Виталий Иванович Масловский с кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны


Чи була ОУН демократичною організацією



бет19/29
Дата20.07.2016
өлшемі1.85 Mb.
#210964
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29

Чи була ОУН демократичною організацією

Сьгодні шанувальники войовничого націоналізму часто говорять і пишуть про те, що з осені 1943 р. ОУН-бандерівців відмовилась від тоталітаризму і донцовського інтегрального націоналізму як різновиду фашизму, і стала щирою поборницею так званого «демократичного націоналізму». Інші говорять ще крутіше, заявляючи, що ОУН-бандерівців прийняла навіть у своїй соціальній «плятформі» принципи демократичного соціалізму. При цьому беззастережно посилаються на постанови ІІІ-го збору ОУН-бандерівців та I-го збору УГВР (Української головної визвольної ради).

Тому спочатку скажемо про постанови ІІІ-го «великого» збору ОУН-бандерівців, який відбувся в серпні 1943 року. В «Літописі УПА» є «Політична деклярація УПА», яку численні націоналістичні автори називають «постановою» цього збору. Можливо, тому, що ОУН-бандерівців, як партійно-тоталітарна організація (орден!), прикривалася тоді ширмою «УПА». Тут є досить несподівані заяви про те, за що боряться українські (войовничі та інтегральні, і всякі інші) націоналісти. Ось цілий ряд таких перерахувань:
«– За знищення більшовицьких колгоспів і німецьких громгоспів. За землю для селян без викупу, за вільне господарство і вільне користування продуктами працi.

– За те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна – кооперативно-громадською.

– За участь робітника в керівництві заводами…

– За восьмигодинний робочий день…

– За вільну працію…

– За повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських і державних правах та обов'язках…

– За піднесення освіти й культури широкої народної маси шляхом розбудови шкіл…

– За вільний доступ молоді до всіх шкіл, за безкоштовне навчання…

– За повне забезпечення всіх працюючих на старість та у випадку хвороби чи каліцтва.

– За широку розбудову охорони народного здоров'я…

– За свободу друку, слова, думки, віри і світогляду…»293
Всі ці «заяви» були дійсно «несподіваними», бо, як показала практика, ОУН-бандерівців раніше не декларувала таких соціальних вимог і тим більше не збиралася все це виконувати. Можна лише домислювати наступне. В керівництві цієї організації знайшлися люди, які прагнули пристосуватись до суспільних умов. І, перш за все, на їх рішення вплинули політичні, соціальні і морально-психологічні обставини, в яких перебували українці в Радянській Україні. Такі «заяви» були «несподівані» і тому, що вони були проголошені в час, коли в Західній Україні вже було знищене повністю єврейське населення, на Волині і в Галичині здійснювалась кривава акція масового винищення польського населення, бандерівські боївки очищували містечка і села від тих, хто мав зв'язки з радянськими партизанами й антифашистським підпіллям. «Декларація» ж заявляла про те, що українські войовничі націоналісти боряться «за повне право національних меншин плекати свою власну по формі і змісту національну культуру; за рівність усіх громадян України, без огляду на національність, в державних та громадських правах та обовязках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок».294

Все це було звичайнісінькою облудною демагогією, бо «українсько-польська різанина» якраз у той час переносилась з Волині в Галичину, набирала ще страхітливіших форм і провід ОУН-бандерівців ставив завдання «повністю очистити терени від ляхів».

Ця облудна демагогія особливо яскраво визначалась у час проведення так званої 1-ої конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії, проведеної ОУН у листопаді 1943 р. Таким же демагогічним і облудним був і лозунг, проголошений тут – «Свобода народам і людині!» На «конференцію» була притягнена група представників народів СРСР (в основному кавказьких народів, які співробітничали з гітлерівцями), які в силу обставин опинилися в рядах УПА, а з наближенням фронту негайно її покинули. Фарс цієї затії ОУН-бандерівців очевидний.

Продовжуючи цю досить важливу тему, слід зазначити, що, починаючи з ІІІ-го «надзвичайно великого» збору ОУН-бандерівців (на якому були присутні кілька десятків членів організації) у серпні 1943 р., відбулися (в силу об'єктивних і суб'єктивних причин) «протверезіння», «переоцінка цінностей», навіть «полівіння» в стані ОУН-бандерівців. Виникла «ревізіоністська течія» в керівництві організації. Її, як видно, очолили особи, які вели політично-пропагандистську і виховну роботу в УПА: Волошин Ростислав («Павленко»), Позичанюк Йосип («Шугай»), Дяків Осип («Горновий»), Полтава Петро («Волянський») та ряд інших. Про це, зокрема, пишуть у передмові до восьмого тому «Літопису УПА» так:


«… в 1943–1944 рр. в колах підпільних діячів велася широка дискусія про переоцінку політичних, соціальних, економічних, релігійних та інших питань у програмі українського визвольного руху. Про цю дискусію властиво немає в еміграції жодної документації, коли не брати на увагу її вислід – пізніших писань підпільних публіцистів і постанов чи рішень підпільних конференцій».295
Які причини спонукали виникненню такої «ревізіоністської течії»? Тут вирішальне значення мали три причини:

Після воєнної катастрофи гітлерівців під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. ОУН-УПА потрібно було негайно міняти тактику в умовах ускладненої ситуації і можливості дій в тилу радянських військ.

1. Досвід діяльності ОУН в 1941–1943 роках в східних і центральних областях України показав повну неприйнятність українським населенням політичних та соціальних позицій націоналістів із ОУН Бандери, тому і виникла потреба пристосування до реального життя.

2. В силу катастроф гітлерівців на Східному фронті і малоефективності та безперспективності дій УПА в умовах всезростаючої антифашистської всенародної боротьби в середині націоналістичних організацій і особливо в рядах УПА вже влітку 1943 року визріла і все зростала деморалізація й організаційний розлад, що примушувало провід ОУН-бандерівців піти на суттєві поступки й обіцянки в політичній і соціальній сферах (в чисто пропагандистських цілях) і таким чином намагатися втримати в своїй орбіті членів ОУН-УПА.

Тому-то влітку 1944 року ОУН-б намагається об'єднати всі націоналістичні сили, які протистояли одна одній, під своєю зверхністю в єдиному центрі під назвою «Українська головна визвольна рада» (УГВР). Перший «великий» збір УГВР, який відбувся 11–15 липня 1944 року, прийняв «універсал» і «плятформу». В «Плятформі УГВР» зазначено:
«4. УГВР приймає для об'єднання національно-визвольних українських сил у боротьбі за УССД (Українську самостійну соборну державу) таку політичну соціяльну плятформу:

а) забезпечення народно-демократичного способу визнання політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва;

б) забезпечення свободи думки, світогляду й віри;

в) забезпечення розвитку української національної культури;

г) забезпечення справедливого соціального ладу в українській державі без клясового визиску і гноблення;

д) забезпечення справжньої законности в українській державі і рівности всіх громадян перед законом;

е) забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні;

є) забезпечення права рівних спроможностей на освіту для всіх громадян;

ж) забезпечення у трудовій господарській діяльності для всіх громадян вільної ініціативи, регульованої вимогами і потребами цілости нації;

з) забезпечення вільної форми трудового землекористування з визначенням мінімальних і максимальних розмірів для індивідуального землекористування;

и) усуспільнення основних природних багатств країни: землі, лісу, вод і підземних скарбів з передачею рільних земель у постійне користування хліборобським господарствам;

і) удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передача кооперативним обєднанням легкої і харчової індустрії права широкого вільного кооперування дрібних продуцентів;

ї) забезпечення вільної торгівлі в унормованих законодавством межах;

й) забезпечення вільного розвитку ремесла та права на творення індивідуальних ремісничих верстатів і підприємств;

к) забезпечення права на вільну працю для фізичних та розумових працівників і забезпечення охорони інтересів робітництва соціяльним законодавством…»296
Як показала практика, ніякого об'єднання «націоналістичних сил» (тобто різних партійних угруповань) із створенням УГВР не відбулося. Тим більше, бандерівці і не збиралися виконувати цю «плятформу УГВР».

На поставлене вище питання «Чи стала ОУН-бандерівців у роки війни демократичною?» пряму відповідь дає вже згадуваний історіософ Іван Лисяк-Рудницький у кількох своїх працях. Так, зокрема, у досить авторитетному есе «Напрями української політичної думки» І. Лисяк-Рудницький, розглядаючи доктрину українського інтегрального націоналізму та її перегляд на III-му зборі ОУН-бандерівців, зазначає:


«Проте ці зміни, хоч і були значними, не зробили націоналістичний рух демократичним. Фашистський авторитаризм глибоко вкоренився в націоналістичній свідомості, й ортодоксальні прихильники обох фракцій (тобто ОУН – бандерівців та ОУН – мельниківців – В. М.) стримували ревізіоністичні тенденції».297 І тут же він пояснював атмосферу, в якій усе це проходило: «Роки Другої світової війни стали періодом найбільшого піднесення і кризи інтегрального націоналізму».
В іншій статті («Націоналізм і тоталітаризм (Відповідь М. Прокопові)» І. Лисяк-Рудницький давав пряму відповідь на це ж питання.

Прокоп Мирослав («Вировий») – відомий діяч ОУН. Народився в Перемишлі, у 1913 р. Вчився у Львівському, Берлінському i Мюнхенському університетах. Був редактором «Студентського вісника». Затим вояком спеціаль-батальйону Абверу «Нахтігаль», потім редактором органу ОУН-бандерівців «Ідея і чин», одним із керівників пропаганди проводу ОУН-б. Після війни – в Німеччині. Один із редакторів бандерівського журналу «Сучасність» і видавництва «Пролог». Автор публікацій «Україна й українська політика Москви» (1956, 1981 рр.), «Напередодні незалежної України» (1993 р.) та багатьох інших.

М. Прокоп відстоював позицію, що ОУН-бандерівців після 1941 року перетворилась «з тоталітарної в демократичну». І. Лисяк-Рудницький виступив проти нього з серйозною критикою, суть якої визначена у даній статті.

На початку статті-відповіді М. Прокопові І. Лисяк-Рудницький застерігав свого опонента про те, що «інтегральний націоналізм – це фашизм», а природа ОУН «виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями».

Далі автор заперечує тезу М. Прокопа категорично, бо не можна, вказує він, при таких відповідальних оцінках обмежуватися «офіціальними документами декляративного характеру» (так він називає програмові документи ОУН-бандерівців, видані III-м збором ОУН-б – В.М.), які «не дають повного образу дійсності». Сказано тут, звичайно, зам'ягко.

Назвавши постанови III-го збору ОУН-бандерівців «документами декляративного характеру», які «не дають повного образу дійсності», І. Лисяк-Рудницький те ж саме відзначив і про документи створеної влітку 1944 року УГВР, бо її позапартійність, «проголошена пропагандивно… була фікцією».

Судячи з оцінок, автор вважає, що творці документів, виданих III-м збором ОУН-б та I-м збором УГВР, були «ревізіоністами», яких згодом та ж ОУН (тобто прибічники Бандери) категорично не визнала. Як відомо, в еміграції «ревізіоністи» утворили свою фракцію в ОУН під назвою ОУН-б або «двійкарі» чи «угаверівці». Загал ОУН-бандерівців продовжує стояти на націоналістичній ортодоксії 30-х років.

«Нова хвиля опору, – продовжував І. Лисяк-Рудницький, – що виникла в Україні в шістидесятих-семидесятих роках під назвою дисидентського або правозахисного руху, не була прямим продовженням колишнього оунівського націоналізму, від якого вона відрізняється своїми людськими кадрами, методами діяльності та ідейним спрямуванням. Недаремно бандерівське середовище на еміграції поставилося вороже до тих представників дисидентського руху, що їм пощастило опинитися на Заході».298



Чи щось змінилося з початку 40-х років? – резонно постає питання. І І. Лисяк-Рудницький відповідає:
«Ставлення ОУН до інших українських течій, партій й центрів та всіх інакомислячих земляків було крайньо нетерпиме, а до політичних противників націоналісти застосовували морального, іноді теж фізичного терору. На це можна навести чимало прикладів ще з довоєнного часу. Розлам в ОУН 1940 року нічого не змінив у цьому відношенні. Обі націоналістичні фракції, мельниківська та бандерівська, надалі змагали до неподільної влади, причому бандерівська фракція, як численніша та динамічніша, показувала більшу безоглядність й агресивність».299
Те ж cаме, продовжував автор, проявилося і дещо пізніше. «Ця тенденція до монопартійної диктатури проявилася яскраво в «Акті проголошення Української держави з 30-го червня 1941 року», а в 1943 році «ОУН підпорядкувала собі УПА, насильно усунувши її первісне керівництво.
«Прокоп вважає, – продовжував автор, – що я не маю рації, приписуючи ОУН ксенофобію. Методологічне розходження тут між нами таке саме, що й попередньо. Я характеризував націоналістичний рух в цілому, тоді як д-р Прокоп виділяє із цієї цілости певні ізольовані та, на мою думку, нетипові аспекти. Знаємо, що під час німецької окупації пропаганда ОУН (р) знечев'я заговорила про «свободу народам, свободу людині» (мається тут на увазі лозунг так званої «конференції поневолених народів Сходу Європи й Азії» в листопаді 1943 року – В.М.). Але це шляхетне гасло перебувало в суперечності з традиційним націоналістичним світоглядом і вільно сумніватися, чи відповідала йому тодішня практика бандерівської організації».300 (Тут і нижче виділено мною – В.М.).
Далі автор продовжував:
«…Нема сумніву, що саме Донцов був ідеологічним ментором націоналістичного покоління тридцятих – сорокових років у Західній Україні та що націоналістичний рух увійшов в історію «з його духа печаттю». Донцов усім своїм авторитетом спрямував український націоналізм у фашистське русло. Він систематично насаджував ксенофобію і шовінізм, зокрема щодо Росії, – не тільки російського імперіалізму, але саме російського народу і культури. При цьому він принципіально відкидав універсальні моральні й інтелектуальні вартості, що спільні для всього людства. Вихованці Донцова повірили, що «інтерес нації» – це єдиний критерій, що вирішує все та що ним усе можна виправдати; у практиці національний інтерес також утотожнювався з інтересом партії, як єдиного репрезентанта нації. Наслідком такої школи було загрозливе зниження рівня політичної культури західноукраїнського суспільства, що його найактивнішою політичною силою в тому часі був націоналістичний рух. Не говорячи навіть про етичний бік справи, сліпе зненависництво утруднювало раціональне політичне плянування та відповідальні рішення. Дух донцовського шовінізму досі покутує серед частини української еміграції…».
І тут І. Лисяк-Рудницький застерігав:
«Слід тямити, що ОУН-УПА, що діяла на західноукраїнських землях, з російським народом практично майже не стикалася».
Далі ж автор подав ще один вагомий аргумент:
«Як усі знаємо, в Україні сталася під час німецької окупації безпрецедентна трагедія і поголовний геноцид єврейського населення. Відповідальність за цей страхітливий злочин падає на німецький нацистський режим, хоч не можна заперечити, що допоміжну ролю зіграли теж деякі українці (органи місцевої адміністрації, «українська» поліція).

Хто ж був покликаний запротестувати в імені українського народу проти гітлерівського злочинства? В тодішніх умовах це могло зробити тільки націоналістичне підпілля, що діяло незалежно від окупаційної влади. Чейже ОУН, особливо бандерівська, відбувала нелегальні конференції, проголошувала різні декларації, видавала безцензурну пресу тощо. Таким чином, не було ніякої об'єктивної перешкоди, щоб ОУН(б) не могла засудити геноциду євреїв та перестерегти українців перед співучастю в нацистських звірствах. Є ситуації, коли не вільно мовчати, бо той, що має змогу протестувати й цього не робить, цим показує, що він згоджується. Мовчанка оунівського табору в обличчі трагедії українського єврейства дуже промовиста. Оунівці, очевидно, не вважали євреїв за співгромадян української землі, доля яких не може бути байдужа етнічним українцям. Але яким правом можна тоді твердити, що націоналістичне середовище було вільне від духу ксенофобії та шовінізму?

…Друга несамовита трагедія, що сталася в Західній Україні за роки Другої світової війни – це тодішня польсько-українська різня… Вина падала на обидві сторони: терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу нелегко встановити, хто «перший почав». Польський політичний провід напевне спричинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній терйтори'та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної приналежності галицько-волинських земель. Але в даному випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не локальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія по «очищенню терену» від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні рішення могли вийти тільки від проводу ОУН (б).

…Своєю поведінкою супроти польської та єврейської меншостей оунівці не принесли доброї слави імені українського народу. Пам'ять про ці жалюгідні події утруднює співпрацю українських самостійницьких чинників з поляками та євреями…»301


Мало того, зауважує автор, націоналістичні автори намагаються це приховати, або фальсифікувати:
«.. В писаннях про ці речі еміграційних мемуаристів і публіцистів часто знаходимо більше патріотичної міфотворчості та партійної апологетики, ніж об'єктивної, неприкрашеної історичної правди».
Як бачимо, всі ці писання самого І. Лисяка – Рудницького мають один суттєвий недолік – автору не вистачає сміливості сказати прямо і визначено: бандерівці брали активну участь у винищенні єврейського населення, а «українсько-польська різанина» була, власне, їх безпосередньою справою!

Врешті-решт в питанні так званої «демократизації» ОУН-бандерівців І. Лисяк-Руднйцький займав тверду позицію. В листі до В. Кубійовича від 8 січня 1968 р. він писав:


«Між Прокопом і мною є одне розходження фактичного порядку. Йдеться про те, чи наскільки «революційна» (бандерівська) фракція ОУН перейшла за воєнних часів на демократичні позиції. Д-р Прокоп твердить, що бандерівці здемократизувалися в 1943–1944 рр. Я ж, як Ви певне пригадуєте, казав у моїй статті («Націоналізм» в «Ециклопедії українознавства»), що в націоналістичному середовищі відбувався ідейний фермент, але що нема достатніх підстав для того, щоб вважати, що ОУН (б) в тому часі прийняла концепцію політичної демократії».302
Цілком інакше дивляться на «демократизацію» ОУН-бандерівців сучасні націоналістичні автори в Україні. Цікаву з цього приводу позицію займає Василь Іванишин у книзі «Нація. Державність. Націоналізм». Тут він і засуджує, і виправдовує тих «опозиціонерів» та «ревізіоністів», які задавали тон на III-му зборі ОУН-бандерівців у серпні 1943 р.

Автор вважає, що всі ці ревізіоністські ферменти появились не випадково, а як наслідок «формування в середовищі ОУН трьох типів мислення: орденського, партійного і державницького». С. Бандера був лідером орденського типу мислення, А. Мельник – партійного. «Перший розкол» (мається на увазі і розкол в ОУН на початку 1940 р. на ОУН-м та ОУН-б – В. М.) – зауважує В. Іванишин, – не розв'язав проблеми «орден – партія», бо з відходом мельниківців ОУН і далі залишалася поліфункціональною організацією: їй і надалі треба було займатися одночасно і орденськими, і партійними, і державотворчими справами. До того ж кожну з них гранично ускладнила небувала в історії людства війна. Тому й у середовищі бандерівців знову почався опозиційний рух».303

Автор вважає, що той «опозиційний рух» стався на III-му зборі ОУН-бандерівців тому, що «провідник і чільні представники середовища були в концтаборах», а тому «явно взяв верх партійно-державницький підхід до формування ідеології та практики ОУН». І хто винен в тому, продовжує автор, що «наелектризована інтегральним націоналізмом ідеологія ОУН, яка була так зрозуміла і близька галичанам і яку понесли в час війни похідні групи на схід, більше відлякувала, ніж стимулювала людей, затероризованих більшовицькою системою й отруєних комуністичною пропагандою? Чи означало це, що ідейний комплекс ОУН був неправильний, шкідливий, неефективний? Неефективною виявилась система його пропагування. І тут знову були два шляхи: змінити пропаганду, адаптувавши її відповідно до рівня свідомості населення, або ж змінювати ідеологію ОУН, знову ж таки відмовляючись від сутністно-інваріантних (орденських) її ідей, принципів, гасел, – усе заради ширшого впливу ОУН на розгортання боротьби українського народу з окупантами і за українську державу».304

Захищаючи «орденські» (в дусі Донцова) принципи ОУН-бандерівців і, водночас, злегка нарікаючи на поведінку «опозиціонерів», які почали гратися в «демократію», В. Іванишин продовжує:


«ОУН у час війни змушена була зайнятися й чисто державними справами: творення армії, місцевої самооборони і самоврядування в регіонах свого впливу, творення сільських станиць, районних і вищих структур управління, господарська діяльність… Виявилося, що державницький підхід теж вимагає власної ідеології. Бо одна справа – ідеал, держава, якою вона повинна бути в Україні (орденська ідеологія), і зовсім інша – держава, яка можлива поки-що, у даний час, творена з того життєвого матеріалу, який є, а не з того, який буде потім, зокрема, коли ідеологія ОУН стане світоглядною базою кожного українця…».305
Автор, захищаючи бандерівщину від минулих і нинішніх «опозиціонерів», тут заявляє: «Бандера боровся за збереження ОУН як національного ордену, опозиція – за перетворення Організації в модерну націоналістичну партію демократичного типу». Така апологетика властива сьогодні не тільки Василю Іванишину.

Ще більш вражає розуміння автором лозунга «Україна для українців!»:


«До сьогоднішнього дня надзвичайно драстичним є сформульований ще Махновським лозунг ОУН «Україна для українців!» Він дуже суттєвий в ідеологічній системі націоналізму і водночас служить для противників націоналізму чудовим прикладом його реакційності, національної обмеженості, ксенофобії – ворожості до представників інших народів, що проживають в Україні…».306
Автор тут, звичайно, лицемірить, бо, власне, всі націоналісти (опріч В. Іванишина) розуміють гасло «Україна для українців!», як ненависть до представників інших народів, які живуть в Україні. Одначе, він уперто твердить, що лозунг «Україна для українців!» з часу свого виникнення означав і означає одне: «Україна без окупантів!». Та на думку автора й сам націоналізм – це щось блаженненьке і милостиве, навіть благотворне для інших народів: «…Сутнісним в націоналізмі, – декларує він, – завжди було і є те, що він несе свободу не тільки своїй нації, кожному її представникові, але й іншим народам: націоналізм – не шовінізм, не імперіалізм».307

Схаменіться, пане Іванишин! Ви все ставите з ніг на голову!

І що ж в результаті? На основі цієї декларації про благодіяння націоналізму (як егоїзму нації) автор робить – безсоромний висновок: «Гасло «Україна для українців!» має не реакційний і не ксенофобський, а національно-захисний характер»! (Тут і вище виділено мною – В. М.)

Дещо інакше трактує «демократизацію» ОУН-бандерівців О. Батан у брошурі «Націоналізм і націоналістичний рух (історія та ідеї)». В усякому «ревізіонізмі» та «опортунізмі» він звинувачує ОУН-Мельниківців в цілому. А перш за все, він ставить у вину, те, що «оточення А. Мельника відмовилося тоді від творів головного ідеолога націоналізму Д. Донцова, протягом всьогочасу намагалося заперечити його ідеї і навіть до сьогодні продовжує цим займатися».308 (Автор має на увазі виступ заступника голови проводу ОУН-м П. Дорожинського проти Донцова на зборі ОУН у травні 1993 р. в Києві – В.М.).

На підставі своєї «орденської» концепції бандерівці і провели в квітні 1941 р. IІ-й «надзвичайний» і «великий» збір ОУН. «На зборі, – пише О. Баган, – рішуче було засуджено опортуністичну політичну лінію А. Мельника і його прибічників, викрито їх хибні і злочинні дії (злочинні проти кого? – В.М.)». Далі автор зазначає: «Великий збір 1941 р. затвердив новий герб ОУН, окремий організаційний червоно-чорний прапор ОУН». Така снобістська інформація з деякою затіненістю нам добре відома: нинішні націоналістичні автори як шанувальники бандерівщини намагаються показати, що ОУН-б в 1941 році, мовляв, визначала курс «на власні сили» і в той же час брала на озброєння, як символ і міф, чисто нацистську символіку – червоно-чорний прапор!

І що надзвичайно дивно (всупереч пам'яті мільйонів людей України!), автор пише про те, що не вкладалося і не вкладається в голові: «У цей час на Україні з'явилися й цілі партизанські червоні загони, очолені комуністами. Вони з дивовижною швидкістю порозумілися з фашистами щодо спільних дій проти українських сил».309 Але ж це, пане Баган, чистісінька паранойя у вашій уяві! Ви пишете і про те, що, мовляв, сьогодні мельниківці еволюціонізувалися і перейшли на «демократично-ліберальну платформу». «Нині ОУН-м кінцево еволюціонізувала до ліберальної ідеології і офіційно визначає це, називаючи її «демократичним націоналізмом».310

Саме це сьгодні заявляють і необандерівці. Але ж ви, пане Батан, просто по-людськи повинні усвідомити, що ніякого поєднання між націоналізмом і демократизмом не може бути, бо націоналізм – це егоїзм нації, а демократія – це співжиття, колективне правління народу, який засуджує всякий національний егоїзм!

Всупереч тому (ще живі люди, що добре знають настрої того часу!), що вся «національно свідома» Галичина орієнтувалася (в тому числі й ОУН-бандерівців) на гітлерівську Німеччину, ви, пане Батан, заявляєте такє: «Провідним принципом революційної ОУН залишався принцип постійної орієнтації тільки на власні сили», тоді, як вся історична дійсність відстоює протилежне.

Ви, авторе, самі собі заперечуєте:
«Готуючись до війни між Німеччиною і СРСР, тобто до можливості розпочати боротьбу за національні інтереси на власних землях (не питаючи, звичайно, чи хочуть українці такого «визволення» – В.М.) провід ОУН-б ставить собі за мету створення всеукраїнського представницького органу, куди увійшли б всі українські політичні партії і середовища. Цим ОУН ще раз підтвердила, що вона стоїть на платформі широких, загальноукраїнських інтересів…».311
Отже, бандерівці сподівалися, безперечно, на підтримку гітлерівців у створенні своєї влади над українським народом, тому і (компромісно, звичайно!) створюють Український національний комітет 22 червня 1941 р. (і це не випадково!), сподіваючись знайти певну підтримку з боку своїх прислужників. Але таких, як відомо, не особливо багато знайшлося в середовищі навіть затятих націоналістів, бо кожна фракція у своїх сподіваннях ставила на гітлерівську карту разгром Радянського Союзу, i на цій підставі сподівалася на реалізацію своїх націоналістичних амбіцій!

Ви лицемірите, пане Батан, коли пишете, що повстанським загонам на Волині протистояли «чотири ворожі сили»: УПА, німецький окупант, червоні партизани і загони озброєних поляків. «Нестійкість у позиціях кожної зі сторін породжувала посилену жорстокість і ненависть». Це так. Але УПА не воювала проти німецьких загарбників, а тільки проти червоних та польських партизанів. Це було їх зобов'язаннями перед гітлерівцями, на яких вони так сподівалися.

І далі ви пишете таке:
«Організація (тобто ОУН-бандерівців – В.М.) не тільки підготувала й організувала українську визвольну армію (визвольну від чого і від кого? – В.М.), а й надихнула її почуттям великої зреченості і бойовитості, збудила в усьому українському народі лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького. Заповіти великих ідеологів націоналізму – від Шевченка до Донцова – знайшли своє втілення у безмежному героїзмі тисяч борців за волю».312
Як же все це ви могли написати, пане Баган, добре знаючи, що переважна більшість українців воювала (на радянському боці) проти фашизму і беззастережно виконувала цю благородну місію. Та й ви добре знаєте і те, що почуття «великої зреченості і бойовитості» абсолютно не було в стані УПА, і що «лицарський дух воїнів Святослава і козаків Хмельницького» аж ніяк не задовільняв антифашистський дух переважної більшості українців. Тай не поєднуйте, пане Баган, так протилежні в людському вимірі особи – Т. Шевченка і Д. Донцова!

Зовсім інакше О. Баган інтерпретує проблему «демократизації» ОУН-бандерівців в 1943 році, ніж В. Іванишин. Він зазначає: «Прагнучи адаптувати націоналістичну пропаганду, пристосовувати її до «соціалістичних» переконань і психології наддніпрянських українців», ОУН-бандерівців на III-му «великому» зборі зманеврувала на такі «ревізіоністські» шляхи.

О. Баган пише:
«Загалом великий збір широко окреслив становище в Україні, завдання націоналістичного руху на даному етапі. Намагаючись якось змінити, пристосувати головні положення ОУН до нових умов, до потреби «увійти» в свідомість скомунізованого українського суспільства за Збручем, його керівники й учасники допустили введення до програми ОУН ряду демократичних і навіть соціалістичних положень. Це був свідомий опортунізм, це швидше було щире прагнення, зробивши «гнучкішою» ідеологію націоналізму, посприяти загальному розвиткові і консолідації українського суспільства, якомога швидше включити в національні процеси населення Центральної і Східної України. Однак, як показали вже найближчі події, такі «поступки» у сфері ідеології, навіть психології націоналістичного руху дуже скоро завдали йому шкоди, повели на манівці. Ще й до сьогодні крутії від пера з різних таборів звертаються до постанов III-го великого збору ОУН 1943 р., віднаходячи в них «своє». Ті, що хочуть звинуватити ОУН в «тоталітаризмі» і «казармовому соціалізмі», знаходять там відповідні моменти. Ті, хто хочуть перетягнути ОУН на рейки демократизму і лібералізму, знаходять там і такі моменти».313
Дарма автор так драматизує ситуацію. Все це роблять не хтось «інші», а самі націоналісти. І все це закономірно. Бо всім так хочеться реабілітувати себе перед українською державою нинішнього творення, що верх беруть різні надумки, фантазії, міфи, легенди, а не історична правда.

О. Баган же бачить у всьому цьому (навіть у запереченнях В. Іванишина, поданих вище) лише вияв «слабості», «непослідовності» у відстоюванні націоналістичної ідеї. Цому, звичайно, не подобаються «ревізіоністські» рішення III-го «великого» збору ОУН-бандерівців. Тому він і намагається пояснити, чому так недоречно сталося. Перш за все, пояснює він, тому, що на рішеннях «позначилася відсутність цілого ряду провідних кадрів», які були в тюрмах (С. Бандера, Я. Стецько, С. Ленкавський та ін.), або загинули І. Климів, Д. Мирон); по-друге, «надмірним бажанням пристосувати ідеологію націоналізму до нових умов». Автор не враховує того, що коли проходив III-й збір ОУН-б, де йшлося про «пристосування до умов», про врахування настроїв населення Центральної і Східної України, Радянська Армія вже звільнила від гітлерівців Чернігів, Харків, вела бої на підступах до Сум і Донецька.

В той час залишається незрозумілою і така позиція автора. Ті «провідні кадри», які не сиділи в комфортабельних апартаментах в «Целленбау», а керували всіма акціями в краю, різні волошини, полтави, позичанюкй, горнові, що творили постанови IІІ-го збору ОУН-бандерівців, гинули в круговерті війни. Та й пану Багану добре відомо, що ніхто із рядових оунівців (а тим більше бойовиків УПА) абсолютно не знав про ці «демократичні» рішення. Та й ніхто не збирався тих постанов виконувати.

Правда, О. Баган тут же чистосердечно стверджує: «Потім, коли повернулися провідні діячі та ідеологи ОУН (мається на увазі повернення С. Бандери, Я. Стецька, С. Ленкавського та інших з-під «арешту» гестапо – В.М.), коли досвід виявив помилки постанов III-го великого збору і його «твердих» послідовників, все стало на свої місця. Ідеологія ОУН повернулася в чистому вигляді, призупинено процес морального опортунізму. Організація знову в безкомпромісному бойовому пориві продовжувала боротьбу. Постанови ж III-го великого збору залишилися як повчальний приклад для історії та ще як «матеріал» для всяких «демократизаторів» і «соціалізаторів» ідеології і практики ОУН». (Виділено мною – В. М.)

Як бачимо, щирі поборники бандерівщини засуджують тих, хто завагався (про це ми напишемо дещо пізніше). Вони нещадно покарані, як каже Баган, «історією». Але цікаво для кого все-таки цей приклад повчальний?

Яким був кількісний склад УПА

Галицькі засоби масової інформації, які сьогодні цілком належать націонал-демократам і націонал-фашистам, все голосніше й істеричніше кричать про «борців за волю», про «національних героїв» із «Нахтігалю», добровольчої дивізії СС «Галичина», формувань ОУН-УПА та про те, що «національно-визвольні змагання» охоплювали «все населення краю», були «всенародними». Про сотні тисяч живих вояків УПА і мільйони їх нащадків говориться у зверненнях необандерівців до Президента України. Чи справді так?

Питання це надзвичайно складне, бо, по-перше, нема солідних документальних фактів, а по-друге, різні автори подають різні дані про кількісний склад УПА – радянські, в основному, замовчували ці дані, а націоналістичні (за кордоном) подавали інформацію про кількість, яка сягала від кількох десятків тисяч до півтора мільйонів бойовиків.

Як свідчить «Енциклопедія українознавства», «на перевалі 1943–1944 років УПА була найчисленнішою й охоплювала не менше 40 тисяч осіб, в тому числі підпільні кадри ОУН».314

«Історіограф» ОУН-УПА Петро Мірчук в книзі «Українська повстанська армія» стверджує, що на початку 1944 року (тут і вище йдеться про один і той же період) УПА становила 50 куренів (80 тисяч) «власних» сил та 15 куренів (близько 20 тисяч) «заприязнених народів». Крім того, вказував Мірчук, УПА сприяло оунівське підпілля кількістю 100 тисяч осіб. Цифри тут значно перебільшені, особливо щодо «заприязнених народів», тобто різних пособників окупантів-неукраїнців (в тому числі українців – «східняків»), які в силу обставин опинилися в стані УПА (відомо також, що влітку і восени 1944 року в УПА перебувало також понад 300 німців, які були послані для зв'язку й інструктажу, чи відстали від своїх відступаючих частин). Аналіз, однак, беззастережно показує, що в УПА в той час перебувало не 15 куренів (20 тисяч), а близько дві тисячі неукраїнців. Коли ж фронт наблизився, вони переважно покинули ряди УПА.

О. Субтельний в книзі «Україна: історія» подає таке судження: «Хоч багато українських емігрантських джерел стверджують, що в апогеї своєї сили (кінець 1943 – початок 1944 р.) чисельність УПА сягала близько 100 тисяч, більш обгрунтовані підрахунки встановлюють цифру 30–40 тис. бійців».315 Ці «обгрунтовані підрахунки», на наш погляд, аж ніяк не відповідають дійсності.

В. Косик у вже згадуваній книзі «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» в додатку «Документи» наводить німецький документ «Німецька пам'ятка про рух опору на території Радянської України», датований 1 листопада 1944 року, де вказується, що УПА поділяється на УПА-Захід, УПА-Північ та УПА-Схід і що «організація військ і навчання переважно здійснюються за німецькою моделлю» (підкреслено мною – В.М.). Ці ж формування готували і виховували німецькі інструктори – офіцери Абверу, поліції та СС типу Шухевича, Сидора, Гасина та інших, що пройшли підготовку в диверсійних школах гітлерівської Німеччини!

Далі в тому ж документі подано таке:


«Чисельний склад УПА можна оцінити приблизно в 80–100 тисяч бойовиків регулярної армії… Цифри можливої загальної сили повстанської армії встановити неможливо. Українські дані коливаються між 400 тис і 2 мильйонами вояків».
І тут же: «Діяльність УПА підпорядкована політичній лінії ОУН», в той час як націоналістичні автори в поті чола доводять, що УПА не підпорядковувалась ОУН, а існувала самостійно, як позапартійне формування.

В своєму ж тексті книги В. Косик не тільки використовує, а, по суті, повторює інформацію з приведеного вище документу: «Треба визнати, що устійнити кількість членів УПА не було і не є легко. За архівами УПА, тільки група УПА-Захід, що мала на 31 грудня 1943 р. 4460 бійців, на кінець 1944 р. мала близько 40 тисяч. Загальна кількість бійців УПА, отже, могла бути від 80 тисяч до 100 тисяч…».316

Тут нема нічого дивного, бо якщо під кінець 1943 року формування УПА концентрувались на всіх теренах Західної України, то наприкінці 1944 року вони спільно з гітлерівськими військами були потіснені в західні райони.

Т. Гунчак у книзі «Україна: перша половина XX століття» зазначає: «За німецькими даними до 1943 р. УПА мала під зброєю 80–100 тисяч вояків». Ці дані досить сумнівні і перебільшені, бо «до 1943 р.», значить, що то був 1942 рік, коли в УПА були лише кілька сотень бойовиків бандерівського напряму.

Аналізуючи подібні інформації націоналістичних авторів, численні дані архівних документів, де концентровані зведення радянських спеціальних відділів по боротьбі з ОУН-УПА, слід зазначити, що напередодні літнього (1944 р.) наступу радянських військ по визволенню Західної України від німецько-фашистських загарбників формування УПА спільно з кущовими боївками ОУН та озброєним активом оунівських організацій становили близько 90 тисяч бойовиків. Восени 1944 р. рейдуючі формування УПА були розгромлені в сутичках з військами НКВС, прикордонниками і спеціальними загонами служби державної безпеки. Залишки їх, за наказом проводу ОУН-бандерівців, перейшли у збройне підпілля, яке продовжувало дії невеликими диверсійно-терористичними групами. Однак про УПА, як таку, в наступний час вже не могло бути й мови. Про те, що УПА існувала до кінця 40-х років – звичайна байка вчорашніх і нинішніх апологетів бандерівщини.

Такою ж закамуфльованою байкою є недавно виданий довідник П. Содоля «Українська повстанча армія. 1943–1949». Автор розпочинає історію УПА з виникнення формування під керівництвом Сергія Качинського – «Остапа» восени 1942 р., хоч тут же акцентує на важливості ІII-оі конференції ОУН-бандерівців, що відбулася 17–21 лютого 1943 року, у творенні такої формації. «Весною і літом 1943 р., – зазначає він, – робиться спроба об'єднати всі повстанські відділи в одну армію під єдиною командою…».317 Отже, УПА вдалося створити тільки після того, як вдалося ОУН-бандерівців провести такі заходи:

1) перевести з Білорусі шуцманшафт-батальйон (створений із розформованих батальйонів Абверу «Нахтігаль» і «Роланд») наприкінці січня 1943 р.;

2) перевести в ліси значну частину «української» поліції разом із зброєю (березень – квітень 1943 р.);

3) створити прецедент конкретної боротьби, розпочавши винищення польського населення на Волині (березень 1943 р.).

Таким чином, історія УПА починається у березні-квітні 1943р., а не з створення сотні С. Качинського – «Остапа» у жовтні 1942 р., як заявляють націоналістичні «історики».

По суті всіма матеріалами двох частин довідника автор доводить, що хоч перші збройні формування націоналістів із ОУН-б виникли на Волині, але творцями їх були галичани. Із 254 імен керівників ОУН, УПА, УГВР, поданих у двох частинах довідника, лише 63 особи були уродженцями Волині і при тому займали в них нижчі чи незначні посади.318 По-друге, членами проводу ОУН-бандерівців у 1943–1944 роках із 10–12 всіх членів лише 1–2 були волинянами і займали в ньому третьорядні посади. Все це, безперечно, свідчить про те, що творцями УПА, як і всієї ОУН, були галичани на території непокірної Волині. Суть цього творення одна – боротьба з радянськими партизанами. А що ж Галичина?

П. Содоль відзначає, що «західні українські землі (ЗУЗ), тобто Галичина, тереном дії повстанської активності негайно не стали, бо місцевий нацистський режим від початку окупації не застосовував проти цілого населення методів тотального терору… В середині 1943 р. ОУН-б почала організовувати військові відділи також і в Галичині. На це мали вплив дві події: по-перше, проголошення 28 квітня 1943 р. створення нацистами «Стрілецької дивізії СС «Галичина»; по-друге, по теренах Галичини йшло рейдом від 7 липня 1943 року з'єднання під командою Ковпака… Ці дві події прискорили організацію на галицькій території регулярних військових відділів під командою поручника Олександра Луцького – «Андрієнка». Для маскування й дезорієнтації німецького режиму ці нові відділи виступали спочатку під назвою УНС».319 (Української народної самооборони – В.М.)

Далі автор вказує, що в грудні 1943 р. УНС прийняла назву «УПА-Захід». Військова структура УПА в листопаді 1943 року перетворилась в головну команду – головний військовий штаб (ГВШ). Командиром УПА став підполковник Р. Шухевич, шефом ГВШ майор Д. Грицай-«Перебийніс». Ця реорганізація була закріплена в січні 1944 року, коли Д. Клячківський був формально призначений крайовим командиром УПА-Північ у рангу майора. Тоді ж УПА-Захід став керувати майор В. Сидор («Шелест»), а УПА-Південь – В. Кук («Леміш»).

Автор навіть не згадує про М. Лебедя («Максима Рубана») по суті, організатора і збройного націоналістичного підпілля, і служби безпеки ОУН, і перших збройних формувань УПА. Зате «організатором і довголітнім (1941–1947) головним керівником СБ» називає М. Арсенича.

Що ж до кількісного складу УПА, то автор довідника П. Содоль маніпулює цифрами без жодного посилання на джерела:
«Один з найменш вияснених аспектів історії УПА та, мабуть, найконтроверсійніший – це точне число вояків у рядах армії, команда якої, проте, тримала правдиві про неї цифри в глибокій таємниці, та не оспорювала їх, коли про неї з'являлися перебільшені оцінки. Архівні документи в Німеччині подають у цій справі різні цифри, фіксуючи, переважно, число 100–200 тис. вояків на 1944 рік. Одне таке джерело твердить, що літом 1944 р. УПА-Північ нараховувала 90 тис, а УПА-Захід – 40 тис, тобто 130 тис разом; інший документ оцінює силу армії на кінець 1944 року до майже 250 тис. Але треба памятати, що автори таких джерел – отізвіти різних поліційних працівників та розвідчих груп третього райху, не мали ніякого доступу до правдивої інформації, і в останньому році війни були дуже схильні факти перебільшувати. Все-таки деякі історики на Заході цифру про нібито 200 тис. вояків у рядах УПА чомусь підхопили і її розпопуляризували… Здругого боку, більшовицькі джерела говорили десятиліттями тільки про «рештки банд», але точної, встановленої ними чисельности УПА ніколи не оголошували. Щойно в 1988 р. Академія наук УРСР авторитетно стверджує те, що з хвилиною відходу нацистів із українських земель (восени 1944 р.), в УПА було б 100 тис війська; інше партійне джерело констатує, що на осінь 1945 р. (це вже на рік пізніше) армія ніби мала ще майже 90 тис. вояків. А якийсь партійний історик твердить ще й те, що УПА в 1944–1945 рр. справді мала 90 тис. вояків, із тим, що з цього числа 72 тис. тоді загинули чи потрапили в полон або добровільно зголосилися режимові зі зброєю в руках. Із чого виходить, що під кінець 1945 р. на активній службі мали б бути ще щонайменше 18 тис. вояків УПА. Всі тут згадані цифри ще далі не підтверджені достовірними документами…

На ділі, оцінки чисельности вояків УПА, встановлені нацистами й більшовиками, сильно перебільшені, якщо зіставити їх із тим, про що говорять архівні документи УПА та ОУН, які зберігаються на Заході. Найавторитетніший з них – це документ Проводу ОУН від листопада 1949 р., в якому виразно стоїть, що на кінець нацистської окупації (вже в перших місяцях 1944 р.) УПА-Північ (мабуть, разом з УПА-Південь) мала 15тис., а УПА-Захід (вже під кінець літа 1944 р.) – 10 тис. вояків. Додатково, колишній начальник оперативного відділу КВШ УПА-Північ категорично заперечив наведені вище перебільшені оцінки про армію та заявив, що під кінець 1943 р. на Волині й Поліссі було близько 20 тис. озброєних людей, завваживши, що це число включає не тільки відділи УПА, але й сільські групи самооборони…

Загалом аналіз доступних джерельних матеріалів вказує на те, що сили УПА-Північ та УПА-Південь досягли свого вершка весною 1944 р., а тоді почали в скорому темпі драматично маліти через втрати в безперервних боях, що восени того року на Волині і Поліссі при зброї стояли неповних 14 куренів-бригад. Взірцем цього стану служить група «Тури», яка на 1 січня 1944 р. нараховувала 3048 вояків, та в якій на 15 серпня 1944 р. залишилося всього 1270 вояків. УПА-Захід, натомість, була в першій половині 1944 р. ще в стадії кадрового розширення і досягла свого вершка щойно зимою 1944–1945 рр. Зокрема, тільки в самих карпатських ВО на початку 1944 р. було не більше 10 бойових та вишкільних сотень, а з початком 1945 р. на цій території діяли вже 14 куренів. А від літа 1945 р. чисельність УПА-Захід постійно спадала рік за роком».
Для чого вся ця затія з цифрами, які не мають жодних підстав? На це сам П. Содоль вказує чітко:
«Можна з певністю твердити, що свою найвищу чисельність УПА осягнула 1944-го, та що цей рівень ніколи не перевищував цифру 25–30 тис. вояків. Проте, сума всіх тих, хто воював у рядах армії (чи кілька тижнів чи кілька років) у різні періоди (від 1943 до 1949 р.), така сума – геть усіх разом взявши – дала б, самозрозуміло, в кілька разів вищу цифру. Але точної суми вояків армії неможливо встановити через брак фактів і документації. А ті історики, які чисельність УПА перебільшують, роблять цій формації велику кривду, бо цим применшують і знецінюють великі заслуги й успіхи, які собі ця армія, хай і лише 30-тисячна, але таки здобула ».320 (Виділено мною – В.М.).
Але ж, пане Содоль, 25–30 тисяч добре вимуштрованих солдатів – це всього півтори – дві дивізії середнього комплекту?! Чому ж ви називаєте свої малодосвідчені, поганоозброєні і схронові підрозділи «армією»?

Одне тут справедливо зазначив П. Содоль – це те, що він категорично заперечив «історіографу» ОУН-УПА Петру Мірчуку, який у своїй книжці «Українська повстанська армія. 1942–1952» вказував, що в УПА перебувало «около 20 000 чужонацінального елементу», або «15 куренів заприязнених народів», тобто узбеків, татарів, кавказців, які втекли з полону і в силу обставин потрапили в стан УПА.

Содоль:
«Число неукраїнських вояків УПА швидко зростало й досягло свого вершка (правдоподібно від однієї до двох тисяч вояків максимум) восени 1943р.». А вже далі він же додає: «Всі відділи УПА, сформовані з інших національностей, були або розбиті, або перейшли на бік більшовиків».
І ще кілька серйозних зауваг про кількісний склад УПА. Нещодавно вийшла з друку у Львові книжка Б. Якимовича «Збройні сили України: нарис історії». Автор пише і про кількісний склад «героїчної» УПА так:
«Безглуздо стверджувати, що націоналістичний рух був випадковістю, або справою жменьки осіб. Дані про масовість цього руху, наведені в радянських джерелах, дозволяють визначити кількість людей, які перейшли через ОУН-УПА за час її існування, цифрою в кілька сот тисяч осіб, тому й називати цей рух антинародним, м'яко кажучи, нелогічно… Водночас, наводячи тут сумарну кількість осіб, які перейшли через УПА і мережу патріотичного підпілля, мусимо зробити певні застереження щодо чисельного складу армії… З великою певністю можна стверджувати, що свою найвищу кількість УПА осягнула 1944 р., що складало 25–30 тис. вояків. Відтоді через втрати, а пізніше демобілізацію, ця чисельність впала…».321
Як бачимо, пан Якимович повністю повторює П. Содоля. Далі автор подає таке:
«Через брак документів точну кількість повстанців вирахувати просто неможливо, а вороги УПА у своїх звітах ці дані завищували, бувало, що й в кілька разів. Треба врахувати і той факт: ті, хто свідомо перебільшує фактичну кількість вояків УПА, тим самим применшує їх великі успіхи у боротьбі з багаточисленним ворогом » (Підкреслено мною – В.М.).
Як свідчать численні документи, і серед них офіційні заяви колишнього Комітету державної безпеки (КДБ) Української РСР, у воєнні та в повоєнні роки через ОУН-УПА пройшло понад 300 тисяч осіб. Значна частина з них прийшла з повинною до органів радянської влади, частина була полонена й інтернована в тюрми і табори за скоєні злочини, які аж ніяк не могли служити в ім'я волі України. Досить велика частина членів УПА перед приходом радянських військ покинула формування, а затим через польові військкомати була мобілізована в ряди Червоної Армії. Ці люди воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни (на її завершальному етапі), багато з них заслужили ордени і медалі Радянського Союзу. Отже, сумарно (300 тисяч) все це становило невелику частку населення Західної України (із понад 8 мільйонів чоловік).

При цьому слід мати на увазі те, яким чином ці люди опинилися в орбіті УПА. Як свідчать документи, сама ОУН напередодні та в час війни об'єднувала понад 20 тисяч функціонерів. Правда, М. Прокоп зазначає, що «на переломі 1941–1942 року… підпільна мережа ОУН-бандерівців охоплювала 12 тисяч членів і 7 тисяч юнацтва».322 Важко назвати мотиви такого значного применшення членства ОУН-б.

Проте всі ті особи, хто був членами Організації, переважно були свідомими функціонерами. У роки війни та в повоєнні роки ОУН, як організація, зростала досить повільно, в силу її тоталітарності і замкнутості. Отже, організація (ОУН як партія-орден) в 20 тисяч членів у величезному морі людей – також досить невелика частка.

Що ж до УПА, то тут ситуація була вкрай складною. Починаючи з літа 1943 р., ОУН-бандерівців провела кілька хвиль насильницької мобілізації. Тих, хто не хотів служити в УПА, місцеві боївки служби безпеки ОУН знищували негайно, «на сухо» чи «на мокро». У нас мобілізацій, які проводили військкомати Червоної Армії в лісах та різних сховищах (не без допомоги, звичайно, агітації і залякувань оунівців) опинилось немало юнаків призовного віку, яких (в силу ситуації) також використала ОУН. Тому-то значна частина людей опинилась в націоналістичних збройних формуваннях під страхом смерті. Політреферент проводу ОУН-Захід «Архип» у своєму звіті влітку 1944 р. повідомляв: «Становище… не утішне. Якщо розібратися в обставинах, при яких наші стрільці попали в ряди УПА, ми змушені сказати, що лише незначна частина з'явилась ідейно, останні з'явились під примусом…».323 Ось такою була та «всенародність»!

Зате в Червону Армію протягом весни 1944 р. – осені 1945 р. у Західній Україні було мобілізовано 750 тисяч чоловік, з них 350 тисяч брали безпосередню участь у боях з гітлерівцями. Половина учасників війни були відзначені орденами, переважна більшість – бойовими медалями. Двадцяти двом західноукраїнцям було присвоєно високе звання Героїв Радянського Союзу. Завершуючи цю коротку відповідь на питання про кількісний склад УПА, треба сказати тим, хто сьогодні кричить про «всенародність» і «героїзм» учасників ОУН-УПА: міф про «всенародність» УПА створено нинішніми шанувальниками бандерівщини тільки для того, щоб відмити закривавлені руки і душі, досягти реабілітації своїх злочинних діянь в очах українського народу! Найкраще, панове, прочитайте епіграф до книги П. Мірчука «Українська повстанська армія»:
«…У землянках, у тіні крислатих дерев чистили повстанці кріси й гострили шаблі. А як ніч-мати сповивала темрявою села й міста, виходили вони зі своїх криївок. І супокій ночі прорізували свисти куль. Хтось скрипував востаннє і, вмившись своєю кров'ю, прощався зі світом…»
От і вся правда про тих «борців за волю» і «національних героїв», що вилазили ночами із криївок, щоб «хтось скрикував востаннє» і «вмивався своєю кров'ю»! От вона і вся правда про «всенародність»!

Як поширювались дії ОУН-УПА у різних районах Західної України

Це питання надзвичайно суттєве. Ми вже відзначали, що теза екс-президента Л. Кравчука «УПА зродилась на Волині!», як заява політичного діяча такого рівня, абсолютно не має підстав. Бо центром організації та дії ОУН і націоналістичних збройних формувань була Галичина, а не Волинь, а тим більше Волинське Полісся. УПА творили галичани, як ідейно, так і організаційно.

Починаючи з весни 1943 р. до весни 1944 р. на Волині всі і націоналістичні формування концентрувалися поблизу Луцька і Рівного, навколо Ковельського залізничного вузла, в районі Костопіль – Рівне, Здолбунів – Дубно – Кременець. Що вони захищали? Достовірно відомо, що така дисклокація не була випадковою. Всі загони УПА зосереджувались поблизу важливих стратегічних шляхів і центрів, охороняючи їх. Чи не мало це якоїсь безпосередньої спланованісті і визначеності? Звичайно, мало. Є всі підстави (а про це свідчать численні документи) судити про те, що між проводом ОУН-бандерівців і керівництвом тилових забезпечень гітлерівців були досить серйозні домовленості.

Звичайно, все концентрування дій ОУН-УПА мало цільову спрямованість, залежало від обставин і місця.

В Чернівецькій області, зокрема, поширення націоналістичного впливу на населення було незначним. На момент визволення області від німецько-румунських загарбників збройні націоналістичні формування тут були майже відсутні. Створена восени 1943 р. так звана БУСА (Буковинсько-українська самооборонна армія) залишилась фікцією, де нараховувалось кілька сотень бойовиків. Окремі невеликі збройні підрозділи були створені тут за зразком галицької «самооборони». Лише в частині сіл Вашківського, Вижницького, Заставнівського, Кіцманського і Путильського районів, що межували з Івано-Франківською і Тернопільською областями, і частково в Сторожинецькому, Садгірському і Глибоцькому районах існували невеликі боївки УПА. В інших районах вони були відсутні.

Дещо інша ситуація створилась у Закарпатській області. Тут, в основному, протиборство відбувалось між промадярськими («Мадярони») і прочеськими інтересами. Українська проблема виникла лише в 1938 р., а затим у 1939 р. у зв'язку з проголошенням «самостійної» держави Августина Волошина. Органи хортистської служби безпеки гостро придавлювали «сепаратистські» настрої українців, не бажаючи мати політичних конкурентів. На початку 1945 року проводом ОУН-(б) були послані емісари, а затим загони «Довбуша», «Грізного» і «Зміюки» для поширення впливу ОУН-УПА в краї, але вони «ніяких результатів не дали», бо «населення Закарпаття ставиться до ОУН вороже».324

Особлива ситуація склалась у Волинській і Рівненській областях. Тут перш за все відчувались традиції «червоної Волині», а затим зростання антифашистської боротьби червоних і польських партизанів. Протягом 1943 і першої половини 1944 року тут діяли партизанські з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора О. Ф. Федорова, з'єднання Героя Радянського Союзу полковника А. П. Бринського, Рівненське з'єднання Героя Радянського Союзу генерал-майора В. А. Бегми, загін спеціального призначення «Переможці» Героя Радянського Союзу полковника Д. М. Медведева, дві бригади польських партизанів, рейдували з'єднання прославлених партизанських командирів С. А. Ковпака, О. М. Сабурова, П. П. Вершигори, С. Ф. Маликова та інші загони.

Як бачимо, ситуація склалась тут не на користь ОУН-УПА. Їх збройні формування могли активізувати свої дії лише на півдні Волинської і Рівненської областей, в районах Володимира-Волинського, Горохова, Дубно, Рівного і Костополя. Особливо значна концентрація бандерівських загонів була в районах Костополя і Рівного, центра «рейхскомісаріату України», розвідувальних служб, служб СС, служб «Р» («Росія»). На початку 1944 р. тут діяло 50 мобільних загонів ОУН-УПА, які працювали у тісній взаємодії з гітлерівцями.

Що ж до Галичини (Дрогобицька, Львівська, Станіславська нині Івано-Франківська і Тернопільська області), то її територія мала найбільшу концентрацію націоналістичних збройних формувань. Тут розташовувались головні бази, осередки підготовки кадрів і пункти постачання («Чорний ліс» у Прикарпатті, район в чотирикутнику Рогатин – Бережани – Бубач – Калуш). Із донесень служб МВС – МДБ початку 1945 р. відомо, що тільки в районі Станіслава було 35 «уражених бандитизмом» сіл.

Після катастрофи «непобідних» армій Гітлера під Сталінградом фронт швидко відкочувався на захід і наближався до Західної України. В стані ОУН-УПА почалася деморалізація, а затим й організаційний розклад. Спочатку все виявлялось у вигляді «ревізіоністських» рішень III-го «великого» збору ОУН-б влітку 1943 р., а затим набрало масового характеру.

Влітку і восени 1943 р. бандерівська ОУН силою організованих формувань своєї УПА ліквідовує УПА – «Поліську Січ» «Тараса Бульби»-Боровця, кілька загонів мельниківців у південних районах Волині. Передбачаючи закономірний процес демократизації і розкладу, керівники ОУН-бандерівців стали на шлях кривавої ліквідації багатьох учасників своїх формувань.

18 лютого 1944 р. старшини формувань УПА на півдні Рівенщини провели в селі Козин Червоноармійського району спеціальну нараду, на якій було вирішено: «Всіх, хто вагається, чи піддається агітації совітів – розстрілювати на місці».325

Ця злочинна акція самоліквідації досягла кульмінації з виникненням НВРО. Після визволення Радянською Армією ряду районів західних областей України окремі націоналістичні керівники Рівненської, Волинської і північних районів Тернопільської областей (отже етнічних територій Волині), добре розуміючи, що кривава пособниця гітлерівців бандерівська ОУН заслужила ненависть трудящих, вирішили пристосуватися до нових умов. Вони зрікалися назви «ОУН», прагнучи зробити її більш «моральною». Створена ними так звана НВРО – Народно-визвольна революційна організація, незважаючи на гучну назву, була такою ж чужою трудящим, як і ОУН. «Народно-визвольна революційна організація, – вказувалось у «Статуті НВРО», – дружно співпрацює з існуючими імперіалістичними організаціями інших народів в цілях конденсації боротьби…».326

На жаль, про цю організацію досить мало відомостей. Невідомі і її організатори. Націоналістичні автори всіляко замовчують про її існування та подальшу долю.

І хоч організатори НВРО аж ніяк не відмовлялися від антирадянської боротьби, бандерівська ОУН розправилась з «розкольниками» швидко і жорстоко. З метою проведення акції ліквідації «ненадійних», керівники ОУН-(б) в листопаді 1944 р. видали таке розпорядження:
«Таємно, таємно, таємно!

При новій ситуації складаються нові засоби боротьби з більшовиками

…Масовість нашого руху неминуче прискорить його повну ліквідацію… Під впливом більшовицької дійсності менш стійкі елементи, безумовно, в абсолютній більшості перейдуть на сторону більшовиків… Вони подвійно небезпечні для нашої дальшої боротьби з більшовизмом, Їх масовий перехід на бік більшовиків підірве престиж ОУН-УПА, а їх активна боротьба, в яку вони, безумовно, включаться разом з більшовиками проти ОУН-УПА виключить будь-яку можливість нашої підпільної роботи навіть на західноукраїнських землях… А тому необхідно негайно і якнайбільше таємно в ім'я великої національної справи вище згадані елементи ОУН-УПА ліквідувати двояким способом:

а) висилати більші і менші відділи УПА на бій з більшовиками і створювати ситуації, щоб їх нищили більшовики на постоях і в засідках;

б) теренові боївки та інших осіб станичного та підрайонного масштабу, надрайонна і районна СБ повинні знищити під виглядом більшовицьких агентів…».327
Керівники націоналістичних формувань руками служби безпеки знищили багато своїх учасників. Так поблизу села Тинне на Рівенщині бандерівці задушили 37 чоловік, запідозрених у бажанні покинути схрони.

В Торчинському районі на Волині було знайдено вирок суду ОУН про розстріл районного коменданта Локачівського району Куліша («Білого»), кущового керівника ОУН Бойка («Рога»). Керівник СБ крайового проводу «Смок», запідозривши, що його боївка зневірилась і схильна покинути зброю, перестріляв усіх їх учасників. Особливо лютувала в час подібних акцій служба безпеки.

На початку 1944 р. збунтувався один із куренів УПА в районі Кременця Тернопільської області. Насильно мобілізовані селяни, усвідомлюючи нікчемність боротьби, вимагали відпустити їх допомогу. Керівники вдалися до погроз. Але вони нічого не могли вдіяти – курінь розбігся. Тільки за період з лютого 1944 року в радянські органи з повинною з'явилося близько 13 тисяч учасників ОУН-УПА…328

Атмосферу тривоги і розгубленості, яка охопила як рядових учасників націоналістичних формувань, так і їх провідників, кривава авантюра яких потерпіла зловісний крах, передає лист політичного референта «Тараса» з Тернопільської області: «Більша частина членів не стоїть на висоті своїх завдань. До організаційної роботи ставляться дуже пасивно і критично. Свої обов'язки виконують недбало або ж зовсім не виконують. Так робить більшість членів. До цієї більшості треба зачислити всіх тих, хто насильно втягнений в організацію».329 Такий, як бачимо, фінал цієї злочинної затії.






Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет