Твори в чотирьох томах

— Чого такої сумної? — зупинився біля воріт дід їздо. вий.— Доброго вам вечора! Голова прохав переказати, що

вас узавтра до району викликають! Я вас Новелою й од­везу... Сумуєте? А ви не журіться. Було й зі мною таке , замолоду. Побралися ми, а я в гулі кинувся... То на хутір, = то на той куток... Дивилася моя Оришка, дивилася та за макогона: «Та й доки ж ото я на самоті зорюватиму?» Бить, сказать, не била, а разів тричі межи плечі добре штурхо­нула... Така потім любов пішла...

— Тоді, діду, циркулярів не було!

— Це правда — не було! Що не було, то не було! Цир­кулярами не замахувалась! Макогоном було, а циркуля­рами — ні! Що ні, то ні!

На ранок Віра Іванівна виїхала Новелою до району... А ввечері приїхав Іван Федорович. Сів на ґанку та й заспівав:

Ой я нещасний, Що ж маю діяти? Полюбив дівчину...

Чи зійдуться колись разом наші молодятка — Іван Фе­дорович та Віра Іванівна? Поживемо, побачимо...

НАША МОСКВА В енциклопедії пишеться:

«Клімат Москви помірноконтинентальний. Середня температура плюс 4°...» Як для кого?

Для нас, українців,— і це підтверджується за останній час багатьма прикладами,— клімат Москви теплий, лагід­ний, а температура в Москві для українців не плюс чотири градуси, а чи не в десять разів більша.

Під час Декади української літератури й мистецтва в Москві 1951 року температура так розпікалася, що декотрі не витримували.

1812 року, коли навіть Москва палала від наполеонів­ських сірничків, наполеонівському військові було не дуже тепло, було йому, навпаки, дуже холодно, і багато наполео­нівських і маршалів, і генералів не могли одігрітися навіть від гарячого дихання народних месників.

І навпаки, гітлерівським посіпакам, коли вони були суну­лися до Москви 1941 року, невважаючи на холодну осінь,— було їм дуже гаряче, не жарко, а шпарко...

Та це й зрозуміло: температура, вона змінюється в за­лежності від усяких там атмосферних і інших явищ... Одне слово — синоптика...

Автор цих рядків виріс на Україні, між соняшниками з одного боку і картоплею з другого, ріс він у той час, коли

Україна була ще Росією, а Росія була царською, і потра­пив він уперше в Москву тоді, коли Росія була РРФСР, а Україна — УРСР. Було це року 1923го.

Що найбільше вразило автора цих рядків, коли він уперше ступив на московську землю, вдихнув уперше московського повітря в свої полтавські груди?

Ну, розуміється, простори могутнього города, вир москов­ського життя, старовинний Кремль — все це так...

А що всетаки найбільше здивувало й підкорило, простотаки зачарувало його?

Мова! Московська говірка!

Вигодуваний полтавськими галушками, пампушками, варениками, товчениками та січениками, автор учився в російській, звісно, сільській школі, бо українських шкіл за царату не було, але мова російська дуже тоді була йому трудна й незрозуміла, як і тому Васильченковому школя­реві оті гемонські «перепеленята, бодай би вони були йому повиздихали»...

Російська мова для нього була тільки в книзі, та ще нею говорили солдати, що поверталися додому з війська, але з тої мови дуже кепкували дівчата, коли такий от кавалер по­чинав на колодках закидати «поруському»:

— Дєвушки, я вас, канєшно, не знаю!

Ніколи, отже, авторові не доводилося чути справжньої російської мови в буденному житті, так би мовити, в обіході. Він читав книжки, слухав лекції, прекрасною літератур­ною російською мовою виголошені, але ніколи йому не ви­падало почути звичайної розмови хорошою, справжньою російською мовою. Та ще московською!

І от автор на Ленінських, тоді ще Воробйових горах.

Автор туди поїхав просто подивитися на Москву згори.

Тоді, наскільки пригадується, ще не було там висотного будинку Московського університету ім. М. В. Ломоносова, а були там такі собі простенькі одноповерхові будиночки з палісадниками, з квітами, з геранню на вікнах і з лавоч­ками біля воріт.

Автор сів на одній із таких лавочок, а біля воріт бавилася ціла зграйка маленьких московитів, дошкільнят.

Було тепло, світило сонце над Москвою, над городом, сонце нап'яло легенький, прозорий серпанок, і звідтам, із Москви, докочувався безнастанний гук, як то буває у бджоляному вулику, як прикласти до нього вухо.

Дітки бігали, гралися в «класи», перестрибували через стрибалочки, порпалися в пісочку, ліпили з пісочку «пасоч­ки», хати, фортеці...

І говорили, говорили, говорили, цвірінькаючи, мов ті гороб'ятка.

Автор прислухався і... отетерів.

Дітки говорять поросійськи! Та які Чисточистої Та з такою вимовою! Мов пісеньки якоїсь швидкомовної спі­вають! '

А треба вам знати, що авторові досі доводилося бачити й чути дітей, які говорили тільки поукраїнському, а як і вважалося, що діти говорять російською мовою, то такою, де одне слово російське, три слова українських, два шулявських, а одне напівросійськенапівкуренівське.

А тут чистачистісінька російська — та ще й москов­ська! — мова!

Автор так і прикипів до лавочки, прислухаючись.

Потім він устряв в ігру, у розмову з дітьми, йому так хотілося наслухатися.

Іноді, почувши з дитячих уст якесь слово, автор довго думав, що ж воно таке значить! Зразу не второпаєш...

От вискочила з двору білявенька кирпатенька дівчинка з криком:

— їчкії їчкії їчкі!

Що ж воно таке, сам собі думає автор, за «їчкі»? А в дівчинки в руках різнокольорові дерев'яні яєчка, що вона їх винесла з хати. Виявляється, отже:

— Яїчкі! Яїчкії Яїчкі!

А дівчатко так швидкошвидкошвидко:

— їчкі! їчкі! їчкі!

Автор сидів довго, все слухав, усе милувався з малень­ких московитів, думаючи; «Дивись! Отакі маленькі, а як поросійськи говорять! А тут уже дожив до далеко післяпризовного віку, а й досі ніяк себе не нахилиш, щоб сказати, чисто поросійськи вимовляючи, приміром: «Я же вам г/к/аварил!»

Хоч убийся, а в тебе виходить: «Я же вам г/х/оворив!» І в Москві тобі відразу співбесідник говорить:

— Ви з Києва!

— А хіба в мене на лобі написано?

— На язиці! Каліграфічно виведено!

А в Москві, бачите, навіть маленькі дітки чудесно,— та як красивої — поросійськи говорять!

* * *

Так, матушка... Для багатьох народів усіма сторонами Москва — матушка.

Навіть для Києва вона матушка, хоч Київ і сам, як відомо, мати городів руських.

Єдиний у світі, всіма сприйнятий випадок, коли мужчина, в даному разі Київ, вважається за матір.

І нікого це не здивує. Такгбо воно є! Історії не зміниш!

Ми, українці, любимо Москву, і любов наша дедалі гаря­чішає, бо ми переконалися, що з Москвою разом ми ніколи не будемо тією чайкою, «що вивела чаєняток та при битій дорозі...»

Але ми пересвідчилися, що Москва любить нас, українців.

Під час Декади української літератури й мистецтва в Москві наші жінки, оглядаючи визначні московські па­м'ятки, не минули, розуміється, й гуму, і, нема де правди діти, гум їм таки дуже припав до серця...

Москвички теж полюбляють гум, і в деяких особливо інтересних місцях утворюються там навіть черги, щоб по­знайомитися з тим чи іншим гумівським експонатом.

Москвички, як ми пересвідчилися, дуже ретельно обері­гають законність черги.

Наші жінки, стаючи в чергу, щоб і собі познайоми­тися з дуже популярним експонатом, говорили поукраїн­ському.

І можете уявити їхнє здивування: москвички, що стояли перед ними, повернулися до них, запитуючи:

— Українці?

— Так, українці! Москвички миттю поступалися:

— Просимо вас! Ви спереду, ми за вами!

І опинилися наші жінки прямо перед експонатами пер­шими! .......

А коли вони повернулися до готелю, вимахуючи перед здивованими чоловіками гумівськими експонатами, чоловіки просто не повірили:

— Невже? Як?

Жінки, захлинаючись, одна поперед одною розповіда­ли про таку люб'язність і любов до них чарівних моск­вичок.

— Так! Це таки справжня любов! Із самопожертвами! — погодилися чоловіки.

Москвичі люблять українську мову.

Коли автор цих рядків разом із поетом Платоном Воронь­ком виступав з читанням своїх творів в одному з москов­ських парків культури й відпочинку, вони запитали слухачів, чи зрозуміло їм, чи не треба перекласти на російську мову?

— Що ви?! Що ви?! — залунало звідусіль.— Ми пре­красно розуміємо вашу чудесну мову! \^

Колись ми, українці, побоювалися так званої русифіка­ції на Україні.

Тепер ми повинні констатувати, що русифікація нам і за вухом не свербить, а от українізація в Москві дедалі на очах поширюється.

Судіть самі.

Московські «дєвушки», та не тільки московські, а всі російські «дєвушки» вже, мабуть, приблизно процентів на сімдесят п'ять прибрали назви «дівчат».

Ім'я Остап було тільки в Гоголя в «Тарасі Бульбі» та в Остапа Бендера, а тепер часто воно почало появлятися і в прозових, і в драматичних творах російських белетри­стів та драматургів.

Російське ім'я «Николай» дедалі змінюється на україн­ського «Миколу», поки що залишився «Николай Матвеевич Грибачев», та й той під загрозою. «Ксенія» переходить на «Оксану», «Петр» на «Петро», «Павел» на «Павло», а чудесноніжну:

Во поле березонька стояла, Во поле кудрявая стояла...— дедалі владно й немилосердно витісняє розлога, як україн­ський степ:

Розпряааагайте, хлооопці, коні...

...Шкода руської культури! Старовинна всетаки, хороша, глибока культура великого нашого брата! Хай живе!

Нашій Москві, нашій матушці Москві низький, сердеч­ний уклін од 300літнього щирого друга й брата!

ЦІЛА ЙДУТЬ

Прочитавши про те, що треба менше проводити часу в канцеляріях та кабінетах, більше працювати з людьми, все­бічно зміцнювати первинні партійні організації колгоспів,

МТС і радгоспів, допомагати їм вирішувати практичні спра­ви і провадити політичну роботу в масах, секретар райкому по зоні МТС Іван Васильович замислився...

«Менше, значить, сидіти по канцеляріях та по кабіне­тах...» — думав він.

Думав, думав і рішуче промовив:

— Правильно!

Іван Васильович у той же день швиденько залишив свій кабінет у райкомі партії і всі папери, всі документи, що сто­сувалися його МТС, переніс до себе на квартиру.

«Це не канцелярія?» — сам собі подумав Іван Васильович.

«Ні!»

Виходить, директиву виконано, проводитимемо час і не в канцелярії, і не в кабінеті!

На другий день на квартиру Івана Васильовича з його кабінету було перенесено телефона.

«Ну от і добре!» — сам собі подумав Іван Васильович.

* * *

Перший день минув у клопотах по обладнанню робочого місця секретаря по зоні МТС Івана Васильовича.

— Як і завжди — о дев'ятій годині вранці. Тільки ти не дуже поспішай, моя дорога, я тепер можу снідати й пізніше, так би мовити, без одриву від виробництва.

— Це ж як?

— А так: я керуватиму з дому. Це тепер і єсть моє робоче місце!

— Яка краса! — аж підскочила дружина.— Тепер, поки я з Пашею на базар,— ти ж з Ігорком зможеш побавитися!

— Ну, розуміється, зможу! Ідіть зранку куди там вам треба, чи на базар, чи по магазинах, чи там по кравчинях, а я вже, як секретар райкому по зоні МТС, по хазяйству буду!

— От здорово! — ще раз підскочила дружина.— Як пре­красно придумано — і круте піднесення сільського госпо­дарства, і зміцнення сім'ї! Одночасно! Так ми, Ванечко, так, значить, розподілимо тепер обов'язки: зранку ми з Пашею на базар, а ти бавишся з Ігорком. Ігорка об одинадцятій ти кладеш спати, а сам у цей час виведеш погуляти Бобика,

тільки ж дивись, щоб він за сусідськими індиками не ганяв, індиків він дуже не любить і позавчора старому індикові хвоста вирвав,— сусідка нахвалялася до суду поскаржи­тися! Приведеш Бобика, нагодуєш Мурку! Отам на полиці трохи молочка для неї зоставлено. Та дивись, щоб вона не шкодила, бо вона в нас ангорська!

— Добре, зроблю!

— Паша сьогодні заспала й курей не перегляділа, котора з яйцем. От що, Ванечко, як нагодуєш Мурку, візьми отам у комірчині трохи проса, вийди, одчини сарай і поклич отак: «Тютечки, тютютю!» — і посип проса, тільки не біля сарая, а в сараї, всередині, як тільки кури туди забіжать, ти сарай причини, і лови тоді, і гляди, чи з яйцем...

— Хіба ж я впіймаю? Вони ж, кури, літають! Де там я за ними гасатиму?

— А чого тобі гасати? Кури в нас не наполохані, сумирні кури, ти тільки отак руку простягни та: «Сіла! сіла! сіла» — прокажи! Вона й сяде! А ти тоді бери і, як ви, вчені, каже­те,— констатуй, чи на сьогоднішній день вона позитивна (з яйцем!), чи, навпаки, негативна (без яйця!). Тих, кот­рі позитивні, з сарая не випускай, а негативних — одчини двері і отак на них» «А киша!» Оце й усе! Пойнятно?

— Та пойнятно воно, пойнятно, та якось...

— Що «якось»? Треба звикати! Щоб керувати, треба самому знати! Так, значить, не забудь: Ігорьок, Бобик, Мурка, кури... Ну, ми побігли!

* * *

Іван Васильович побавився з Ігорком, поклав його спати і тількино зібрався виконувати наступну справу порядку денного — виводити Бобика,— раптом задзвонив телефон.

Поговоривши по телефону, Іван Васильович вивів Бобика, нагодував Мурку, переглядів курей...

— Ну, все, здається,— зітхнув Іван Васильович.— А сіль­ське господарство не жарти! Дивись, аж упрів ніби трохи,— посміхнувся він.— Щото значить незвичка! Тренінгу нема! Нічого — звикнемо! Ну що ж, полежати, перепочити трохи...

Іван Васильович ліг на канапу та й задрімав.

...А так взагалі по МТС діла йшли. Не сказати, щоб дуже круто, проте йшли. Орали, сіяли, культивували, пололи, об­робляли... Дзвонили телефони. Сходило сонце, і заходило сонце...

НЕ В МАШИНІ СПРАВА І

— Ну й підкидає! От гуцикає! Навіть цигарки в губи не встромиш! Тррр! Спини коні, я закурю! Ну й дороги! От повибивало! Ну що ти зробиш? Тррр! Та спини, а то я не закурю! Тррр! Узяв тебе за кучера, а ти на вибоях коні не вмієш зупинити! Який же ти в чорта кучер?! Ну коли вже я тебе навчу?! Бачиш — яма, спиняй! Спиняй, бо язика прикусю! От несознательний народ!

Отак їхав своїми шляхами і так нервувався й непокоївся голова колгоспу на Сумщині Довбиш.

— І як отакими дорогами їздити? — бідкався Довбиш.

— А ви б, товаришу голова, з весни б їх заволочили та катками б пригладили, от воно б і не гуцикалося, і язиків би не одкусювало.

— Патякаєш?! Мені он культивація, мені он меліорація, мені он... той, як пак його... а ти про дороги... Несознатель­ний ти...

— Та їздити ж не можна!

— Придумаємо!

Не довго думав Довбиш, щоб йому було зручніше їздити, щоб його на дорогах не дуже гуцикало,— він узяв та й купив собі за колгоспні гроші «Побєду», витративши на це два­дцять одну тисячу колгоспних грошей.

Про це він думав не довго.

А от подумати про те, як господарювати, щоб люди в колгоспі не по вісімсот грамів хліба на трудодень одер­жували і не по карбованцю на трудодень, про це Довбиш не подумав.

Тисяча п'ятсот гектарів, що має колгосп, не дуже по­требує «Побєди», можна й бідаркою їх об'їхати, та й пішечком обійти можна.

Та куди там?

Тільки «Побєдою»!

Воно, розуміється, на «Побєді» спокійніше,— мотор ро­коче, не чути, як реве голодна, не забезпечена на зиму худо­ба, не чути, як зітхають не забезпечені своїми заробітками колгоспники...

Голова «Побєдою» літає.

А куди він долетить?

2

Григорій Іванович, голова колгоспу на Полтавщині,— він не зразу на машину сів.

Спочатку їздив звичайним возом... Муляє... Ну, коли муляє, то воно муляє, нічого не зробиш.

Купив Григорій Іванович лінійку на ресорах. Заплатив колгоспних грошей тисячу вісімсот сімдесят карбованців. Нічого, не так уже муляє. Та тільки ж збруя не виїзна, не цяцькована. Хіба ж пани в такій збруї їздили?

Придбав Григорій Іванович цяцьковану збрую. Та яку?! Найциганіший циган у таких наритниках не їздив: так і вилискує, так і вилискує. І бряжчить, аж видзвонює...

І на це диво викинув дві тисячі колгоспних грошей.

Літав, бряжчав, аж курява курилася.

І от раптом — муляє!..

І де муляє?

На серці!

Здавалося б, що сидиш на лінійці чи на фаетоні не сер­цем, а муляє — на серці! Серце болить: інші на машинах, а він кіньми.

А потім — візьміть до уваги! — як їдеш: курява, курява, курява! Ну, де ти від тої куряви заховаєшся? Просто біда!

Терпів, терпів бідолашний Григорій Іванович та й купив собі «Москвича». За колгоспні гроші, розуміється.

І гордо тепер їздить Григорій Іванович по своїх колгосп­них володіннях.

Тепер уже йому з машини не так видно, що в його нема в першій і в другій бригаді зерносховища, що приміщення для тварин потребують капітального ремонту, і не так чути, що корови в нього ревуть, що коні іржуть, що голодні свині хрюкають...

.

З «Москвича» він не помітить, що колгосп не забезпе­чений возами, що свиноферма не має водопостачання, що колгосп не розрахувався з колгоспниками за минулі роки, не видав ні копійки авансом за 1954 рік.

Та не витримали колгоспники, зібралися й ухвалили про­дати машину. І продали.

Не допоможуть ні «Побєди», ні «Москвичі», коли госпо­дарювати, «як мокре горить».

А як господарство кріпке, як колгосп процвітатиме, як колгоспники житимуть добре, вони самі своєму голові не «Москвича», а «Побєду» куплять.

їзди собі на здоров'я! Заробив!

ЯК ЖЕ ВАМ НЕ СОРОМ? 1

Що іноді на селі може трапитися, як у тому селі цілих п'ять років клуб будують?

Будують, будують, будують і ніяк не збудують.

Так от послухайте, що трапилося в такому селі.

А село це знаходиться у Джулинському районі на Він­ниччині.

Куди молоді подітися, коли на селі нема клубу, а церква є, а біля церкви — цвинтар, деревця, травичка?

Не в котловані і не на цеглі ж біля клубу молодь сиді­тиме, співатиме, розважатиметься, а там, де затишно, де дерева, де зелена травиця.

Так було й у тому селі, про яке оце мова мовиться.

Збиралися хлопці й дівчатка на цвинтарі коло церкви. Ну, розуміється, не без того, щоб іноді не заспівали:

А до мене Яків приходив, Коробочку раків приносив...

А в церкві якраз правиться, і дяк не про раків виводить, а про те, що «увесь живот наш Христу богу предадим»...

Ну, й обов'язково зразу вам вискочить на паперть якась така, хоч і не зовсім уже свята, а тільки ще преподобна бабуся з сичанням:

— Якої завели?! Страмнючі! Біля церкви? Нема того, щоб про херувимівсерафимів, а про раків?

І пішлапішлапішла...

І про бога, і про боженят, і про гріхопадіння... Та ви й не молитеся, та ви й не хреститеся, та ви й не говієте...

І тут же вам про тортури і про пекельні муки у пеклі для невірних.

І в смолі кипітимете, і розпечені пательні язиками лизати­мете, і муки ваші будуть страшні й вічні...

А от, мовляв, як до церкви ходитимете, та' сповідатиме­теся, та запричащатиметеся, тоді вас на тім світі чекатиме рай небесний. Всі дівчатка ходитимуть у білих крепжоржетових платтях та в капронових панчішках із чорною п'яткою, пахтітимуть духами «Сирень», а вечорами ангелиархангели на срібних трубах «полькипольки та й кадрелі» гратимуть, а дівчатка з хлопцями щовечора танцювати­муть. І безплатно. А хлопці всі в хромових чоботях, халявки одвернуті, штани в напуск, а на всіх кишенях і скрізьскрізьскрізь замість ґудзиків «мольнії, мольнії, мольнії»... І всі на танці на нових гоночних велосипедах приїздитимуть... І хлопці, й дівчата...

Так хіба ж утримаєшся? \

От і почали дехто з молоді про рай та про пекло замис­люватися, до церкви почали вчащати, говіти, вінчатися і т. д. і т. п.

А один із комсомольців вирішив не тільки сам собі добути «душі спасіння», а інших спасати: вирішив піти у священики.

Прийшов до райкому комсомолу та й каже:

— Виключіть мене з комсомолу!

Секретар райкому не встиг навіть запитати його про при­чину такого прохання, а він:

— Я вступив ув Одеську духовну семінарію!

Було це два роки тому, а тепер той колишній комсомолець у себе ж на селі проходить «практику», кадилом вимахує.

А один пастух, так той і без духовної освіти чудес натво­рив.

Біля села є там невелика балка. Пастух там пас худобу. Пас, пас та й заснув. Виспався, прокинувся, пригнав до­дому худобу та й почав розповідати:

— Заснув я, як худобу пас отам у балці. І от приходить уві сні до мене з неба сам Сус Христос та й каже: «Бач, вода у балці є, а хреста й досі не поставили!»

За кілька часу у тій балці виріс цілий ліс із хрестів, несли «православні» й становили.

Потім дізналися «віруючі», що то навчив пастуха місце­вий священик про такий сон розповідати.

Комукому, а батюшці було взимку тепло, чимало дров у балку понаносили «віруючі».

Отакі чудеса на світі бувають.

Це ж іще тільки п'ять років будується клуб.

А як він будуватиметься ще двадцять, і колгоспники не матимуть змоги ні лекції проти релігійного дурману послухати, ні кіно подивитися, ні весело й культурно про­вести в клубі свій одпочинок, організувати виставу, хоровий гурток і т. д.,— ще не такі чудеса будуть...

Так можна й до шаманства дійти: надіти на себе козинячу чи цапину голову, вхопити в руки бубна й завертітисьзавихритись у дико божевільному танці, аж поки піна з рота клаптями не закапає.

Знічев'я та з суму чого не натвориш?

2

Або ще такі факти.

Культурні кури получилися,— у клубі ж повиростали!

Може, дивись, хтось за старою звичкою їм і лекцію прочитас чи про атомну енергію, чи про походження світу...

У колгоспі ім. Калініна Корнинського району на Жито­мирщині завклубом, він же й секретар сільської комсомоль­ської організації, т. Джунь на різдвяні свята замкнув клуб і записав у щоденнику, який ведеться в клубі: «Клуб зам­кнено з наказу голови сільської Ради по причині релі­гійного празника».

У селі Сушанка того ж таки Корнинського району на Маковія посеред села біля сільської Ради і правління кол­госпу було поставлено «маковія», і біля нього цілий день гуляли, танцювали, співали. Хто керував цим «святом»? Ну, ясно хто: церковники.

На хуторі Довгі Поля Чаповецького району на Жито­мирщині у клубі складено хміль.

Скажіть, будь ласка, що має робити молодь, коли в клубі або кури, або хміль, або, як це частогусто буває, в клуб зсипають зерно, картоплю і т. ін.?

Молодь собі шукає розваги поза клубом. А там на неї чигають і церковники, і баптисти, і євангелісти, і штундисти» і всякі такі «істи».

Вони їх залучають до чистеньких хат, де пахне чебре­цем та ладаном, говорять їм солоденькосентиментальні речі про душі спасіння, співають душевщіпливих пісень про те, як:

Птиця воздух напольняла, Безпрестанно все літала І крилами трепетала...

Ну, й ловляться дівчатка й хлопці на ці солодкоєлейні гачки.

Запаморочені незрозумілими речами та текстами із свя­того письма, молоді дівчатка й хлопці погоджуються з усім.

Тоді надягають на них білі довгі сорочки, ведуть у супро­воді печальнослізливих пісень до річки чи до ставка і там їх погружають у воду. Хрестять.

І булькає у воді така собі дівиця, що для неї на саму білу сорочку треба цілий сувій полотна, булькає, як маленька.