хвилиночку!.. Тихо, тихо, тихо! Не лайтесь! Дуже вас прошу, не лайтеся! А коли вже ви без лайки не можете, то хоч не так уже брутально, не з такими поверхами, інкрустаціями й викрутасами, як «криєте» ви, Григорію Семеновичу, своїх підлеглих, невважаючи ні на звання, ні на вік, ні на стать!

Давайте хоч на сьогодні пристойно поговоримо!

Як ся маєте, Григорію Семеновичу?

Екскаватором здобуваєте плину чи вручну?

Вручну, кажете? «Дутик», кажете, не дає?

Ото гемонський той «дутик»?!

На ВолгоДоні, у Сталінграді, в Каховці, в Куйбишеві, на далекій Амудар'ї екскаватори перемогли всіх «дутиків», а вас «дутик» переміг... Сильний дуже він у вас.

Як план? Скільки браку?

Та киньте, прошу я вас, перо...

Одірвіться хоч на хвилиночку від чергового наказу про «сувору з попередженням»...

Ви ж за короткий час своїми наказами відпустили 536 покараньстягнень і довели вже до 2,5 (двох з половиною!) стягнення на кожного робітника й службовця, що мають щастя працювати під вашим «матовоповерховим» керів­ництвом!

Хочете довести середнє число стягнень до трьох, до п'яти, до десяти на штатну одиницю?

Я прекрасно розумію, що це робота дуже важка і дуже марудна, коли до неї ставитися з таким, можна сказати, ентузіазмом, як це робите ви!

І з такою, як би це сказати, скрупульозністю.

Догана... Сувора догана... Сувора догана з попереджен­ням... Сувора догана з останнім попередженням.

Та й щедрі ж ви, нівроку, Григорію Семеновичу, на догани!

Головного механіка заводу т. Т. за цей тільки рік ви «нагородили»: двома доганами, одною доганою з поперед­женням, трьома суворими доганами, двома суворими дога­нами з попередженням і трьома суворими доганами з остан­нім попередженням...

Це — не математика, а вже ніби якась містика, Григорію Семеновичу!