Твори в чотирьох томах

— Ху! Не здихаюсь! Чого тільки заради тих дітей не зробиш...

До залізниці папаша вже не дуже біг. А в поїзді вже відсапнув зовсім.

* * *

А папаша у садочку вже десять років «прогулюється». Вже «наші любі діточки» попідростали й до школи ходять, хоч і нелегко їм, бо папаша зовсім забув про них.

Папаша весь час «на марші».

Нарешті нагарбала мамаша папашу.

Власне, не мамаша нагарбала, бо їй, мабуть, уже не дуже приємно такого папашу бачити, а нагирбав папашу судовий виконавчий лист.

Виявили папашу, де він приземлився.

Тихотихо сидить у куточку папаша і навіть «куку» діточ­кам не кукукне.

Спочатку районний прокурор одповів мамаші, що папа­ша справдітаки, мовляв, у нас прищулився, але ніде зараз не роблять... А як, мовляв, улаштуються на роботу, ми їм, душа з них...

Потім райпрокурор повідомляє мамаші, що папаша вже влаштувалися і платитимуть відповідну суму на утримання дітей.

«В додаток,— пише прокурор,— сповіщаю, що мною па­паша був викликаний у райпрокуратуру і кріпко попе­реджений про відповідальність» і т. д. і т. ін. Мамаша, одержавши від прокурора «кріпке попереджен­ня» папаші, розіклала те «попередження» на столі та й за­мислилася: «А чи ж вийдуть із цього «кріпкого попереджен­ня» хоч одні штанчата на двох дітей?»

Міряламіряла, тулилатулила, не виходять штанчата, сама тільки прорішка виходить...

А папаша щось не дуже гроші надсилає.

* * *

Мабуть, важкувато деяким прокурорам «бігати» за отаки­ми папашами. Добре було б, якби при таких прокурорах «состояла» група наших чудесних радянських спортсменівбігунів, які, так би мовити, в порядку громадської роботи, допомагали б ловити забудькуватих папаш. Дідька лисого найпрудкіший папаша від них утече!

МРІЙНИКИ

— їсть!

— Здорово їсть! Просто жере, а не їсть!

— Ти дивись, таке мале, а так здорово їсть!

— Та нічого! Ось прилетять літаки, вони йому покажуть, як їсти!

Така, або приблизно така, розмова точилася в одному райкомі та у виконкомі одної районної Ради депутатів тру­дящих.

А довгоносик тим часом таки справді не їв, а жер молоді, зелені сходи цукрових буряків.

— Може б, той... Може б, кінні обприскувачі пустити? Літаки літаками, а воно, знаєте, і кінні обприскувачі теж річ не погана. Обприскувачів у нас досить, гексахлорану скільки завгодно! Давайте, товариші, справді за кінні обприскува­чі візьмемося.

— Та що ти мелеш?! При такому розвиткові авіації, як у нас, ми будемо вовтузитися з кінними обприскувачами! Може, ще посовітуєш курей випустити?

— А що ви гадаєте? Кури — вони довгоносика здорово нищать! Я пам'ятаю, позаторік вигнали ми на плантацію ку­рей, так вони як чесонули! їйправо, з довгоносика тільки курява пішла!

— Так то ж позаторік! Ні, вже не тягни мене назад до старої техніки! Не тягни мене до курей!

— Та, їйбогу, курей би оце...

— Курей, курей?! Кури, значить, хай з довгоносиком борються, а літаки, потвоєму, хай яйця несуть?! Так?! Мо­же, ще присовітуєш літака підсипати?.. Голова садова!

— Так їсть же ж! Посіви під загрозою!

— їсть?! А хіба тільки в нашому районі їсть?! У сусід­ньому районі хіба не їсть? Ще й як їсть! А ти думаєш, що сусіди панікують? Нічого подібного! Ну, працює в них чоти­ри літаки! А кінні обприскувачі стоять? Стоять! І ніякої па­ніки! Районне керівництво спокійно собі на це дивиться! І голови колгоспів не метушаться! А ти мені тут: «Ґвалт! Давай кінні обприскувачі! Давай курей!» Прошу без паніки!

Розмова вщухла, бо районне керівництво замислилося. Думалодумало районне керівництво, а потім замріялося:

— Це ж у нас тепер іще прості літаки працюють на бо­ротьбі із шкідниками колгоспних ланів... А зачекайте, неза­баром на ланах реактивні літаки запрацюють... Тільки — рррр! Гуркнуло, смикнуло, майнуло, тільки стежка з ту­ману прослалася! Зирк — а замість довгоносика самий тобі тільки мікроорганізм на ріллі. Та й того не видно! Доживе­мо й до таких часів... Ніхто тоді тобі голови не морочитиме різними відсталими запитаннями: «А чи відремонтовано кін­ні обприскувачі?», «А хто ремонтував, що вони так погано працюють?»,, «А чому мало курей вивезли на бурякові план­тації?» Тоді тільки сидітимеш та в телефон: «Знищити дов­гоносика!» — «Єсть, знищити довгоносика!»

...Гррр! І — нема довгоносика!

З теперішніми літаками теж іще не без мороки: бензину треба підготовити, людей для допомоги і т. д. А тоді — сама тобі ракета, й квит! Доживемо! — задоволено посміхнулось керівництво.

♦ * *

— Ну, як у вас з довгоносиком? — телефоном у колгосп.

— Як ізнищив?

— А так!

— Пересівааай!

♦ * *

За кілька часу розмова:

— Та ми більше мріяли...

— А наслідки?

— He дуже! Сувора догана з попередженням, та там іще прокуратура щось пише!

КИІВ — ХАРКІВ

Зх, дороги — пыль да туман.

Пісня

І

На трасі Київ — Полтава — Харків ніякої пилюки нема, нема там і туману, а це ж справжнятаки дорога, шлях. Асфальт! Бетон! Гудрон!

Вони так радують подорожнього, що ну просто в ноги їм уклонитися хочеться!

А ще нижчий уклін передати людям, що будують наші шляхи, їхній чудотворній людській праці.

«Швидка» штука — асфальтова дорога.

Це вам не «цоб» і не «цабе».

Коли ви «цобнете» в Києві, «цабекати» вам доведеться деж аж у Полтаві, а в Харкові — трррр!

І вже нема того, та й ніколи вже не буде,— що от вирва­лися ви машиною, приміром, з Києва на Харків, коли ще траса тільки до Яготина досягала. Ну, до Яготина ви дорва­лися, а воно якраз дощем полоснуло. От вам зразу й тррр! Вертайся додому!

А то було й так: проскочили трасу, вискочили на грейдер, а тут дощ!

Довелося з грейдера вбік — і зразу по ступиці. Ну, сидимо, кукурікаємо.

В таких випадках одразу з'являється хитрувате обличчя місцевого радянського громадянина, по вінця налитого спів­чуттям до вас:

— Драстуйте! Що, не берьоть Мартин сього, того, ін­шого?

— Не берьоть!

— Тактак! Не берьоть, значить? От волики, ті б узяли! Так! Закурить нема?

— Закурюйте!

— Тактак! От що я вам пораю: як підсохне, ви тоді спро­буйте, воно, може, тоді й той... візьме. Висихайте, хай щас­тить вам!

А в самого громадянина сміх із очей так і цвіркає. Траплялося — ніде правди діти,— що волики таки справді рятували.

Картина незабутня: попереду пара полових, а позаду «Побєда»: «Гей! Цабе йди, цабе!»

Єдина для вас утіха, що ярмо не до війя причеплене, а до троса: хоч що там собі говоріть, а механізація.

А тепер: ось тобі Київ із Дніпром, а ось уже Лубни з Су­лою, Полтава з Ворсклою, а от і Харків з (не при хаті зга­дуючи) Лопанню!

Швидко, зручно, спокійної

Мчитесь ви вперед, а назустріч вам і «Москвичі», і «Побєди», і автобуси, і різних марок та конструкцій вантажні машини.

Крррасота!

2

Червень. Ясносліпучий гарячий день. Полтавський степ. Обабіч понад трасою красуються жита, пнуться в стрілку озимі пшениці, зеленими й зеленожовтавими килимами сте­леться ярина.

На буряках іде шаровка, проривка, тракторна обробка між­рядь. Буряковища квітнуть, мов білими маками, біленькими хустками дівчат та молодиць. Частогусто у вікно вашої ма­шини вривається дівоча пісня, з жайворонковим дзвоном переплетена.

Понад шляхом принаймні не помітно забур'янених буря­кових та соняшникових плантацій. Садки вже одцвіли.

Буйно цвіте і пахом своїм вас аж задурманює біла акація. Цілі «ліси» понад дорогою цвітом, мов сметаною, облитої бузини.

На луках денеде (на жаль, ще не густо!) «виступають їх не мало — ажаж надцять косарів», цокотять сінокосилки, а то й є вже у валки згребене та й у копиці складене пахуче сіно.

По річечках, річках заводі рясно вкривають жовте латат­тя та білі водяні лілеї...

А на зелених лугових килимах понад річками, понад став­ками табуни гусей з гусятами та качок із каченятами.

Каченята або дрімають на березі, або у воді хлюпочуться, а гусятка зелену травицю смикають: смик! — та на пухна­те своє гузенце — ляп!

Багато лошаток пасеться понад шляхом із своїми мама­ми,— забачить машину, відразу хвоста кандибобером і вбік понад шляхом вітром. А занепокоєна мамаша услід йому голосно:

— Ігогогого!

Вернись, мовляв, дурненьке! Не бійся!

Ягнятка й козенятка вже величенькі, осьось своїх мамів зростом наздоженуть, а по тваринницьких фермах повні пастівники веселих телят: вони і лежать, спочивають, реми­ґаючи, і пасуться, і, задравши вгору хвоста, дрочаться.

По селах бачимо повнісінькі колгоспні дитячі садки чу­десних наших діточок, а як верталися ми додому в неділю,— і на колодках, і в садках біля хат дуже рясно прикрас кожної колгоспної хати, тих прикрас, про яких Т. Г. Шевченко сказав:

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.

Таким чином, ми з радістю можемо констатувати, що і на Київщині, і на Полтавщині, і на Харківщині (та не поми­лимося ми, мабуть, коли скажемо, що й скрізь, по всенькому Радянському Союзу) — і по хатах, і поза хатами, і по сад­ках, і по ланах у нас, хвалити долю, не без гормонів.

Гормонів тих скільки завгодно!

І знаємо, де їх узяти ще більше!

З

їдете ви, значить, з Києва до Харкова.

Бориспіль значно чистіший, як був, і будується.

За Борисполем — Іванків. В Іванкові майорить поки що не клуб, а церква. Далі минаєте Борщі, ліворуч у вас лишається Березань. За поворотом на Березань праворуч і ліворуч — чудесні ліси, де ви колись полювали зайців і лисиць. Нічого

ви там не заполювали, бо Ридай, прекрасний гончак, захо­пився дикими козами і кози його завели десь аж під три чор­ти. Отже, знайте, що винні в тому, що у вас тоді не було ні пера, ні пуху, були не ви, а дикі кози і Ридай. Не вірите? Спи­тайте в Ридая.

Вискочите за ліски, перетнете шлях на ПереяславХмельницький, дивіться ліворуч. Бачите, вдалині щось таке чорне, високе та тонке у небо ніби встромилося. То димар Яготинської цукроварні. До Яготина від Києва сто кілометрів. Тра­са Яготин минає. Вона горбом з містком на ньому перекидає­ться проти Яготина через залізничну колію і стелеться далі на Пирятин. Біля Яготина ви перескакуєте через річку Супой. Ну, ви ж знаєте, розуміється, що в Яготині Тарас Гри­горович Шевченко гостював у своєї приятельки Рєпніної.

Од Яготина до Пирятина степ, степ, степ. Рівний, рівний. Аж до Олексіївни, де невеличка улоговина, з містком через річку Оржицю, і знову степ. Пробігаєте Вільний хутір, Олександрівку, Могилівщину... Аж ось і Пирятин. Траса Пиря­тин минає, а як хочете, можете заїхати, звернете ліворуч — і в Пирятині.

Далі ви проїздите мальовниче село Велику Кручу, де збереглися й досі кам'яні панські конюшні.

Проїздивши через Велику Кручу, зупинилися випити в буфеті — ну, хай буде — лимонаду, Лимонаду в буфеті не було. Випили, значить, ми і вийшли. Стоїть парубійко, так років йому вісімнадцятьдвадцять.

— Ти, хлопче,— питаємо ми,— часом не знаєш, який тут, у Великій Кручі, пан жив, що ото такі кам'яниці побудував? Ти тутешній?

— Тутешній! Пан, питаєте? А дідько (він, положим, ска­зав не «дідько», та бог із ним!) його знає, який тут пан був? На біса (він, положим, сказав не «біса», та бог із ним!) мені той пан іздався? А кам'яниці? Кам'яниці — колгоспні!

...Виїхали ви з Великої Кручі, їдьте й дивіться ліворуч. Ви побачите млин. Звичайний вроді вітряк. Так, із звичай­ного погляду вітряк звичайний. А з погляду літературноісторичного він знаменитий, бо влітку року божого 1951го біля цього вітряка снідав Платон Воронько.

...Далі буде Іванівка (а скільки тих Іванівок на Україні?), озера понад трасою, села Вила, Пишне, Кодобець — і забов­ваніє перед вами славне місто Лубни.

Назустріч вам мчатимуть дівчата на велосипедах, багато дівчат, ціла валка, вони велосипедами на буряки їдуть, і в кожної з них сапачка.

...Засулля. Місток через Сулу. Праворуч на високій над Сулою горі лубенський монастир, де довгенько перебував «сидачий» святий Опанасій, ріс величезний дуб, що його кора й стовбур дуже допомагали від зубів. Опанасія там уже нема, дуба хворі зуби згризли, а на Сулі під монастирем ве­личезна яма, де водяться такі щуки, такі щуки, завбільшки як... ні, не придумаю. Такі великі.

Лубни зелені, кучеряві... І треба правду сказати, асфаль­тована траса, що проходить через усе місто, сильно їх при­красила.'

Як правило, траса обминає великі населені пункти. Обми­нає вона Яготин, Пирятин, Хорол, Решетилівку, Полтаву, Люботин... Коли хочете не заїздити в Харків, можете поїха­ти поза містом і виїхати чи на трасу Харків — Ростов, чи на магістраль Москва — Сімферополь.

Перетинає траса тільки Бориспіль, Лубни, Чутове та Валки.

4

...Мчить машина під жайворонковими передзвонами. Об­дуває її слобожанськими вітрами, обливають її гарячі соняч­ні промені.

За Хоролом є село Мар'янівка. Над шляхом на горбочку стоїть школа, а біля школи прекрасний садочок. Школа, як лялечка, очі подорожнім радує: така вона біленька, чис­тенька, як привітне дівча, з гірки вам посміхається. Про­їздивши, обов'язково скиньте картуза, поклоніться тій шко­лі та й вигукніть:

— Привіт директорові! Привіт учителям! Попривітайте також школу в с. Білоцерківці, що над

річкою Пслом розляглося (село). Білабіла, чистачиста білоцерківська школа, високими тополями обсаджена. Гукайте:

— Привіт директорові! Привіт учителям!

Потім буде дуже мальовниче, розлогерозлоге село Поділ, з вербамибукетами понад шляхом.

Решетилівка. Колись були решетилівські смушки, тепер решетилівські вишивки та пісні решетилівських вишиваль­ниць. Переїздите біля Решетилівки дві річки, і обидві Говтви. Одна — Говтва грузька. Друга — Говтва вільхова. Яка між ними різниця? У Говтві вільховій вода мокріша, як у Говтві грузькій...

А ось уже й Обазівка. В Обазівці — нова кам'яна чайна і хороший, теж кам'яний, сільмаг. У чайній чистенько, при­вітна буфетниця. Це вже Полтавський район... Обазівка не винна в тому, що голова Полтавського районного спожив­чого товариства української мови не знає. Вивіска гласить: «Чайная Полтавского райпотребсоюза». А може, справді обазівці вже забули українську мову? Так ніби ні: прислу­халися до балачок — говорять поукраїнському. І сама буфетниця запитувала привітно:

— Чи вам попоїсти, чи вам попопити?

...Далі по шляху перескакуєте річку з чудною назвою Полузер'є, а за Полузер'єм — гора, і хтось, спасибі йому, таку ж чудесну алею із сріблястих тополь обабіч шляху на тій горі насадив! Тополі вже височенькі. Чудова зелена вулиця.

...Полтава. Красуня Полтава. Шлях іде поза Полтавою, але серце у вас завмирає, коли ви подумаєте, скільки ще в Полтаві незалікованих ран, заподіяних їй фашистськими головорізами...

«Ворскла — річка невеличка...»

...А потім районний центр Чутове. Довге воно якесь, Чутове, здається, що одна в ньому вулиця, якою прослалось асфальтоване шосе...

За Чутовим — Явтухівка. Ну, й гусей у Явтухівці!

Коли їхатимете з Харкова до Києва, у вас мимоволі про­майне думка: в Явтухівці гусей сила, людей мало, а в Чутові людей сила — гусей мало.

Мальовниче сільце — Ґонтів Яр. Якого Ґонти? Гната? Так Гнат же в Умані на Правобережжі давав панам «жисті»... Це, мабуть, якісь Гнатові родичі, що на Слобожанщину з Києва від панської ласки повтікали.

...Валки з чудесним ставком серед міста. Зелені Валки, кучеряві. Шкода, що шлях не повз Валківську МТС послав­ся. Слід було б перед Валківською МТС картуза скинути й попривітати її. Хай би директор Валківської МТС хоч контору свою до шляху наблизив. Проїздивши, «кричали б женщины «ура» и в воздух чепчики бросали».

...Село Момотівка. Ставок. У ставку «змішались в купу коні, люди»: купаються.

...Люботин, Пісочин... Садки, садки, садки... Річка Уди. А ось і «наш рідний Харків»...

5

«Наш рідний Харкове», привіті

Харків — стрижений під бокс, з чубом на Померки, на Сокольники.

Нічого, зате в Харкова серце робоче: воднораз і кріпке, могутнє, сталеве, і ніжне (останнє стосується не тільки харків'янок!)...

Будується Харків, ростуть у ньому багатоповерхові краси­ві будинки, розпочалися роботи у колишньому Будинку про­ектів: натомість має бути висотна будівля Харківського державного університету.

Води в Харкові небагато. Лопань Лопанню, а от що хар­ків'яни скаржаться, що обмаль у них улітку прохолодних напоїв, мало морозива... За це треба насваритися пальцем на тих, кому про це турбуватися слід...

Харків'яни — народ ввічливий, чемний, привітний.

— Напишіть,— просили вони нас,— що в торгівлі у нас не зовсім гаразд: в магазинах (не скрізь, розуміється) не дуже ввічливо до покупців ставляться.

Розповідала старенька вчителька:

— Зайдеш у магазин купити, приміром, печива. Подив­ляться на тебе, що ти бабуся, недодивишся, і дадуть тобі крошива, тільки зверху кілька штук ціленьких покладуть. Купуєш панчохи, пильненько додивляйся, бо дадуть тобі одну більшу, другу меншу або різномасті...

«Одна панчоха ж більша!» — протестуєте ви. «Так зате друга менша! От воно так на так і виходить». А то ще й таке буває. Заходить до магазину колгосп­ниця.

— А покажіть мені оту хустку! — просить колгоспниця. Хустки вовняні, дорогі.

— Ви такої не купитеї Це дорога хусткаї — продавець одказує.

— А чому ви гадаєте, що не куплю?

— Не купите!

Колгоспниця була не з робких, довелося хустку показати і так, і на світло, і на електрику...

Хустку колгоспниця купила, заплативши кількасот гро­шей.

— А тепер,— каже,— ще перед дзеркалом приміряю, чи ж вона мені до лиця?

Хустка була до лиця, бо й лице в молодиці було чи не краще від красивої хустки.

Виходячи з магазину, колгоспниця звернулася до про­давців:

— Ми — селяни. Але не забувайте, прошу я вас, що ми не ті селяни, що колись були. Ми — колгоспні селяни. І буде так, що ми осьось вимагатимемо від вас ще кращих хусток, ще красивіших, хоч хай вони будуть ще дорожчими. Бувайте здорові!

І було в магазині тихо, і було продавцям ніяково. ...У вихідний день харків'яни виїздять у приміські дачні селища, багато їх їде в Лозовеньки на озеро купатися. Поїхали в Лозовеньки.

Величеньке озеро. А народу, а народу! Машинами і легко­вими, і вантажними, і підводами, і велосипедами. В озеро тільки боком протиснутися можна. Співають, танцюють, у м'яча грають.

Вантажна машина військової частини. Хлопці купатися приїхали. Молоді, здорові, красиві. Один з них, викупавшись, сидить на машині з баяном у руках. Грець з нього, видать, аж ніяк не віртуоз, він увесь час тягне отієї, що:

Руса коса до пояса, В косі лента голуба...

Пролітають мотоциклети, автомашини (дуже багато, між іншим, приватних, власних машин!), то там, то там зрива­ється пісня, веселі вигуки та крики на озері, до запаморочен­ня пахне біла акація,— листя на ній не видно, самий цвіт! — а солдат на машині одно вибаяновує:

В косі лента голуба...

Спека... Душно... Посидить, посидить людина на березі під акацією, зривається і з криком — рррря! — шубовсть у воду!

Харррашо!

В косі лента голуба.

...Симпатичний народ харків'яни. І в піджаках, і в плат­тях вони симпатичні. Дуже вони симпатичні на березі озера і без піджаків, і без платтів, а в самих тільки купальниках і навіть без оних. (Останнє стосується не тільки харків'ян нок!)

б

І в Харкові бути хочеться, і додому треба! Що поробиш: поїхали додому.

— Заправимося по дорозі!

Хороша така перед Полтавою вивіска:

ДО ЗАПРАВОЧНОЇ СТАНЦІЇ 50 КІЛОМЕТРІВ

Під'їжджаємо.

— Можна заправитись?

— Ні, не можна! Нема в нас бензину!

— Чому нема?

— А ви в начальства нашого спитайте: воно радіо слухає.

— А де ж можна заправитись?

— У Лубнах!

Перед Лубнами хороша така вивіска:

ДО ЗАПРАВОЧНОЇ... і т. д.

У Лубнах:

— Можна заправитися?

— У нас нема бензину. А чого ж ви в Полтаві не заправи­лись?

— А щоб вас намочило! ...Чудесна, проте, подорож.

...Як їхатимете до Харкова, перед Лубнами не дивіться в одному місці праворуч, а в одному ліворуч: там такі задри­пані колгоспні курники та хліви стоять, що сором дивитися. Ми не зупинялися, щоб дізнатися, чиї вони.

Другим разом їхатимемо — намалюємо на страмних кур­никах портрета й прізвище голови колгоспу — хазяїна того дива. Щоб усі люди знали, який він хазяїн.

...Чудесна, проте, подорож. Бензин беріть із собою!

ВОЛОКУШІ З ГАРБАМИ

— Ну, як у вас з урожаєм? — запитали директора од­нієї МТС.

— О, в нас росте такий урожай, такий урожай, що ажажаж! — одповів директор однієї МТС.

— А до жнив як готуєтесь? Як збиратимете такий рясний урожай!

— Аякже! Збиратимемо! Щоправда, ми ще постанови про заходи по підготовці не одержали, але з області переказува­но, що таку постанову вже ухвалено! Як тільки одержимо, як візьмемося, так аж загуде!

— А хіба завчасно, до одержання постанови, не можна готуватися?

— А чого нам поспішати? Встигнемо!

— А волокуші для соломи у вас є?

— Волокуші, питаєте? — До секретарки:— Ганно Пав­лівно! Волокуші для соломи у нас є?

Секретарка до головного інженера:

— Іване Петровичу! Волокуші для соломи у нас є? Головний інженер до головного механіка:

— Кіндрате Івановичу! Волокуші для соломи у нас є? Головний механік:

— А що таке волокуші?

— Те, чим волочать!

— А що волочать?

— Солому!

— А куди волочать?

— У скирти!

— А навіщо її волочать?

— Щоб на полі не гнила! Щоб була в скиртах! Щоб було чим годувати навесні худобу! Щоб не ревла голодна худоба!

— Ага! Ну, так би й казали! А про які волокуші ви пита­єте? Про кінні чи про тракторні?

— Про тракторні!

— Ага! Ну, так би й казали! Нема в нас ні кінних, ні тракторних волокуш!

Головний інженер до секретарки:

— Нема у нас волокуш! Секретарка до директора:

— Нема у нас волокуш! Директор МТС:

— Нема у нас волокуш!

— Як же ви солому скиртуватимете зпід комбайна?

— Сітками!

— А сітки у вас єсть? Директор до секретарки:

— Ганно Павлівно! Сітки для соломи у нас є? Секретарка до головного інженера:

— Іване Петровичу! Сітки для соломи у нас є? Головний інженер до головного механіка:

— Кіндрате Івановичу! Сітки для соломи у нас є? Головний механік:

— А що таке сітки? І т. д. і т. ін. Директор МТС: