Вежа блазнів: Роман. К.: Зелений Пес. Гамазин, 2006. 736 с



бет29/33
Дата18.07.2016
өлшемі2.4 Mb.
#208742
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ


у якому наші герої й далі, якщо скористатися словами пророка Ісаї, sedentes in tenebris498, — чи, кажучи по-людському, відсидка у Вежі блазнів триває. Потім на Рейневана починають чинити тиск. То за допомогою аргументів, то за допомогою інструментів. І чорт його знає, як би воно все скінчилося, якби не знайомства з часів навчання.
Два тижні, що їх хвороба викреслила з Рейневанової біографії, нічого особливого у Вежі не змінили. Ну, стало ще холодніше, але після Дня померлих499 це аж ніяк не заслуговувало на те, щоб називатися феноменом. У меню почав переважати оселедець, нагадуючи, що наближається різдвяний піст. У принципі, канонічне право наказувало постити лише чотири тижні перед Різдвом, але особливо побожні — а божогробці належали до саме таких — починали піст раніше.

Щодо інших визначних подій, то невдовзі після святої Урсули500 Миколай Коппірніґ покрився такими страшними і стійкими чиряками, що їх довелося розтинати в шпитальному медицинарії. Після операції астроном провів кілька днів у госпісі. Про тамтешні вигоди та харчі він розповідав настільки барвисто, що решта пансіонерів вежі вирішили теж туди потрапити. Лахмани і солому з лігва Коппірніґа роздерли і розділили, щоб заразитися. І справді, незабаром Інститора і Бонавентуру обсипало наривами і гнійниками. Але до чиряків Коппірніґа вони і не вмивалися, тож божогробці не визнали їх достойними оперування та госпіталізації.

Шарлеєві ж вдалося рештками їжі приманити і приручити великого щура, якого він назвав Мартіном — на честь, як він висловився, нині правлячого папи. Деяких пансіонерів Вежі блазнів цей жарт розвеселив, інші були обурені — як на Шарлея, так і, не меншою мірою, на Горна, який прокоментував хрещення щура реплікою: «Habemus papam»501. Однак ця подія дала привід для нової теми вечірніх бесід — бо в цьому відношенні у вежі також мало що змінилося. Щовечора всідалися і дискутували. Найчастіше поблизу лігва Рейневана, який був усе ще занадто слабкий, щоби вставати, і якого годували курячим бульйоном, що його спеціально приносили божогробці. Урбан Горн годував Рейневана, Шарлей годував щура Мартіна. Бонавентура роздряпував свої нариви, Коппірніґ, Інститор, Камедула і Ісая слухали. Тома Альфа виголошував промови. А інспірованими щуром темами були папи, папство і знамените пророцтво святого Малахії, архієпископа ардинацейського.

— Погодьтеся, — казав Тома Альфа, — що це дуже точне пророцтво, настільки точне, що ні про який випадок і мови бути не може. Видно, Малахії було об'явлено, сам Бог, певно, промовляв до нього, відкриваючи перед ним долю християнства, у тому числі імена пап, від сучасного йому Целестина II і до Петра Римлянина, того самого, що його понтифікат начебто закінчиться загибеллю і Риму, і папства, і всієї християнської віри. І поки що пророцтво Малахії справджується до найменших подробиць.

— Тільки тоді, якщо його притягнути за вуха, — холодно прокоментував Шарлей, підсуваючи Мартінові під вусату мордочку крихти хліба. — За цим же принципом можна взути тісні черевики. Тільки-от ходити в них не вдасться.

— Неправду кажете, бо, видати, не знаєте. Пророцтво Малахії безпомильно показує всіх пап як живих. Візьміть ото хоч би недавні часи схизми: той, кого пророцтво називає Космединським Місяцем, — це ж Бенедикт XIII, недавно померлий проклятий авіньйонський папа Педро де, nomen omen, Луна, колишній кардинал у Санта-Марія-ін-Космедін502. Після нього в Малахії йде cubus de mixtione — «Куб зі сполучення» — а хто ж би то був, якщо не римський Боніфацій IX, П'єтро Томачеллі, котрий у гербі має шахівницю?

— А названий «Із кращої зірки», — докинув, роздряпуючи нарив на литці, Бонавентура, — це ж Інокентій VII, Козімо де Мільйораті, з кометою на гербовому щиті. Правда?

— Атож, правда! А наступний папа, у Малахії «Стерновий із чорного моста», — це ж Григорій XII, Анджело Коррер, венеціанець. А «Бич сонячний»? Це не хто інший, як Петро Філарг з Крита, Олександр V, папа пізанського священноначальства, який у гербі має сонце. А названий у пророцтві Малахії «Олень Сирени»...

— Тоді буде скакати кривий, немов олень, і буде співати безмовний язик, бо води в пустелі заб'ють джерелом...503

— Та цить же, Ісає! Цей олень — це ж...

— Це ж хто? — фиркнув Шарлей. — Знаю, знаю, що ви втиснете сюди, як ногу в тісний черевик, Балтазара де Косса, Йоанна XXIII. Але ж це не папа, а антипапа, який ніяк не пасує до переліку — і до того ж ані з оленем, ані з сиреною нічого спільного радше не має. Інакше кажучи, Малахія тут наплутав. Як і в багатьох інших місцях цього знаменитого пророцтва.

— Злу, злу волю виявляєте, пане Шарлею! — спалахнув Тома Альфа. — Прискіпуєтеся до дрібниць! Не так треба ставитися до пророцтва! У ньому треба бачити те, що безумовно істинне, і вважати це доказом істинності цілого! А те, що вам, на вашу думку, не сходиться, не можна оголошувати фальшю, а покірно визнати, що, будучи малим смертним, ви не збагнули слова Божого, бо було воно незбагненним. Проте час доведе істинність!

— Хоч би не знаю скільки часу минуло, а нісенітниць ніщо не перетворить на істину.

— Ось у цьому, — втрутився з усмішкою Урбан Горн, — ти не маєш рації, Шарлею. Ти недооцінюєш, ой як недооцінюєш час.

— Ви профани, — проголосив зі свого лігва Циркулос, який прислухався до розмови. — Неуки. Усі ви. Воістину, слухаю і чую: stultus stuita loquitur504.

Тома Альфа вказав на нього головою і багатозначно постукав себе по чолу. Горн пирснув, Шарлей махнув рукою.

Щур спостерігав за тим, що відбувається, розумними чорними оченятами. Рейневан спостерігав за щуром. Коппірніґ спостерігав за Рейневаном.

— А що, — зненацька запитав саме Коппірніґ, — ви скажете про майбутнє папства, пане Тома? Що про це каже Малахія? Хто буде наступним папою, після Святого Отця Мартіна?

— Певно, Олень Сирени, — закепкував Шарлей.

— Тоді буде скакати кривий, немов олень,...

— Та цить ти, тобі сказано, придурку їден! А вам, пане Миколаю, я відповім так: це буде каталонець. Після теперішнього Святого Отця Мартіна, названого «Колоною золотої завіси», Малахія згадує про Барселону.

— Про «схизму барселонську», — уточнив Бонавентура, заспокоюючи плачучого Ісаю. — А з цього випливає, що йдеться про Хіля Муньйоса, наступного після де Луни схизматика, який зве себе Климентієм VIII. У цьому місці пророцтва аж ніяк не йдеться про наступника Мартіна V.

— Що, справді? — роблено здивувався Шарлей. — Аж ніяк? Яка полегкість.

— Якщо брати до уваги тільки римських пап, — резюмував Тома Альфа, — то наступним у Малахії є «Небесна вовчиця»505.

— Я так і знав, — фиркнув Горн, — що врешті-решт до цього дійде. Curia Romana506 завжди славилася вовчими законами і звичаями, але щоб, Господи, змилуйся над нами, аж вовчиця сіла на Петровому престолі?

— Та ще й самка, — заглузував Шарлей. — Знову? Мало було однієї папеси Йоанни? Адже казали, що там ретельніше перевірятимуть, чи всі кандидати мають яйця.

— Відмовилися від перевірок, — підморгнув йому Горн. — Бо надто багато не проходили відбору.

— Недоречні жарти, — насупився Тома Альфа, — до того ж єретицтвом відгонять...

— Безсумнівно, — похмуро додав Інститор. — Блюзните. Як і з тим вашим щуром...

— Досить, досить, — жестом заспокоїв його Коппірніґ. — Повернімося до Малахії. То хто буде наступним папою?

— Я перевірив і знаю, — Тома Альфа обвів присутніх гордим поглядом, — що до уваги можна брати лише одного з кардиналів. Габріеле Кондульмера. Колишнього сієнського єпископа. А в гербі Сієни, зверніть увагу, вовчиця. Цього Кондульмера, згадаєте ще слова мої і Малахії, обере конклав після папи Мартіна, дай йому Боже якомога тривалішого понтифікату.

— Щось мені це не здається правдоподібним, — покрутив головою Горн. — Є надійніші кандидати, такі, про яких більше чути, які роблять блискучіші кар'єри. Альберт Бранда Кастільйоне і Джордано Орсіні, обидва — члени Колегії. Або Хуан Сервантес, кардинал Сан-Педро-ад-Вінкула507. Або хоч би такий собі Бартоломео Капра, архієпископ Медіолана508...

— Папський камерлінг509 Ян Паломар, — додав Шарлей. — Жіль Шарльє, декан з Камбре. Кардинал Хуан де Торквемада. Ян Стойкович з Рагузи510, врешті-решт. По-моєму, нікчемні шанси в того Кондульмера, про якого, якщо чесно, я взагалі не чув.

— Пророцтво Малахії, — припинив дискусію Тома Альфа, — є безпомильним.

— Чого, — парирував Шарлей, — не можна сказати про його інтерпретаторів.

Щур обнюхував миску Шарлея. Рейневан із зусиллям піднявся, сперся спиною на мур.

— Ой, панове, панове, — промовив він через силу, витираючи піт з чола і стримуючи кашель. — Сидите у вежі, у темній в'язниці. Невідомо, що буде завтра. Може, нас потягнуть на муки і смерть? А ви сперечаєтеся про папу, який зійде на престол тільки через шість років...

— А звідки ви знаєте, — поперхнувся Тома Альфа, — що через шість?

— Не знаю. Так якось вирвалося...
* * *
У переддень святого Мартіна, десятого листопада, коли Рейневан уже зовсім видужав, визнали вилікуваними і звільнили Ісаю і Нормального. Напередодні їх кілька разів відводили на обстеження. Невідомо, хто ті обстеження проводив, але ким би він не був, видно, вважав, що безперервна мастурбація і спілкування виключно за допомогою цитат із книги пророка нічого не означають і нічого негативного про психічне здоров'я не говорять. Зрештою, цитувати книгу Ісаї випадає і папі, та й мастурбація — справа теж цілком людська. Миколай Коппірніґ мав щодо цього питання іншу думку...

— Готують поле для дій, — похмуро зауважив він, — інквізиторові. Забирають звідси божевільних і звихнутих, щоб інквізитору не довелося витрачати на них часу. Залишають самі вершки. Себто нас.

— Мені, — підтакнув Урбан Горн, — теж так здається.

До розмови прислухався Циркулос. А незабаром він переселився. Зібрав солому і перечалапав, достоту як старий лисий пелікан, до протилежної стіни, де трохи віддалік зробив собі нове лігво. Стіна ж і підлога у блискавичному темпі вкрилися ієрогліфами й ідеограмами. Переважали знаки зодіаку, пентаграми і гексаграми, не бракувало спіралей і тетрактисів, повторювалися букви-матері: Алеф, Мем і Шин. Було, а як же інакше, щось на кшталт Дерева Сефірот. А також інші найрізноманітніші символи і знаки.

— І що ви, панове, скажете, — вказав рухом голови Тома Альфа, — на цю чортівню?

— Інквізитор, — виніс вердикт Бонавентура, — візьме його першим. Згадаєте мої слова.

— Сумніваюся, — сказав Шарлей. — Я думаю, що навпаки, його невдовзі випустять. Якщо справді звільняють недоумків, то він задовольняє ці критерії просто-таки зразково.

— А я вважаю, — заперечив Коппірніґ, — що ви щодо нього помиляєтеся.

Рейневан також так вважав.
* * *
Пісний оселедець став абсолютно домінувати в меню, невдовзі навіть щур Мартін їв його з помітною неохотою. І тоді Рейневан наважився.

Циркулос не звернув на Рейневана уваги, зайнятий вимальовуванням на стіні Печаті Соломона, він навіть не помітив, коли той підійшов. Рейневан кашлянув. Раз, потім ще раз, голосніше. Циркулос не повернув голови.

— Не заступай мені світла!

Рейневан присів навшпиньки. Циркулос набазграв на окружності навколо печаті симетричні написи: AMASARAC, ASARADEL, AGLON, VACHEON і STIMULAMATON.

— Що тобі тут треба?

— Я знаю ці сиглі і заклинання. Я про них чув.

— Та-а-ак? — Циркулос тільки тепер підняв на нього очі, якийсь час мовчав. — А я чув про провокаторів. Іди геть, змію.

Він відвернувся спиною і став базграти далі. Рейневан відкашлявся, набрав повітря.

— Clavis Salomonis511...

Циркулос завмер. Якийсь час не ворушився. Потім повільно повернув голову. І ворухнув волом.

— Speculum salvationis512, — відповів голосом, у якому все ще звучали підозріливість і непевність. — Толедо?

— Alma mater nostra.513

— Veritas Domini?514

— Manet in saeculum.515

— Амінь, — Циркулос аж тепер показав у посмішці почорнілі рештки зубів, роззирнувся, перевіряючи, чи ніхто не підслуховує. — Амінь, юний побратиме. Яка академія? Краків?

— Прага.


— А я, — Циркулос посміхнувся ще ширше, — Болонья. Потім Падуя. І Монпельє. У Празі теж бував... Знав докторів, магістрів, бакалаврів... І мені не забули про це нагадати. Під час арешту. А інквізитор захоче знати подробиці... А тебе, юний побратиме? Про що тебе випитуватиме захисник католицької віри, що поспішає до нас? Кого ти знав у Празі? Спробую відгадати: Яна Пршибрама? Яна Кардинала? Петра Пейна? Якубка зі Стршибора?

— Я, — Рейневан пам'ятав попередження Шарлея, — нікого не знав. Я невинний. Опинився тут випадково. Через непорозуміння...

— Certes, certes516, — махнув рукою Циркулос. — Як же інакше. Тільки будь переконливим у своїй невинності — і, дасть Бог, вийдеш цілим. Шанси в тебе є. На відміну від мене.

— Та що ви...

— Я знаю, що кажу, — перебив Циркулос. — Я — рецидивіст. Haereticus relapsus517, розумієш? Тортур я не витримаю, сам себе погублю... Вогнище гарантоване. Тому...

Він махнув рукою в бік накреслених на стіні символів.

— Тому, — повторив він, — як бачиш, я комбіную.
* * *
Минула доба, перш ніж Циркулос відкрив, що саме він комбінує. Доба, упродовж якої Шарлей висловив явне невдоволення новим приятелюванням Рейневана.

— Абсолютно не розумію, — підсумував він, насупившись, — навіщо ти витрачаєш час на теревені з цим придурком.

— Та лиши ти його в спокої, — несподівано став на бік Рейневана Горн. — Хай собі теревенить, з ким хоче. Може, йому потрібна різноманітність?

Шарлей махнув рукою.

— Гей! — крикнув він услід Рейневану, який власне відходив. — Не забудь! Сорок вісім!

— Що?


— Сума літер у слові «Аполліон»! Помножена на суму літер у слові «кретин»!
* * *
— Я комбіную, — Циркулос понизив голос, пильно роззирнувся. — Комбіную, як звідси вибратися.

— За допомогою, — Рейневан теж роззирнувся, — магії, чи не так?

— Інакше не вийде, — сухо констатував старець. — Підкуп я вже пробував, на самому початку. Дістав кийком. Пробував лякати. Знову дістав. Пробував прикинутися цілковитим дурнем, одначе вони на це не клюнули. Симулював одержимого дияволом — і якби інквізитором і далі був старий Добенек, вроцлавський пріор від Святого Войцеха, може, воно мені би вдалося. Але цей новий, молодий, о, цей не дасть пошити себе в дурні. І що мені залишається?

— Отож-бо. Що?

— Телепортація. Перенесення в просторі.
* * *
Наступного дня Циркулос, уважно допильновуючи, чи ніхто не підслуховує, виклав Рейневану свій план, обґрунтувавши його, бо як же без цього, довгою лекцією з теорії чорнокнижництва і гоеції518. Телепортація, як дізнався Рейневан, цілком можлива, ба, навіть легка, за умови, звичайно ж, сприяння з боку відповідного демона. Таких демонів, довідався Рейневан, є кілька, будь-яка пристойна книга заклинань наводить відносно цього свої типи. Так, відповідно до «Гримуару папи Гонорія», телепортаційним демоном є Саргатан, якому підкоряються допоміжні демони нижчого рангу: Зорай, Валефар і Фарай. Однак викликати їх надзвичайно складно і дуже небезпечно. Тому «Менший Ключ Соломона» рекомендує звертатися до інших демонів, відомих під іменами Батін і Сеере. Проте багаторічні дослідження Циркулоса, як під кінець довідався Рейневан, схиляють його до того, щоби керуватися вказівками іншої магічної книги, а саме «Grimorium Verum». A «Grimorium Verum» з метою телепортації радить викликати демона Мерсільде.

— А як же його викликати? — наважився запитати Рейневан. — Без інструментарію, без occultum519. Occultum має виконувати низку умов, які тут, у цій брудній дірі, створити...

— Ортодоксія! — гнівно перебив Циркулос. — Доктринерство! Наскільки вони шкідливі в емпірії, наскільки звужують світогляд! Чхати на occultum, якщо є амулет. Правда, пане формаліст? Щира правда. Ergo520, ось і амулет. Quod erat demonstrandum.521 Поглянь-но.

Амулет виявився овальною пластинкою з малахіту, приблизно такою завбільшки, як гріш, з вигравіруваними і залитими золотом гліфами і символами, з яких найдужче впадали в око змія, риба та вписане у трикутник Сонце.

— Це талісман Мерсільде, — гордо промовив Циркулос. — Я його сховав і потайки проніс сюди. Можеш його оглянути. Сміливіше.

Рейневан простягнув було руку, але відразу відсмикнув. Засохлі, але все ще виразні сліди на талісмані зраджували, в якому саме місці він був захований.

— Я спробую сьогодні вночі, — старець не переймався реакцією Рейневана. — Побажай мені фортуни, юний адепте. Хтозна, може, коли-небудь іще...

— У мене, — відкашлявся Рейневан, — є ще одне... Останнє... запитання... Радше прохання. Мені йдеться про те, щоб з'ясувати... Гм-м-м... Про одну пригоду... Подію...

— Говори.

Рейневан виклав справу швидко, але докладно. Циркулос не перебивав. Вислухав спокійно і зосереджено. Потім перейшов до запитань.

— Який то був день? Точна дата?

— Останній день серпня. П'ятниця. За годину до вечірні.

— Гм-м-м... Сонце в знаку Діви, тобто Венери... Керуючий геній двоїстий, халдейський Самас, юдейський Гамаліель. Місяць, як у мене виходить з обчислень, у повні... Недобре... Година Сонця... Гм-м... Не найкраще, але і не найгірше... Хвилинку...

Він відгорнув солому, протер долонею долівку, набазграв на ній якісь графіки і цифри, додавав, множив, ділив, бурмочучи щось про асценденти, десценденти, кути, епіцикли, деференти і квінкункси522. Врешті-решт підняв голову і потішно ворухнув волом.

— Ти згадував, що було застосовано заклинання. Які?

Рейневан почав перелічувати, пригадуючи через силу. Часу це зайняло небагато.

— Знаю, — перебив, недбало махнувши рукою, Циркулос. — Arbatel, хоча по-простацькому поплутаний. Дивно, як це взагалі спрацювало... І що ніхто не загинув трагічною смертю... Ну, але це не має значення. Видіння були? Багатоголовий лев? Вершник на білому коні? Ворон? Вогненний змій? Ні? Цікаво. І ти кажеш, що цей Самсон, коли збудився... Не був собою, так?

— Так він стверджував. І були певні... підстави. Саме про це мені йдеться, саме про це я хотів би довідатися. Чи таке взагалі може статися?

Циркулос якийсь час мовчав, потираючи п'ятку об п'ятку. Потім висякався.

— Космос, — сказав він нарешті, замислено витираючи пальці об поділ, — це досконало впорядковане ціле й досконалий ієрархічний порядок. Це рівновага між generatio і corruptio523, народженням і вмиранням, творенням і руйнуванням. Космос, як учить Августин, — це gradatio entium, сходи буттів, як видимих, так і невидимих, як матеріальних, так і нематеріальних. І водночас Космос — як книга. А як учить Гуго від святого Віктора — щоб зрозуміти книгу, недостатньо розглядати красиві форми літер. Тим більше що наші очі часто сліпі...

— Я запитав, чи таке може статися.

— Буття — це не тільки substantia524, буття — це водночас accidens525, таке, що діється мимоволі... Часом магічно... Магічне ж у людині прагне до злиття з магічним у Всесвіті... Існують астральні тіла і світи... Невидимі для нас. Про це пише святий Амброзій у своєму «Гексамероні», Солінус у «Liber Memorabilium», Рабан Мавр у «De universo»... А магістр Екхарт...

— Може, — грубо перебив Рейневан, — чи ні?

— Може, аякже, — кивнув старий. — Мусиш знати, що в цих питаннях я вважаюся спеціалістом. На практиці екзорцизмами я не займався, а проблему вивчав з інших причин, двічі, мій хлопче, я надурив Інквізицію, вдаючи з себе опанованого дияволом. А щоб добре вдавати, на цьому треба знатися. Тому я вивчав «Dialogus de energia et operatione daemonum» Михайла Пселла, «Exorcisandis obsessis a daemonio» папи Лева III, «Picatrix», перекладений з арабської...

— ...Альфонсом Мудрим, королем Леона і Кастилії. Знаю. А конкретніше — про даний випадок — можна?

— Можна, — надув сині губи Циркулос. — Звичайно, можна. У даному випадку треба було пам'ятати, що кожне, навіть на перший погляд найбільш незначне заклинання, означає пакт із демоном.

— Отже, демон?

— Або cacodaemon, — знизав худими плечима Циркулос. — Або те, що ми умовно позначаємо цим словом. Що саме? Я сказати не можу. Многая індивіди ідуть у темряві, незліченні negotia perambulantia in tenebris526...

— Значить, монастирський бовдур подався у пітьму, — упевнився Рейневан. — А в його тілесну оболонку вселилося negotium perambulans. Вони обмінялися? Сталася взаємозаміна. Так?

— Рівновага, — кивком голови підтвердив Циркулос. — Інь і Янь. Або... якщо тобі ближча кабала, Кетер і Малькут. Якщо існує вершина, висота, то має існувати і прірва.

— А це можна вернути назад? Обернути? Зробити так, щоб відбувся повторний обмін? Щоб він повернувся... Знаєте...

— Знаю... Тобто — не знаю.

Вони якийсь час сиділи мовчки, у тиші, яку порушували тільки хропіння Коппірніґа, гикавка Бонавентури, бурмотання дебілів, приглушені голоси диспутантів «Під Омегою» і молитва Benedictus Dominus, яку тихо повторював Камедула.

— Він, — сказав нарешті Рейневан, — тобто Самсон... називає себе Мандрівцем.

— Влучно.

— Такий-от cacodaemon, — сказав нарешті Рейневан, — неодмінно володіє якимись силами... надлюдськими. Наділений якимось... здібностями...

— Ти ламаєш собі голову над тим, — здогадався Циркулос, довівши свою проникливість, — чи можеш сподіватися від нього порятунку? Чи він, сам будучи на свободі, не забув про ув'язнених супутників? Хочеш знати, чи можеш розраховувати на його допомогу? Правда?

— Правда.

Циркулос помовчав.

— Я б не розраховував, — заявив він нарешті з жорстокою відвертістю. — 3 чого б це демони мали відрізнятися в цьому сенсі від людей?


* * *
Це була їхня остання розмова. Чи вдалося Циркулосу активувати пронесений у задниці амулет і викликати демона Мерсільде, залишалося і навіки мало залишитися загадкою. А от що з телепортацїї нічого не вийшло, сумніватися було годі. Циркулос не перенісся в просторі. Він і далі був у вежі. Лежав горілиць у своєму лігві, напружений, притиснувши обидві руки до грудей і судомно вчепившись пальцями в одяг.

— Пресвята Діво... — охнув Інститор. — Прикрийте йому обличчя...

Шарлей клаптями ганчірки накрив страхітливу маску, деформовану в пароксизмі жаху і болю. Скривлені, покриті засохлою піною губи. Вишкірені зуби і замутнені, осклілі, вибалушені очі.

— Покличте брата Транквілія.

— Господи... — зойкнув Коппірніґ. — Дивіться...

Біля лігва небіжчика догори черевом лежав щур Мартін. Скорчений у муках, з оголеними жовтими зубами.


* * *
— Диявол, — з міною знавця проголосив Бонавентура, — шию йому скрутив. І забрав його душу до пекла.

— Атож, безсумнівно, — підтакнув Інститор. — Він малював на стінах чортівню — і догрався. Таж кожен дурень бачить: гексаграми, пентаграми, зодіаки, кабали, сефіри, інші диявольські і жидівські символи. Викликав диявола старий чарівник. На свою погибель.

— Тьху, тьху, нечиста сила... Треба б усі ті малюнки постирати. Свяченою водою покропити. Службу Божу відправити , перш ніж до нас Лихий причепиться. Кличте ченців... А з чого це ви смієтеся, Шарлею, чи можна дізнатися?

— А здогадайтеся.

— Справді, — позіхнув Урбан Горн. — Сміху варте те, що ви оце верзете. І ваше збудження. Від чого тут так збуджуватися? Старий Циркулос умер, ґеґнувся, врізав дуба, відкинув копита, переставився на той світ, помандрував на асфоделеві луги. Тож хай йому земля буде пухом і lux perpetua527 нехай йому світить. I finis на цьому, оголошую кінець жалоби. А диявол? Дідько з ним, з дияволом.

— Ой, пане Муммоліне, — покрутив головою Тома Альфа. — Не жартуйте з дияволом. Видно-бо тут його справи. Хтозна, може, він усе ще тут кружляє, схований у мороці. Над цим місцем смерті здіймаються пекельні випари. Не відчуваєте? Що це, по-вашому, якщо не сірка? Га? Що так смердить?

— Ваші гачі.

— Якщо не диявол, — скипів Бонавентура, — то що, по-вашому, його вбило?

— Серце, — озвався Рейневан, щоправда, не дуже впевнено. — Я вивчав такі випадки. У нього розірвалося серце. Настала plethora528. Несений плеврою надлишок жовчі викликав тумор, відбулося переповнення, тобто інфаркт. Настав spasmus529, і розірвалася arteria pulmonalis530.

— Чуєте? — сказав Шарлей. — Ось як висловилася наука. Sine ira et studio. Causa finita531, усе зрозуміло.

— Невже? — раптом озвався Коппірніґ. — А щур? Що вбило щура?

— Зжертий оселедець.

Нагорі гупнули двері, заскрипіли східці, задудніла бочечка, яку котили по сходах.

— Слава Йсу! Трапеза, братіє! Ану, до молитви! А потім з мисочками по рибку!


* * *
Прохання про свячену воду, молитву і екзорцизми над лігвом небіжчика брат Транквілій збув дуже багатозначним стенанням плечей і дуже однозначним постукуванням по чолу. Цей факт надзвичайно пожвавив пообідні балачки. Були виведені і висловлені сміливі тези і припущення. За найсміливішими з них сам брат Транквілій був єретиком і дияволопоклонником, бо тільки такий може відмовити віруючим у свяченій воді та духовній розраді. Не звертаючи уваги на те, що Шарлей і Горн сміялися до сліз, Тома Альфа, Бонавентура й Інститор взялися досліджувати тему глибше. До того моменту, коли — на загальне остовпіння — у дискусію не включилася особа, від якої цього очікували найменше, а саме Камедула.

— Свячена вода, — молодий священик уперше дав співв'язням почути свій голос. — Свячена вода ні до чого би вам не придалася. Якщо сюди справді завітав диявол. Проти диявола свячена вода нічого не дає. Я це добре знаю. Бо сам це бачив. За це я тут і сиджу.

Коли затих збуджений гамір і настала тяжка мовчанка, Камедула пояснив сказане.

— Я, треба вам знати, був дияконом у костелі Вознесіння Пресвятої Діви Марії в Немодліні, секретарем велебного Петра Нікіша, декана колегіати. Те, про що я зараз розповім, сталося цього року, feria secunda post festum Laurentii martyris532. Близько полудня до церкви зайшов був вельможний пан Фабіан Пфефферкорн, mercator, далекий родич декана. Дуже збуджений, він зажадав, щоби велебний Нікіш чимшвидше висповідав його. Як воно там було, мені говорити не годиться, про сповідь-бо йдеться, та й про покійного, як-не-як, говоримо, a de mortuis aut bene aut nihil 533. Тому скажу тільки, що вони раптом взялися кричати один на одного при сповідальні. Ба, навіть вирази стали вживати, менше про те, які саме. У результаті велебний не відпустив пану Пфефферкорну гріхів, а пан Пфефферкорн пішов, називаючи велебного дуже негарними словами, та й супроти віри й Церкви римської блюзнив. Коли він проходив повз мене в притворі, крикнув: «Щоб вас, ксьондзи, чорти взяли!» Ото я тоді й подумав: «Ой, пане Пфефферкорн, щоби тільки ти в недобру годину цього не промовив». І отут диявол показався.

— У церкві?

— У притворі, при самому вході. Звідкись згори сплинув. Точніше, злетів, тому що у вигляді птаха. Правду кажу! Але відразу ж прибрав людської подоби. Тримав меч блискучий, достоту як на образі. І тим мечем пана Пфефферкорна просто в лице штрикнув. Просто в лице. Кров забризкала підлогу...

Пан Пфефферкорн, — диякон голосно ковтнув слину, — руками тріпав, ну зовсім як лялька з шопки. А мені, видно, тоді святий Михайло, заступник мій, дав auxilium534 і відвагу, бо я дістався до кропильниці, набрав в обидві жмені свяченої води і на чорта хлюпнув. І як ви думаєте, що? А от нічого! Стекло з нього, як з гусака. Пекельник очима покліпав, сплюнув, що йому в писок потрапило. І зиркнув на мене. А я... Я, соромно зізнатися, зі страху тоді зімлів. А коли мене браття привели до тями, все вже скінчилося. Диявол згинув-пропав, пан Пфефферкорн лежав мертвий. Без душі, яку Лихий, безсумнівно, поніс до пекла. Та й про мене не забув чорт, помстився. У те, що я бачив, ніхто вірити не хотів. Сказали, що я збожеволів, що мені глузд за розум завернув. А коли я про ту свячену воду розповідав, то звеліли мені мовчати, карою пригрозили, яка очікує за єретицтво і богохульство. Тим часом справа набула розголосу, у самому Вроцлаві нею займалися, на єпископському дворі. І тоді якраз із Вроцлава прийшов наказ мене втихомирити, як божевільного під замок посадити. А я знав, як домініканське in pace виглядає. І що, мав дати себе живим поховати? Утік із Немодліна, в чому був. Але мене схопили біля Генрикова. І сюди запроторили.

— А цього диявола, — озвався в абсолютній тиші Урбан Горн, — ти добре встиг роздивитися? Можеш описати, як він виглядав?

— Високий був, — Камедула знову ковтнув слину. — Сухорлявий... Волосся чорне, довге, до плечей. Ніс — наче дзьоб пташиний, і очі — як у птаха... Проникливі дуже. Посмішка люта. Диявольська.

— Ні рогів? — заволав Бонавентура, явно розчарований. — Ні копит? Ні хвоста не було?

— Не було.

— Е-е-е-е-е! Що ви нам тут розказуєте!


* * *
Дискусії про дияволів, диявольщину і диявольські справи тривали з різною інтенсивністю аж до двадцять четвертого листопада. Точніше, аж до часу трапези. До звістки, яку після молитви оголосив пансіонерам брат Транквілій, метр і наглядач вежі.

— Щасливий день для нас сьогодні настав, братія! Ушанував нас давно очікуваним візитом пріор вроцлавських Братів Проповідників, візитатор Святої Курії, defensor et candor fidei catholicae535, його превелебність inquisitor a Sede Apostolica нашої дієцезії. Деякі з присутніх тут, не думайте, що я не знаю, дещицю симулюють, хворіють на не ту неміч, яку ми в нашій вежі лікувати звикли. Їхнім здоров'ям і кондицією тепер займеться його велебність інквізитор. І вилікує їх неодмінно! Бо виписав його велебність інквізитор у ратуші кількох міцних медиків і багато різних медичних інструментів. Отож підготуйтеся духом, братія, бо лікування ось-ось почнеться.

Оселедець того дня смакував ще гірше, ніж звичайно. А ще того вечора у Вежі блазнів не розмовляли. Панувала тиша.
* * *
Весь наступний день — а то була неділя, остання неділя перед різдвяним постом, — атмосфера у Вежі блазнів була дуже напруженою. У нервовій і водночас гнітючій тиші пансіонери ловили кожен стук чи скрип, що долинав згори, від дверей; врешті-решт на кожен такий звук почали реагувати проявами паніки і нервового зриву. Миколай Коппірніґ зачаївся в кутку. Інститор почав плакати, скулившись у своєму лігві в позі плоду в утробі матері. Бонавентура сидів нерухомо, тупо дивлячись просто перед собою. Тома Альфа тремтів, запорпавшись у солому. Камедула тихо молився, відвернувшись обличчям до стіни.

— Бачите? — вибухнув нарешті Урбан Горн. — Бачите, як воно діє? Що вони з нами роблять? Ви тільки гляньте на них!

— Ти дивуєшся? — примружився Шарлей. — Поклади руку на серце, Горне, і скажи, що ти з них дивуєшся.

— Я зауважую відсутність сенсу. Те, що тут відбувається, — це результат запланованої, ретельно підготовленої акції. Слідство ще не почалося, ще нічого не відбувається, а Інквізиція вже зламала дух цих людей, привела їх на край психічного занепаду, перетворила на тварин, які зіщулюються від звуку бича.

— Повторюю: ти дивуєшся?

— Дивуюся. Тому що треба боротися. Не здаватися. І не ламатися.

Шарлей по-вовчому вишкірив зуби.

— Ти, сподіваюся, покажеш нам, як це робити. Коли настане час. Подаси приклад.

Урбан Горн довго мовчав.

— Я не герой, — нарешті заявив він. — Не знаю, що буде, коли мене підвісять, коли почнуть підкручувати гвинти і забивати клинці. Коли виймуть з вогню залізо. Цього я не знаю і не можу передбачити. Але одне я знаю: мені не допоможе перетворення на ганчірку, ридання, спазми і благання змилосердитися. З братами-інквізиторами треба поводитися різко.

— Он як!

— Отож-бо. Вони занадто звикли до того, що люди тремтять перед ними від жаху і роблять собі в штани від самого їхнього вигляду. Всемогутні володарі над життям і смертю, вони люблять владу, впиваються терором і страхом, що їх вони сіють навколо себе. А хто вони насправді? Нулі, пси з домініканської псарні, напівписьменні, забобонні неуки, збоченці та боягузи. Так, так, не крути головою, Шарлею, це нормальне явище в сатрапів, тиранів і катів, оті боягузи, саме їхнє боягузтво в поєднанні з усевладністю викликає в них жорстокість, а покірність і беззахисність жертв ще більше її підсилюють. І саме так воно і є у випадку з інквізиторами. Під їхніми каптурами, які викликають жах, ховаються звичайні боягузи. І не можна плазувати перед ними і благати милосердя, бо це пробуджує в них ще більшу звірячу жорстокість. Їм треба гордо дивитися в очі! Хоча, як я сказав, порятунку це не принесе, але може принаймні налякати їх, похитнути їхню вдавану самовпевненість. Можна їм нагадати Конрада з Марбурга!

— Кого?

— Конрад із Марбурга, — пояснив Шарлей. — Інквізитор Верхнього Рейну, Тюрінгії і Гессену. Коли своїм лукавством, провокаціями і жорстокістю він остаточно допік гессенській шляхті, вони влаштували на нього засідку і зарубали його. З усією свитою. Вирізали всіх до ноги.



— І ручаюся вам, — додав Горн, встаючи і йдучи до параші, — що кожен інквізитор постійно пам'ятає це ім'я і подію. Так що запам'ятайте мою пораду!

— Що ти думаєш, — буркнув Рейневан, — про його пораду?

— Я маю іншу, — буркнув у відповідь Шарлей. — Коли за тебе візьмуться всерйоз, говори. Зізнавайся. Здавай. Виказуй інших. Співпрацюй. А героя корчитимеш із себе пізніше. Коли писатимеш мемуари.
* * *
Першим на слідство взяли Миколая Коппірніґа. Астроном, який до цього часу намагався тримати себе в руках, коли побачив, як до нього прямують дебелі інквізиторські слуги, геть втратив голову. Спочатку кинувся втікати — безглуздо, втікати ж бо було нікуди. Коли його піймали, бідолаха верещав, плакав, виривався і сіпався, звивався у лапах здорованів як вугор. Зрозуміло, намарне, бо єдине, чого він досяг своїм опором, — це побоїв. Йому роз'юшили ніс, через який він, коли його виводили, дуже смішно ревів.

Але ніхто не сміявся.

Коппірніґ уже не повернувся. Коли наступного дня слуги прийшли за Інститором, той не влаштовував бурхливих сцен, був спокійним. Він тільки плакав і схлипував у цілковитому розпачі. Але коли його хотіли підняти, наробив у штани. Вирішивши, що це форма опору, здоровані, перш ніж витягнути нагору, добряче його накопали.

Інститор теж не повернувся.

Наступним — того самого дня — був Бонавентура. Геть здурівши від страху, міський писар став лаяти слуг, кричати і лякати їх своїми зв'язками. Слуги, звісно ж, не злякалися його знайомств, їм було начхати на те, що писар грав у пікет з бургомістром, пробощем, майстром монетного двору і старшим цеху броварників. Бонавентуру витягли, перед тим солідно відлупцювавши.

І він не повернувся.

Четвертим в інквізиторському списку був, усупереч власним чорним пророцтвам, не Тома Альфа, який з цієї нагоди всю ніч по черзі то плакав, то молився, а Камедула. Камедула не вчинив жодного опору, прислужникам навіть не довелося його торкатися. Пробурмотівши у бік співв'язнів тихе прощання, немодлінський диякон перехрестився і пішов на сходи з покірно опущеною головою, проте спокійною і твердою ходою, якої не посоромилися би й перші мученики, які йшли на арени Нерона чи Діоклетіана.

Камедула не повернувся теж.

— Наступним, — сказав з похмурою впевненістю Урбан Горн, — буду я.

Він помилявся.


* * *
Упевненість щодо своєї долі пронизала Рейневана тієї ж миті, коли нагорі гримнули двері, а залиті навскісним променем світла сходи задвигтіли і зарипіли під ногами прислужників, яких цього разу супроводжував брат Транквілій.

Рейневан піднявся, потиснув руку Шарлею. Демерит відповів дуже міцним потиском, і на його обличчі Рейневан уперше прочитав щось на кшталт дуже серйозної стурбованості — справді дуже серйозної. Вираз обличчя Урбана Горна говорив сам за себе.

— Тримайся, брате, — промовив він, до болю стискаючи йому руку. — Пам'ятай про Конрада з Марбурга.

— Пам'ятай, — додав Шарлей, — і про мою пораду.

Рейневан пам'ятав про обидві, але від цього йому зовсім не було легше.

Може, через вираз його обличчя, а може, через якийсь необачний рух здоровані підскочили до нього. Один схопив його за комір. І тут-таки відпустив, згорбившись, лаючись і стискаючи лікоть.

— Без ґвалту, — з притиском зробив зауваження брат Транквілій, опускаючи палицю. — Без насилля. Це, як би воно там не було і не виглядало, шпиталь. Зрозуміло?

Слуги щось забурчали, киваючи головами. Божогробець кийком вказав Рейневанові на сходи.


* * *
Свіже і холодне повітря ледве не звалило його з ніг, коли він набрав його в легені, захитався, заточився, сп'янівши, немов від ковтка оковитої на порожній шлунок. Він був би упав, але досвідчені слуги підхопили його під пахви. У такий спосіб провалився його відчайдушний план утечі. Або смерті в боротьбі. Тепер, коли його тягли, він міг тільки переставляти ноги.

Госпіс він бачив уперше. Вежа, з якої його вивели, замикала мури у глухому куті. З протилежного боку, біля брами, до мурів тулилися будинки, імовірно, там були шпиталь і медицинарій. А також, судячи з запаху, кухня. Під навісом біля муру було повно коней, які переступали ногами серед калюж сечі. Усюди крутилися збройні люди. «Інквізитор, — здогадався Рейневан, — прибув з численним ескортом».

З медицинарію, до якого вони прямували, долинали високі розпачливі зойки. Рейневанові здалося, що він упізнає голос Бонавентури. Транквілій перехопив його погляд і, приклавши палець до губів, наказав мовчати.

Усередині будинку, у світлій кімнаті, він опинився, немов уві сні. Сон був перерваний ударом, болем у колінах. Його кинули на коліна перед столом, за яким сиділи троє ченців у рясах — божогробець і два домініканці. Він закліпав, потрусив головою. Домініканець, який сидів посередині, худий з поцяткованою коричневими плямами лисиною над вузьким вінчиком тонзури, заговорив. Голос у нього був неприємний. Слизький.

— Рейнмаре з Беляви. Змов «Отче наш» і «Аве Марія».

Він змовив. Тихим і дещо тремтячим голосом. Домініканець тим часом колупався у носі, а увага його, здавалося, зосереджувалася виключно на тому, що він виколупав.

— Рейнмаре з Беляви. Світська влади має на тебе серйозні доноси й обвинувачення. Ти будеш переданий світській владі для слідства й суду. Але спочатку треба з'ясувати causa fidei536 та ухвалити відповідний вирок. Ти обвинувачуєшся в чарівництві та єресі. У тому, що сповідуєш і поширюєш ідеї, які суперечать тим, що їх сповідує і яким навчає Свята Церква. Чи визнаєш ти свою вину?

— Не визна... — Рейневан ковтнув слину. — Не визнаю. Я невинний. І я — добрий християнин.

— Звичайно, — домініканець зневажливо скривився. — Таким ти вважаєш себе, коли нас вважаєш поганими і нещирими. Запитую тебе: чи ти сповідуєш або чи ти коли-небудь сповідував як істинну віру, відмінну від тієї, в яку наказує вірити і якої навчає Римська Церква? Визнай правду.

— Я кажу правду. Я вірю в те, чому навчає Рим.

— Тому що, напевно, твоя єретична секта має в Римі своє представництво.

— Я не єретик. Можу заприсягтися!

— Чим? Моїм хрестом і вірою, з яких ти глузуєш? Знаю я ваші єретицькі штучки! Зізнайся: коли ти пристав до гуситів? Хто втягнув тебе в секту? Хто ознайомив з писаннями Гуса і Вікліфа? Коли і де ти приймав причастя sub utraque?

— Ніколи не...

— Мовчи! Бога ображає твоя брехня! Ти навчався в Празі? У тебе є знайомі серед чехів?

— Так, але...

— Отже, ти зізнаєшся?

— Так, але не в...

— Мовчи! Запишіть: заявив, що зізнається.

— Я не зізнаюся!

— Відмовляється від зізнання, — губи домініканця скривила гримаса жорстока й водночас радісна. — Плутається в брехні й викручується. Більшого мені не треба. Вношу пропозицію про застосування тортур, інакше ми не дізнаємося істини.

— Отець Гжегож, — невпевнено відкашлявся божогробець, — велів утриматися. Він хоче допитати його сам.

— Марнування часу! — фиркнув худий. — Зрештою, якщо зробити його трохи м'якшим, він стане охочішим до розмов.

— Зараз, — втрутився інший домініканець, — мабуть, немає жодного вільного місця... І обидва майстри зайняті...

— Тут поруч є чобіт, а гвинти крутити — ніяка не філософія, зуміє і помічник. А треба буде, я й сам зумію. Гей, там! Ану сюди! Беріть його!

Ледь живий від страху Рейневан опинився у твердих, ніби відлитих із бронзи, лапах прислужників. Його виволокли, заштовхнули до кімнатки поруч. Він ще не встиг осягнути серйозність і небезпечність ситуації, як уже сидів на дубовому стільці, з шиєю і руками в залізних обоймах, а поголений на лисо кат у шкіряному фартуху монтував на його лівій нозі якийсь жахливий пристрій. Пристрій нагадував ковану скриньку, був великий, важкий, смердів залізом і іржею. А також старою кров'ю і гнилим м'ясом. Від нього відгонило смородом, який виділяють відпрацьовані пеньки різників.

— Я невинний! — завив він. — Неви-и-и-и-инни-и-и-и-ий!

— Далі, — кивнув кату худий домініканець. — Робіть свою справу.

Кат нахилився, щось залізно клацнуло, щось заскрипіло. Рейневан заревів від болю, відчуваючи, як обкуті металом дошки стискають і чавлять йому ногу. Він раптом згадав Інститора і перестав йому дивуватися. Він і сам був за волосок від того, щоб наробити в штани.

— Коли ти пристав до гуситів? Хто дав тобі писання Вікліфа? Де і від кого ти приймав єретицьке причастя?

Гвинти скрипіли, кат кректав. Рейневан ревів.

— Хто твій спільник? З ким із Чехії ти контактуєш? Де ви зустрічаєтеся? Де переховуєте єретичні книги, писання і постили537? Де ховаєте зброю?

— Я неви-и-и-и-инни-и-и-и-ий!

— Підкрутити!

— Брате, — промовив божогробець, — змилуйся, це ж шляхтич...

— Щось ви, — худий домініканець зміряв його злим поглядом, — берете надто близько до серця роль адвоката. Вам належало, нагадую, сидіти тихо і не втручатися. Підкрутити!

Рейневан ледве не вдавився від крику.

І тут, зовсім як у казці, хтось почув його крик і відреагував на нього.

— Я ж просив, — сказав цей хтось, який став у дверях і виявився струнким домініканцем років близько тридцяти. — Я ж просив цього не робити. Ти грішиш надлишком ретельності, брате Арнульфе. І, що гірше, браком послуху.

— Я... Велебний... Вибачте...

— Ідіть. У каплицю. Помоліться, перечекайте смиренно — а раптом на вас зійде благодать одкровення. Гей, ви, звільніть в'язня, швидко. І далі, далі, виходьте. Усі!

— Велебний отче.....

— Я сказав: усі!

Інквізитор сів за стіл, на місце, звільнене братом Арнульфом, відсунув трохи убік розп'яття, яке йому заважало.

Мовчки вказав на лаву. Рейневан устав, застогнав, дошкутильгав, сів. Домініканець засунув руки в рукави білої ряси, довго дивився на нього з-під густих брів, які грізно зрослися.

— Ти в сорочці народився, — сказав він нарешті, — Рейнмаре з Беляви.

Рейневан кивком підтвердив, що знає. Сперечатися було годі.

— Тобі пощастило, — повторив інквізитор, — що я саме проходив. Ще би тільки зо два-три повороти цього гвинта... І знаєш, що було би?

— Можу собі уявити...

— Ні. Не можеш, запевняю тебе. Ех, Рейневане, Рейневане, і де ж це нам випало зустрітися... У камері тортур! Хоч, Богом і правдою клянуся, це можна було передбачати вже тоді, на навчанні. Вільнодумство, пристрасть до гулянок і трунків, не кажучи вже про легкодоступних жінок... До лиха, уже там, у Празі, коли я бачив тебе «Під драконом» на Целетній, я пророкував, що ти потрапиш у руки ката. Що ця нерозважливість стане для тебе згубною.

Рейневан мовчав, хоча сам, Богом і правдою, так самісінько пророкував тоді, там, у Празі, в Старому Місті, «Під драконом» на Целетній, «У Барбари» на Зброярській, в облюбованих студентами борделях у завулках за костелами Святих Миколая і Валентина, де Гжегож Гейнче, студент, а невдовзі після того магістр на факультеті теології Карлового університету, бував дуже частим і дуже веселим відвідувачем. Рейневан ніколи в житті не припустив би, що ласий на втіху Гжегож Гейнче витримає в священицькій рясі. Але, видно, витримав. «І справді, на моє щастя», — подумав Рейневан, розтираючи ступню й литку, які, якби не втручання Гейнче, чобіт з гвинтами вже, напевне, встиг би перетворити на криваве місиво.

Попри принесену чудесним порятунком полегкість, дикий страх і далі піднімав дибки волосся і сутулив плечі. Він усвідомлював, що це ще не кінець. Поставний домініканець з розумними очима, густими бровами і чітко окресленою щелепою аж ніяк не був, як могло здаватися, Гжесєм Гейнче, фігляруватим компаньйоном з празьких шинків і борделів. Це був — вирази обличчя та поклони ченців і катів, коли ті виходили з кімнати, не залишали в цьому жодних сумнівів — начальник, пріор. Страшний інквізитор Святої Курії, defensor et candor fidei catholicae, його превелебність inquisitor a Sede Apostolica на всю вроцлавську дієцезію. Про це не можна було забувати. Страхітливий чобіт, який смердів іржею і кров'ю, лежав за два кроки — там, де його покинув кат. Кат у будь-який момент міг бути викликаний, а чобіт — одягнений на ногу. Стосовно цього Рейневан не мав жодних ілюзій.

— Але немає лиха, — перервав коротке мовчання Гжегож Гейнче, — без добра. Я не планував застосовувати до тебе тортури, друже. Тому коли ти повернувся б у Вежу, на тобі не було б жодних слідів або знаків. А так ти повернешся кульгавим, боляче скривджений страшною Інквізицією. І не викликатимеш підозр. А підозр, дорогий мій, ти викликати не повинен.

Рейневан мовчав. З усієї промови він більш-менш зрозумів тільки те, що він повернеться. Інші слова доходили до нього з запізненням. І будили приспаний на якийсь час жах.

— Я зараз матиму трапезу. А ти часом не голодний? З'їси оселедця?

— Ні... За оселедця... дякую...

— Нічого іншого не пропоную. Зараз піст, а я на своїй посаді повинен подавати приклад.

Гжегож Гейнче ляснув у долоні, віддав розпорядження. Піст постом, приклад прикладом, але рибини, які йому принесли, були набагато жирніші та принаймні удвічі більші, ніж ті, що їх видавали пансіонерам Вежі блазнів. Інквізитор пробурмотів коротке Benedic Domine і, не зволікаючи, взявся обгризати оселедця, заїдаючи солону рибу грубо нарізаним житнім хлібом.

— Отже, перейдімо до справи, — почав він, не перериваючи їжі. — У тебе неприємності, друже. Серйозні неприємності. Розслідування у справі про твою нібито чаклунську олесницьку робітню я, щоправда, прикрив, врешті-решт, я тебе знаю, розвиток медицини підтримую, а Дух Божий витає, де хоче, ніщо, у тому числі й розвиток медицини, не відбувається без Його волі. Провина adulterium538 мені, щоправда, огидна, але я не займаюся переслідуванням. Що стосується інших твоїх так званих світських злочинів, то я дозволяю собі в них не вірити. Усе-таки я тебе знаю.

Рейневан глибоко зітхнув. Передчасно.

— Однак, Рейнмаре, залишається causa fidei. Питання католицької релігії і віри. Отож я не впевнений, чи ти не поділяєш поглядів свого покійного брата. Стосовно, поясню, питання Unam Sanctam, верховенства і непогрішності папи, таїнств і транссубстанціації539. Причастя sub utraque specie. А також стосовно Біблії для мас, вушної сповіді, існування чистилища. І так далі.

Рейневан розкрив рота, але інквізитор зупинив його жестом.

— Не знаю, — говорив далі він, виплюнувши кісточку, — чи ти, як твій брат, читаєш Оккама, Вальдхаузена, Вікліфа, Гуса й Ієроніма, чи ти, як твій брат, поширюєш твори вищезгаданих єретиків по Шльонську, Мархії і Великопольщі. Не знаю, чи даєш ти, за прикладом брата, притулок гуситським емісарам і шпигунам. Коротше кажучи: чи ти і сам єретик. Думаю — а я трохи вивчив питання, — що ні. Що ти безвинний. Гадаю, що в цю аферу тебе вплутав просто-напросто випадок, якщо, природно, це відповідне визначення для пари великих блакитних очей Аделі де Стерча. І твоєї відомої мені слабкості до таких великих очей.

— Гжегоже... — Рейневан насилу протиснув слова крізь стиснуте горло. — Тобто, вибачте... Велебний отче... Запевняю, що я не маю нічого спільного з єрессю. Також і мій брат, ручаюся, жертва злочину...

— З порукою за брата обережніше, — перебив його Гжегож Гейнче. — Ти здивувався би, якби дізнався, скільки було на нього доносів, і небезпідставних. Він постав би перед трибуналом. І видав би спільників. Вірю, що тебе серед них не було б.

Гжегож відкинув хребет оселедця, облизав пальці.

— Однак кінець нерозумній діяльності Петера де Беляу, — продовжив він, беручись за другу рибину, — поклало не правосуддя, не кримінальний процес, не poenitentia540, а злочин. Злочин, винних у якому я був би радий побачити покараними. Ти теж, правда? Бачу, що теж. Тож знай, що вони будуть покарані, причому незабаром. Знання цього мусить допомогти тобі прийняти рішення.

— Яке... — Рейневан ковтнув слину. — Яке рішення?

Гейнче якийсь час мовчав, кришив шматочок хліба. З глибокої задуми його вивів крик, що долетів звідкись зсередини будинку, — дикий, жахливий зойк людини, якій завдають болю. Дуже дошкульного болю.

— Брат Арнульф, — вказав рухом голови інквізитор, — як я чую, недовго молився, швидко закінчив і повернувся до занять. Ревний це чоловік, ревний. Аж занадто. Але він нагадує, що й у мене є обов'язки. Так що переходимо до висновків.

Рейневан зіщулився. І правильно зробив.

— Тебе, дорогий Рейневане, вплутали в неабияку аферу. Тебе перетворили на знаряддя. Співчуваю. Але раз уже ти став знаряддям, то гріх було би тобою не скористатися, а надто для доброї справи і до слави Божої, ad maiorem Dei gloriam. Отже, ти вийдеш на волю. Я витягну тебе з Вежі, захищу й обороню від тих, хто на тебе чигає, а таких намножилося, намножилося чимало. Твоєї смерті прагнуть, наскільки мені відомо, Стерчі, князь Ян Зембицький, коханка Яна Аделя Стерчева, раубрітер Буко фон Кроссіг, а також — із причин, які я ще повинен з'ясувати, — шляхетний Ян фон Біберштайн... Гм, воістину, є причини побоюватися за життя. Але, як було сказано, я візьму тебе під свій захист. Не задарма, ясна річ. Послуга за послугу. Do ut des 541. А радше: ut facias.

— Я організую, — інквізитор заговорив швидше, немов декламував заздалегідь вивчений текст, — все так, щоб у Чехії, куди ти вирушиш, це не викликало нічиїх підозр. У Чехії ти встановиш контакти з гуситами, з людьми, яких я тобі вкажу. Тобі не буде важко встановити контакти. Ти ж брат Петера з Беляви, який має заслуги перед гуситами, праведного християнина, мученика за справу, замордованого проклятими папістами.

— Я маю стати... — вичавив із себе Рейневан. — Я маю стати шпигуном?

— Ad maiorem, — знизав плечима Гейнче, — Dei gloriam. Кожен повинен служити, як може.

— Я непридатний... Ні, ні. Гжегоже, тільки не це. Я не погоджуюся. Ні.

— Альтернатива, — інквізитор подивився йому в очі, — тобі відома.

Катований у глибині будинку завив, і відразу після цього заревів, захлинувся ревом. Рейневан і без того здогадувався, якою є альтернатива...

— Ти не повіриш, — підтвердив його здогад Гейнче, — які речі з'ясовуються під час болісних конфесат542. Які таємниці зраджуються. Навіть таємниці алькову. Під час розслідування, яке проводить хтось настільки ж ревний, як брат Арнульф, злочинець, коли вже зізнається і розкаже про себе все, починає давати свідчення про інших... Часом аж ніяково буває вислуховувати такі свідчення... Дізнаватися хто, з ким, коли, як... А часом ідеться про духовних осіб. Про черниць. Про дружин, які вважаються вірними. Про дівчат на виданні, які вважаються незайманими. Ради Бога, кожен, гадаю, має такі секрети. Мабуть, страшенно принизливо, коли біль змушує їх виказувати. Такому собі братові Арнульфу. У присутності катів. Га, Рейнмаре? У тебе немає таких секретів?

— Не треба до мене так, Гжегоже, — Рейневан зціпив зуби. — Я все зрозумів.

— Я дуже радий. Справді.

Катований заревів.

— А кого це, — злість допомогла Рейневану подолати страх, — там катують? За твоїм наказом? Кого з тих, із ким я сидів у вежі?

— Цікаво, що ти про це запитуєш, — підняв очі інквізитор. — Бо це справді зразкова ілюстрація моїх міркувань. Був серед в'язнів міський писар із Франкенштейна. Ти знаєш, про кого йдеться? Бачу, що знаєш. Його звинувачували в єресі. Розслідування швидко показало, що обвинувачення було фальшиве, з особистих спонукань, доносителем був коханець його дружини. Я наказав писаря звільнити, а бахура заарештувати, просто так, аби перевірити, чи йдеться виключно про жіночі принади. Бахур, уяви собі, на сам тільки вигляд інструментів негайно зізнався, що це вже не перша міщанка, яку він під виглядом любовних залицянь обкрадає. У свідченнях він трохи плутався, так що деякі інструменти все-таки було застосовано. Ох і наслухався я тоді про інших дружин зі Свидниці, з Вроцлава, з Валбжиха, про їхні гріховні пристрасті та цікаві способи їх задоволення. А під час обшуку в нього знайшли пасквіль на Святого Отця, таку собі картинку, на якій у папи з-під шат понтифіка стирчать диявольські пазурі, ти, певно, бачив щось подібне.

— Бачив.

— Де?


— Не пам...

Рейневан поперхнувся, сполотнів. Гейнче фиркнув.

— Бачиш, як це просто? Гарантую, strappado вже б освіжило тобі пам'ять. Розпусник також не пам'ятав, від кого отримав цей пасквіль і малюночок з папою, але швидко згадав. А брат Арнульф, як ти чуєш, зараз саме перевіряє, чи його пам'ять часом не приховує інших цікавих речей.

— А тебе... — страх, на диво, додав Рейневану відчайдушної сміливості. — Тебе це забавляє. Не таким я тебе знав, інквізиторе. У Празі ти сам насміхався з фанатиків! А тепер? Чим для тебе є ця посада? Усе ще професією чи пристрастю?

Гжегож Гейнче насупив густі брови.

— На моїй посаді, — сказав він холодно, — різниці бути не повинно. І немає.

— Ага, — Рейневан, хоч трясся і цокотів зубами, ішов далі. — Розкажи мені ще що-небудь про славу Божу, про вищу мету і священний порив. Ваш священний порив, оце-то так! Тортури за найменшої підозри, за будь-яким доносом, після першого-ліпшого підслуханого чи добутого шляхом провокації слова. Вогнище за визнання вини, до якого примушено тортурами. Гусит, який чигає за кожним рогом! А я зовсім недавно чув слова поважного священика, який прямо заявляв, що йому йдеться тільки про багатство і владу, а якби не це, то гусити могли би приймати причастя за допомогою клістиру, і це його б нітрохи не хвилювало. А ти, якби Петерліна не вбили, кинув би його до льоху, катував би, змусив би зізнатися і, напевне, спалив би. А за що? За те, що він читав книги?

— Досить, Рейнмаре, досить, — скривився інквізитор. — Стримай запал і не будь тривіальним. Ти ось-ось почнеш лякати мене долею Конрада з Марбурга...

— Поїдеш у Чехію, — жорстко сказав він, трохи помовчавши. — Зробиш те, що я накажу. Служитимеш. І в такий спосіб ти збережеш свою шкуру. І бодай частково відпокутуєш провини брата. А твій брат був винен. І аж ніяк не в тому, що читав книги.

— А фанатизмом мені не докоряй, — продовжував він. — Мені, уяви собі, книги не заважають, навіть хибні та єретичні. Я вважаю, уяви собі, що ніяких книг не можна спалювати, що libri sunt legendi non comburendi. Що навіть помилкові і баламутні погляди можна поважати, можна також, якщо мати дрібку філософського ставлення, зауважити, що на істину ніхто не має монополії, безліч тез, які колись були проголошені помилковими, сьогодні вважаються істинними, і навпаки. Але віра і релігія, яку я захищаю, — це не тільки тези і догми. Віра і релігія, яку я захищаю, — це суспільний лад. Не стане ладу — настане хаос і анархія. А хаосу й анархії бажають тільки злочинці. Злочинців же треба карати.

— Висновок: та нехай би собі Петер де Беляу і його соратники-дисиденти читали на здоров'я Вікліфа, Гуса, Арнольда з Брешії і Йоахима Флорського. Бо Йоахим Флорський — так, але не Фра Дольчіно543, не чомпі, не жакерія. Вікліф — так, але не Уот Тайлер. Тут закінчується моя терпимість, Рейнмаре. Я не допущу, щоб тут розплодилися fratricelli і пікарти. Я в зародку задушу Тайлерів і Джонів Боллів, розчавлю новоявлених Дольчіно, Кола ді Ріенці, Петрів з Брюї, Коранд, Желівських, Локвісів і Жижок.

— А мета, — додав він після паузи, — виправдовує засоби. І хто не зі мною, той проти мене, qui non est mecum, contra me est544. І ще — з Івана, п'ятнадцять, шість: «Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь — і згорять». Згорять! Ти зрозумів? Бачу, що зрозумів.

Катований уже досить давно не кричав. Видно, давав свідчення. Говорив. Тремтячим голосом зізнавався в усьому, чого тільки хотів брат Арнульф.

Гейнче встав.

— У тебе буде трохи часу, щоб обміркувати ці питання. Я мушу негайно повертатися до Вроцлава. Відкрию тобі дещо: я думав, що допитуватиму тут в основному божевільних, а тут, маєш, трапився скарб. Один із твоїх співв'язнів, ксьондзик з Немодлінської колегіати, на власні очі бачив, зумів описати і зможе розпізнати демона. Того, що убиває опівдні, якщо ти пам'ятаєш відповідний псалом. Так що мені дуже спішно влаштувати невелику очну ставочку. Коли ж я повернуся, а повернуся я незабаром, найпізніше на святої Люції, то привезу до Вежі Блазнів нового мешканця. Колись я йому це обіцяв, а я слова дотримую завжди. Ти ж, Рейнмаре, думай інтенсивніше. Зваж усі «за» і «проти». Я хотів би, коли повернуся, довідатися твоє рішення і почути декларацію. Хотів би, щоб вона була відповідною. Щоб це була декларація про лояльне співробітництво і службу. Бо якщо ні, то, клянуся Богом, хоч ти мені й товариш з універу, але будеш для мене як та всохла галузка. Я залишу тебе в розпорядженні брата Арнульфа, сам тобою займатися вже не стану. Залишу тебе з ним сам на сам.

— Зрозуміло, — додав він, — після того, як ти мені особисто зізнаєшся, що ти робив на Гороховій горі в ніч осіннього рівнодення. І хто була та жінка, з якою тебе там бачили. Ти також зізнаєшся мені, зрозуміло, що за священик глузував щодо клістиру. Бувай, Рейневане.

— Ага, — він обернувся з порога. — Ще одне. Бернгард Рот, він же Урбан Горн. Поклонися йому від мене. І передай, що зараз...
* * *
— ...що зараз, — дослівно передав Рейневан, — він не має часу, щоб зайнятися тобою як слід. Бо він не хотів би абияк, наспіх і тяп-ляп. Він хотів би разом з братом Арнульфом присвятити тобі стільки часу і зусиль, на скільки ти справді заслуговуєш. І він візьметься до цього відразу після повернення, не далі ніж на святої Люції. Він радить тобі добре упорядкувати свої відомості, оскільки тобі доведеться цими відомостями поділитися зі Святою Курією.

— Курвий син, — Урбан Горн сплюнув на солому. — Розм'якшує мене. Дає мені дозріти. Знає, що робить. Ти казав йому про Конрада з Марбурга?

— Сам йому це скажеш.

Недобитки мешканців вежі сиділи, заникавшись по своїх лігвах. Деякі хропли, деякі схлипували, деякі тихо молилися.

— А я? — перервав мовчання Рейневан. — Мені що робити?

— Оце хто б непокоївся, — потягнувся Шарлей. — Тобі-то що? У Горна в перспективі — болісне розслідування. Я, хто-зна, чи це не гірше, може, гнитиму тут довіку. А в тебе проблеми — ха, живіт надірвати можна. Інквізитор, твій дружок з універу, дає тобі волю на тарілочці, у подарунок...

— У подарунок?

— Аякже! Підпишеш лояльку і вийдеш.

— Як шпигун?

— Немає троянди без колючок.

— А я не хочу. Це заняття викликає в мене огиду. Мені совість не дозволить. Я не хочу...

— Мусиш зціпити зуби, — знизав плечима Шарлей, — і примусити себе.

— Горне?

— Що — Горне? — той різко обернувся. — Хочеш пораду? Хочеш почути слова моральної підтримки? Ну то слухай. Природною рисою людської натури є опір. Опір недостойному. Непогодження з підлістю. Відмова у консенсусі зі злом. Це природжені, іманентні риси людини. Ergo, не опираються тільки ті, хто геть позбавлений людяності. Зрадниками від страху перед тортурами стають тільки мерзенні людці.

— А отже?

— А отже, — Горн, не зморгнувши оком, сплів руки на грудях. — А отже, підписуй лояльку, погоджуйся на співпрацю. Їдь у Чехію, як тобі наказують. А там... Там чинитимеш опір.

— Не розумію...

— Ні? — фиркнув Шарлей. — Справді? Ця лекція про моральну і чисту людську натуру, що її виклав наш друг, Рейнмаре, передує дуже неморальній пропозиції. Він радить тобі стати так званим подвійним агентом, який працює на обидві сторони: на Інквізицію і на гуситів. Однак те, що сам він є гуситським емісаром і шпигуном, знає вже кожен, за винятком хіба що отих дебілів, які стогнуть оно в соломі. Правда, Урбане Горн? Твоя порада нашому Рейневану здається непоганою, але є в ній заковика. Річ у тім, що гусити, як і всі, кому довелось мати справу зі шпигунами, уже бачили подвійних агентів. З практики вони знають, що найчастіше ці агенти є потрійними. Тому тим, хто з'являється, аж ніяк не можна довіряти, ба навіть зовсім навпаки, — їх треба вішати, попередньо примусивши — аякже! — тортурами дати свідчення. Тому своєю порадою ти готуєш Рейневанові сумну долю, Урбане Горн. Ну, хіба що... Хіба що ти даси йому в Чехії добрий контакт, який заслуговує на довіру. Якийсь таємний пароль... Щось таке, у що гусити повірять. Але...

— Договорюй.

— Нічого такого ти йому не даси. Ти ж бо не знаєш, чи не підписав він уже лояльку. І чи його університетський дружок-інквізитор уже не встиг навчити його шпигувати для двох сторін.

Горн не відповів. Тільки посміхнувся. Недобре, самими кутиками губів, не примружуючи своїх холодних, як крига, очей.
* * *
— Я мушу звідси вибратися, — тихо промовив Рейневан, стоячи наодинці посеред в'язниці. — Мушу звідси вийти. Інакше я погублю Ніколетту Світловолосу, Катажину Біберштайн. Я мушу звідси втекти. І я знаю спосіб.
* * *
Шарлей і Горн вислухали план цілком спокійно, дочекалися, не перебиваючи, поки Рейневан скінчив. Тільки після цього Горн розсміявся, покрутив головою і відійшов. Шарлей був серйозний. Можна сказати — смертельно серйозний.

— До того, — сказав він смертельно серйозно, — що в тебе від страху розум помішався, я можу поставитися з розумінням. І зі співчуттям. Але не ображай, хлопче, мого інтелекту.

— На стіні, — терпляче повторив Рейневан, — залишився occultum, залишилися гліфи і сиглі Циркулоса. До того ж, ось, прошу, я маю його амулет, я зумів непомітно його забрати. Циркулос відкрив мені активуюче заклинання, повідомив спосіб кон'юрації, про евокацїї я і сам дещо знаю, навчався цьому... Шанс, визнаю, мізерний, але є. Є! Я не розумію твого скептицизму, Шарлею. Ти сумніваєшся в магії? А Гуон фон Сагар? А Самсон? Адже Самсон...

— Самсон — ошуканець, — обрізав демерит. — Симпатичний, недурний, приємний товариш. Але ошуканець і шарлатан. Як і більшість тих, хто посилається на чари і чаклунство. Зрештою, це не має значення. Рейнмаре, я не сумніваюся в магії. Я бачив достатньо багато, щоб не сумніватися. Тому я сумніваюся не в магії, а в тобі. Я бачив, як ти левітуєш і знаходиш шляхи, бо вже якщо йдеться про літаючу лавку, то на неї тебе посадив, безсумнівно, Гуон фон Сагар, сам ти не полетів би. Але до справжнього заклинача демонів тобі, хлопче, далеко. Ти й сам повинен це знати. Ти сам повинен розуміти, що тобі аж ніяк не допоможуть набазграні кретином ієрогліфи, пентаграми і фокуси-покуси. І цей, змилуйся Боже, амулет, обісраний ярмарковий мотлох. Ти сам повинен це все усвідомлювати. Тому не ображай, повторюю, ні мого, ні свого інтелекту.

— У мене немає виходу, — зціпив зуби Рейневан. — Я мушу спробувати. Для мене це єдиний шанс.

Шарлей знизав плечима і підняв очі д'горі.


* * *
Occultum Циркулоса виглядав, Рейневан змушений був це визнати, гірше ніж жалюгідно. Він був брудний, а всі магічні книги вимагали ідеально, просто стерильно чистих святилищ. Гоетичне коло на стіні було накреслене не зовсім рівно, а правила Sacra Goetia підкреслювали, що точність креслення має велике значення. Щодо правильності вписаних у Коло заклинань Рейневан теж був не зовсім упевнений.

Сам церемоніал евокації довелося здійснювати не опівночі, як веліли гримуари, а на світанку, бо опівнічна темрява робила неможливою будь-яку діяльність у вежі. Не могло бути й мови про передбачені ритуалом чорні свічки — як і про свічки будь-якого іншого кольору. Зі зрозумілих причин божевільним у Вежі блазнів не давали свічок, каганців, ламп ані будь-яких інших можливостей викликати пожежу.

«У принципі, — гірко подумав він, беручись до справи, — я дотримуюся букви гримуарів тільки в одному: маг, який бажає евокувати або інвокувати, повинен виконувати умову тривалого утримання від статевих контактів. А я вже півтора місяця є в цьому сенсі цілковитим, хоч і не добровільним, абстинентом».

Шарлей і Горн дивилися на нього здалеку, зберігаючи мовчання. Тихо був і Тома Альфа — головним чином тому, що йому пригрозили натовкти пику, якщо він будь-яким чином порушить тишу.

Рейневан закінчив упорядковувати occultum, накреслив навколо себе магічне коло. Відкашлявся, розкинув руки.

— Ермітес! — співучо почав він, вдивляючись у гліфи Гоетичного Кола. — Понкор! Паґор! Анітор!

Горн стиха пирснув. Шарлей тільки зітхнув.

— Аґлон, Вайхеон, Стимуламатон! Езфарес, Оліарам, Іріон! Мерсільде! Ти, погляд якого пронизує безодні! Те adoro, et te invoco!545

Нічого не відбувалося.

— Еситіон, Еріон, Онера! Мозм, Сотер, Геломі!

Рейневан облизнув запечені губи. У тому місці, де ще покійний Циркулос тричі повторив напис: VENI, MERSILDE546, він поклав амулет зі змією, рибою і вписаним у трикутник сонцем.

— Острата, — почав він активуюче заклинання. — Терпанду! Ермас, — повторював він, кланяючись і модулюючи голос відповідно до вказівок «Лемегетона», «Малого Ключа Соломона». — Перікатур! Белеурос!

Шарлей вилаявся, привертаючи цим самим його увагу. Сам ледве вірячи власним очам, Рейневан побачив, як нашкрябані цеглою написи в колі починають світитися фосфоричним світлом.

— Печаттю Басдатеї! Мерсільде! Ти, погляд якого пронизує безодні! Прибудь! Забаот! Есцверхіе! Астрахіос, Асах, Асарка!

Написи в колі палали все яскравіше, примарним блиском освітили стіну. Мури вежі почали відчутно вібрувати. Горн вилаявся. Тома Альфа заскиглив. Один із дебілів голосно заплакав, почав кричати. Шарлей зірвався, як пружина, підбіг, коротким ударом кулака в скроню повалив його на лігво, втихомирив.

— Босмолетік, Єйсмі, Ет, — Рейневан нахилився, торкнувся чолом середини пентаграми. Потім, випроставшись, взявся за відшліфовану, загострену на камені зламану голівку вухналя. Різким рухом розрізав шкіру на подушечці великого пальця, торкнувся пальцем, із якого стікала кров, чола. Набрав повітря в легені, усвідомлюючи, що настає момент найбільшого ризику і небезпеки. Коли кров потекла досить сильно, намалював нею в центрі кола знак.

Таємничий, страхітливий, заборонений знак Скірлін.

— Veni, Мерсільде! — крикнув він, відчуваючи, як фундамент Вежі блазнів починає трястися і двигтіти.

Тома Альфа знову заскиглив, але замовк одразу, як тільки Шарлей показав йому кулака. Вежа двигтіла дедалі помітніше.

— Тауль! — евокував Рейневан гортанним і хрипким голосом, як наказували гримуари. — Варф! Пан!

Гоетичне Коло запалало яскравіше, освітлене ним місце на стіні потроху переставало бути просто плямою, починало набувати форми й обрисів. Обрисів людини. Ну, не зовсім людини. Бо в людей не буває ні таких величезних голів, ні таких довжелезних рук. Ні гігантських рогів, які виростають з чола, опуклого, наче в бика.

Вежа двигтіла, дебіли вили на різні голоси, їм голосно вторив Тома Альфа. Горн підхопився.

— Досить! — гаркнув він, перекриваючи шум. — Рейневане! Зупини це! Зупини, псякрев, цю чортівню! Ми загинемо через тебе!

— Варф! Клеміах!

Подальші слова евокації застрягли йому в горлі. Вогненна постать на стіні була вже настільки чіткою, що змогла подивитися на нього двома величезними зміїними очима. Бачачи, що фігура не обмежується поглядом, а й простягає руки, Рейневан заверещав від страху. Жах паралізував його.

— Серу... геат! — пробурмотів він, розуміючи, що йому заплітається язик. — Арів...

Шарлей підскочив, ухопив його ззаду за горло, другою рукою затиснув рот, відволік, безвольного від жаху потягнув по соломі в найдальший куток, до дебілів. Тома Альфа втік на сходи, пронизливим вереском закликаючи на допомогу. Горн же — було видно, що в абсолютному розпачі, — схопив із підлоги парашу й вихлюпнув її вміст на все: на occultum, на коло, на пентаграму і на фігуру, що вибиралася зі стіни.

Ревіння, яке пролунало, змусило всіх затиснути вуха руками і зіщулитися на підлозі. Раптом війнуло жахливим вихором, здійнялася віхола підхопленої ним соломи й пилюки, курява полізла в очі, засліпила. Вогонь на стіні пригас, приглушений клубами смердючої пари; він сичав, аж поки нарешті не згас остаточно.

Але це ще не був кінець. Тому що раптом гримнуло. Гримнуло страшно, але не з боку затягнутого смердючим димом occultum, а згори, з вершини сходів, від дверей. Посипалися уламки, справжній град тесаного каміння у білій хмарі тиньку і сухого розчину. Шарлей схопив Рейневана і метнувся разом із ним під аркаду сходів. Вчасно. На їхніх очах обтяжена завісами груба дошка з дверей, що падала згори, поцілила одному з переляканих дебілів просто в череп, розполовинивши його, як яблуко.

У лавині уламків згори впала людина, розкинувши навхрест руки і ноги.

«Валиться Narrenturm, — промайнуло в Рейневановій голові. — Розлітається на друзки turris fulgurata, уражена блискавицею вежа. Бідний смішний блазень падає з Вежі блазнів, яка розсипається на кавалки, летить униз, до загибелі. Це я той блазень, я падаю, лечу в провалля, на дно. Загибель, хаос і руйнування, у яких винний я сам. Блазень і божевільний, я викликав демона, розчинив пекельні брами. Я відчуваю сморід пекельної сірки...»

— Це порох... — вгадав його думку Шарлей, який зіщулився поруч. — Хтось порохом висадив двері... Рейнмаре... Хтось...

— Хтось нас звільняє! — вигукнув, вибираючись із купи щебеню, Горн. — Це порятунок! Це наші! Осанна!

— Гей, хлопці! — по-чеськи крикнув хтось згори, з боку висаджених дверей, звідки вже пробивалося денне світло і свіже морозне повітря. — Виходьте! Ви вільні!

— Осанна! — повторив Горн. — Шарлею, Рейнмаре! Виходимо, скоріше! Це наші! Чехи! Ми вільні! Далі, бігом, на сходи!

Сам він побіг першим, не чекаючи. Шарлей побіг за ним. Рейневан кинув погляд на згаслий occultum, з якого все ще піднімалася пара, на зіщулених у соломі дебілів. Поспішив на сходи, по дорозі переступивши через труп Томи Альфи, якому вибух, що розвалив двері, приніс не звільнення, а смерть.

— Осанна! — нагорі Урбан Горн уже вітав визволителів. — Осанна, братія! Здрастуй, Галада! Господи, Раабе! Тибальд Раабе! Це ти?

— Горн? — здивувався Тибальд Раабе. — Ти тут? Ти живий?

— О Господи, звичайно! То як же це?.. То це не через мене...

— Не через тебе, — втрутився названий Галадою чех із великою червоною чашею на грудях. — Я радий, Горне, бачити тебе цілим, ано. Та й кнєз547 Амброж зрадіє. Але ми напали на Франкенштейн з іншої причини. Заради них.

— Заради них?

— Заради них, — підтвердив, проштовхуючись між озброєних чехів, велетень у стьобаному акетоні, від якого він здавався ще більшим. — Шарлею. Рейнмаре. Здрастуйте.

— Самсоне... — Рейневан відчув, як зворушення стискає йому горло. — Самсоне... Друже! Ти не забув про нас...

— А то ніби, — широко посміхнувся Самсон Медок, — можна забути? Про таких двох, як ви?





Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет