Вісник київського національного лінгвістичного університету серія Філологія

Зазвичай дискурсна зона наратора бере участь у творенні композиційного поліфонізму, збагачуючись наративним досвідом літературної практики століть. Це особливо характерно для ХХ ст., де вона зарекомендувала себе однією з домінантних у поетиці епічної прози постмодерну, розкриваючи художню ситуацію ззовні в її часово-просторових і причиново-наслідкових кореляціях з подіями сюжету. Проте дискурсна зона персонажа у свою чергу сприяла психологізації і розвиткові художніх подій зсередини, наповнюючи їх індивідуально-психологічними, психоделічними й емоційними імпульсами. Фактично, вся фактура сьогоденного англомовного постмодерністського художнього тексту рельєфно постає перед читачем у двох дискурсних зонах – наратора та персонажів, які, взаємодіючи між собою, формують дискурсний ландшафт художнього твору. Якщо перша зона є відбиттям писемної форми мови, то інша – розмовного мовлення. До слова, фактурою художнього тексту є оповідь → розповідь → нарація (залежно від її граматичного виразника) як організуючий принцип художнього дискурсу. Незалежно від того, чи ведеться нарація від 1-ї, 2-ї або 3-ї особи одн. або мн., ця особа/и є носієм/ями авторського погляду, його перспективи і вона або вони виступає/ють як реальний/і автор/и, і її або їхнє мовлення становить авторську оповідь [9, с. 47; 15, с. 31]. За нашими спостереженнями, на нарацію припадає більше обсягу постмодерністського тексту, то й основна увага зосереджена саме на ній. Мовлення персонажів або випадає з поля зору, або розглядається з позицій його лексико-семантичної варіативності у нині модних лінгвокогнітивному або лінгвопоетичному руслі, попри те, що обидві зони є неподільними, взаємодоповнювальними частинами єдиної комунікативної структури художнього тексту.

Уведення у структуру художнього тексту безпосереднього висловлення персонажа подеколи супроводжується проникненням „авторського реплікування і коментування в мовлення персонажа”, тобто розкладом контексту наратора. Мовленнєвий портрет художнього тексту складається з різних типів монологу та діалогу, зі змішування різних форм усного і писемного мовлення. Цими мовленнєвими формами, які конституюють художній текст, традиційно вважають дискурсні сегменти наратора, якому належить провідна роль (не тільки в художньому стилі) і який охоплює основний корпус текстів, фіксуючи основні інформативні, комунікативні, естетичні завдання, і дискурсні сегменти персонажів, різновидами яких є пряме, непряме та невласне-пряме мовлення, названі за способом їхньої репродукції у текстовий ландшафт. Їхня функціональна дієвість виявляється в урізноманітненні сюжетних висловлень наратора як способу текстотворення [22, р. 247–248], “наданні йому відмітних стилістичних відтінків” [13, с. 108].

(1) “He closed his eyes and mouth. He opened them furtively and said, “Light. It was the light.” And closed again. Everything he could.

“Light. I see. What kind of light?”

“I can’t say. Too much light. It was terrible light; alive, if you see what I …”

“Oh yes,” said Simmonds, rapt. “Oh yes, I do indeed. Tell me”.

Наведений фрагмент персонажного модусу інтегрує у дискурсну зону наратора і творить композиційну поліфонію голосів, ускладнену нелінійним характером епічного аранжування. Рівночасно він є засобом психологізації та характерологізації персонажів. Їхні мовні структури (парцелятивні сегменти “I can’t say. Too much light. It was terrible light; alive, if you see what I …”, номінативні речення “Light. It was the light” “Light. I see”, повтори “Oh yes”, said Simmonds, rapt. “Oh yes, I do indeed. Tell me”, просторічна лексика) розкривають персонажа ззовні через його вчинки, а зсередини, – через його думки, сумніви та хвилювання.

Протиставлені один одному за низкою характерних мовних ознак, обидві дискурсні зони наратора та персонажів варіюють у тексті, формуючи “ілюзію багатоголосого звучання твору, техніку композиційного поліфонізму, де висловлення наратора або виокремлюється з хору персонажів, або зливається з ним; він або говорить сам із собою, або з читачем, або замовкає, або владно вривається у багатоголосся” [5, с. 65]. Передачу такого багатоголосся забезпечує взаємодія дискурсної зони наратора з прямим мовленням, яке є первинним і поширеним способом актуалізації дискурсної зони персонажа у комунікативному просторі тексту [16, с. 16]. Це простежуємо в уривку (2):

(2) “Yeah, you tell him,” said Gary.

“Yeah we’ll see you right”.

Не варто стверджувати, що дискурсний сегмент персонажа на кшталт фрагменту (2) є буквальним відтворенням розмовного мовлення бодай вже через те, що мовлення персонажів і усне мовлення різняться умовами реалізації. У дискурсному модусі персонажів відсутнє точне відображення розмов, які можна чути в буденному житті, немає надмірно повторюваних, зайвих просторічних, діалектних або жаргонних висловлень, що робить його індивідуалізованим засобом мовної характерології персонажів (навіть при використанні інвективної лексики: Scum yourself, Fuckeen’ ScaaM). Такий дискурс є художнім опрацюванням розмовного мовлення, яке полягає в тому, що серед синтаксичних засобів відбирають ті, які властиві розмовні мові, а з розмовних зворотів – вживані, відшліфовані, індивідуалізовані.

Для мовлення персонажа характерний структурний елемент архаїки, який дає змогу у процесі аналізу художніх текстів кваліфікувати його як стале мовне явище, що надає кожному з них певної самоздатності й водночас гнучкості та простору для розвитку. Осягнення прагматичних чинників функціонування персонажного модусу пов’язане з усвідомленням естетичного кредо письменника, літературних і позалітературних тенденцій епохи. Сутність останньої розкривається в культурно-історичному контексті в певній культурологічній парадигмі. У зв’язку з цим можна розглядати своєрідності „текстової епохи”, яку І. Т. Касавін визначає як “історично-специфічний тип мовної культури” [7, с. 309].

Проблематиці мовленнєвої репродукції в англістиці присвячено чимало наукових досліджень [21; 23–25], активно розробляється науково обґрунтована інтерпретація форм репродукції мовлення у дискурсній зоні персонажа в англомовному постмодерністському творі як функціональної самодостатньої системи. У вітчизняній англістиці частково вивчені окремі способи передавання персонажного модусу та окремі аспекти, пов’язані з ними. Не створено загальної теорії персонажного дискурсу, яка б відображала різнобічність його складових структур, а способи репродукції дискурсної зони персонажа не синтезовано в єдину систему. Вони не вивчені в єдності та взаємодії, а радше нагадують своєрідний валенродизм дискурсної зони наратора. Водночас не існує єдиної думки щодо класифікації наявних типів мовлення у дискурсній зоні персонажа, форм їхнього передавання, не кажучи про термінологічну плутанину, яка панує при їхньому дослідженні.

Художній текст постмодернізму може мати однорідну й неоднорідну будову через уведені фрагменти з інших творів, інших висловлень, транспонованих у виклад наратора з різних міркувань. Цей матеріал може бути відтворений дослівно або переданий зі збереженням тільки змісту. Аналіз способів мовлення у дискурсній зоні персонажа в художньому тексті потребує, передусім, диференціації понять: “пряма мова”, “непряма мова”, “невласне-пряма мова” та “пряме мовлення”, “непряме мовлення”, “невласне-пряме мовлення.” Перші – уживаємо, коли йдеться про лінгвальну структуру цих мовних форм – їхню прономінальну систему, дієслова, модальну лексику, синтаксичні конструкції; інші – коли розглядається взаємозв’язок мовлення персонажів художнього твору та їхні індивідуальні психологічні, образні й експресивні засоби мовної реалізації у тексті. Мовні явища надфразового рівня можна розглядати у плані їх функціонування, але з тим важливим додатком, що це функціонування не є цілком мовним, у сучасному розумінні цього слова, механізмом (на суто мовному рівні матимемо “пряме мовлення”, “непряме мовлення”, “невласне-пряме мовлення”), і визначити його можна тільки у взаємодії з механізмом включення у ситуацію учасників і об’єкта мовлення. А це вже умови творення дискурсу, типологізацію якого можна екстраполювати на різні види комунікації з урахуванням різноманітних культурних чинників. Розроблена концепція стратифікації художнього дискурсу, вибудована на родо-видових зв’язках, дозволяє розмежувати персонажний і наративний дискурсні плани, що мають власні пакети мовленнєвих висловлень, зафіксовані у відповідних дискурсних зонах – наратора і персонажів.

У художньому творі постмодернізму способи мовлення у дискурсній зоні персонажа виявляють поліфонізм функціонування форм, мотивація використання яких здебільшого залежить від естетичних задумів письменника, скерованих на розкриття художніх інтенцій крізь призму власного світосприйняття. Авторська орієнтація відтворення реального світу через свідомість індивідуума відображена в наборі різнорівневих мовних засобів і відома як текстова категорія перцептуальності. Її філософське підґрунтя пов’язане з теорією пізнання, зокрема з його репрезентацією в художньому творі [6, с. 148]. Перцептуальність – це трансформація фактів дійсності через свідомість не лише автора-письменника, а й персонажів, їхніх висловлень у тексті.

Особливості способів мовлення у дискурсній зоні персонажа в англомовному постмодерністському тексті виявляються через мовну реалізацію їхніх структурно-семантичних, синтаксичних і прагмастилістичних властивостей. У комунікативній структурі цього типу тексту способи мовлення персонажного модусу формують систему наслідування (художню імітацію) мовлення персонажів як типу дискурсу, що є опозицією до форм дискурсної зони наратора. Мовлення персонажів має бінарну структуру організації та тринарну функціональність його системи: способи персонажного модусу – пряме, непряме і невласне-пряме мовлення можна розглядати як одиниці мовного, мовленнєвого і текстового статусу в ендофазному та екзофазному виявах. У вивченні мови художнього твору англомовного постмодернізму вони потребують інтегрованого методу структурно-функціонального аналізу, що дає змогу повною мірою з’ясувати їхній структурний паттерн і функціональну своєрідність у текстовій комунікації.

Двоплановість внутрішньої організації конструкцій із персонажним модусом відображається у вигляді розмежування в їхній синтаксичній структурі компонента введення (або репрезентуючого компонента) і безпосередніх структур (конструкцій) персонажного мовлення, кожна з яких має свої типи й підтипи. Конструкція прямого мовлення оформляється як просте або складне речення, побудоване за довільною структурною схемою, з будь-яким типом поширення, характерним для певної мови. Вона подається послідовністю речень або окремими реченнями, які не можна підвести під жодну модель:

(3) “Yes sir, he coiled himself and vibrated the tip of his tail in dry leaves: brrrrrp” [26, р. 52].

У (3) вигук brrrrrp є засобом відтворення емоційного стану персонажа, яке привносить у художній контекст конструкцій із прямим мовленням особливий розмовний колорит.

У традиційному прямому мовленні існують три структурні форми. Серед них фіксуємо складнопідрядне речення з персонажним висловленням у функції підрядного додаткового, підметового, присудкового, означального чи обставинного; самостійне речення, ускладнене інтродуктором, або словосполучення, яке виконує роль введення; вкраплення, де відтворюється частина дискурсної зони персонажа, що включається у синтаксичне оточення, аналогічне до його оточення у вихідному висловленні. Конструкції з непрямим мовленням дещо обмежені в цьому плані, але й вони виявляються у широкому синтаксичному діапазоні, актуалізуючись підрядним реченням, інфінітивними або герундійними зворотами:

(4) “Roland said he knew nothing about the value, but the letters had some interest certainly” [28, р. 145].

(5) “He asked where he was, and the name of the house in the narrow valley below, which he knew, in fact, very well, and so went on to ask her name, which she told him was May. She had another name, she said, which she did not like. He said perhaps that might come to change, names grew and diminished as time ran on: he would like to know her long name. So she said, swinging more busily, that her name was Maia Thomasine Beailey, and that her father and mother lived in the house down there, and that she had two brothers. He told her that Maia was the mother of Hermes, thief, artist and pscyhopomp; and that he knew a waterfall called Thomasine” [28, р. 509].

Репрезентуючі компоненти asked, told, said у (4, 5) є засобами хронотопу темпоральної та локальної актуалізації зображуваних подій, демаркаторами динаміки їхнього розвитку. Формальною межею у (4, 5), яка відокремлює базові компоненти конструкції у дискурсній зоні персонажа через непряме мовлення, виступають граматичні та лексичні показники відтворення персонажного висловлення на письмі. Серед граматичних засобів спостерігаємо інвертований порядок слів введення в пост- або/та інтерпозиції. Лексичні засоби і вибір інтродуктивних дієслів – експліцитні маркери відтвореного мовлення, які власне й сигналізують введення дискурсної зони персонажа.

Дієслівне введення домінує в системі репрезентації дискурсної зони персонажа, а саму конструкцію з дієслівним введенням адекватніше сприймає читач/слухач. Таким чином, компоненти конструкції дискурсної зони персонажа перебувають у зв’язках синтаксичної залежності. Дієслівне введення та непряме мовлення не можуть використовуватися самостійно в тому вигляді, в якому вони є у конструкції. Самостійне ж використання компонентів з прямим мовленням обмежено учасниками тексту, де не простежуємо зміни, описаної раніше ситуації спілкування. Виокремлення невласне-прямого мовлення у третій самостійний спосіб вияву дискурсної зони персонажа пов’язане з проблемою його синонімії у двох інших формах. Через те при зіставленні невласне-прямого мовлення з прямим і непрямим виникає питання про наявність/відсутність у ньому двочленної структури.

У руслі структурної парадигми, синтаксична синонімія невласне-прямого і непрямого мовлення перебувала у полі гострої дискусії: для прикладу, М. С. Поспєлов її не визнавав і трактував ці типи мовлення як структурно неспіввідносні поняття на тій підставі, що непряме мовлення становить собою залежну частину складнопідрядного речення, тоді як невласне-пряме мовлення розгортається у структурі складної синтаксичної єдності як група самостійних речень [11, с. 218–220]. Львівська дослідниця О. С. Полташевська намагалася поглибити поняття синтаксичної та функціональної синонімії способів репродукції дискурсної зони персонажа. Вона розглядала структурні моделі на рівні речення для кожного з трьох основних способів актуалізації персонажного мовлення і висловлювала думку, що вони не є різноструктурними [10]. В. І. Кодухов уважав що, попри ймовірну незалежність невласне-прямого мовлення, у ньому є контекст введення, який містить дієслова мислення та мовлення [8]:

(6) “His thoughts were oozing thickly. They were the secretion of an organ that was not under his control. He could judge the product, but he could not initiate it. He could make another attempt to squeeze the cases into the luggage lockers. He could surrender them to the admiral. He could leave them here, on the street. Just walk away from them. Did they really need the whole week’s grace that the luggage lockers allowed? It was now that the pleasant soft thought returned” [30, р. 191].

Демаркаторами невласне-прямого мовлення в уривку (6) є питальні речення (підкреслено хвилею). У першому прикладі, введення невласне-прямого мовлення у контекст підготовлене також дієсловом мислення to know і розгортається через прості речення з модальною лексемою could, додаючи текстові додаткової модальності.

Неоднорідність дискурсних зон наратор ↔ персонаж простежується і на семантичному рівні. Лексичне наповнення дієслівного введення (дискурсна зона наратора) обмежено елементами, здатними виконувати семантичне завдання маркера, відтвореного висловленням іншої особи. Ця частина конструкції параметризує вихідну мовленнєву ситуацію, номінуючи її учасників, привертаючи увагу до обставин, у яких вона відбувається, часу й місця, паралінгвальних дій комунікантів. Навантаженням дієслівно-мовленнєвого введення є експлікація мовленнєвих актів з урахуванням прагматичних настанов метаадресанта (реального автора) [1, с. 14]. Тут неприпустимі порушення поєднання лексичних одиниць.

У прямому мовленні є висловлення іншою мовою “Ich bin müde, müde, müde,” she said (8), граматично помилкові висловлення “Yis, an’ I’ll learn thee tha’s got to. Wait on me, yes, tha sh’lt wait on me –”; тут використані мовні одиниці, які не мають денотативної конкретики, лексичні абракадабри на кшталт: “Uuyeewang moro wiinong iikanabairong. Got that?” (7). Такі одиниці є перлокутивно значущими – вони сигналізують про досягнення попередньою реплікою комунікативної мети. Пор.:

(7) “Can you remember your Castine speech?” Ruth asked. (It was early evening and I was trying to calculate the right sort of tone to adopt for America in the middle of the afternoon.)

“‘Course not, that was twenty years ago. Twenty-five.”

“Uuyeewang moro wiinong iikanabairong. Got that?”

“Ridiculous”. “Remember what it means?”

“Oh. I’m sure it’s something like: ME BIG CHIEF. ME DRINKY MORE COCONUT WATER THAN LITTLE CHIEF”.

“Yes dear, very funny” [32, р. 495].

(8) “Ich bin müde, müde, müde,’ she said quietly as they began to climb the apartment stairs” [30, р. 86].

Спрямованість компонентів конструкції з дискурсною зоною персонажа на виконання семантичного завдання репродукції висловлення іншої особи визначає її семантичну цілісність. Конструкції з багаторазовою інтродукцією дискурсної зони персонажа стають поліпропозиційними: у дискурсну зону персонажа інтегрує нове введення і нова конструкція прямого мовлення або непрямого мовлення. Вони можуть бути двоступеневими (включення прямого або непрямого мовлення) чи навіть триступеневими. Це своєрідне мовлення в мовленні (і виокремлена та описана нами у прозі постмодернізму думка у думці): (9) “It was only when Teresa heard Bunty say to Greta that Teresa hadn’t meant to upset her that she knew she had” [31, р. 323].

Мовлення в мовленні / думка у думці – контактні типологічні ланки між зовнішім / екзофазним і внутрішнім / ендофазним мовленням, бо посилюють структурно-семантичні зв’язки фактичного, озвученого мовлення та мовлення про себе. Це форма асиміляції дискурсної зони персонажа контекстом дискурсної зони наратора, а також авторської оцінки, однак непрямої, а зазвичай опосередкованої. У використанні цих форм зникає все, що немає першочергового значення для постмодерністського персонажа.

Справедливіше було б назвати мовлення в мовленні три- або навіть чотириповерховим [18, с. 71]. У (10) непряме мовлення включене у непряме мовлення, яке містить пряме мовлення, що відповідає схемі: непряме мовлення → пряме мовлення → непряме мовлення: (10) “At this acknowledgement, a great murmuring and even hissing began amongst the people gathered round the carts, and several people repeated what Roseace had said, ‘This man smells of blood. And Colonel Grim stood there easily amongst them all, looking from faces of hatred to faces of fear and said …” [27, р. 30].

У реальній (природній) мовленнєвій практиці фіксуємо до трьох включень персонажного мовлення, що пов’язано певною мірою з обмеженим обсягом оперативної пам’яті людини. Відтак, конструкції мовлення у дискурсній зоні постмодерністського персонажа зі ступенями включення є штучними, схематизованими. Вони трапляються в особливих типах текстів і можуть бути сконструйовані для здійснення мовного аналізу [23, р. 243].

Компоненти конструкції дискурсних зон наратор ↔ персонаж взаємопов’язані. Індикатори пропозиційних зв’язків ввідної частини (дієслова з семою заперечної верифікативної оцінки, прислівники на зразок knowingly, rightly, mistakenly, irrelevantly та ін.) формують думку адресата всієї конструкції стосовно екзистенційного або гіпотетичного статусу комплексу з модусом персонажа: (11) “And now she thinks irrelevantly, she could be an actress too, just for the afternoon” [33, р. 41].

(12) “She described him as if he were a suspect – muddy blond hair, average height, inclining to plumpness – until Peter said teasingly, “No distinguishing features,” and they forgot about it” [33, р. 41].

Вибір ремарок на кшталт irrelevantly, teasingly (11, 12) визначається подачею автором конструкції про зв’язки пропозиції включеного комплексу й ситуації. Пропозиційний акт є єдністю актів референції і предикації [24, р. 49]. Ввідний комплекс функціонує як метатекстовий коментар власного тексту. Автор тексту – вихідний мовець, творець метатексту й редакцій власного тексту – актуальний мовець чи метамовець. Вихідна ситуація мовлення відображена у ввідному комплексі. Метаситуація завжди реальна, вона вводиться відповідно до перформативної гіпотези Дж. Росса [24, р. 222–272]. Дискурсна зона персонажа задовольняє основні вимоги констативних висловлень, які описав Дж. Серль і його послідовники у теорії мовленнєвих актів [2, с. 25–37; 12, с. 82–100; 14, с. 10; 24, с. 66], і передбачає різницю інформативного запасу метамовця і метаадресата. Констативний характер мовлення персонажа виражається з різною мірою експліцитності.

(13) “You seein’ ning-ning,” he shouted over his shoulder, thinking that Calvin was suffering the delusions that sometimes come with malaria” [32, р. 247].

(14) “Come on, Char,” I sigh, “let’s go home” [32, р. 103].

Яким би не був прагматичний тип включеного висловлення (13, 14), тип всієї конструкції у дискурсній зоні персонажа у прототиповій ситуації – констатив. Типова інтенція метамовця у дискурсній зоні персонажа (shouted, sigh) – повідомлення метаадресатові про зміст висловлення, яке зробив мовець у ситуації повідомлення адресатові. Між компонентами конструкції у дискурсній зоні персонажа існує зв’язок, який має двосторонній характер: прагматичний тип відтвореного висловлення визначає вибір уведення репрезентуючого компонента і його оточення, а лексичне наповнення введення зумовлює інтерпретацію мовленнєвого акту, яку створив вихідний мовець: he shouted, I sigh… (13, 14). Словом, елементи, прагматичним навантаженням яких є експлікація мовленнєвого акту, що здійснюється у вихідній ситуації спілкування, розташовуються в одному з комплексів зони мовлення персонажа. Дублювання подібних елементів у введенні і в дискурсній зоні персонажа виконує інше комунікативне завдання: є індикатором відмінності значення слова і його використання.

Отже, особливістю реалізації дискурсної зони персонажа в англомовному постмодерністському тексті є її неоднорідність у плані синтаксичної будови, змістових характеристик і, зрештою, прагматичної організації. Неоднорідність виявляється на різних рівнях у виокремленні різнопланових компонентів усередині цих конструкцій і в реалізації зв’язку між ними, що спонукає до ґрунтовного аналізу кожного зі способів у контексті їх мовної, мовленнєвої та текстової реалізації.

1. 
   Арцишевська А. Л. Лінгвопрагматична типологія репрезентуючого компонента в системі форм репродукції чужої мови (на матеріалі англомовних оповідань) : автореф. дис. … канд. філол. наук : спец. 10.02.04 “Германські мови” / А. Л. Арцишевська. – Львів, 2001. – 20 с.
   

3. Валгина Н. С. Теория текста / Нина Сергеевна Валгина. – М. : Логос, 2004. – 280 с.

4. Волошинов В. Н. Конструкция высказывания / В. Н. Волошинов // Литературная учена. – 1930. – № 3. – С. 65–87.

5. Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования / Илья Романович Гальперин. – М. : Наука, 1981. – 139 с.

6. Диалектика текста : в 2-х т. / А. В. Заленщиков, О. В. Емельянова, Л. П. Чахоян и др. / Отв. ред. проф. А. И. Варшавская. – СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2003. – Т. 2. – 220 с.

7. Касавин И. Т. Миграция, креативность, текст / Илья Теодорович Касавин. – СПб. : РХГИ, 1999. – С. 309–330.

8. Кодухов В. И. Общее языкознание / Виталий Иванович Кодухов. – М. : Высш. шк., 1974. – 303 с.

9. Кухаренко В. А. Лингвистические исследования английской художественной речи / Валерия Андреевна Кухаренко. – Одесса : ОГУ, 1978 – 60 с.

10. Полташевская E. С. Особенности употребления видо-временных форм и несобственно-прямой речи в современном английском языке : дисс. … канд. филол. наук : спец. 10.02.04 “Германские языки” / Eлена Степановна Полташевская. – Львов, 1969. – 252 с.

11. Поспелов Н. С. Несобственно-прямая речь и формы ее выражения в художественной прозе И. А. Гончарова / Н. С. Поспелов // Материалы и исследования по истории русского литературного языка.– М., 1957. – Т. 4. – С. 218–239.

12. Романов А. А. Иллокутивные знания, иллокутивные действия и иллокутивная структура диалогического текста / А. А. Романов // Текст в коммуникации : сб. науч. тр. – М., 1991. – C. 82–100.

13. Солганик Г. Я. Стилистика текста / Григорий Яковлевич Солганик. – М. : Флинта ; Наука, 2002. – 256 с.

14. Сусов И. П. Коммуникативно-прагматическая лингвистика и ее единицы / И. П. Сусов // Прагматика и семантика синтаксических единиц : сб. науч. тр. – Калинин : КГУ, 1984. – С. 3–12.

15. Успенский Б. А. Структура художественного текста и типология композиции / Борис Андреевич Успенский. – М. : Исскуство, 1970. – 223 с.

16. Филлмор Ч. Д. Основные проблемы лексической семантики / Ч. Д. Филлмор // Новое в зарубежной лингвистике. – 1983. – Вып. 12. – С. 74–122.

17. Чумаков Г. М. Синтаксис конструкций с чужой речью / Григорий Михайлович Чумаков. – К. : Вища школа, 1975. – 220 с.

18. Шелгунова Л. М. “Речь в речи” в повествовательном художественном тексте / Л. М. Шелгунова // Русский язык в школе. – 1981. – № 6. – С. 71–75.

19. Banfield A. Where Epistemology, Style, and Grammar Meet Literary History / А. Banfield // Reflexive Language : Reported Speech and Metapragmatics / Ed. by J. A. Lucy. – Cambridge : CUP, 1993. – № 3. – P. 339–364.

20. Fludernik M. The fictions of language and the languages of fiction: the linguistic representation of speech and consciousness / Monika Fludernik. – L. : Routledge, 1993 – P. 309–311.

21. Jahn M. Contextualizing Represented Speech and Thought / М. Jahn // Journal of Pragmatics. – 1992. – № 17. – P. 347–367.

22. Marnette S. The French theorie de l'enonciation and the study of speech and thought presentation / S. Marnette // Language and Literature. Journal of the Poetics & Linguistics association. – Oxford : The Alden press, 2001. – V. 10. – № 3. – P. 243–262.

23. Ross R. Jr. On Declarative Sentences / R. Jr. Ross // Readings in English Transformational Grammar. – Waltham, 1970. – P. 222–272.

24. Searle J. Speech Acts. An Essay in the Philosophy of Language / John Searle. – L. : CUP, 1984. – 234 p.

25. Sotirova V. Connectives in Free Indirect Style / V. Sotirova // Sage Publication, 2004. – V. 13. – № 3. – P. 216–234.

27. Byatt A. S. Babel Tower. – L. : Vintage, 1997. – 617 p.

28. Byatt A. S. Possession. – L. : Vintage, 1991. – 511 p.

29. Byatt A. S. The Virgin in the Garden. – L. : Vintage, 1978. – 428 p.

30. McEwan I. The Comfort of Strangers. – N.Y. : Penguin Books, 1989. – 127 p.

31. New writing 4. An Anthology / Еd. by A. S. Byatt & A. Hollinghurst. – L. : Vintage, 1995. – 448 p.

32. New writing 6. An Anthology / Еd. by A. S. Byatt & P. Porter. – L. : Vintage Original, 1997. – 546 p.

33. New writing 8. An Anthology / Еd. by T. Fischer & L. Norfolk. – L. : Vintage, 1999. – 561 p.