Твори в чотирьох томах



бет8/50
Дата23.07.2016
өлшемі3.43 Mb.
#217602
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   50

Дехто доводить, що це було на Київщині, дехто — що на Черкащині, а один газетний кореспондент упевнено заявив:

— Та що ви говорите? Я добре знаю, що це було на Херсонщині, я ще сам хотів писати про це...

Та це не так уже й важливо, де саме це трапилось,— погано те, що така незвичайна подія могла трапитися. Яка пригода?

Довгоносик поїв чотири чи п'ять кар'єр.

Не к а р' є р і в (кар'єр) — відкритих розробок корисних копалин, а к а р' є р (кар'єра) — успішного поступу вперед у галузі, в даному разі, службової діяльності.

І така лиха личина ті кар'єри понищила, що навіть ріжок та ніжок від них не залишилось, а зосталися від двох тільки чепчики, від одної — голубий бант, від якоїсь — пудрениця та губна помада...

Одне слово, пожер довгоносик ті кар'єри до цурки!

Кар'єра — це робота людини, її громадське сумління. Ця робота, це сумління перевіряється зараз,— коли мова йде про людей сільськогосподарської, агрономічної праці,— участю в боротьбі за урожай.

Кар'єри, про які ми розповідаємо, такого іспиту не ви­тримали.

Посіявши цукрові буряки й кукурудзу, шефи тих кар'єр полягали трохи перепочити, а кар'єри свої погуляти від­пустили.

— Підіть,— кажуть,— пройдіться трохи, провітріться, на ставку покупайтесь!..

От лежать собі кар'єри під вербою над ставком, у самих купальних костюмах...

Уже вони покупалися, поплавали, водичкою похлюпа­лися, лежать, на сонці вигріваються, сохнуть...

А довгоносик, знищивши в одному колгоспі буряки, пере­лазив до другого колгоспу та й побачиз біля ставка кар'­єри...

За дорогу зголоднілий, взаіалі ненажерливий, лютим тигром накинувся він на кар'єри...

Та кар'єра, що лежала перша від шляху, тільки й скрик­нула:

— Мамочко! Мамунечко! — впала непритомна. Летять з неї резинки, ґудзики, банти, теліпаються бре­тельки,— і тільки шелест іде.

Одну кар'єру доїдають, а іншу за руки та за ноги держать.

Тільки одна й вирвалася, залишивши в щелепах у довго­носика модельні босоніжки.

Ця кар'єра вміла плавати, кинулася в ставок, пірнула і стилем «батерфляй» махонула на той бік...

— Оточити ставок! — скомандував найстарший із довго­носиків.— Вилізе з води, ніде не дінеться...

Ми не будемо описувати тяжких страждань останньої кар'єри в ставку: вона і мерзла — ніжна шкіра її скидалася не на гусячу, а на гусакову,— вона захлиналася, посиніла і цокотіла зубами, як цокотить друкаркастенографістка під час розшифровки й передруку промови відомого енто­молога на конференції по боротьбі з шкідниками сільсько­господарських рослин.

За час перебування у воді вона пригадала все життя і своє, і своїх подруг.

Вона згадала, як народилася. Ніжнаніжна, як пролісок, з якимись ще не зовсім ясними мріями, бажаннями... Потім почала рости, рельєфнішати, набирати певних форм. Про­яснилися в неї вже й шляхи зростання. Зародившись у моло­дого колгоспного агронома, вона останнім часом перебувала вже в особі головного агронома відомої МТС... Ввижалася постать начальника обласного сільськогосподарського управління...

А далі, далі...

Моторошно було думати... Кабінет міністерства... Аж скрикнула: «Ох, не ррраздражайте грудь мою больную...»

Моторошно, але як солодкоприємно мріяти!

Вона обурювалася з того, що її шеф махнув рукою на боротьбу з довгоносиком, пустив справу на самоплив...

І от наслідки!

Загинули буряки, загинули її подруги, чия доля така подібна до її власної...

І от тегер вона теж мусить загинути...

Порятунку нема, довгоносик стіною оточив ставок, че­каючи, коли вона вийде з води.

— Так не буде ж потвоєму, довгоносе! — скрикнула кар'єра.

Пірнула і не виринула... Втопилася...

Витягли тіло кар'єрнне із ставка тільки через три дні.

Поховали утоплену кар'єру разом з останками її вірних подруг: з двома чепчиками, голубим бантом, пудреницею та губною помадою.

Похорон був дуже скромний. Музики не було.

Тільки пригравав на гребінці зав худ місцевого клубу, бо голова колгоспу ще перед весняною посівною заявив:

— Як почую під час весняної сівби баян, я з тебе са­мого гармонію зроблю. Ще й клапани поставлю! Так і знай!

Однуоднісіньку промову виголосила кар'єра головного агронома з сусідньої МТС. Та це була не промова, а по­хоронне голосіння:

— Ой подружечки любенькі! Та ви ж мої дорогенькі! Та ви ж мої дорогенькі, та ви ж мої ще й миленькі! Та на кого ж ви мене, сирітку, зоставляєте?! Та на кого ж ви мене та ще й покидаєте?! Та чого ж я вам та не присовітувала, як сама робила... Та ховалися б ви, як і я, від того довго­носика по ловчих ямках та по напрямних канавах. Та пере­скакували б ви так, як я, з ручного обприскувача та на кін­ний, а з кінного та на тракторний! Та все б, подружечки мої, з гексахлораааном! Та оточили б ви себе школярами й школярками з пляшками та з банками... Та збирали б того довгоносика по карбованцю за кілограм! А потім по курниках виїзних би переховувалися... І були б ви тепер живенькі та ще й здоровенькі! Прощавайте, мої рідненькі, прощавайте, мої дорогенькі! Земля вам пу...

Не могла, бідолашна, вимовити всього слова «пухом»,— розридалася...

Так і пішли загиблі кар'єри в могилу з чудернацьким побажанням:

— Земля вам пу...!

Нічого не зробиш: «пу», так і «пу»,— так і буде! Позалишалися їхні шефи сиротами. Є, проте, надія, що скоро їм дадуть по строгачу,— всетаки в парі якось веселіше.

* * *

Закінчуючи це печальне оповідання, автор його не може з глибоким сумом не промовити:



Нема сумнішого нічого в світі,

Як довгоносик поїсть цукрові буряки!

Хоч немає рими, та зате є правда!

ДЗВОНАРІ І

Дррр! (Пауза). Дрррр! (Пауза)... Дрррр! Це дзвонить телефон.

— О господи! Знову! — це або говорить сама до себе, або думає заклопотана людина і бере телефонну трубку: — Ну?!

Потім заклопотана людина стріпує головою і поспішає сказати у ту саму трубку:

— Пробачте, не «ну?!», а я вас слухаю!

Хтось про щось говорить телефоном заклопотаній люди­ні. Заклопотана людина слухає. Послухавши, сердито кидає:

— Ну?!


Заклопотана людина ще кілька часу слухає, потім нер­вово кладе трубку на телефон.

— Показилися! — бурмоче заклопотана людина.

— ...Дррр!

— Ну?! — взявши трубку, запитує знову та сама люди­на.— Пробачте, я вас слухаю!

— ... Ні, не перебили! Я сам перебив!

— ...Дррр! Дррр! Дррр!

II

Відповідальна людина, що працює в одній керівній уста­нові, приходить щодня на роботу, як їй і належиться, о де­в'ятій годині вранці.



Людина ця виконує відповідальну роботу, розробляє й вирішує справи, над якими слід подумати, слід про ці справи прочитати чимало матеріалів, продивитися книжки, прикинути, порівняти, зважити, а потім уже вирішити.

Це людина розумової праці...

Ну, от, значить, рівно о дев'ятій годині ранку людина сіла за стіл... Раптом:

Дрррр! — телефон.

Відповівши на перший дзвінок, людина розгортає справи, читає.

— Дрррр!


— Я вас слухаю!

Після п'ятнадцятого «дррр!» людина, беручи телефонну трубку, вже говорить не «я вас слухаю», а «ну?!», потім, схаменувшись, поправляється: «Пробачте, не «ну?!», а я вас слухаю!»

Після сімдесят п'ятого «дррр!» людина довгодовго ди­виться на телефон, потім, ніби щось пригадавши, говорить «ага!», бере телефонну трубку і каже:

— Ви мене слухаєте?

Після сто одинадцятого «дррр» відповідальна людина хватає в руки не трубку, а телефонний апарат, прикладає його до вуха й дивується:

— Дивись, поважчала як трубка! І незручно її якось до вуха прикладати!

Потім думає, думає, думає і раптом несамовито кричить:

— Галло! Та галло ж твоїй матері! І падає в крісло.

Потім підводиться з крісла, підходить до вікна, надворі весна, на зеленокучерявій під вікном липі стрибають, весело цвірінькаючи, горобці.

Людина дивиться на горобців і ніяк не може пригадати, що воно таке, які то такі веселі пташки стрибають...

Потім таки пригадує, що то горобці, ніяковіє з того, як вона.могла забути горобців, це її сердить, і вона сердито говорить:

— Телефона б вам на липу повісити! Ви б так не стри­бали, не цвірінькали!

III

А які такі справи, які питання розв'язувала відповідальна людина, не випускаючи з рук телефонної трубки цілісінький білий робочий день?



Перші дзвоники, з дев'ятої приблизно до десятої години ранку, сильно дуже інтересувалися, як себе почуває відпо­відальна людина, як їй спалося, що їй снилося і т. ін.

Ранкові дзвонарі намагалися всілякими такими «наводящими» фразами довести людині, що вони вже на роботі, що, мовляв, аж ніяк вони на роботу не запізнюються, а приходять вчасно, а деякі кидали, так, між іншим, що для них прийти на роботу за п'ятнадцятьдвадцять хвилин до по­чатку робочого дня — це не тільки звичка, а доконечність, яка їм дає не радість, а простотаки дисциплінарний восторг!

— Я й дітей так виховую! — запевнив відповідальну лю­дину один із ранкових дзвонарів і при цьому схвильовано за­питував: — А ваші дітки як? Подейкують, що скарлатина ходить! Берегти треба! Я своїх у дитячий садок аніні! Діти — вони діти! А ми батьки, так ми повинні бути таки батьками!

Кинувши ще кілька таких афоризмів, дзвонар вивершав розмову:

— На все! Подзвонюйте!

...Частенько просять розв'язати такі складні й принци­пові питання:

— У нас поруч дикторської кімнати живе родина з діть­ми. Діти шумлять, заважають дикторам. Чи можна ту ро­дину переселити до іншої кімнати?

— А вільна кімната є?

— Є! Звільнилася оце!

— Так навіщо ж ви запитуєте?

— Та знаєте, воно, якто кажуть... Хехехе! На рибалці не були?

— А я рибалкою не захоплююсь!

— І я не захоплююсь! А дехто вудить! Хехехе! На все!

...— Турбує вас кандидат філологічних наук Іван Івано­вич Крапказкомою!

— Уже захистили? ВНаюІ

— Захистив, захистив! Тяжкувато було! Підняв же тему! Бєлінський за таку не брався!

— А цікаво, яку саме тему ви підняли?

— «Вплив дубових полиць на палітурки «Кобзаря» Т. Г. Шевченка видання 1871 року».

— Інтересна тема! Так що вас турбує?

— Як ви гадаєте, чи не краще нам слово «вйо» писати не просто «вйо», а після літери «ви» ставити апостола?

— Якого апостола?

— Та оту кому, що хвостом угору!

— Ага! Це не в моїй компетенції... Апостоли — це тема богословська!

— Пробачте!

— Привіт! Привіт!

— Хто це?

— Не впізнав? А на війні, пам'ятаєш, ти на Ельбі, а я на Дунаї!

— Пам'ятаю! Є така Ельба, і Дунай є! Так що вас ціка­вить?

— В інструкції сказано, що культивувати міжряддя куку­рудзи слід вздовж і впоперек. А колгосп «Зоря» спочатку прокультивував упоперек, а потім того вздовж! Чи ставити на бюро, чи ні?

— Став! Став! Став на бюро! — закричала відповідальна людина.— А потім і сам на бюро ставай! Все!

IV

Телефон, кажуть, винайшов німецький учитель Пилип Рейс, а вдосконалив американець Белл. Вони — не винуваті.



Якби вони знали, що появляться отакі «дзвонарі», вони б утримались.

НЕ ЗАБУВАЙМО

I

В одному колгоспі бригадирова жінка щовесни на вгороді в себе садила кукурудзу.



І дуже пильно її доглядала,— бувало, і прорве, і прополе, і землю підпушить, і попасинкує — і така родить щороку кукурудза, що коли було бригадир прийде додому після тру­дів праведних (ну, й роботи! ну, й роботи!) дуже втомленим, таким, що в нього не тільки ноги, а й язик заплітається, і жінка бралася або за рогача, або за качалку,— так брига­дир ховався в кукурудзі.

Увійде було він у кукурудзу,— і картуза на голові не видно, така була кукурудза висока, та лапата, та густа.

Жінка, було, стоїть біля кукурудзи, качалкою розмахує та кричить тільки:

— Ось потолочи тільки, іроде, мені пшінку, потолочи, я тебе, бабський празнику, потолочу!

Отака щороку виростала на бригадировім присадибнім городі кукурудза.

Небагато її й садили,— всього там кілька соток,— а було й дітям частенько повнісінькі баняки молодих качанів варили (хай дітки поласують!), було й на мамалиґу, і на кукурудзяну крупу для каші, і на дерть...

І корівчина взимку не голодувала, і двох кабанів, таких, «як світ», щороку відгодовували.

І як визріє було восени кукурудза, пообламують качани, бригадир ніколи не забував нагадати жінці:

— Ти ж мені, дивись, не накидай насипом вогкої кукуру­дзи в кіш, розклади на ґанку, на блясі, хай підсохне, провіт­риться, а тоді вже в кіш.

— Та що ти мене вчиш? Без тебе знаю!

— А на насіння повідбирай найкращі качани, хвостів не обривай, пов'яжи в пучечки та повісь на жердині під стріхою, хай на вітрі підсушуються, а на зиму на горищі порозвішуємо... Насіння — це все!

— Бабі своїй розкажи! — гнівалася бригадирова жінка.— Дивись, який хазяїн знайшовся! Професор! А хто щороку так робить, ти чи я? Взяв би та й зробив, а то тільки язиком плескати вмієш!

— У мене й без твоєї кукурудзи ділов хапає! Мені он за всю бригаду відповідай, а ти хочеш, щоб я ще й удома сам усе робив? А ти навіщо? Бариня яка!

Гиркалися вони, гиркалися, це так, а проте по хазяйству завжди було все справно і кукурудза на насіння зберігалася до весни качан у качан, зернина в зернину, без єдиної пля­мочки, суха, дзвінка, добірна...

Ну, й сходила як слід! Не було того, щоб посаджене зеоно навесні не зійшло!

//

Бригада цієї весни посіяла квадратногніздовим способом сто двадцять гектарів кукурудзи. Посіяли, чекають, як зійде.



На схожість перевірити чи забули, чи не встигли, чи просто:

— А чого там її перевіряти? Зійде й так!

А воно «так» і не зійшло. То там витягнулося, то там... Не кукурудзяне поле, а чорноряба корова: гетьчисто чорні плями.

І почалося:

— Підсівай! Підсаджуй!

— Я ж казав, що в торфогнойових горщечках для під­садки слід було посадити кукурудзу!

— Казав, та не зав'язав! Бригадир руками розмахував:

— Не простежили з осені, які качани на насіння залишили!

— А хто повинен був простежити?

— А хіба я?

— А хіба я?

— А чому саме я?

— А чому саме я? Хіба мені найбільше треба? І пішло, і пішло, і пішло...

Якби з тієї балаканини сходила кукурудза — ой, яка б вона була висока та качаниста! Заметушилися:

— Паняй, позич насіння у «Зорі»!

— Питав, у «Зорі» нема!

— Паняй у «Перемогу»!

— їздив, уже нема!

Доки шукали насіння, минув час, підсадили пізно... Ну, а наслідки?

Що ж, чухали потилиці! До того чухали, що рівчаки на потилицях попрочухували. І все один до одного:

— Я ж казав!

— Я так і знав!

— А чому не ти, а я?

— ...?!


III

Бачите, як воно виходить: як удома, так не забуваємо:

— А чи в пучки пов'язала?

— А чи на жердині розвішала?

— А чи не вогкою в кіш поскладала? А як у бригаді, так:

— Я ж казав!

— Чому я? Хіба мені найбільше треба?

Як вчасно не приготуємо сапеток для зберігання кукуру­дзи, одним словом, якщо кукурудзу не просушити і збері­гати вологою, то вона втратить схожість, зіпсується...

Заздалегідь треба про все це думати...

І про сапетки для зберігання, і про сушарки, і про силосні траншеї, і про все...

Щоб потім рівчаків на потилицях не вичухувати!

ОХОРОНЯЙМО ПРИРОДУ І

Дедалі більшає й дужчає голос народу нашого радянсько­го за охорону нашої природи від знищення, від розору, від плюндрування, від забруднювання...

Грізний і владний голос народу радянського і просить, і вимагає, і попереджає:

— Не нищіть дерева! Не обламуйте вітін на деревах!

— Не винищуйте недозволеними способами птахів і звірів!

— Не браконьєрствуйте!

— Не винищуйте рибу! Не глушіть рибу!

— Не забруднюйте річок стічними водами з фабрик та заводів!

— Не засмічуйте садів і парків!

— Не витоптуйте, не витолочуйте трави!

— Охороняйте природу!

І от, невважаючи на просьби, на попередження, на закон­ні вчинки й заборони, трапляються, і, на жаль, частенько

трапляються, людці, до яких всі такі вимоги й прохання мов горохом об стінкуі

І до чого тільки не додумаються такі люди.

Деякі керівникихіміки, наприклад, доводять, що вода в річці чи в ставку псується від листя, що падає в неї з при­бережних дерев, що така вода шкідливо впливає на паровоз­ні чи інші якісь котли. І що роблять? Вирубують «вікові гіганти», дерева, що ростуть на берегах річок, ставків. І ніхто не вхопить їх за руки, не крикне:

— Що ви робите? Чи ви подумали про те, що, вини­щивши дерево, ви губите річку, вона висохне і зовсім не да­ватиме води і для паровиків, і взагалі для людей! Невже не можна винайти інший спосіб знешкодити ту кринську воду? Та локомотиви осьось атомною енергією рухатиму­ться, а такі от «специ» ладні всі дерева й квіти винищити, щоб їм зайвий раз не довелося почистити казана в паровику!

А скільки зіпсовано річок стічними брудними завод­ськими та фабричними водамиї

Лунають заклики про те, що треба закликати до порядку всіх, хто завдає лиха нашій прекрасній природі!

Давно пора!

//

Є ще інша категорія людей. Назвати їх ворогами приро­ди не можна, але вони якось посвоєму розцінюють, ну, хоча б, приміром, красу в природі...



Ми не зачіпатимемо хворих людей, що говорять про себе:

— Я — нервиной! Або:

— Я — нервиная!

Така людина може жбурнути в солов'я калошею:

— Розтьохкався мені тут! Тьохкає, ніби тебе за ішіас смикає!

Таких людей можна зрозуміти! Що з ними поробиш: вони нервинії...

А от як зрозуміти цілком здорову людину, що, дивля­чись на розквітлий кущ бузку, уквітчаний розкішними махровими пахучоп'янючими квітамигронами, скривив­шись, мимрить:

— Понасаджували! Хіба не можна замість бузку терном засадити: і на пироги було б, і на тернівку!

У Харкові біля пам'ятника Т. Г. Шевченку є чудесний розаріум. Які ж там троянди викохали харків'яни! Така

краса, такий аромат, що дивишся, нюхаєш і думаєш, що в Харкові не Лопань, а мінімум — Десна тече. Той розаріум свідчить про те, що харків'яни красу люблять і що взагалі без троянд Харків би здавався старішим літ на кілька­надцять.

А от і серед харків'ян є монстри. Гуляючи в розаріумі, почули ми:

— Квіти! І такий клапоть землі! От якби картопля!

І що ви гадаєте: земля не розверзлася й не поглинула отакого картоплемрійника!

Ми вирішили, що то ізрік не харків'янин. То якийся приїжджий із тих, що, одружившись, на другий день узяв ножиці й порізав усі ленти в своєї дружини на січку.

Є ще, на жаль, і такі.

///


Бувають і такі монстри.

Державний млин. На тому млині плодиться й живе чимало голубів.

Жили симпатичні птахи, живилися розсипаним зерном, а то, дивись, якийся любитель од щедрот своїх кине їм жменюдругу одвійок, і живуть собі пташки, літають, вор­кують, очі радують.

І принесло на той млин нового головбуха.

Що принесло?

Таких людей приносять не відділи кадрів, а здебільша нечиста сила.

Головбух перестріляв з рушниці голубів, та ще хитро перестріляв, захищаючи, мовляв, од шулік та від рябців. Ви гадаєте, що головбух узагалі проти птахів? Нічого подібного!

Замість голубів він курей завів на держмлині. Побуду­вав курника і підгодовує власних курей державним зерном!

Що йому до того, що голуб — емблема миру, що голубів наш народ любить, як символ чистоти, вірності, краси?

Таким людям, як той казав, хоч пір'я та вовна, аби кишка повна.

Голуби, як ми знаємо, окраса багатьох великих радян­ських і європейських городів і взагалі населених пунктів.

Київ колись теж мав чимало цих чудесних пташок.

Війна знищила голубів, але тепер кияни дбають про те, щоб їх розплодити в своєму місті. Та не тільки кияни!

А от декому голуби не до вподоби!

їм рідніші кури, але не звичайні кури, а ті кури, що вигодовуються державним зерном.

На державному млині є, розуміється, комсомольці, є, оче­видно, й стінна газета. От узяли б і намалювали демонстра­цію робітників за мир. Усі йдуть з голубами в руках, а го­ловбух їхній — з куркою! Та ще й з смаженою!

Хай би помилувався!

Ми — за голубів! Ми — і за курей!

Ми — за охорону і за розквіт чудесної нашої природи!

«ТА БУЛИ В КУМА БДЖОЛИ...»

Прийшов одного разу пасічник до голови колгоспу та й каже:

— Товаришу голово! Якось воно мені вроді ніяково біля одного вулика пасічникувати! Один тільки вулик у нас після зими й залишився!

— А таки залишився, кажеш? — сердито перепитав го­лова.

— Та один тільки й зостався! — сумно підтвердив па­січник.

— Із отих кусючих? — буркнув голова.

— Та де там їм уже кусатися? Ледве гудуть! — махнув рукою пасічник.— Може б, чи купити де бджілок?! Для них же в нас розкіш яка: навкруги ліс, лук тих, скільки око гляне, та й гречки ж цього року посіяли сорок п'ять гектарів! На самій тільки гречці дев'яносто вуликів мож­на випасти! А в нас один вулик! Сусіди сміються! Ви б таки приїхали та подивилися: я й місце добре для пасіки при­готував вуликів на півтораста: і ліс, і луки, і до гречки недалечко!

— Добре, приїду! — кивнув голова.

* * *


Хоч і не дуже хотілося, а таки приїхав голова на пасіку.

— Показуй, де вони, оті твої бджоли? — запитав він у пасічника.

Під молодою черешнею сумував одиноднісінький даданівський вулик.

— Оце бачите? Оце й уся наша пасіка! Страм людям показувати!

Чи то воно духом од голови колгоспу якимось таким дуже інтересним після сніданку одгонило, чи то, може, з іншої якоїсь причини, а тільки ж бджоли дуже близько біля головиної голови почали літати і якось сердитіше дзижчати:

— ДзззІ


Голова нервово махнув рукою:

— Іч яка скажена комахаї

— Дззз! Дззз! Пасічник у крик:

— Не махайте! Ось не махайте на пасіці руками! Я вас прошу, не махайте! Спокійненько стійте!

— Дззз!

— Я не руками, я портфелем! Та киш ти, будь ти...



А старі пасічники вже давно помітили, що бджоли ду­же портфелів не люблять! Та ще, не дай бог, як тим порт­фелем замахати в пасіці!

Ех, як узялися ж бджілки за голову, так той тільки ойкати почав.

— Ой! Ойойой! — та все махає портфелем.

— Киньте портфеля! — крикнув пасічник.

Голова кинув портфеля, нап'яв на голову піджака й ут­кнувся головою в бузину.

Стоїть голова, уткнувшись в бузину головою, та вихає попереком, як молодий стригун. Вихає та кричить:

— Давай машину! Машину давай!

Під'їхала «Побєда», ускочив голова в машину й помчав додому.

Дома прикладав до носа, до очей, до потилиці холодну глину. І все лаявся.

* * *


Увечері відбувалася в районі нарада голів колгоспів у справах поширення бджільництва.

Покусаний бджолами толова виступав з промовою, що бджільництво в його колгоспі нерентабельне.

Не всі з ним погоджувалися, але районне керівництво, дивлячись на пухлого голову, не дуже наполягало на бджільництві, а провело нараду, так би мовити, про людське око.

Одне слово, справу з бджільництвом у районі було пу­щено на самоплив.

А в сусідньому районі на колгоспних пасіках було більш як дві тисячі вуликів, і кожний вулик дав у середньому по вісімнадцять кілограмів меду.

Кілограм меду коштує...

Та підраховуйте вже самі або хай вам підрахують кол­госпні бухгалтери: ох і солодкі ж числа получаються! Такіто діла!

* * *


Нам «сорока на хвості принесла», що в колгоспі ім. Шев­ченка в с. Лебедівці Вищедубечанського району Київської області минулого року було три бджолосім'ї, та їх не зберег­ли, і після зимівлі залишилася одна бджолосім'я і біля неї пасічник. У колгоспі прекрасні умови для розвитку бджіль­ництва: ліс, багато луків, самої гречки сорок п'ять гектарів. На самій тільки гречці можна випасти дев'яносто вуликів бджіл. А бджоли — не тільки мед, а й додаткові центнери гречки. Але голова колгоспу ні кує, ні меле...

У Вищедубичанському районі пасік по колгоспах усього тільки 250 вуликів, а гречки в районі цього року було посіяно 874 гектари.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   50




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет