Вежа блазнів: Роман. К.: Зелений Пес. Гамазин, 2006. 736 с

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

— Швидше! — крикнув Галада. — До брами! І ховайтеся! Стріляють!

Стріляли. Стріла з арбалета свиснула в них над головами, розщепила дошку. Пригинаючись, вони втекли у двір. Рейневан спіткнувся, впав на коліно в змішану з кров'ю багнюку. Коло брами і біля шпиталю лежали вбиті — кілька божогробців у рясах, кілька прислужників, кілька солдатів Інквізиції, залишених, видно, Гжегожем Гейнче.

— Швидше! — підганяв Тибальд Раабе. — До коней!

— Сюди, — осадив поруч з ними коня чех в обладунках і зі смолоскипом у руці, брудний і закіптюжений, як чорт. — Рухом, рухом!

Він розмахнувся, кинув смолоскип на дах сараю. Смолоскип скотився по мокрій соломі, зашипів у багнюці. Чех вилаявся.

Долетів запах диму і пожежі, над дахами стайні злетіло полум'я, кілька чехів виводили звідти коней, які били копитами. Знову бахнули постріли, почувся крик, гуркіт, бій ішов, як можна було здогадатися, під шпитальною церквою, із самої церкви, з віконець дзвіниці і з вікон хорів стріляли з арбалетів і гаківниць, цілячись в усе, що рухалося.

Біля входу до палаючого будинку медицинарію лежав, притулившись до стіни, божогробець. Це був брат Транквілій. Мокра ряса тліла на ньому і парувала. Чернець обіруч тримався за живіт, між його пальцями густо текла кров. Очі його були відкриті, він дивився прямо перед собою, але, певно, вже нічого не бачив.

— Добити! — вказав на нього Галада.

— Ні! — тонкий крик Рейневана стримав гуситів. — Ні! Лишіть його.

— Він конає, — додав він тихіше, побачивши грізні та розлючені погляди. — Дозвольте йому спокійно померти.

— Тим більше, — крикнув закіптявілий кіннотник, — що час підганяє, нічого марнувати його на напівтрупа! Далі, далі, на коней!

Рейневан, усе ще як у напівсні чи в трансі, заскочив у сідло поданого йому коня. Шарлей, який їхав поруч, стукнув його коліном.

Перед ним були широкі плечі Самсона, з другого боку — Урбана Горна.

— Дивися, — шикнув на нього власне Горн, — за кого заступаєшся. Це Сирітки з Градця-Кралове. З ними нема жартів...

— Це був брат Транквілій...

— Я знаю, хто це був.

Вони вискочили за ворота, просто в дим. Горіли і бухали полум'ям шпитальний млин і сараї навколо нього. У місті й далі били дзвони, на мурах було повно людей.

До них приєдналися наступні кінні бійці на чолі з вусанем у cuir-boully⁵⁴⁹ і кольчужному каптурі.

— Там, — вусань указав на костел, — двері до притвору вже майже зовсім вирубані! А було б що взяти! Брате Браздо! Ще три отченаші — та й було би по всьому!

— Ще два отченаші, — названий Браздою закіптюжений вказав на міські стіни, — і вони нарешті порахують, скільки нас тут насправді. Тоді вийдуть — і за настільки ж короткий час покінчать з нами. По конях, брате Велек!

Вони рвонули галопом, розбризкуючи багно і танучий сніг. Рейневан отямився вже настільки, що зміг полічити чехів, і в нього вийшло, що ті напали на Франкенштейн удвадцятьох. Він не знав, чи більше захоплюватися їхньою сміливістю і зухвалістю, чи дивуватися масштабам скоєних такою жменькою людей руйнувань: крім будівель госпісу і шпитального млина, вогонь пожирав буди фарбарів на берегах Будзувки, горіли також сараї біля моста і стодоли майже під самою Клодзькою брамою.

— До побачення! — названий Велеком вусань у cuir-boully повернувся, погрозив кулаком городянам, що зібралися на мурах. — До побачення, папісти! Ми ще сюди повернемося!

Зі стін відповіли стріляниною і криком. Криком дуже бойовим і відважним: городяни також устигли перерахувати гуситів.

— Самсоне! Як ти нас знайшов?

— Це було непросто, — велетень підтягнув попругу. — Після арешту ви зникли, як сон. Я намагався про щось довідатися, але дарма, бо зі мною ніхто не хотів розмовляти. Невідомо чому. На щастя, хоч вони і не хотіли розмовляти зі мною, одначе робили це при мені, не дуже бентежачись моєю присутністю. З одних чуток виходило, що вас забрали до Свидниці, з інших — що до Вроцлава. І тут мені трапився пан Тибальд Раабе, знайомий із Кромоліна. Ми не відразу зуміли домовитися, спочатку він мав мене, хе, за розумово недорозвиненого. Недоумка, значить.

— Дайте спокій, пане Самсоне, — з легким докором промовив голіард. — Це питання ми вже обговорили, навіщо до цього повертатися? А що виглядаєте ви, перепрошую, як...

— Усі ми знаємо, — холодно перервав Шарлей, який поруч вкорочував стременний ремінь, — як виглядає Самсон. І уважно слухаємо, що було далі.

— Пан Тибальд Раабе, — дурнуватий рот Самсона скривила усмішка, — не вийшов за межі стереотипу. З одного боку, він зневажливо відмовлявся порозмовляти, з іншого — ігнорував мою присутність настільки, що розмовляв при мені. З різними людьми і про різні справи. Я швидко зорієнтувався, хто такий Тибальд Раабе. І дав йому зрозуміти, що знаю. І скільки знаю.

— Так воно і було, паничу, — голіард зніяковіло почервонів. — Ох і перелякався ж я тоді... Але все швидко... з'ясувалося...

— З'ясувалося, — спокійно перебив Самсон, — що в пана Тибальда Раабе є знайомства. Серед гуситів у Градці-Кралове. Саме на них, як ви, мабуть, уже здогадуєтеся, він працював як розвідник й емісар.

— Який збіг, — Шарлей вишкірив зуби. — І який врожай на...

— Шарлею, — обірвав його Урбан Горн з-за свого коня. — Не розвивай тему... Добре?

— Ну добре, добре. Кажи далі, Самсоне. Як ти дізнався, де нас шукати?

— А це цікава річ. Кілька днів тому на постоялому дворі під Броумовом до мене підійшов молодий чоловік. Трохи дивний. Він явно знав, хто я такий. На жаль, спочатку він не міг сказати нічого, крім, цитую: «Щоб вивести в'язня з в'язниці, а з темниці — тих мешканців темряви».

— Ісая! — вразився Рейневан.

— Атож. Глава сорок друга, стих сьомий.

— Не в цьому річ. Його так звали... Ми його так називали... І він показав вам... Вежу блазнів?

— Не скажу, щоб мене це дуже здивувало.

— І тоді, — заговорив невдовзі Шарлей з притиском і багатозначно, — гусити з Градця сміливим рейдом увірвалися в клодзьку землю, аж до розташованого за шість миль від кордону Франкенштейна, підпалили половину підгороддя, захопили госпіс божогробців і Вежу блазнів. І все це, якщо я правильно зрозумів, тільки заради нас двох. Заради мене і Рейневана. Справді, пане Тибальде Раабе, не знаю, як і дякувати.

— Причини, — кашлянув голіард, — скоро з'ясуються. Будьте терплячими, пане.

— Терплячість не належить до моїх найбільших чеснот.

— Отже, вам доведеться над цією чеснотою трохи попрацювати, — холодно сказав чех на ім'я Бразда, командир загону, який під'їхав і зупинив коня поруч із ними. — Причини, чому ми витягли вас з ями, з'ясуються, коли настане час. Не раніше.

Бразда, як і більшість чехів у загоні, носив на грудях вирізану з червоного сукна чашу. Але він був єдиним, хто прикріпив гуситський знак просто на видний на вапенроці герб — чорні перехрещені остереви на золотому полі.

— Я — Бразда з Клінштейна, з роду Роновиців, — підтвердив він здогади. — А тепер — кінець розмовам, далі в дорогу! Час підганяє. А ми на ворожій території!

— Факт, тут небезпечно, — погодився Шарлей глузливо, — носити чашу на грудях.

— Навпаки, — заперечив Бразда з Клінштейна. — Такий знак оберігає і захищає.

— Справді?

— Буде нагода, самі переконаєтеся.

Нагода трапилася досить навіть швидко.

На свіжих конях загін швидко проїхав Срібний перевал, за ним, поблизу села Еберсдорф, вони напоролися на збройний почет, що складався з лицарів у важких обладунках і стрільців. Почет налічував щонайменше тридцять чоловік та їхав під червоною корогвою, прикрашеною баранячою головою, гербом Хаугвіців.

І справді, Бразда з Клінштейна мав цілковиту рацію. Хаугвіц і його люди залишалися на місці тільки до того моменту, поки не зрозуміли, з ким мають справу. Потім лицарі й арбалетники розвернули коней і дали драла таким галопом, що болото густо бризкало з-під копит.

— І що ви скажете — повернувся Бразда до Шарлея, — про знак Чаші? Діє непогано, чи не так?

Сперечатися було неможливо.

Вони гнали учвал, і далі не шкодуючи коней. Ковтали на скаку сніжинки, бо якраз почав падати сніг.

Рейневан був упевнений, що вони їдуть у Чехію, що як тільки з'їдуть у долину Сьцінавки, негайно повернуть і поїдуть угору за течією ріки до кордону, дорогою, що веде прямо на Броумово. Він здивувався, коли загін помчав низиною у напрямку Столових гір, що синіли на південному заході. І не тільки він здивувався.

— Куди ми їдемо? — перекричав вітер і сніг Урбан Горн. — Гей! Галада! Пане Бразда?

— Радків! — коротко крикнув у відповідь Галада.

— Навіщо?

— Амброж!
* * *
Радків, якого Рейневан не знав, бо не бував тут, виявився досить симпатичним містечком, що мальовничо розкинулося біля підніжжя нашорошених лісами гір. Над кільцем міських мурів здіймалися червоні дахи, а над ними височіла струнка дзвіниця костелу. Ідилічна картинка, якби не те, що над містечком здіймалася величезна хмара диму.

Радків був об'єктом нападу.

Щонайменше половина війська була озброєна арбалетами і вогнепальною зброєю. Була й артилерія — навпроти міських воріт установили середніх розмірів бомбарду, заховану за підйомною огорожею, а в проміжках між щитами стояли тарасниці та гуфниці.

Армія, хоч і виглядала грізно, стояла, мав застигла, як зачарована, у тиші й нерухомості. Усе це викликало непереборну аналогію з картиною, з tableau⁵⁵¹: єдиним рухомим елементом були чорні цяточки ворон, які кружляли в сірому небі. І хмара диму, що клубочилася над містом, тут і там уже прорізана червоними язиками полум'я.

Вони в'їхали клусом поміж вози. Рейневан уперше бачив зблизька славетні гуситські бойові вози, із зацікавленням придивлявся до них, захоплюючись вигадливою конструкцією збитих із грубих дощок фальшбортів, які можна було опускати, а в разі потреби — піднімати, перетворюючи повіз на справжній бастіон.

Їх упізнали.

— Пан Бразда, — ущипливо привітався чех у напівпанцирі та хутряній шапці, з обов'язковою для вищих чинів червоною чашею на грудях. — Благородний пан лицар Бразда зволив нарешті прибути разом з елітою своєї шляхетної кінноти. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.

— Я не думав, — знизав плечима Бразда з Клінштейна, — що у вас тут так вдало піде. Уже кінець? Вони здалися?

— А ти як думаєш? Звичайно, здалися, хто і чим мав би тут оборонятися? Досить було підпалити кілька стріх — і вони тут же пішли на переговори. Зараз гасять пожежі, а велебний Амброж якраз приймає їхніх послів. Так що вам треба почекати.

— Треба — то треба. Злазьте, хлопці.

До штабу гуситської армії вони вирушили вже пішки, невеликою групою, з чехів у ній були тільки Бразда, Галада і вусань, Велек Храстицький. З ними були, природно, також Урбан Горн і Тибальд Раабе.

Прибули вони на самий кінець переговорів. Радковські посланці вже поверталися, бліді й страшенно налякані городяни йшли геть, боязко озираючись і мнучи в руках шапки. З виразу їхніх облич можна було дійти висновку, що багато вони не виторгували.

— Буде, як завжди, — стиха оцінив чех у хутряній шапці. — Баби і діти вільно виходять хоч зараз. Чоловікам, щоби піти, треба відкупитися. І заплатити викуп за місто, бо інакше його пустять з димом. Крім того...

— Мають бути видані всі папістські священики, — докінчив Бразда, який теж, видно, мав практику. — І всі втікачі з Чехії. Гм, скидається на те, що мені зовсім не треба було поспішати. Вихід бабів і збирання викупу займе якийсь час. Звідси ми так швидко не рушимо...

— Ідіть до Амброжа.

Рейневан пам'ятав розмови, які про колишнього пробоща з Градця-Кралове вели Шарлей і Горн. Пам'ятав, що вони називали його фанатиком, екстремістом і радикалом, який вирізняється фанатизмом і безжальністю навіть серед найбільш радикальних і найбільш фанатичних таборитів. Тому він розраховував побачити маленького, худого як жердина й вогненноокого трибуна, який вимахує руками і з піною на губах викрикує демагогічні маніфести. Замість цього побачив поставного і стриманого в рухах чоловіка у чорному вбранні, яке нагадувало рясу, але було коротшим, відкриваючи високі чоботи. Чоловік носив широку як лопата бороду, що доходила майже до пояса, на якому висів меч. Незважаючи на меч, гуситський священик справляв враження радше добродушної людини. І привітної. Може, так здавалося ще й тому, що завдяки високому опуклому чолу, густим бровам та цій же таки бороді Амброж був трохи схожим на Бога-Отця на візантійській іконі.

— Пан Бразда, — привітав він їх досить сердечно. — Ну що ж, краще пізно, ніж ніколи. Експедиція, бачу, закінчилася успішно? Без втрат? Похвально, похвально. А брат Урбан Горн? З якої хмари до нас звалився?

— З чорної, — кисло відповів Горн. — Дякую за порятунок, брате Амброж. Він прийшов ані на секунду не зашвидко.

— Я радий, радий, — кивнув бородою Амброж. — І інші теж будуть раді. Бо ми вже тебе оплакали, коли розійшлася звістка. З єпископських пазурів вирватися важко. Воістину, легше миші — з котячих. Словом, добре, що так сталося. Хоч правда і те, що не по тебе посилав я загін до Франкенштейна.

Він спрямував погляд на Рейневана, і той відчув холодний піт між лопатками. Священик довго мовчав.

— Молодий пан Рейнмар з Беляви, — сказав нарешті. — Рідний брат Петера з Беляви, правовірного християнина, який стільки доброго зробив для справи Чаші. І який віддав за це життя.

Рейневан мовчки поклонився. Амброж повернув голову, довго вдивлявся в Шарлея. Минуло трохи часу, перш ніж Шарлей покірно опустив очі, але й так можна було зрозуміти, що зробив він це тільки з дипломатичних міркувань.

— Пан Шарлей, — промовив нарешті градецький пробощ. — Який не кидає товариша у біді. Коли Петер з Беляви загинув від рук мстивих папістів, пан Шарлей рятував його брата, не зважаючи на небезпеку, на яку наражався сам. Воістину, рідкісний у теперішні часи приклад честі. І дружби. Бо добре каже стара чеська приказка: v nouzi poznaš přítele⁵⁵².

— А молодий пан Рейнмар, — продовжував Амброж, — як чуємо, дає істинний доказ братньої любові, братовими слідами ступаючи, як і він, істинну віру сповідуючи, мужньо протиставляючись римським помилкам і несправедливостям. Як кожен віруючий і праведний чоловік, він стає на бік Чаші, а продажний Рим відкидає як диявола. Вам це буде зараховано. Утім, вам це вже зараховано, Рейнмаре і пане Шарлею. Коли мені брат Тибальд доніс, що вас пекельники в льоху погребли, я ані миті не вагався.

— Дуже дякуємо...

— Це вам треба дякувати. Адже це з вашою допомогою гроші, за які вроцлавський єпископ, негідник і єретик, хотів смерть нашу купити, послужать нашій, благій справі. Адже ви видобудете їх зі схованки і віддасте нам, праведним християнам? Га? Хіба не так?

— Гро... Гроші? Які гроші?

Шарлей тихо зітхнув. Урбан Горн закашлявся. Тибальд Раабе поперхнувся. Обличчя Амброжа застигло.

— Дурня з мене робите?

Рейневан і Шарлей заперечливо покрутили головами, а їхні очі світилися такою святою невинністю, що священик охолов. Але тільки трошечки.

— То я маю розуміти, — процідив він, — що це не ви? Не ви погра... Не ви провели бойову операцію проти збирача податків? Для нашої справи? Гм, значить, не ви. Тоді тут комусь доведеться давати пояснення. Виправдовуватися! Пане Раабе!

— Та я ж не казав, — пробурмотів голіард, — що це саме вони і достеменно вони обробили колектора. Я говорив, що це можливо... Схоже на правду...

Амброж випростався. Його очі дико спалахнули, обличчя в місцях, не закритих бородою, налилося кров'ю, як індиче воло. Якусь мить градецький пробощ виглядав не як Бог-Отець, а як Зевс-Громовержець. Усі зіщулилися, чекаючи на блискавку. Але священик швидко заспокоївся.

— Ти казав, — процідив він нарешті, — зовсім інше. Ой і обдурив ти мене, брате Тибальде, ввів в оману. І все це для того, щоб я послав кінних на Франкенштейн. Ти ж бо знав, що інакше я б їх не послав!

— V nouzi, — тихо вставив Шарлей, — poznas pritele.

Амброж зміряв його поглядом, нічого не сказав. Потім повернувся до Рейневана і голіарда.

— Мені треба би було наказати, — буркнув він, — щоб усіх вас, друзі, по одному взяли на муки, бо в усій цій афері з колектором і його грошима мені страшенно чимось тхне. І всі ви здаєтеся мені, перепрошую, крутіями. Воістину, я мусив би передати вас кату — усіх, як ото ви є.

— Але, — священик уп'явся поглядом у Рейневана, — заради пам'яті Петера з Беляви я цього не зроблю. Ну що ж, примирюся з утратою єпископських грошей, видно, не були вони мені призначені. Але з вами ми поквиталися. Геть із моїх очей. Забирайтеся звідси під три чорти.

— Достойний брате, — Шарлей відкашлявся. — Не кажучи вже про непорозуміння... Ми розраховували...

— На що? — фиркнув у бороду Амброж. — На те, що я дозволю вам приєднатися до нас? Що візьму під своє крило? Що доставлю в безпеці на чеський бік, у Градець? Ні, пане Шарлею. Ви були в'язнями Інквізиції. А хто там сидів, того могли перетягнути на свій бік. Коротше кажучи, ви можете виявитися шпигунами.

— Ви нас ображаєте.

— Краще вас, ніж власний розум.

— Брате, — розрядив напруженість, підійшовши, один із гуситських командирів — симпатичний грубань із зовнішністю збирача пожертв або ковбасника. — Брате Амброж...

— Що там, брате Глушічка?

— Городяни принесли викуп. Виходять, як було умовлено. Спочатку баби з дітьми.

— Брат Велек Храстицький, — показав рукою Амброж, — бере кінних і патрулює навколо міста, щоби ніхто не вислизнув. Решта за мною, всі. Усі, я сказав. Панові з Клінштейна доручаю тимчасово наглядати за нашими... гістьми. Уперед, ходімо!

З брами Радкова й справді виходила колона людей, які перестрашено і невпевнено вступали поміж наїжачені вістрями шеренги гуситів. Амброж і його штаб зупинилися недалеко від колони, розглядали тих, хто виходив. Дуже уважно. Рейневан відчув, як йому волосся стає сторч. У передчутті чогось жахливого.

— Брате Амброж, — запитав Глушічка. — Чи ви виголосите перед ними проповідь?

— Перед ким? — знизав плечима священик. — Перед цією німецькою голотою? Вони по-нашому не розуміють, а мені по-їхньому говорити не хочеться, бо... Гей! Там! Там!

Його очі зблиснули по-орлиному і хижо, обличчя раптом застигло.

— Там, — гаркнув він, показуючи. — Там. Хапай!

Він показав на закутану в опанчу жінку, яка несла дитину. Дитина виривалася і ревла, аж заходилася. Збройні підскочили, розштовхали юрбу ратищами гізарм, витягли жінку, зірвали опанчу.

— Це не баба! Це хлоп, перебраний за жінку! Ксьондз! Папіст! Папіст!

— Давайте його сюди!

Притягнутий і кинутий на коліна ксьондз тремтів від страху і вперто опускав голову. Дивитися в обличчя Амброжу його змусили силою. Але й тоді він стулив повіки, а губи його ворушилися в беззвучній молитві.

— Гляньте, гляньте, — Амброж взявся в боки. — Які люблячі парафіянки. Щоб урятувати свого ксьондзика, дали йому не тільки бабські лахи, а й немовля. Яка жертовність! Ти хто такий, ксьондзе?

Священик ще міцніше замружився.

— Це Миколай Мегерлейн, — озвався котрийсь із селян, що супроводжували гуситський штаб. — Пробощ тутешньої парафіяльної церкви.

Гусити зашуміли. Амброж почервонів, голосно втягнув повітря.

— Отець Мегерлейн... — протяжно промовив він. — Оце так-так. Який щасливий випадок. Ми мріяли про таку зустріч. Від часу останнього єпископського рейду на Трутновсько. Ми від такої зустрічі багато для себе сподівалися.

— Браття! — випростався він. — Дивіться! Ось ланцюговий пес вавилонської курви! Злочинне знаряддя в руках вроцлавського єпископа! Той, хто переслідував істинну віру, видавав добрих християн на муки і на страту! А під Візмбурком власноручно проливав невинну кров! Бог віддав його в наші руки! Нам доручив покарати зло і неправедність!

— Чуєш, проклятий ксьондзе? Убивце? Ти що, заплющуєш очі на правду? Закриваєш вуха, як змій, гаспид з Біблії? Ну ж бо, кабане єретицький, ти, мабуть, не знаєш Писання, не читав, для тебе єдиний оракул — твій розпусний єпископ, твій продажний Рим і твій папа-антихрист! І твої блюзнірські позолочені образи? То я тебе, свиня, зараз навчу слова Божого! Апокаліпсис Йоанна, чотирнадцять, дев'ять: «Хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено на чолі своїм чи на руці своїй, то той питиме з вина Божого гніву! І буде мучений в огні й сірці»⁵⁵³. У вогні й сірці, папісте! Гей, сюди! Узяти його! І утеплити! Так, як ми робили з монахами в Бероуні та Прахатіцах!

Пробоща схопили декілька гуситів. Він побачив, що несуть інші, і почав кричати. Дістав древком сокири по обличчі й затих, повиснувши на руках, які його тримали.

Самсон рвонувся, але Шарлей і Горн негайно його схопили. Побачивши, що двох може виявитися замало, Галада поспішив їм на допомогу.

— Мовчи, — сичав Шарлей. — Ради Бога, мовчи, Самсоне...

Самсон повернув голову і подивився йому в очі.

Пробоща Мегерлейна обклали чотирма снопами соломи. Подумали — і додали ще два, так що голова священика повністю сховалася в колоссі. Усе старанно і міцно обв'язали ланцюгом. І підпалили з кількох боків. Рейневан відчув, що йому стає недобре. Відвернувся.

Він чув дике, нелюдське ревіння, але не бачив, як вогняна лялька біжить, заточуючись, по неглибокому снігу крізь шеренги гуситів, які відштовхували її списами та алебардами. Як врешті-решт падає, борсається і сіпається в диму й іскрах.

Солома, згораючи, не дає достатньої температури, щоб убити людину. Але дає температуру, достатню для того, аби перетворити людину на щось, що на людину мало схоже. На щось, що тіпається в конвульсіях і нелюдськи виє, хоч уже не має рота. На щось, що треба врешті-решт втихомирити милосердними ударами палиць і сокир.

У юрбі радків'ян голосили жінки, плакали діти. Там знову виник розгардіяш, і невдовзі перед лице Амброжа притягли і кинули на коліна ще одного священика, худорлявого старого. Цей не був переодягнений. І тремтів як осиковий лист. Амброж нахилився над ним.

— Ще один? І хто це?

— Отець Штраубе, — послужливо поспішив пояснити доноситель-селянин. — Він був тут пробощем раніше. До Мегерлейна...

— Ага. Значить, ксьондзус emeritus⁵⁵⁴. Ну, діду? Твоє земне життя, як бачу, добігає кінця. Чи не час подумати про вічне? Про те, щоби відкинути папістські помилки і гріхи та і зректися їх? Ти ж не будеш спасенний, якщо залишишся при них. Ти бачив, що ми зробили з твоїм побратимом? Прийми Чашу, присягни чотирма статтями.⁵⁵⁵ І будеш вільний. Нині і навіки.

— Пане! — промимрив дідок, падаючи на коліна і молитовно складаючи руки. — Пане добрий! Змилуйся! Як же так? Відректися? Це ж бо моя віра... Адже... Петро... Перш ніж півень заспівав... Я так не можу... Боже, змилуйся,... Ніяк не можу!

— Розумію, — кивнув Амброж. — Не схвалюю, але розумію. Що ж, Бог дивиться на нас усіх. Будьмо милосердними. Брате Глушічка!