Твори в чотирьох томах

І все бачене він вбирав, як губка.

І все те бачене в народі він, як художник, перетворюю­чи, віддавав народові в неповторних художніх сценічних образах.

А щодо художнього перетворення він таки справді був «у курсі дєла»...

Істинно народний художник, народний артист! «Категоричеським путьом» — народний!

ДЛЯ ДІТЕЙ

Коли мені іноді доводиться братися писати щось для дітей, завжди пригадується таке.

Моєму синові було щось чотири роки. Дитинча узяло з етажерки книжку, прибігло до мене й просить:

— Почитай, татку!

Я взяв книжку, дивлюсь: «М. В. Гоголь. Миргород. По­вість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».

Почав читати.

Хлоп'я уважно слухало, все ніби йому було зрозуміло. Прочитав я кінець другої глави, оте місце:

— «Ось вам за те, Іване Никифоровичу,— одказав Іван Іванович, скрутивши йому дулю та грюкнувши за собою дверима...»

І зразу мій слухач:

— Дулю? Що таке дуля? Як її крутять?

Дуль в нашій родині не сукалося, хлопець не знав, що воно таке за «фрукт» — дуля, ну й зацікавився.

Педагог з мене був не дуже великий, я розгубився, не знав, що мені робити, хлоп'я напосідало, і я йому розказав, що воно таке дуля, і показав, як їх крутять.

Баба в хлопця була строгувата, держала його в руках. Це хлоп'яті не дуже було до вподоби, і того ж вечора за чаєм, коли бабуся щось йому не дозволила, онук скрутив їй найсправжнісіньку дулю.

Мало дитя халепу. Та не так дитя, як я, бо я ж розпо­вів, як це трапилося, і взяв провину на себе.

М. В. Гоголь, розуміється, ні в чім не винуватий, бо він ііисав не для дітей, а для батьків.

Винуватий був у всьому я, бо, пояснюючи, не зумів викликати у дитини огиди до дулі і до тих, що їх крутять, а, навпаки, своїми розмовами зробив ще одного прихильника дулесукання.

Коли я берусь писати щось для дітей, я ніколи не забуваю цього випадку.

Для дітей я, за порадою О. М. Горького, намагаюсь писати ще серйозніше, ніж для дорослих.

Чи виходить воно в мене? Не мені про це судити.

Скажу тільки, що дуже хочеться писати для дітей, і, признаюсь, що пишучи для них, я весь час чогось боюсь.

1951 року у видавництві «Молодь» вийшла моя книжка для юнацтва «Молоді будьмо». Тепер оце виходить для мо­лодших читачів «Великі ростіть».

І дуже мені кортить написати книжечку для школярів молодших класів.

Одно оповіданнячко «Перший диктант» я написав. На­мітилося ще кілька, на мій погляд, дуже цікавих тем. Ду­маю я над ними і перо в чорнильницю вмочаю, а потім покладу перо та ще думаю... Чорнило тим часом висихає, перо не пише...

А хочеться...

ПРО БАЙКАРЯ ПАВЛА КЛЮЧИНУ

Павло Ключина (Ключник) — учитель з Сумщини. І вже двадцять п'ять років.

Це вже добре, що він учитель, а він до того ще й байки почав писати.

І не те добре, що Павло Ключина почав писати байки, а добре те, що він понаписував хороші байки, талановиті.

Ми не знаємо, чи давно Павло Ключин <» почав байкарювати, ми лише знаємо те, що вже років, мабуть, із вісім, як його байки друкуються в «Перці».

А оце недавнечко «Перець» узяв та й видав у своїй бібліо­теці збірочку байок Павла Ключини, яка (збірочка) так і зветься: «Павло Ключина. Байки».

...Байка... Що воно таке за штука байка і чому «сіє» важливе?

Не будемо ми нічого про байку вигадувати свого, а на­гадаємо, що про неї говорять досвідчені у цій справі люди.

Славнозвісний наш байкар Леонід Глібов про байку говорить так:

Здається — байка тіросто бреше, А справді — ясну правду чеше.

В. Г. Бєлінський, геніальний російський критик, дуже серйозно ставився до байки як до літературного жанру і називав байку «прекрасним родом поезії»:

«Байка, як і сатира, була і завжди буде прекрас­ним родом поезії, доки будуть з'являтися на цьому поприщі люди з талантом і розумом». У чому, за Бєлінським, суть байки? Що слід знати бай­карям (та й не тільки байкарям)?

«Сучасну нам дійсність,— говорить В. Г. Бєлін­ський,— неможливо малювати в дусі і формі шекспірівської драми. Те ж саме можна сказати і про байку. Езоп не годиться для нашого часу. Ви­гадати сюжет для байки дуже легко («ничего не стоит»), та й вигадувати не треба: беріть готове і вмійте розповісти і застосувати (курсив В. Г. Бє­лінського.— Авт.). Розповідь і мета — ось у чім суть байки; сатира та іронія — ось її головні вла­стивості».

Одного часу було загуло про те, що байка як літературний жанр уже віджила, що для нашого, мовляв, часу байка непотрібна і т. д. і т. ін.

Нам здається, що гудіння це виникло тому, що не з'явля­лися, мабуть, «на цьому поприщі люди з талантом і ро­зумом».

Появилися люди «з талантом і розумом», які вміють розповідати, вміють застосовувати, і в радянській літературі заблищав «прекрасний рід поезії — байка».

Чи відповідає вищезазначеним вимогам, як байкар, Павло Ключина?

Давайте поміркуємо...

Чи вміє наш молодий байкар вибрати інтересний сюжет для своїх байок, чи є в нього уміння цікаво розповідати в своїх байках про певні політичні та громадські явища в на­шому житті і чи досягає він своїми байками корисної мети?

У збірочці, що її оце ми з вами розглядаємо, надруковано тридцять байок Павла Ключини.

Що це за байки? З ким або з чим воюється байкар, за що він бореться?

Тематикою своєю збірку можна поділити на три розділи: а) недруги зовнішні, б) внутрішній накип і в) бур'ян на літературномистецькій ниві.

Підступні наміри всіляких імперіалістичних лакуз і акул, наклепницька брехня чужоземних ворогів дотепно й нищів­но висміюються в байках першого розділу. Сюди належать байки «Пень та Дерево», «Свиня в морі», «Місяць та Злодій», «Вовки» й інші.

Непереможність Радянської країни, сила нашої правди показується з цих байках.

Ми скажемо заморським брехунам: Ніщо не допоможе вам. Брехню з брехнею можна зшити, Та нашу правду не закрити,—

говориться в байці «Місяць та Злодій».

Байки другого розділу бичують порушників радянських законів, різних хапуг, підлабузників, окозамилювачів, леда­рів, чваньків і т. д.

До них належать: «Соняшник», «Ювілей», «Осел та Лисиця», «Лобода» і т. д.

Не милує автор безпринципності, хвастощів, приятелізму і т. ін., що подекуди ще засмічують наше літературномистецьке життя.

До таких належать: «Жаба на п'єдесталі», «Сорокакритик», «Жайворонок і Тетерук» і т. ін.

Виходить, отже, що Павло Ключина сюжети вибирати вміє.

А як він розповідає? Цікаво чи нї? Уміє він розповідати чи не вміє? Умієї

Може, повірите на слово, чи треба доводити? От Хоми невірні!

Ключина розповідає свої байки простою, народною, су­часною мовою. Нема в нього ніяких мовних фіглівміглів, штучних дотепів. Мова в його байках гостра, дотепна, ко­люча. Така, якою саме й слід писати байки. І до того ще й сатирична, бо для байок сатира обов'язкова. «Сатира — поезія байки»,— говорить В. Г.. Бєлінський.

Що б, приміром, сказали читачі, якби байкар узяв та й написав байку отакою сучасною мовою:

На даному відрізкові часу Спожив наш кореш Кіт Де сто якихось грам, А цілу ковбасу...

Таку мову незабаром «зживуть» (теж сучасне українське слово!) навіть із циркулярів, і залишиться вона тільки у де­кого з членівкореспондентів, а байки повинні писатися такою мовою, як у Павла Ключини.

Наприклад:

Індик зробив перестановку кадрів: Він Селезня направив до курчат, А Півня — до качат.

(віндикадміністратарі).

Зразу вам і сатира, і хороша мова. Або:

— А де ти там засів? Іди розказуй про вовків. Я гусака прогнала.

(«Хлопчик та Гусак»)

Іще приклад:

Маленький Горобець зайнявгніздо орлине (Орел кудись переселився з гір). І загордився Горобець з тих пір, Немов Орел, він поглядав з вершини.

(Юрел»)

Деякі байкарі, на здоров'я їм, дуже люблять поговорити. І байки у них як байки, і моралі в байках як моралі, та іноді забагато і в байках, і в моралях слів...

Ключина, спасибі йому, не з таких. У нього коротесеньке: «Сказав, мов п'ятака дав».

Дивіться, які в його байках моралі:

Похожі дуже справи вовчі На справи паліїв війни.

(«Во~вки»)>

Додати слід: таке і з тим буває, Хто ворогу допомагає Ростити пазурі.

('Шуліка й Півень*)

Коли зустрінете зазнайку, Згадайте цю коротку байку.

( «Соняшник»)

Живеться, справді, добре Мишам, Де Лев такі накази пише.

(«Випадок у діброві»)

Що ж, хитро зроблено. Буває й так. (иБайка про тхора і критику*)

Бачите: дватри рядочки (а то й один!) — і мораль. Виходить, отже, що розповідати Павло Ключина вміє. Про мету Ключининих байок ми вже зазначали, говорив­ши про те, з ким воюється байкар і за що він бореться.

28а

От і маємо ми з вами в радянській українській літера­турі ще одного талановитого байкаряі Велика це, товариші, радість!

Щоб не забути. Це спеціально для трго, щоб рецензія наша була класичною, тобто мала й отой розділ, що починається: «Але попри всілякі досягнення, є ще й не­доліки».

Є в Ключини байка «Оселдипломат». Не осляча це «спеціальність» — дипломатія.

І потім у байці «Козелфутболіст» є такі рядки:

Він Зайцю ногу перебив, Рогами бік обдер Лисиці, Двом Баранам набив лоби І зіпсував хутро Куниці.

Не хутро (наголос на о), а хутро (наголос на у). Але попри всілякі і т. д. і т. ін.

ДОБРОЇ ПУТІ!

От іще й Микола Білкун є! А ви кажете... Воно таки справді ще нас малувато, та, проте ж, ростемої Числом збільшуємося, властивостями дужчаємо, поліпшуємося (та й довге яке слово!). Коротше кажучи, кращаємо, і не одна­кові ми, а, так би мовити, асорті! Різного тобто характеру.

Хто такі суть — ми?

Ми — це письменники гумористи та сатирики.

Ну, розуміється, ми ще далеко не Гоголі і не Щедріни, та, дивись, поволенькиповоленьки, та й загоголиться і защедріниться.

Колись і М. В. Гоголя, і М. Є. Щедріна не було, а потім і появилися... Та і в нас буде...

Хотілося, щоб швидше,— та для Гоголя й для Щедріна можна й почекати.

Одне слово, у бібліотеці «Перця» вийшла книжечка Миколи Білкуна «Старий друг».

Це перша книжечка Білкунова, а зветься вона «Старий друг», по першому у книжечці оповіданню.

Отже, і письменник молодий, і книжечка молода, та, про­те, таку книжечку можна назвати «другом». Не старим, а новим, а таки другом, бо книжечка весела, толкова і — ми не боїмося цього слова! — талановита.

Хто такий Микола Білкун?

Микола Білкун — студент Вінницького медінституту.

І це добре, що він студент, і не страшно, що медінституту, бо, як ми знаємо, був колись студент медик Антоша Чехонте, який потім зробився гордістю не тільки великої російської літератури, а літератури світової... Водночас А. П. Чехов був прекрасним лікарем...

Отже, і ми, старші Білкунові колеги, категорично вима­гаємо від Миколи Білкуна бути талановитим лікарем.

Перший приїду до Білкуна і скажу:

— Став діагноза! Який у мене в серці шум, систолічний чи на аорті?

І як не вгадає... забракую оповідання в «Перці»!

* * *

«Старий друг». Зустрічаються давні друзі. Після привітань і т. ін. один із них раптом:

— Від тебе, Федю, в мене секретів нема. Розумієш, Федю, розлучаюся я з Галиною...

Виявляється, що нова любов — молода, з тридцять друго­го року. І почалося:

— Тактак. Молодааа, двадцять три роки. У тридцять другому ми з тобою інститут закінчили.

І, наводячи різні життєві приклади, старий друг доводить свого дружка до розпачу:

« — Хай би,— сопе дружок,— він мене краще лаяв, умов­ляв не розлучатися з Галиною, а то ні, крає серце по кусочку і сіллю присипає...»

Оповідання «Голова за ґратами» і «Слухали — ухвалили» про невдах колгоспних керівників.

«Мусій Петрович», «Докопався», «Ревізори» — бичують підлабузників, наклепників, брехунів, нехлюїв.

«Стультус» — висміює молодого дурня, що з великого розуму розписав себе татуїровкою.

«Вогні під зорями» — дотепна пародія на наших горедраматургів.

Всі .Білкунові .оповідання сюжетні, написані хорошою мо­зок) і .посправжньому .смішні.

;Білку.н добере .знає дитячу лсихологікд,— чудесні в нього речі для дітей (.«Страшна ломсха», «Дорогі .гасла»;).

Білкун — спостережливий ^письменник, лін уміє, дивитися .навкруги .себе .і .вміє .побачити .смішні явища.

* п* І*

Дуже приємно ,і дуже радісно відзначити, що «нашого полку прибуло».

Вище голову! — це для того, щоб ширший .виднокруг був — життя спостерігати.

І... нижче носа! — .це,для .того, щоблісне.задиранся. Коли ніс угору — він, гемонський, обрій застує...

ВАСИЛЬ ЯРЕМЕНКО

(До шістдесятиліття .з дня народження)

І

Коли хлопчаком Васько Яременко пас Лузиреву (а мо­же, не Пузиреву, а Калитчину.) телицю .за три карбованці на літо, він тоді ще не був народним артистом СРСР, він навіть і не мріяв ним бути.

Вони, тітка Пузириха, дуже сердиті, вони і лаються, й б'ються, а як ткнуть миску кандьору на вечерю та кусень .хліба, обов'язково .прокажуть:

— І куди .воно, отаке .мале, .їсть? .Як за себе, дивись, кидає!

А як у Васька на оченята набіжать .сльози, Дузириха .заразу:

— Дивись, які, в трясці, тонкосльозі?! Сьорбай!

Л

За тих часів Васько Яременко лицедійствував не дуже час­то: хіба коли Пузириху перекривить' та покаже товаришам пастуїшсам, якдядько Пузир черева чухають та богу моляться.»

Пас куркульську телицю. Васько.' Яременко; w селі Рогинцях Роменського повіту на Полтавщині, де 1895 року.' вію і народився в сім'ї селянинаїбідаряі.

Вправи, з телицями,, а інколи й з бичками тривали,аж доки Васькові стукнуло п'ятнадцять років).

Потім того> вже пас кубанські корови: в: станиці' Брюховецькій на Кубані.

На Кубані Васько бережися, й. за книжку і: складає іспи­ти за. шість класів, середньої, шкал ж.

Перша імперіалістична війна. Солдат. Фро,нт. \9.Ш року демобілізувався*, повернувсяі в Рогинщ на Роменщину. Аматорський гурток. Про молодого аматора вже чутиі у Ромнах, де в українській, трупі грає, славетна} українська артистка Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпинська.

Того ж таки 1918 року запрошують Яременка у Ромни, де він знайомиться з Ганною. Петрівною.

Молодий, ставний Василь Яременко грає любовників.

Та хіба, ж. колинебудь, хтюнебудк так грав; Назара Стодолю, як у ті часи його, грав Василь. Яременко?^

Та НІКОЛИ; в. СВІТІі

Та він було як стане, як тріпоне чубом (тоді було чим тріпонути!) та на сотника Хому як гляне,— так ув очах огонь, полум'я* блискавка; повні очі; і) шіву^ й презирства:

...(До. Хоми),. Нехай; тебе, бог побїє, хр^р^ристопродаівець!!

А тоді до Гали.., £ вже. ачі повні< невимовного кохання} пекучого страждання;, варячого, благання:

...(До Гам). Галю! Серце моє! Промов мені хоч: одне слово! Ти не знала за кого? Скажи — не знала?

Так серед глядачів тільки.—шшш<шшІ:

А як в «Ой не ходи, Грицю...»!

Грицько (схопившись). Не мажу!. Марусе! Що; ти наробила?.' Яі любив тебе.... ми. б. щаслив» були, а тепера— смерть! (Падає й умирає)...,

Умер] L шчинирк! І не. дихає!( Тоді ніжноніжш» починає в оркестрі перша скрипка. Марусин голос; у невимовній тузі тихо починає, колисаючи Гриця:

28.7

У неділю рано матуся тужила:

«Ой мамо, мамо, жаль ваги не має,

Та нехай же Гриць той нас двох не кохає...»

Серед глядачів така тиша, така тиша... І раптом шмор­гання носами і прикладання хусточок до очей. Глядач плаче...

— Ага! За живе вхопило! — хочеться підскочити й кинути в розчулену залу.

Яке щастя радісні муки творчості!

Ну, вже ж ота Ганна Петрівна ЗатиркевичКарпинська! І навіщо б ото я так:

— І чого ти, хлопче, їх на один копил шиєш?! І Назара, й Гриця?

Ну, як з ушата на тебе холодною водою! А як заграв Хлопова в «Ревізорі», Ганна Петрівна по­хвалила:

— З тебе, бачу, хлопче, таки люди будуть! Працюй! Велика українська артистка Г. П. ЗатиркевичКарпин­ська вгадала: «з хлопця люди вийшли».

2

З 1922 року починається многотрудна, многоплідна й безперервна аж до цього часу робота в Українськім дер­жавнім драматичнім театрі ім. М. К. Заньковецької.

В. С. Яременко — один з основоположників заньківчан.

Скільки попоїжджено й попоходжено, скільки переграно ролей (і яких!) за мало не сорокалітню роботу в театрі.

Городничий, Голота, Пархоменко, Шельменко, Гонта, Богдан, Стрижень, Михайло Гурман, Камо, Самрось, Петрушенко, Халява, Тарас Бульба, Овлур, ще, ще й ще! Хіба всіх ізгадаєш?

А робота в кінофільмах?!

І ніколи нічим не скомпрометовано порад славетних учи­телів своїх!

А які були вчителі!

Г. П. ЗатиркевичКарпинська, М. К. Заньковецька, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський!

І ніколи, за мало не сорок років, ні разу не спізнювалося не те що на виставу, а й на репетицію!

Завжди — вчасно, завжди — приклад!

І хоч які б бурі, хоч які б шторми та грози не налітали на театр,— Романицький, Яременко, Дударєв, Любарт, біля них молодші,— розбиваються об це кріпке ядро бурі, штор­ми, грози, і театр ім. Заньковецької пливе по мистецькому морю певний, спокійний, серйозний, завжди на доброму мистецькому рівні, оточений любов'ю й повагою радянсь­кого глядача.

Звання: і заслуженого, і народного республіки, і народ­ного Радянського Союзу.

Все у свій час. За видатні заслуги в галузі театрального мистецтва.

І завжди відповідальна партійна й громадська робота.

Ну, розуміється, чуб уже не русявий, голова вже біла, та ще як гукне прив'язаний до стовпа Тарас Бульба у Львові: «Хлопці!» — то чути Тарасів голос не тільки у Львові, аж на Дніпрі понад Хортицею луна йде!

Є ще порох у порохівницях!

Тьху, тьху! Щоб не наврочити!

...Довгого віку та журавлиного крику вам, дорогий Ва­силю Сергійовичу!

мої «ДРУЗІ», БУДЬ ВОНИ ТРИЖДИ ПРОКЛЯТІ!

Бюрократи

Вельможі

Перестраховщики

Окозамилювачі

Хапуги

Підлабузники

Хабарники

Спекулянти

Круглодобові патякали

Дрімучі дурні

Чваньки

Замасковані паразити

Сутяги й склочники

Халтурщики

Пошляки

Здирщики

Браконьєри

Грубіяни

Задаваки

та інші сукини сини й прохвости ПРО ЩО Я, НЕЩАСНИЙ, МУШУ ДУМАТИ Й ПИСАТИ:

Про хуліганство, грубість і невихованість

Про виховання лоботрясів і шалопаїв

Про легковажне ставлення до кохання, до шлюбу, до сім'ї

Про широкі натури за державний кошт Про начотчиків і талмудистів у науці Про консерваторів у сільському господарстві й про­мисловості

Про винищувачів природи Про всяке, одне слово, дермо! Господи, боже мій! Поможи мені!

ГАННА ПЕТРІВНА ЗАТИРКЕВИЧКАРПИНСЬКА

(Сто літ з дня народження)

Тисяча дев'ятсоті роки...

Перше десятиліття двадцятого століття...

Спогади... Он воно як!

А колись,— я вам говорю це цілком серйозно,— і ми були молоді!

І було це саме тоді, як минало перше десятиліття два­дцятого століття.

Я придивляюсь пильніше тепер до нашої радянської молоді та й іноді думаю собі:

— Що наша молодь робить, як їй їсти хочеться?

— Як що? — говорять мені.— Візьме та й попоїсть! І все!

— А ми, як були молоді, що робили, як нам їсти хоті­лося? — сам себе запитую.

І відповідаю:

— Ішли до театру!

— Голодні?

— Голодні!

— Ну, це вже ви, пробачте...— говорять мені. А я їм на це кажу:

— Повірте мені, що у нас, у мене і в моїх тодішніх това­ришів, частенько траплялося так, що нам увечері не було чого їсти. І от коли нам потрапляло до рук двадцять копійок, одразу дилема: чи ковбаси купити, чи квиток у театр Садовського? Перевагу завжди мав театр. У театрі завжди голод ущухав, так зате після театру, ідучи Хрещатиком, дивився на лихачі під сіткою і думав: «Із'їв би?» — «Із'їв!» — «З сіткою?» — «Так би з сіткою й ковтнув!»

Що ж ми робили, прийшовши голодні додому? Нас п'ятеро двадцятилітніх жило в одній великій кімнаті, і ми, прийшовши додому з театру, декламували вірші, грали

сцени, а то й цілі п'єси ті, що того вечора бачили в театрі. Коли ми приходили з цирку, ми до ранку боролися (у цирку, значить, був чемпіон французької боротьби). Так і жили. А головне, вижили!

Боролися ми не дуже класно, а репертуар театрів Садовського і Саксаганського ми знали, мабуть, чи не напа­м'ять увесь! І чоловічі й жіночі ролі! Ми бували і в російсько­му театрі, але не так часто, бо там квитки були дорожчі. Ми навіть квіти артистам носили: Заньковецькій, ЗатиркевичКарпинській, Борисоглєбській, Діброві, ЛитвиненкоВольгемут, Юреневій, Пасхаловій, Яновій, Полевицькій, Токаревій...

Прибіжиш до куліс, ткнеш букета і тікать.

Де ми квіти брали?

Ви хочете точну адресу? Будь ласка: у квітникарстві Мейєра! Як? Своїм онукам я тепер не рекомендую так діставати квіти!

Але все це було від чистого юнацького серця!

Ми собі одбивали долоні, зривали голоси, стоячи біля рампи. І, заплющивши очі, надривалися:

— Зааанькооовецька!

— ЗатиркееевичКаарпинська!

— Саадовський! Сааксаганський! Мар'яааненкооо! Ми любили всіх артистів, але серед них були найбільші

наші улюбленці. І коли хтось, не дай бог, не так щось скаже про твого кумира,— ми билися! Посправжньому!

Ми колись з вірним другом три дні билися, доводячи, хто краще грає Мартина Борулю — Садовський чи Саксаганський!

Отакенні синяки позакривали нам очі, у мене з носа цебеніла кров, дружок сидів на мені верхи й давив мене за горло, а я хрипів:

— Саксаганський! Саксаганський! Саксаганський!

— Садовський! — хряснув мене кулаком по тім'ю при­ятель, і я знепритомнів.

Але коли я отямився, першим моїм словом було:

— Саксаганський! Дайте води!

...Ми любили театр посправжньому! Ми любили, ні, ми боготворили його акторів!

* » *

Грала тоді в тому театрі українська трупа Панаса Карповича Саксаганського.

Ішло «По ревізії» Кропивницького.

Описати, як грала Г. П. ЗатиркевичКарпинська роль Риндички, не можна. Не можна, мабуть, знайти такі слова, щоб визначити ними ті найтонші фарби,— та де фарби? — невеличкі риски, рухи, натяки й напівнатяки, тони й напів­тони, барви і барвенята, якими пронизувала, якими мере­жила й вишивала Затиркевичка (так ми її, люблячи, прозивали) роль баби Риндички.

Вона, кажуть, для Риндички не гримувалася, вона тіль­ки одягала сіру свитину, очіпка, пов'язувала хусткою під­боріддя, зав'язувала ту хустку великим хвостатим вузлом на голові й примружувала ліве око. І все!

Боже мій! Як Затиркевич — Риндичка наливала з пляшки горілку в чарку! Вона брала чарку й держала її у простяг­нутій лівій руці. Пляшку держала у правій руці, і, схи­ливши трохи набік голову (ліве око сліпе), вона вдивля­лась,— ні, не вдивлялась, а прицілювалася! — в чарку і, потихеньку підносячи пляшку до чарки, наливала. Не нали­вала, а накапувала, тремтячи, щоб, не дай бог, не пролити ані краплиночки.