Твори в чотирьох томах



бет7/50
Дата23.07.2016
өлшемі3.43 Mb.
#217602
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   50

А буває, що й така «дамочка» у ставку пірнає, що вода через греблю перехлюпується.

Вилізе, чмихне — і готова кандидатка на богородицю.

А потім уже сама хисткі серця ловить.

І вони ловляться.

А куди підеш, коли в клубі хміль? Хіба що прийдеш та заспіваєш:

Де ти, хмелю, зиму зимував. Що й не розвивався?

На жаль, хміль не вміє правильно відповісти, щоб при­соромити всіх тих, хто за клубну роботу відповідає:

Ночував я в клубі, У клубі, на сцені.

А наприкінці щоб узяв та й вивів:

Як же вааам не сором?

РРРА3! У селі Пирогові є колгосп.

Старі люди у тому колгоспі вже не пригадують, коли саме там розпочали були будувати свинарника.

— Було це,— кажуть старі люди,— як пам'ять не дасть

збрехати, ще тоді, як народилася Орися, моя онука, а то, може й раніше. Орися, моя онука, ось і семилітку вже за­кінчила, збирається заміж іти, а свинарник... Та хай краще дід Павло розкажуть, вони старшенькі, їм видніше, бо вони ближче до свинарника живуть... Розкажіть, діду Павле, коли в нас заходилися того свинарника будувати...

Дід Павло замислюється, пихкає люлькою, пригадує...

— Свинарника коли почали будувати? Та не так і давно! За революції вже... Так, так, за революції... Уже, як ото кол­госпи пішли, так почалися серед колгоспників розмови, що, мовляв, непогано було б свинарника для колгоспних сви­ней збудувати... Хто тоді в нас за голову колгоспу був, я вже не пригадую... Пригадую тільки, що на загальних зборах той голова вдарив по столу кулаком і промовив гостро: «Та я вам того свинарника — разраз! — і свинарник!» Після того голови ще були голови, і всі вони на зборах говорили ще гост­ріше: «Та я вам того свинарника!! Та про що там говорити?!»

— Ну, а далі ж, діду Павле, як було діло?

— Та як? Так і було. Настав уже 1952 рік, за голову кол­госпу тоді в нас був Олекса Григорович. Дуже сурйозний голова був! Як ударив кулаком по столу та як крикнув: «Та я, товариші колгоспники, вам того свинарника — та в одну мить! Ррраз — і свинарник!»

— Ну, і що, діду?

— Ну, настав, значить, 1953 рік. За голову колгоспу тоді в нас був Іван Дмитрович. Ох і сурйозна ж людина Іван Дмитрович! Як ударив він кулаком по столу та як крикнув: «Свинарник?! Та мені трудніше, може, півтораста грамів ковтнути, ніж той свинарник побудувати! Та я як візьмусь, як візьмусь...»

— Ну й як: узявся чи не взявся?

— Та він був і взявся, уже навіть біля свинарника був походив трохи, та, бачите, настав уже 1954 рік, і за голову у нас у колгоспі обрано було Івана Євдокимовича...

— Ну, а Іван Євдокимович як?

— Іван Євдокимович дуже сурйозний голова! Він як ударив кулаком по столу та як загримить: «Свинарник? Та той мені свинарник, може, як насіння! Ррраз!»

— І що ж — вийшло? Є свинарник?

— Нема!


— А чому нема?

— Та, бачите, воно кожний голова, що ото бив по столу кулаком та кричав — «ррраз!» — кожний би міг побуду­вати, так треба ж для будови цегли, треба лісу...

.

— А хіба цегли нема?



— Та й цегельня поруч, туттаки в Пирогові, і наряди на цеглу єсть, і ділянку лісову для будівництва відведено, так треба ж, щоб хтось ту цеглу привіз, щоб хтось загото­вив! Язиком ррразкать кожний може, а треба не язиком ррразкати, а діло треба робити!

— Так буде свинарник чи не буде?

— Поживемо — побачимо! Може ж, таки знайдеться голова, що не ррразкатиме, а робитиме!

— Ну, а свині ж як?

— Свині? Свині не ррразкають, а мерзнуть. Мерзнуть та хрюкають! Сердито хрюкають.

ГІПЕРБОЛІЗАТОРИ

От уже я вам і не докажу, де це саме трапилося, чи на Волині, чи біля Волині, чи на захід од Волині... Так всетаки, здається, на Волині.

Підіймали там в одному районі сільське господарство.

Підіймали круто. Комплексно підіймали.

Що таке комплексно?

Ну, це, розуміється, значить, підіймали так, щоб воно все так ото й пішлопішлопішло вгору, всеньке, усіма своїми галузями...

Не так ото, як говориться: «Сам у нору, тпруті вгору», а щоб усе вгору, щоб нічого в нору.

А як конкретно, то це, значить, приміром, не так, що зерно — вгору, а городництво — в нору... Молочарство — вгору, а свинарство — в нору... Кури з яйцями, а бджоли без меду і т. д. і т. ін.

Щоб скрізь був достаток і, не червоніючи, можна було заспівати: «Щоб через вінця лилося...»

У переважної більшості колгоспів у тому районі госпо­дарство таки кращало, міцнішало, твердо ставало на ноги, радуючи і колгоспників, і керівництво.

А є і такі, що... Та краще послухайте.

Підіймають вони те сільське господарство та й підіймають дружно, вигукуючи: «Раз, два — взяли!», «Раз, два — взяли!» Піт із них капле, але вони не здаються, і обличчя в них, ска­зать, не дуже сумні.

Ну, гадають, досягли вже досягнутого.

— Стій, хлопці! Перекурка з дрімотою!

Перекурили.

Той із них, котрий за старшого, й питає:

— Досягнуте схопленої Зупинимось?

— Де ви, товаришу, бачили, щоб ми на досягнутому та зупинялися? Та ніколи в світії

Пішли далі...

В залежності від обставин, вони і рухали вперед, і під­вищували, і забезпечували, і освоювали, і спиралися на до­сягнення, і запроваджували досвід.

Невважаючи на винятково несприятливі умови погоди, а саме: навесні — сонце й холодок, улітку — спека, восе­ни — падало з дерев листя та мжичило, а взимку — йшов сніг, а то ще, бува, що й злива поллє, громом торохне, блис­кавка блисне, морозом придавить,— особливо на водохреще,— невважаючи на все це, вони мобілізували всі внутрішні ресурси і, викриваючи всі хиби й недоліки, попрацювали як слід, добре, сказать, попрацювали...

Ну, здається, вони передосягли передосягнене.

Сиділи, перекурювали. Без дрімоти.

Настрій у всіх піднесений, прекрасний, в грудях щось розпирало, глибоко дихалось, і хотілося співати.

Поспівавши, хотіли було йти додому, але радість не пуска­ла, хотілося гратися, борюкатися, перекидатися.

Хтось і запропонував:

— Давайте, хлопці, пограємося! Таку роботу рухнули вперед! їйбо, не гріх! На радощах чого не заманеться?! Та й усі ж ми свої...

— Давайте! — всі погодилися.

А один, котрий найхитріший, прикинувши, як «круто вони піднесли хазяйство», запропонував:

— Колись, за молодих часів, ми гралися в таку ось гру: «Хто краще збреше?» Для розвитку фантазії! Інтересно було! Чого тільки було не понавигадуємо! Давайте пограє­мося, може, вибрешемося.

Всі погодилися.

— Тільки ж не за так, не задарма щоб, а хто програє, той купує... та небагато... ми ж не на банкеті тут зібралися... ну, по півлітра, не більше...

— Що, що! Що ти сказав?!

— Та ні, товариші, не думайте, що отого... За кого ви мене вважаєте?! По півлітра... Та... дивись, із голови вилетіло.

— Не часто, мабуть, уживаєш?

— Та ні... Ага... По півлітра... кефіру! О!

— Кефіру? Кефіру можна!

— Так... Ну, хто перший? Починай ти, директоре!

— А чому я?

— Ти ж МТС! А механізація перед веде! Бреши!

— Як мені, то й мені. Так от, товариші! Відремонтував я достроково всі трактори, всі комбайни, весь інвентар... Та це ще не все! Запчастини всі в мене є! І це не все! Механі­зував усі ферми, покопав ставки...

— Ой годі! Ой помремо!

— Та дайте ж договорити!

— Годі! Ясно! Говори, Іване Івановичу, ти!

— У мене "пересічний надій на фуражну корову 11 849 літрів...

— З бугаями чи без бугаїв? Гогого! Хахаха!

Скільки того реготу було після кожного виступу! Захли­налися, хапалися за груди й за черева, аж сльози градом по обличчях котилися,— так реготалися.

Розповідь Петра Петровича про те, що він увесь гній вивіз на поле, так розсмішила, що мало не полускалися всі з реготу, бо всі знали, що він, щоб на гнойовищі в нього не було гною, наказав увесь гній повкидати назад до корів у станки та в загони...

А Сидір Сидорович підвівся та тільки всього й промовив:

— А в мене на фуражну корову надоєно по двісті п'ятна­дцять літрів на рік!

— І все?


— Все!

— Так це ж правда!

'— Ні, брехня! Та ще й яка брехня! Грандіозна!

— Яка ж це брехня?

— А от угадайте! Ніхто не вгадав...

— От яка це брехня! — переможно подивився на всіх Сидір Сидорович.— Я вам сказав, що в мене фуражні ко­рови! А які вони фуражні, коли в мене для них ані сінинки, ані зернинки, ані бурячинки, ані силосинки, сама соломинка, та й та не січена.

— Нуну?! А як же вони на світі живуть?

— Я й сам дивуюся! Кріпка тваринка! Призвичаїлася, втяглася і живе. Та ще й доїться!

...Першу премію за понадгіперболізовану брехню голо­суванням присуджено було Сидорові Сидоровичу.

— Ну, з нас тобі, Сидоре Сидоровичу, по півлітра кефіру. Візьми грошима! — кинули йому по полтинику друзі.— Пий на здоров'я! Перегіперболізував нас усіх!

— А ви ж куди?

— Куди? Додому!

Директор МТС моргнув Іванові Івановичу:

— Заскочиш до мене! Холодець у мене! З хроном! Без кефіру! Тільки не барись!

Іван Іванович зайшов на холодець до директора МТС. Сиділи, закусювали.

Закусювали, будькалися та ще й підсміювалися: он, мов­ляв, які ми! Як уміємо замилювати очі!

І здавалося, що червонів за них холодець та сердитішав хрін, думаючи: «А коли вас, брехунів, візьмуть за хвіст та на сонце?»

...Ми за думку холодцю з хроном!

СУСІДИ ЛИХІЇ, ВОРОГИ ТЯЖКІЇ 1

На дверях, на парадних дверях, котрі ведуть із сходів у комунальну квартиру, на окремих табличках понапису­вано:

1. т. Передерієві — стукати 1 раз, тільки кріпко.

2. т. Недодерієві — стукати 2 рази, не дуже кріпко.

3. т. Перехилипляшці — стукати 2 рази: один раз — кріпко, другий — потихеньку.

4. т. Ластівочці (балерині) — стукати 3 рази ніжно.

5. т. Горобцеві — стукати 4 рази. Стукайте дуже, бо не почую.

6. т. Поведиоко — стукати 5 раз.

7. т. Довбні — стукати 6 раз.

8. т. Канделябровій — стукати 7 раз. Тільки точно.

Як бачите, в комунальній квартирі було вісім квартиран­тів. На всіх були одні вхідні двері, одна кухня, у кухні — сім газових плит, бо т. Канделяброва заявила:

— Я взагалі не годуюсь, і мені ваш газ не газ, а нерви!

Була одна ванна і таке інше теж одно.

У прихожій було п'ять окремих електричних щотчиків.

Чому?

Тому, що т. Передерій заявив, що світло йому шкодить, од світла набігають на очі сльози, і йому світло не по­трібне.



Ластівочка пояснила, що вона приходить із театру дуже пізно, вже розвидняється, і зразу лягає спати.

— Навіщо ж мені світло? — сказала вона. Канделяброва заявила рішуче й грізно:

— Свічу очима!

— Як це? — запитали сусіди.

— А так: свічу, і вже! Мені видно!

— А лампочка у вас навіщо?

— Лампочка? — перепитала Канделяброва. Трохи поду­мавши, мов вистрілила: — Від такої чую! — та й грюкнула дверима.

Пробачте, забув сказати: на дверях у цю комунальну квар­тиру було повирізувано ножем різні написи. Серед них:

Проти прізвища Ластівочки викарбувано: «Стукутукустукушечки!»

Проти прізвища Горобця написано: «Глухий цвірінь!» Проти Довбні запитання: «А чим стукати, Довбнею?» А біля Канделябрової красувалося: «Я б тебе, гада, стук­нув!»

Були ще різні на дверях написи, але всі вони були загаль­ного і не зовсім літературного змісту, тільки праворуч чор­нильним олівцем дуже товсто хтось вивів:

«Хто кого? Чи Недодерій Передерія недодере, чи Передерій Недодерія передере? Дуже інтересуюсь!»

Під дверима була куча сміття, бо кожний із жильців говорив:

— Я ж учора прибирала! Чому все я та й я?!

2

Мені треба було завітати в особистій справі до товариша Довбні.



Я й постукала роздільно шість разів: стук, стук, стук, стук, стук, стук! Чекаю.

Чую: раптом рипнуло в квартирі двоє дверей і почувся сердитий жіночий голос:

— Стукнуло сім разів! Куди ви претесь?

— Стукнуло шість, а не сім разів! Куди ви претесь, а не я!

— А я кажу — сім!

— А я кажу — шість!

— Сім!

— Шість!


Суворий чоловічий голос погрозливо промовив:

— Я тебе як стукну оце, так будетаки сім! Але ти вже більше і сама не стукатимеш, і на стук не виходитимеш!

На відповідь жіночий гістеричний зойк:

— Сім! Сім! Сім! Сімсот тобі болячок у печінку! Сім! Тоді вже я ризикнула й закричала зза дверей:

— Шість! Я стукнула шість разів! До товариша Довбні!

— Ага! — агакнув чоловічий голос.

— Не агакай мені межи очі, не агакай! Ходять до тебе такі ж паразити, як і ти! Стукають, не розбереш, чи сім, чи шість! Геббельс!

— Хто Геббельс?! Я — Геббельс?! Та я тебе, су...

Але я так затарахкотіла в двері, що крик ущух, грюкнули двері в квартирі так, що забряжчали шибки, а передо мною, відчинивши насхідні двері, стояв Довбня.

— Драстуйте!

— А, це ви? Заходьте, прошу вас,— запросив мене Довб­ня.— Давненько щось вас не було!

— Виїздила з Києва... Що це тут у вас за баталія така? — запитала я.

— Та знаєте, іноді виникає з сусідкою дискусія, скільки разів стукнуло, чи сім, чи шість. До неї стукати сім ра­зів, а до мене — шість. А стуки іноді зливаються, бо сусідка глуха на праве вухо, а я — на ліве... От і диску­туємо...

— І часто це у вас трапляється? — поцікавилась я.

— Не дуже! Вісімдесять раз на день, коли не рахувати боїв місцевого значення, з іншими сусідами...

— Сердита, видимо, у вас сусідка?

— Та як вам сказати? Характер правильний — гібрид кобри з ящіркою! Енергійна дамочка: позавчора дев'ятий її чоловік у вікно вистрибнув!

— Ну, а далі як гадаєте?

— Як? Я знаю як? Тримаюсь, щоб сьомий або восьмий раз не стукнуть. Не в двері, розуміється...

— Ні! Це ви облиште! Через таку особу йти в далекі табори! Що ви?

— А ви гадаєте, там буде гірше? Там люди працюють, їм нема коли з сусідами скандалити!

— А ваша сусідка що робить?

— Спец по швейних машинках! Вона стільки тих швей­них машинок за ці роки придбала, що можна заставити ними швейний комбінат «од Кавказу до Алтаю, од Амуру до Дніпра»... Ну, і все таке інше, котре дефіцитне... Живе, як Клеопатра, тільки що останній Антоній у вікно стрибнув...

Та вона не журиться: ще якийся місцевий або Кай Юлій Це­зар, або Жора Плюньвглаза з'явиться...

— Так, так! — татакнула я.

...Раптом знову стук у насхідні двері. Стук, стук, стук, стук, стук! П'ять разів.

Люто рипнули двері, і Клеопатрин голос різонув:

— Сім?


Із других дверей інший голос промовив:

— П'ять!


Клеопатра висловила резолюцію:

— Стукають! У голові б їм стукало!

Я сиділа й думала: ні, комунальні квартири треба буду­вати так, щоб для кожного жильця був окремий вхід.

З

Я завітала до Довбні так приблизно годині о дванадцятій удень.



Поки ми розмовляли, в комунальній квартирі на єдиній, хоч і просторій, кухні почалося готування обідів. Почувся легенький запах газу, бряжчали тарілки, каструлі, стукали ножі...

Рипнули чиїсь двері, і почулося:

— Сусідко, у вас молоко збігло!

— Як збігло, коли я вогонь прикрутила, аби тільки бли­мав! Не могло збігти!

— Але ж збігло!

— Це ти, паразитко, навмисне вогонь одкрутила!

— Тю на вас! Що ви верзете?

— Не тюкай на мене, не тюкай! На батька на свого тюкай!

— Та при чім тут батько?

— А при тім, що твій Петько в коридорі мочиться! А ще інтелігентка! Діти в коридорі мочаться, а вона книжки передплачує! За дітьми дивитися треба, а не за книжками!

— Я б прохала вас, Катерино Михайлівно, не вчити мене виховувати дітей, бо ще «вопрос», хто мочиться!

— Хто мочиться?! Я — мочусь?!

— Я не сказала, що іменно ви мочитесь, я тільки говорю, що єсть люди, которі мочаться!..

— Подумаєш, у неї муж головний бюстгалтер, так я вже мочусь!

— Прошу вас мене в кухонні справи не мішати, я бухгал­тер — це факт, і головний — це два, але це ще не значить,

що жінка всякого шофера може говорити, що моя мо­читься...

— ...Ааа! Так я жінка всякого шофера?! Та я з тебе дебеткредит ізроблю!

— Граждани! Та будьте ж сознательні! Граждани!

— Хай вона буде сознательна! Як у мене чоловік шофер, так я повинна бути сознательна, а як у неї — бюстгалтер, так вона — ні!

...Я сиділа й думала: в комунальній квартирі треба буду­вати для кожного жильця окрему кухню...

4

Сидимо, говоримо... Аж ось крик:



— Хто це води у ванну напустив?

— Я напустила! Купатись буду!

— Ви напустили?

— Я напустила!

— Вона води напустила! Бачили?!

— Я напустила!

— Хіба ви не знали, що сьогодні купаюсь я?

— Чому ви?

— А чому ви?

— Ні, ви скажіть, чому ви, а не я?!

— Купатимусь я!

— Ви?


— Я!

— Ну, так купайся ж, купайся, купайся!

— Граждани! Рятуйте! Топлять!

А я собі думала: в комунальній квартирі для кожного жильця повинна бути окрема ванна!

— Ірроди! Хто в мій борщ мишеня вкинув?

— Божже мій! Хто у раковині моє кошеня втопив?!

Я не витримала, вискочила з комунальної квартири й по­далася додому...

Ішла й думала: окремі двері, окремі кухні, окремі ванни... Окреме і таке інше...

Господи! Як це трудно все попереробляти!

Може, легше попереробляти характери наших жильців?

Як ви гадаєте? Давайте спробуємо!

ЩОБ НІ В КОГО НЕ БУЛО ТАКОГО..

1

Готувалися в одному колгоспі садити кукурудзу.



Взимку правління колгоспу разом із партійною організа­цією та з колгоспним активом ретельно вивчили й проробили постанови партії і уряду про кукурудзу.

Відбулися загальні збори колгоспників, де детально об­говорили справи про збільшення земельної площі під куку­рудзу й ухвалили, замість колишніх, що сіяли, 70 га кукуру­дзи, посадити цього року 600 гектарів.

Голова колгоспу з бригадирами відвідали Марка Остапо­вича Озерного, проконсультувалися в нього, як вирощувати кукурудзу.

В колгоспі організовано було семінари по кукурудзі, куди запросили знатну кукурудзоводку Євгенію Долинюк, яка поділилася з колгоспниками своїм досвідом викохувати кукурудзу.

Одне слово, в колгоспі підготувалися до посіву кукуру­дзи якнайсерйозніше й найкраще.

Доярки, підкидаючи в кормушки січку, заспокоювали своїх корівок.

— Не журись,— говорили,— Трояндо! Наступної зими веселіше позиратимеш! Знаєш, як пахне силос із кукурудзи? Як вино «Перлина степу»! Силосовані качани молочновос­кової зрілості? Не куштувала? Маринований виноград їла? Ще смачніше! Та не дивись на мене так печально! їж поки що січку! Не довго вже тобі страждати! 600 гектарів кукуру­дзи! Розумієш?! Як жалько, що ти, Трояндо, не розумієш! Покуштуєш, зрозумієш! Ремиґай!

Дідбугаєзнавець ремствував:

— Його, диявола, і на житній соломі не здержиш!... А що з ним буде, як йому молочновоскової кукурудзи даси?! Рішить він мене, хамлет, істинне слово, рішить! Не бугай, а гаспид! Тигра! Пррриймись!

Свинарка Катя прибігла До правління колгоспу з радісним криком:

— Волга опоросилась! Аж сімнадцятеро! 11 свинок, 6 ка­банчиків! Це вона почула, що в нас 600 га кукурудзи!.. На кукурудзяну дерть — піддала! Уррра!

Настрій у колгоспників повеселішав. Птахарка баба Вустя, глядячи курей, котора з яйцем, раптом заспівала:

Сватай мене, серденьку, вийду я...

Дідбугаєзнавець підслухав і єхидно запитав:

— А на який цвинтар сватів засилати? Дивись — заспі­вала?! Не буде баба дівкою,— не рипи деркачем! Деркач — не соловейко!

Баба зніяковіла, впустила курку, вхопила півня і, скрик­нувши: «Дивись, і цей з яйцем!»,— сплюнула й перехрести­лась.

2

Садили кукурудзу квадратногніздовим способом. По зябі. Вчасно вологу закрили, провели як слід культивацію, старанно на квадрати розмаркирували. Квадрати вийшли все'дно, як у підручнику з геометрії. Садили кукурудзо­саджалками.



Посадили. Легенько зітхнули. На другий день дощ. Майський, обкладний, тихий. Під такий дощ у маю спиться навіть головам колгоспів, навіть агрономам. А секретарі райкомів починають усміхатися до своїх дружин, помічають, що їхні дружини ще нічого собі.

Один секретар райкому під такий майський дощ по­дивився на дружину та й каже:

— Дивись! Та ти в мене вроді блондинка!

— Отакої. Я в тебе дванадцять літ блондинка!

— Хіба? А торік я ж сам помічав, як кукурудза в районі погоріла,— ти вроді була чорна, брюнетка!

— Та то тобі здалося!

— Могло бути! А дітки як наші вчаться? Чи здорові вони в нас? Скільки це Андрійкові? Ага... пригадав! Він тоді наро­дився, як мене за буряки пісочили! Того літа зовсім дощів не було...

...Велике діло дощ у маю... Кукурудза посходила.

З

Тепер, як ви знаєте, папери не в пошані. Паперовий бюро­кратизм виживаємо. Тепер телефони. А телефонний бюро­кратизм це ж не паперовий, а це телефонний. Це — не вмер, а це — задавило.



Ну, от, значить, так.

Із області — в район:

— Як із кукурудзою? Негайно під вашу особисту відпо­відальність, терміново, молнією, виконання в нольноль — скільки посадили, як зійшла, який процент не зійшло.

Із района в МТС:

— Як із кукурудзою? Негайно і т. д. ... Із МТС голові колгоспу:

— Як із кукурудзою? І т. д. ... Голова колгоспу до бригадира:

— Як із кукурудзою? І т. д. Бригадир до Петька:

— ПетькоІ Катай до тітки Параски на поле, спитай, як там воно, скільки процентів не зійшло? Та одним духом.

— Дайте коня, дядю! Я — верхи!

— Коня йому? А верхи на дубця, та галопом мені! Канахвета куплю!

— Е, купите! Той раз, як аж за могилу бігав, казали, що канахветів дасте, а дали?

— За всі рази цей раз одержиш! Катай! Пішло знизу.

Петько бригадирові:

— Тітка Параска казали, що зійшла!

— Скільки процентів зійшло, казала?

— Казала!

— Як казала?

— Тітка Параска нагримали: «А трясця його знає, скільки там тих процентів? Усе зійшло! Повилазило тобі: усе, бач он, зеленіє!»

Бригадир голові колгоспу:

— Усе зійшло! Сто процентів! Голова до МТС:

— Схожість сто процентів! МТС до району:

— Схожість сто процентів! Район до області:

— Схожість сто процентів! Доложіть Петрові Петровичу, що цього року район не підкачає!

Область у центр. І т. д. ...

За кілька часу телефон зверху вниз:

— Прорвали? Знизу вверх:

— Прорвали! Залишили по дві рослини в гнізді! Зверху вниз:

— Розпушили? Вздовж і впоперек? Знизу вверх:

— Розпушили! І вздовж і впоперек!

Щоправда, тітка Параска гримнула Петькові: «Скажи, що не тільки вздовж і впоперек, а ще й навскоси розпушили! І доки ти мене, харцизе, мучитимеш?»

— Та це хіба я? Це — дядько бригадир требують! Але цього в телефонограму не вставили.

4

Восени, коли зібрали кукурудзу, вийшло... по вісім цент­нерів з гектара...



Тоді зверху вниз грім:

— Що? Як? Яким чином?! Чому? До Параски:

— Та ти ж казала, що сто процентів?!

— А я знаю, скільки тих процентів?! Зеленіло!

— Та по ямках же ж видно, що мінімум тридцять про­центів порожні. Не сходила в них кукурудза!

— А я знаю?! Зеленіло ніби добре! Восени доярка говорила корові Троянді:

— І цю зиму, Трояндочко, щодо кукурудзи тугувато! Ну, може, на той рік! Не сумуй, голубочко! Мені теж не легше...

Свинарка Катя схлипувала в кулак:

— Продали, Волго, твоїх поросяток! Що поробиш — кор­мів обмаль!

І тільки дідбугаєзнавець не дуже сумував.

— Переймись, дияволе! — гримав він на бугая.— По­живу ще я біля тебе! Не задавиш, бо й цю зиму на житній січці...

А один секретар райкому говорив дружині:

— Чорна ти якась! Ти ж блондинка ніби в мене?! Дружина махнула рукою:

— А вже яка є, така й є. Он уже й Вася в школу пішов.

— Хіба? — здивувався секретар.

ЗАГИБЕЛЬ КАР'ЄРИ

От уже я вам не скажу, де саме трапилася ця страшна подія: чи на Кіровоградщині, чи на Вінниччині...



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   50




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет