Твори в чотирьох томах



бет26/50
Дата23.07.2016
өлшемі3.43 Mb.
#217602
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   50

А як і не вийде книга, то у всякому разі матеріали зі­брано, систематизовано й спрацьовано.

Колись вони пригодяться — як не для нашої роботи, так для інших, а так не пропадуть!

І то користь!

6.VIII.34. Сьогодні у 4'/ггод. вдень виїхала Варя авто­бусом на УстьВим. 26 день проминули, як 26 хвилин. Знову я залишився сам. Вона поїхала бадьора й певна того, що через 3 місяці приїде сюди зовсім. А сльози бриніли на її очах. Були вони й у мене, ті гемонські сльози.

Тепер залишається рахувати дні і чекати, чекати, чекати. Хоча би хоч доїхала щасливо!

Останніми днями пішли на Воркуту два великі етапи.

Із сангородка відправлено на Воркуту трьох із групи засуджених за мошенство агентів по розповсюдженню літе­ратури (Островського, Шаця, Гершенгорна). Розенфельд Я. Б. залишився в сангородку.

Неспокійний і «бузотеристий» вони народ і «добузотерились».

А з Котласа такі відомості: коменданта Хазанова з посади коменданта знято й призначено на експедитора, а Корольов щось завинив на роботі експедитора і йде ніби етапом в штрафізолятор.

7.VIII. Дістав листівку од Варі — до УстьВима вона до­їхала добре. З УстьВима зразу не виїхала на Котлас, а зали­шилась там, щоб спорудити мені посилку. Турбується про мене, моя хороша.

Кепська справа з приміщенням у мене: натякають, що треба звідси, з гортехнікума, вибиратися... А куди?

8.VIII. Треба їхати на II промисел, дописати літпортрети інженерів Бутеніна, Расстреліна, Седойкіна, Бочарова.

Взяв я перепустку в комендатурі, чекав, чекав на машину, а потім плюнув і пішов пішки.

Пішки до II промисла мені вже не звикати — пішов.

По дорозі зайшов до сангородка, побачив Петросевича, Розенфельда. Петросевич — це професор Московського горного інституту, математик, б[увший] військовий, офі­цер генерального штабу старої армії, а потім довгий час працював в Червоній Армії. Останні роки викладав' мате­матику в вузах. Симпатична людина, що ніколи не розлучає­ться з математичними книжками. Він працює за нормировщика на роботах, в останній час гортехнікум клопоче, щоб узяли його викладачем математики в гортехнікум.

Розенфельд працює на загальних роботах.

З дому я вийшов о 4'/г Г°Д вечора і вирішив у сангородку заночувати.

Увечері пішли до І відділу сангородка [1 '/2 кілом.] — це відділ для психічних хворих. Мені хотілося зазнайоми­тися з д[окто]ром Зінов'євим, про якого говорили мені, як про оригінальну людину, сектанта якогось релігійного толку.

Справді дивно: лікарпсихіатр і... сектант.

Розказували мені, що коли він прибув у 1930 році до лагеря, то носив довгу чорну бороду, якусь не то рясу, не т« пальто і на грудях — великого хреста. Що тепер він ці «чудодійства» залишив, і з нього непоганий лікар.

І що взагалі людина він оригінальна.

Пішли ми до нього.

Зустрів він мене дуже гостинно. Він останні роки пе­ред арештом працював у Київській психіатричній лікарні («Кирилівці») і знає мене як письменника. Він взагалі знається на українській] літературі, був знайомий з т[ак] з [ваними] представниками дореволюц [ійної] укр [аїнської] інтелігенції (Черняхівські і т. д.). Говорить і пише україн­ською] мовою, хоч походженням сам із Литви.

Це низенький, чорний, років під 40 чоловічина, верткий, бистрий, з нервовими рухами і з якимись дивними сірими очима. Весь в русі...

Він великий прихильник із руських літераторів Максиміліана Волошина (містика і символіста). Одвертим він зо мною не був, але видко, що в нього справді сполучається лікарська освіта з релігійним намулом.

А так, видно, роботяща, енергійна, непосидюща людина. Порядок у нього в установі зразковий. Чистота... Він і ого­роди позаводив, і дерева понасаджував.

Колонізований, живе з дружиною, милосердною сестрою.

Яких тільки людей тут, у лагері, не зустрінеш?

Переночував я не в Зінов'єва, а в.Розенфельда і на ранок пішов далі.

9.VIII. Вийшов я з сангородка о 7 год. вранці і о 10 був уже на II промислі. Погода добра була. Йшлося прекрасно. Ідеш собі берегом Ухти, не почуваєш, що ти в'язень, що ходиш десь чи то понад Пслом, чи над Сулою... Забуваєш хоч на мить, де ти й хто ти тепер...

На II промислі зайшов до інженера Торопова перегово­рити відносно мого романа. Він цілком погоджується з моєю думкою про те, що бувший бандит, потім хімік одкриває новий елемент в ухтинській радіоактивній воді, що ця фанта­зія межує з реальністю, що в ухтинській воді справді є щось таке, що призводить до думки — чи нема тут елемента 85 чи 87, які ще й досі не знайдені... Отже, він цілком підтримує мою ідею такого романа і з охотою мені допо­може.

У Торопова я зазнайомився з молодим інженеромкомуністом Бочаровим, з якого я маю написати літпортрет. Це — інженер з робітників, молодий, симпатичний і, кажуть, тала­новитий. Як хімік. Працює він пом [ічником] н [ачальни] ка хімлабораторії, крім роботи в самій лабораторії як хімік.

Переговорив з старим інженеромнафтовиком Расстрепіним. Він має 27літній стаж інженера, працював на нафто­вих промислах у Баку, Майкопі, Грозному. Засуджено

його 1929 року на 10 літ по 58, але з 1931 року він вільний (прикріплений до Північн[ого] краю).

Говорив із Бутеніним. Це теж інженер — військовий хі­мік, пом [ічник] н [ачальни] ка промисла. Колонізований. Засуджений на 10 літ у 1930 р.

Треба було мені ще говорити з Седорикіним, інженером із бакинських робітників, але я його не застав — він ви­їхав у Чиб'ю.

З оцих 4х: Бочарова, Расстреліна, Бутеніна й Седорикіна мені треба написати літ [ературний] портрет.

Власне, за день я все зробив і міг би вертати на Чиб'ю, але дуже стомився й вирішив переночувати на II промислі...

До Ле... (Далі — нерозбірливо.— М. Є.) й до Тищенка (інженера) приїхали жінки.

Молоді вони всі, просто діти, а чоловіки молоді — по ЗО років...

Має дозвіл на побачення із дружиною й Шенгер. Взагалі в Ухтпечлазі з побаченнями справа стоїть не так зле: дозволяють, не чекаючи 6 місяців перебування в лагері...

Хтось дзвонив із Чиб'ю й переказував мені, що приїхав ще якийсь письменник український. Прізвища не розі­брали, і я довго ламав голову: кого ж іще доля затаскала на Ухту...

10.VII1. Пообідавши на II промислі, я пішов на Чиб'ю. В Чиб'ю я прибув о 10 год[ині] вечора і дізнався, прибув до Чиб'ю Володимир Гжицький.

P. S. щоб не забути: на II промислі зустрів Романишина — науков[ого] співробітника Укр. інст[итуту] радянського будівництва. Він прибув сюди в березні 1933 (виїхав з Хар­кова 19.11.33). Працює в плановому відділі промисла — еко­номістом. Має 10 років.

В Чиб'ю застав Волошина. Він повернувся з кіноекспедиції з Воркути, Печори і т. д.

11.VIII. Зустріч з Гжицьким. Коли мені сказали, що при­був Гжицький, я ніяк не міг зрозуміти — в чім річ? Знаю, що Гжицький в Дмитлазі, працює в редакції, і нате вам — Чиб'ю.

Виявилось. Гжицький в Дмитлазі подав докладну записку про те, щоб видавати там газету українською мовою, об­стоював це, агітував і т. д. Ну, й зрозуміло — Ухтпечлаг!

А Ухтпечлаг вважається для всіх лагерів за пугало, за лагер штрафний і т. д... Ах, який наївний Гжицький!

Розповідав про Дмитлаг: там Дацків, Бобинський, Авдієнко і багато ще, багато інших. Українців там 40 тисяч, чи що. Є окремі українські загони, трудколони і т. д. Дис­ципліна там суворіша: щодня перевірка, ходять на роботу бригадами, приходять так само і з роботи. Але матеріальні умови там ліпші. Та й зносини з «світом» значно кращі: пошта, газети і т. д. А найголовніше, що там приваблює, це те, що канал мають закінчити на початку 1936 року,— отже, є надія, що в зв'язку з закінченням робіт будуть великі пільги, як і при закінченні Біл[оморсько]Балтійського] канала...

А тут, на Ухті, ніяких пільг, бо ніякого кінця не видко...

Зустрівся Гжицький в УстьВимі з Варею. Розповідав, що, коли вгледів її, не вірив і думав, що збожеволів,— почав себе щипати, чи не спить... Та воно й справді: десь за 300 кілометрів од залізниці, на березі якоїсь Вичегди по­бачити жінку, що звик її бачити в умовах зовсім інших,— справді, можна отетеріти!

Варя передала мені через якусь жінку посилку. Жінка та їхала в автобусі разом із Гжицьким, але де вона, як її прізвище — ніхто не знає... Треба шукати, бо Варя обіцяла купити в УстьВимі цукру, а цукор для мене все...

Про долю Досвітнього, Пилипенка, Ялового й інших Гжицький нічого не чув. З дружиною він бачився якраз перед відправкою його в Чиб'ю.

Де ж вони? Чи сидять іще в.спецкорпусі, чи вже пороз'­їздилися по лагерях?

Справа з 5літнім ювілеєм Ухтпечлага й досі не ясна. Але з усього видко, що нічого такого не буде, бо нічого не робиться в зв'язку з п'ятиріччям. Є чутки, що ювілей одкладається. Кажуть, що на вересень, а інші кажуть, що на роковини Жовтневої революції.

Отже, всі сподіванки на ювілейні пільги — липа, і старі лагерники повісили носа. Та воно таки боляче: в інших лагерях така сила люду звільняється дотерміново, а Ухтпеч­лаг з цього боку дуже суворий,— тут ніяких «розгрузок», нічого... Та яка комісія сюди заїде?

Комісія Біленького виїхала до Москви. Які наслідки її одвідин — ніхто нічого не знає.

12.VIH. Дістав телеграму от Варі з Котласа: доїхала благополучно. Телеграму датовано 11.VIII. Значить, з Кот­ласа вона виїде 12, а 14 буде в Москві. Слава богу, що ця подорож пройшла добре для неї...

Посилка знайшлась. Ах, моя Варька! Як вона дбає про мене! А чи буде колинебудь такий час, щоб я зміг віддя­чити їй за всі турботи про мене?!

Гжицький працює на загальних роботах: місить глину, носить землю і т. д. Живе в шальмані. Прохав, щоб його хоч помістили в краще приміщення,— та не виходить: доки не дістане призначення,— нічого не можна зробити. А з призначенням теж нічого не відомо. Він — агрономлісовод. Прохав я зав [ідуючого] с [ільсько] г [осподарського] сектора — може, його до себе візьме на роботу,— обіцяв. Гжицький і сам хоче працювати по сільському гос­подарству. Та це ж коли ще виясниться: а тепер пиряй глину.

Повний лагер чуток: і взагалі про ліквідацію лагеря, і про зменшення люду, про залишення з підприємств тільки І пр [омисла], II пром [исла] і Воркути. Печору ніби було законсервовано і т. д. і т. п.

Уже готуються ніби переводити в'язнів до інших лагерів...

Це так звані лагерні «радіопараші».

А от що напевно — так це те, що мене «пруть» із гурто­житку гіртехнікума. Та й кажуть, що викладачі взагалі не будуть там жити,— приміщення буде виключно для сту­дентів. Студентів збільшується — набирають 1й курс — щось 100 чоловік, чи що.

Куди підеш?

І. Г. Добринін поїхав в геол [огічну] експедицію. Я про­хав комендатуру дозволити тимчасово перебратися на його місце. Так ніби дозволили, та боязко, бо дозвіл цей ви­ходить з дуже малого начальства: дізнається «велике» й викине, а тоді вже не знатимеш, куди ткнуться...

От біда мені!

13.VHI. Розказують, що комісія винайшла в УРО непри­ємні речі — такий там кавардак, що ні чорта не розбереш. Люди пересиджують свої строки і т. д.

Чистка, кажуть, в УРО буде велика.

А уровці — це «начальство». Там працюють в'язні, але з «битовиків», і такі «пурици», що підступити не можна.

А як же ж? Вони ж розпоряджаються долею людей, од них залежить призначення на ту чи на ту роботу...

I4.VIII. Сум. Такий сум і такий кепський настрій, що й не говори!

В зв'язку з помешканням та взагалі з невиясненим станом моїм щодо літературної роботи, не знаю, чи братися мені за роман, чи ні...

А Мороз мовчить і на мій рапорт — ні згука.

Варя, очевидно, вже в Москві. Так, за моїми розрахун­ками. Вона, очевидно, 12 виїхала з Котласа, а сьогодні в Москві...

А що з того?

Нічого та Москва не дасть ні їй, ні мені... І в мене підупадає віра в те, що вона сюди цього року приїде...

Цілу, значить, зиму доведеться самому, самому, самому...

I5.VIII. Увечері раптом зайнявся міський клуб (театр). Був кіносеанс і годині так о 10 повалив густий дим і запалах­котіло полум'я з лівого боку, зпід даху. Швидко замітили, збіглись, приїхала пожежна, і швидко загасили.

Але як горять соснові будинки...

Аж реве! Іще перед вечором був дощик, і дах вогкуватий був — і то горіло, як папір.

Причина — електрична проводка. З'єднання десь, і від того зайнялося.

Прогоріло небагато. Але тепер для мене зрозуміло, чому так усетаки суворо тут з антипожежною охороною. Справді, за чверть години може згоріти цілий будинок вели­кий! Сосна!

Між іншим, лісні пожежі припинилися. Нема навкруги диму, нема смороду.

Погода не «липнева». Часами невеличкі дощі, вітер, і взагалі не тепло.

I6.VIII. По лагерю неймовірні чутки про реорганізацію У хто Печорськ [ого] лагеря. Кажуть, що консервується Печорський відділ, що залишиться тільки Ухта (нафта й вода) і ВоркуТа (вугілля). Лагерників ніби зменшується на 10 000 чоловіка, і всіх зайвих буде розподілено по інших таборах: БАМ, Дмитлаг і т. д.

Ах, лагері! Яких тільки фантастичних чуток тут не вига­дають!

А життя йде своїм порядком.

І сидітимемо ми на Ухті тут «до другого пришествія».

17.VIII. Сьогодні на І промислі відбувався промисловий зльот жінокударниць. Сіро й сумно. Жінки — специфічні. Перш за все вражає зовнішній вигляд. Обличчя — страдни­цькі, пожовклі. Все це бувші повії, і не лагер, очевидно, зали­шив сліди на обличчях їхніх — це знак всього падлючного й одчайдушного життя.

Виступи? Та, власне, з боку жінок ніяких виступів не було. Так — репліки більше про побутові всілякі недо­статки.

Здебільша говорила Валя Новикова (вона вела з'їзд), пом [ічник] зав [ідуючого] Гужтранспорту І пром [исла]. Це — розбитна дівчина (жінка) років 23. Сидить за «на­льоти» по 35 ст[атті]. Говорить, що «спуталась» моло­дою з хлопцем, вийшла за нього заміж, а він, виявилось, злодій, нальотчик. Втяг і її. Його розстріляно, а вона в таборах.

Єсть іще дві чи три жінки (рецидивістки) в механічн [ому] заводі. Працюють добре і мають уже кваліфікацію майстрів.

А решта і в лагері — те ж, що й на волі. Заробляють тілом.

Оригінальна Меркулова з Гужтранспорту. Мужеподібна здорова жінка, ходить в чоловічому убранні (штани, толстовка, картуз, чоботи). Вона — краща на Гужтранспорті ударниця — бригадир. Некультурна. Скрізь на зборах висту­пає, але у виступах нічого «жіночого» нема. Говорить заяложеними, шаблонними фразами.

Жінки взагалі в нашому лагері не відіграють великої ролі. Розповідають, що Мороз раніше взагалі був проти жінок і в цей лагер їх не приймав. Тільки в 1932 году вже погодився на жінок.

Але їх тут щось чоловіка з 800 на весь лагер, і видатних чимось серед них нема.

19.VIII. Дістав сьогодні телеграму від Варі з Москви. Доїхала вона туди благополучно і все зробила.

Телеграму послала 15.VIII. Очевидно, вона вже в Харкові. Ну, добре, що доїхала!

Барятинський сказав мені, що д[окто]р Соколов (він тим [часовий] нач[альник] КВО) написав до УРО листа, щоб мене перевели до редакції «Северного горняка» на постійну роботу.

Тепер говорить, що УРО мене на роботу в редакцію не дає, що взагалі 58 ст [аття] в редакції не може працювати.

Одне слово, він мені, як тут кажуть, «тухту» (фальш) загнув. Яка сволоч!.. Мерзеннішого типа, як цей, у житті не бачив.

Боїться, мерзотник, за свою шкуру й крутить мені голову, пише фальшиві папери, показує мені, потім вони десь з «ре­золюцією Мороза» пропадають, бігає, ластиться, а за спи­ною — гадить.

У цій «комедії» зі мною йому допомагає коректорша КорвинКруковська. Бувша засуджена, вона вийшла заміж за юрисконсульта лагерного Доманського, що втерся в до­вір'я до т. Мороза. Корчить із себе grandдаму, а на­справді — інтриганка, сплетниця, противний тип дегенера­тивної інтелігентки, якраз під пару Барятинському.

І крутять мені голову.

Та чи я рвусь на їхні «посади», а чи на їхню голову?!

А от знято колотнечу біля мене, щоб якнебудь мене скомпрометувати, щоб не пустить мене в газету, боячись за свої «теплі» місця!

Тьху! Підлота!

А я проситись не піду нікуди. Призначать — працюватиму. Ні — ні!

19.VIII. Нарешті вияснилось остаточно з 5річним юві­леєм. Одкладається на 20 грудня.

Єсть лист т. Бермана і телеграма заступника Наркомвнусправ т. Агранова про це.

Пільги й нагороди в зв'язку з 5річчям будуть у грудні, коли буде виконано річний план по лагерю.

Опубліковано наказа Я. М. Мороза про нагороду буро­виків, що виконали червневий і липневий план.

І все!


20.VIII. Сьогодні на І промислі був промисловий зльот ударників.

До цього дня пристосовано і відкриття робітничого город­ка та нового там клуба.

Робітничий городок вийшов непоганий. Він — на другому (правому) березі Ухти, ніби на півострові, на низині. Збу­довано там щось до 40 окремих будинків невеличких. Кож­ний будинок має 4 кімнати. В кімнаті по 10 чоловіка робіт­ників, на вагонної системи нарах. Просторіше, звичайно, ніж у старих брудних бараках, чистіше, приємніше.

І взагалі пристойно.

Єсть тут такі ж самі будиночки для спеціалістів (інже­нерів і т. д.). Інженери по 4 чол[овіка] в кімнаті. Ще нема в будинках грубок, холоднувато й вогкувато, як узагалі в нових будівлях, але всетаки житлові умови покращали набагато.

Там же збудували й новий клуб, з просторою сценою, з кімнатами для клубних різних гуртків. Клуб — чолові­ка на 600. Хороший клуб. Чиб'ю, значить, має тепер аж два пристойних клуби, театри — в «городі» й на промислі.

Зльот ударників був урочистий. Хоч про 5річчя не дуже говорили, проте всетаки почувалася урочистість моменту і дата роль свою відогравала.

Говорилося, звичайно, про зроблене, але більше говори­лося про те, що ще треба зробити до 20 грудня, щоб завою­вати права на пільги й нагороди. А оці пільги, кажуть, мають бути такі ж, які були свого часу на Білом [Орсько] Балт [ійському] каналі. Всі старі лагерники сподівалися 20 серпня мати їх, тепер чекатимуть на 20.ХІІ. А проте надії не за­гублено.

Зльот тривав 2 дні. Наприкінці кращі бригади і трудколони було нагороджено прапорами, грамотами і цінними подарунками.

Перед веде на промислі № 1 колона буровиків. Вона дістала Червоний прапор. Буровики Чиб'ю, між іншим, дер­жать рекорд всесоюзний по проходці на станкодень. Побили і бакинців, і грозненців, і всіх.

Зінченко, бурмайстер, молодий 28літній хлопець, украї­нець (сидить за грабунок кооператива), дав недавно про­ходки 49,5 метрів у день при важкому ударноканатному свердлінні. Це — нечуваний рекорд. Отакі землячки!

Дістала Червоний прапор трудколона Гужтранспорту і колектив «Путь к перековке».

Останній колектив дуже цікавий. Весь із рецидивістів, на чолі з відомим вором і нальотчиком Родде (Смирновим), він працює здорово, дає колосальні відсотки виробу, дис­циплінований і т. п.

Родде сам,— літ йому під ЗО,— невеличкий, шатен, «писануватого» вигляду, але організатор і керівник з нього, кажуть, неабиякий.

Має цей колектив і свою агітбригаду, що декламує гур­том вірші агітаційного змісту. Слабо. Та й вірші погані — Лідіна (Барятинського).

З Гжицьким не виходить нічого.

Ходить на загальні роботи (місить глину, дере дранку і т. д.). Виробляє 150—200 %. По спеціальності його пра­цювати не пускають. Не пускають його і в сільхоз, куди його, як агронома, хотіли взяти.

Єсть якийсь спеціальний наказ щодо нього з Москви.

Був він у н [ачальни] ка лагеря, але той зустрів його неприхильно.

Гжицький в розпуці, але нічим йому допомогти ніхто не може... Живе він, бідолаха, в «шалмані», але й звідтам йо­го витягти не можна, бо він не має ще постійної роботи. Боюсь я, щоб не пішов він кудись далі: на Воркуту!..

21.VIII.34. Був у КВО діловод Купче. Мерзенний тип. Його зняли і призначили завхозом нового клубу в робітни­чому городку. І там він проштрафився: переполовинив буфет, призначений для зльоту ударників. Мороз його на З місяці в ізолятор, разом із жінкою. У таких, як Купче, завжди єсть жінка. Його жінка теж із рецидивісток. Але таким «хлюстам» і в ізоляторі добре. Купче вже й там командує. Уже він бригадир і т. д. Живучі — аспиди!

Скандал з редактором газети «Вишка» Топорковим. «Вишка» — газета І промисла. Виявляється, що цей тип (редактор!) приставав до жінок з вимогами «натури» — «а то пропишу!». Яка гидота!

Посадили!

Взагалі щось із робітниками КВО (вихователі!) скан­дали...

То прокрадеться, то так, як Топорков, газету «редагує»...

22.VIII. Полетіла з лагеря одна паскудна пара — Доманських. Він — Доманський, вона — КорвинКруковська.

Він офіціально був юрисконсультом управління, а вона — відповідальний випусковий і коректор «Северного горняка».

Він — бувший в'язень (10 літ) по 586. Противний, сли­зький тип лакузи. Вона з відомої родини, але інтриганка, сплетниця, сволочбаба. Поженилися вони тут. Обидва в останній час були вже вільнонаймані — прикріплені до Північного краю. Сам він був і юрисконсультом, і співроб [ітником] для доручень при н [ачальни] ку управління. Мали велику вагу. Такий у них був вигляд, що без них не може жити ні н [ачальни] к Мороз, ні лагері, ні взагалі світ. І раптом — по сраці обох! Звільнено й направлено в Сиктивкар добувати строк прикріплення.

«Ничего не вечно под луной».

Ясно, що для них це «грім з ясного неба». Людям було так тут тепло, так затишно й твердо — і нате вам.

Єсть, між іншим, ціла тут категорія люду, так званих (я їх так прозвав) вічних лагерників, для яких лагер — друга батьківщина. Вони не здатні працювати на" волі, а тут, паразитуючи, плазуючи, тримаються й благоденствують. Доманські — з таких. Вихід з лагеря — для них трагедія.

Які життьові парадокси!

І чимало таких єсть.

Дивишся — молоді, здорові, відбули кару і просяться залишити їх на дальшу роботу в лагері.

Іноді рота роззявляєш від здивовання. Говорив якось із жінкоюлікарем. Вона дуже тяжко переживає лагері. Тут вона вже 4 роки. Ненавидить обстановку і своє становище. Заговорили про звільнення в зв'язку з 5літтям лагеря. І можете собі уявити:

— Куди я піду? — каже.

Я отетерів.

І вона думає залишатися вільнонайманою. Що таке?

Лагер ото так впливає на людину, паралізує її волю, дер­зання і т. д. Це ж жах!

Невже й мене засмокче це болото, що й я залишусь «вічним лагерником».

А що ж? 10 років! Хіба це жарти?! Який жах!!

23.IX. Перебрався жити в кімн[ату] № 15, буд[инок] колонізованих № 2, на місце І. Г. Добриніна. Тимчасово, на час командировки Добриніна в геолог [ічну] експедицію.

Живу. Тут принаймні тепло. В кімнаті нас 6 чоловіка.

Бухг [алтер] Межеренко Юхим Іович — з Олександрії (Херсонщина), Олексій Гаврилович Голубєв — донський козак, Мик [ола] Серг [ійович] Гудковський — білорус, з Мозиря, бувший сільськ [ий] учитель, Вас [иль] Волод [имирович] Брюханенков — картографрисувальник і Ларивон Мйх[айлович] Вергазов — бухг [алтер] І пром[исла].

Вергазов і Гудковський — вільнонаймані, решта — коло­нізовані.

Всі старі лагерники.

Зараз типові чиновники. Робота й сон.

Найживіший із них Голубєв. Він і книжку іноді читає, і взагалі цікавиться всім...

Решта — мертві.

Голубєв, між іншим, малоосвічена людина (він із багатих хазяїв донських), сам вивчився рисувати й тепер рисуваль­ником в геолсекторі.

Найбільше дивує мене білорусучитель. Йому, мабуть, років 26—27. Молодим зовсім він попав у лагер, одбув, по­їхав був додому, а потім знову попросився на роботу в лагер. Нічим абсолютно не цікавиться — ні газетою, ні книжкою. Вовтузиться з ножичком, щось там його шліфує, колодочку до нього робить і т. ін.

Скучний взагалі народ.

Хата нічого. Тепло. Але така сила крис, що буквально не можна нічого залишати. Як тільки чи в торбі, чи в ящику є щось їстивного — прогризуть і з'їдять.

Ну, ясно, що блощиці, прусаки і т. ін.— це обов'язково. Ну, та жити тут все ж таки ліпше, ніж десь у бараку. Тут хоч не обікрадуть. Та й тепліше!

24.VIII. Звільнилося [місце] зав. книгозбірнею в техні­кумі.

Майнула думка, чи не піти мені за книгаря до книго­збірні...

Але тільки «майнула». Це ж така «архівна» справа, так далеко я буду від життя, хоч і лагерного, а проте життя, що я вирішив не йти туди.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   50




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет